Право державної власності

Державна власність є особливою суспільною формою при­власнення матеріальних благ в інтересах народу. Для неї при­таманний найвищий, порівняно з іншими формами привлас­нення, ступінь усуспільнення, у зв'язку з чим в період існу-

вання Союзу РСР вона одержала назву загальнонародні Вважається, що її власником стає народ, організований у структуроване колективне утворення — державу. Це означає, й державна власність з'явилася в суспільстві з виникнення держави.

Державна власність понад 70 років займала провідне місце серед усіх форм власності у СРСР, а її питома вага в цілому складала більше 90 відсотків в національному багатстві країни. Разом з колгоспно-кооперативною власністю вона була основою економічної системи СРСР.

Визнання за державною власністю загальнонародного характеру і домінуючої ролі в економічній системі призвело до | встановлення для неї пільгового економічного і правового режиму, стримування розвитку інших форм власності. Як відомо, загальнонародний характер державної власності зумовлювався насамперед всенародною належністю, неділимістю і майнового фонду і єдністю суб'єкта. З правового огляду єдиним власником всього державного майна при такій конст­рукції виступає сама держава, символізуючи волю і інтереси всього народу. Таке абстрактне визнання народу власником державного майна не сприяло вихованню у трудящих почуття господаря, відповідальності за його ефективне використання. Більше того, це, зокрема, призвело до відчуження трудящих від засобів виробництва. Склалося становище, при якому вони були позбавлені права впливати на формування відносин влас­ності, розподіл отримуваних від її використання прибутків тощо. Ці обставини певною мірою були враховані спершу у Законі “Про власність в СРСР”, а згодом і в Законі України “Про власність”, в яких передбачено було принципово нову конструкцію права державної власності, спрямовану на за­безпечення рівноправності її з іншими формами власності, можливості переходу державної власності у колективну та приватну власність, введення багатосуб'єктності та інші но­вели.

Залежно від рівня усуспільнення державна власність в Ук­раїні відповідно до ст.31 Закону України “Про власність” поді­ляється на загальнодержавну власність і власність адміністра­тивно-територіальних одиниць (комунальну власність). До особливого різновиду державної власності може бути віднесе­на також власність Кримської Автономної Республіки.

Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, автономної республіки — Рес­публіка Крим, а суб'єктами права комунальної власності —

274

адміністративно-комунальні одиниці в особі обласних, рай­онних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Зазначені суб'єкти права державної та комунальної власності здійснюють належні їм повноваження, використовуючи особ­ливий правовий інститут — “управління”. Таке управління державним майном від імені народу (населення адміністративно-територіальної одиниці) здійснюють відповідно Вер­ховна Рада України і місцеві Ради народних депутатів Украї­ни, а також уповноважені ними державні органи (ст.33 Зако­ну України “Про власність”).

Отже, управління загальнодержавною та комунальною влас­ністю її суб'єкти здійснюють або самостійно, або через упов­новажені ними державні органи. З метою підвищення ефек­тивності використання загальнодержавної та комунальної влас­ності та оперативності прийняття управлінських рішень, уп­равлінські функції щодо цієї власності, як правило, делегу­ються уповноваженим державним органам. Ще до прийняття Закону України “Про власність” Постановою Верховної Ради УРСР від 15 жовтня 1990 р. “Про управління державним май­ном Української РСР” повноваження по управлінню майном, віднесеним до загальнодержавної власності, було покладено на Кабінет Міністрів України, який покладав здійснення цих повноважень на підвідомчі йому відповідні органи державної виконавчої влади (зокрема, міністерства).

В умовах пошуку оптимальних варіантів управління загаль­нодержавною власністю в період становлення в Україні засад ринкової економіки коло уповноважених державних органів по здійсненню функцій управління загальнодержавним май­ном досить часто змінювалося. Так, у зв'язку зі створенням для здійснення повноважень по управлінню державним май­ном, що є у загальнодержавній власності, Фонду державного майна Постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. “Про управління майном підприємств, установ та орган­ізацій, що є у загальнодержавній власності” було заборонено передачу функцій щодо управління таким майном іншим орга­нам державного управління, а також корпораціям, концер­нам, асоціаціям та іншим об'єднанням.'

Після надання Верховною Радою України (Закон України від 18 листопада 1992 р., Закон України від 21 листопада 1992 р.) Кабінет Міністрів України на шестимісячний термін по-

______________________________

'Відомості Верховної Ради України —1'992—№20—С. 274.

275

вноважень щодо законодавчого регулювання відносин власності, підприємницької діяльності тощо останній 15 грудня 1992 р. прийняв Декрет “Про управління майном, що є у за­гальнодержавній власності”, яким поклав здійснення функцій по управлінню загальнодержавним майном на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади.' Водночас, в порядку винятку з цього Дек­рету новим Декретом від 19 лютого 1993 р. корпораціям “Укрбуд”, “Украгропромбуд”, “Укрмонтажспецбуд”, “Укрбудмате-ріали”, “Укртрансбуд”, “Укрметротунельбудо, “Укрцемент” були делеговані функції з управління майном організацій і підприємств, які засновані на загальнодержавній власності та входять до їх складу.²

Обсяг повноважень щодо управління державним майном визначається в законодавчому порядку. За Законом України “Про власність” державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схорон­ністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України (ст.33). Вищезгада­ним Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. було значно розширено обсяг таких повноважень.³ Ним перед­бачалося, що міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади:

1) приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквіда­цію підприємств, установ і організацій, заснованих на загаль­нодержавній власності (надалі — підприємства);

2) затверджують статути (положення) підприємств, контро­люють їх дотримання та приймають рішення у зв'язку з пору­шенням статутів (положень);

3) укладають і розривають контракти з керівниками підприємств;

4) здійснюють контроль за ефективністю використання і збе­реженням закріпленого за підприємствами державного майна;

'Відомості Верховної Ради України.—1993—№17-— С.52.

²Ввідомості Верховної Ради України.—1993—№17—-С. 188.

³Положення даного Декрету не стосуються майнових комплексів підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Ка­бінету Міністрів України згідно з законодавчими актами України.

276

5) дають згоду Фондові державного майна України на ство­рення спільних підприємств будь-яких організаційно-право­вих форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю;

6) готують разом з відповідними місцевими Радами народ­них депутатів висновки та пропозиції Кабінету Міністрів Ук­раїни щодо розмежування державного майна між загально­державною, республіканською (республіки Крим) і комуналь­ною власністю;

7) беруть участь у підготовці та укладанні міжнародних до­говорів України з питань загальнодержавної власності.

Водночас Декретом від 15 грудня 1992 р., зокрема, було зу­пинено дію п.1 постанови Верховної Ради України від 14 лю­того 1992 р. “Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності” у частині повноважень Фонду державного майна України та заборони передачі функцій по управлінню майном, що є загальнодер­жавною власністю, іншим органам державного управління.

Важливо відзначити, що міністерствам та іншим органам державної виконавчої влади при здійсненні функцій управлін­ня забороняється пряме втручання в господарську діяльність підприємств, віднесених до загальнодержавної власності.

Певні функції по управлінню майном, що перебуває у за­гальнодержавній власності, можуть бути покладені і на інші уповноважені державні органи. Так, в період існування інсти­туту представників Президента України у порядку експери­менту Указами Президента України від 26 листопада 1993 р. та від 26 лютого 1994 р. Дніпропетровській, Донецькій, За­порізькій та Луганській обласним державним адміністраціям були делеговані певні повноваження щодо управління загаль­нодержавним майном.'

Указом Президента України від 19 червня 1995 р. “Про за­безпечення управління майном, що перебуває у загальнодер­жавній власності, у процесі його приватизації” визначено особ­ливий порядок здійснення міністерствами та іншими цент­ральними органами державної виконавчої влади повноважень щодо управління майном в період до створення акціонерних товариств і після їх створення.² Зокрема, після створення та­ких акціонерних товариств до початку розміщення акцій упов-

новажені органи державної виконавчої влади контролю” додержання статутів створених акціонерних товариств та приймають разом з Фондом державного майна України відповідні рішення у зв'язку з їх порушенням, здійснюють контроль ефективністю використання і збереження майна акціонерний товариств. З початку розміщення акцій акціонерних товариств;! виконання функцій щодо управління акціями, які перебувають у загальнодержавній власності, у тому числі такими, що залишились у такій власності після реалізації плану розміщення акцій акціонерного товариства, здійснює в установленому порядку уповноважена особа (мається на увазі фізична особа), яку призначає Фонд державного майна України за погодженням з відповідним центральним органом державної виконавчої влади. Порядок .здійснення уповноваженими особами функцій щодо управління такими акціями визначає Кабіет Міністрів України. |

Не можна обійти увагою зміст ст.9 Закону України “Про власність”, в якій записано, що земля, її надра, повітряний простір, водні та інші ресурси її континентального шельфу та

виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключної власності народу України. На перший погляд скла­дається враження, що даною статтею передбачена ще одна форма власності. Однак комплексний аналіз Закону “Про власність” дає підстави для висновку про безпідставність та­кого припущення. Перераховані об'єкти є загальнодержав­ною власністю, для яких законодавець встановив особливий правовий режим (ст. 10 Закону “Про власність”). Водночас існує певна неузгодженість між положенням про право виключної власності на землю і нормами Земельного кодексу України, які передбачають право приватної і колективної власності на землю. Така суперечність могла б бути усунена, якби в Зе­мельному кодексі передбачалось не право власності на зем­лю, а право власності на земельні ділянки.

Нижчий рівень усуспільнення має комунальна власність, суб'єктами якої, як вже зазначалося, є адміністративно-тери­торіальні одиниці в особі відповідних Рад народних депутатів. Управління нею здійснюють відповідні місцеві Ради народ­них депутатів, а також уповноважені ними державні органи (зокрема, виконавчі комітети Рад). За Законом України від 27 березня 1992 р. “Про місцеві Ради народних депутатів та місце­ве і регіональне самоврядування” органи місцевого самовря­дування мають право:

1) вносити пропозиції про передачу або продаж у комуналь­ну власність відповідних адміністративно-територіальних оди­ниць підприємств (об'єднань), організацій і установ, їх струк­турних підрозділів та інших об'єктів, що належать до держав­ної та інших форм власності, якщо вони мають особливо важ­ливе значення для забезпечення комунально-побутових і соціально-культурних потреб населення даної території, функ­ціонування місцевого господарства;

2) передавати об'єкти комунальної власності у тимчасове або постійне користування, оренду, продавати їх підприємст­вам (об'єднанням), організаціям і установам, окремим грома­дянам та їх об'єднанням відповідно до законів про привати­зацію, а також перерозподіляти об'єкти комунальної власності на договірній та конкурсній основі між власними підприємст­вами (об'єднаннями), організаціями і установами;

3) на переважне придбання приміщень, споруд, інших об'єктів, розташованих на їх території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та со­ціально-культурних потреб населення, особливо найменш со­ціальне захищеної його частини;

4) мати об'єкти комунальної власності за межами відлов них адміністративно-територіальних одиниць.

Відповідно до ст.35 Закону України “Про власність” об'єктів права комунальної власності належить: майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системі ми, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території, а також майно, передане у власність адміністративно- територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

Первісне комунальна власність утворилася (виникла) внаслідок виділу із загальнодержавної власності відповідної частини | майна на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 51 листопада 1991 р. “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю). Постановою затверджено перелік державного майна України, яке передається до комунальної власності, а також встановле­но порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць. Така передача майна не є одноразовим актом. Процес розмежуван­ня власності відбувається і сьогодні, а також продовжуватиметься в майбутньому. Так, постановами Кабінету Міністрів України від 3 січня 1995 р., 2 лютого 1995 р., 13 лютого 1995 р. здійснена передача загальнодержавного майна (майна військо­вих містечок, дитячих садків, об'єктів житлово-комунального господарства та ін.) до комунальної власності.' Причому мож­ливий і зворотній процес. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1994 р. були прийняті пропо­зиції Житомирської і Полтавської обласних Рад народних де­путатів про передачу майна ряду державних комунальних підприємств до загальнодержавної власності.²

В обох випадках передача майна здійснюється в порядку, передбаченому постановою Ради Міністрів УРСР від 28 квітня 1980 р. “Про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будинків і споруд”' з наступним повідом­ленням про це органів державної статистики, податкових і фінансових органів.

Отже, нова конструкція права державної власності істотно відмінна від державної власності радянського періоду. Новим законодавством про власність передбачені багатосуб'єктність права державної власності, можливість динамічного переходу в інші форми власності, рівноправність з іншими формами власності та інші новели. Водночас нова конструкція права державної власності не позбавлена і правової невизначеності. Так, зокрема, виникають сумніви щодо правомірності відне­сення комунальної власності до державної, оскільки ступінь усуспільнення останньої незрівнянно вищий. Тому є підста­ви погодитись з тими авторами (Я.М.Шевченко), які вважа­ють, що власність адміністративно-територіальних одиниць не може бути державною власністю, бо всій державі і всьому народу, який уособлює держава, не належить.

§2. Підстави виникнення права державної власності

Державна власність виникає різними способами (юридич­ними підставами), значення яких є неоднаковим. Так, вирі­шальною у створенні державної соціалістичної власності ста­ла націоналізація засобів виробництва. А надалі державна власність поповнювалась переважно внаслідок економічної діяльності. Велике значення мають також цивільно-правові угоди.

1. Націоналізація — це примусове безоплатне вилучення за­собів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Од­ночасно з націоналізацією здійснювалося утвердження соціа­лістичного способу виробництва. В основному націоналіза­цію було проведено у перші кілька років Радянської влади із створенням для цього передумов. Націоналізація — це не лише політико-економічний, а й юридичний акт, який знаходив оформлення у відповідних законодавчих актах (декретах). Цими декретами насамперед були націоналізовані земля, її

___________________________

'ЗП УРСР—1980—№5—С.43.

281

2. Головним джерелом національного багатства, у тому числі нагромадження державної власності, безперечно, є виробнича діяльність трудових колективів. Матеріальні цінності моменту їх створення на державних підприємствах надходять у державну власність. Розширене відтворення є первісним способом виникнення права державної власності.

3. Похідним способом виникнення права державної власності служать угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (сплатні і безоплатні). Вони забезпечують перехід у державну власність матеріальних благ від інших власників (недержавних підприємств і організацій, окремих громадян). Укладення договорів між державними підприємствами фактично є засобом не збільшення державної власності, а лише перерозподілу матеріальних благ. Найпоширенішими є договори на закупівлю сільськогосподарської та іншої продукції колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), зовнішньоторговельні договори. Право державної власності ви­никає також за рахунок подарованого окремими громадяна­ми майна, успадкованого майна, коштів від випуску лотерей, облігацій державної позики, цінних паперів.

4. Певну частину державної власності складають податки, мито з КСП, кооперативних та інших громадських органі­зацій, окремих громадян. Наприклад, податок на прибуток недержавних підприємств і організацій, з доходів робітників і службовців, громадян — суб'єктів підприємництва, з доходів інших категорій населення; стягнення мита за розгляд справ у суді й арбітражі, здійснення нотаріальних дій; грошові збо­ри з власників транспортних засобів, продавців на “колгосп­них” ринках, з громадян за вивіз окремих товарів за кордон, обмін іноземної валюти, оформлення приватних міжнарод­них поїздок.

5. Право державної власності виникає також внаслідок за­стосування реквізиції і конфіскації, стягнення штрафів за пра­вопорушення.

Реквізиція — це примусове вилучення державою майна влас­ника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Можлива вона лише у випадках і порядку встановлених законодавством України (ст.141 ЦК України);

застосовується у період війни, стихійного лиха, масових епі-

демій тощо. У практиці зустрічається досить рідко. У сучас­них умовах застосовується особливий вид реквізиції майна, яке не може належати громадянам на праві власності, але придбане при відсутності правопорушення. Так, відповідно до ст. 143 ЦК особам, у яких вилучено за постановами органів дізнання, попереднього слідства прокуратури або суду доро­гоцінні метали і коштовні камені, що є валютними цінностя­ми, у разі їх засудження без конфіскації майна або винесення виправдовувального вироку, або закриття кримінальної справи вилучені цінності повертаються у натурі чи відшкодовується їхня вартість. При застосуванні останнього варіанту якраз і матиме місце реквізиція.

Кримінальним, адміністративним, цивільним законодавст­вом, а також іншими галузями законодавства у багатьох ви­падках передбачається застосування до правопорушників штрафних санкцій у вигляді відповідних грошових сум. При стягненні їх у доход держави також поповнюється державна власність.

6. Однією з підстав виникнення права державної власності є визнання майна безхазяйним. Так, відповідно до закону (ст.137 ЦК) майно, яке не має власника або власник якого

283

невідомий, надходить у власність держави (безхазяйне но, яке належало колгоспному двору, ставало власністю колгоспу). Безхазяйне майно надходить у власність держави рішенням виконавчого комітету районної, міської Ради народних депутатів, винесеним за заявою фінансового орган (щодо безхазяйного майна колгоспного двору — за заявою колгоспу). Заява про визнання майна безхазяйним може бут подана не раніше року після прийняття майна на облік відповідним фінансовим органом або виконкомом селищної, сільської Ради народних депутатів. Фактами, які свідчать про безхазяйність майна, можуть бути: неможливість виявлені власника при вилученні у злочинців викраденого майна, разі стихійного лиха, при втраті права на майно у зв'язку із сплином позовної давності для його витребування тощо. Вказані наслідки не застосовуються у випадках, коли власник відомий, але з певних причин відсутній або визнаний безвісної відсутнім.

Майно, визнане у встановленому порядку безхазяйним, зара­ховується безпосередньо у Державний бюджет (грошові суми в українській або іноземній валюті, платіжні документи, облігації і т.ін.), а певне майно в період існування СРСР реалізувалося у;

порядку, передбаченому Положенням про порядок обліку, оцінки і реалізації конфіскованого безхазяйного майна, майна, яке перейшло за правом спадкування до держави, і скарбів, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 29 червня 1984 р.¹ Це положення не поширювалося на невитребуване від органів зв'язку майно, відправлене посилками, бандеролями, листами, грошовими переказами, на невитребуваний багаж на транспорті і деяке інше майно, порядок обліку і реалізації яко­го визначається спеціальним законодавством.

Серед майна, яке може бути визнане безхазяйним, зустріча­ються різні об'єкти, у тому числі й жилі будинки. Визнання їх безхазяйними здійснювалося з додержанням відповідних по­ложень інструкції Міністерства юстиції УРСР і Міністерства фінансів УРСР “Про порядок визнання будівель безхазяйни­ми і безгосподарно утримуваними”.² Сьогодні такі випадки є рідкісними.

__________________________

'СП СССР -1984.-№24.-С. 127. Відповідно до ч.ІУ ст.137 ЦК України порядок виявлення та обліку безхазяйного майна визначається Міністерством України.

²ЗП УРСР.-1958.-№10.-С.199.

284

Визнання майна безхазяйним і навіть наступна його реалі­зація не виключає можливості пред'явлення відповідних май­нових вимог власником (правонаступником), який після цьо­го об'явився. Він має право вимагати від органу, рішенням якого майно визнане безхазяйним, повернення майна або гро­шової компенсації у розмірі сум, отриманих від реалізації, за вирахуванням здійсненних у зв'язку з цим витрат. Спори щодо таких вимог можуть розглядатися у судовому порядку з до­держанням правил про позовну давність.

7. З додержанням правил ст.138 ЦК у власність держави може перейти знахідка — майно, втрачене власником (воло­дільцем) поза його волею і знайдене іншою особою. Громадя­нин, який знайшов загублену річ, зобов'язаний негайно по­відомити про це особу, що загубила її, повернути їй знайдену річ або заявити про знахідку і здати річ до міліції чи до ви­конкому селищної, сільської Ради народних депутатів, а коли річ знайдено в установі, підприємстві або на транспорті, зда­ти її адміністрації відповідної організації. Адміністрація не виявивши у двотижневий строк законного володільця, негай­но повинна здати загублену річ міліції або виконкому. Орга­ни транспорту зберігають і реалізують здані їм речі відповід­но до діючих на транспорті правил. Міліція або виконком зберігають здані їм речі протягом 6 місяців. Якщо за цей пе­ріод власника не буде виявлено, речі переходять у власність держави. Для цього не вимагається спеціального судового чи іншого рішення.

Окрему статтю у ЦК (ст. 139) присвячено правовим наслідкам виявлення бездоглядної худоби. Вона встановлює обов'язок громадянина, який затримав бездоглядну або приблудну ху­добу, негайно повідомити про це власника і повернути йому худобу або повідомити у 3-денний строк міліцію чи виконком селищної, сільської Ради народних депутатів про цей факт. Вказані органи вживають заходів до розшуку і на цей час пе­редають худобу на утримання і у користування найближчому радгоспові або колгоспові. У випадку невиявлення у встанов­лені цією статтею строки власника (протягом б місяців — влас­ника робочої або великої рогатої худоби і 2 місяців — власни­ка дрібної худоби з дня прийняття її на утримання) худоба переходить безоплатно у власність колгоспу, а худоба, що ут­римувалась у радгоспі, — у власність держави і включається до складу майна цього радгоспу (сьогодні КСП).

8. Скарб, тобто зариті у землю або приховані іншим способом валюта, валютні та інші цінності, власник яких невідомий або

285

у силу закону втратив на них право, повинен бути зданий бою, що його виявила, фінансовому органові і переходить власність держави (ч.І ст.140 ЦК).' Державна власність у та кому разі виникає автоматично без спеціального судового чи іншого рішення. Особі, яка виявила і здала скарб фінансовому органові, видається винагорода у розмірі 25 % вартості зданих цінностей. Не виплачується винагорода особам, у коло службових обов'язків яких входять розкопки і розшуки відповідних цінностей. Вони можуть бути заохочені при виявленні цінностей на загальних підставах (грошовою премією, цінним подарунком тощо). Відносини, пов'язані з виявленням скарбу і його здачею, регулюються також Положенням про порядок обліку, оцінки і реалізації конфіскованого, безхазяйного майна, майна, яке перейшло за правом спадкування до дер­жави, і скарбів.

9. Наступною підставою виникнення права державної влас­ності є безгосподарне утримання майна, що є пам'яткою історії та культури (ст.136 ЦК). Встановлюючи можливість переходу такого майна до держави, законодавець виходить із значи­мості його, а також з обов'язку власника проявляти турботу про свою власність.

Громадянина, який безгосподарно ставиться до належного йому майна, що є пам'яткою історії чи культури, державні органи охорони пам'яток також повинні попередити про при­пинення такого ставлення. У разі невиконання вимоги суд може вилучити це майно за позовом зазначених органів. Пред'­явлення позову можливе і без попередження, якщо існує не­відкладна необхідність забезпечити схоронність пам'яток історії чи культури. При вилученні майна, що є пам'яткою історії та культури, власникові відшкодовується його вартість у розмірі, встановленому за згодою сторін, а в разі спору — судом. Закон не виключає можливості викупу у громадянина пам'яток історії та культури, щодо яких він не може створити необхідний режим утримання (ч.2 ст.136 ЦК України). Якщо ж на такий викуп власник не дає згоди, то за позовом держав­них органів охорони пам'ятників суд може вилучити у нього пам'ятки історії та культури.

Перераховані підстави виникнення права державної влас­ності сформувалися у період існування єдиної загальнонарод­ної соціалістичної власності. Тому у даний час змінилося їх значення у формуванні державної власності; з'являються нові підстави її виникнення. Так, загальнодержавна власність Ук­раїни поповнювалася за рахунок передачі підприємств і органі-

зацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, до державної власності України, за рахунок майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР. До державного та місцевих бюджетів надходять кошти від приватизації загальнодержавної та комунальної власності. Звичайно, є й інші підстави виникнення державної власності в Україні, наприклад, внаслідок обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність.'

Суб'єкти права державної власності (держава, відповідні адміністративно-територіальні одиниці) наділяються всіма правомочностями щодо належного їм майна, які у сукупності складають зміст права власності. Як відомо, власникові нале­жать права володіння, користування і розпорядження май­ном у межах, що не суперечать закону. Комплекс цих прав і утворює зміст права державної власності з певними її особли­востями.

До прийняття нового законодавства про власність розкрит­тя цих правомочностей не викликало особливих ускладнень, оскільки єдиним суб'єктом права державної власності виступала держава. Їй і належали всі повноваження власника, об­сяг яких вона могла визначати самостійно, уособлюючи у собі, крім влади власника, також політичну владу.

Значно складнішим є зміст правомочності щодо державної власності у сучасних умовах, що зумовлено, зокрема, мно­жинністю її суб'єктного складу. Загальні, найпринциповіші правила щодо обсягу повноважень суб'єктів права державної власності і сьогодні визначаються державою, її найвищими органами влади. Проте сам по собі цей факт ще не дає підстав для надання переваг одному суб'єкту перед іншими суб'єкта­ми права державної власності, можливості якої можуть бути краще реалізовані при встановленні юридичної рівності всіх суб'єктів.

Відповідно до Закону про власність в СРСР (втратив чинність) розпорядження і управління землею та іншими при­родними ресурсами, а також майном, яке перебуває у загаль­нодержавній (республіканській) власності, власності автоном­ної республіки, інших автономних утворень і комунальної вла-

___________________

'Відомості Верховної Ради України.- 1991.-№13.—С.181.

287

сності, від імені народу здійснювали відповідні Ради народних депутатів і уповноважені ними державні органи. За Закон України “Про власність” Верховна Рада України, місцеві Ради народних депутатів, а також уповноважені ними державні орга здійснюють від імені народу (населення адміністративно-те­риторіальної одиниці) лише управління державним майном. Такий підхід є більш прийнятним, оскільки зазначені органи таке майно безпосередньо за призначенням не використовують, а довіряють створюваним для цього державним підприємствам і установам. Саме вони є носіями необхідних їм правомочностей володіння, користування і розпорядження.

Звертає на себе увагу факт відмови законодавця від допов­нення тріади правомочності власника (володіння, користу­вання і розпорядження) додатковими правомочностями, зокрема контролю й управління. Не вдаючись до глибокого і де­тального аналізу наведених термінів, необхідно зазначити їх малоперспективність у цивільному праві. В юридичній літе­ратурі вже мали місце спроби доповнити тріаду повноважен­нями контролю і управління. Проте, на наш погляд, справед­ливими є зауваження авторів, які вважають, що правомочність по володінню, користуванню і розпорядженню є таким ши­роким поняттям, що охоплює повноваження управління і контролю. Разом з тим не можна заперечувати можливість іншого їх тлумачення з погляду адміністративного права. Що ж до цивільного права, то повноваження по розпорядженню майном, наприклад, шляхом здачі його в оренду, передбачає одночасно збереження за наймодавцем права контролю за використанням майна наймачем. Укладення угод щодо об'єктів державної власності є не що інше, як здійснення водночас своїх управлінських повноважень.

Утворення державної власності не самоціль. Вона необхід­на для підвищення матеріального добробуту народу, функці­онування державного механізму шляхом розширеного вироб­ництва, надання послуг тощо. Цього результату держава, Рес­публіка Крим і адміністративно-територіальні утворення до­сягають з допомогою спеціально утворюваних виробничих, планових, постачальних та інших органів (підприємств, орга­нізацій, установ), яким вони як власники передають необхід­ну частину своїх повноважень. Внаслідок цього виникають різноманітні суспільні відносини, значна частина яких не ре­гулюється нормами цивільного права (у сфері управління, пла­нування, науково-технічного прогресу, фінансів, соціально-трудових зв'язків тощо).

Відповідно до ст.24 Закону про власність майно, яке є дер­жавною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи це право, підприємство володіє, користується і розпоряджається вказаним майном і на свій розсуд здійснює відносно нього всякі дії, які не суперечать закону і цілям діяль­ності підприємства. Майно державних установ (організацій), які перебувають на державному бюджеті, знаходяться в опе­ративному управлінні цих установ (організацій), які у межах, встановлених законом, відповідно до цілей своєї діяльності, планових завдань і призначення майна здійснює права воло­діння, користування і розпорядження ним.

Отже, діюче законодавство передбачає дві правові форми закріплення державного майна за державними організаціями: повного господарського відання і оперативного управління. Од­нак законодавець не наводить конкретних критеріїв, за яки­ми можливе розмежування цих правових понять. Більше того, під повним господарським віданням мається на увазі надання державному підприємству відповідних прав володіння, кори­стування і розпорядження державним майном, тобто права, яке становить зміст права оперативного управління. Особливість же права повного господарського відання полягає, на наш по­гляд, у тому, що власники державного майна надають дер­жавним підприємствам ширший обсяг повноважень щодо та­кого майна для діяльності в умовах госпрозрахунку і само­фінансування, порівняно з правом оперативного управління. Цей висновок випливає із змісту останньої фрази ч.2 п.1 ст,37 Закону України “Про власність” про те, що до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо законом не передбачено інше. Така норма передбачена ст.39 Закону, яка визначає повноваження дер­жавних установ щодо майна, закріпленого за ними на праві оперативного управління.

До прийняття Закону про власність в СРСР держава нада­вала усім державним організаціям майно лише на умовах права оперативного управління, встановлюючи для них більш чи менш суттєво обмежений обсяг прав володіння, користуван­ня і розпорядження державним майном залежно від цілей їхньої діяльності, зберігаючи при цьому статус власника пе­реданого майна.

Інститут права оперативного управління вперше отримав глибоке і послідовне юридичне обгрунтування у працях А.В.Венедиктова. Теорія права оперативного управління, сфор-

289

мульована ним ще в 1948 р., отримала в юридичній літературі широку підтримку і була сприйнята радянським законодавством. Так, відповідно де ч.2 ст.89 ЦК (у редакції до 20 травня 1985 р.) державне майно, закріплене за державними організаціями, перебувало в оперативному управлінні цих організацій, що здійснювали у межах, встановлених законом, відповідно до цілей діяльності, планових завдань і призначення майї права володіння, користування і розпорядження майно Указом Президії Верховної Ради УРСР від 20 травня 1985 вказану норму було вилучено із ст.89 ЦК УРСР і одночасно введено нову ст.87' під назвою “Оперативне управління майном”, дія якої була поширена на державні, міжколгоспні інші державно-кооперативні організації.'

Останнім часом, особливо у період розробки та обговорення проекту Закону про власність, загострилися дискусії щодо ефективності інституту права оперативного управління і доцільності дальшого його збереження у правовій системі, у ході якої виявилися як прихильники, так і противники цього інституту.² Не випадково у Законі СРСР про державне підприємство (об'єднання) 1987 р. право оперативного управління не знайшло безпосереднього закріплення (втратив дію з 7 березня 1991 р.).

На наш погляд, низька ефективність діяльності багаті державних підприємств не є результатом принципової непридатності конструкції права оперативного управління. Ці негативні наслідки головним чином пов'язані з вихолощення реального змісту правомочності державних підприємств, і необгрунтованими обмеженнями їхніх прав щодо володінні користування і розпорядження ввіреним майном і виготовленою продукцією, фондами матеріального стимулювання, повної самостійності у діяльності господарюючих суб'єктів. З цих позицій зберігають свою актуальність і сьогодні методологічні основи правового закріплення державного майна за державними організаціями, сформульовані А.В.Венедиктовим і розвинуті його прихильниками, але за умови наповнення їх новим змістом стосовно вимог економічної реформи. Їхню життєвість підтверджують і відповідні положення Закону України “Про власність”.

Як уже зазначалось, за новим законодавством про власність державне майно закріплюється на праві повного господарчо­го відання за державними підприємствами і на праві опера­тивного управління — за державними бюджетними установа­ми. Ці Дві правові форми майнового статусу державних підприємств і державних бюджетних установ мають, як спільні, так і відмінні ознаки.

Головним, насамперед, є те, що в обох випадках державні організації (підприємства і установи) не стають власниками державного майна. Вони отримують від відповідних суб'єктів державної власності певне майно і необхідний комплекс пов­новажень для здійснення визначених державними органами функцій.' При цьому здійснення права державної власності делегується лише державним організаціям, які є юридичними особами, що зумовлено необхідністю самостійно вступати у майнові відносини. У цивільних правовідносинах ці органі­зації виступають від свого імені, а не від імені держави чи інших суб'єктів державної власності. При цьому останні не несуть відповідальності за зобов'язаннями державних організацій, і навпаки.

Суб'єкти права державної власності, передавши державне майно у володіння, користування і розпорядження держав­них організацій, не повинні втручатися у господарчу діяльність останніх. Однак вони вправі визначати межі пов­ного господарчого відання або права оперативного управ­ління у нормативних актах або актах управління, а також надавати певні повноваження відповідним органам влади і управління щодо державних організацій та їхнього майна. Так, відповідно до законодавства про власність державні органи, уповноважені управляти державним майном, пере­даним підприємству у повне господарче відання, вирішують питання створення підприємства, визначення цілей його Діяльності, розміщення на ньому в установленому порядку замовлень на виготовлення продукції (робіт, послуг), здійснюють контроль за збереженням ввіреної підприємству Державної власності та інші повноваження, відповідно до за­конодавства про підприємства.

291

Що стосується державних установ (організацій), що леї бувають на державному бюджеті і можуть у передбачених законом випадках здійснювати господарську діяльність, то вони мають право самостійно розпоряджатися доходами від так діяльності і майном придбаним за рахунок цих доходів. Державні установи (організації) відповідають за своїми зобов’язаннями коштами, що є в їх розпорядженні, а при недостатності таких коштів відповідальність за їх зобов'язаннями несе власник (ст.39 Закону України “Про власність”).

Держава здійснює належні їй повноваження власника майв що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, зокрема, у формі нормативно-правового регулювання, зміст якого розкривається через категорію правового режиму майна.

Під правовим режимом майна підприємства звичайно розуміють встановлені правовими нормами структуру цього майна, порядок його придбання (формування), використання і вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів.

Майно державних підприємств поділяється на різні фонди, тобто групи однорідних за економічними ознаками матеріальних цінностей або грошових коштів, що мають спільне цільове призначення і підпорядковуються встановленому для кожної з цих груп особливому правовому режиму. Закон “Про підприємства в Україні” (п.1 ст.10) називає три таких групи -основні фонди, оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Основну і визначальну частину складають виробничі фонди — майно, призначене для безпосереднього використання

292

виробничому процесі. Залежно від їх ролі у цьому процесі та від способу перенесення своєї вартості на продукцію виробничі фонди поділяються на основні та оборотні фонди (засоби).

Основні засоби підприємства — це сукупність матеріально-речових цінностей, що діють у натуральній формі протягом тривалого часу. Погашення їх вартості здійснюється шляхом віднесення зносу (амортизаційних відрахувань) за затвердже­ними нормами на витрати виробництва, обігу протягом тер­міну, за який первісна вартість повністю переноситься на витрати виробництва та обігу.

До основних засобів належать будівлі, споруди, обладнан­ня, транспортні засоби, продуктивна та робоча худоба, бага­торічні насадження тощо.

Відповідно до Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні, затвердженого постановою Кабі­нету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. №250 (з наступними змінами і доповненнями)', не належать до основних за­собів та обліковуються на підприємствах як засоби в обороті предмети терміном служби менше одного року незалежно від їх вартості; предмети вартістю до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за одиницю по ціні придбання незалежно від терміну служби; спеціальні інструменти і спеці­альні пристосування незалежно від вартості; спеціальний одяг і спеціальне взуття; формений одяг; предмети, призначені для видачі напрокат незалежно від вартості та інше майно, зазна­чене в пункті 46 Положення.

Оборотні засоби (сировина, матеріали, паливо та інші пред­мети праці) у відповідності до Закону України від 28 грудня 1994 р. “Про оподаткування прибутку підприємств” кваліфікуються як матеріальні витрати (витрати на обслуговування виробничого процесу), що відносяться на собівартість про­дукції (робіт, послуг). Вони споживаються протягом одного виробничого циклу, трансформуючись у виготовлену продук­цію (роботи, послуги).

Крім основних та оборотних засобів до виробничих фондів підприємства можна віднести нематеріальні активи, у складі яких відображаються придбані підприємством права користування землею, водою, іншими природними ресурсами, проми-

________________________________

'ЗП України-1993.-№9.-С. 186;-№11.-С.251-1994.-№2.-> С.45;-№7.-С.176.

293

словими зразками, товарними знаками, об'єктами промислової та інтелектуальної власності та інші аналогічні майнові права. Погашення вартості нематеріальних активів здійснюється і місячно шляхом нарахування зносу, виходячи з їх первісної вартості та строку корисного використання, але не більше як десять років, або строку діяльності підприємства. Не нараховується знос на “ноу-хау”, гудвіли, знаки для товарів і послуг, вартість яких не зменшується в процесі їх використання.

Основним повноваженням державного підприємства стосовно виробничих фондів є повноваження користування, здійснюючи яке, підприємство забезпечує раціональну організацію процесу виробництва. Підприємство зобов'язане дотримуватись встановлених державою або самим підприємством норм та нормативів; вести облік належних йому фондів; закріпити за внутрішніми підрозділами виробничі фонди засобами бухгалтерського обліку; організувати і здійснювати облік руху майна між своїми підрозділами; забезпечити ремонт та зберігання матеріальних цінностей, що відносяться до виробничих фондів.

Щодо основних фондів підприємство зобов'язане проводити амортизаційні відрахування від вартості цих фондів на реконструкцію, модернізацію та капітальний ремонт фондів, обчислені за їх балансовою вартістю відповідно до встановлених норм, включаючи прискорену амортизацію активної частини.

Підприємство, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавач іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінюй ти, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу. Водночас слід мати на увазі, що відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України.

Державному підприємству також надано право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів України не можуть бути в їх власності. Декретом Кабінету

Міністрів України від 15 грудня 1992 р. №8-92 “Про управлін­ня майном, що є у загальнодержавній власності” підприємст­ва що засновані на загальнодержавній власності, позбавлені права передавати безоплатно громадянам засоби виробницт­ва та інші матеріальні цінності.'

Другу велику частину майна державного підприємства скла­дають спеціальні фонди. Це грошові кошти, що прямо і безпо­середньо не беруть участі у процесі виробництва, а служать іншим спеціальним цілям, передбаченим чинним законодавст­вом або статутом підприємства. Використання коштів одного фонду для цілей іншого, як правило, не допускається.

Серед фондів підприємства, передусім, слід виділити ста­тутний фонд, що являє собою сукупність вкладів (у грошово­му виразі) учасників (власників) у майно при створенні підприємства для забезпечення його діяльності в розмірах, визначених установчими документами.

На відміну від законодавства про господарські товариства, яким визначається мінімальний розмір статутного фонду та порядок його формування як щодо господарських товариств взагалі, так і щодо окремих їх видів (банків, інвестиційних компаній та інвестиційних фондів), нормативні акти, що ре­гулюють діяльність державних підприємств (як, до речі, і при­ватних та індивідуальних), не лише не визначають мінімаль­ного розміру статутного фонду державного підприємства, але і взагалі не визнають його наявність обов'язковою для даного виду підприємств.

Підприємство, якщо це передбачено законодавством, ство­рює з прибутку резервний фонд для покриття непередбачених втрат і збитків. Залишки невикористаних коштів цього фонду переходять на наступний рік.

Відповідно до ст.21 Закону України від 14 жовтня 1992 р. “Про охорону праці” на підприємствах створюються фонди охорони праці. Формування цього фонду здійснюється в порядку, встановленому Положенням про державний, галузеві, регіональні фонди охорони праці та фонди охорони праці підприємств, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 жовтня 1993 р., та Інструкцією про порядок перерахування, обліку та витрачання коштів державного, га­лузевих, регіональних фондів охорони праці та фондів охоро­ни праці підприємств, затвердженою наказом Держнагляд-

______________________________
'Відомості Верховної Ради України.—1993.—№7.—С. 52.

295

охоронпраці і Мінфіну України від 25 січня 1994 р. (з ровано у Міністерстві юстиції України 11 лютого 1994 р.).

Кошти вказаного фонду використовуються тільки на виконання заходів, що забезпечують доведення умов і безпеки праці до нормативних вимог або підвищення існуючого рівня охорони праці на виробництві.

Підприємство може створювати резерв сумнівних боргів для розрахунків з іншими підприємствами із віднесенням сум резерву на результати фінансово-господарської діяльності.

Сумнівним боргом визначається дебіторська заборгованість підприємства за відвантажену продукцію (виконані робота надані послуги), у разі зарахування її до обсягу реалізації і визначення за нею прибутку, яка не сплачена у встановлені договором терміни і не забезпечена відповідними гарантіями.

Резерв створюється на основі результатів інвентаризації дебіторської заборгованості підприємства окремо за кожним сумнівним боргом залежно від фінансового стану (платоспроможності) боржника і оцінки можливості погашення боргу повністю або частково.

Крім зазначених, з метою рівномірного включення наступних затрат до витрат виробництва та обігу звітного періоду підприємство може створювати й інші резерви: на наступну виплату відпусток працівникам, включаючи відрахування на державне соціальне страхування з цих сум; на ремонт основних засобів (у межах норм амортизаційних відрахувань на їх повне відновлення); на виробничі затрати для підготовчих робіт на підприємствах промисловості з сезонним виробництвом” наступні затрати для ремонту предметів прокату.

Майновим фондом особливого роду можна вважати прибу­ток підприємства. Правовий режим прибутку державного підприємства охоплює: поняття прибутку, порядок та методи його нарахування; зобов'язання підприємства щодо сплати податків з прибутку та механізм їх здійснення; права підпри­ємства щодо використання прибутку.

Прибуток (доход) є основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності на всіх (в тому числі і державних) підприємствах. Для цілей оподаткування прибутку підприємств, а також організації бухгалтерського обліку і звітності в законодавстві вживається термін “балан­совий прибуток”, під яким розуміють загальну суму прибутку підприємства від усіх видів діяльності за звітний період, от­риману як на території України, її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, так і за її межами,

296

яка відображена в його балансі і включає прибуток від реалі­зації продукції (робіт, послуг), в тому числі продукції допо­міжних і обслуговуючих виробництв, що не мають окремого балансу, основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів, валютних цінностей, інших видів фінансових ресурсів та матеріальних цінностей, а також прибуток від орендних (лізингових) операцій, роялті, а також від позареалізаційних операцій.

Для більшості підприємств переважну частку в балансовому прибутку становить прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), тобто виручка від реалізації продукції (робіт, послуг), зменшена на суму нарахованого (сплаченого) податку на до­бавлену вартість (за винятком товарообмінних операцій з не­резидентами), акцизного збору, ввізного мита, митного збору та інших обов'язкових зборів і платежів, визначених чинним законодавством, а також на суми витрат, що включаються до собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг).

Порядок використання прибутку визначає власник підпри­ємства або уповноважений ним орган згідно з статутом під­приємства та чинним законодавством.

Державний вплив на вибір напрямів та обсягів використан­ня прибутку здійснюється через установлені нормативи, по­датки, податкові пільги, а також економічні санкції відповід­но до законодавства України.

Особливий правовий режим встановлено щодо використан­ня державними підприємствами надходжень в іноземній валюті. Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лю­того 1993 р. №15-93 “Про тимчасовий порядок використання надходжень в іноземній валюті” та Указу Президента України від 22 серпня 1994 р. “Про вдосконалення валютного регулю­вання” встановлено обов'язковий продаж через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України 50 % надходжень у валюті на рахунки резидентів (за винятком валютних коштів, що не підлягають обов'язковому продажу). Продаж зазначеної валюти здійснюється в такому порядку: 10 % (за ринковим курсом) направляється в офіційні валютні резерви Національного банку України; ЗО % (за офіційним курсом) — через Міжвідомчий комітет з питань визначення пріоритетів використання валюти; 10 % (за ринковим кур­сом) реалізуються на міжбанківській валютній біржі.