Глава 20
ПРАВО ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ
§1. Загальні положення про державну власність
Державна власність є особливою суспільною формою привласнення матеріальних благ в інтересах народу. Для неї притаманний найвищий, порівняно з іншими формами привласнення, ступінь усуспільнення, у зв'язку з чим в період існу-
273
вання Союзу РСР вона одержала назву загальнонародні Вважається, що її власником стає народ, організований у структуроване колективне утворення — державу. Це означає, й державна власність з'явилася в суспільстві з виникнення держави.
Державна власність понад 70 років займала провідне місце серед усіх форм власності у СРСР, а її питома вага в цілому складала більше 90 відсотків в національному багатстві країни. Разом з колгоспно-кооперативною власністю вона була основою економічної системи СРСР.
Визнання за державною власністю загальнонародного характеру і домінуючої ролі в економічній системі призвело до | встановлення для неї пільгового економічного і правового режиму, стримування розвитку інших форм власності. Як відомо, загальнонародний характер державної власності зумовлювався насамперед всенародною належністю, неділимістю і майнового фонду і єдністю суб'єкта. З правового огляду єдиним власником всього державного майна при такій конструкції виступає сама держава, символізуючи волю і інтереси всього народу. Таке абстрактне визнання народу власником державного майна не сприяло вихованню у трудящих почуття господаря, відповідальності за його ефективне використання. Більше того, це, зокрема, призвело до відчуження трудящих від засобів виробництва. Склалося становище, при якому вони були позбавлені права впливати на формування відносин власності, розподіл отримуваних від її використання прибутків тощо. Ці обставини певною мірою були враховані спершу у Законі “Про власність в СРСР”, а згодом і в Законі України “Про власність”, в яких передбачено було принципово нову конструкцію права державної власності, спрямовану на забезпечення рівноправності її з іншими формами власності, можливості переходу державної власності у колективну та приватну власність, введення багатосуб'єктності та інші новели.
Залежно від рівня усуспільнення державна власність в Україні відповідно до ст.31 Закону України “Про власність” поділяється на загальнодержавну власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). До особливого різновиду державної власності може бути віднесена також власність Кримської Автономної Республіки.
Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, автономної республіки — Республіка Крим, а суб'єктами права комунальної власності —
274
адміністративно-комунальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Зазначені суб'єкти права державної та комунальної власності здійснюють належні їм повноваження, використовуючи особливий правовий інститут — “управління”. Таке управління державним майном від імені народу (населення адміністративно-територіальної одиниці) здійснюють відповідно Верховна Рада України і місцеві Ради народних депутатів України, а також уповноважені ними державні органи (ст.33 Закону України “Про власність”).
Отже, управління загальнодержавною та комунальною власністю її суб'єкти здійснюють або самостійно, або через уповноважені ними державні органи. З метою підвищення ефективності використання загальнодержавної та комунальної власності та оперативності прийняття управлінських рішень, управлінські функції щодо цієї власності, як правило, делегуються уповноваженим державним органам. Ще до прийняття Закону України “Про власність” Постановою Верховної Ради УРСР від 15 жовтня 1990 р. “Про управління державним майном Української РСР” повноваження по управлінню майном, віднесеним до загальнодержавної власності, було покладено на Кабінет Міністрів України, який покладав здійснення цих повноважень на підвідомчі йому відповідні органи державної виконавчої влади (зокрема, міністерства).
В умовах пошуку оптимальних варіантів управління загальнодержавною власністю в період становлення в Україні засад ринкової економіки коло уповноважених державних органів по здійсненню функцій управління загальнодержавним майном досить часто змінювалося. Так, у зв'язку зі створенням для здійснення повноважень по управлінню державним майном, що є у загальнодержавній власності, Фонду державного майна Постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. “Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності” було заборонено передачу функцій щодо управління таким майном іншим органам державного управління, а також корпораціям, концернам, асоціаціям та іншим об'єднанням.'
Після надання Верховною Радою України (Закон України від 18 листопада 1992 р., Закон України від 21 листопада 1992 р.) Кабінет Міністрів України на шестимісячний термін по-
______________________________
'Відомості Верховної Ради України —1'992—№20—С. 274.
275
вноважень щодо законодавчого регулювання відносин власності, підприємницької діяльності тощо останній 15 грудня 1992 р. прийняв Декрет “Про управління майном, що є у загальнодержавній власності”, яким поклав здійснення функцій по управлінню загальнодержавним майном на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади.' Водночас, в порядку винятку з цього Декрету новим Декретом від 19 лютого 1993 р. корпораціям “Укрбуд”, “Украгропромбуд”, “Укрмонтажспецбуд”, “Укрбудмате-ріали”, “Укртрансбуд”, “Укрметротунельбудо, “Укрцемент” були делеговані функції з управління майном організацій і підприємств, які засновані на загальнодержавній власності та входять до їх складу.2
Обсяг повноважень щодо управління державним майном визначається в законодавчому порядку. За Законом України “Про власність” державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України (ст.33). Вищезгаданим Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. було значно розширено обсяг таких повноважень.3 Ним передбачалося, що міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади:
1) приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності (надалі — підприємства);
2) затверджують статути (положення) підприємств, контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв'язку з порушенням статутів (положень);
3) укладають і розривають контракти з керівниками підприємств;
4) здійснюють контроль за ефективністю використання і збереженням закріпленого за підприємствами державного майна;
'Відомості Верховної Ради України.—1993—№17-— С.52.
2Ввідомості Верховної Ради України.—1993—№17—-С. 188.
3Положення даного Декрету не стосуються майнових комплексів підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України згідно з законодавчими актами України.
276
5) дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю;
6) готують разом з відповідними місцевими Радами народних депутатів висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування державного майна між загальнодержавною, республіканською (республіки Крим) і комунальною власністю;
7) беруть участь у підготовці та укладанні міжнародних договорів України з питань загальнодержавної власності.
Водночас Декретом від 15 грудня 1992 р., зокрема, було зупинено дію п.1 постанови Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. “Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності” у частині повноважень Фонду державного майна України та заборони передачі функцій по управлінню майном, що є загальнодержавною власністю, іншим органам державного управління.
Важливо відзначити, що міністерствам та іншим органам державної виконавчої влади при здійсненні функцій управління забороняється пряме втручання в господарську діяльність підприємств, віднесених до загальнодержавної власності.
Певні функції по управлінню майном, що перебуває у загальнодержавній власності, можуть бути покладені і на інші уповноважені державні органи. Так, в період існування інституту представників Президента України у порядку експерименту Указами Президента України від 26 листопада 1993 р. та від 26 лютого 1994 р. Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій та Луганській обласним державним адміністраціям були делеговані певні повноваження щодо управління загальнодержавним майном.'
Указом Президента України від 19 червня 1995 р. “Про забезпечення управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності, у процесі його приватизації” визначено особливий порядок здійснення міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади повноважень щодо управління майном в період до створення акціонерних товариств і після їх створення.2 Зокрема, після створення таких акціонерних товариств до початку розміщення акцій упов-
____________________________________
1Голос України—1993— 3 листопада; 1994—3 березня.
2Урядовий кур 'єр—1995—24 червня.
277
новажені органи державної виконавчої влади контролю” додержання статутів створених акціонерних товариств та приймають разом з Фондом державного майна України відповідні рішення у зв'язку з їх порушенням, здійснюють контроль ефективністю використання і збереження майна акціонерний товариств. З початку розміщення акцій акціонерних товариств;! виконання функцій щодо управління акціями, які перебувають у загальнодержавній власності, у тому числі такими, що залишились у такій власності після реалізації плану розміщення акцій акціонерного товариства, здійснює в установленому порядку уповноважена особа (мається на увазі фізична особа), яку призначає Фонд державного майна України за погодженням з відповідним центральним органом державної виконавчої влади. Порядок .здійснення уповноваженими особами функцій щодо управління такими акціями визначає Кабіет Міністрів України. |
Об'єктами права загальнодержавної власності є: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти республіканського бюджету; республіканський Національний банк, інші республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток; інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами (ст.34 Закону України “Про власність”). В наведеному переліку об'єктів права державної власності можна виділити дві категорії майна, а саме: а) майно, яке взагалі не може бути у власності інших суб'єктів права власності (наприклад, оборонні об'єкти, Національний банк); б) майно, яке в принципі може бути у власності інших суб'єктів, але в даному випадку, за своїм функціональним призначенням покликане забезпечувати загальнодержавні інтереси.
Не можна обійти увагою зміст ст.9 Закону України “Про власність”, в якій записано, що земля, її надра, повітряний простір, водні та інші ресурси її континентального шельфу та
278
виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключної власності народу України. На перший погляд складається враження, що даною статтею передбачена ще одна форма власності. Однак комплексний аналіз Закону “Про власність” дає підстави для висновку про безпідставність такого припущення. Перераховані об'єкти є загальнодержавною власністю, для яких законодавець встановив особливий правовий режим (ст. 10 Закону “Про власність”). Водночас існує певна неузгодженість між положенням про право виключної власності на землю і нормами Земельного кодексу України, які передбачають право приватної і колективної власності на землю. Така суперечність могла б бути усунена, якби в Земельному кодексі передбачалось не право власності на землю, а право власності на земельні ділянки.
Нижчий рівень усуспільнення має комунальна власність, суб'єктами якої, як вже зазначалося, є адміністративно-територіальні одиниці в особі відповідних Рад народних депутатів. Управління нею здійснюють відповідні місцеві Ради народних депутатів, а також уповноважені ними державні органи (зокрема, виконавчі комітети Рад). За Законом України від 27 березня 1992 р. “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування” органи місцевого самоврядування мають право:
1) вносити пропозиції про передачу або продаж у комунальну власність відповідних адміністративно-територіальних одиниць підприємств (об'єднань), організацій і установ, їх структурних підрозділів та інших об'єктів, що належать до державної та інших форм власності, якщо вони мають особливо важливе значення для забезпечення комунально-побутових і соціально-культурних потреб населення даної території, функціонування місцевого господарства;
2) передавати об'єкти комунальної власності у тимчасове або постійне користування, оренду, продавати їх підприємствам (об'єднанням), організаціям і установам, окремим громадянам та їх об'єднанням відповідно до законів про приватизацію, а також перерозподіляти об'єкти комунальної власності на договірній та конкурсній основі між власними підприємствами (об'єднаннями), організаціями і установами;
3) на переважне придбання приміщень, споруд, інших об'єктів, розташованих на їх території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурних потреб населення, особливо найменш соціальне захищеної його частини;
279
4) мати об'єкти комунальної власності за межами відлов них адміністративно-територіальних одиниць.
Відповідно до ст.35 Закону України “Про власність” об'єктів права комунальної власності належить: майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системі ми, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території, а також майно, передане у власність адміністративно- територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.
Первісне комунальна власність утворилася (виникла) внаслідок виділу із загальнодержавної власності відповідної частини | майна на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 51 листопада 1991 р. “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю). Постановою затверджено перелік державного майна України, яке передається до комунальної власності, а також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць. Така передача майна не є одноразовим актом. Процес розмежування власності відбувається і сьогодні, а також продовжуватиметься в майбутньому. Так, постановами Кабінету Міністрів України від 3 січня 1995 р., 2 лютого 1995 р., 13 лютого 1995 р. здійснена передача загальнодержавного майна (майна військових містечок, дитячих садків, об'єктів житлово-комунального господарства та ін.) до комунальної власності.' Причому можливий і зворотній процес. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1994 р. були прийняті пропозиції Житомирської і Полтавської обласних Рад народних депутатів про передачу майна ряду державних комунальних підприємств до загальнодержавної власності.2
__________________________
'Державний інформаційний бюлетень про приватизацію.—1995.-№4.-С. 13-23.
2Державний інформаційний бюлетень про приватизацію—1994-№8.—С.32.
280
В обох випадках передача майна здійснюється в порядку, передбаченому постановою Ради Міністрів УРСР від 28 квітня 1980 р. “Про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будинків і споруд”' з наступним повідомленням про це органів державної статистики, податкових і фінансових органів.
Отже, нова конструкція права державної власності істотно відмінна від державної власності радянського періоду. Новим законодавством про власність передбачені багатосуб'єктність права державної власності, можливість динамічного переходу в інші форми власності, рівноправність з іншими формами власності та інші новели. Водночас нова конструкція права державної власності не позбавлена і правової невизначеності. Так, зокрема, виникають сумніви щодо правомірності віднесення комунальної власності до державної, оскільки ступінь усуспільнення останньої незрівнянно вищий. Тому є підстави погодитись з тими авторами (Я.М.Шевченко), які вважають, що власність адміністративно-територіальних одиниць не може бути державною власністю, бо всій державі і всьому народу, який уособлює держава, не належить.
§2. Підстави виникнення права державної власності
Державна власність виникає різними способами (юридичними підставами), значення яких є неоднаковим. Так, вирішальною у створенні державної соціалістичної власності стала націоналізація засобів виробництва. А надалі державна власність поповнювалась переважно внаслідок економічної діяльності. Велике значення мають також цивільно-правові угоди.
1. Націоналізація — це примусове безоплатне вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Одночасно з націоналізацією здійснювалося утвердження соціалістичного способу виробництва. В основному націоналізацію було проведено у перші кілька років Радянської влади із створенням для цього передумов. Націоналізація — це не лише політико-економічний, а й юридичний акт, який знаходив оформлення у відповідних законодавчих актах (декретах). Цими декретами насамперед були націоналізовані земля, її
___________________________
'ЗП УРСР—1980—№5—С.43.
281
надра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транс та інші найважливіші об'єкти. При цьому анулювалися і попередніх власників — капіталістів, поміщиків, царської сім’ї церковних організацій без грошової чи іншої компенсації.
2. Головним джерелом національного багатства, у тому числі нагромадження державної власності, безперечно, є виробнича діяльність трудових колективів. Матеріальні цінності моменту їх створення на державних підприємствах надходять у державну власність. Розширене відтворення є первісним способом виникнення права державної власності.
3. Похідним способом виникнення права державної власності служать угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (сплатні і безоплатні). Вони забезпечують перехід у державну власність матеріальних благ від інших власників (недержавних підприємств і організацій, окремих громадян). Укладення договорів між державними підприємствами фактично є засобом не збільшення державної власності, а лише перерозподілу матеріальних благ. Найпоширенішими є договори на закупівлю сільськогосподарської та іншої продукції колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), зовнішньоторговельні договори. Право державної власності виникає також за рахунок подарованого окремими громадянами майна, успадкованого майна, коштів від випуску лотерей, облігацій державної позики, цінних паперів.
4. Певну частину державної власності складають податки, мито з КСП, кооперативних та інших громадських організацій, окремих громадян. Наприклад, податок на прибуток недержавних підприємств і організацій, з доходів робітників і службовців, громадян — суб'єктів підприємництва, з доходів інших категорій населення; стягнення мита за розгляд справ у суді й арбітражі, здійснення нотаріальних дій; грошові збори з власників транспортних засобів, продавців на “колгоспних” ринках, з громадян за вивіз окремих товарів за кордон, обмін іноземної валюти, оформлення приватних міжнародних поїздок.
5. Право державної власності виникає також внаслідок застосування реквізиції і конфіскації, стягнення штрафів за правопорушення.
Реквізиція — це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Можлива вона лише у випадках і порядку встановлених законодавством України (ст.141 ЦК України);
застосовується у період війни, стихійного лиха, масових епі-
282
демій тощо. У практиці зустрічається досить рідко. У сучасних умовах застосовується особливий вид реквізиції майна, яке не може належати громадянам на праві власності, але придбане при відсутності правопорушення. Так, відповідно до ст. 143 ЦК особам, у яких вилучено за постановами органів дізнання, попереднього слідства прокуратури або суду дорогоцінні метали і коштовні камені, що є валютними цінностями, у разі їх засудження без конфіскації майна або винесення виправдовувального вироку, або закриття кримінальної справи вилучені цінності повертаються у натурі чи відшкодовується їхня вартість. При застосуванні останнього варіанту якраз і матиме місце реквізиція.
Конфіскація — це примусове безоплатне вилучення державою майна в особи як санкція за правопорушення (ст.141 ЦК). Правопорушення, за які застосовується конфіскація, визначаються кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством. КК України передбачає застосування конфіскації за здійснення корисливих злочинів (розкрадання державного і громадського майна, крадіжку особистого майна громадян, грабіж, розбій, шахрайство тощо). Відповідно до ст.24 Кодексу України про адміністративні правопорушення може застосовуватись конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (наприклад, при порушенні правил полювання, занятті забороненим промислом, незаконних операціях з іноземною валютою і платіжними документами, порушенні митних правил). У цивільному законодавстві, у статтях, які встановлюють санкції у вигляді безоплатного стягнення майна у доход держави за допущене правопорушення, не застосовується термін “конфіскація”. Проте, на наш погляд, можливість стягнення майна у доход держави при визнанні угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за правилами ст.49 ЦК України необхідно розглядати як цивільно-правову конфіскацію.
Кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством, а також іншими галузями законодавства у багатьох випадках передбачається застосування до правопорушників штрафних санкцій у вигляді відповідних грошових сум. При стягненні їх у доход держави також поповнюється державна власність.
6. Однією з підстав виникнення права державної власності є визнання майна безхазяйним. Так, відповідно до закону (ст.137 ЦК) майно, яке не має власника або власник якого
283
невідомий, надходить у власність держави (безхазяйне но, яке належало колгоспному двору, ставало власністю колгоспу). Безхазяйне майно надходить у власність держави рішенням виконавчого комітету районної, міської Ради народних депутатів, винесеним за заявою фінансового орган (щодо безхазяйного майна колгоспного двору — за заявою колгоспу). Заява про визнання майна безхазяйним може бут подана не раніше року після прийняття майна на облік відповідним фінансовим органом або виконкомом селищної, сільської Ради народних депутатів. Фактами, які свідчать про безхазяйність майна, можуть бути: неможливість виявлені власника при вилученні у злочинців викраденого майна, разі стихійного лиха, при втраті права на майно у зв'язку із сплином позовної давності для його витребування тощо. Вказані наслідки не застосовуються у випадках, коли власник відомий, але з певних причин відсутній або визнаний безвісної відсутнім.
Майно, визнане у встановленому порядку безхазяйним, зараховується безпосередньо у Державний бюджет (грошові суми в українській або іноземній валюті, платіжні документи, облігації і т.ін.), а певне майно в період існування СРСР реалізувалося у;
порядку, передбаченому Положенням про порядок обліку, оцінки і реалізації конфіскованого безхазяйного майна, майна, яке перейшло за правом спадкування до держави, і скарбів, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 29 червня 1984 р.1 Це положення не поширювалося на невитребуване від органів зв'язку майно, відправлене посилками, бандеролями, листами, грошовими переказами, на невитребуваний багаж на транспорті і деяке інше майно, порядок обліку і реалізації якого визначається спеціальним законодавством.
Серед майна, яке може бути визнане безхазяйним, зустрічаються різні об'єкти, у тому числі й жилі будинки. Визнання їх безхазяйними здійснювалося з додержанням відповідних положень інструкції Міністерства юстиції УРСР і Міністерства фінансів УРСР “Про порядок визнання будівель безхазяйними і безгосподарно утримуваними”.2 Сьогодні такі випадки є рідкісними.
__________________________
'СП СССР -1984.-№24.-С. 127. Відповідно до ч.ІУ ст.137 ЦК України порядок виявлення та обліку безхазяйного майна визначається Міністерством України.
2ЗП УРСР.-1958.-№10.-С.199.
284
Визнання майна безхазяйним і навіть наступна його реалізація не виключає можливості пред'явлення відповідних майнових вимог власником (правонаступником), який після цього об'явився. Він має право вимагати від органу, рішенням якого майно визнане безхазяйним, повернення майна або грошової компенсації у розмірі сум, отриманих від реалізації, за вирахуванням здійсненних у зв'язку з цим витрат. Спори щодо таких вимог можуть розглядатися у судовому порядку з додержанням правил про позовну давність.
7. З додержанням правил ст.138 ЦК у власність держави може перейти знахідка — майно, втрачене власником (володільцем) поза його волею і знайдене іншою особою. Громадянин, який знайшов загублену річ, зобов'язаний негайно повідомити про це особу, що загубила її, повернути їй знайдену річ або заявити про знахідку і здати річ до міліції чи до виконкому селищної, сільської Ради народних депутатів, а коли річ знайдено в установі, підприємстві або на транспорті, здати її адміністрації відповідної організації. Адміністрація не виявивши у двотижневий строк законного володільця, негайно повинна здати загублену річ міліції або виконкому. Органи транспорту зберігають і реалізують здані їм речі відповідно до діючих на транспорті правил. Міліція або виконком зберігають здані їм речі протягом 6 місяців. Якщо за цей період власника не буде виявлено, речі переходять у власність держави. Для цього не вимагається спеціального судового чи іншого рішення.
Окрему статтю у ЦК (ст. 139) присвячено правовим наслідкам виявлення бездоглядної худоби. Вона встановлює обов'язок громадянина, який затримав бездоглядну або приблудну худобу, негайно повідомити про це власника і повернути йому худобу або повідомити у 3-денний строк міліцію чи виконком селищної, сільської Ради народних депутатів про цей факт. Вказані органи вживають заходів до розшуку і на цей час передають худобу на утримання і у користування найближчому радгоспові або колгоспові. У випадку невиявлення у встановлені цією статтею строки власника (протягом б місяців — власника робочої або великої рогатої худоби і 2 місяців — власника дрібної худоби з дня прийняття її на утримання) худоба переходить безоплатно у власність колгоспу, а худоба, що утримувалась у радгоспі, — у власність держави і включається до складу майна цього радгоспу (сьогодні КСП).
8. Скарб, тобто зариті у землю або приховані іншим способом валюта, валютні та інші цінності, власник яких невідомий або
285
у силу закону втратив на них право, повинен бути зданий бою, що його виявила, фінансовому органові і переходить власність держави (ч.І ст.140 ЦК).' Державна власність у та кому разі виникає автоматично без спеціального судового чи іншого рішення. Особі, яка виявила і здала скарб фінансовому органові, видається винагорода у розмірі 25 % вартості зданих цінностей. Не виплачується винагорода особам, у коло службових обов'язків яких входять розкопки і розшуки відповідних цінностей. Вони можуть бути заохочені при виявленні цінностей на загальних підставах (грошовою премією, цінним подарунком тощо). Відносини, пов'язані з виявленням скарбу і його здачею, регулюються також Положенням про порядок обліку, оцінки і реалізації конфіскованого, безхазяйного майна, майна, яке перейшло за правом спадкування до держави, і скарбів.
9. Наступною підставою виникнення права державної власності є безгосподарне утримання майна, що є пам'яткою історії та культури (ст.136 ЦК). Встановлюючи можливість переходу такого майна до держави, законодавець виходить із значимості його, а також з обов'язку власника проявляти турботу про свою власність.
Громадянина, який безгосподарно ставиться до належного йому майна, що є пам'яткою історії чи культури, державні органи охорони пам'яток також повинні попередити про припинення такого ставлення. У разі невиконання вимоги суд може вилучити це майно за позовом зазначених органів. Пред'явлення позову можливе і без попередження, якщо існує невідкладна необхідність забезпечити схоронність пам'яток історії чи культури. При вилученні майна, що є пам'яткою історії та культури, власникові відшкодовується його вартість у розмірі, встановленому за згодою сторін, а в разі спору — судом. Закон не виключає можливості викупу у громадянина пам'яток історії та культури, щодо яких він не може створити необхідний режим утримання (ч.2 ст.136 ЦК України). Якщо ж на такий викуп власник не дає згоди, то за позовом державних органів охорони пам'ятників суд може вилучити у нього пам'ятки історії та культури.
Перераховані підстави виникнення права державної власності сформувалися у період існування єдиної загальнонародної соціалістичної власності. Тому у даний час змінилося їх значення у формуванні державної власності; з'являються нові підстави її виникнення. Так, загальнодержавна власність України поповнювалася за рахунок передачі підприємств і органі-
286
зацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, до державної власності України, за рахунок майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР. До державного та місцевих бюджетів надходять кошти від приватизації загальнодержавної та комунальної власності. Звичайно, є й інші підстави виникнення державної власності в Україні, наприклад, внаслідок обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність.'
§3. Зміст і здійснення права державної власності
Суб'єкти права державної власності (держава, відповідні адміністративно-територіальні одиниці) наділяються всіма правомочностями щодо належного їм майна, які у сукупності складають зміст права власності. Як відомо, власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, що не суперечать закону. Комплекс цих прав і утворює зміст права державної власності з певними її особливостями.
До прийняття нового законодавства про власність розкриття цих правомочностей не викликало особливих ускладнень, оскільки єдиним суб'єктом права державної власності виступала держава. Їй і належали всі повноваження власника, обсяг яких вона могла визначати самостійно, уособлюючи у собі, крім влади власника, також політичну владу.
Значно складнішим є зміст правомочності щодо державної власності у сучасних умовах, що зумовлено, зокрема, множинністю її суб'єктного складу. Загальні, найпринциповіші правила щодо обсягу повноважень суб'єктів права державної власності і сьогодні визначаються державою, її найвищими органами влади. Проте сам по собі цей факт ще не дає підстав для надання переваг одному суб'єкту перед іншими суб'єктами права державної власності, можливості якої можуть бути краще реалізовані при встановленні юридичної рівності всіх суб'єктів.
Відповідно до Закону про власність в СРСР (втратив чинність) розпорядження і управління землею та іншими природними ресурсами, а також майном, яке перебуває у загальнодержавній (республіканській) власності, власності автономної республіки, інших автономних утворень і комунальної вла-
___________________
'Відомості Верховної Ради України.- 1991.-№13.—С.181.
287
сності, від імені народу здійснювали відповідні Ради народних депутатів і уповноважені ними державні органи. За Закон України “Про власність” Верховна Рада України, місцеві Ради народних депутатів, а також уповноважені ними державні орга здійснюють від імені народу (населення адміністративно-територіальної одиниці) лише управління державним майном. Такий підхід є більш прийнятним, оскільки зазначені органи таке майно безпосередньо за призначенням не використовують, а довіряють створюваним для цього державним підприємствам і установам. Саме вони є носіями необхідних їм правомочностей володіння, користування і розпорядження.
Звертає на себе увагу факт відмови законодавця від доповнення тріади правомочності власника (володіння, користування і розпорядження) додатковими правомочностями, зокрема контролю й управління. Не вдаючись до глибокого і детального аналізу наведених термінів, необхідно зазначити їх малоперспективність у цивільному праві. В юридичній літературі вже мали місце спроби доповнити тріаду повноваженнями контролю і управління. Проте, на наш погляд, справедливими є зауваження авторів, які вважають, що правомочність по володінню, користуванню і розпорядженню є таким широким поняттям, що охоплює повноваження управління і контролю. Разом з тим не можна заперечувати можливість іншого їх тлумачення з погляду адміністративного права. Що ж до цивільного права, то повноваження по розпорядженню майном, наприклад, шляхом здачі його в оренду, передбачає одночасно збереження за наймодавцем права контролю за використанням майна наймачем. Укладення угод щодо об'єктів державної власності є не що інше, як здійснення водночас своїх управлінських повноважень.
Утворення державної власності не самоціль. Вона необхідна для підвищення матеріального добробуту народу, функціонування державного механізму шляхом розширеного виробництва, надання послуг тощо. Цього результату держава, Республіка Крим і адміністративно-територіальні утворення досягають з допомогою спеціально утворюваних виробничих, планових, постачальних та інших органів (підприємств, організацій, установ), яким вони як власники передають необхідну частину своїх повноважень. Внаслідок цього виникають різноманітні суспільні відносини, значна частина яких не регулюється нормами цивільного права (у сфері управління, планування, науково-технічного прогресу, фінансів, соціально-трудових зв'язків тощо).
288
Відповідно до ст.24 Закону про власність майно, яке є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи це право, підприємство володіє, користується і розпоряджається вказаним майном і на свій розсуд здійснює відносно нього всякі дії, які не суперечать закону і цілям діяльності підприємства. Майно державних установ (організацій), які перебувають на державному бюджеті, знаходяться в оперативному управлінні цих установ (організацій), які у межах, встановлених законом, відповідно до цілей своєї діяльності, планових завдань і призначення майна здійснює права володіння, користування і розпорядження ним.
Отже, діюче законодавство передбачає дві правові форми закріплення державного майна за державними організаціями: повного господарського відання і оперативного управління. Однак законодавець не наводить конкретних критеріїв, за якими можливе розмежування цих правових понять. Більше того, під повним господарським віданням мається на увазі надання державному підприємству відповідних прав володіння, користування і розпорядження державним майном, тобто права, яке становить зміст права оперативного управління. Особливість же права повного господарського відання полягає, на наш погляд, у тому, що власники державного майна надають державним підприємствам ширший обсяг повноважень щодо такого майна для діяльності в умовах госпрозрахунку і самофінансування, порівняно з правом оперативного управління. Цей висновок випливає із змісту останньої фрази ч.2 п.1 ст,37 Закону України “Про власність” про те, що до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо законом не передбачено інше. Така норма передбачена ст.39 Закону, яка визначає повноваження державних установ щодо майна, закріпленого за ними на праві оперативного управління.
До прийняття Закону про власність в СРСР держава надавала усім державним організаціям майно лише на умовах права оперативного управління, встановлюючи для них більш чи менш суттєво обмежений обсяг прав володіння, користування і розпорядження державним майном залежно від цілей їхньої діяльності, зберігаючи при цьому статус власника переданого майна.
Інститут права оперативного управління вперше отримав глибоке і послідовне юридичне обгрунтування у працях А.В.Венедиктова. Теорія права оперативного управління, сфор-
289
мульована ним ще в 1948 р., отримала в юридичній літературі широку підтримку і була сприйнята радянським законодавством. Так, відповідно де ч.2 ст.89 ЦК (у редакції до 20 травня 1985 р.) державне майно, закріплене за державними організаціями, перебувало в оперативному управлінні цих організацій, що здійснювали у межах, встановлених законом, відповідно до цілей діяльності, планових завдань і призначення майї права володіння, користування і розпорядження майно Указом Президії Верховної Ради УРСР від 20 травня 1985 вказану норму було вилучено із ст.89 ЦК УРСР і одночасно введено нову ст.87' під назвою “Оперативне управління майном”, дія якої була поширена на державні, міжколгоспні інші державно-кооперативні організації.'
Останнім часом, особливо у період розробки та обговорення проекту Закону про власність, загострилися дискусії щодо ефективності інституту права оперативного управління і доцільності дальшого його збереження у правовій системі, у ході якої виявилися як прихильники, так і противники цього інституту.2 Не випадково у Законі СРСР про державне підприємство (об'єднання) 1987 р. право оперативного управління не знайшло безпосереднього закріплення (втратив дію з 7 березня 1991 р.).
На наш погляд, низька ефективність діяльності багаті державних підприємств не є результатом принципової непридатності конструкції права оперативного управління. Ці негативні наслідки головним чином пов'язані з вихолощення реального змісту правомочності державних підприємств, і необгрунтованими обмеженнями їхніх прав щодо володінні користування і розпорядження ввіреним майном і виготовленою продукцією, фондами матеріального стимулювання, повної самостійності у діяльності господарюючих суб'єктів. З цих позицій зберігають свою актуальність і сьогодні методологічні основи правового закріплення державного майна за державними організаціями, сформульовані А.В.Венедиктовим і розвинуті його прихильниками, але за умови наповнення їх новим змістом стосовно вимог економічної реформи. Їхню життєвість підтверджують і відповідні положення Закону України “Про власність”.
__________________________
'Відомості Верховної Ради УРСР—1985—№23—С.542.
2Право собственности. Проблемы, дискуссии, предложения.- М.,1989.
290
Як уже зазначалось, за новим законодавством про власність державне майно закріплюється на праві повного господарчого відання за державними підприємствами і на праві оперативного управління — за державними бюджетними установами. Ці Дві правові форми майнового статусу державних підприємств і державних бюджетних установ мають, як спільні, так і відмінні ознаки.
Головним, насамперед, є те, що в обох випадках державні організації (підприємства і установи) не стають власниками державного майна. Вони отримують від відповідних суб'єктів державної власності певне майно і необхідний комплекс повноважень для здійснення визначених державними органами функцій.' При цьому здійснення права державної власності делегується лише державним організаціям, які є юридичними особами, що зумовлено необхідністю самостійно вступати у майнові відносини. У цивільних правовідносинах ці організації виступають від свого імені, а не від імені держави чи інших суб'єктів державної власності. При цьому останні не несуть відповідальності за зобов'язаннями державних організацій, і навпаки.
Суб'єкти права державної власності, передавши державне майно у володіння, користування і розпорядження державних організацій, не повинні втручатися у господарчу діяльність останніх. Однак вони вправі визначати межі повного господарчого відання або права оперативного управління у нормативних актах або актах управління, а також надавати певні повноваження відповідним органам влади і управління щодо державних організацій та їхнього майна. Так, відповідно до законодавства про власність державні органи, уповноважені управляти державним майном, переданим підприємству у повне господарче відання, вирішують питання створення підприємства, визначення цілей його Діяльності, розміщення на ньому в установленому порядку замовлень на виготовлення продукції (робіт, послуг), здійснюють контроль за збереженням ввіреної підприємству Державної власності та інші повноваження, відповідно до законодавства про підприємства.
__________________________________
'У новому законодавстві не знайшли підтримки і конкретного втілення пропозиції визнавати державні організації або їх трудові колективи власниками державного майна. Однак за членами трудового колективу визнано право власності на певну частину прибутку.
291
Більше того, держава не вправі вилучати у підприємства основні фонди, оборотні кошти, інше використовуване у виробництві майно, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами. Важливою є ст.48 Закону України “І власність”, якою підприємству забезпечується захист прав | майно, у тому числі стосовно власника цього майна, нарівні із захистом права власності, встановленого цивільним законодавством. Наведені положення створюють для державної підприємства достатньо умов для самостійного ефективне господарювання при відсутності у нього справжнього права власності на ввірене державне майно.
Що стосується державних установ (організацій), що леї бувають на державному бюджеті і можуть у передбачених законом випадках здійснювати господарську діяльність, то вони мають право самостійно розпоряджатися доходами від так діяльності і майном придбаним за рахунок цих доходів. Державні установи (організації) відповідають за своїми зобов’язаннями коштами, що є в їх розпорядженні, а при недостатності таких коштів відповідальність за їх зобов'язаннями несе власник (ст.39 Закону України “Про власність”).
§4. Правовий режим майна державних підприємств.
Особливості правового регулювання режиму майна
державних бюджетних установ
Держава здійснює належні їй повноваження власника майв що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, зокрема, у формі нормативно-правового регулювання, зміст якого розкривається через категорію правового режиму майна.
Під правовим режимом майна підприємства звичайно розуміють встановлені правовими нормами структуру цього майна, порядок його придбання (формування), використання і вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів.
Майно державних підприємств поділяється на різні фонди, тобто групи однорідних за економічними ознаками матеріальних цінностей або грошових коштів, що мають спільне цільове призначення і підпорядковуються встановленому для кожної з цих груп особливому правовому режиму. Закон “Про підприємства в Україні” (п.1 ст.10) називає три таких групи -основні фонди, оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.
Основну і визначальну частину складають виробничі фонди — майно, призначене для безпосереднього використання
292
виробничому процесі. Залежно від їх ролі у цьому процесі та від способу перенесення своєї вартості на продукцію виробничі фонди поділяються на основні та оборотні фонди (засоби).
Основні засоби підприємства — це сукупність матеріально-речових цінностей, що діють у натуральній формі протягом тривалого часу. Погашення їх вартості здійснюється шляхом віднесення зносу (амортизаційних відрахувань) за затвердженими нормами на витрати виробництва, обігу протягом терміну, за який первісна вартість повністю переноситься на витрати виробництва та обігу.
До основних засобів належать будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби, продуктивна та робоча худоба, багаторічні насадження тощо.
Відповідно до Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. №250 (з наступними змінами і доповненнями)', не належать до основних засобів та обліковуються на підприємствах як засоби в обороті предмети терміном служби менше одного року незалежно від їх вартості; предмети вартістю до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за одиницю по ціні придбання незалежно від терміну служби; спеціальні інструменти і спеціальні пристосування незалежно від вартості; спеціальний одяг і спеціальне взуття; формений одяг; предмети, призначені для видачі напрокат незалежно від вартості та інше майно, зазначене в пункті 46 Положення.
Оборотні засоби (сировина, матеріали, паливо та інші предмети праці) у відповідності до Закону України від 28 грудня 1994 р. “Про оподаткування прибутку підприємств” кваліфікуються як матеріальні витрати (витрати на обслуговування виробничого процесу), що відносяться на собівартість продукції (робіт, послуг). Вони споживаються протягом одного виробничого циклу, трансформуючись у виготовлену продукцію (роботи, послуги).
Крім основних та оборотних засобів до виробничих фондів підприємства можна віднести нематеріальні активи, у складі яких відображаються придбані підприємством права користування землею, водою, іншими природними ресурсами, проми-
________________________________
'ЗП України-1993.-№9.-С. 186;-№11.-С.251-1994.-№2.-> С.45;-№7.-С.176.
293
словими зразками, товарними знаками, об'єктами промислової та інтелектуальної власності та інші аналогічні майнові права. Погашення вартості нематеріальних активів здійснюється і місячно шляхом нарахування зносу, виходячи з їх первісної вартості та строку корисного використання, але не більше як десять років, або строку діяльності підприємства. Не нараховується знос на “ноу-хау”, гудвіли, знаки для товарів і послуг, вартість яких не зменшується в процесі їх використання.
Основним повноваженням державного підприємства стосовно виробничих фондів є повноваження користування, здійснюючи яке, підприємство забезпечує раціональну організацію процесу виробництва. Підприємство зобов'язане дотримуватись встановлених державою або самим підприємством норм та нормативів; вести облік належних йому фондів; закріпити за внутрішніми підрозділами виробничі фонди засобами бухгалтерського обліку; організувати і здійснювати облік руху майна між своїми підрозділами; забезпечити ремонт та зберігання матеріальних цінностей, що відносяться до виробничих фондів.
Щодо основних фондів підприємство зобов'язане проводити амортизаційні відрахування від вартості цих фондів на реконструкцію, модернізацію та капітальний ремонт фондів, обчислені за їх балансовою вартістю відповідно до встановлених норм, включаючи прискорену амортизацію активної частини.
Підприємство, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавач іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінюй ти, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу. Водночас слід мати на увазі, що відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України.
Державному підприємству також надано право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів України не можуть бути в їх власності. Декретом Кабінету
294
Міністрів України від 15 грудня 1992 р. №8-92 “Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” підприємства що засновані на загальнодержавній власності, позбавлені права передавати безоплатно громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності.'
Другу велику частину майна державного підприємства складають спеціальні фонди. Це грошові кошти, що прямо і безпосередньо не беруть участі у процесі виробництва, а служать іншим спеціальним цілям, передбаченим чинним законодавством або статутом підприємства. Використання коштів одного фонду для цілей іншого, як правило, не допускається.
Серед фондів підприємства, передусім, слід виділити статутний фонд, що являє собою сукупність вкладів (у грошовому виразі) учасників (власників) у майно при створенні підприємства для забезпечення його діяльності в розмірах, визначених установчими документами.
На відміну від законодавства про господарські товариства, яким визначається мінімальний розмір статутного фонду та порядок його формування як щодо господарських товариств взагалі, так і щодо окремих їх видів (банків, інвестиційних компаній та інвестиційних фондів), нормативні акти, що регулюють діяльність державних підприємств (як, до речі, і приватних та індивідуальних), не лише не визначають мінімального розміру статутного фонду державного підприємства, але і взагалі не визнають його наявність обов'язковою для даного виду підприємств.
Підприємство, якщо це передбачено законодавством, створює з прибутку резервний фонд для покриття непередбачених втрат і збитків. Залишки невикористаних коштів цього фонду переходять на наступний рік.
Відповідно до ст.21 Закону України від 14 жовтня 1992 р. “Про охорону праці” на підприємствах створюються фонди охорони праці. Формування цього фонду здійснюється в порядку, встановленому Положенням про державний, галузеві, регіональні фонди охорони праці та фонди охорони праці підприємств, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 жовтня 1993 р., та Інструкцією про порядок перерахування, обліку та витрачання коштів державного, галузевих, регіональних фондів охорони праці та фондів охорони праці підприємств, затвердженою наказом Держнагляд-
______________________________
'Відомості Верховної Ради України.—1993.—№7.—С. 52.
295
охоронпраці і Мінфіну України від 25 січня 1994 р. (з ровано у Міністерстві юстиції України 11 лютого 1994 р.).
Кошти вказаного фонду використовуються тільки на виконання заходів, що забезпечують доведення умов і безпеки праці до нормативних вимог або підвищення існуючого рівня охорони праці на виробництві.
Підприємство може створювати резерв сумнівних боргів для розрахунків з іншими підприємствами із віднесенням сум резерву на результати фінансово-господарської діяльності.
Сумнівним боргом визначається дебіторська заборгованість підприємства за відвантажену продукцію (виконані робота надані послуги), у разі зарахування її до обсягу реалізації і визначення за нею прибутку, яка не сплачена у встановлені договором терміни і не забезпечена відповідними гарантіями.
Резерв створюється на основі результатів інвентаризації дебіторської заборгованості підприємства окремо за кожним сумнівним боргом залежно від фінансового стану (платоспроможності) боржника і оцінки можливості погашення боргу повністю або частково.
Крім зазначених, з метою рівномірного включення наступних затрат до витрат виробництва та обігу звітного періоду підприємство може створювати й інші резерви: на наступну виплату відпусток працівникам, включаючи відрахування на державне соціальне страхування з цих сум; на ремонт основних засобів (у межах норм амортизаційних відрахувань на їх повне відновлення); на виробничі затрати для підготовчих робіт на підприємствах промисловості з сезонним виробництвом” наступні затрати для ремонту предметів прокату.
Майновим фондом особливого роду можна вважати прибуток підприємства. Правовий режим прибутку державного підприємства охоплює: поняття прибутку, порядок та методи його нарахування; зобов'язання підприємства щодо сплати податків з прибутку та механізм їх здійснення; права підприємства щодо використання прибутку.
Прибуток (доход) є основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності на всіх (в тому числі і державних) підприємствах. Для цілей оподаткування прибутку підприємств, а також організації бухгалтерського обліку і звітності в законодавстві вживається термін “балансовий прибуток”, під яким розуміють загальну суму прибутку підприємства від усіх видів діяльності за звітний період, отриману як на території України, її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, так і за її межами,
296
яка відображена в його балансі і включає прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), в тому числі продукції допоміжних і обслуговуючих виробництв, що не мають окремого балансу, основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів, валютних цінностей, інших видів фінансових ресурсів та матеріальних цінностей, а також прибуток від орендних (лізингових) операцій, роялті, а також від позареалізаційних операцій.
Для більшості підприємств переважну частку в балансовому прибутку становить прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), тобто виручка від реалізації продукції (робіт, послуг), зменшена на суму нарахованого (сплаченого) податку на добавлену вартість (за винятком товарообмінних операцій з нерезидентами), акцизного збору, ввізного мита, митного збору та інших обов'язкових зборів і платежів, визначених чинним законодавством, а також на суми витрат, що включаються до собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг).
Порядок використання прибутку визначає власник підприємства або уповноважений ним орган згідно з статутом підприємства та чинним законодавством.
Державний вплив на вибір напрямів та обсягів використання прибутку здійснюється через установлені нормативи, податки, податкові пільги, а також економічні санкції відповідно до законодавства України.
Особливий правовий режим встановлено щодо використання державними підприємствами надходжень в іноземній валюті. Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. №15-93 “Про тимчасовий порядок використання надходжень в іноземній валюті” та Указу Президента України від 22 серпня 1994 р. “Про вдосконалення валютного регулювання” встановлено обов'язковий продаж через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України 50 % надходжень у валюті на рахунки резидентів (за винятком валютних коштів, що не підлягають обов'язковому продажу). Продаж зазначеної валюти здійснюється в такому порядку: 10 % (за ринковим курсом) направляється в офіційні валютні резерви Національного банку України; ЗО % (за офіційним курсом) — через Міжвідомчий комітет з питань визначення пріоритетів використання валюти; 10 % (за ринковим курсом) реалізуються на міжбанківській валютній біржі.
Загалом порядок використання державними підприємствами валютних коштів регламентується нормами валютного законодавства України.
297
Майнові фонди державних бюджетних установ складаються з основних засобів і матеріалів і належать їм на праві оперативного управління. Обсяг їхніх прав значно вужчий порівняно з госпрозрахунковими підприємствами, оскільки вони фінансуються з державного бюджету і, як правило, не займаються виробничою чи іншою господарською діяльністю. Сюди входять державні установи у сфері культури, охорони здоров'я, освіти, адміністративного управління. Державні бюджетні установи витрачають виділені їм кошти за бюджетними кошторисами відповідно до призначення конкретних цільових коштів. Якщо ж державним бюджетним установам (організаціям) дозволена певна господарча діяльність, то доходами, отриманими від такої діяльності, вони розпоряджаються самостійно.
Поділіться з Вашими друзьями: |