факт вмхода книги, которая, надеюсь, послужит в какойта мере укреплению наших культурних индийскосоветских взаимоотношений, развитию дружбы и взаимопонимания наших народов.
Свидетельствую Вам своє уважение.
Олесь Гончар.
14.08.1987
24 серпня 1987 До Президії Верховної Ради
Української РСР, голові Президії тов. Шевченко B.C.
Вельмишановна Валентино Семенівно!
Під загрозою відомчого браконьєрства опинилася КиєвоМотилянська академія. Зайвим буде навіть говорити, про яку величезну історичну цінність зараз ідеться. КиєвоМогилянська академія була фактично одним із найславетніших університетів, це пам'ятник культури світової ваги, дорогий він не тільки Україні та Росії, але і всьому слов'янству, звідси йшло світло знань і культури в найдальші краї нашої держави. Вихідці з КиєвоМогилянської були засновниками всіх учбових закладів (навіть колегіумів) аж до Тобольська і далі, вони брали участь у заснуванні університетів Москви, Петербурга, зі стін академії вийшли найвидатніші наші вчені, сюди приходив поглиблювати знання Ломоносов.
КиєвоМошлянська академія повинна б повністю належати Академії наук республіки, фактично ж на території історичного зшовідника порядкує військове відомство, яке, цілком ігноруючи Закон про охорону пам'ятників історії та культури, розпоряджається скарбом народу на свій розсуд. На території академії зараз розташоване ВійськовоМорське політичне училище (чому таке училише, якому б годилося бути біля моря, осіло в Києві на Подолі це залишається загадкою). Громадськість неодноразово порушувала питання про передислокацію училища з тим, щоб КиєвоМогилянський комплекс перейшов повністю у відання Академії наук. Була нібито навіть згода та різні обіцянки з боку відповідного відомства. Та, виявляється, ці обіцянки були тільки відмовкою, бо
2.
тараз училище посилено, блискавичними темпами розбудовується, при підтримці Держбуду (тов. Лихий) риють котловани, поставили потужний баштовий кран, а ще раніше могутнє відомство вийшло навіть за межі заповідника і забудувало один із кварталів поміж комплексом Іллінської церкви і колишньої бурси, яка теж належала академії. Вживаються заходи, щоб вижити з цієї території лікарню 15 і розгорнути тут будівництво інших споруд... Одне слово, грубо порушується Закон про охорону пам'ятників, нехтується думка громадськості, нехтуються права Української Академії наук, тимто потрібне Ваше термінове втручання, щоб припинити відомчу сваволю і зберегти для вітчизняної і світової культури неоціненний набуток BОKОB.
З щирою пошаною
Академік АН Української РСР Олесь Гончар.
26 листопада 1987 До президента Академії Наук Української РСР Б.Є. Патона від Гончара О.Т. академіка АН УРСР
Дорогий Борисе Євгеновичу]
Одеський університет звернувся до мене з проханням підтримати кандидатуру поета Бориса Олійника, якого філологи університету пропонують обрати в дійсні члени Академії наук УРСР.
Борис Олійник визначний діяч нашої культури, користується заслуженим авторитетом на Україні і в братніх республіках Радянського Союзу. Його високоталановита поетична творчість, пристрасна публіцистика, глибокі літературознавчі дослідження сучасного літературного процесу даютьпідстави й мені приєднатися до думки науковців Одеського університету. Обрання Бориса Олійника до складу академії відчутно посилило б наше відділення іуманітарних наук.
З глибокою пошаною
Олесь Гончар.
26.Х1.1987
20 грудня 1987
Білограду М.Т.
Шановний Миколо Трохимовичу!
Одержав Вашого листа про становище в Сухій. Сумна картина. Зокрема і те, що гончарівська хата стоїть пусткою. Не знаю, чим і зарадити. Розмови про музей зайві (при живих музеїв не роблять), а от якби відкрити там бібліотеку... Звичайно, якщо дасть на це згоду тітка Саня і Ніна, її дочка, та брат Мишко (адже хата належить їм). А я з свого боку готовий — у подарунок Сухій укомплектувати повноцінну бібліотеку. Якщо, звісно, книжками там ще є кому цікавитись... Бо навіть не певен, чи уціліла в Сухій ота маленька з 9ти учнів школа, яку свого часу тт. Моргун та Тронько врятували від закриття (за недостачею учнів).
З приводу сухівських справ ще раз звертаюсь до першого секретаря обкому. Дорога збудована, і будиночки з'явилися теж, а от цікаво, хто в них живе?
Вітаю з Новим 1988м славне і таке щире подружжя Білоградів, шлю найкращі побажання.
Шановний Григорію Дем'яновичу!
Дякую Вам за книжку і. Цікаве дослідження. Хочеться сподіватись, що надалі й до української класики посилиться увага дослідників. Адже такі постаті, як Аркас, Руданський, Куїнджі, Чернявський та інші діячі культури нашого Півдня, заслуговують того, щоб їх повніше було відкрито для сучасного читача, особливо молодого.
Бажаю Вам нових творчих звершень.
Ол. Гончар.
20.ХІІ.1987 Київ
ЗО січня 1988
Зленку Г.Д.
Ол. Гончар.
30.1.1988 Київ
премією України ім. Павла Тичини.
16 січня 1988
Коротшу В.О.
Дорогий Віталію!
(Звертаюсь до Вас так, як упродовж років звертався на Україні).
Бажання написати Вам виникло після прочитання Вашого інтерв'ю в республіканській комсомольській газеті від 7 січня цього року.
Дивне це інтерв'ю. Звідки цей холод зверхності, безапеляційність суджень, звідки ця ледь прихована зневага до літератури, в якій Ви так довго працювали? Сталося так, що Ви змінили місце проживання і свій службовий кабінет. Різні цьому можна чути пояснення, але, зрештою, це Ваше право. Ви, скажімо, лишите, що відчували в республіці «нерозтраченість, незреалізованість свою». Може, й так. Хоча чи так уже й справедливо бути ображеним на Україну, яка, зрештою, увінчала Вас високими преміями, обрала до Парламенту республіки, надавала Вам можливість широко друкуватись і з'являтися на екранах частіше за багатьох інших.
Звісно, що працювати в «українській словесності держави» нелегко, надто ж тому, хто має свої принципи, хто здатен вболівати, для кого щось важать поняття правди й справедливості, усвідомлення приналежності до свого народу. Ви знаєте, чого коштували нашій культурі ці так звані «застійні роки», позначені чиновницькою сваволею й жорстоким цькуванням багатьох творчих людей.
Звичайно, є і вияви знедуховлення й національного нігілізму, є й міщанська українофобія в шульгінському дусі, і драматична ситуація з національними школами Вам добре відома (хоча «Огонек» уперто обходить цю тему), одначе, як несправедливо було б перекреслити працю творчої інтелігенції республіки, яка звершує свій труд у найскладніших умовах. Тільки холодна упередженість та недоброзичливість могла б сказати, що «в Україні впродовж багатьох літ не з'явилося жодного твору, який би привернув до себе всенародну увагу»... Ви ж знаєте, хоч як важко було пробиватись до читача правдивому й талановитому слову, але ж таки почула Україна і «Марусю Чурай» Ліни Костенко, і виболені новели Григора Тютюнника, і чесні твори Бориса Олійника, Івана Драча, Воло
димира Дрозда, Євгена Гуцала, Романа Іваничука та й ще багатьох. Ви тепер співчутливо називаєте декотрі з цих імен, хоч могли б це зробити, до речі, й раніше, і, вже зовсім нічим не ризикуючи, могли б сьогодні, в епоху гласності, виявити якусь увагу до «української теми» (чи вона, може, у Вашому новому середовищі заборонена?) Кому вже, як не Вам, знати багатостраждальну історію одного українського роману, що його на Ваших очах розтерзувало озлоблене чиновництво, і ось коли після двадцяти років цькувань і замовчувань цей твір саме завдяки атмосфері оновлення нарешті виходить у Москві в «Романгазеті», дістає вихід до всесоюзного читача, то Ваш «Огонек» тільки на те й спромігся, щоб уже вдруге! взятися підраховувати «романгазетні» видання цього автора, які з'являлися упродовж сорока років його праці в літературі і які, до речі, ніколи не залежуються по кіосках, всупереч «інтелігентним» твердженням Вашого журналу...
Українська література в роки застою справді зазнала величезних труднощів і втрат, вона, як і вся наша культура, справді потребує сьогодні уваги й підтримки, такої природної в епоху оздоровлення й перебудови, і хіба ж не природно було б нам ждати, що український письменник, редагуючи всесоюзний журнал, бодай не збайдужіє до своєї культури, докладе й до неї принцип рівноправ'я, згадавши, як часто вона потерпала від кривотлумачень, тенденційності та замовчувань. Ні, ми не потребуємо якихось «земляцьких» переваг, ми тільки вважаємо, що всі — і більші, й менші культури народів багатонаціональної нашої країни мають бути в полі зору журналу, який іде до читача з познакою видавництва «Правда». Не тільки ж бо Гумільов та Булгаков, з'являючись ледве що не в кожному номері, цікавлять сучасного читача, є в житті народів нашої країни багато чого непересічного, прекрасного, що досі так і не діждалось «огоньковської» уваги. Ось торік відзначала Україна великі ювілеї Маркіяна Шашкевича, Леся Курбаса, Миколи Куліша ви їх навіть не помітили. Колись Ви чи не першим писали в нас про Олександра Архипенка, то чому ж тепер, поряд із Шагалом, журнал Ваш не познайомив читачів із цією геніальною постаттю, хоч би зваживши на сторічний ювілей скульптора? Систематично друкує «Огонек» антологію російської поезії XX віку, вишукує забуте й напівзабуте, і це доб
pe, але чому ж не поширюється цікавість журналу на те воістину унікальне явище в сучасній світовій культурі, яким є багатоцвіття тих ста націй і народностей країни, що складають нашу творчу співдружність.
«Огонек» журнал не приватний, він не може дозволити собі бути тенденційним, свій інтернаціоналізм і свою широту душі він має виявляти на ділі, тобто в справедливому ставленні до всіх братніх культур.
Українська література не криклива, не розрахована на сенсації, її «не балує», як декотрих інших, всесоюзна реклама. Однак розумний, не озлиднілий душею читач знаходить і в ній духовні цінності справжні, неперехідні.
Ми з Вами знаємо, як у минулому, десь і далеко від отчих порогів берегли в собі синівське почуття такі люди, як Сошенко, Гребінка, Костомаров, не кажучи вже про Тараса Шевченка... А славетні наші Вернадський, Іван Семенович Козловськии, Довженко, Поповичкосмонавт? Не стали ж вони перекотиполем епохи, не порвали духовного зв'язку з своїм першокоренем, тисячі й тисячі синів та дочок України, які працюють нині на морях, на далекій Півночі, на цілині чи на БАМі, в листах додому засвідчують, що вони є, не відцурались, не зреклися рідного слова, не відступились рідного кореня.
Ваше інтерв'ю багатьом завдало гіркоти. Зловтішно потиратиме руки хіба що який недруг нашої культури, той, хто тільки й жде ворожнечі та чвар і для кого самозневага стала нормою. І водночас вчулось у Вашій публікації й те, що при всіх зовнішніх успіхах та благополуччях авторові інтерв'ю теж сьогодні буває нелегко. І ми не такі тут глухі, щоб не відчути чиюсь задуму, чийсь біль, адже доки людина здатна це відчувати, доки живе в ній відкличність, дух товариськості, доти вона й людина.
Не належу до тих маловірів, яким здається, що Україна вже творчо вичерпала себе. І не треба спішити з виставлянням оцінок цілій літературі. Краще за інших це зроблять суворий справедливець Час та сама Україна нинішня і майбутня.
Мабуть, не раз і Вам спадали на думку відомі слова про позитивні імпульси, які так необхідні для творчості. І українські письменники не можуть поскаржитись на відсутність народної уваги свідчать про це тисячі відгуків на правдиве письменницьке слово. Вдумливий читач
вміє відрізнити, де говорить необ'єктивність, тенденційність, яка методично працює «на подавление личности й подавление ллерагудо, а де озивається до нас сама істина, чистота справедливості, щира братерська підтримка. Як і в кожній літературі, не все у нас ідеальне, повновартісне, не всім наша література задоволена, але не відібрати від неї й того, що це література чесна, вірна своєму народові і що день у день література ця хай скромно, але послідовно й сумлінно, з чорнобильською самопожертвою звершує свою нічим не замінну працю в ім'я оздоровлення, очищення й збереження життя.
І хоч як би там кому здавалося, але далеко не всі книги лежать у нас без руху, і тисячі людей, піднявшись, стоячи виконують на Співочому полі «Заповіт», бо слово Тарасове й сьогодні живе, діє, воно «знову оживає і сміється знову».
Такто, Віталію.
Бажаю добра Вам і Вашій родині.
Ол. Гончар.
16.1.1988 Київ
P.S. І ще одне. Оскільки читачі з різних республік звертаються до мене з проханням надіслати той чи той TBipj оо в книгарнях їх нема, то чи не могла б Ваша Ілдіна вказати координати тих кіосків «Союздруку», де нібито лежать мільйонни
та отим загадковим доїшсувачем явну бре^ю?озлоблїн^
Ол. Гончар.
13 лютого 1988 Пушину С.Г.
Дорогий Степане!
Щойно дивились і слухали Вас на екрані. Такий багатющий вечір! Таке буяння поезії, мислі, повноквітної творчої снаги... Вітаю Вас і Ваших друзів, чиє слово було доречним, бо допомагало осягнути глибину того, що від
Гадаю, багато хто сьогодні зробив для себе відкриття посправжньому відкрив собі поета й громадянина Степана Пушика.
Певен, що Україна може пишатись, гордитись, що має такого сина.
Ваш Ол. Гончар.
13.02.1988
13 березня 1988 Кравченку А.І.
Дорогий Анатолію Івановичу!
Дякую Вам за книжку і. Глибоко торкнули мою душу Ваші поезії, зокрема трансільванського циклу. Враження таке, ніби через багато літ в дивних видозмінах, в інших людських сприйманнях озвалось до тебе щось із твоєї молодості, фронтове, пережите...
Розумію тепер, чому привернули Вашу увагу й мої давні фронтові кострубаті поезії. Ви їх переклали дуже чутливо, проникливо, і я Вам від усієї душі вдячний за це!
Ваш Ол. Гончар.
13.03.1988
12 квітня 1988 Параскевичу П.К.
Вельмишановний Павле Кіндратовичу!
Щиро вдячний Вам, редакторові і всім філологам Херсонського
педінституту за увагу, виявлену мені в ці весняні дні. Як видно з програми, конференція була змістовною, відкрився неабиякий науковий потенціал, і щедрість душі теж.
Всього Вам світлого!
Ваш Олесь Гончар.
'Йдеться про збірку віршів «Любить и верить». Донецьк, 1988.
10 О. Гончар
7 травня 1988 М. Кобеляки,
Музей літератури і мистецтв, Кулику 0.1.
Шановний Олексію Івановичу!
Виконую Ваше прохання надсилаю «Собор», щоправда, не окреме видання (окремим він вийде в наступному році у Києві і в Москві), надсилаю Вам «Вітчизну» з першою публікацією «Собору» (цей номер журналу вже став бібліографічною рідкістю). Журнал можна взяти й для експозиції в ньому хороше художнє оформлення. А разом із «Собором» надсилаю й публікацію про його долю (в журналі «Дніпро» № 34, 1988), шлю ще «Далекі вогнища», бо вони ж переважно про полтавські краї...
Вітаю зі Святом Перемоги!
Олесь Гончар.
07.05.88 Київ
23 червня 1988 Новосельцеві» 1.3.
Дорога Ізідо!
Вже, здається, я Вам говорив, що «Молодая гвардия» готує до видання збірник моїх повістей та оповідань обсягом ЗО аркушів. Іван Федотович [Карабутенко] уже готує свою частину перекладів, оскільки ж діло термінове, то й Вам треба подати те, що стосується Вас. Підготуйте до цього збірника «Бригантину», «За мить щастя» та «На косі».
Повторюю, справа невідкладна, щойно одержав про це листа від видавництва за підписом редактора В. Кравченка та 3. Яхонтової. Сконтактуйтеся, будь ласка, з ними і домовтеся про всі деталі.
На все Вам добре.
23 червня 1983 Київ
Олесь Гончар.
Серпень 1988 Канада, Онтаріо,
професору політології п. Потічному Петру
Вельмишановний пане Потічний!
Пробачте за деяке запізнення з відповіддю, обумовлене рядом поважних причин. Особисто я знайомий з рядом китайських письменників, літературознавців та перекладачів, але роботою наших українських китаєзнавців цікавився мало. І лише тепер з'ясував, що українськокитайські зв'язки установилися вже давно, але переважно з науковими закладами китайської столиці, і вони з року в рік ширяться й поліпшуються. Спілка письменників України також неодноразово приймала делегації китайських письменників, літературознавців та перекладачів. Гостювали на Україні також і фахівці з багатьох галузей народного господарства КНР.
В Києві уже понад тридцять років ведеться вивчення китайської мови в одній із шкілінтернатів, а також на курсах іноземних мов. Подібні групи також працюють в ряді інших міст нашої республіки. Працівники деяких вузів та наукових закладів плідно працюють над вивченням питань економіки та політики Китаю, його історії, літератури, мов народів Китаю. Відбувся захист кількох кандидатських дисертацій з цих питань.
Як бачите, на Україні китаєзнавство розвивається досить бурхливо. Свідченням цього може бути хоча б те, що тут працює досить численна за складом українська філія Всесоюзної асоціації китаєзнавців. В той же час в київських вузах та науководослідних установах навчається кілька десятків китайських аспірантів, студентів, стажерів.
Вам, певно, відомо також, що на Україні досить широко перекладаються безпосередньо з китайської мови твори багатьох китайських письменників. Наші читачі мали нагоду познайомитись з романами, повістями та оповіданнями Лу Сіня, Мао Дуня, Лао Ше, Ба Цзіня, Пу Сунліна, Лю Ціна, Чжоу Лібо та інших.
У Києві, а також у кількох інших містах республіки організовано переклад наукової та технічної літератури китайських авторів, які своїм змістом зацікавили радянських вчених та фахівців.
ю*
291
Ваші пропозиції щодо організації наукової конференції з участю українських та китайських вчених я передав на розгляд української філії Всесоюзної асоціації китаєзнавців, де зосереджені наші основні китаєзнавчі сили. Вони уже встановлюють безпосередні зв'язки з Уханьським університетом через Товариство украшськокитайської дружби. Сподіваюсь, що їхні зусилля в цьому напрямку принесуть плідні наслідки в найближчі роки.
Щиро вдячний Вам за Вашого листа та за Ваші турботи.
З пошаною Ол. Гончар.
11 грудня 1988 Хаврусю С.Л.
Вельмишановний Сергію Левковичу!
Отримав Вашого листа. Сумно було дізнатися про Ваше горе, втрату дружини уявляю, який це біль. Прийміть моє хоч запізніле, але щире співчуття.
Разом з тим розповідають товариші, як оновився музей стеблівський, як збагатився він, я певен, що дякуватиме Вам вся Україна за працю невсипущу, за подвиг любові.
Складається враження, що після сьогорічних всенародних вшанувань старий благородний НечуйЛевицький почуватиметься значно певніше на рідній землі, і це є свідченням, що всі ми стаємо людяніші, моральніші, прокидається в нас діяльне, активне почуття синівське. Росте в своєму значенні духовність народу, його історична пам'ять, і як наслідок нація воскресає відчутно! Вдивляючись в нашу обдаровану молодь, що теж дорожить святинями, можна сподіватись: а може, й справді жде нас у майбутньому новий соціалістичний нерозстріляний Ренесанс?.. Тож честь праці!
Ваш
Олесь Гончар.
11 грудня 1988 СІІІА, Філадельфія,
Університет Ля Салль, професору, дру Леоніду Рудницькому
Вельмишановний пане професоре!
Одержав Ваше запрошення взяти участь у науковій конференції, яку університетська громадськість має провести ь НьюЙорку.
Щиро вдячний Вам за увагу, за надіслане запрошення, та, на жаль, скористатися ним не зможу, оскільки після тяжкої недуги на лікуванні доведеться перебувати тривалий час, тож лікарі не дозволяють мені далеких подорожей.
Якби Ви хотіли знати мою думку, кого я міг би порекомендувати для участі в майбутній конференції, то я назвав би ім'я, можливо, відоме і Вам. Це професор Київського університету, доктор філології Анатолій Погрібний, автор багатьох праць з класичної і сучасної української літератури, автор, зокрема, щойно виданої і добре зустрінутої громадськістю України монографії про Бориса Грінченка. Це дослідник і вчений молодшої генерації, шанована в нас людина, і його участь в такій міжнародній зустрічі, гадаю, була б обопільно цікавою й доцільною.
Якщо буде Ваша згода запросити професора Анатолія Погрібного, відповідного листа можна йому надіслати на Київський університет чи на його домашню адресу: 252100, м. Київ, вул. Будівельників, 32/2, кв. 4.
З пошаною і найкращими побажаннями
Олесь Гончар.
11 грудня 1988 Київ
23 грудня 1988 Дніпропетровськ,
вул.Наб. Перемоги, Левенцю СЯ.1
Шановний Станіславе Яковичу! Прикро мені про це писати, але доводиться: інсценізації не вийшло.
'СЯ. Левенець режисер Дніпропетровського театру.
Спроба перенести образи роману і всю поетику твору в рамки іншого жанру, на жаль, обернулася значними ідейнохудожніми втратами. Авторські думки, переведені в діалоги, звучать дуже неприродно, створюють враження штучності. При скороченні твору мимо Вашої волі порушилась композиція, змістились акценти в змалюванні характерів, і вже не кажу про стилістичну неохайність мови. Переробляти? Доробляти? Не бачу в цьому сенсу. Ще раз доводиться переконатись, що драматургія має свої суворі закони, які далеко не завжди збігаються з законами художньої прози, з архітектонікою романного жанру.
Шкода, що Ви затратили свій час на інсценізацію, але було б необачно схиляти театр до роботи, яка не принесла б йому творчого успіху. Тимто дозволу на постановку я, на жаль, дати не можу.
Прошу на це моє вирішення не ображатись, але ж, сподіваюсь, Ви зі мною згодитесь: мистецтво понад усе, і ніяких компромісів воно не визнає.
Бажаю Вам всього доброго.
Ол. Гончар.
23.12.88 Київ
14 січня 1989 Юрківу А. Ф.
Шановний Ананію Федоровичу!
Одержав Вашого листа і Ваше слово в газеті про «Собор». Дякую Вам від душі. «Собор» (і його автор) змогли витримати всі ті роки найжахливіших цькувань тільки завдяки тому, що почували підтримку народу. Ця книга воістину належить народові, бо він її боронив.
Щодо знаків на місці, де солдатом була пролита кров. О, як нас багато було і як всі ті місця позначити? Хіба що для Вашого відома скажу, що був я двічі поранений. Уперше на річці Рось у містечку Рокитному неподалік Білої Церкви, а вивозили нас на правий берег через переправу біля Канева. По р. Рось проходив зовнішній рубіж оборони Києва, отже, ми, студбатівці, обороняли тоді (в липні
1941го) Київ. Про все це можна прочитати в романі «Людина і зброя».
Після лікування в госпіталі на ст. Дружківка (Донбас) та в Маріуполі восени то ж 1941го я був знову на фронті, і вдруге мене поранено було десь у полі, на стернях між Полтавою і Харковом. Санітарним поїздом з Харкова відправлений був у Сибір, у Красноярськ, де й пробув у госпіталі (тяжке виявилося поранення) аж до березня 1942 року. А тоді знову на фронт... І «Циклон»»... Оце те, що можу відповісти на Ваше запитання. На все добре!
Олесь Гончар.
14 січня 1989 Київ
23 січня 1989 Політуку Б. Т.
Шановний Володимире Трохимовичу!
Виконую Ваше прохання надсилаю для «Літературної Черкащини» книгу?, яка в числі перших була відзначена Шевченківською премією. Та й події, про які йдеться в творі, торкаються Вашого краю.
Надсилаю також чернетку вступного слова на ювілейному вечорі НечуяЛевицького може, це буде цікаво для Вашого музею. Повний текст виступу надрукований в «Літ. Україні» під назвою «Змінюються часи Нечуй зостається». Номер цієї газети, певне, у Вас є, так само як і моя передмова до «Кобзаря» й до творів В.Симоненка.
Думка створити літературний музей в інституті заслуговує підтримки, я Вас і Вашу ініціативу вітаю від душі. Сподіваюсь, що Ваш почин поглиблюватиме в студентів почуття любові до рідного красного письменства.
Всього найкращого Вам і Вашим вихованцям. З пошаною
Ол. Гончар.
23.І.І989 Київ
1 Мається на увазі полон, про який розповідається в «Циклоні». 2Це роман «Людина і зброя».
24 січня 1989
Баруздину CO.
Дорогой Сережа!
Письмецо твоє получил, спасибо.
Поділіться з Вашими друзьями: |