Після завершення



Скачати 65.87 Kb.
Сторінка1/6
Дата конвертації14.01.2022
Розмір65.87 Kb.
#21646
  1   2   3   4   5   6
57 - 63
57 - 63, англ




57 ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКА ВІЙНА 1919–1920, радянсько-польська війна 1919–1920 – військ. конфлікт між Польщею (2-ю Річчю Посполитою), з одного боку, та РСФРР й ін. рад. республіками, з другого, за території Литви, Білорусі та України. Цілі Польщі полягали в розширенні свого кордону на схід, послабленні Росії та відмежуванні від неї смугою союзних і об'єднаних у федерацію з Польщею д-в (Литви, Білорусі та України). Лідери РКП(б) планували "насадити" рад. тип державності якомога далі на захід Європи.

Після завершення Першої світової війни в листопаді 1918 збройні сили як РСФРР, так і Польщі, почали захоплення укр., білорус. і литов. земель, залишених австро-нім. військами. 17 листопада 1918 рад. військ. підрозділи перетнули визначену Брестським мирним договором РСФРР з державами Четверного союзу 3 березня 1918 демаркаційну лінію у напрямку на Полоцьк (нині місто Вітебської обл.), Могильов, Бобруйськ (нині місто Могильовської обл.) та Гомель (усі міста в Білорусі). 16 грудня 1918 було проголошено Литов. СРР, 1 лютого 1919 – Білорус. СРР (27 лютого 1919 їх об'єднано в Литовсько-Білорус. СРР). У січні–лютому 1919 частини Червоної армії здійснили наступ на територію Української Народної Республіки, 5 лютого 1919 вони зайняли Київ. У середині лютого 1919 Червона армія оволоділа лінією Поневеж (нині м. Паневежис, Литва) – Слонім (нині місто Гродненської обл., Білорусь) – Береза Картуська (нині м. Береза) – Іванове (Янів; нині м. Іванове; обидва Брестської обл., Білорусь) – Сарни (нині місто Рівнен. обл.). Зі свого боку, у листопаді 1918 польс. військ. частини захопили Холмщину, а в січні–лютому 1919 – Волинь із містами Володимир-ВолинськийКовель, с-щем Маневичі (нині с-ще міськ. типу Волин. обл.). Таким чином, із середини лютого 1919 від Полісся до Німану було встановлено польсько-рад. фронт.

Перша збройна сутичка між частинами Війська Польського та Червоної армії відбулася 14 лютого 1919 під м-ком Мости (нині місто Гродненської обл., Білорусь) на Німані. Польс. командування направило до Литви й Білорусі 4 тактичні групи військ (у травні 1919 з них було утворено Литовсько-Білорус. фронт та Поліську групу військ); на Волині діяли війська Галицько-Волин. (із липня 1919 – Волин.) фронту. Рад. командування утворило Зх. фронт, до складу якого входили 7-ма, Зх. (із березня 1919 – Білорусько-Литов.) та Латис. армії, а 4 червня 1919 до складу фронту передано також Дванадцяту армію, що розміщувалася на Волині. На початку березня 1919 Червона армія на Зх. фронті залишила Слонім і Пінськ (нині місто Брестської обл., Білорусь), у квітні 1919 наступ Війська Польського призвів до зайняття Вільно (нині м. Вільнюс), Новогрудка (нині місто Гродненської обл.) і Баранович (нині місто Брестської обл.).

Військо Польське наступало в Литві та Білорусі, здобувши до кінця серпня 1919 Молодечно (нині місто Мінської обл.), Мінськ (нині столиця Білорусі), Бобруйськ, та в Україні, де поляки зайняли Дубно (9 серпня), Рівне (13 серпня), Сарни (18 серпня) і вийшли на лінію від р. Уборть (прит. Прип'яті, бас. Дніпра) на пн. до м. Славута на пд.

Восени 1919 відбувся новий наступ польс. армії на схід. До кінця року війська Волинського фронту просунулися на лінію р. Уборть – Ємільчине – Новоград-Волинський. Крім того, за домовленістю з Гол. отаманом Армії УНР С.Петлюрою поляки зайняли Кам'янець-Подільський, Проскурів (нині м. Хмельницький) та Старокостянтинів, де було утворено Подільський фронт Війська Польського. У грудні 1919 польс. частини зайняли Двінськ (нині м. Даугавпілс, Латвія), переданий згідно з домовленістю військ. формуванням Латв. Республіки. Подальші бойові дії не були активними, натомість у тилах Війська Польського розгортався партизан. рух.

Нач. польс. д-ви Ю.Пілсудський готував план рішучого наступу на територію України з тим, щоб розбити гол. сили Червоної армії. У липні–серпні 1919 велися переговори між УНР та Польщею в Чорткові, Дембліні (нині місто Люблінського воєводства, Польща) та Варшаві, а з грудня 1919 почалися контакти між С.Петлюрою та Ю.Пілсудським, які привели до підписання 22 квітня 1920 політ. угоди, а 26 квітня 1920 – військ. союзу між Польщею та УНР (див. Варшавський договір 1920). Ці домовленості стали основою для нової фази війни об'єднаних польсько-укр. армій проти більшовиків. На території Польщі з військовополонених та інтернованих українців сформовано 2 стрілец. д-зії та 2 запасні бригади Армії Української Народної Республіки, які повинні були здійснити антибільшовицьке повстання в Україні. У Бресті (нині місто в Білорусі) формувалися добровольчі загони С.Булак-Балаховича з білорусів, росіян та українців, які також мали бути використані Польщею у війні проти більшовиків.

Рад. кер-во також планувало провести навесні 1920 масштабний наступ на позиції Війська Польського. Гол. удару повинні були завдати з'єднання Зх. фронту в Білорусі, а війська Південно-Західного фронту мали просуватися на Рівне–Брест. Цей план мав увійти в силу лише після розгрому білогвардійців у Криму, проте провал операцій Пд.-Зх. фронту щодо прориву до Криму змусив командування Червоної армії відкласти його.

25 квітня 1920 розпочався польсько-укр. наступ в Україні: сили 2-ї армії Війська Польського здійснили наступ на Бердичів, 3-тя армія наступала на Житомир та Коростень, кавалерія генерала Я.Ромера – на Козятин (нині місто Він. обл.). Частини 6-ї армії та військ УНР почали наступ лише після відступу рад. 14-ї армії через поразки рад. військ на київ. напрямку. 2-га і 3-тя бригади Червоної Української Галицької армії здалися супротивнику. Командування Червоної армії вирішило не обороняти Київ, через що вже 7 травня 1920 поляки оволоділи містом. Військо Польське зайняло оборону на лінії р. Дністер біля Ямполя – Яруга (нині село Могилів-Подільського р-ну) – Вапнярка (нині с-ще міськ. типу Томашпільського р-ну; обидва Він. обл.) – Брацлав – Липовець (нині місто Він. обл.) – Сквира – Біла Церква – Канів і далі вздовж Дніпра до Прип'яті.

Ю.Пілсудський, який особисто керував наступом в Україні, прорахувався, сподіваючися зустріти тут осн. сили РСЧА та очікуючи контрнаступу більшовиків лише 17 травня. Через це несподівана атака частин Червоної армії 14 травня на литовсько-білорус. театрі воєнних дій принесла успіх рад. військам: біля р. Зх. Двіна війська Зх. фронту під командуванням М.Тухачевського просунулися на60 кмуглиб фронту.

28 травня 1920 Ю.Пілсудський наказав створити Укр. фронт (на чолі з ген. А.Лістовським), в складі якого опинилися 3-тя армія ген. Е.Ридз-Смігли і 6-та армія ген. В.Івашкевича. Уся Армія УНР, реорганізована після мобілізації на зайнятих теренах у 6 д-зій, підлягала командуванню польс. 6-ї армії. Ця реорганізація була здійснена в невідповідний момент, коли до району Умані прибула рад. Перша Кінна армія; крім того, до України були переведені радянські 25-та Чапаєвська д-зія, Башкирська кавалерійс. бригада, а також поповнено і озброєно ін. з'єднання Червоної армії. Хоча рад. частини в Україні й не досягли чисельності польс. військ, відчутною була їхня перевага в кавалерії, що при розтягнутості польс. частин по фронту і за відсутності в них істотних резервів давало Червоній армії велику перевагу при проведенні контрнаступу.

Рад. кінні д-зії прорвали фронт північніше і східніше Козятина, 7 червня 1920 зайняли Бердичів і Житомир, після чого завернули на Київ. Однак через накази вищого командування С.Будьонний не став розбивати київ. угруповання польс. армії, а вирушив на захід. Через це 3-тя армія Е.Ридз-Смігли змогла вийти з оточення. На захід відійшли й частини польс. 6-ї армії та Армії УНР. Важкі бої пройшли 19–26 червня 1920 під Новоградом-Волинським. 4–5 липня під Рівним відбувся успішний контрнаступ військ Зх. фронту РСЧА під командуванням М.Тухачевського. 11 липня 1920 рад. представникам у Великій Британії було вручено ноту міністра закордонних справ лорда Дж.Керзона, в якій пропонувалося зупинити Червону армію на лінії Гродно (нині місто в Білорусі) – Брест – Грубешів (нині м. Грубешув Люблінського воєводства, Польща) – Рава-Руська – Перемишль (нині м. Пшемисль Підкарпатського воєводства, Польща; відома пізніше як "Керзона лінія"), однак її відхилили. Наприкінці липня 1920 пн. угруповання Червоної армії вирушило до Варшави і Модліна (фортеця поблизу м. Нови-Двур-Мазовецкі, нині міста Мазовецького воєводства, Польща). Рад. кер-во створило 8 липня 1920 Галицький революційний комітет і проголосило Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку, а 30 липня – Польс. революц. к-т на чолі з Ф.Дзержинським, завданням яких була радянізація Галичини й Польщі. Пд. угруповання РСЧА наблизилося до Збруча (прит. Дністра) і Стиру (прит. Прип'яті, бас. Дніпра), змусивши Військо Польське і Армію УНР відійти на пд. берег Дністра.

Військо Польське зайняло оборону на лінії кордону Сх. Пруссії – Дембліна (Пн. фронт ген. Ю.Галлера у складі 5-ї, 1-ї та 2-ї армій), Дембліна – Коцка (нині місто Люблінського воєводства, Польща; Центр. фронт ген. Е.Ридз-Смігли у складі 4-ї і 3-ї армій) і далі на південь до Бродів (Пд. фронт ген. В.Івашкевича у складі 6-ї армії, укр. групи ген. М.Омеляновича-Павленка й загону ген. С.Булак-Балаховича). Протистояли їм війська Зх. фронту М.Тухачевського та Пд.-Зх. фронту О.Єгорова. Подальші бойові дії розгорілися безпосередньо біля польс. столиці. 13 серпня розпочалася битва під Варшавою ("диво на Віслі"), що привела до розгрому Червоної армії та контрнаступу Війська Польського на терени Сх. Польщі, Галичини та Волині. Запеклі бої розгорілися в Галичині, в районі Галич – Маріямпіль (нині село Галицького р-ну Івано-Франк. обл.). 15 вересня Армія УНР переправилася через Дністер, вийшла до Збруча. Наприкінці вересня 1920 польс. з'єднання дійшли до Старої Ушиці (нині с-ще міськ. типу Кам'янець-Подільського р-ну Хмельн. обл.) – Проскурова – Старокостянтинова – Коростеня. Укр. армія продовжила наступ на Яругу, Ялтушків (нині село Барського р-ну Він. обл.) і Літин (нині с-ще міськ. типу Він. обл.). Контрнаступ Війська Польського в Литві супроводжувався значними битвами на Німані та під Лідою (нині місто Гродненської обл., Білорусь).

Взаємне виснаження сторін у війні привело до необхідності підписання мирного договору. Без узгодження з УНР та ін. союзниками Польща 12 жовтня 1920 підписала перемир'я з РСФРР. А 18 березня 1921 в Ризі (Латвія) було підписано мирний договір між Польщею, з однієї сторони, та РСФРР і УСРР, з другої, який завершив П.-р.в. (див. Ризький мирний договір між РСФРР і УСРР та Польщею 1921).

Однак бойові дії тривали як після укладення перемир'я 12 жовтня 1920, так і після підписання Ризького мирного договору 1921: 10–21 листопада 1920 точилися бої між РСЧА та Армією УНР на березі Дністра, які привели до виходу укр. з'єднань на контрольовані Польщею терени; 27 листопада 1920 військ. формування Білорус. Нар. Республіки вступили в боротьбу з Червоною армією в околицях Слуцька (нині місто Мінської обл., Білорусь), що тривала до 31 грудня 1920; восени 1921 укр. збройний загін на чолі з Ю.Тютюнником ("Українська повстанська армія") здійснив із польс. території Другий Зимовий похід Армії УНР 1921 проти більшовиків, що зазнав поразки.

За результатами П.-р.в. між Польщею та рад. республіками було встановлено кордон, що протримався до 1939.




58 Після розгрому військ Денікіна залишки білогвардійців укріпилися в Криму, де так звану "Російську армію" очолив генерал Врангель. Користуючись тим, що основні сили більшовиків були зосереджені на польському фронті, Врангель 6 червня 1920 р. виступив із Криму з 30-тисячною армією. Незабаром білогвардійці зайняли Мелітополь і вийшли на лінію Херсон - Нікополь - Бердянськ. У цих умовах керівники РРФСР запропонували Н. Махну укласти військовий союз проти Врангеля. Не йдучи на ідейно-політичний компроміс із більшовиками, Махно дав згоду виступити проти білих.

7 серпня, коли вдалося форсувати Дніпро і захопити плацдарм у районі Каховки. 21 вересня був створений Південний фронт під командуванням М. Фрунзе. Проте і білі встигли укріпити свої позиції в Північній Таврії. Крім того, в результаті проведеної ними мобілізації, чисельність "Російської армії" зросла до 45 тис. солдатів. У вересні війська Врангеля оволоділи Олександрівськом, Маріуполем, Нікополем, але скинути червоних із каховського плацдарму їм не вдалося. У жовтні білогвардійці перейшли до оборони.

29 жовтня Фрунзе завдав сильного удару з каховського плацдарму. У результаті запеклих боїв, зазнавши величезних втрат у людях і техніці, білі були вимушені знову відступити до Криму. Більшовиків чекав нелегкий штурм укріплень на Кримському перешийку. До цього часу співвідношення сил протиборчих сторін різко змінилося: Фрунзе мав у своєму розпорядженні 100-тисячну армію, війська Врангеля налічували близько 25 тис. солдатів і офіцерів.

7 листопада 1920 р. почався штурм Перекопських укріплень білих. При цьому важливу роль відіграли частини Махно, які разом із радянськими військами форсували Сиваш і вдерлися до Криму.

8 листопада червоні, ціною величезних жертв (у деяких частинах втрати склали 85 % особового складу) прорвали укріплення білогвардійців на перешийку. 13 листопада війська Червоної армії та загони Махна вступили до Сімферополя, 15 листопада був захоплений Севастополь. Наступного дня останні кораблі білогвардійців покинули Керч і Ялту. Крим повністю перейшов під контроль більшовиків.

Після розгрому Врангеля Радянський уряд більше не потребував допомоги військ Махна і повернув зброю проти своїх учорашніх союзників. 20 листопада два командири Кримської групи махновської армії були викликані до штабу Фрунзе, де їх розстріляли без суду. Війська Махна у районі Євпаторії оточили радянські дивізії. Не вступаючи в переговори із більшовиками, махновці раптовим ударом прорвали кільце їхніх військ і пішли із Криму, зазнавши при цьому значних втрат. 26 листопада частини Червоної армії оточили штаб Н Махна в Гуляйполі. Але і цього разу Махну вдалося вирватися з оточення і піти на Правобережну Україну. Н Махно продовжував боротьбу з більшовиками до серпня 1921 р., після чого перейшов кордон Румунії, де залишки його армії були інтерновані. Сам Махно емігрував до Франції, де і помер у злиднях.

Захопивши Крим, червоні влаштували тут небачену криваву вакханалію. За роки громадянської війни в Криму скупчилося величезне число біженців, переважно противників радянської влади, і далеко не всім з них вдалося емігрувати за кордон. Крім того, після здачі білими Криму, тут залишалося декілька тисяч білогвардійських офіцерів. Червоні оголосили про амністію всім колишнім офіцерам, але, коли офіцери пройшли реєстрацію, почалося їх масове винищення. Знищенням офіцерів, які повірили слову більшовиків, керували угорський комуніст Бела Кун і ветеран російських більшовиків Розалія Землячка. Були проведені й масові розстріли цивільних осіб. Всього за дуже приблизними даними у Криму було страчено понад 150 тис. чоловік.

Наслідком світової та Громадянської війни були величезні людські втрати. Люди гинули в боях та внаслідок розв'язаного терору. Однак ще більше народу загинуло від голоду та хвороб. Сотні тисяч людей змушені були покинути рідну землю, рятуючи своє життя та життя своїх близьких. В значній мірі це торкнулося культурної та інтелектуальної еліти країни.

59 Наприкінці 1920 р. армія Української Народної Республіки (УНР) у визвольній боротьбі за незалежність України зазнала поразки. Вояки УНР залишили територію Наддніпрянщини та інтернувались до польських таборів. На українських землях остаточно утвердилась більшовицька влада, якій протистояло лише селянство. На черговий прихід більшовиків і відновлення практики воєнно-комуністичних методів продрозкладки селяни відреагували невдоволенням у гострій формі опору – повстанським рухом.

Ідеологічного забарвлення селянському повстанському руху надавали різні політичні партії, що діяли в Україні. З 1919 р. у ньому чітко простежується три напрямки: «уенерівські», що виступали за владу Директорії УНР, «анархо-махновські», а також ті, що не мали чіткого політичного забарвлення.

Попри  загальне антикомуністичне спрямування, селянська повстанська ідеологія становила набір розрізнених гасел, що виникали відповідно до ситуації. Вимоги політичного характеру все більше поступалися соціально-економічним. Більшість селянства виступала під гаслами «Мир – хатам, війна – палацам!», «Землю – селянам!».

Потужний сплеск селянського повстанського руху відбувся після закінчення радянсько-польської війни та остаточного закріплення більшовиків на українських теренах. За офіційними даними, наприкінці 1920 - на поч. 1921 рр. лише у великих повстанських загонах налічувалось понад 100 тис. осіб, не враховуючи участі селян у численних повстаннях, що охопили Україну. Зокрема, взимку 1921 р. у повстанні селян Ямпільського повіту на Поділлі прийняло участь понад 15 тис. осіб. У повстанні селян села Терни (Катеринославська губернія) у липні 1920 р. взяло участь близько 2 тис. осіб. 







Застосовуючи тактику партизанської боротьби наприкінці 1920 р., повстанці утримували під своїм контролем майже всю сільську місцевість. Розмах повстанського руху були змушені визнати керівні кола республіки. На IV конференції КП(б)У у березні 1920 р. вони визнали, що «куркуль став фактичною владою на Україні». В. Ленін також визнав, що радянська влада розпочала нову форму війни – селянську.

Хоча більшість учасників повстанських загонів складали вихідці з бідняцького та середнього прошарків селанства, більшовики охрестили їх «куркулями» та «бандитами». Усвідомлюючи масштабність внутрішньої загрози, радянська влада використовувала найбрутальніший арсенал засобів для боротьби проти повстанців. У місцевостях, охоплених повстанським рухом, запроваджувався інститут заручників та кругова порука населення за будь-яке заворушення проти радянської влади. У випадках відвертої непокори та ворожості населення до більшовиків, останні вдались до повного знищення сіл. Зокрема, за підтримку повстанців тільки у Васильківському повіті на Київщині у 1920 р. були зруйновані села Ковалівка, Триліси, Сидори, Маринці та Дрозди. Восени 1920 р. під час придушення селянського повстання в районі ст. Мордаровка–Затишшя–Веселий Кут–Розільна більшовики розстріляли 224 особи і спалили село Гедеримівку.  

Щоб запобігти масовій втечі селян до повстанців, чоловіків із сіл почали арештовувати (ув’язнювати). Боротьбу проти повстанців прирівнювали до боротьби проти білогвардійців. У квітні 1920 р. при Південно-Західному фронті було створено тилове управління, яке очолив голова ВНК Ф. Дзержинський. У губерніях створювались управління начальників губернських дільниць тилу, у повітах – комендатури, які мали боротися з повстанцями.
У січні 1921 р. безпосередньо керувати боротьбою з повстанським  рухом стали постійні наради по боротьбі з бандитизмом на всіх рівнях – від Всеукраїнської, де головував спочатку М. Фрунзе, а потім – Х. Раковський, до повітових. Цими актами більшовики оголосили відкриту війну повсталому селянству.

Після капітуляції білогвардійських військ барона Врангеля у Криму більшовики кинули 2/3 регулярних частин Червоної армії (ЧА) Південно-Західного фронту, які брали участь у кримській кампанії, на боротьбу проти селянського повстанського руху. Окрім цього, залучались спеціальні частини, чисельність яких всередині 1920 р. на території України досягла 50 тис. бійців, посилених кіннотою, кулеметами, артилерією і навіть літаками. Загалом у боротьбі з повстанцями у 1920–1921 рр. взяло участь 1 млн 200 тис. осіб, що становило 1/5 загальної чисельності ЧА. 


   

Повстанці відповіли жорстокими розправами над чекістами, червоноармійцями, міліціонерами, радянськими службовцями. Лише за першу половину 1921 р. у боротьбі з селянством загинуло близько 1,5 тис. осіб з радянського боку. Також виникали повстання серед мобілізованих, більшість з яких становили селяни.

Не будучи в змозі перемогти у масштабній війні проти селянства, більшовики були змушені перейти до нової економічної політики (НЕПу). Проголошена у 1921 р. на X з’їзді РКП(б) нова економічна політика передбачала заміну продрозкладки продподатком і дозвіл на дрібну вільну торгівлю. НЕП був тактичним кроком більшовиків, спрямованим на тимчасовий пошук компромісу із селянством, яке виявляло відверту непокору більшовикам. Лише із впровадженням НЕПу настрої селян щодо більшовицької держави почали змінюватись. Оскільки більшість селян боролася не проти радянської влади, а проти її заходів, які не відповідали їх корінним інтересам, відмова від політики воєнного комунізму знімала основне на той час протиріччя у взаєминах між більшістю селянства та радянською владою.

До спаду збройного селянського руху деякою мірою спричинилася амністія, проголошена V Всеукраїнським з’їздом рад у березні 1921 року. Схильність основної маси селян до мирного життя, землі і господарства привела до того, що значна частина повстанців повірила в амністію, склала зброю і з’явилась з повинною. Загалом амністією в Україні скористались 10 тис. повстанців.

Остаточний спад повстанського руху відбувся у 2-й пол. 1921 року. Особливо помітним він був на Лівобережній Україні, де чисельність повстанських загонів після розгрому Нестора Махна різко зменшилась. На Правобережжі цей спад був значно меншим. Значною мірою така тенденція була зумовлена близькістю кордонів. У дестабілізації ситуації в Україні були зацікавлені сусідні Польща та Румунія. Вони підтримували повстанські загони, дозволяючи їм відходити на свою територію у випадку поразок, а також використовували її для підготовки нових рейдів. Найбільш значними стали рейди, проведені за допомогою урядів цих країн загонами генерал-хорунжого армії УНР Ю. Тютюнника, полковника М. Палія та генерала Гулого-Гуленка. У жовтні-листопаді 1921 р. вони здійснили Другий зимовий похід армії УНР на Правобережну Україну, внаслідок чого ВУЦВК був змушений оголосити воєнний стан і загрозу «бандитизму» у Волинській, Подільській, Київській та Одеській губерніях. Однак це був останній спалах масового повстанського руху. Селяни не підтримали рейдів, а радянський уряд мав змогу швидко мобілізувати військові сили для знищення цих загонів. Всередині листопада 1921 р. у районі м. Базар на Житомирщині основні сили групи генерала Ю. Тютюнника були оточені, 359 осіб потрапило в полон і було розстріляно.

Загалом в Україні в 1921 р. було ліквідовано 52 повстанські загони та об’єднання, в тому числі такі великі як «армія» Махна, загони Чорного, Богатиренка, Брюховецького, Колесникова та Інгі. Всього за 10 місяців 1921 р. різними способами було виведено з боротьби 444 отамани. Під час бойових дій Червона армія захопила 30 гармат, 333 кулемети, 2667 гвинтівок та значну кількість іншого військового майна. До кінця 1921 р. як організована збройна сила повстанці втратили опору на селі. Незважаючи на це, у вересні 1921 р. в УСРР було 64 загони, в яких було 3 тис. 277 осіб.


Однак «бандитизм» залишався ще вагомим фактором суспільного життя республіки. Наприкінці 1921 – на поч. 1922 р. з’явився новий його різновид, так званий «голодний». Його прояви були зафіксовані у Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Кременчуцькій, Харківській, Чернігівській губерніях та частині Полтавської, Миколаївської та Одеської губерній. Хоча «голодний» бандитизм характеризувала повна відсутність політичного забарвлення, його можна зарахувати до розряду «оборонного»: селяни добували собі їжу та боролись із продподатком, який збирався з голодуючих селян. На ґрунті голоду в січні 1922 р. відбулось велике повстання селян у голодуючому Кобелянському повіті на Полтавщині. Під час його придушення було розстріляно близько 100 осіб.

В умовах голоду 1921–1923 рр. політична активність селянства знизилася майже до нуля. Голод виявився фактором, який ефективніше за каральні експедиції втихомирював повстанців. Збагнувши це, радянський уряд «допоміг» природним катаклізмам справитися з «куркульським бандитизмом», конфісковуючи злиденні продовольчі запаси у голодуючих.

Наприкінці 1923 р. повстанство як форма боротьби селян з радянською владою було остаточно розгромлено. У вересні 1923 р. на території України була зафіксована діяльність 56 загонів, з яких самі вважали себе політичними тільки 13. У січні 1924 р. їх залишилось 13 і 3. Незважаючи на воєнний розгром повстанського руху, більшовики були змушені прийняти селянські умови примирення: замінити продрозкладку продподатком і легалізувати товарно-грошові відносини. 

60Нова́ економі́чна полі́тика (НЕП) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Запроваджена весною 1921 року на X з'їзді РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що насаджувалася під час окупації більшовицьким режимом територій Російської Імперії. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму за рахунок тимчасової лібералізації ринку, поступок населенню у занятті дрібним бізнесом тощо. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продовольчим податком у сільському господарстві, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.

НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою війною і Визвольними змаганнями.

З другої половини 1920-х років почалися перші спроби згортання НЕПу. Ліквідовувалися синдикати в промисловості, з якої адміністративно витіснявся приватний капітал, створювалася жорстка централізована система управління економікою (господарські наркомати). Сталін і його оточення узяли курс на примусове вилучення хліба й насильницьку колективізацію села. Проводилися репресії проти управлінських кадрів (Шахтинська справа, процес Промпартії, тощо). На початок 1930-х років НЕП був фактично згорнутий.




Скачати 65.87 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6




База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка