Перший зойк



Сторінка8/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.07 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24

ВІТЕР ТРЕТІЙ

. . . . . . . .

Все було не так, як гадалося, коли він усе-таки прийшов наступного вечора. Боязкість заволоділа ними, не знали, що казати одне одному, ніяковість зробила їх зовсім дурними. Вже не грали сурмачі, навколо панувала мертва тиша, а в ній випростовувався на весь свій велетенський зріст понурий Гріх, невиразний і незбагненний, як пітьма. Та ще дике торжество витанцьовувало в неї в грудях, торжество над тією молодою, до якої вчора безпричинно приревнувала Кукулика, торжество над усім світом. Вона заволоділа цим примхливим дарунком долі, заволоділа хоч на мить, хоч випадково, але зате неподільно!

Він сказав їй, трохи стишивши свій полковницький бас:

— Ти завжди в чорному, і я полюбив жінок у чорному. Вони якісь загадкові, і мені подобається загадковість. Може, тому, що сам я прямолінійний, як дишель.

— Не зводь на себе наклепів, — сказала вона.

— Ти віриш у кохання? — спитав він, помовчавши, і в його устах слово «кохання» звучало так незвично й дивно, що їй хотілося засміятись, але вона перемогла себе і відповіла сумирно, сумовито навіть:

— Не знаю. Мене ніхто не зможе покохати.

У нього вистачило глузду промовчати. І вона була вдячна йому за те, що він не став запевняти її в коханні. Якби це сталося, вона б зненавиділа його. Бо те, що між ними, аж ніяк не назвеш коханням. Просто зійшлися двоє дорослих, засмиканих роботою і засіданнями людей. Зійшлися для чого? Навіщо доскіпуватися? Він мовчав, і вона була вдячна йому за це.

А всередині в неї щось кричало: «Ну, скажи хоч що-небудь! Кажи мені неправду! Бреши мені, бреши про вічну любов, про кохання! Хай згодом буде пустка, буде зненависть, буде зневага. Але хай хоч на мить пролунає солодка брехня!»

...А ранком у люкс до Брайка зайшов Жеребило. На спинці стільця висів білий чесучевий піджак Кукулика, а самого директора не було. Нерозкладена постіль відразу викликала підозру в Жеребила, він злодійкувато шаснув поглядом по кімнаті, навіть для чогось нагнувся й зазирнув під ліжка, спитав Брайка:

— Де принципал?

— Бере ванну.

— Брешеш.

Брайко пограв жовнами, тихо сказав:

— Ти зранку хочеш по морді?

— Тю, навіжений! — вигукнув Жеребило й звіявся з номера. Пішов звідти зовсім не для того, щоб забути про чесучевий піджак, незім’яте ліжко і те, що побачив під ліжком. Квапливо підбіг до номера, який займала Таня, застукотів у двері тугим кулацюрою.

— Хто там? — почувся Танин голос.

— Це я, Жеребило, можна до вас, Таню?

— Я ще не розчесалася. Підождіть, поки вийду.

— Та я на хвилинку.

— Чого вам? Кажіть крізь двері.

— Ні, так не можна. Впустіть. Хоч на один рип.

— Я, здається, сказала вам, що в мене ще не прибрано. Відійдіть від дверей, товаришу Жеребило. Що це, справді!

— Суду ясно, — промурмотів Жеребило й кинувся до Котарного. — Суду ясно, суду ясно, — виспівував він, поки невмитий Кошарний відчиняв йому двері одною рукою, другою поправляючи залишки чуприни так, щоб вони маскували лисину на тім’ї.

— Потім маскуватимеш свою шевелюру! — засичав Жеребило. — Натягай штани, мчимо до Кукулика!

— Що там?

— Патрон не спав у номері!

— Де ж він спав?

— Де? Де? Суду ясно-де! Навіщо возять в експедиції гарненьких секретарок?

Вдвох вони вискочили в коридор, послухали коло дверей Таниного номера, Кошарний пошкрябався.

— Хто там знов? — почулося роздратоване.

— Це я, Кошарний. До вас випадково Василь Васильович не заходив сьогодні?

— Ніхто до мене сьогодні не заходив. Жеребило чогось добивався, але я прогнала його.

— То, може, ви впустите мене на хвилинку? Маю до вас негайну справу.

— Ось я вберуся й вийду.

— Але на одну секундочку!

— Ви сьогодні зранку мов подуріли. Невже не ясно, що в номер до дівчини заходити, та ще зранку, не годиться? Антоне Кузьмичу, я просто вас не впізнаю.

Кошарний скривився: вона назвала його Антоном. Це все Діжині штучки. Смикнув Жеребила за руку:

— Гайда до шефа, ждатимемо його там!

Вломилися до люкса, де порядкував Брайко. Тепер обидві постелі вже були складені, але Кукуликова все ж таки відрізнялася своєю недоторканістю. Чесучевий піджак сумовито звисав з стільця. Кошарний сів на той стілець, щоб не дати Брайкові прибрати речовий доказ.

— Де ж це Василь Васильович? — спитав байдуже.

— Приймає ванну.

— Він миється, як римський диктатор Корнелій Сулла, — зареготав Жеребило. — Годину цілу сидить у ванній. А ми без нього просто гинемо! Нудьга без начальства. Дай хоч музику послухаємо.

Він клацнув приймачем, став ловити музику, очима показав Кошарному під ліжко. Той нагнувся.

— Гм, а чиї це черевики? — спитав недбало.

Запитання було дурне. Раз чоловік у ванній, то черевики можуть бути в кімнаті. Але Брайко, застуканий зненацька, не збагнув відразу, розгубився від того запитання, почервонів і квапливо промовив:

— Мої.


— А у тебе на ногах?

На ногах у Брайка були чорні черевики максимум сорокового розміру, під ліжком стояли жовті великі черевики, розтоптані широкими ногами Кукулика.

— Суду ясно, — нарешті надибавши на якусь мелодію, підсумував Жеребило. — Наш патрон дременув від тебе — і босий! Чудасія! Куди ж то він? До Тані? Ах, старий собацюра!

Брайко зблід більше звичайного, зціпив зуби.

— Не смійте!

— Та кинь, — примирливо сказав Кошарний. — Ну, пішов, то й пішов, діло чоловіче. Василь Васильович знає, що робить.

— Чуєте, ви обидва! — тонко закричав Брайко. — Не смійте, кажу!

І вилетів з кімнати, лишивши там здивованих Жеребила й Кошарного. Хряпнув дверима, підпер їх плечем, опинився віч-на-віч з Кукуликом, який тільки-но увійшов до передпокою, обережно ступаючи широкими ногами, на яких були тільки шкарпетки. Сорочка на ньому була розстебнута, галстук звисав з кишені.

— У ванну! — скомандував повним ненависті шепотом Брайко. — Ви берете ванну. Ви ніде не були, ви у ванній!

Кукулик збагнув, що в кімнаті хтось є, миттю прошмигнув до ванної, відкрутив усі крани, запирхав водою.

Брайко широко розчинив двері, став на порозі, кивнув у бік ванної кімнати, звідки чулося бегемотяче сопіння Кукулика.

— Чуєте?


Жеребило, щоб переконатися, підійшов аж до самих дверей ванної, притулив вухо.

— Він. Так більше ніхто не вміє вмиватися.

— Ну, не будемо вам заважати, — підвівся Кошарний, — привіт Василеві Васильовичу!

А в коридорі сказав Жеребилові:

— Все так, але чому Таня не відчинила нам дверей?

— Суду ясно — чому. Суду все ясно! — крутнув кулаками Жеребило. — Потупали замовляти тим часом снідання.

Тетяна Василівна нічого не знала про ранкову пригоду. До неї дійшов тільки незвичайний відголос. Жеребило по обіді, обговорюючи з нею якесь питання, зовсім недоречно розреготався і сказав:

— А наш Василь Васильович сьогодні не ночував удома!

В неї все помертвіло від тих слів. Не могла ні заперечити Жеребилові, ні звеліти замовчати, ні просто прогнати його від себе. А той, витлумачивши її мовчанку як цікавість, нахилився ближче, забурмотів:

— Уявіть собі: вночі, без черевиків, без піджака, дременув від Брайка. Навіть постелі своєї не розстеляв. От вам і старі кадри! Та й молоді рота не роззявляють — ловлять рибку велику та превелику!

Тепер її обпекло жаром. На неї навіть ніхто не подумав! Усі відразу подумали на ту, молоду, вродливу, привабливу! О боже, яка все-таки несправедливість! От коли б хотілося їй потрапити під підозру! І вона, певно б, попала, якби не та молода й довгонога! Як вона ненавиділа її зараз!

Жеребилові, щоб назавжди припинити такі балачки, сказала холодно:

— Якщо ви вважаєте, що я цікавлюся брудними плітками, то ви глибоко помиляєтеся. Взагалі я була про вас трохи кращої гадки, товаришу Жеребило.

— Та я... Це само вирвалося... А то я...

— Гаразд. На чому ви зупинилися?

Ненавиділа її там, ненавиділа тут, у Києві, ненавидітиме завжди і вічно, і її, і всіх таких, як вона, молодих, гарноногих, вродливих, з прекрасною шкірою, прекрасно одягнених у наймодніші вбрання, ненавидітиме дівчат столичних і нестоличних, міських і сільських за те, тільки за те, тільки за... Що вона таке думає? Як не соромно. Треба ж слухати цього молодого архітектора. Секретарка, здається, закохана в нього. Якраз пара. Обоє навіжені. Знов не те вона думає, знов негарно...

. . . . . . . .

До кімнати ввійшла Таня, постояла, поки Діжа зробив паузу, тихо сказала:

— Василь Васильович, візьміть, будь ласка, трубку.

— Може, ви б нам не заважали хоч сьогодні, Таню, — осудливо подивився на неї Кукулик.

— Там дружина Жеребила. Вона плаче і просить вас.

Тільки тоді всі згадали про Жеребила. Всі побачили, що Жеребила немає серед них, і здивувалися: як же це так, що ніхто не зауважив цього? І ще згадали ті, хто знав, а знали майже всі, що Жеребило тяжко хворий, що його поклали до онкологічного інституту, і якщо...

Кукулик повільно простягнув руку, взяв трубку, притиснув її до вуха.

— Так. Слухаю. Угу... Ясно... У нас зараз жюрі, так що звиняйте, але опісля... Так, так... Привітання...

Відклав трубку, якось мовби отетеріло оглянув усіх, голосом, позбавленим будь-якого виразу, повідомив:

— Дзвонила Жеребилова дружина. У Жеребила — рак.

— Не може бути! — злякано вигукнув Кошарний, і всі помітили, неначе вперше помітили, який у нього неприємно-тонкий, ну просто непристойно-тонкий для такого високого чоловіка голос.

Повернувся до кімнати академік, почув останні Кукуликові слова, сідаючи на своє місце, промовив:

— Кожному своє.

— Це жорстоко, — накинулася на нього Тетяна Василівна. — Хіба можна так, Дементію Хомичу?

— А ви боїтеся смерті?

Не про це йдеться. У людини — рак.

— Інтересний чоловік був, — сказав від свого столу Кукулик.

— А працівник! — додав Кошарний.

— Працівник, щиро кажучи, ніякий, — шорстко мовив Брайко.

Тетяна Василівна швидко повернулася в його бік. І цей! Які безсердечні люди.

Але Брайкові не сказала нічого. Помітила, що в дверях і досі стоїть Таня, неначе хоче вислухати все, що скажуть ці люди про приреченого Жеребила, гнівливо блиснула очима на секретарку:

— А вам що? Ідіть на своє місце!

Тепер настала черга дивуватися всім, окрім Тетяни Василівни. Знали про її різкість, але такого за нею не помічали. Академік, до якого поступово поверталася душевна рівновага після невдалої рецензії, зібгав у куточках вуст посмішку, тихо процитував:

— З псалтиря: «Яко зол душа моя исполнися и живот мой аду приближися».

— І скільки я казав йому: не пий, — вголос згадував Кукулик.

— Всі ми берегли його, але не вберегли, — притакнув Кошарний.

Ще помовчали, ніхто не виявляв охоти говорити про Жеребила, всім було ніяково.

— Ну то як, продовжимо, товариші? Товаришу Діжа, як ви?

— Хвилина мовчання й молитви, мені здається, минула. Я можу продовжувати...

— Цинічне молоде покоління пішло, — осудливо сказав Кукулик, — цинічне й безсердечне. Продовжуйте, товаришу Діжа...

От і вітер! От і прибрав він одного, затер один слід, і так буде з усіма, а вона лишиться, і він лишиться, її ласкавий, вродливий велетень буде з нею тільки для неї...

Вони зріднені. Чим? Таємною провиною? Ні. Зріднені тим, що знають лише вони. Чого не знають, того не пустять у свій світ, у своє життя. Незнане внесе неспокій і загрозу. Воно їм не потрібне. Чи так вона витлумачила сьогоднішню поведінку Василя Вас... Кукулика тобто? Не змовляючись їм треба вгадувати думки й заміри одне одного. Бо вони споріднені, споріднені, сповірені одне одним.

«СОНЦЕ ДЛЯ ВСІХ»

— І от після всього того мені потрапляє до рук проект «Сонце для всіх». Я знайомився з ним кілька днів. Не стану приховувати: знайомство це було для мене високою втіхою, справжньою цікавістю і великим задоволенням. Хоч товариш Кошарний і намагався якоюсь мірою зіпсувати ту втіху, показавши мені перед тим рецензію Дементія Хомича. Не знаю, чи входить у прерогативи секретаря жюрі показувати членам жюрі рецензії їхніх товаришів...

— Я просто вважав, що для вас як для молодого ще порівняно архітектора корисно й повчально буде зазнайомитися з думкою академіка архітектури, — перебив Діжу Кошарний.

— Ви вважали... Очевидно, в цьому є якийсь прихований сенс. Що ж до мене, то після прочитання рецензії Дементія Хомича і після ознайомлення з проектом «Сонце для всіх» я потрапив у дуже складні, майже нерозв’язні суперечності поміж собою та Дементієм Хомичем. Не можу не вірити досвідові й знанням Дементія Хомича і разом з тим не можу не вірити і собі та своїм враженням.

Рецензія Дементія Хомича на цей проект здається мені надто суб’єктивною, залежною від особистого смаку, уподобань, а може, навіть і настрою, під час якого розглядався проект.

— Дементій Хомич забрав свою рецензію, — зауважив спокійно Кукулик. — Ви могли б утриматися від її аналізу, раз вона перестала існувати як документ у справах жюрі.

— Рецензія перестала існувати, але думки, висловлені в ній Дементієм Хомичем, вже пролунали тут, і я вважаю за свій обов’язок висловитися з приводу тих думок. Бо навіть сам Дементій Хомич не спростував їх, а тільки відмовився. Відмовитися ще не означає...

— Чи вже так потрібно аналізувати те, чого, власне, не існує? — втрутився Кошарний.

— Я вважаю за свій обов’язок...

— Надто багато обов’язків ви сьогодні берете на себе, — зауважив Кукулик, — аж занадто багато...

— Коли так, то я можу нагадати, що маю ще й права. Як член жюрі...

— Продовжуйте, — втомлено промовив Кукулик. — Використовуйте свої права до самого дна.

— От, наприклад, Дементій Хомич стверджує, що проект «Сонце для всіх» чомусь здається йому «перелицьованим кварталом Чандігарха, Бразіліа або Каракаса». Враження ну рішуче нічим не підтверджене. Хіба тільки тим, що автор проекту виявив себе досить обізнаною в справах світової архітектури людиною? Що загальний малюнок майбутнього району сягає в нього справжніх ліричних і філософських висот архітектурної думки, будить глибокі чуття? Але чому всі ці речі повинні бути притаманні лише іноземним авторам, лише Корбюзьє, Німейеру, Саарінену? Похмурим бетонним масам і безликому склу автор зумів надати той неповторний відтінок лагідності, такої характерної для Києва, — до чого ж тут «перелицьовані іноземці»?

Дементій Хомич впевнений, що проект цей «досить-таки сильно нагадує проекти західних архітекторів». А на мою думку, проект дуже далекий від робіт західних архітекторів. Дементію Хомичу надзвичайно подобається «динамізм» в роботах Корбюзьє і Німейєра, і він шкодує, що невідомий наш автор втратив саме цей «динамізм» у своєму проекті. Я не заперечую поняття «динамізму», але хотів би нагадати, що на Заході «динамізм» часто трактують як цілковите зникнення стилю взагалі, як абсолютну втрату традицій. А коли ми зовсім пориваємо з традиціями, тоді починається трюкацтво, ми забуваємо про людину, ми будуємо ради самого процесу будування, творимо споруди ради самого процесу творення. Проектам західних архітекторів часто бракує глибини, художнього узагальнення, як це особливо виразно видно у Міес ван дер Рое, даному ж проекту цього аж ніяк не бракує.

Дементій Хомич не вірить у доцільність деяких елементів проекту, скажімо, він категорично проти того, щоб споруджувати дитячі заклади з скла, вбачає в цьому якийсь формалістичний трюк, якусь архітектурну головоломку, якийсь ритмічний код прозорості, який на папері може видаватися досить цікавим і привабливим, а насправді тільки дискредитуватиме наші урбаністичні ідеї. Я сам проти того, щоб тулити скло де треба, де й не треба, але коли я уявляю посеред майбутнього району прозорі, як гірський кришталь, куби й паралелепіпеди дитячих споруд, то мені якось відразу стає радісно на душі. Вдень це буде окраса всього району, вночі — величезні, не бачені досі ліхтарі, які осяватимуть район зсередини. Комбінації різнобарвного скла дадуть змогу створити всі необхідні вигоди для маленьких мешканців дитячих садків і ясел і водночас дадуть максимум естетичної насолоди при спогляданні на них зовні.

Дементію Хомичу здається, що розташування житлових будинків в проекті зроблено аж надто свавільно, що автор повівся з загальноприйнятими в архітектурі правилами забудови міських районів так само, як поводиться композитор з правилами гармонії, коли пише музичну гумореску. Гадаю, що розташувати будинки в сучасному місті, дотримуючись правил столітньої давності, — це вже якщо й гумор, то дуже сумний. Мені ближче до душі справжній гумор автора «Сонця для всіх», бо він нарешті відійшов від догматичного шнуркування, як це вже зрештою зробили досить давно в Москві, в Ленінграді, Ризі та й подекуди в нас, у Києві. Колись міста будувалися з того розрахунку, що по вулицях котитимуться тільки колісниці, запряжені парою чи там четвериком коней. Так виникла стрічка будинків уздовж вулиці, архітектура «під шнур». Сьогодні на вулицях міст — тисячі автомашин. Уявіть собі, що ви одержуєте квартиру в одному з нових будинків на новому бульварі Лесі Українки. Бульвар пролягає під кутом нахилу близьким до тринадцяти градусів. Машини, які йдуть нагору, страхітливо виють моторами й викидають з вихлопних труб цілі хмари спрацьованих газів. День і ніч повз ваш будинок котиться залізна орда ревучих, виючих, чадних машин, ні вдень ні вночі не мають спокою мешканці величезних багатоповерхових будинків тільки тому, що якийсь премудрий архітектор виставив ці будинки фасадами вздовж бульвару, щоб було «красиво». Це вже не архітектура, а злочин. До такої архітектури потрібні два ряди начищених гудзиків і шинелі, бо будинки нагадують дві солдатські шеренги.

Дементію Хомичу здається, що в проекті дуже багато зайвих деталей, навіть зайвих споруд, що житловий район переобтяжений непотрібними архітектурними вигадками. Очевидно, така думка склалася у Дементія Хомича тому, що він сприйняв проект, знову ж таки під настрій, як проект житлового району в давньому, звичайному, я б сказав догматичному розумінні: аби було житло, а все інше колись буде. Коли б ми мріяли про такий район, тоді справді ні до чого всі оті басейни, тенісні корти, камери схову речей, для яких немає місця в квартирах, гаражі й інші речі. Та в тому-то й справа, що все це не так, що ми хочемо спорудити район майбутнього, квартал, у якому житимуть люди не вчорашнього, а завтрашнього дня.

Я гадаю, що автор правильно зрозумів основний дух і основні завдання нашого конкурсу і правильно їх втілив у своєму проекті.

Проект «Сонце для всіх», на мою думку, є найкращим проектом з усіх, поданих на конкурс. Це глибокий, талановитий, змістовний проект, це справді нове слово в нашій радянській урбаністиці, — я, не вагаючись, відзначив би проект «Сонце для всіх» першою премією.

Діжа сів, знесилено провів рукою по чолу.

— Все у вас? — спитав Кукулик.

— Поки що все.

— Нашого молодого друга заїдає скромність, — криво всміхнувся Кошарний. — «Поки що все».

— Товаришу Кошарний, — офіціально звернувся до нього Кукулик. — Ви хотіли взяти слово?

— Ні, я просто так...

— Просто так у нас сьогодні не балакають. Це відповідальне засідання, я просив би вас не забувати.

Кукулик поглянув на годинника.

— Маємо за п’ять хвилин дванадцять. Вже день, а ще нічого не зроблено.



ВЕСНЯНА СТАТТЯ

Секретар міськкому читав у газеті статтю. Наведемо її повністю, щоб подальші події були для нас зрозумілими. Стаття в газеті «Вечірній Київ».

«Отже, весна. В запеклих боях між теплом і холодом сонце, нарешті, — на нашому боці. Колись весна — це приліт лелек і ластівок, це пучечки несміливих фіалок і перші тюльпани на київських базарах (не в магазинах квітів, ні!). Тепер весна — це повідомлення міської автоінспекції про техогляд машин, В місті жодного зайвого акумулятора і... жодної зайвої пари білих дитячих черевичків.

Всі матері шукають тільки білі черевички для своїх дітей, щоб повести їх на Першотравневу демонстрацію, всім хочеться яскравих кольорів, бо це радість, а радості в нас цієї весни дуже багато.

Велика місія нашої країни, великі завдання, які стоять перед нашим народом, покладають велику відповідальність на кожного з нас. «Що ти зробив для народу? Що ти зробив для будівництва комунізму?» — ось питання, які повинен ставити сьогодні кожен з нас.

Ми запускаємо ракети в космос. А в людську свідомість? Чи не слід щодня, щогодини всіма можливими засобами пробивати всі знані нам сім шарів байдужості, лінощів, зла, заздрості, користолюбства, боягузтва і нездарності! І хай у ті пробивини загудуть вітри оновлення, всеочищаючі потоки живого, прекрасного.

Серед мас дедалі менше залишається байдужих (не хочу сказати, що їх уже нема). Мешканці великого міста, ми п’ємо молоко і цікавимося, скільки одержав колгосп літрів на фуражну корову і скільки центнерів на сто гектарів орної землі, і справа не тільки в тому, що всі ми якоюсь мірою з діда-прадіда пастухи, бо пращури наші пасли й доїли колись овець і кіз. Річ у тім, що в нашій країні нема справ чужих, кожен з нас дбає за державу, кожен бере участь в житті всієї країни. Тому для киянина цікаво знати і про нову зміну на заводі «Арсенал», і про вихід першого номера газети Київського міжрайонного територіального управління.

Ми всі навчилися будувати, дізналися про переваги крупнопанельного будівництва, з зацікавленням стежимо за монтажем будинку в Краснодарі, який монтують з цілих кімнат, де на балконах уже висаджені квіти і монтажники поливають їх, щоб не зів’яли, поки закінчено буде спорудження будинку, і щоб новосельці мали квартиру з усім, навіть з живими квітами. Нам радісно дізнатися, що київські будівельники в першому кварталі здали 121 тисячу 564 квадратних метри житла, з них більша половина за рахунок роботи наших нових домобудівних комбінатів. Київ виходить на перше місце в країні по індустріалізації спорудження житла! Хіба це не приємно? Ясна річ, ще приємніше було б, якби всі ці будинки здавалися з оцінкою «відмінно», як це робиться, скажімо, в Ленінграді.

Здається, що цієї весни Київ розрісся з особливою силою. І Дарниця, і проспект Сорокаріччя Жовтня, і Нивки, і Відрадний перетворилися мовби на міста-супутники нашої столиці. З’явилися контури перших будинків на Русанівському масиві.

Архітектори готуються до забудови Березняків. В першій архітектурній майстерні «Київпроекту» закінчується сміливий проект забудови масиву Микільська Борщагівка. Там виросте фактично нове місто на сто тисяч чоловік. Днями я поїхав у ті місця. Там зараз ще степ. Озимина. Ласкавий вітер. Пара колгоспних коней по теплій ріллі тягне борону. Не віриться, що за кілька років тут буде район Києва, забудований за останнім словом архітектурної мислі і нашої будівельної техніки. Хочеться вже сьогодні помріяти, які кияни житимуть у тих будинках, які в них будуть душі, які настрої, які устремління.

Київ наш — це єдиний моноліт і водночас це багато-багато Києвів. Є Київ Леніна, місто Леніна. Це не тільки отой будиночок, де жила родина Ульянових. Це насамперед розкішні каштани на вулиці імені вождя, це буйні квіти коло пам’ятника Володимиру Іллічу, це червоні галстуки коло Музею Леніна. Якщо ви побачите ті галстуки біля Музею Володимира Ілліча, якщо побачите білі сорочечки й цікаві оченята наших діток, які йдуть на Володимирську вулицю, знайте: в Києві весна!

Є Київ Шевченка. Мудрого Кобзаря, який стоїть перед університетом і думає свою велику думу. Тарас так любив дітей. Він любив купувати цукерки й роздавати київській малечі. Якби він бачив, скільки дітей у нашому весняному Києві!

Вокзал, суворість сталевих колій, буйнозелена Солом’янка — це місто Миколи Островського, місто революційної героїки наших перших комсомольців, традиції яких продовжують комсомольці сьогоднішні. Добре, що на Солом’янці поставили в нас, нарешті, пам’ятник Миколі Островському роботи молодого скульптора Сороки. Пам’ятник стоїть у сквері, за яким починається Чоколівка. Молоді несміливі деревця. Письменник сидить, притискуючи книжку до вмираючого серця. Ні, то не книжка, то його серце, яке він віддав людям. «Люди, візьміть моє серце!»

Я чув, що хочуть зняти цей суворо-правдивий пам’ятник і поставити інший: Островський з піднесеною рукою! Чи треба доводити, що піднесена рука — це не універсальний засіб для показу величі людини?

Давайте хоч весною подумаємо про те, щоб у нашому місті було більше оригінальності. Щоб не всі наші пам’ятники були з піднесеними руками. Щоб не всі житлові квартали планувалися на один кшталт. Щоб наші коментатори футбольних змагань відійшли від шаблону, виробленого Вадимом Синявським, і щоб не вживали калічених висловів типу «Лобановський, стр́ибає», замість «стриб́ає», «Макаров пл́игає», замість «плиѓає», «Войнов вќидує м’яч», замість «вкид́ає».

Такої весни, як нинішня, хочеться неодмінно щось зробити гарне, щось незвичайне, щось не таке, як робилося завжди. Ну, скажімо, запропонувати нашій міськраді назвати одну з вулиць Києва Весняною. Або одну з площ — площею Першого поцілунку. Або ж наших торговців попросити, щоб вони замість влаштовувати так звані декади по розпродажу того, чого ніхто не хоче купувати, провели в магазинах декаду ввічливості. І щоб ця декада тривала довго-довго, аж до наступної весни (а там почнеться знову). А міліція наша щоб провела місяць люб’язності (ясна річ, до всіх, окрім тих, хто на люб’язність не заслуговує). А ми всі щоб оголосили тиждень дбайливості за своє місто, місяць дбайливості, цілий рік!

Ця весна принесла стільки радості всім радянським людям і нашим друзям, що не ймеш віри тим похмурим вістям, які доходять до тебе з-за рубежа.

Спалахують вогнища нових війн на периферіях великих материків: Азії, Африки, Америки. Гріють руки коло тих вогнищ різнокаліберні королі нафти, каучуку, олова, урану.

Аварії, аварії, аварії. Полетів в урвище поїзд, бо якась японська фірма збудувала міст з бетону найгірших марок. Інша фірма поставила в Альпах греблю з недоброякісних матеріалів — і от дика вода прориває вночі греблю і змиває з лиця землі ціле місто.

В Парижі завалився багатоповерховий будинок. Завалився просто на голови робітникам, які його споруджували. Причина? Будівельна фірма будь-якою ціною прагнула ощадності. Будинок запроектовано з порушенням всіх існуючих технічних норм. Може, винуватців катастрофи судять? Де там! Вони влаштовують прес-конференції, виступають по телебаченню. Знизують плечима: буває, мовляв... Будівництво — річ незбагненна. Історія дає нам цілу низку прикладів. Хіба не розвалювалися товсті готичні собори або римські віадуки?

У нас на вулицях міст і сіл — червоні прапори. Ми виходимо завтра на вулиці й площі, щоб святкувати весну, щоб святкувати єдність і солідарність з усіма чесними людьми світу. У нас посмішки на лицях. А в них — чорні прапори на будинках, траурні пов’язки на руках у жінок і дітей.

Але ми віримо, що наша радість переможе похмурість, що наповзає з-за океану. Людина народилася, щоб радіти, а не страждати.

Ми щасливі, що живемо в країні, яка будує комунізм. Бо комунізм — це радість. Комунізм — це весна людства. А ми — перші творці й провісники цієї весни.

Будьмо ж гордими з цього і будьмо гідними цього!»

Під статтею стояв підпис: «Володимир Пушкар, водій вантажного автопарку». Секретар міськкому подзвонив до редакції:

— Слухайте, що тут у вас за стаття в передсвятковому номері?

«Це за акумулятори, — подумав працівник редакції, який обізвався на телефонний дзвінок, — казав же я редакторові: давайте викреслимо оті акумулятори! Ну хто в солідній газеті пише про Перше травня і про акумулятори водночас? Де це бачено?»

— Я, між іншим, теж такої думки про ті акумулятори, — сказав у трубку.

— Про які акумулятори? — не зрозумів секретар.

— Ну оте: «В місті жодного зайвого акумулятора».

— А-а, це дотепно.

— Дотепно?

— Незвичайно якось. У всякому разі, не за газетним шаблоном.

— Я теж казав: кажу, шаблону тут, звичайно, нема. Навіть не пахне шаблоном. Але...

— Але?

— Ну, не але, а просто, так би мовити...



— Ви мені скажіть чесно: не вигадали отого водія Володимира Пушкаря?

— Як можна! Живісінький!

— І сам він написав? Тобто я хочу сказати, чи не приклав тут руки ваш брат журналіст?

— Та що ви!

— Тоді це здібний хлопець.

— Я вже казав редакторові.

— Гаразд. Дякую. За Пушкаря дякую. І за акумулятори.

Секретар засміявся доброзичливо, а працівникові редакції вчулося в тому сміхові щось інше. «Ох, вийдуть нам ті акумулятори боком!» — подумав.

А секретар, вибравши вільний час (це звучить досить фантастично: «Вільний час у секретаря міськкому партії»), заїхав до вантажного парку і познайомився з Володею Пушкарем.

Така вже щаслива доля у секретаря міськкому партії: знайомитися з цікавими людьми. Щоправда, трапляються й люди нецікаві, ба навіть гірше! Та про це ми поки що не станемо писати.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка