Перший зойк



Сторінка4/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.07 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

ПОЧИНАЄМО! ПОЧИНАЄМО!

На роботу він ходив завжди пішки. Спускався з Печерська по крутій вулиці, щоразу минаючи старовинний будинок з мармуровими левами на крутих широких сходах. Щоранку проходив Кукулик повз цих левів, — всемогутній мисливець у кам’яному пралісі міста, — і мармурові леви вдавали, що сплять, їхні очі були заплющені, їхні хвости в’яло звисали з вугластих цоколів, їхні лапи лежали в сонному безрусі з розслабленими м’язами. Леви боялися мисливця і вдавали з себе кволо-сонних, але водночас вони й захоплювалися впевненою силою цього чоловіка і тому завжди крадькома стежили за ним некліпними жовтими очима, прикритими вдавано сонними повіками.

Правобіч зеленіли парки, а ошую громадились важкі паралелепіпеди й куби будинків. Там були різні будинки. Були розсміяні в ранковому сонці і ті, що тихо сумують у вічнім затінку, були горді й прекрасні будиночки, що завжди хизуються своєю гармонійною досконалістю, і були такі, що скромно туляться подалі від вулиці, і патьоки в них на стінах — мов сліди давніх сліз, викликаних самотністю і нижчістю, були споруди яскраві, мов крик, і білоспокійні, мов тихе зітхання, були такі, що зваблювали своїми вікнами, прикрашеними єдиною в світі київською буйнолистою зеленню і квітами, а інші лякали сліпою порожнечею своїх вікон, і порожнеча в тих вікнах нагадувала пустоту в очах у байдужих людей.

Кукулик дозволяв левам крадькома позирати на його широку спину, він милостиво відкривав свою монументальну постать для поглядів усіх будинків, що стояли обіч його щоденного шляху, сам же не помічав нічого навкруг. Ішов з Печерська, неквапний, могутньоплечий, мов староруський князь, що повертається в Старий Город після полювання в Звіринці. На роботу з’являвся рівно за хвилину до початку робочого дня, по ньому можна було звіряти годинники. Ті, хто спостерігав Кукулика зблизька, з часом переконувалися, що він мудрий, впертий, незрушний, авторитетний, ерудований, хоробрий, лінивий. Як може одна людина поєднати стільки якостей? Важко відповісти. Кукулик ніколи не розкривався. Він повертав до вас тільки свою оболонку, не давав зазирнути глибше, в саму середину свого єства. Ще він знав: не треба пускати людей у власне, особисте життя. Хай не знають нічого! Як учні першого класу — про свого директора школи. Або моряки підводного човна, що лежить на дні ворожої бухти і жде команди від далекого адмірала, — про свого адмірала. Чи колгоспники, яких привезли під дощем на відкритих машинах до оперного театру, — про балерину, що пливе лебедем, або ж про співачку, що витьохкує соловейком.

Першу відтулину в його життя загрожувала зробити Вероніка. І хоч як намагалися вони з дружиною залатати ту пробоїну, підвести під неї пластир, — нічого з того не виходило. Хвилі доньчиної легковажності заливали родинний корабель Кукуликів, перетворювали його з гордого лайнера на жалюгідний ковчег, підвладний усім стихіям великого міста з сотнями тисяч молодих модних хлопців, заможних холостяків, блискучих розлученців, а то й просто вдівців. На всі докори батька й матері Вероніка відповідала:

— Я вибираю. Дозволено ж мені, нарешті, вибирати? Чи може, ви хочете випхати мене заміж, як Люду!

Людмила — старша Кукуликова донька — була одружена з відомим московським журналістом і, хоч одружилася без кохання, жила тепер щасливо, спокійно, нічим не загрожуючи батьковій репутації.

А Вероніка могла прийти додому і ввечері, коли пили чай, ні сіло ні впало бовкнути:

— В Будинку моделей потрібні дівчата п’ятдесятого розміру, третій зріст. Для поїздки на три місяці в Будапешт. Я вже записалася.

— Куди ти записалася? — питав Кукулик, стискуючи під столом пудові кулаки.

— В Будапешт. Три місяці.

— Ти — модельною?

— А що тут такого? Ти ж сам казав, що у нас усі професії почесні.

— У тебе вища освіта.

— Вища освіта в десяти мільйонів чоловік, а от п’ятдесятий розмір, третій ріст плюс врода, плюс двадцять чотири роки — це треба пошукати.

— Верко! — казав Кукулик.

— Батьку! — так само з притиском казала дочка.

Якщо хочеш бути глибоко нещасним, досить тобі мати одну дорослу дочку. А він мав їх аж дві. З тією наморочилися, поки випхали заміж. Теж сиділа, ждала якоїсь незвичайної, що існує тільки в старих романах, любові. Ця телесується ще більше, і не видно кінця її телесуванню. І, може, сама Вероніка й винна в порушенні життєвої рівноваги, яке сталося в Кукулика. А порушення таки справді сталося. Аксіома урівноважених сил: сума векторів сил, прикладених в точці, що перебуває в стані рівноваги, дорівнює нулю. У нього виходило так, що з одного боку був звичний нуль спокійного існування, а з другого — тисячі одиниць неспокою, ураганні завихрення стихійних сил, які, раз зрушивши з усталеного місця твоє життя, вже не пускали його в давню позицію, викликали в ньому спершу тріщини й місцеві ушкодження, а згодом загрожували справжніми деформаціями. І якщо зовні Кукулик ще нагадував моноліт, який може слугувати взірцем застосування методу розрахунку граничних станів, то насправді...

Але Кукулик вже заходить до приміщення Інституту житла, вже відчиняє двері своєї приймальні, вже бачить там усіх членів жюрі: Тетяну Василівну, і академіка Голубицького, і представників з міськради, з будбанку, з Держбанку, з управління зеленої зони, і Брайка, і, звичайно ж, Кошарного, і також Діжу, хоч ліпше було б його сьогодні й не бачити.

— Загальний привіті — бадьоро вигукнув Кукулик і взявся тиснути руки, починаючи з Тетяни Василівни і академіка й кінчаючи секретаркою Танею, не поминувши навіть Діжі, всім посміхаючись, кожному кажучи щось бадьоре, ласкаве й глибокодумне. Наприклад, Тетяні Василівні: «Ее рознообразье бесконечно». Шекспір — про Клеопатру. Я — про вас». Дементію Хомичу: «Наше жюрі не буде яловим, раз ви з нами, Дементію Хомичу». Діжі: «Стригольникам-розкольникам привіт персональний», на що Діжа відразу відрізав: «На поштових листівках пишуть: «Привіт із Гурзуфа».

Настрій у Кукулика поліпшувався з кожною хвилею. Не затьмарився навіть від звістки, що з дому просили подзвонити. Підождуть! Після рукостискань директор інституту — суцільна посмішка й люб’язність — обома руками пхнув двері свого кабінету, сяючи лицем, зубами, очима, запросив:

— Будь ласка, товариші. Час починати. Як казали наші класики: час і пора!

На довгому полірованому столі для засідань у двох кришталевих вазах яріли вогняно-червоні троянди. Краплини води ще висіли на прозорих гранях ваз, краплини води лежали в м’яких долонях пелюсток, і перші, звисаючи з прозорого кришталю, нагадували сльози, а другі були схожі на кров: горіли на сонці, лежали на пелюстках важко, незручно і тільки полум’яніли.

Кров і сльози. Діжа миттю вловив цю схожість, але не захотів зводити її до якогось символу, бо взагалі був противником будь-яких символів. Чи помітив ще хтось оті краплини — кров і сльози? Може, Тетяна Василівна з її чисто жіночою вразливістю? Адже про неї розповідали анекдот. Хтось на курорті спробував до неї залицятись. Вона мовчала спершу, потім не втерпіла: «Ви думаєте, я жінка? Помиляєтесь! Я — віце-президент Академії БіА!» Академік надто старий, щоб помічати будь-що навколо, його захоплюють тільки власні думки. Кошарний вдоволений самим фактом існування троянд на столі жюрі, це його ідея, він переживає коротку хвилю внутрішнього торжества, а це такий панцир, що крізь нього не проб’ється жодне живе спостереження. Кукулик весь поглинутий роллю головуючого.

Він режисер спектаклю, диригент складної опери, для нього нині головне: простежити, щоб жоден з співаків не взяв фальшивої ноти. Кров і сльози — то не для нього. Брайко, добрий, тихий, сумирний Брайчик? Тому його природна несміливість завадить навіть глянути на ці вази. Він потупиться, прошмигне на своє місце, просидить до кінця, не подавши голосу, а думку свою або ж прибереже на потім, або якщо вже конче треба висловитися, то «в письмовому виді».

Діжа помилився: Брайко теж помітив краплини сліз і крові, стиснув щелепи, пограв жовнами, поблід ще більше ніж завжди. На це ніхто не звернув уваги. У Брайка завжди стиснуті щелепи, в нього завжди випинаються під тонкою нервовою шкірою жовна, він завжди блідий і... несміливий. А жюрі — це насамперед зібрання людей, які сміливо проголошують свої думки й оцінки.

— Дозвольте, дорогі товариші, — почав Кукулик і сказав ще з сотню тих слів, які завжди говоряться за таких обставин, слів, що нагадують холості постріли: тільки звук, тільки лопотіння повітря у вухах, а пуття ніякого, жодної пробивної, жодної формуючої і деформуючої сили.

Засідання жюрі розпочалося.

— В порядку ведення надаю слово відповідальному секретареві жюрі Антоне Кузьмичу Кошарному, — сказав Кукулик.

У Кошарного пітніли руки, пітніло засіяне рідким чорним волоссям тім’я, пітніло обличчя. Він змахував хусточкою, тер долоні, поправляв сіру краватку, то застібав, то розстібав сірого піджака.

— Є така думка, товариші, — сказав, — щоб познайомити жюрі з загальним станом нашого конкурсу. Скільки надійшло проектів, скільки з них одержало позитивні рецензії, скільки негативні, скільки було допущено до заключного туру, щоб запропонувати сьогодні вашій увазі...

Не зупиняючись, не питаючи нікого, чи пристають вони на ту «думку», яка десь буцімто є (ох, ця схоластична формула безособової безвідповідальності), Кошарний швиденько висипав на присутніх ціле решето дрібненьких густих цифр і на секунду вмовк, щоб відразу ж, не даючи отямитися нікому, внести нову пропозицію:

— Тепер я дозволю собі познайомити вас коротенько з проектами, які ми маємо сьогодні обговорити. Є така думка, щоб прослухати рецензії, писані членами жюрі на кожен з цих проектів, а вже після того приступити до голосування.

— Звиняйте, що перебиваю, — сказав Кукулик, — але зверніть увагу, товариші, на оту штуку, що стоїть коло Антона Кузьмича. Його стараннями добуто. Як і де — то вже таємниця але маємо, маємо...

На полірованій підставці праворуч від Кошарного височіла предивна споруда. Імпортний електричний камін. Чудо комфорту й цивілізації. Нержавіюча сталь, латунь, вогнетривкі пластики, зроблені «під цеглу». Можна топити паперовими брикетами. Канцелярські шпаргали, небажані документи, зайві квитанції, листи кинутих коханок, нудні книжки, газети з фейлетонами, в яких тебе «роздраконили».

Кошарний вдоволено поглянув на камін, посміхнувся. Якщо бути точним, то дістав камін Жеребило, але ідея — Кошарного. До того ж Жеребила нема...

— Пропозиція така, — давши змогу всім намилуватися імпортним чудом, заговорив знов Кукулик, — відкрити тільки ті конверти, що здобудуть премії. А хто не здобуде, конвертів не розпечатувати, прізвищ знати не будемо. Збережемо таємницю. Торжество порядності й справедливості. Хто не одержав премії, піддається кремації. Хай у нашому каміні похована буде таємниця неуспіху і зв’язаного з ним конфузу. Пощадимо самолюбство. Дамо змогу плавцям архітектурного моря ще раз спробувати піднятися на високу хвилю успіху, з якої вони зірвалися цього разу. Як, товариші?

— Я вважаю, що це — великодушно, — обізвався академік.

— У всякому разі, винахідливо, — погодився представник Держбанку.

— Майже мудро, — пробурмотів Діжа.

— Прошу вас, Антоне Кузьмичу, — вклонився Кукулик.

— Отже, почнемо. Перший у нас іде проект «Космос», — Кошарний підсунув до себе купку заздалегідь підготовлених рецензій.

— Дозвольте! — схопився з місця Діжа. — Ми ж ще нічого не вирішили. Чому на обговорення не ставиться проект «Сонце для всіх»?

— Він одержав негативні рецензії, — відповів Кошарний.

— Неправда, я дав позитивну оцінку! Та що там позитивну — високу, найвищу!

— Це ваша особиста справа, товаришу Діжа.

— Але ж я член жюрі, а не просто особа, яку звуть «товариш Діжа»! Я вимагаю поставити сьогодні на обговорення також проект «Сонце для всіх»!

— Ви можете пропонувати, а не вимагати, — нагадав Кукулик.

— Гаразд, пропоную.

— Які будуть думки, товариші?

— Проект справді цікавий, але недовершений, — сказала Тетяна Василівна.

Товариш з управління архітектурного контролю висловився рішучіше:

— Там багато фантазії.

— Суцільний експеримент, — муркнув представник Держбуду.

— Ви забуваєте, що конкурс — на проект забудови експериментального кварталу, — вчепився в нього Діжа.

— Я ніколи нічого не забуваю, молодий чоловіче, раджу й вам те саме, — спокійно промовив той.

Кукулик мовчав. Удавав, що дрімає, мружив в усміхові очі, давав вибалакатися всім. Він тільки головуючий. Вирішують же вони — члени жюрі, колектив. А колектив тим часом, дійнятий гострими атаками Діжі, поступово настроювався проти молодого архітектора, і вже «Сонце для всіх» потихеньку занурювалося в нетрі адміністративно-процедурного чорнокнижництва, щоб ніколи більше не виринути на поверхню уваги. Аж раптом Діжа, який говорив сьогодні поки що тільки образливі дурниці, вхопився за рятівну думку.

— Голосувати! — гукнув він. — Я пропоную проголосувати мою пропозицію!

Кукулик обвів поглядом присутніх. Чи вже все сказано? Чи відбулася, так би мовити, маленька передвиборна кампанія? Перший спалах балакучості минув, усі мовчали.

— Поставимо на голосування пропозицію товариша Діжі? — спитав Кукулик.

— Очевидно, це буде найсправедливіше, — сказав представник Держбуду.

— Отже, хто за те, щоб проект «Сонце для всіх» поставити сьогодні на обговорення жюрі, прошу піднести руку.

— Товариш Діжа — раз, тов...

Підніс руку представник Держбуду! Ну, ну... Тільки що лаяв проект, а тепер... Два. Дементій Хомич, цей старий ліберал, теж. Отже, три. А хто там ще? Брайко? Брайчик? От тобі маєш!

— Товаришу Брайко, ви — теж «за»? — поспитав для певності Кукулик.

Брайко не відповів, але руки не опустив. Отже — чотири.

— Так. Прошу опустити. Хто «проти»?

Кошарний просто стрельнув своєю рукою догори, мов ракетою. Представник міськради теж. Тетяна Василівна утримувалася.

— Два, — підсумував Кукулик. — Прошу опустити. Хто утримався? Утрималася більшість! — І він як головуючий теж приєднався до більшості й весело викинув свою могутню руку догори, мовби салютував Тетяні Василівні, яка скромно поставила свій лікоть на стіл і розправила пальці, показуючи Кукуликові гарну білу долоню.

— Отже, включаємо в наше обговорення також проект «Сонце для всіх». Антоне Кузьмичу, прошу вас підготувати матеріали й по цьому проекту.

— В мене все готове! — відгукнувся Кошарний. — По всіх проектах — найдокладніші відомості!

У кімнаті, де засідало жюрі, на всі проекти, які пропонувалися до обговорення, було відведено стенди. На кожному стенді — величезний аркуш ватману, звичні лінії креслень, прямокутники будинків, паралелі вулиць, кружала зелених насаджень. Тепер Таня внесла ще один стенд і з допомогою Діжі закріпила на ньому ще один аркуш ватману. Аркуш був розділений на три частини. Правильні геометричні лінії проекту, чорний прямокутник, на якому білою фарбою виписано всі технічні дані, а ще — панорама майбутнього мікрорайону: фантастично-прекрасні паруси з бетону й скла, дивне поєднання прямих ліній і несподіваних закруглень, скляні ротонди, підняті над землею на міцних бетонних ногах, химерний ритм вертикалей, непередавана гармонійність кольорів, мовби запозичених з українських плахт або ж екстрагованих з багатобарвних композицій великих чарівниць барв Катерини Білокур і Тетяни Пати.

Члени жюрі не звернули особливої уваги на проект. Хіба що на оті бетонні паруси з барвними вставками. Вгорі на аркуші великі червоні літери кричали: «СОНЦЕ ДЛЯ ВСІХ».

— Передбачаючи, якщо судити з нашого першого голосування, що в нас сьогодні буде плідний обмін думками і будуть виключені будь-які випадковості, — розважливо мовив Кукулик, — я хотів би запропонувати нашому високошановному жюрі поламати одну дивну традицію, яка склалася у нас ще здавна майже на всіх мистецьких, технічних і наукових конкурсах. Що це за традиція? Поясню. Йдеться про небажання жюрі брати на себе відповідальність і присуджувати за кращі роботи високі премії. Як ви, очевидно, зауважили, більшість наших конкурсів кінчається тим, що не присуджуються перші премії, зрідка лише присуджуються премії другі, а то все обмежуються третіми та заохочувальними. Це стало навіть якимсь мовби добрим тоном — не присуджувати перших премій. Мовляв, у нас такі високі вимоги, такі наші ідеали, що до них, як до абсолютної істини, ніхто досягти не може. Тим часом що таке перша премія? Це премія за роботу, яка відповідає умовам конкурсу і є найкращою з представлених на конкурс. Оцінка ця, звичайно, відносна, цілком умовна, але ж якщо розібратися, то й сам конкурс, і склад жюрі — все це речі теж умовні.

— Абсолютно точно! Це мудрі думки, Василю Васильовичу! — вигукнув Діжа.

Кукулик по-батьківськи осудливо глянув на Діжу. Навіщо ж відразу й «мудрі»? А сам спокійно вів далі:

— Отже, я пропоную перед тим, як почати обговорення по суті, записати в протокол таке рішення жюрі: відмовитися від поширеної практики неприсудження першої премії і дотримуватися всіх тих умов конкурсу, які були оголошені громадськості, серед них і присудження всіх премій, починаючи з першої і до заохочувальних. Які будуть думки, товариші?

— Підтримати! — стукнув по столу Діжа.

— Тільки трохи поліпшити формулювання; — сказав представник міськради, — бо щось воно звучить дуже розхристано. Можливо, навіть у протокол і не записувати, приймемо просто як усну домовленість.

— Теж вірно, — сказав Діжа, у якого, як йому здавалося, дедалі більше ставало спільників.

— Не будемо записувати, — погодився Кукулик. — Це навіть краще. Тепер ще одне. Це вже пропозиція Антона Кузьмича, хай він і скаже.

— Тут така справа, товариші — підвівся Кошарний. — Раз основну роботу сьогодні доведеться виконувати мені, тобто зачитувати всі рецензії і таке інше, а я з свого боку обіцяю максимальні темпи, то є така думка, щоб наше засідання не затягувати і закінчити якщо не до обіду, то принаймні хоча б години до четвертої. Бо сьогодні ви самі знаєте, який день...

Кошарний розвів руками, Діжа підтримав той його жест, проспівав на мотив футбольного маршу: «Трум-ту-ту-турум-ту-ту, трум-туру-туру-ум...» Засідання починалося прекрасно! Члени жюрі були настроєні чудово. Їм було байдуже, який проект одержить першу, який заохочувальну. Закінчити о четвертій, бо футбол «Динамо» — «Зеніт». Будь ласка! Були якісь незгоди поміж запальним Діжею і обережним Кошарним? Ах, це тимчасове. Є речі важливіші всотеро.

ДОНЬКА СВОГО БАТЬКА

Вероніка погано спала тієї ночі. Її мучило якесь нез’ясоване передчуття. Знала про завтрашній день, не раз говорила з батьком про той день, а тепер сюди ще чомусь прилучилася турбота за Володю. Чому він узяв відгул саме на сьогодні? Чому подзвонив їй учора так пізно, чого не робив ніколи, і чому голос мав такий дивно стурбований? А що, коли він теж подав проект на той батьківський конкурс, не сказавши навіть їй, Вероніці?

Згадувала, про що вони розмовляли з Володею за цей рік. Кусала губи: самі дурниці! «Он подивися», «Он дивися», «Ходім туди», «Підем туди», «Ти бачив?», «А ти чула?» Невже тільки такі безглуздо-пусті розмови відбуваються між усіма закоханими!

Але ж ні! Вона таки згадала. І той вечір у Косар-Косаревичів, коли Володя, зовсім новий для неї Володя, раптом узяв та й відхльоскав усіх отих фертиків-нігілістів. І оті його відвідини інститутської читалки, коли вони вперше й познайомилися і коли Вероніка зненацька відкрила у високому хлопцеві, одягненому в дешевий імпортний піджачок, незбагненні глибини й привабу живої людської думки.

А ще згадала вона уривчасті думки, які висловлював їй Володя під час їхніх нескінченних мандрів по Києву, згадала ті начерки, які він показував у себе вдома, щоразу ніяково пробачаючись: «Це так, пустощі», хоч то були сміливі й незвичайні архітектурні начерки. Він мріяв про майбутній Київ. Про Київ через сто років. Зовсім нове планування. Новий транспорт. Місто коло води, коло Дніпра і штучних озер. Хрещатик перетворити на музей. Хай наші нащадки дивляться, як ми жили, ходять по наших квартирах, магазинах, конторах. Квартири майбутнього? Хто зна, які вони будуть. Очевидно, людство повернеться до речей, давно втрачених ним у містах. До протічної води й живого вогню, без яких людині важко жити. Як він це уявляє? Чи тектимуть через квартири майбутнього ручаї й горітимуть посеред кімнат вогнища? Мабуть, що ні. Але якось це влаштується, людство винайде щось таке, що поверне йому такі потрібні для здоров’я речі.

Хтось з архітекторів вважав, що в Києві майбутнього буде всього лиш кілька будинків, кожен з них — по п’ять кілометрів завдовжки і сотні метрів заввишки. Сотні тисяч мешканців. Розсувні стіни, нові системи опалення, кімнати, що можуть трансформуватися. «А над головою так само тупатимуть, — сміявся Володя, — і знов житимемо у вічному гаморі, як шкільні вчителі?»

Скромний і несміливий у житті, в мріяннях своїх він ставав одчайдушним аж до якогось нахабства. Невже потихеньку від неї він подав проект на конкурс?

Все спліталося для Вероніки в сьогоднішньому дні. Любов до батька, ненависть до Кошарного, стурбованість за Володю, хоч тут входило в гру тільки передчуття.

Лежала з самого досвітку й ждала Володиного дзвінка. Він не дзвонив. Чому взяв відгул саме на сьогодні? В той день, коли жюрі вирішуватиме долю архітектурного конкурсу. Невже?..

Чула, як важко ходив по квартирі батько, долинало до неї гудіння його голосу, намагалася забути про Володю, спрямовувала течію думок на батька.

Любила його. Завжди і дуже. Коли мала дванадцять літ, справляли батькове сорокаріччя. Її з сестрою (тій уже було шістнадцять) мати випихала до сусідів. Щоб не плуталися під ногами. А вдома ждали гостей! Вдома жарилося й шкварилося. Вдома все обіцяло свято, а їх спроваджували до сусідів! У Вероніки від образи тремтіли губи. Мати причепурювала її, а в неї по щоках текли сльози й лишали по собі звивисті патьоки.

— Вмийся! — гримала на неї мати, яка, незважаючи на філологічну освіту й читання класиків, не завжди вміла стримувати нерви.

Вероніка вмилася, а сльози однаково текли. Нагодився батько, обійняв її, поцілував у заплакані щоки, сказав:

— Давай вип’ємо з тобою, доцю, за моє сорокаліття червоного вина. Сядемо отут, збоку від столу, та й вип’ємо. Бо мати старається не для нас, а для гостей. Вона для них іменини готує, а про нас забула. Та й подумати тільки! Міністр тут буде і аж два заступники міністрів, а ще академіки та доктори всіляких наук. І це — до твого батька, який ні міністр, ні доктор, а просто собі чоловік. Та й усі вони теж насамперед люди, і в кожного є сімейство, є діти, а такої от Ніки, як у мене, — тут уже звиняйте, — нема ні в кого! Мати це наша добре знає, та сьогодні забула...

Батько її все-таки спровадив до сусідів, але випили вони за його здоров’я червоного виноградного вика, терпкого й гіркувато-приємного, мов недоспілі яблука, що їх пробуєш раннього літа, і вже полегшало на душі в дівчинки, не було кривдно, як перед тим.

Ще колись їхала з батьком пароплавом з Херсона до Києва. Здається, пароплав звався «Ломоносов», хоч назва його не мала жодної уваги. Важило в тій давній пригоді лиш те, що якраз тим самим пароплавом поверталися з якоїсь кіноекспедиції молоденькі кіноактрисочки, такі собі стрибливі істоти, яскраві, розмальовані, супермодні і задавакуваті до нестями. Вероніка тільки гірко проковтнула слину (нещасна дев’ятикласниця в ситцевому платтячку), дивлячись на мигтіння по палубі та по салонах тонкостанних дівчат з кінолегенди. А вони всі, в свою чергу, з таким самим захватом і ковтанням слини дивилися на... її батька, на Василя Васильовича Кукулика, що ходив по пароплаву, мов втілення справжнього мужчини, спокійний і прекрасний, як небожитель. Забувши про себе, Вероніка пишалася тоді батьком, може, несвідомо вчуваючи в його привабливості і свою майбутню принадливість.

І от звідкись береться тепер такий собі Антон Кошарний і хоче узурпувати всі права на її батька!

Зранку вона чула, як батько дзвонив по телефону, і догадувалася: до Кошарного! Адже сьогодні закінчення конкурсу, а Кошарний — секретар жюрі. Окрім того, він головний інженер батькового інституту, і взагалі — права рука Василя Васильовича Кукулика, щоб вона всохла!

Ненавиділа Кошарного! З його влазливим голосом, з тихою обережною ходою, з довгими пальцями, що ними так і норовив забратися вам у душу.

Він ходив до них мало не щодня. Щоразу приносив у шкіряній теці пляшку кримського портвейну, ефектно диркав замком «блискавкою», шанобливо говорив:

— Гадаю, не зашкодить, Василю Васильовичу!

— Ви й штопор принесли! — знущалася відверто Вероніка.

Кошарний не бентежився нітрохи:

— Є.


— А чарочки? — не відставала Вероніка. — Ви б уже заодно її чарочки захопили. Пластмасові. Продаються в «Синтетиці» на Червоноармійській.

— Верко! — гримав батько.

Все в ньому любила, окрім цього «Верко!». Віяло від нього чимсь брутальним, грубим насильством. Вся любов її до нього вмить розвіювалася вітром тільки за те, що називав її «Веркою» при Кошарному.

А ще ненавиділа вона розмови Кошарного. Той говорив тільки про футбол. Хто виграє, хто програє. Гравець! Для нього все життя — це тільки виграші й програші, а більше нічого. Ні совісті, ні честі, ні праці, ні поту, як он у Володі, коли він цілий день посидить у кабіні панелевоза та попиряє через усе місто важезні панелі для нових будинків. А ще любив Кошарний говорити про те, кого куди поставили, а кого переставили, а кого й зовсім відставили, або ж — кого висунули, кого пересунули, а кого й зовсім відсунули-усунули. Так ніби був шаховим майстром і тільки й мав у голові оте совання-пересовування людей-фігур по квадратах шахівниці життя.

Був завжди вичищений і напрасований, а під нігтями чорніли серпи бруду. Ніби рив десь нору перед тим, як завітати до свого директора. «Цей підриється хоч під кого», — з огидою думала Вероніка і не могла ніяк збагнути, чим той так міг сподобатися її батькові, який ніколи не любив підлабузників, завжди відзначався вродженою селянською іронічністю в поглядах на життя. Може, на старість захотілося спокійного життя батькові, а з такими прилипалами, як Кошарний, справді можеш жити спокійно, затишно, надійно захований від усіх адміністративних бур. Як ховає Кошарний від тих бур її батька, Вероніка могла пересвідчитися хоча б на перебігові цього конкурсу. Рік батько не робив нічого, все за нього робив Кошарний, а батько тільки ходив-покректував, потирав долоні та глибокодумно гмикав, коли його питали про конкурс.

Та хіба справа в цьому!. Навіщо було приховувати від самої себе найголовніше: вона боялася, що Кошарний лізе в батькову душу, щоб згодом простягти лапу по неї, Вероніку. Він належав до нечисленних шерег київських холостяків, отих високоосвічених молодиків, що все чогось очікують, шукають собі в дружини мало не шемаханських царівен і не можуть ніяк знайти, а тим часом настирливо штурмують вигідні місця і посади в житті і обкручують різноманітних Василів Васильовичів та Іванів Івановичів. Щось підказувало Вероніці, що Кошарний мітить саме на неї, хоч той жодного разу прямо про це не говорив і поки що «залицявся» чимдуж лише до батька.

Але те, як швидко він просунувся в головні інженери, як вигадав він цей конкурс і як щось там цілий рік мудрував-хитрував, — усе це непокоїло Вероніку більше й більше, і сьогодні її неспокій став просто нестерпний, лихі передчуття мучили її з ночі, а ранок, замість полегшення, приніс ще тяжчі думки й побоювання. Бо Володя не дзвонив, і вона згадала, що сьогодні кінчається конкурс, і все чомусь сплелося в один тугий клубок: і батько, і Кошарний, і Володя, і конкурс. А що, коли справді Володя потай від усіх подав проект на конкурс! І оті начерки, що він їй показував, то були тільки ескізи чогось великого, й сміливого, і буйного, й божевільно-прекрасного, як це: й може бути в її Володі!

І тут знов чула вона тихий голос Кошарного, і так їй ставало тоскно й тяжко, що Вероніка аж стогнала. Володя не дзвонив і не дзвонив. Батько вже вирушив на своє ювілейне спіткання з жюрі і з своїм Кошарним, мати поралася на кухні, день починався погано вкрай погано, Вероніка, зціпивши зуби, намагалася відкинути від себе всі лихі думки й передчуття, а що знала на те лише один, суто жіночий спосіб: гнів — то й розгнівалася. На кого? Ну ясно ж: на Володю Пушкаря. Змарнувала через нього відпустку, просиділа все літо в Києві, а тепер має винагороду!

Вероніка схопилася з ліжка, вмилася, швиденько одяглася, не стала снідати, вискочила, на сходи. Ви чули, як лунає на кам’яних сходах стукотіння високих дівочих каблуків! Трах-тах-тах! — ось як воно лунає.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка