Перший зойк


РОЗМОВА, ЯКОЇ НЕ ВДАЛОСЯ ПІДСЛУХАТИ



Сторінка3/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.07 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

РОЗМОВА, ЯКОЇ НЕ ВДАЛОСЯ ПІДСЛУХАТИ

Їй часто снився той самий сон. Клепають коси. Косарі клепають коси. Дзвінко, з пристуком, з протягом. Пахне сіном, десь у не скошених ще травах пиляє свою одвічну дошку (пиляти тобі — не перепиляти!) деркач, а косарі, молоді, жилаві, потемнілими від зосередженості очима вп’ялися у вузькі смужки сизо-білої сталі, що лежать на бабках, і вибивають молотками, як праниками: «Тук-стук-стук», «цок-цок-цок». А потім мантачать: «С-с-с», «ш-ш-ш». І в неї в суглобах рук — такий біль, як звук від мантачки. Напливає і відпливає. І мовби перетинає серце навпіл, а потім стуляє його... І знов ріже тонким, довгим, гострим-прегострим «с-с-с»...

Ревматизм. Задавнений, невиліковний, найстаріша з людських хвороб, найпростіша і найскладніша водночас хвороба — супутниця тяжкої праці.

Все життя Ганна Сергіївна працювала в пральні на вулиці Артема. Починала ще тоді, коли все робили руками, коли кружляли в тридцятивідерних баліях цілі центнери мокрої білизни. Бачила прихід машин, розумних, дотепних, машин пральних, прасувальних, сушильних, вдома вже мала пральну машину ризького заводу, але однаково боліли їй руки, і часто вночі прокидалася від нестачі повітря в грудях, все здавалося, що давить її важка сіра пара, бурхає їй просто в легені, палить і отруює там геть усе. Могутні вентилятори гули під стелею в низькому приміщенні старенької пральні, в закритих наглухо сушильних камерах відбувався таємничий процес перетворення куп мокрих, знеформлених ганчірок на білосніжні сухі, аж лопотять, простирадла, пошивки, сорочки, рушники. З-під прасувальної машини цілими пакетами вилітали виглянцьовані до рипу скатертини й чоловічі сорочки (наймодніші білі, завжди модні, а останнім часом особливо), у велетенських чанах механічні руки вміло робили велику справу очищення від бруду всього, що поступило до пральні. Прачки, в білих халатах, у білих косиночках, неквапні й спокійні, походжали-поміж машин і тільки скеровували їхні дії, та однаково це маленьке міське чистилище все-таки нагадувало й досі своєрідне штучне пекло, бо з чанів клекотіло й розвіювало по пральні міазми їдких лугів, з сушильних камер коли їх відкривали, било пругкими струменями неймовірно гарячого повітря, з-під прасів отруйними цівками виприскували перетворені на невидимі субстанції залишки усіх тих відбілювачів, знежирювальників, пом’якшувачів води і інших штучних творив, які закладаються в чани разом з білизною і мандрують разом з нею до праса, по дорозі поступово зникаючи, вивітрюючись, абсорбуючись всезмиваючою водою, пожадливими вентиляторами і... людськими легенями. І хоч які повноводні ріки протікали крізь пральню щодоби, хоч як гуркотіли вентилятори, на долю тих, хто там перебував, ще лишалося чимало.

Володі було шкода матері. Поки був малим, бачив, як вона після роботи ще й дома перепирала цілі пуди чужої білизни, щоб підробити якусь копійчину, бо «в неї ж дитина не гірша за людські». Але як тільки став сам заробляти, заборонив матері бабратися в чужих лахах. Тільки своїй найдавнішній замовниці, теж Ганні і теж Сергіївні, Косар-Косаревич, не могла відмовити стара Пушкариха і потай від сина двічі на місяць брала в неї білизну. За ті три десятки літ, що вона її обпирала, Пушкариха на диво мало знала про свою замовницю. Знала, що та теж удова. Тільки й різниці, що Федір Пушкар загинув на війні, а Косар-Косаревич помер власною смертю, та ще була різниця, що Пушкар працював на заводі «Ленінська кузня» слюсарем, а Косар-Косаревич був якимсь професором. У обох були однакові сини, і — теж вельми дивно — якщо, може, й бачилися за своє життя з п’ять чи десять разів, але так і не познайомились і не знали один про одного нічогісінько, окрім того, що Пушкаря звати Володимиром, а Косар-Косаревича — Гнатом. Жили Пушкарі на Татарці, у власному, ще від діда-прадіда, будиночку під трьома височезними осокорами. Косар-Косаревичі займали простору, мов колгоспна стайня, квартиру на другому поверсі спорудженого в псевдокласичному стилі будинку коло оперного театру.

Зранку Ганна Сергіївна, зготувавши сніданок синові й собі, квапилася на роботу. Пральні своєї вона не кидала, хоч як наполягав Володя, — хотіла дослужити до пенсії. Та й взагалі ще мала силу до роботи, от тільки ревматизм. Але він докучав здебільшого ночами, коли молоді косарі клепали коси. Кажуть, що дорога в міфічний рай пролягає по лезові бритви. Для Ганни Сергіївни дорога в далеку її молодість пролягла чомусь по лезові тонкої коси.

Отак ми трохи поговорили про Татарку, цей район Києва, який і досі зберіг у собі всі риси патріархальності; поселення, де ще й досі хлопці й дівчата «ходять на вулицю», як ходили колись у селах; зелений закуток, де мешкають люди, що вміють зробити все на світі — від дитячої цяцьки до океанського лайнера; старовинне поселення, в яке прийшли перші мешканці з-під княжого города, оті перші київські пушкарі, чинбарі, кожум’яки, кушніри, медовари й гончарі.

А тепер відміряємо кілометрів з п’ять від Татарки до центру міста і зазирнемо в прикрашений башточками, мов старовинний руський терем для красуні дівиці, дім на розі Хрещатика і вулиці Карла Маркса.

Тут — жіноча перукарня. Внизу — манікюр, по-людськи кажучи, фарбування нігтів на руках. Вище педікюр (це вже нігті, що на ногах), зачіски, фарбування волосся. На другому поверсі — пара тяжча, ніж у пральні, млость, запах синтетичних фарб, хни, спецій, вологі випари, мокре тепле волосся після миття, після фарбування, металеві високі циліндри на жіночих головах, мов у єгипетської цариці Нефертіті (тільки де ж ти, тонка та довга шия Нефертіті, де ти, монетно-тонкий профіль Нефертіті? Тут усе не те, київські жінки люблять попоїсти, вони вимірюють вроду не тонким профілем, а...). Тут осередок одного з масових психозів: можна стати вродливою, перефарбувавши в який-небудь дикий колір своє волосся і виклавши його на кебеті якомога химернішою кудлею. Тут жінкам парять голови, як ту ріпу з прислів’я. Тут чорні голови в суцільній темряві змивають якимсь диявольським начинням і перетворюють на солом’яно-білі, а русяві перемастьовують на вогненно-руді, як шерсть у південно-американських шакалів-койотів. Знову ж таки, висловлюючись стисло й доступно, скажемо: тут фабрикують красу.

Краса вимагає не менших зусиль, ніж праця. І якщо Ганна Сергіївна Пушкар стільки-то й стільки годин щодня перебуває в пекельній атмосфері пральні, то Ганна Сергіївна Косар-Косаревич не менше години витрачає на сидіння в перукарні і так само вдихає отруйні випари, так само перебуває на грані свідомості й знепритомніння, так само мужньо несе свій хрест.

Навіть сьогодні, в цей найтрагічніший, вірніше, один з найтрагічніших для неї днів, вона прийшла зрання на другий поверх жіночої перукарні, бо саме сьогодні чергує її знайомий перукар, до якого вона ходить з самого сорок п’ятого року. Сімнадцять років!

Перукаря можна було б назвати, але ми не станемо цього робити, бо критики миттю вчепляться і стануть вимагати, щоб з нього автор неодмінно робив образ, характер, тип і так далі, щоб вплітав його в сюжет, проводив через увесь роман, одним словом, вимагатимуть і для перукаря київської прописки. Запевнимо критиків, що наш перукар благополучно здобув київську прописку ще в сорок четвертому році, повернувшись після досить тяжких переживань у Середній Азії в евакуації і захопивши досить-таки затишненьку квартирку на Володимирській вулиці. Отже — вій стопроцентний киянин. Світогляд у нього трохи відсталий, щоправда, але що ж вдієш, коли нам ніколи було його виховувати. До війни ми заклопотані були п’ятирічками, а його професія якось не вписувалася ні в тяжку індустрію, ні в будівництво електростанцій, ні навіть у копання ровів. Під час війни нам довелося воювати, а перукаря нашого під рукою, тобто на фронті, не виявилося, — як же ти його будеш виховувати? Хіба що по пошті, як ото шахісти іноді грають свої партії? Але там партія триває цілі роки, скільки ж тоді триватиме виховання? По війні треба було відбудовувати Київ, знов не до перукаря! А він тим часом жив і робив те, що робив і отой не відомий для історії чоловік, який підстригав клинцем борідку Ісусові Христові, і отой, що голив сизо-бузкову мармизу Магометові.

І от сьогодні цей продукт нашого невиховання нахиляється над Ганною Сергіївною Косар-Косаревич, своєю чи не найдавнішою клієнткою, тяжко зітхає і каже:

— Всі хочуть мати гарну зачіску. А де її візьмеш у нашому Києві, гарну зачіску? Це вам не Відень і не Париж, це вам навіть не Варшава! У мене брат у Варшаві. Ви б бачили, яка в нього перукарня! Яка там техніка, а ще більше — комфорт! А в нас — каса. Ну, що каса? Ну, я зароблю за місяць без їхньої каси скільки? Ну, двісті. А з касою — сто сорок. Ну, так дайте мені заробити без каси двісті і візьміть у мене шістдесят податків. Я матиму свої сто сорок, ви матимете свої шістдесят. Ви скоротите штати, я у вас нічого не вкраду. Але я не буду бачити оцієї каси! І мій клієнт не бачитиме отієї каси, він бачитиме комфорт. А вони пишуть у газетах, що перукарі...

Він нахилився ще нижче, до самого вуха Ганни Сергіївни, і зашепотів їй щось швидко і схвильовано.

— Ох, не кажіть, — голосом, у якому бриніли сльози, сказала Ганна Сергіївна, — з цими судами просто якесь непорозуміння. Хапають людину посеред вулиці, тягнуть до суду... Ви не можете уявити, яка в мене трагедія...

Вона жестом запросила перукаря нахилитися і, коли той підставив їй вухо, шепнула туди щось таке, що перукар аж зжолобився від співчуття і жалю.

— Ай-ай, — сплеснув він руками, вибиваючи з долонь дух волосся Ганни Сергіївни, — це неймовірно! Син такого знаменитого чоловіка, Косар-Косаревич, ай-ай... Я вам скажу: в мене теж родич у Одесі. Але йому — ох!..

Він знову влип у вухо Ганни Сергіївни й пустив туди довжезну чергу шепоту.

— У мене права, — заклопотана своїм, казала далі Ганна Сергіївна, — я вдова, у мене персональна пенсія республіканського значення, я... мій син... і раптом... Ви не можете уявити...

Волосате вухо, схоже на зменшений макет грецького амфітеатру (мудрі були все-таки греки!), приліпилося майже до обведених французькою губною помадою уст Ганни Сергіївни і з пошаною, близькою до побожності, прийняло ще одну порцію шепотіння.

— Або з цими валютчиками, — округлюючи очі, сказав перукар, — в Америці такий валютчик став би мільйонером, губернатором штату Нью-Йорк, президентом, а в нас його розстріляють! У мене знайомий в Дніпропетровську... я вам скажу...

— Ні, валютчики — то все-таки злодії, — збагнувши, куди вишепочує перукар, сказала Ганна Сергіївна, — а я звикла до того, щоб жити тільки на чесні гроші. Це мій принцип, і я привчила до нього також свого сина. Але коли беззаконня дістає навіть до порядних людей... Ви не можете уявити, що я пережила! Що я пережила, коли...

Грецький амфітеатр був тепер трохи далі від напомаджених уст. Він не з такою старанністю; вловлював сичливі звуки, народжувані в грудях Ганни Сергіївни, він навіть — о, де ти, перукарська шанобливість? — розгублював частину тих звуків, так ніби власник його не бажав солідаризуватися з своєю клієнткою у її великому горі...

З нашого намагання підслухати цю дивну розмову нічого не вийшло. Попросивши в читача пробачення за марно згаяний час, ми підемо далі, пам’ятаючи, що цього дня нас чекає пильна справа в Інституті житла, очолюваному Василем Васильовичем Кукуликом.

ДУЖЕ ВАЖЛИВИЙ РОЗДІЛ

Є в Тихому океані, закинутий далеко від материків і великих островів, маленький кораловий, атол Бікіні. Він став відомий після того, як американці зірвали над ним свою першу водневу бомбу. Той страхітливий вибух мовби відлупився в похмурій легковажності деяких людей, які вигадали купальний костюм «бікіні» (максимум оголеності), жіночу зачіску «бікіні» (максимум нісенітності), плаття «бікіні» (максимум несмаку). Стиляги всього світу слідом за модним італійським співаком Маріно Маріні гундосили пісеньку «бікіні» (максимум безглуздя): «Ох, ох, ох, тітсі-бітсі, пені-вені, еллов-пола дот Бікіні...»

А тим часом Бікіні — острів радіоактивної смерті. Гігантські морські черепахи, вражені радіоактивністю, втратили здатність орієнтуватися. Колись вони виходили з моря, щоб покласти в піску острова яйця, і знов поверталися в воду. Тепер виповзають з моря і, мовби ведені якимсь шаленством згуби, мандрують далі й далі від води в глиб острова, в палючий пісок, щоб здохнути під пекучим сонцем і бути розкльованими птаством.

Весь острів застелений мільйонами пташиних яєць. Птахи надлітають з просторів Тихого океану, відкладають тут яйця, але марно вони сподіваються, що з тих яєць щось вилупиться! Мільйони яєць — мертві. Зародки вбиті радіоактивністю. Жодного пташеняти не було на Бікіні після вибуху водневої бомби, жодного разу не пролунав тут писк, який звіщає про народження нового життя. Риба в навколишніх водах страждає на дивну хворобу шкіри й очей. Очі видимаються величезними буграми. Несамовиті очі, потворні й почварні. Вони збільшуються й збільшуються, аж поки лопаються, і сліпа риба гине без їжі або стає поживою інших риб, які, поїдаючи її, самі стають радіоактивними...

Таке Бікіні. Тепер таким стане ще й острів Різдва, над яким вибухло десятки водневих бомб. Американські генерали назвали б це «операцією Домінік». Створили розсадник смерті посеред Тихого океану, резервація радіоактивності, атомний заказник, влаштований знавіснілими заокеанськими генералами.

А людство хоче життя, а не смерті. Голландський математик Фрейндталь висунув проект «мови космічної радіокомунікації», яка могла б бути розшифрована і зрозуміла для мешканців інших світів. Назвав він цю мову «Лінкос». Що таке «Лінкос»? Це чистий продукт математичної абстракції. Нічого спільного з звичайними-нашими мовами. Час, Простір, Рух, Маса, Матерія, Земля, Життя — всі ці поняття передаються з допомогою складних елементів математичної логіки.

За даними ЮНЕСКО, на земній кулі два мільйони вчених. Чи зроблять учені все для порятунку людства, як зробили вони для ймовірної його загибелі?

Вчених два мільйони, комуністів — п’ятдесят мільйонів. У «Правде» за 18 травня цього року була стаття «Як був убитий товариш Руам». Товариш Руам — таїландський комуніст. Мабуть, не всі прочитали цю статтю. Товариша Руама розстріляли вдосвіта у дворі бангкокської тюрми Бангкуанг. «Яке ваше останнє бажання?» — спитав офіцер поліції. «Ліпше цільтеся!» — відповів товариш Руам.

Випробування бомб, випробування терпіння чи випробування життя людського? Географи називають океан — Великий, або Тихий. Колись назвуть: Багатостраждальний.

Поки що ж в Америці вирішуються такі проблеми, як, наприклад, фотогенічність атомних підводних човнів. Цієї весни поряд з кінозіркою Софією Лорен (на жаль, ми бачили її тільки в фільмі «Аїда», а премію вона одержала за «Матір і дочку» за романом Альберто Моравіа («Чочара») найвищу голлівудську кінопремію Оскар одержав відставний полковник американської морської піхоти Уїльям Гендрікс за фільм про атомні підводні човни з ракетами «Поларіс» на борту. Вперше за тридцять чотири роки існування цієї премії вона присуджена військовому. Оскар вклонився богині війни Палладі. Американські газети захлиналися: сам президент Кеннеді зробив на такому човні підводний перехід. Ах, як то зворушливо!

Проблеми, які висуває людське життя, переростають це життя, вони вищі, більші, значніші, незбагненніші, ніж окремо взяте життя, існування, екзистенція окремої особи. Треба дуже багато життів, щоб наблизитися до розуміння тих проблем. І, може, в словах товариша Руама «Ліпше цільтеся!» більше мудрості, ніж у багаторічних вправах філософів-позитивістів чи екзистенціалістів, або в балачках дюжини буржуазних парламентів.

Про що ще може думати сьогодні; чим може цікавитися шофер київського вантажного автопарку Володимир Пушкар, а також Володя Пушкар — студент Київського будівельного інституту по відділу архітектури?

Він думає про московський готель «Юність», якого він не бачив, і про київський готель «Москва» (ліпше б його бачити трохи інакшим!). Він думає про те ультрасучасне місто, яке закладають поблизу Парижа, запросивши до його проектування й спорудження, крім архітекторів, ще тридцять найвідоміших у світі художників і скульпторів, серед яких навіть такі модерністи-крутії, як Сальвадор Далі й Жан Кокто.

Він думає про Чандігарх, місто, спроектоване славнозвісним Корбюзьє як втілення в життя всіх його багаторічних бетонно-машинних химер. Думає про місто Бразіліа, яке лежить десь на далекому бразільському плато, на фантастичній червоній землі, мов велетенський літак або альбатрос. Будинки скло-блискливі, білі, мов грудки цукру. Президентський палац з бетонними колонами-парусами, він стоїть над озером і мовби пливе по ньому, збираючи вітри з джунглів і плоскогір’їв у свої новітні паруси. Восьмирядові бетонні автостради. Мости, віадуки, троянди роз’їздів, перехресть. Вуличний рух підпорядковано не поліції, а естетиці...

Поки що ж над Володею тяжіють затверджені й перезатверджені правила руху, і він уважно вчитується в німу мову вуличних знаків, слухняно підкоряється підтьохкуванню регулювальницьких свистків, якими проганяють його незграбний панелевоз через перехрестя (швидше, швидше, не захаращуй перехрестя!), шанобливо зупиняється перед трамвайними зупинками (не ближче дев’яти метрів до задніх дверей трамвая), мстиво відтирає «приватників», тобто власників «Москвичів», «Побєд» і «Волг», бо сам він належить до тих, хто має тільки моторолер, та й то не «Чізетту» або «Тулу», а дешевеньку «Вятку», а крім того, всі ми люди, ох-ох-ох...

На захаращеному будівельним мотлохом подвір’ї тресту «Буддеталь», як завжди, черга машин під навантажування. Старіші водії якось встигають сюди, перш ніж молоді, та, власне, справа й не в старих чи молодих — однаково хтось має бути першим, хтось має бути середнім, а ще хтось останнім. Треба набратися терпіння й ждати. Потім гнатимеш машину через усе місто до нового бульвару, де споруджується твій будинок, намагатимешся перекрити той вимушений простій, намагатимешся виконати свої «тонно-кілометри», нервуватимеш, матимеш неприємні розмови з автоінспекторами, бо в автоінспектора вже не план і не естетика, як ото в Бразілії, у нього на сумлінні — безпека людського життя, він непідкупний сторож цієї безпеки, він — єдине уособлення спокійного і чистого, незатьмареного розуму посеред стихійного моря машинізації.

Поки ждеш своєї черги, наслухаєшся сповнених смутку історій з великої книги буття інтернаціонального племені водіїв.

— У мене сусід вчора вмер. Теж шофер, з Третього автопарку. Все казав мені, що хоче на легкову проситися, бо важко йому через увесь Київ пиряти цегляні блоки своєю «Шкодою». Учора прийшов з роботи, умився, поїв, каже жінці: «Давай мітелочку, піду в дворі підмету». Взяв мітелку, пішов. Нема й нема. Вийшла жінка, дивиться: мітелка лежить, і він лежить. /Мертвий, значить. Серце. І не крикнув чоловік.

— Зносився мотор, виходить, а то така штука, що не заміниш. У машини заміниш, а в нас — ніяких тобі капіталок і профілактик.

— Профілактики, положим, є.

— А що я, братці, бачив, то ніхто не повірить. З автоінспектором я балакав, він великий спеціаліст по аваріях, — все одно не повірив. Каже: «Якщо й не брешеш, то просто заливаєш». А я йому кажу: «От бий мене лиха година, якщо брешу хоч крихту!»

Кинули мене з грузом на міжгородню перевозку. Рейс далекий, траса московська, маши-и-ин, а воно ще дощ. Пиляю я собі на сорок кілометрів, обганяють мене різні шикуни, «Волги» там, «Москвичі», посигналюють, помахують руками на мій керогаз. Махай, махай, думаю. Дощик невеличкий, так тільки грязюку розмазало по шосе, слизько, як наче по брехні їдеш. Ну, обганяють легкові, нічого не зробиш. Вони й на сухій дорозі обганяють. Коли це наш брат грузовик напхався капустою вище кабіни, пре на шістдесят, а то й сімдесят кілометрів, реве сигналкою: розступись! Я вже й так коло самої обочини, а тут ще правую до краю, хай проскакує подалі від гріха. Проліта він мене, мелькає хвостом у мене перед очима, хвойдає мені на скло пудів зо три багнюки, а тут — закрут шосе. Він на тормоз, кузов набік, задні колеса друнь-друнь по глиняці, беркиць — і вже капуста внизу, а вгорі тільки скати. Підторохкую я туди, зупиняюся, до машини — а в кабінці два трупи догори ногами. Так. Автоінспекція, акти-факти, розписуюся як свідок, їду далі. Вже не сорок беру, а так — тридцять п’ять. Переганяє мене зелена «Волга», витутукує сигналом, моргає своїми сигнальчиками, з вікон до мене дві фізіономії теж підморгують: мовляв, молочко скисне, поки довезеш свої палички-стукалочки. А тут обабіч шосе трохи дерев. Дубки, ще щось. Іду собі далі, дивлюся — зелена «Волга» обняла один дубок. Занесло її, вдарилася вона на сто кілометрів боком об дуба, вийшло з неї вже кільце, а не машина. Зазирнув усередину — шофер без голови, ті два, що до мене моргали, теж нікому більше не моргнуть. Жду. Знов автоінспектор, наша братва шоферня, актики-пактики, свідчу все своїм законним підписом, їду далі вже на тридцять, а то й на двадцять кілометрів. Переганяє мене ще наш брат грузовик. Якраз перед просьолком. Звідти вихоплюється ще один кум. Не хоче ждати, поки по трасі пройдуть машини. Той, що мене обігнав, вихляє вбік, щоб просьолковий його не довбонув у кузов, його заносить на обочину, але він все-таки якось загальмовує. Я теж, гальмонувши і матюкнувшись як слід, стаю в нього під заднім бортом, а той сучий син, вискочивши на шосе, з переляку теж б’є по гальмах, на колесах у нього по сто пудів багна, машина його йде юзом, б’є переднього грузовика, спихає його в кювет, і от ми вже виносимо звідти трупа, їду тепер уже на п’ятнадцять кілометрів. Обходять мене всі, я включив праву мигалку, мовляв, зупиняюся, давай коти вперед. Дивлюся, йде щось закордонне, чорне, довге, низьке, блискуче. І в машині — не наша нація. Ну, думаю, машина американська, вона для дощу має свій рощот, ця може собі котити. Так. Ще п’ять кілометрів...

— А вона вже на дубі, — додає хтось з гурту.

— Не вискакуй, не вискакуй! Унизу вона, в кюветі... І вже вроді і не машина, а так собі — клубок блискучого заліза. Нічого не осталося, навіть сісти ні на що. Іноземців п’ятеро. Шофер весь у крові, але стоїть на ногах. Жінка там виявилася вся в крові, теж стоїть. А коло них ще троє — і всі вроді у фраках. Тут дощ іде, машини чортма, з носа в них юшка тече, а вони у фраках стоять і ще й наче кланяються перед тією жінкою. Що то значить буржуазія! Я їм кажу: «Вали до мене в кабіну, якось хоч жінку та, може, шофера влаштую, а ви в своїх фраках — на кузов», а вони «дзунь-дзунь» щось і кланяються, мов ваньки-встаньки. Ну, тут автоінспекція, бо міжнародний скандал буде, якщо автоінспекція проспить такий случай, актів, ясне діло, ніяких, тільки поклони та «дзунь-дзунь» та на мене: «Чого рота роззявив? Поганяй собі!» — «Як же мені, — кажу, — не роззявляти, коли я за один день побачив стільки, що другий і за сто год не побачить...»

Своєрідно оптимістичні розповіді перериваються найнесподіванішим чином. Приходить якась давно голена, зім’ята лицем, голосом і одягом, людська істота, ні на кого не дивлячись і ні до кого не звертаючись, питає:

— Є тут шофери з першого будівельного управління?

— Є, — відповідають істоті кілька водіїв, серед них і Володя.

— Ну, то відчалюйте. Вам сьогодні нічого не даєм.

— Як то не даєте! — підскакує до істоти Володя. — Моя черга вже підходить.

— Першому будівельному не відпускаємо.

— Але ж чому? Хто розпорядився?

— Я розпорядився. Ясно? Я сам.

— Ви?

— Я.


— Хто ж ви такий?

— Головний інженер. Досить з тебе?

— Як же це? Машини стояли, тепер їх кудись знову гнати.

— А нікуди не треба гнати. Ніде вам не дадуть жодної цеглини. Точно!

— Ви що — жартуєте?

— Головні інженери не за те зарплату одержують, щоб жартувати, дєтка. Уяснив?

Володя сприйняв це як жарт.

— Слухайте, не клейте дурня.

— Га? Що? Дурня? Ти хто такий? Гей, ану, всі машини з першого будуправління — геть з двору! Вимітайтесь всі до одної! Нема для вас будматеріалів. Розумні дуже! Виставки влаштовувати! Нічого не дамо! І ніхто не дасть. Ясно? Коти порожняком! Виконуй планчики критикою й самокритикою, а ми вже свої й самі виконаємо! У нас продукцію й з брачком візьмуть!

Тепер настала черга виступати активним чинником трагікомедії, що розгорталася в дворі будтресту, Володі Пушкарю. Перед цим він уже трохи був віддалився від головного інженера, відтиснутий іншими водіями, тепер знов наблизився до нього і спокійно сказав:

— Це я влаштував виставку.

— Ти? — не повірив зім’ятий інженер.

— Так, я. І примушу вас не просто всім відпускати будматеріали, а ще й робити їх як слід.

— Та ти хто такий? — відступаючи від Володі, вигукнув неголений інженер.

— Громадянин.

— От ми тебе й розгромадянимо!

...«Виставка» була влаштована Володею на четвертому кварталі бульвару, коло будівництва панельного будинку, яке він обслуговував разом з своїми товаришами по парку. Панелі, в які на «Буддеталі» забули продіти стальну арматуру, і тепер їх нічим було скріплювати між собою, хоч склеюй слиною. Бетонні перекриття такої довжини, що замість десяти сантиметрів закраїн для зачеплення з стінами вони мали по півсантиметра, а отже, будинок мав завалитися на голови його мешканців від першого ж незначного струсу — досить тільки проїхати поблизу важкій машині чи пролетіти неподалік пасажирському літакові.

Головний інженер «Буддеталі» вражав всіх своєю заклопотаністю. Десь про нього певне, говорили: «Людина горить на роботі. Поголитися не має часу. Щотижня майже вдвічі перевиконує план!» Мабуть, і головним інженером став оцей позбавлений будь-яких здібностей, крім вміння кричати до хрипоти, до кашлю, до посиніння шиї, чоловічок тільки завдяки тому, що зміг колись дати «справну цифру». Такий, дивись, дійде аж до міністра, ще й там продемонструє державну заклопотаність, а потім його, нарешті, розкусять і виплюнуть, як гнилий горіх.

Але навіщо його пускати в міністри? Навіщо ставити головним інженером? Хай хоч голитись навчиться!

Володя повернувся до свого автопарку опівдні, знайшов начальника колони, сказав:

— В мене на будівництві нема роботи, прошу відгул на два дні.

— Женитися будеш? — спитав той.

— Все може бути.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка