Перший зойк



Сторінка17/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.07 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24

ПОЧАТОК КІНЦЯ

На місці кроком руш! Тупцювали на одному місці, товкли воду в ступі, переливали з пустого в порожнє, намагалися дійти до істини, а істина лежала десь поза межами кімнати, в якій засідали ці люди, поза межами їхнього впливу.

Кукулик був утомлено байдужий. День наближався до кінця, а засідання жюрі не могло ніяк закінчитися. З появою секретаря міськкому зникла категоричність суджень, тепер кожен намагався вживати якомога обтічніших формулювань, говорили довго і тільки для того, щоб нічого не сказати. Кукулик трохи тривожився: чи секретар зробить які-лебудь висновки з цих невиразних балачок, чи зрозуміє він, що саме треба підтримувати?

Секретар слухав. Дивився на кожного, хто виступав (а виступав навіть Кошарний, обережно вихваляючи економічність проекту «Космос» і гудячи нестримне експериментаторство автора «Сонця для всіх»), намагався побачити його очі.

Ох, очі, очі! Ми дивимося в очі тільки дітям і коханим, а потім уже більше нікому. Так і проживаємо життя, не бачачи більше живих, наближених до нас людських очей, хіба що на екрані кінотеатру, в якоїсь там кінозірочки. А ще нам не вистачає часу слухати. Ми намагаємося вибалакатися. Говоримо й говоримо без кінця і ніколи не слухаємо. Слухаємо тільки в школі. Та й то тільки для того, щоб згодом почати говорити самим. Чим далі, тим більше говоримо і менше слухаємо. Та що там слухати! — мотив усіх засідань, усіх зборів. Навіть у суді слухають тільки з обов’язку.

А в нього була тепер така посада, яка зобов’язувала насамперед вислухати людину. Вислухай, розберися, будь об’єктивний і справедливий.

Перед виступом Олексій Іванович попросив у Кошарного протокол, проглянув його. Кошарний ухитрився дочепити до протоколу аркушик з викладками — скільки членів жюрі за який проект. Найбільше голосів зібрав проект «Космос» — це було ясно. Секретар попросив слова, підвівся, відкашлявся, сказав:

— Хай товариші мені пробачать: я не архітектор, не будівельник, виступаю тут як особа якоюсь мірою службова, насмілююсь також взяти слово від імені тих, хто не представлений у вашому жюрі, — від трудівників міста Києва, хоча в таких самих повноваженнях важко відмовити також іншим товаришам — і з міськради, і з Держбуду, та й вам, нашим уповноваженим по будівництву житла. Добре було б, звичайно, знати думку багатьох тисяч киян. Тоді нам легше б зараз працювалося. Я, наприклад, дивуюся, чому не влаштували виставки проектів, перш ніж їх розглядатиме жюрі.

— У нас було обмаль часу, — пояснив Кукулик. — Та й не хотілося, щоб навколо конкурсу розпалювались зайві пристрасті.

— В мистецтві без пристрастей не обійдешся. А ще важливіше тут — суд народу. Подивилися б наші проекти кілька тисяч чоловік та написали в книгу відгуків свої думки...

Діжа уявив, що б писали про «Космос», і затулив рукою посмішку. Такі написи довелося б публікувати хіба що в «Перці» та «Крокодилі».

— Мені особисто подобається ідея вашого конкурсу, подобається демократична ідея його проведення, подобається і суто архітектурна ідея: експеримент, пошуки нових шляхів, нових конструктивних рішень, можливо, застосування нових будівельних матеріалів. Такий конкурс, окрім того, може дати нам приплив нових творчих сил в архітектуру, він активізує нашу молодь, та й не тільки молодь, і тому перед жюрі стоять завдання не лише суто архітектурні, а й педагогічні, державні завдання по виявленню й підтримці талантів. Це можна зрівняти з тим, що, йдучи шляхом, ми побачили алмаз. Від нас залежить, чи втоптати його в багнюку, щоб ніхто його ніколи не побачив, а чи підняти, щоб він засяяв на всю свою силу і кинув відблиски на якийсь з куточків нашого життя. На жаль, іноді в нас ще буває, що ми не помічаємо цих алмазів, топчемо їх, а потім посилаємо далекі експедиції за алмазами.

Нам потрібні нові свіжі сили в архітектурі ще й тому, що останнім часом якось так складалося, що видатні, досвідчені архітектори відійшли від розробки проектів районів великих міських комплексів. Вони всі — на високих адміністративних посадах в Академії будівництва і архітектури, в Спілці архітекторів. Якщо й беруть замовлення, то тільки на окремі об’єкти. Персональні, так би мовити, об’єкти. Іноді це бувають проекти справді вдалі, як Палац спорту (хоч покрівля в ньому й нагадує покрівлю ангара) або готель на вулиці Рози Люксембург. Іноді — надто претензійні, як наша міськрада або готель «Москва». Іноді ми сліпо переносимо західні взірці архітектури на наш грунт і маємо просто комічний ефект: візьміть Київську річкову пристань, яка зовні витримана ще в дусі смішної помпезності культівського періоду, з колонами і карнизом, а всередині розписана в ультрамодерністському стилі, який не опирається на жодну з відомих нам традицій — просто манеризм, еклектика, модничання — і більш нічого.

Через те, повторюю, у нас були великі сподівання на ваш конкурс, і міськком свого часу підтримав ідею Василя Васильовича. — Кукулик ствердно хитнув головою, посміхнувся. — І от сьогодні ми присутні на завершальному акті цього дуже цікавого експерименту.

Товариші багато говорили про висунуті на преміювання проекти. Я теж знайомився з представленими роботами. Знову ж таки не можу не зазначити, що не вважаю себе спеціалістом, і що, певно, багато деталей пройшло повз мою увагу. Якщо можна так висловитися, то я хочу бути сьогодні тут найнормальнішою людиною серед ненормальностей і аномалій всього того, що зветься мистецтвом. Щоправда, спершу, коли я дивлюся на проекти, то моє серце вражає краса або ж відсутність краси. Для вас кожен проект промовляє іншим голосом, ніж для мене. Істота архітектури — її просторова конструкція. В малюнку вона згладжується, нівелюється, гине. Архітектор відчуває насамперед конструкцію. Тому він перш за все звертає увагу не на малюнок цілого об’єкту, не на фото майбутнього будинку, а на деталі. Я ж дивлюся на малюнок, я намагаюся уявити ці будинки так, як вони стоятимуть на київській землі, я намагаюся вписати їхні профілі в лагідну красу нашого міста, і ось тут починаються мої симпатії і антипатії по відношенню до тих чи інших проектів.

Усі завмерли. Кожен ждав, як же адресуються секретарські симпатії і антипатії. Однак секретар не квапився з висновками. Занадто заплутали сьогодні тут усі справу, щоб можна було розрубати її одним ударом, щоб вирішити двома-трьома словами, та ще й кому — не спеціалістові, а партійному працівникові! Адже всі спеціальні творчі питання повинні вирішувати все-таки творчі працівники. Олексій Іванович продовжував:

— Але тут я забуваю про красу, витонченість, оригінальність, картина, намальована моєю уявою, тьмяніє... Я вже не бачу нових прекрасних споруд, вписаних у київський ландшафт, я згадую про інше. Бо в мене є ще інша функція, інші повноваження. Я ще бездушний технічний експерт, я повпред економії, уповноважений ощадливості, посланник скнарості. Я не хочу знати слова «краса», чую лише слово «користь», народ доручив мені тратити свої гроші тільки так, щоб був максимум користі при мінімумі затрат. Естетику погодити з економікою, красу з користю.

— Ах, як же це правильно! — не витримав Кошарний і аж підскочив від свого вигуку.

Олексій Іванович глянув на нього, трохи помовчав, мовби ждав, чи той не скаже ще чогось, посміхнувся.

— Але ощадливість треба розуміти теж вірно, по-народному. Економити копійки або й карбованці і розтрачувати тисячі — це не економія. А ми, на жаль, ще часто маємо саме таку економію. Наприклад, будівельники часто говорять про звуко-тепло- і ще там якусь ізоляцію. Насправді не маємо ніякої. Будинки наші прониза і стуком, грюком, ревінням радіол, телевізійною балаканиною. Економимо будівельні матеріали і розтринькуємо душевні заряди наших людей. З цим треба покінчити і негайно. Ми багато будуємо, але не завжди дбаємо про майбутнє. Чи можна тимчасовість сполучити з довговічністю? У вас є термін «статика споруди». Уявіть наші панельні будинки через двісті років? Важко, правда? А Софія стоїть тисячу літ, і будували її наші малокультурні предки. Ми ж маємо в своєму розпорядженні бетон і сталь, маємо дивовижну техніку, а панельний будинок ставимо тільки на той час, поки поіржавіють арматурні сполучення. А самі ведемо безконечні дискусії про способи забезпечити стики від іржавіння. Дискусії є, способів обмаль. На жаль, і в нових наших проектах я не побачив розв’язання цієї проблеми, яке чимось відрізнялося б від існуючих, дуже й дуже недосконалих, підкреслюю.

Мені сподобалося, що автори деяких проектів сміливо пішли проти усталених за останні кілька років стандартів у проектуванні будинків. Ясна річ, я не за те, щоб ми кожен будинок споруджували за індивідуальним проектом, — так ми ніколи не забезпечимо, наших трудящих житлом. Будівельні комбінати — це не будинки моделей, де щодня міняють фасони. Тут постійні деталі, якомога менше треба найменувань. Досить сказати, та ви це знаєте й без мене, що номенклатура деталей лише на один житловий корпус доходить до двох тисяч. Уявіть собі, що ці деталі щоразу матимуть інші форми. В спорудженні будинку бере участь до тринадцяти спеціалізованих управлінь. Але з другого боку, ми не можемо погодитися з тим, що на київській землі, на радянській землі виростатимуть і далі тисячі будинків-близнюків. Економіку треба погоджувати з естетикою, але не підпорядковувати першій другу! В нас же як тільки доходить до чогось нового, то ми відразу виставляємо сміховинні заперечення. Хоча б оті тринадцять спеціалізованих управлінь, неможливість координування, злагодженості, освоєння коштів. А треба навчитися не тільки «освоювати кошти», а й будувати прекрасні споруди, такі як Кремлівський Палац з’їздів або Палац піонерів на Ленінських горах у Москві. В Москві зараз проектується новий район. П’ятиповерхові і... тридцятиповерхові будинки. Уявляєте? Як це сміливо. Багатокімнатні квартири, розраховані на великі родини. Будинки з ліфтами. А ми прославилися лише тим, що спроектували сумнозвісну «київську» серію малометражних квартир з найгіршим плануванням у Радянському Союзі. І не тільки запроектували, а й наспоруджували чимало таких будинків. Проектувати треба під девізом: «Споруджую такі квартири, в яких з задоволенням житиму й сам». А ми ще частенько правдами й неправдами намагаємося добути для себе квартиру в старому будинку, бо там, мовляв, висота, і звукоізоляція, і просторість.

На обличчя Кукулика набігла хмаринка стурбованості (чи не його має на увазі Олексій Іванович?), але він зігнав її з виду і тільки міцніше обіперся ліктями об стіл, знерухомів ще більше, щоб не пропустити жодного секретарського слова і щоб дати іншим приклад уважності й поштивості.

А Олексій Іванович, не зауваживши короткохвильної Кукуликової стурбованості, спокійно вів далі:

— Статистики нас переконували: в Києві при існуючому житловому фонді достатня кількість багатокімнатних квартир; цих квартир якраз вистачає для наявних у місті великих родин. А що маємо? Багатокімнатні квартири часто-густо займають невеликі сім’ї, а великим даємо максимум трикімнатну малометражну квартиру, бо більших зараз не будуємо. Квартири в Києві є, але не влаштуєш же загального переселення народів, щоб їх розподілити справедливо? Отже, нам теж, як і в Москві, потрібні проекти, де були б і багатокімнатні квартири, і багатоповерхові будинки, бо міську територію ми не можемо розширяти без кінця, та й загальний малюнок міста повинен гармонійно сполучати вертикалі й горизонталі, хоч знову ж таки — це вже ваша справа, за гармонію відповідаєте ви і тільки ви.

Якщо спробувати підсумувати те, що я сказав, і прикласти це все до тих проектів, які ми маємо, особливо ж до тих, щодо яких тут розгорілися найпалкіші суперечки, то що б я сказав? Насамперед хочу зауважити, що мені особисто якось найбільш припав до смаку проект під девізом «Провесінь». Він скромний, разом з тим у ньому є багато нового, оригінального, він якось щасливо поєднує в собі всі наші сьогоднішні вимоги до такого роду проектів. Але враховуючи, що наш конкурс експериментальний, що ми проектуємо не для сьогодні, а для завтра і післязавтра, то «Провесінь» трохи відстає, і тут, звичайно, на перший план виходить «Сонце для всіх». Це сміливий, новаторський, я б навіть сказав — незвичайний проект, в ньому відчувається величезний заряд творчої енергії, люди чи людина, які його робили, — цікаві люди, їх неодмінно треба підтримати. Про «Космос» я б не казав нічого. Очевидно, тут проявилася повністю моя некомпетентність у питаннях архітектури. Я бачу в протоколі такі шановні імена, як ім’я Дементія Хомича, Тетяни Василівни, вони вже висловилися про «Космос», і тому я просто вмовкаю.

— Але ж дозвольте! — прокинувся зі свого летаргічного сну академік. — Моя думка вас ні до чого не зобов’язує. Тут просто непорозуміння. Я підтримав цей проект, бо мене просили його підтримати, але мої ідеали... Окрім того, товариш Кошарний вас невірно поінформував.

— Мені це важко збагнути, — посміхнувся секретар. — «Просили підтримати». Допустимо, що й мене «просили підтримати». Але я не можу підтримувати того, що мені не подобається. Радянська людина гідна і будинків найкращих у світі, і квартир, спланованих найзручніше і найрозумніше! А в «Космосі» насамперед вражає бездумність і сліпе копіювання найгірших взірців. Тут окарикатурено все те справді нове, що знайдено нашими будівничими за останні роки. Дивуюсь, як вистачило сміливості подавати такий проект на конкурс. Прошу пробачення за різкість.

Він сів. Обличчя в Кукулика стало сірим, як вулканічний попіл. Він обдарував згірклим усміхом Тетяну Василівну, яка кусала губи, кидаючи скісні погляди на академіка, хотів щось сказати, але тільки знизав плечима.

Тетяна Василівна вже не могла стриматися. Коли на те пішло: не Кукулика вона захищає, а принципи. Кукулик зацікавлений у проекті «Космос» так само, як і вона, як і всі інші, хто відстоює цей проект. Слово сказано — за нього треба битися. Василь Васильович приймає долю конкурсу найближче до серця, бо це ж його ідея, і він не хоче розміняти її на пусті фейєрверки. Як вій переживає! Як кидає його, мов на гойдалці: вгору — вниз, вгору — вниз, надія — розпач, надія — розпач... Він то змучений, постарілий, то знов налитий, мов яблуко, свіжий, з пахощами лаванди...

Але виступ секретаря вбив Василя Васильовича. Та й хіба тільки його? Власне, це звинувачення їм усім: не побачили, не зуміли поцінувати належно проекти «Сонце для всіх» і «Провесінь», незаслужено зосередили свою увагу на «Космосі».

— Дозвольте, — рішуче сказала Тетяна Василівна. — Я не в усьому згодна з Олексієм Івановичем. Раз наша суперечка набирає гостроти, то я дозволю собі висловитися ще раз, хоч моя думка вже занотована.

Кошарний закивав головою: так, так, так.

— Олексій Іванович закликав нас мріяти. Гаразд. Ми вміємо і любимо мріяти. Така вже наша професія. Але...

Телефон! У книгу буття цей день має бути записаний під знаком телефону. Дзеньки-бреньки, др-р-р!

Якась жінка просила Тетяну Василівну. Кукулик майже ласкаво подивився на телефонний апарат. Починалося найстрашніше, а телефон перебив. Може, ще він принесе порятунок? Найстрашніше почалося вже тоді, коли виступив секретар. Чому він не утримався? Начальство повинно утримуватись, і потім приєднуватися до більшості. А цей заговорив. Але найстрашніше й не в цьому. Мовчать Діжа, Брайко, держбудівець, навіть Бульший і Кошарний змовкли. Коли вже мовчать і друзі й недруги — справи погані. З розпачливою надією дивився Кукулик, як Тетяна Василівна притискує до вуха трубку.

КИЇВСЬКИЙ ОБІД

Що таке київський обід? Вже з князівських часів тут здебільшого натискували на розмаїті меди та на «зелене вино». Коли Ілля Муромець розгнівався на князя Володимира, то він перш за все позбивав деякі архітектурні прикраси з князівських палат, а потім пішов обідати, але що саме їв, невідомо, зате відомо, що пив. Билина розповідає про це так:

Ты лети, стрела, об окошечки княжецкие,

У окошек отстрели все маковки позолочены!

....

Приходил-то он во царев кабак,



Стал он с голями пить зелено вино,

Стал пропивать княжецкие маковки.

Пушкін був конкретніший, описуючи київські харчі:

То ль дело Киев, что за край!

Валятся сами в рот галушки,

Вином хоть пару поддавай...

Колись у Києві (та й хіба тільки в Києві!) голод уявляв мовби таку собі бездонну дірку, яку треба було чим-небудь заткнути. Затикали: варениками, галушками, локшиною, пиріжками, пампушками, книшами з вишкварками. Тепер голод беруть блокадою. Столичні салати, бульйони, печена картопля з салом, всемогутній і всезагальний шніцель, який ви знайдете в усіх їдальнях, кафе, ресторанах, чайних і навіть удома і, нарешті, — чудо з чудес київських — київська котлета, гастрономічна бомба для бомбардування голодного царства в нашому шлунку.

Косар-Косаревичі завжди любили попоїсти. У них шипіло і шкварчало на кухні з ранку й до вечора. Баба Надя чаклувала над сковородами й каструлями, шпигувала кролів або зайців, крутила котлети з індички, смажила криваві біфштекси, заправляла хитромудрі супи. До обіду накривали в їдальні стіл. Квартира була велика, кімнат багато, для їдальні відвели найбільшу кімнату, цілий зал. Ганна Сергіївна казала: «Я не можу тулитися з мискою в чулані». В Ганни Сергіївни було безліч таких звичок, які нині здаються трохи смішними, але все це мало виправдання в тому факті, що Ганна Сергіївна — вдова професора, доктора архітектури Косар-Косаревича (ану, пошукайте в Києві докторів архітектури! Багато ви їх знайдете? Тож-бо й воно! «А покійний...» Починалося шмаркання носом, притуляння хустки до очей, ліпше вже тут не сперечатися, бери ноги на плечі та втікай!). У нашому Києві безліч таких, як Ганна Сергіївна, дружин славетних людей. Якось так воно виходить, що славетні люди помирають перш ніж їхні дружини. І от у величезних незатишних квартирах старі бабусі перебирають спогади. Що? Віддати квартиру і взяти меншу? Тільки через мій труп!

Віддамо традиційний поклін ввічливості всім дружинам славетних покійників і візьмемося до опису того, що відбувалося в багатокімнатній квартирі Косар-Косаревичів.

Ганна Сергіївна сиділа за столом, накритим білою, рипучою від крохмалю скатертиною, накладала на тарілки синові й собі холодні закуски. Відкрила кришку супниці й нюхнула, чи баба Надя поклала всі спеції, глянула, чи синові поклали його прибор, і нетерпляче йорзнула на стільці: «Гнатку! Дитинко, де ти?»

А дитинка, маючи в своєму молодому тілі не тільки голод, а ще й невтишиму розпуку, в зв’язку з описаними вище подіями і з огляду на необхідність повертатися на двотижневе мешкання до незатишної камери в Лук’янівській тюрмі, прокралася до колишнього батьківського кабінету, який слугував тепер за бібліотеку, знайшла на одній з найвищих полиць товстий фоліант, у якому розповідалося про забудову стародавнього Риму, про його форуми, терми і арки, а ще — про триклініуми, тобто про зали, де римляни їли навлежки, висмикнула фоліант з його гнізда, запустила руку в нетрі полиці, кудись за книжки, і витягла на світ божий пляшку з темною, кольору старих дубових меблів кабінету рідиною. Материного голосу дитина не чула. Та й спробуй почути, коли голос кволий, а квартира — цілий гектар. Билина не зберегла нам деталей. Ми так і не знаємо, чи богатирі київські, перш ніж випити зелено вино, роздивлялися на нього проти світла. Гнатко мав таку звичку. Він взяв пляшку, крутнув її, глянув крізь неї у вікно, нічого не побачив, окрім спотвореного зображення свого нервового обличчя, потім відіткнув корок, нюхнув. У цей час уже десь ближче почулося: «Гнатку!» Видно, мати не витримала й вирушила на пошуки своєї дитини. Гнатко миттю перехилив пляшку в рот і наступні кілька секунд не чув нічого, крім заспокійливого булькання: гл-буль-гл-буль... «Дитинко, де ти?» — почулося вже буквально за дверима кабінету. Пляшка негайно набула вертикального положення, корок стрибнув у отвір, рука шаснула за книжки, фоліант помандрував на визначене йому ще покійним доктором архітектури місце.

— Ти тут? — спитала кволим голосом Ганна Сергіївна, заходячи до кабінету.

— Як бачиш. Хоч гляну на книжки. Може, трохи відляже від серця.

— Боже мій боже, викапаний батько. Як тільки його що-небудь нервувало, він брався за книги про Рим, і це давало спочинок його серцю. Ходімо обідати, дитинко моя, ти ж, мабуть, голодний. Хіба ж там погодують тебе...

— Там не дуже розгодовують, — похмуро сказав Гнатко. — Там так нагодують, що...

Вони пішли до їдальні. Мати попереду, син позаду. Гнатко намагався дихати вбік, щоб не дуже пахло «стародавнім Римом». «Невже й старий мій закладав? — думав він. — А може, муттер-буттер знає все і навмисне натякнула? А яке це має значення? Все одно земля крутиться і на морі відбуваються припливи і відпливи, а мене жде мій Ваня-міліціонер, трамтарарамність і сюди-тудинство!»

— Так, що ми маємо на сьогодні, щоб поколупатися в зубах? — потираючи долоні, бадьоро вигукнув він, наблизившись до столу. В очах у нього забіліла скатертина, блиснули срібні виделки, ножі й ложки, саксонська порцеляна «голубі мечі» нагадала про усталений комфорт і добробут родини Косар-Косаревичів, нагадала про те, що й він — насамперед Косар-Косаревич, а вже потім тимчасовий в’язень Лук’янівської тюрми, різноробочий на будівництві міліцейського будинку (а може, він і не міліцейський, яка різниця!), а ще хто?

Не було часу на відповіді — Гнатко їв. Ганна Сергіївна теж їла.

— Тільки коли їси, відчуваєш себе людиною, — сказала вона. — Ми з твоїм покійним батьком завжди любили попоїсти. Якщо їхали в Москву чи Ленінград, то не ходили, як усі провінціали, по театрах, а відвідували найкращі ресторани. Я й досі пам’ятаю, що ми їли в «Савої», «Націоналі», в «Метрополі» чи в «Арагві». Пам’ять шлунка найміцніша.

— Муттер, це дикий квієтизм: пам’ять шлунка! Поет сказав: пам’ять серця! Окрім того, «Савой» перейменований тепер на «Берлін». Там німецька кухня. Як у нашому «Лейпцігу».

— Ах, що там наш «Лейпціг»! Що то за німецька кухня, коли в нас ніколи не буває ковбаси салямі або справжніх франкфуртських сосисок.

— Але ж сосисочний Франкфурт — у Західній Німеччині.

— То й що з того? А рецепт нам відомий? Не запихайся, не запихайся так! Ніяк не відучу тебе від вульгарного способу їсти. Їсти треба інтелігентно.

— А жити?

— Ах, жити. Їсти — це й значить жити. Вміти поводити себе за столом, брати серветку, тримати виделку, вибирати бокали для вина...

— Ти знаєш, ма... Я згадав...

— Ти згадав ще когось, хто нам може допомогти? Може, з твоїх друзів?

— О, мої друзі! Перед законом вони безголосі й лякливі, мов тхори. Вони анархісти, законів не визнають, а той, хто законів не визнає, боїться їх.

— Але ж ти сказав, що ніяких порушень...

— Я? Звичайно, нічого! Не вбивав, не крав, не лаявся непристойними словами, не зчиняв бійки, нікого не зачіпав, нікому не заважав, нічого не порушував, ніяких провин. Просто я маю розвинене почуття гумору, чого бажаю й іншим!

— Це просто обурливо: культурну людину, яка має витончене почуття гумору і...

— О, це тонка річ — гумор... Його позбавлена і наша міліція, і наш суд... Що вдієш. Вони трактують його занадто звужено, а ми хотіли б його значно розширити...

— Але всьому є межа. Ти перейшов межу, очевидно. Скільки я тебе вчила. Не стукай так ложкою об дно тарілки, ти не з голодного краю. І не сьорбай. Суп треба просто вливати в рот. Непомітно, делікатно. І не мочи губ. Губи повинні бути сухі, коли ти їси.

— По-твоєму, я повинен висолопити язик, мов собака, і хлебтати все язиком?

— Гнатку, в такий страшний день ти ще заперечуєш своїй матері!

— Пардон, ма... Отже, я згадав...

— Що ти згадав?

— Що сьогодні грандіозний футбол.

— Ти ж знаєш, як я ставлюся до цього вашого футбола.

— Але я?


— Ну, сьогодні пропустиш...

— Пропустити матч «Динамо» — «Зеніт»? Я згоджуся краще два тижні не їсти!

— Що ти кажеш, схаменися. Ну... ну, подивишся по телевізору. Там же, в вашій тій тюрмі, сподіваюся, є телевізор?

— Телевізор у тюрмі? Муттер-буттер, треба ж думати хоч зрідка! Там є тільки «параша». Пояснити тобі, що це таке?

— Що-небудь вульгарне? Можеш не пояснювати, я не хочу слухати. Догрався, тепер попав у цю «парашу». Скільки я тобі казала...

— Ну, гаразд, гаразд. Більше не буду. Це вперше й востаннє. Стану слухняним. Але ж футбол. І до того ж у мене квиток, абонемент, перший сектор.

— Ти що ж — хочеш піти на футбол?

— А чому б мені не піти? Ти розумієш, що таке перший сектор?

— А той міліціонер?

— Ну... я скажу, що тобі було погано, я затримався... Візьму таксі і просто до тюрми — шир!

— А тобі не...

— Що?


— Не дадуть ще тиждень або два?

— За що?


— Ну за... за запізнення до тюрми...

— Такого закону нема! Не було ще прецендентів, щоб спізнювалися до тюрми. А я спізнюся. Створю такий прецендент! От реготу буде!

— Але ж...

— Ма, жодних «але»! Ти повинна благословити мене!

— Не говори дурниць. Їж котлети, в тебе все захололо. Коли починається той ваш божевільний футбол?

— О вісімнадцятій тридцять.

— Жах! Ти запізнишся на цілих три або й чотири години.

— Не грає ролі — три хвилини чи три години. А за цей час, може, тобі повезе і знайдеться в Києві добра душа, яка нам поможе... Цей Жеребило міг би, але він такий слизняк. Розкис зовсім: «Якби я міг з тобою помінятися, хлопче...» Видно, з перепою загнали його до онкологічного інституту, він уже й пустив там сок.

А ще партизан!


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка