Перший зойк



Сторінка10/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.07 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24

День


КИСЛО!

Кукулик з Кошарним обідали в «Абхазії». Підвальчик на Хрещатику. Вікна — нижче рівня тротуару. Коли на вулиці дощ, то вода ллється крізь ці дивні «вікна» просто до залу, розмальованого в псевдо-Грузію: якісь кипариси, круглі кущі чайних дерев, персики, Казбеки, білий виноград для «Цінандалі» і ще якась незрозуміла зелень, що нагадує плісняву.

Замовляв Кошарний. Коньячок (менше пахнутиме, ніж горілка), курка саціві, маслинки, салат, потім — шашлик по-карськи: гранчасті шматки баранячого м’яса, засмажені до червоності, прошпиговані прянощами й збризнуті помідорним соком. Шашлик був вогняно-гарячий, смажився на дикому полум’ї, ще зберігав у собі всю жароту полум’я, і Кукулик перекидав шмат м’яса язиком у роті туди й сюди, щоб хоч трохи охололо, і червонів щоками, баламутив очі на Кошарного, який спокійно ковтав пекельно-гарячі кавалки, мов престідіжітатор вогонь.

Про жюрі обидва мовчали. І про футбол, на якому мали сидіти поряд, мовчали, і про вечерю, замовлену Кошарним в «Динамо», мовчали. Кошарний проковтнув свій шашлик, Кукулик давився гарячою бараниною. Головний інженер вирішив хоч трохи розважити свого директора і ні сіло ні впало бовкнув:

— Чудасія!

Кукулик ще дужче вибаламушився на нього і ще енергійніше запрацював язиком, перекидаючи в роті пекучий шматок. На нього напала дивна забобонність. Як ото, коли в глухому селі грають у дурня. Не буду дивиться, нехай козириться. Не хотів повертатися до конкурсу навіть думкою. Злякався, що Кошарний поведе мову про жюрі, але той зачав про інше.

— Мені щоночі сниться якась чортівня, — безтурботно сказав він після своєї несподіваної преамбули. — Сниться, наприклад, що поїхав до Сибіру. Хати — кедрові. Червонясто-коричневе дерево, двоповерхові хати з гігантських колод. І якісь піонери з галстуками. Питаю їх — утікають, не хочуть розмовляти.

Ловлю одного: «Ти чого мовчиш?» Дізнаюся: тут живе моя перша любов! Анекдот! Вчителює і таке інше. Ведуть мене, показують. Всі мої фотографії. З газет, з архітектурних журналів і таке інше. Збільшені до розміру портретів, загорнуті в газеті гнітяться під великим каменем. Містифікація! Увечері приходить вона. Цілуємося — в неї колюча (чоловіча, з цупкою щетиною!) щока. Прокидаюся! Жах!

Кукулик ще й досі борюкався з шашликом. Кошарний вів далі:

— А то снився синхрофазотрон. Снився тоді, коли ще ніхто не знав, що це таке. Жодна людина на землі не відала, що буде така штука — синхрофазотрон. А мені снився! Наче розганяють у мені до шалених швидкостей частки. Одну, дві, сто, тисячу, мільйон елементарних часточок! Без жодного звуку, в якійсь потойбічній тиші, і потік часточок наростає, наростає, і вже я не Кошарний, а суцільний потік часток, заряджений мільярдами електроновольтів, уже я плазма, уже я чортзна-що... І я не витримую і прокидаюся...

Кукулик мало не подавився шашликом і кашлянув поперед себе, вибризкуючи з рота цілу жменю не зовсім елементарних часток. Цей не дуже вдалий процес ковтання миттю викликав у пам’яті Кошарного ще один сон.

— Приснилося якось, ніби я замість чарки коньяку випив чарку ртуті. Тільки перехилив у рот, а вона — бульк і каменюкою так і шугнула мені в стравохід, а далі в шлунок, а там у кишки і закотилася аж у сліпу кишку, в апендикс! І в мене в животі мовби двохсотграмова гиря. Двісті грамів ртуті в апендиксі. От-от прорве кишку. Ну як тут не прокинешся від страху!

— А мені, — проковтнувши, раптом обізвався Кукулик, — а мені вчора снились яблука...

— І більше нічого? — спитав Кошарний.

— А чого тобі ще? Самі яблука й снились. І так же мені не хотілося прокидатись! Пахли так, як у моєму селі. А в моєму селі яблука пахли найдужче і найкраще в світі. Ніде так не пахнуть яблука. Та хіба ти зрозумієш. Ти ж у Києві народився?

— У Києві. На Тарасівській вулиці.

— А я в селі. Під Гайвороном. Чув — Гайворон?

— Щось ніби й не чув.

— Та що там ти чув! Що там у нас ще?

— Кава з коньячком.

— Витребеньки! Кава-шмава. Спитай кефіру.

— Та що ви, Василю Васильовичу! Після карського шашлику — кефір?

— Після грози, а не після шашлику. У нас, у селі, якщо кого блискавкою в грозу било, то кисляком відпоювали. Кисляк — це кефір і є. Ну, чого ж сидиш! Біжи шукай кефірний кисляк!

Кошарний пішов у нішу, де був буфет, по дорозі загинав пальці, шепотів:

— Діжа, академік, Брайко — три, у нас: Тетяна Василівна, архітектурний контроль, я, Василь Васильович, міськрада, Держбуд. А за кого ж Держбуд? Ще секретар міськкому мав бути. Та плюс... Плюс хто? Та боже ж мій! Яка тут гроза! Яка блискавка! Який кисляк! — Він підійшов до товстої буфетниці і замовив ще по сто грамів коньяку.

Коли повертався до Кукулика, в голову поліз якийсь давно забутий вірш. Особливо надокучливо крутилися в голові два рядки: «Я ел баранину, а сам в восторге был телячьем... Я ел баранину, а сам...» Кошарний стиха вилаявся. Все-таки як важко бути культурною людиною!



ЩО Є ЩО?

Після того, що сталося, Брайко обідати не міг. Подзвонив дружині, що затримується, що прийде аж увечері, на її запитання: «А як же ти?» — бадьоро відповів: «Дотримуюсь програми».

Ніколи не брехав дружині, а тут збрехав, бо сказати їй про свій жахливий вибрик — однаково що загнати в серце ножа. Як він міг зірватися? Вдруге в житті. Вірніше, втретє, якщо лічити ще й отого клятого полковника з сорок першого року. Де взявся той полковник? Хто наслав його на Володю Кабиша й на нього, Брайка? Тепер Володя вже двадцять один рік лежить десь під шумкими соснами в Чернігівському лісі, а він, Брайко... Ну що він? Нічого. Пусте місце...

Ох, Києве, Києве! Находився я по твоїх вулицях, та чи ж можна по них находитися.

Знаю в тобі все, все, та чи ж можна пізнати тебе до кінця!

Коло опери Брайко, якось не думаючи, машинально сів у екскурсійний автобус, в якому їздили по Києву туристи. Студенти, один військовий, кілька робітників з вигляду, парочка закоханих, молода жінка з дитиною, три вусатих дядьки, певно, колгоспники. Дитина в молодої жінки на руках зрідка покрикувала, мати зацитькувала її: «А-а! Цить-цить, тьотя казочку розкаже, а-а!»

«Тьотя» — модна київська дівчина, з короткою зачіскою, в химерному платтячку, яке більше виставляло, ніж ховало тіло, не дивлячись навіть у вікна (все вже знала), весело вицвірінькувала до своїх пасажирів:

— Ми їдемо вулицею Леніна. Це одна з наймальовничіших вулиць Києва. Зверніть увагу на дерева на тротуарах. Це — славнозвісні київські каштани. На вулиці Леніна в нас каштани найпишніші. У вильоті вулиці ви бачите високий будинок з шпилем. Це найвищий київський житловий будинок. Чотирнадцять поверхів...

Найвищий і найдурніший. Поставлений на пагорбі, піднятий над Києвом. Відкритий усім вітрам, які взимку видувають з квартир тепло. У верхніх поверхах влітку ніколи не буває води. Не вистачає. Насоси десь човгають, задихаються в масляному своєму дусі, смокчуть воду з Дніпра, а місто пожирає її мільйонами кубометрів і для цього «найвищого» і найдурнішого не стачає. Обіцяють, що Деснянський водопровід дасть води вдосталь. Ждемо. А шпиль? Його проектували так, щоб він був видимий з пароплавів, які йдуть по Дніпру, щоб бачили його так само, як лаврську дзвіницю. Але саме з’явилася постанова про боротьбу з надмірностями в архітектурі, і перестрахувальники забігалися: що робить? Шпиль уже був готовий. Колосальний конус з нержавіючої сталі, десятки тонн дорогого металу. Тягти таку цяцьку на висоту чотирнадцяти поверхів після постанови ЦК? Ні, ні! Тихцем перепиляли шпиль, відкинули вниз, лишили тільки верхній гостряк. Але коли приміряли, — злякалися: все одно високий! То хотіли, щоб бачили його звідусіль, тепер прагнули заховати клятий шпиль якомога далі. Пробили перекриття, всадили шпиль у будинок. Камінь стерпить усе.

— Ми їдемо по Хрещатику, — вицвірінькувала дівчина-екскурсовод, — центральна магістраль Києва, одна з найстаріших його вулиць. Тут усе пов’язано з історією.

...Від історії нічого тут не лишилося. Якщо вже Хрещатик називати історією, то це історія їхніх архітектурних помилок і дурниць. Чого тільки не навитворяли вони на цій короткій кривій вулиці, схованій між київських пагорбів! І пасаж, зліплений з якихось керамічних пряників, а не з будинків, і потворна ковбаса адміністративних споруд на другому боці, і міськрада в чудернацькому стилі, і готель «Москва»...

— Площа Калініна. Зверніть увагу на новий готель «Москва», що височіє праворуч. Це найкомфортабельніший готель нашої столиці...

Все в цієї дівчини з приставкою «най»: найбільший, найкращий, найпишніший, найвищий, найкомфортабельніший... І таки ж правда: місто, в якому ти народився, в якому живеш і працюєш, — найкраще місто на світі! Для дніпропетровця — Дніпропетровськ, для одесита — Одеса, для львів’янина — Львів, а для нас — Київ... Але готель «Москва»... Якби ж то ти знала, мила дівчино, якби знали би, вусаті дядьки, які слали нам у Київ білий хліб, і ви, робітники з мозолястими руками, які давали нам сталь, і ти, молода мати, яка зацитькує своє немовля і хоче, щоб воно слухало цікаву казочку про чарівне місто...

Готель «Москва» теж проектували так, щоб він височів над усім Києвом, щоб його видно було навіть далі, ніж лаврську дзвіницю. Гора бетону, скла і кераміки на київській горі над площею Калініна. Два роки закладали фундаменти на тому місці, де до війни височів дім Гінзбурга, Куди там тому Гінзбургу до майбутньої «Москви»! Вривалися в синюваті київські глини до рівня тунелів метро, закопували в крутий пагорб тисячі тонн бетону, щоб тримали вони на собі тягар майже двадцяти поверхів, виводили фортечної товщини стіни з-під землі.

Але чи ж уписувався цей кострубатий будинок у лагідний краєвид Києва? Чи передавав він гармонійність київських пагорбів і лагідну заокругленість площі Калініна, над якою мав здійнятися? Ні, він розрізав усе це, мов важкий тупий ніж. Такий будинок повинен скупчувати на собі всі погляди, в ньому мала втілитися вся краса нового, радянського Києва, Брайко бачив проект готелю, йому давали проект для ознайомлення, вів мав про нього свою осібну думку, вотум сепаратум, як кажуть юристи, він вважав, що проект треба поліпшити або й просто переробити заново, у нього були навіть якісь точні пропозиції щодо цього, він малював Медеї той майбутній будинок на київському пагорбі. Ото й усе. Більше нікому нічого не сказав. Раз проект затверджено, навіщо сперечатися з начальством?

Не любив сам себе за власну нерішучість, але нічого не міг вдіяти з собою. Сам не знав, звідки в нього ота тихість, оте небажання щодня йти на бій, відстоюючи високі ідеали. Не переборов у собі нехоті до воювання навіть тоді, коли став заступником. Не така це була посада, щоб розбудити в Брайкові дрімаючі сили сміливості й принциповості. Ох, заступники, заступники, цілі табуни заступників, що вони роблять, хто вони? Люди — ні се ні те? Бліді відбитки своїх начальників? На фронті заступник заступав на місце вбитого командира. А нині? Замінює, коли начальник їде на курорт? Їде і наказує: «Ти ж гляди, без мене тут нічого щоб...»

— Тут будується готель «Інтурист». Це буде най...

Колись будували собори. Тягли за сотні кілометрів каміння. Обплутували вірьовками кам’яні брили, котили їх через ліси й гори. Старі хроніки розповідають: «Дотягши камінь до місця будування собору, співали гімни і визнавали гріхи».

Чи є гріхи в нього, Брайка, чи є гріхи в Кукулика? Не так треба ставити питання: чи зможемо ми визнати свої гріхи? Чи зможемо признатися ось цим людям, що ми поставили на київському пагорбі недосконалий будинок і боїмося сказати про це, щоб не одержати догани, щоб не впало на нас оте коротеньке колюче слово, схоже на крик: «критика». Кри-тик-а, крик-тикр тика-крик-так, критика-тика, хай вона ліпше не дотка, ніж тика-перетика...

— Щодня в Києві сто народжень. Кожні одинадцять хвилин — реєстрація шлюбу. Ми проїздимо під мостом Зітхань. Це студентська дипломна робота академіка Патона, його перший міст. Його останню роботу — цільнозварний міст через Дніпро — ми побачимо, як виїдемо на набережну. Київ володіє найбільшим скарбом творчості академіка Патона: його першим і його останнім мостами. В історії світової техніки це най...

Міст-Зітхань. Ріальто. Так назвали колись горбатий мостик у Венеції, по якому вели приречених на страту. Перед смертю вони зітхали. Відтоді всі горбаті містки називають мостами Зітхань, але мають на увазі тільки зітхання закоханих, а не приречених... У нього теж була безглузда пригода на цьому містку. Соромно подумати. Так само соромно, як отим, що заклали фундамент на двадцять п’ять поверхів, а вибудували тільки чотирнадцять...

В сорок восьмому році Медею спіткало нещастя. Як завжди, вона рано побігла в свою клініку, як завжди, була весела, гарна, бризкала силою й здоров’ям, а коли в кінці дня його покликали по телефону в якусь зовсім не її клініку і він, весь похолонувши, добіг туди, то побачив свою Медею нерухомою, з винуватою посмішкою, з благанням у погляді. «Медеє! — закричав він так, як не кричав ніколи в житті. — Медеє!» Лікарі намагалися знайти латинське слово, яке б визначило суть її несподіваної хвороби. Лікарі стурбовані були насамперед тим, щоб підшукати потрібне слово, цього вимагала їхня амбіція, вони навіть забули, що сама Медея — лікарка, забули про те, що вона чотири роки дивилася на фронті на смерті й на каліцтва, забули про те, що вона відрізала за чотири роки своєї санбатівської служби тисячі рук і тисячі ніг. Їм треба було знайти якесь там слово, а вона знала, що вже ніхто не знайде її ніг, змертвілих, розбитих несподіваним паралічем, розбитих невідомо чого й навіщо.

Колись вона була ревнива, ревнива. Ревнувала свого Брайка до книжок, до бібліотек, до архітектури, до земної кулі, до всіх планет сонячної системи.

Тепер лежала вдома на спеціальному кріслі, перегортала романи, стежила, як Брайко порається по господарству, казала: «Знайди собі, Даню, жінку, я прошу тебе...» — «Мовчи, дурна!» — гарикав він на неї з не властивим для нього гнівом.

Вона нічого не могла пити, крім чаю. Але їй подобалося дивитись, як приходять до них люди, гучно тупотять ногами, голосно розмовляють, як сідають до столу, до якого підкочують і її крісло, як п’ють горілку й вино, особливо червоне вино, червоне й густе, як кров, вино, духмяне, загадкове, як жіночий погляд, таємничий трунок її батьківщини, її Грузії, де вона пила таке вино ще дівчинкою, пила з бочок і бурдюків, з глиняних глечиків і рогів диких турів, оздоблених сріблом і бронзою...

Вона їла, мов дитина, але Брайко раз на тиждень готував найдивовижніші страви, знов запрошував знайомих, знов приходили, тупотіли, відкашлювалися, пили, з’їдали все дощенту, хвалили, важко відсапували... Були щасливі своєю ситістю, і Медея була щаслива, бачачи, як її Брайчик так добре вміє дати таку просту, але, може, й мудру радість — нагодувати людей смачною їжею.

Він готував страви всього світу. Медея згадувала всі наїдки своєї батьківщини, найстародавніші рецепти, найнесподіваніші сполуки їстівного. Брайко скуповував по магазинах кулінарні книги, вдвох вишукували там забуті рецепти. Він сідав коло неї й читав: «Сегедський гуляш. Це не просто якийсь там собі гуляш! Якщо сказати по щирості, то це зовсім не те, що вам подають під такою назвою в німецьких, французьких, англійських чи навіть в угорських ресторанах! Цей гуляш зварили двісті років тому пастухи коло міста Сегед, і ось як це робилося.

На дно казанка клали розрубану навпіл баранячу голову, а по боках — кістки. Різали дрібно легені, печінку, серце, нирки, змішували з цибулею, овочами, зеленим перцем і накривали цією сумішшю голову й кістки. Зверху клали порізане на шматки м’ясо, червоний перець, добре присолювали. Заливали водою і, повісивши над вогнем, варили, поки википить половина води. Тим часом очищали кишки. В зібрану кров кришили хліб, солили, посипали чорним перцем і, добре скатавши, одержаним фаршем начиняли кишки. Зроблені таким чином ковбаси клали в перкельт (тобто в те, що утворилося в казанку), трьома-чотирма вмілими рухами струшували казанок так, щоб голова й кістки опинилися зверху, а ковбаси внизу, — і знов варили, поки вся вода википала. Тоді сідали навколо казанка і їли гуляш у тій послідовності, в якій закладали його, тобто спершу голову й кістки, потім потрібку, а кінчали найсмачнішим — м’ясом і ковбасами.

А тепер забудьте цей рецепт і готуйте гуляш так, як ми вам порадимо, бо ж у вас немає під рукою ні казанка, ні дикого вогню (ви сидите й грієтеся коло батареї центрального опалення), ні тим більше живого барана, а якби він і був, то ви не вмієте його різати і від вигляду гарячої крові вас кидає в дрож...»

Хвороба чаїлася в тілі Медеї в похмурому мороці найдальших клітин. Подеколи прорізав той морок тьмяний зблиск тонкої свічки перестороги. Миттєвий спалах болю, мов укол тонкою срібною голкою. А потім — сліпучий сніп світла! Цілі прожектори болю розпанахували причаєність тіла. Біль! Біль! Біль! — і нічого більше. Так наче приречена була Медея переболіти за все те, що бачила колись. За ті тисячі рук і ніг, що відрізала вона в фронтових бліндажах непритомним солдатам і офіцерам, літнім чоловікам, які непритомніли від втрати крові, і молодим гарнооким хлопцям, які лихоманково шепотіли: «Доктор, а як же я без ніг? А хто ж мене покохає без ніг? А як же, доктор? Доктор!» їй треба було переболіти за ті кістки, які перепилювала вона хірургічною пилкою, за той страшний звук, що лунав, коли пилка диркала по живій кістці, за ті осколки ребер, які вона виймала з покалічених, понівечених, чоловічих тіл, мов тріски з дерева. Біль! Біль! Біль!

— Аскольдова могила. Зверніть увагу на цей найзатишніший куточок київських парків...

Жеребило сміявся з Брайка: «Безнадійний бабій! Припнутий до спідниці! Та дай я тебе познайомлю хоч з однією молодичкою. Двадцять мільйонів удів ждуть на тебе, як: свідчить статистика. Йолопе! Здоровий лівак зміцнює сім’ю. Тільки дурень ставить своє ліжко до стіни так, що з нього можна встати лише правою ногою. Став посередині — і злазь куди хочеш: коли на правий, а коли й на лівий!»

Він посміхався ніяково, нічого не казав Жеребилові, але своєю поведінкою давав зрозуміти, що порядності своєї ніколи не піддасть спокусі...

А от же піддав! Молода жінка з першої архітектурної майстерні, вогниста брюнетка, чимось невловимо схожа на Медею, навіть веселіша і енергійніша за неї, довго накидала оком на Брайка, часто зачіпала його то так, то сяк, то напівжартом, то вдаваною сумовитістю. Якось Кукулик і Жеребило затягли його в «Абхазію» обмити якийсь проект, серед архітекторів виявилася й та жінка (він навіть не знав, як її звати). Вона сіла поруч з Брайком, коли налили по чарці, глянула на нього крізь синювату, у зблисках світла з жовтих люстр рідину, сказала стишеним голосом: «За наше знайомство. Мене звуть Галиною, А вас — я знаю». Брайко відповів їй збляклим посміхом.

Випили по чарці й по другій, «щоб наші хати не розсихалися». Жеребило зауважив Брайкову сусідку, гукнув їй через стіл так, що всі чули: «Що, Галино, одного чоловіка кинула, тепер другого хочеш роздобути?» — «Не ваше діло!» — огризнулася вона й навмисне підсунулася ближче до Брайка, і він відчув її гаряче тіло і злякався сам не-знав чого. Сидів, мов здерев’янілий. «Не звертайте уваги на того грубіяна, — сказала вона заспокійливо, — і взагалі ви такий розумний і талановитий, ми всі це знаємо, але чому ви такий несміливий? От взяли б і призначили мені побачення!» — «А навіщо?» — дурнувато спитав Брайко. «Ну, навіщо взагалі призначають побачення? Могла ж я вам сподобатися?» — «Я кохаю свою дружину», — сказав він уже свідоміше. «А я й не хочу вам перешкоджати її кохати. Але ж могла б я вам сподобатися просто так?» — «Це питання не по суті!» — знов по-дурному відповів він їй. «Та ви смішний! — Вона вигнулася, дотик її тіла хвилею пробіг по Брайковому тілі, ніколи він не відчував такого дотику, здавалося. — Ну, я вам призначаю побачення на мосту Зітхань у Піонерському парку. Знаєте?» — «Чому б я мав не знати». — «В суботу, десь о п’ятій, згода?» — «Я все ж таки не розумію...» — «Ну, я вас прошу, тільки на годинку, ви мені подобаєтеся, дуже, дуж-же... давайте вип’ємо за згоду...»

В суботу він сказав Медеї, що бачив десь італійські каперси. Для риб’ячої солянки, яку він хотів приготувати в неділю, це було б просто здорово. Медея захопилася ідеєю здобуття італійських каперсів. «Поїдь, любий, знайди. Це ж недалеко?» — «Та ні, на Печерську, в гастрономі, що на Кірова, коло парку Ватутіна, знаєш?» — «Це ж чудово! Ти можеш прогулятись трохи в парку. Там є столи, на яких з ранку до вечора б’ють у доміно або ж грають у шахи. Якраз коло Міністерства охорони здоров’я. Сядь зіграй у шахи з яким-небудь пенсіонером». — «Та що ти?» — «Ні, ні, тобі треба дихати свіжим повітрям. Треба використовувати кожну нагоду».

Якби ж то вона знала, яке то було свіже повітря!

Він стояв коло входу на мостик, не наважувався ступити на дощаний настил.

Через мостик ішли люди, йшло багато людей, йшли парами й поодинці, ніхто не звертав уваги на Брайка, який стояв збоку а йому здавалося, що всі дивляться тільки на нього, що всі сміються з нього, знущаються з нього: п’ятдесятилітній закоханий!

Галини не було ні о п’ятій, ні чверть на шосту. Просто посміялася з нього, а може, ще сховалася де-небудь поблизу, покликавши кількох працівників інституту, і...

Все ж таки він дотерпів до пів на шосту. І вона прийшла. Була в легенькому платті, в такому самому, як оця дівчина-екскурсовод. Бо всі київські жінки й дівчата мов подуріли — надівають плаття, з яких так і випирають їхні привабливі пружні тіла. Була в туфлях на «шпильках», які робили її ноги такими цивілізованими, міцними й високими, що Брайко боявся на них глянути. Зачіска в Галини трохи розкудлалася, вона поправляла волосся рукою, важко дихала. «Пробачте, я трохи запізнилася... У мене якраз таке... Розумієте, сьогодні річниця смерті моєї мами... У мене й тато, й мама вмерли. Поховані на Байковому... Я провідую їхні могили, ношу квіти в річниці... Пробачте, вам це нецікаво...»

Він не бачив її і не чув більше після тих слів. Що є життя? Людська гідність чи обмін речовин у клітинах? Держав у руках безглуздий кошик з рожевого пластику — якісь трояндочки, якісь там виліплені листочки. В кошику — дві пляшечки з каперсами. Виставив той кошик наперед. «Я випадково, по дорозі зайшов сюди. Ось, купив... це, знаєте...»

Ота тепла хвиля її тіла, що перебігла по кінчиках Брайкових нервів за столом у ресторані, розбилася, зникла безслідно, і вже не вабило його молоде тіло, що кричало з надто легковажного плаття ультразвуками хтивості, не вабили ідеальні ноги, які заступали йому дорогу, він був далеко звідси, далеко. Де?..

— Володимирський узвіз... По ньому спускалися кияни до Дніпра, коли Володимир приймав хрещення...

Після того в інституті часто чув у себе за спиною жіночі смішки-хихишки, часто обливали його вогненні потоки жіночих поглядів, але він проходив повз усе завжди однаково напружений, блідий, з стиснутими щелепами, маленький, мовчазний Брайчик, непомітний інструмент у квартеті Василя Васильовича Кукулика.

Струнний квартет. Кукулик, перша скрипка, Жеребило друга, Брайко, мабуть, альт, Кошарний — віолончель... Відміна лиш та, що скрипки й віолончелі в квартетах говорять завжди тільки правду людському серцю, а Кукулик ніколи не мав наміру дбати за істину, йому потрібна тільки така істина, що була б корисна для нього.

Брайкові здавалося, що він не втручається ні в добро, ні в зло. Мене нема, я не я, моя хата скраю. Я вільний від усього, я обрав мовчазну свободу.

Медея читала вчора в Томаса Манна: «Що є свобода? Вільна тільки байдужість!»

Він зліз з автобуса коло пам’ятника Богдану, почув навздогін ще одне «най», повільно перетнув площу й побрався понад Софією по Володимирській. За п’ятнадцять хвилин кінчалася їхня обідня перерва.

КЛОВСЬКА ТРАГІКОМЕДІЯ

Ганна Сергіївна метнулася до опери на стоянку таксі. Був саме той час, коли це місце точніше було б назвати «стоянкою пасажирів таксі», бо люди там справді стояли, а машини не було жодної. Ганна Сергіївна проскочила наперед невеличкого ланцюжка чоловіків, трагічним голосом мовила: «Дозвольте, у мене в лікарні... вмираючий...» Схлипування перервало їй мову, чоловіки мовчки відступили. Якраз підкотив чорний лімузин, хтось з очікуючих навіть відчинив дверцята для Ганни Сергіївни, вона впала на заднє сидіння, простогнала до шофера: «До Жовтневої лікарні...» Коли проїхали трохи, поправилася: «На Кловський спуск». Шофер мовчки схилив голову. Вас зрозумів. Але мовчазного розуміння для Ганни Сергіївни було замало. Їй хотілося вилити своє горе, поділитися ним хоч з шофером, знайти співчуття. Вона звикла, щоб їй співчували, звикла до ролі невтішної вдови професора Косар-Косаревича, а тепер ще й таке лихо, таке лихо... «Ви не знаєте, там, на Кловському спуску, будують десь міліцейський будинок?» — слабим голосом поспитала вона шофера, дістаючи з торбинки хусточку й прикладаючи її до сухих, власне, очей (ах, вони сухі від горя!). Шофер крутнув заперечливо головою. «Ах, це така трагедія, така трагедія! — не знати до чого прикладаючи слово «трагедія»: чи до того, що шофер не знає про міліцейський будинок, чи до свого лиха, простогнала Ганна Сергіївна. — Тільки подумати: єдина дитина, сирота, син... Ви не знали покійного архітектора Косар-Косаревича?» Знов заперечливе кивання голови і нове зітхання з грудей Ганни Сергіївни. «Боже, як можна не знати професора Косар-Косаревича! Він же консультував усі київські будинки! Без нього не споруджувалося жодного будинку в Києві. Адже ви — киянин?» Тепер шоферова голова кивнула на знак ствердження. «Тим дивніше... Але я не про те, не про те... В мене все перевернулося в голові й у серці... Нещасна мати... О, зупиніть, зупиніть он там, я вже бачу свого Гнатка! Почекайте мене хвилину! Прошу вас!..»

Навіть не зачекавши, поки зупиниться машина, Ганна Сергіївна вискочила на вузенький тротуарчик, під густий молодий кленок, де стояв чорнявий сержант міліції, заточилася, пустила під лоб очі, крикнула: «Гнацюню!» — і, мабуть, упала б, якби сержант не підтримав її під лікоть.

— Пробачаюсь, громадянко, що з вами? — стурбовано спитав він, бачачи, що дама, яку наслав на нього випадок, от-от зомліє.

— Гна... — простогнала Ганна Сергіївна вже тихіше, з якимсь присвистом, з якимсь мовби сичанням, і тоді від групи будівельників, які всі чомусь аж надто ретельно понатягали на самі вуха кепки, берети й капелюхи, відокремився високий вродливий юнак у вузеньких штаненятах і в розмальованій досить яскраво сорочці, підбіг до жінки, підхопив її ззаду за плечі, струснув, сказав сердито:

— Ти могла б без істерик, муттер-шмуттер!

— Як тобі не совісно... рідну матір...

— Перестань.

— О, що я бачу! Вони тебе обстригли... Мою дитину! Косар-Косар...

Ганні Сергіївні стало зовсім зле. Вона вже не трималася на ногах, і Гнатко змушений був тепер не підштовхувати її в плечі, а тримати за плечі, та ще й міцно, щоб мати не впала на тротуар. Сержант трохи розгубився.

— Може, ви її... в машину?

— Боюсь, що тут не обійдеться без швидкої допомоги, — похмуро сказав Гнатко. — Дрібнобуржуазна звичка непритомніти мінімум тричі на рік. В епоху розквіту серцевих захворювань це іноді може привести до трагічного закінчення.

Ганна Сергіївна блідла дужче й дужче і дихала важче й важче.

— Ей, шофер! — покликав водія таксі сержант, але Гнатко не дав йому докінчити.

— Слухайте, сержант, — сказав він квапливо, — давайте як мужчина з мужчиною! Я беру свою муттершу в оберемок, відвожу додому, влаштовую всякі там виклики швидкої допомоги, всякі там укольчики, шпиганнячка-натираннячка — і повертаюся до вас, як той хрестоматійний хлопчик на розстріл. Стріляйте, я прийшов! Усі плачуть від розчулення.

Сержант мовчки тер щоку. Такого в його практиці ще не було. Відпустити заарештованого? Але жінка буквально помирала перед очима.

— Це, звичайно, порушення, — нерішуче промовив сержант, — і взагалі...

— Чесне комсомольське! — вчувши вагання в сержантовім голосі, гукнув Гнатко, а сам уже тяг Ганну Сергіївну до машини. — Обернуся миттю!

— Тільки в разі чого... найпізніше до пів на п’яту, бо о п’ятій кінець роботи і я повинен здати вас назад, до Лук’янівки... Це, звичайно, порушення...

Дверцята в машині хряпнули.

— Назад, до опери, — забувши, що вона непритомна, кволо звеліла Ганна Сергіївна.

— Муттер-шмуттер, — ляпнув її по плечу Гнатко, — ти геніальна актриса!

— О, мовчи, мовчи, негіднику, ти вкоротиш мені віку!

— Очевидно, перед смертю ти вирішила зробити свіжу зачіску. Сьогодні зроблено? Адреса: ріг Хрещатика й Карла Маркса... Країна «Перу»... «О рає Перу орут перуанцы, там птицы, там танцы, там баби...»

— Мовчи, виродку, ти ганьбиш чесне ім’я Косар-Косар...

— Что имя? Разве роза б меньше пахла, когда б она иначе называлась? Шекспір! «Ромео і Джульетта». Акт другий. Твій син знає всього Шекспіра! А кому це потрібно? Все одно йому дали п’ятнадцять діб. Не Шекспірові, а синові.

— Це незаконно, я скаржитимусь, я цього так не облишу, я вже...

— Муттерхен, в тобі іноді пробивається геніальність!

— Гнате, помовч!

— Не люблю мовчати. В Конституції записано, що я маю право голосу.

— О, я б переробила Конституцію тільки для того, щоб відібрати це право в такого йолопа, як ти. Що ти там накоїв?

— Уяви собі — нічого.

— Чому ж...

— Ти хочеш спитати: чому ж мені подарували п’ятнадцять діб і машинну стрижку?

Гнат картинно зірвав насунутий на самі вуха берет і оголив пострижену гулясту голову.

— О, він уб’є мене! Обстрижений!

— Коротше, які кроки ти вже здійснила для того, щоб восторжествувала справедливість?

— Він ще питає! Я повинна, повинна — чуєш! — знати, що ти там накоїв! І тільки тоді...

— Кажу тобі: нічого! Вічна історія: міліції бракує почуття гумору. Судді бракує почуття гумору, взагалі весь світ переживає катастрофічну відсутність почуття гумору. І от я жертва цієї катастрофи.

Машина зупинилася; Ганна Сергіївна дістала з торбинки гроші, відлічила шоферові; Гнатко, вистрибнувши на тротуар, квапливо почимчикував до під’їзду, не бажаючи бути заприміченим будь-ким. Ганна Сергіївна наздогнала його вже на сходах.

— Ти комусь нагрубіянив? Був п’яний?

— Що ти, мадер! Як ти можеш про свою єдину дитину таке? Просто ми йшли з Генкою, ну побачили там таке примітивно-кумедне оголошення (вони побачили дошку оголошень, на якій кожна об’ява починалася словом «потрібні»: потрібні робітники на виїзд, потрібні досвідчені інженери-будівельники, потрібні лаборанти, потрібні, потрібні, потрібні...).

— Ну, і ми, ясна річ, не могли пройти повз цей монумент і дописали й собі туди трохи («трохи», написане Гнатовою рукою: «Для охорони мексіканського села потрібні два чоловіки, що добре володіють зброєю. Плата — 18 доларів на тиждень»).

— Якесь паскудство?

— Муттер, невже ти мене не знаєш!

— А далі? Як ти опинився в тюрмі?

— О, не так швидко, не так швидко! Спершу треба добратися до міліції, потім до суду, а вже потім — до тюрми. На це йде майже ціла ніч. Зате потім спиш надзвичайно спокійно. Тебе охороняють, мов президента де Голля.

— Але ж як, як?

— Ну, з’явився «при сполнєнії служебних обязанностей» надзвичайно симпатичний старшина міліції і накинувся на нас, так наче ми плювали на стіну буддійського храму. (Старшина міліції, який бачив, як Гнат і його товариш писали дурниці на дошці оголошень, підійшов до них і осудливо сказав: «А між іншим, дорогі товариші, це дуже й дуже негарно». — «Гу із гу?» — по-англійськи спитав Гнатів товариш, тобто «Хто це такий?» — «Типовий троглодит», — з щирим посміхом відповів Гнат. Старшина мав середню освіту і перед цим служив у армії. Після армії його мати хотіла, щоб він учився далі, але він пішов служити в міліцію, вступивши на вечірнє відділення юридичного інституту. Отже, старшина знав, що таке «троглодит». «Я вас, здається, не ображаю, громадяни, — сказав він, зітхнувши, — а ви, бач... Доведеться вам пройти зі мною». — «А якщо ми не горимо таким бажанням?» — прискалив око Гнатко. «Тоді доведеться вас попросити». — «А якщо не вдасться?» — «Зробимо так, щоб удалося». Старшина був дивовижно терплячою людиною. «А якщо ми зробимо вам ручкою гуд-бай-чик і потупаємо собі далі?» І обидва молоді лобуряки справді помахали ручками і повернулися, щоб іти собі геть від старшини. Але тут на другім боці вулиці показалося ще два міліціонери, і старшина свиснув, і тоді вже нашим друзям, які були переобтяжені почуттям гумору, довелося...)

— І він потяг вас до міліції?

— Ти надзвичайно точно висловлюєшся, муттер, саме «потяг»!

— А там?


— А там протокол — і до народного судді.

— А той суддя?

— Не той, а та. Народна суддя. Жіночка. Така мила, симпатична, просто вродлива молода дама. Вона хотіла напустити на себе суворість, але це їй не вдалося. Ми її навіть розсмішили! Тобто вона стрималася, не засміялася, але я бачив, що в неї всередині все так і лопається від сміху. (Було вже пізно, робочий день у судді давно закінчився, в неї вдома десь плакала мала дитина, яку час було годувати, коли привели тих двох лобурів, яким, бачите, нікуди було подіти надмір почуття гумору. Суддя погано слухала пояснення працівників міліції і виправдання тих двох, власне, й не виправдання, а якісь дотепчики, якісь спроби обернути все на фарс, на комедію; їй було зовсім не смішно, у неї десь заходилася від плачу мала дитина, суддя була сердита за цю безглузду затримку, в неї не було часу спокійно вислухати тих і тих, спокійно поміркувати і обмежитися тим, що передати справу на розгляд інституту, де вчився один, і до консерваторії, де вчився другий. Тому суддя, не дивлячись на оскаржених, промовила казенним голосом, що їхні дії підпадають під дію Указу, замість одного міліціонера по боках у звинувачених виросло відразу два, з обвинувачених вони перетворилися на ув’язнених, їх обстригли, посадили в закриту машину і швидко повезли...)

— Боже! Син професора...

— Косар-Косаревича, який, тобто не я, а професор Косар-Косаревич і так далі... Облиш, муттер, сентименти, давай швидко діяти. Перш за все що ти вже зробила? Доповідай коротко і ясно!

Вони вже були в квартирі, і злякана баба Надя дивилася на Гнатка, мов на вихідця з того світу. Гнатко поманив її пальцем, вона несміливо підійшла.

— Чичиков був? — таємничим шепотом спитав Гнатко.

— Ні.


— А Ноздрьов?

— Не бачила.

— А Собакевич?

— Та ви скажіть, який він на внєшність.

— Село, — зареготав Гнатко, — темрява! Гоголя не читала. Прожила життя й не читала Гоголя! Бабо Надю!

Ганна Сергіївна смикнула Гнатка за руку.

— Ходімо сюди, перестань знущатися з баби Наді, телепню.

Вона затягла його до вітальні, впала на стілець коло телефону, сплеснула руками.

— Я вже зробила все можливе. Всі відвернулися. Такий негідник! Що ти собі думаєш. Я...

— Мадер!


— Мовчи, негіднику!

— Але ж...

— Кому кажу!

Трах-бах-пах! Як відтворити цей словесний поєдинок? Класичний спосіб черговості реплік тут не годиться, бо він дійовий тільки за умови, що один мовчить, поки говорить другий. Це мовби дуель, де стріляють по черзі. Але чи ж Гнаткові було дотримуватися такої старорежимності? І чи Ганна Сергіївна могла зважати на якісь дурні правила чемності? Палили одне в одного, не ждучи супротивникової відповіді, незважаючи на його стрілянину. Так поливають один одного кулеметним вогнем два ворогуючі літаки-винищувачі, що зіткнулися в повітрі на відстані близького бою. Трах-бах-пах!

— Ти, мабуть, вважаєш впізнаю тебе що я хотіла б і цього разу сховати мене під спідницю але не вийде не вміщуся вже там я примушу тебе я сміюсь ти смієшся з матері!

«Нісенітниця якась», — скаже читач і матиме рацію. Але всі скарги відсилаємо до Косар-Косаревичів. Єдине, що ми можемо зробити, — це припинити запис перепалки між матір’ю й сином, почекати, поки вони, остаточно знесилівши і так і не збагнувши, хто й що кому сказав, переведуть віддих, повернуться до тями і Ганна Сергіївна, як більш практична й поміркована, вигукне:

— Але щось же треба робити! Хто нам допоможе! Я вже дзвонила всім-всім! Я написала вчора листи до всіх, до всіх, хто знав покійного Косар-Косаревича і кому він зробив так багато добра. І ніхто, ніхто не допоміг!

— Подумай ще, муттер.

— У мене голова розривається від думок.

— Ще думай, ще, думай активно, посилено, цілеспрямовано, енергійно. Раз, два, три. Еврика! Здається, я вже надумав! Ти дзвонила Жеребилові?

— Хто це такий? Таке неестетичне прізвище.

— Что имя! Разве роза і т.д. Жеребило нас порятує, муттерхен! Це геніальний організатор. Ти не знаєш Жеребила? А що ж ти тоді взагалі знаєш?

— Це що — міністр?

— Більше! Це підпільний міністр! Це організаторський геній! Це...

Гнатко вже накручував диск телефону. Якийсь дівчачий голос відгукнувся з планово-виробничого відділу інституту.

— В нас сьогодні засідання жюрі.

— Тим краще! — радісно гукнув Гнатко. — Я мріяв про це засідання вашого жюрі ще за день до свого народження. Сподіваюся, що ваш начальник, тобто товариш Жеребило, теж на засіданні жюрі?

Голосок зовсім не розділяв безпричинного Гнаткового ентузіазму.

— Наш начальник на жюрі, але це не товариш Жеребило.

Повторіть по літерах: ваш начальник не Жеребило? Не Жорж, Ернст, Річард, Ернест, Боб, Ірма, Ліда, Оскар? А де ж товариш Жеребило? Зняли?

— Він хворий. У нього рак. Він в онкологічному інституті.

Гнатко відклав трубку.

— У Жеребила рак. Деймос і Фобос. Кінець світу. В Жеребила рак. Чоловік, який за вечір випивав чотири пляшки коньяку, — в онкологічному інституті. Муттерхен, ти чуєш?

— То дзвони йому в інститут! В мене там знайомий професор. Я знайду цього... як його?

— Жеребило! І-го-го!..


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка