Оповідання слово старого джина



Сторінка9/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
    Навігація по даній сторінці:
  • ЗМІСТ
Монолог одного самітника

До брами Інканського комбінату біокібернетики повільно під’їхала чорна легкова машина. Крізь прозорий овоїд кабіни було видно постаті чоловіка і золотокосої жінки, позад них на відкинутих сидіннях — ноші і тіло когось третього, захованого під білим покривалом, що видавало його кремезні форми. Машина зупинилася, але ні чоловік, ні жінка не поспішали виходити. Вони сиділи, мов поснулі чи смертельно втомлені. Черговий біокібер Августін побачив машину і здалеку впізнав Мартіна Реденблека та професора Ларту Варич. Його здивувало, що вони так довго не виходять, навіть злякало, і тому підбіг, сподіваючись допомогти чимось. — Добридень, — сказав і постукав злегка по склу кабіни. Чоловік з жінкою, здалося, тільки після цього помітили його, Реденблек прочинив дверцята кабіни. — Добридень, любий Августіне, — спробувала усміхнутися жінка. — Хто це? — запитав біокібер, поглядом показуючи на ноші позад них. Мартін Реденблек та Ларта Варич мовчали. І раптом Августін сам зрозумів, здогадався: — Це він? — сторожко вимовив. — Дьондюранг? Унікальний виріб нашого комбінату? Легендарний біокібер… — Так. — Ніхто з нас не вічний, — зітхнув Августін. — Вам допомогти? “Вже пружна маса основи приймає форму мого тіла. Слухняно деформується, мов не бажає ні в чому суперечити в останній дорозі. Опускається прозорий пластиконовий купол, відмежовує мене від навколишнього. Увімкнулися двигуни енергоблоків — барореторта завібрувала. Свідомість зникає останньою. Ще не зникла. Вона ще моя. Спасибі. Я знаю: на моєму обличчі зараз маска вічного спокою. Я нерухомий, як камінна постава. Але ще можу мислити. Спасибі.  





Ввижається екран телеінформатора, на котрому чергова постановка славетного Жаліо, сліпого Жаліо, що бачить все, але не очима. Артистичні посмішки зі студійної сцени бачаться мені, як частина якоїсь загальної вистави, де не можна об’єктивно визначити фальш, бо не можна визначити ступінь істинності. Формально усвідомлюю матеріальність прожитого. Колись було… Вже розпадається на крихкі, гострі уламки… Вже ніколи не допишу своєї останньої книги. А колись же вбачав у цьому місію всього мого життя. Не напишу. І в чому ж моя місія? Бути частиною вічної машини? То також не просто — бути гідною частиною вічної машини існування, відлагодженої споконвіку, могутньої і надійної, мудрої і жорстокої. Мені завжди подобалась моя роль у цьому світі. Колись навіть думав про перевагу кіберів над людьми. Вперше прийшла ця думка після зустрічі з професором біології Майклом Армом. Він дивувався, що його дружина нічого не розуміє в складних фізіологічних механізмах травлення, але то не заважає їй нормально харчуватися, вона не розуміється на проблемах генної трансформації, але вміє народжувати дітей. Професор говорив абсолютно серйозно, він навіть вбачав у цьому якусь дисгармонію матерії. Я слухав його і думав, що біокібер ніколи б не мислив так дитинно раціонально. Чому я згадав цього професора? Невже його варто згадувати в останні хвилини свого існування? Не знаю. Я так і не зміг виробити для себе тривких еталонів виміру значимості. Збагнув лише те, що сьогодні видається дрібним та незначним, завтра може осмислитись інакше. Я щасливий від усвідомлення того, що кожна моя думка, крихти досвіду не пропадуть. Мій центральний аналізатор, блоки пам’яті підуть на вивчення до Інканського інформаційного центру. Мій життєвий доробок буде використаний наступними поколіннями. Відчуваю, як із пористої основи просотується прохолодна рідина. За якусь мить я буду позбавлений епітеліального покриття і разом з ним і звичної подоби. Уявляю, як випнеться гофрованими аркадами респіраторний блок. Уявляю, як ворушитиметься великим хробаком довга звивиста рурка мого ензимного тракту. А в уяві чомусь постійно стоїть образ тої старої жінки, котру зустрів одного разу на Землі. Той образ видається таким значимим, що хочу, аби він перейшов у спадок іншому, хто житиме по мені. Жінка стояла посеред невеликої площі провінційного земного космопорту і тримала в руці великий кошик стиглого винограду. Вона поглядом відшукувала дітей і припрошувала: — Беріть, дітки, беріть. Він чистий. На зелених гронах блищали великі водяні краплі. Жінка була дуже старою. Я зрозумів, що вона пережила останню земну війну. — Як арми відступали, підійшов до мене один, дебелий такий, каже: “Ось повернемось, знову все буде по-нашому. Бережіть люди, що лишається”. Сіли на гравітони, та й полетіли. А ми берегли. Хто тепер знає, що робити? Думаєте, все за вас кібери зроблять? А самі собі! Я колись по два ланта носила щодня та сама молола. І все людям віддавала. Крала для людей у клятих фаціїв. Сама сивік їла. І донечку меншу на світі держала… Беріть, дітки, виноград… Він чистенький… Тепер ви всі кажете — благувата я. А синочка мого… О-о-о, якби ж хоч на фронті, а то трісти вбили. О-о-о, не прощу їм і мізинчика синового… А потім заспівала якоїсь древньої, не відомої мені, щось про коня і про дорогу незвично тоненьким голосом. Я переглядаю цей спогад, мов відеозапис, і думаю: люди бувають інколи такими байдужими і не хочуть розуміти найпростішого, не хочуть відчути й поділити чужого болю. Я тоді підійшов до жінки. Нічого не сказав, просто підійшов до неї, стояв і слухав, як вона співає. Вона довго дивилася на мене, потім мовила тихо: “Дякую”. А ще пригадую Арміляра, біокібера з десятого земного гідроселектора. Його демонтували лише за те, що він сказав: — Дурна робота! Арміляр сімнадцять діб не виходив з пультової, попереджав вибух пошкодженого реактора. Він був прекрасним фахівцем, але коли сказав: “Дурна робота!”— люди запідозрили серйозні зрушення в його центральному аналізаторі. Армілярові треба було просто відпочити. А може, йому ніхто не сказав “спасибі” за сімнадцять діб пекельної праці. Я не знаю, як воно було. Тоді були важкі часи для біокіберів. Простіше було демонтувати. Коли я працював в Інканському центрі проблем довголіття, там був професор Франтішек Зінь, вже немолодий науковець, що ніяк не міг сягнути висот слави, до яких він усе життя прагнув. Вся його діяльність сприймається мною зараз як наскрізь патологічна, але для більшості його поведінка не виходила за межі нормальної поведінки науковця. Так от, одного разу професор Зінь оголосив про заплановану ним операцію біокібернетичного протезування печінки. Я не вірив у його можливості. Він був невдахою. І, як всі невдахи, не міг вибрати ні свого часу, ні гідного об’єкта для здійснення задуму. На той час було однозначно вирішено — піднімати питання про біокібернетичне протезування лише за умови ствердження десятьма фахівцями повної нежиттєздатності природного органу. Професор Зінь вирішив створити для себе сприятливу можливість. Він вибрав собі для операції сина робітника Інканського комбінату біопокриттів. Його батьки сліпо вірили в досягнення науки і погоджувались на будь-яку операцію. Не хочу пригадувати подробиці, вони мені відомі до дрібних деталей, але існувати мені лишилося так мало… Якби професор мав за мету допомогу людині, я б сам підійшов до нього і виклав усі свої міркування. Але професора цікавила тільки слава. І кожне слово моєї поради звучало б як звинувачення. І тому я просто умовив себе, що все одно прийшла пора широкого біокібернетичного протезування, а операція Зіня просто прискорює загальний процес. Що буде доброго, думалось, коли стане відомо — професор Франтішек Зінь зробив операцію, в необхідності котрої можна сумніватися, виходячи із сучасних критеріїв. Які будуть критерії завтрашні? Так я міркував. Але коли хлопчик помер під час операції, я зрозумів, що допустився помилки. Ніколи не можна приховувати того, про що думаєш. А надто біокіберові. Я почав готуватися до звинувачення, як раптом мене випередив голова Центру Ніколіан Бер. Без будь-якої мотивації він усунув професора від участі в експериментальних роботах. Або ж Бер також здогадався про все, або просто остаточно пересвідчився, що Зінь — невдаха. А якби Франтішек Зінь не був невдахою? Якби хлопчик вижив? Чи байдуже нам, з якими намірами робляться, хай навіть добрі, справи? З розпилювачів заструменів потік міолізину. Але ще можу думати. Спасибі. — Скажіть, як би ви вчинили? — запитав мене Олександр Сфагнум, він був головою контрольної комісії, що перевіряла якість створення чергової групи біокіберів. — Припустимо, що у вас є вибір між трьома моделями існування. В першій матимете можливість необмеженого користування всіма благами нашої цивілізації, але не будете активним учасником їхнього створення. В другій — існуватимете в самому творчому вирі, але потреби ваші будуть задоволені лише частково. В третій моделі — ні творчого виру, ні задоволених проблем, але матимете можливість тривалого спокійного функціонування. На якій моделі ви б спинилися? Не вагаючись, я відповів: — Якби все залежало від мого бажання, не вибрав би жодної з них. — Чому? — запитав Сфагнум, гортаючи мій технічний паспорт. — Невже жодна з них не забезпечить вашій особистості максимального прояву? — Жодна. — Можете пояснити? — Можу. Необмеженість користування благами підступна. Вона активує системи адаптації. Тою ж мірою патологічно — бути творцем, але не користуватись плодами своєї роботи. Ще більш патологічно — функціонувати довго і безплідно. — Ви мислите і справді як людина, — усміхнувся Сфагнум. — Хочете мати причетність до кожної з ланок життя, вибираючи найкоротші шляхи до недосяжно далекої мети. Так? Подібну думку я колись зустрів і в письменника Олеся Буркуна. “Вибір далекої мети боронить від квапливості у її досягненні, але змушує вибирати найкоротші дороги”. Письменник Буркун… Я був свідком цікавої пригоди, що трапилась з ним в природознавчому музеї на астероїді Блакитних Сталактитів. Увагу письменника привернули наручники, останній вцілілий екземпляр древнього примітивного знаряддя для позбавлення волі. Вони висіли на древньому гачку, забитому в шорстку стіну печери. Мені було цікаво бачити, як засяяли очі письменника. — Що це? — вигукнув він. — Даруйте! Це ж наручники!? — Так, — мовив директор музею Мартін Реденблек, котрий особисто супроводжував письменника. — Ви не помиляєтесь. — Я пишу історичний роман. Дозвольте потримати їх в руках. — Голос письменника кумедно тремтів від хвилювання. — Мені це необхідно… Ні, не просто потримати. Я пишу історичний роман. Я мушу все відчути. Ви не повинні мені відмовити. Одягніть їх мені на руки. Я хочу відчути себе жителем минулого тисячоліття. Інакше я нічого доброго не напишу. Розумієте? Реденблек якусь мить вагався. А потім справді не відмовив письменникові. Мене те навіть здивувало. Обличчя Мартіна випромінювало розуміння найвищої необхідності. Олесь Буркун простягнув руки, і наручники, глухо клямкнувши, охопили його зап’ястя. За своє життя я написав декілька книжок, а тому і себе вважав трохи письменником. Але жодного разу до мене не приходило бажання пережити до дрібних деталей все, про що я писав. Можливо, тільки тому, що я ніколи не писав про те, чого не знав. Тож прохання Буркуна я сприйняв, як письменницьку примху. Я зібрався йти геть, коли раптом сталося таке, що примусило затриматися. Письменник захотів повернутися до сьогодення, і Мартін Реденблек, мов слухняний кібер, вставив до історичної замочної шпарки історичного ключа, повернув його… — От халепа! — вигукнув. Древній ключ переламався. Славетного письменника міцно схопило минуле залізними руками. Але на його обличчі не було страху. — Допомогти? — запитав я. — Так, Дьондюрангу, сам бачиш, яка прикрість… — директор ніяковів перед письменником. — Я мусив подумати про це… Це я винен… — Пусте… — усміхнувся Буркун. — Шкода тільки, що доведеться псувати останній екземпляр. У вашому музеї знайдеться якийсь інструмент? — Я гадаю, наручники варто розпиляти однією з музейних пилок, — сказав я. — Це буде цікаво для письменника. Додаткова інформація. Ніхто не вловив у моєму голосі прихованої іронії. — Так, справді, — вигукнув Буркун, хоча в його голосі вже й не було колишнього запалу. Шкода, що не маю часу пригадати все до подробиць. Наручники пиляли музейною пилкою чотири години. За цей час можна багато відчути і пережити. Я пиляв, а Мартін Реденблек постійно поливав водою, аби наручники не так розігрівались. Але то не зарадило — на зап’ястях письменника все одно лишилися темні смуги опіків. Під кінець четвертої години Олесь Буркун вже не був схожий сам на себе. Навіть не просив пити. Сидів на музейному ослоні, маючи жалюгідний вигляд. Але коли за півроку я прочитав його історичний роман “Свобода”, особливо сторінки втечі головного героя з в’язниці, я зрозумів усю глибину своєї помилки. Йому справді необхідно було все відчути. Ніхто не зміг би змоделювати в уяві такі переконливі картини, таку гаму відчуттів. І тому зараз, на останніх метрах моєї життєвої дороги, хочу повторити — для кожної мислячої істоти багато важить: самому бути учасником подій. Не звертати уваги на зеленкаве табло! Лічба останніх хвилин може заполонити все єство. І тоді навіть свідомість, останнє, що маю, буде паралізованою… Видається, не вистачає одного слова, аби висловити щось… Але що? Одкровення? Підсумок доробку мого життя? Рецепт щастя біокібера Дьондюранга? Яке те слово? Які ті слова? Зависли в повітрі, мов надувні тендітні кулі… Бракує досвіду, мудрості чи просто знань, сили чи просто часу, аби віднайти магічне слово, котре, як фермент, згрупує навколо себе субстрат прожитого. На табло — 308… Або ж розкладе його, розпрепарує, звільняючи… 307… звільняючи… 306… звільняючи щось вище за звичайне, тривіальне розуміння певної єдності атомів. Знову пригадався письменник Буркун. Я йому заздрив останні роки свого життя. Він умів писати про звичні речі завжди по-новому. Тепер я вже знаю: коли відчуваєш у собі митця, скажімо, письменника, то треба писати про все, що бачиш і відчуваєш. Не слід створювати власної мудрості — вона народиться сама, як плід на дереві. Мистецтво живить розум, як енергія тіло. І не кожен день мусить бути новий ковток води, нової води, хоч і збудованої з тих же самих молекул, що і вчора. Наша могутність в розумінні свого місця на світі. Не рабська покора і байдужість, як у перших земних кіберів, але гармонійна єдність часток, що становлять ціле. Загальне дійство триває вічно, але всі актори смертні… Частка не може бути мудрішою і могутнішою за ціле. Сильний той, хто відповідає вимогам часу, і слабий той, хто навіть подумки… На табло— 221… навіть подумки… 220… подумки… 219… Життя виштовхує з себе чужорідне. Часом деякі самітники, що все життя прожили незалежно від світу, прожили погордливо, своїм існуванням хочуть заперечити це правило… Таким самітником був колись і я. Втік від запрограмованого демонтажу. Почав писати книги… Скоро настане черга мого центрального аналізатора. Всі зони тразонних накопичувачів потраплять до інформаційного центру, де уважні автомати помітять найменші слідові потенціали. Ніщо не загубиться! Ніщо з прожитого не буде даремним! Не буде? Хіба не буде? Я ж був не раз у робочих корпусах інформаційного центру. Я ж знаю все. Я бачив одинадцять робочих конвейєрів. З інтервалом у сім метрів пропливають малі кулясті блоки центральних аналізаторів. Блоки пам’яті надходять до інформаційного центру з усіх планет штучного зоряного метакаскаду. Інтервал сім метрів. Стоять новітні бездумні дезінтегратори. Стоять звичайні кібери-виконавці. Датчики надчутливої апаратури. І люди, котрі не мають жодної вільної хвилини. Інтервал сім метрів. Що для них один спалах в інформаційній сітці? Вони оперують мільйонами. Виводять середньостатистичні залежності та тенденції. Ніщо не загубиться? Все загубиться! Перетвориться на безлику миготняву сигнальних лампочок, на плескаті оладки магнітних дисків, на горбаті лінії графіків… Не можна так думати! Не можна! Мені вже все можна! Все! Вже ніхто ніколи не почує мого голосу. Вже ніхто й ніколи не запитає захоплено: — О-о-о, ви колись працювали в самого Бера? — А я вже ніколи не всміхнуся у відповідь поважно та іронічно водночас. Ніколи. Вже не читатиму людям та кіберам свої книги. Вже ніхто ніколи не змусить мене пережити вдруге… Цікаво, що від мене залишилось? Я вже нічого не відчуваю. Ще мить — і я розчинюсь у навколишньому… Скоро зникне та межа, що відділяла мене від дерев і комах, від будинків і магістралей, від інших мислячих істот. Вона була межею, що становила мою сутність. Я жив, доки міг оберігати свою самотність. Вже не можу… Вже не хочу… Хочу розчинитися… Хочу стати всім відразу і нічим зокрема… 5… 4… 3…” ЗМІСТ

ОПОВІДАННЯ Слово Старого Джина Фоліана Дозвольте народитися Повернення з Інкани Посмішка кібера Тату, про що ти думаєш? Русуля В моєму серці немає зла ПОВІСТІ Діти Ніколіана Корида Дьондюранг  



 



 



 
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка