Оповідання слово старого джина



Сторінка3/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ПОСМІШКА КІБЕРА


На Землі була зима. Письменник Буркун зі своїм новим помічником ішов засніженою доріжкою обіч магістралі від космопорту. — Може, таксі? — запитав Румеч. Він усміхався, але не від радості зустрічі з Землею і земним снігом, а від радості, що він, біокібер № 3942, нарешті вийшов з конвейєра комбінату і почав самостійне існування. Йому випала доля бути консультантом письменника. — Після сорока дев’яти годин польоту варто кілька кілометрів пройти пішки. Чи не так? — Мені байдуже. Я можу і пішки, — мовив кібер. — Давайте валізу. Ми йдемо до готелю? — Так. Бачиш ту високу споруду серед будинків нового району? Буркун повернувся з творчого відрядження. Був на Інкані, на штучній планеті в астероїдному поясі Сонячної системи. Цілий місяць збирав матеріали для нового роману. Давно хотів написати книгу про людей і кіберів, про силу людського розуму. Особливо тішило Буркуна, що на Інканському комбінаті біокібернетики до нього поставились не просто прихильно, а по-товариськи. Розказали багато і багато показали. А керівник комбінату Сфагнум, коли вони прощалися, зробив дуже дорогий для нього подарунок — дав призначення одному зі своїх новітніх біокіберів на роботу в ролі консультанта. — Ось вона яка, Земля, — мовив Румеч. — Я такою її й уявляв. — Зараз у нас тут зима. Тобі не холодно? — Даруйте, хіба це холодно? Ви не знаєте, що я відчував у камері біосублімації, — Румеч розсміявся. — Отоді було справді холодно. — Я так і почну нову книгу, — вигукнув Буркун. — Твоїми словами! “Даруйте, хіба це холодно?” Як ти гадаєш? — Не поспішайте. Я не можу так відразу. Адже я навіть не знаю, про що буде йти мова у вашій новій книзі. Ми з вами повинні спочатку все добре обмізкувати. А тоді вже самі прийдуть і слова для початку. Шум космопорту залишався все далі і далі позаду. Вони звернули стежкою ліворуч, подалі від магістралі, вийшли на стару вулицю, де, мов гриби, стояли невеликі хати під рожевими пластиконовими дахами. — Мені видається, що це древні споруди, — мовив кібер. — Так, це вже історія. Важко навіть сказати, скільки років цим хатинам. Ішли повз низенькі паркани, повз білі, засніжені дерева у садках, повз людей на подвір’ях, дитячий галас, сміх і сніжки. І раптом Румеч поклав руку письменникові на плече. — Як гадаєте, чому вона плаче? — І показав поглядом на одне подвір’я, де стара жінка з великою дерев’яною лопатою в руках повільно відкидала сніг від порога до хвіртки. — Хіба вона плаче? — Так, я навіть бачу сльози. — Минулого року Андреш видав новий роман “Творення легенди”, — розважливо почав Буркун. — То в цьому романі є подібний образ — стара жінка відкидає лопатою сніг і плаче за весняними роками своєї юності… Румеч стояв, напружено дивлячись на жінку. — Чому вона плаче? — Звідки я знаю… Певно, у неї якась неприємність… — Ходімте до неї, — трохи несміливо мовив кібер. Буркун вважав недоцільним таке бажання кібера. Йому хотілося просто іти цією старою засніженою вулицею, глибоко вдихати морозяне повітря, думати про перші рядки нової книги, насолоджуючись зустріччю з Землею. — Ти мов дитина, — сказав Румечу. — Такий вразливий. Вони зробили кілька кроків до хатини і зупинилися. — Вам квартиранти не потрібні? — весело озвався до старої кібер. Жінка підвела погляд, подивилася на них, але нічого не відповіла. — Як це розуміти? — майже вигукнув Буркун. — Чи не забагато ти дозволяєш собі з самого початку? Ти навіть не запитав моєї думки! — Мені видалось, що ви цього хочете. Хіба вам не байдуже, де заночувати? — Румеч був щиро здивований. — Адже в готелі на вас також ніхто не чекає, ви казали. А було б приємно зарадити її сльозам… А для вас це нові враження — ніч у старовинній оселі. Ви ночували колись у таких хатинах? — Я народився в такій, — сердито кинув Буркун. — Бачу, митиму з тобою клопіт. — Даруйте, але ж вона плаче. — Роби, як знаєш. — Буркун знову не зміг знайти потрібних слів. — То як? Не потрібні квартиранти? — Заходьте, коли хочете. — Стара спробувала непомітно витерти сльози. Румеч переступив просто через низький парканчик, бо за глибоким снігом прочинити хвіртку було неможливо. Слідом за ним незадоволено пішов Буркун. — Заходьте, заходьте. — Стара спробувала посміхнутися, застромила лопату в сніг і, відчувши німе запитання в погляді Румеча, сказала: — Стара вже, то й плачу. Ви не зважайте. А що це вам захотілося до мене? — зацікавлено запитала. Після того, як Румеч побачив посмішку на вустах старої, він вже був ладен продовжувати шлях до готелю. Та й відповідь жінки його вдовольнила — “стара вже, то й плачу”. — А ми й самі не знаємо, чого до вашої хати захотілося… Може, тому, що ось він у такій хатині народився, а ви нагадали йому матір. Буркун сердито поглянув на кібера. Румеч тримав себе занадто самостійно і незалежно. Але Буркун дивився на стару і відчував, що вона й справді схожа на його матір. — Вибачайте, ми, певно, справді підемо до готелю, щоб не завдавати вам клопоту. У вас, мабуть, велика родина… — Ні, я сама живу, — винувато мовила жінка. — Заходьте до хати. І вони пішли глибоким снігом, вибрались на п’ятачок біля порога, де стара вже відкинула сніг. Вона завела їх через веранду до великої кімнати, в якій майже нічого не було, лише два ліжка, стіл, велика шафа та телеінформатор. — Обживайтесь. А я піду стежину до хвіртки прокидаю. А потім пообідаємо. Ви без мене можете заварити чай, там на веранді все є. І повільно пішла собі знову на подвір’я. Буркун якусь мить роздивлявся довкола, потім вийшов на веранду і ввімкнув стару калориферну пічку, на якій стояв чайник, повен води. Було прохолодно. Через нещільно причинені двері знадвору залітали сніжинки, падали на підлогу білою смугою, мов промінь світла. Буркун підійшов до вікна і дивився на подвір’я, на засніжені яблуні, на сухорляву постать старої, що відкидала сніг. — Треба працювати, — голосно мовив сам до себе, рішуче повернувся до кімнати, де Румеч, дитинно усміхаючись, роздивлявся старі фотографії на стіні над ліжками. — Треба працювати, — повторив до кібера, дістав з валізи свою портативну “Електронікс”, — Ось тобі машинка, ось три блоки пам’яті. У них матеріал для нового роману. Ось загальний план композиції, — він дістав з кишені записник. — Працюй. — Ви подивіться, яке миле дитя, — сказав Румеч, мовби й не чув, що наказав йому Буркун. — Як гарно зроблені фотографії, така приємна кольорова гама. — Сідай працюй, — Буркуна почала дратувати поведінка кібера. З таким помічником напишеш менше, ніж без нього. — Чому ви так поспішаєте? Ну, напишемо ми з вами зараз новий роман. І що? Почнемо писати інший? Стара відкидає сніг, а ми навіть не знаємо, як її звати, — мовив докірливо. — Чому ви такий? Я не можу вас зрозуміти. Щось заперечити було важко. Буркуну навіть стало трохи соромно, але роздратування на кібера переросло у відкритий гнів. — Чому такий? Тому, що я пообіцяв видавництву “Земля”, що за півроку рукопис лежатиме у них на столі. А ще не написано жодного рядка! — майже крикнув. — А ти вигадуєш для мене пригоди. Я невдоволений тобою! Тобі там не забули якого блока вставити? — Даремно ви так… Які ж бо ви, люди, невитримані. Бачу, доведеться і справді сідати за машинку. Але прошу вас на майбутнє утримуватись від образ… Ви зараз просто стомлені довгою дорогою… Але якщо ми не знайдемо спільної мови, ніщо не втримає мене. Я повернуся назад на комбінат. Ви мене розумієте? А зараз ідіть на веранду. Стара жінка просила заварити чай. Я ж буду працювати. — І сів до портативної “Електронікс”. Вода в чайнику вже закипіла. Буркун не кваплячись засипав зілля, сів на низького ослона, чекав, доки настоїться напій. Почув, як у кімнаті запрацювала машинка. Він навіть уявити не міг, що його “Електронікс” здатна друкувати з такою швидкістю. Він взяв зі столу шматочок цукру, вкинув у рот, став смоктати. Потім дістав свою улюблену лавандову сигарету, клацнув запальничкою і глибоко затягнувся димом. За кілька хвилин з кімнати вийшов Румеч, простягнув йому пачку паперів. — Ось перший розділ вашого роману… Один з можливих варіантів. Ознайомтесь, а я вийду погомоніти зі старою. І він швидко вийшов, рипнувши старезними дверима на веранді. Буркун насторожено почав читати, але після перших речень його захопив твір, влучні порівняння, барвиста мова. Втративши відчуття часу, він не почув, як Румеч зайшов до кімнати, і лише голос примусив його відірватися од рукопису. — Ходімте зі мною, — сказав Румеч. — Така зима надворі. О, яка зима! Мені у вас подобається. На Інкані подібного нічого не буває. Сніг такий крихкий і чистий. Ходімте… Нашу стару звати Журавиною. Вона відмовилась від моєї допомоги, сказала, що сама ще при силі відкидати сніг… Вона вже третій тиждень чекає прильоту свого сина, біолога Астрагала, професійного космодослідника. Він брав участь в роботі експедиції “Центурія-7”. А її чоловік був лікарем і загинув під час боротьби з останньою епідемією спарасису на Марсі… Бачите, скільки цікавого я дізнався за сім хвилин і дванадцять секунд. Ходімте до Журавини! — Чекай, — розчулено мовив Буркун. — Я хочу дочитати. Ти просто чудо. Румечу, так прекрасно написати… Так прекрасно написати! — Облиште, — кібер підкинув течку аркушів до стелі, і вони розлетілись, мов листя з дерева По всій кімнаті. — Я напишу вам інше. Облиште. Щойно промінь сонця, промінь справжнього сонця пробив хмари. Я ще не бачив такої краси. Ходімте. — Ти прекрасно пишеш. Я в захопленні. — Буркун дивився на аркуші, розкидані по долівці. — Це не я. Це ви пишете, — заперечив Румеч. — Я лише висловив вашу думку. Звичайне ремесло, якого мене навчено на комбінаті. Головне, аби було що сказати. Чи не так? А всі думки ваші. — Боюся, що це не так. Ось, наприклад, оця фраза на початку про… — Облиште це все. Ходімте на подвір’я. Там сніг, там стара Журавина чекає сина і робить доріжку для нього від порога до хвіртки, там промінь справжнього сонця пробив хмари, там думки народжуються самі… Буркун не знав, що відповісти, як повестися. Ніби загіпнотизований, він підвівся і пішов на подвір’я. З неба сипався сніг, густий, лапатий. Вони підійшли до Журавини і зупинилися. Стара облишила роботу, застромила лопату в сніг, обернулася. — Цього року мені почало видаватися, що сніг засипле мене і мою хату. Погано одній жити. А ще цей сніг. Минулої зими присипав геть і вікна. А син прилітає так рідко і так ненадовго. Спасибі, що ви мою хату не минули. Бо одній погано… Зараз би заплющила очі, аби не бачити, як сиплеться цей осоружний сніг, і плакала б, якби не ви. А з вами він видається навіть красивим. Такий крихкий і чистий… Румеч непомітно для старої підійшов до лопати, застромленої в глибокий сніг, взяв її і швидко проклав доріжку до самої хвіртки. Стара обернулась і побачила, що робота вже зроблена. — Навіщо ви? — лагідно усміхнулася. — Я хотіла сама, своїми руками. Я ще при силі. Але спасибі. І раптом Буркунові стало соромно. За все відразу. І навіть за свої вісім романів, що вийшли у видавництві “Земля”. А перед очима зорнув образ матері, і батька, і шлях від своєї хвіртки до свого порога. І, може, його мати сьогодні теж вийшла відкинути сніг. На Землі — не на Марсі чи на Інкані. Лиш десять хвилин льоту триангуляром. — Ходімте до хати, — сказала Журавина. — Пообідаємо. Інформатора подивимось. Може, про сина щось скажуть… На великому екрані славетна Ларта співала старий романс: Вже відцвіла весільна свічка.
Вже відлетіли голоси
в далекий край твоєї віри,
твоєї давньої краси.
Схили обличчя у долоні.
Хай прийде тиша в тихий дім.
Хай опадають давні болі
снігами білої фати…

— А у вас дітки є? — запитала стара. — Ні, я не одружений, — відповів Буркун і знову ще гостріше відчув сором за прожите життя. Румеч зрозумів його стан і стримав посмішку, теплу і трохи зверхню — так уміли посміхатися тільки біокібери. Підвівся з-за столу. — Ви побалакайте, — мовив ніби сам до себе. — Вам є про що балакати. А мені треба працювати, — і ввімкнув “Електронікс” на режим творчості.  



 

ТАТУ, ПРО ЩО ТИ ДУМАЄШ?




Промені штучного інканського сонця пробивалися крізь синювату прозорість великого вікна і падали на широке підвіконня, на два оранжевих листки інканської лілеї, на рожеву сукню Фоліани і на її довге волосся, оранжеве, як листя лілеї. Промені падали і розбивалися на безліч леліток — жовтих, зеленкавих, помаранчевих. Фоліана стояла біля вікна урочиста, мов до фотографії. За вікном вантажний гелікомобіль повільно тягнув за собою дві будівельні аркади, що вигинались, мов коти на осонні, полідікроловими хребтами. Широкою магістраллю товпились машини. Було видно, як за вікнами сусіднього будинку пораються люди. Вона намагалася вгамувати своє збудження. Не могла до кінця усвідомити свій стан, пояснити його, лиш пригадала, що сім років тому відчувала щось подібне. Сім років тому біокібер Фоліана зійшла з конвейєра інканського комбінату біокібернетики і почала самостійне життя. Вона добре пам’ятала той день. Тоді також хвилювалась. Зараз би запитати чому? Вона все знала про той світ, у котрий приходила. Але хвилювалась, бо ще не бачила його і десь у глибині свого біокібернетичного єства потерпала — а чи ж такий він, СВІТ, який вона, ще не бачивши його, знає і любить. Ось так і зараз. Стояла біля вікна, думала про далеку, ще не бачену Землю. Ніби відчувала в собі хвилювання всього людства, котре створило не лише її, Фоліану, а й штучні зоряні метакаскади в астероїдному поясі, створило, аби відчути свою силу і аби сумувати за далекою Землею, мов за дитинством, котрого не повернути, котре можна лише уявити, згадати, хвилюючись, чи ж і справді воно було таким до сліз красивим і привабливим, як гарна казка. — Доброго ранку, імениннику, — сказала тихо, дивлячись у вікно. В глибині кімнати, куди ще не долітали промені інканського сонця, на ліжку під жовтою ковдрою малий Чебрик кинувся, мов холодною водою на нього бризнула. — Імениннику? — перепитав ще сонно. — А я забув… — Звісив ноги, потягнувся: — А ти сьогодні така красива, Фоліано. — Сьогодні для мене свято. — Мій день народження? — здивувався хлопчик. — Так, — усміхнулася. — І до того ж сьогодні ми побачимо з тобою… — але урвала на півслові. — Не будемо поспішати. Чебрик стояв у квітастих трусиках на квітчастому килимку і не міг стримати радості: — Сім років — це вже багато, правда? Доки робили ранкові гімнастичні вправи, Чебрика привітали з днем народження і батько, і мати, і шкільний товариш, Торик. Батько, що з’явився на великому екрані відеона, схвильовано поправив вилоги білого лікарського вбрання, усміхнено сказав: — Прокинься, синку, по-справжньому! Умийся холодною водою. Вітаю тебе з днем народження. Потім привітала мати. Вона говорила просто з цеху первинного синтезу, де працювала на комбінаті харчових виробів. Чебрик знав, що сьогодні вона принесе багато солодощів. Стояв на килимку і лиш посміхався. Фоліана розуміла його дитячу цікавість і нетерпіння запитати: “А що ви мені подаруєте?” Але нічого не запитав. А Фоліана подумала, що не даремно вона стільки разів повторювала — подяку чи подарунок треба заслужити, а не випросити. А Торик привітав поважно, як дорослий: — В тебе сьогодні свято, Чебрику. День народження. Ми прийдемо до тебе ввечері з Яруткою і Шафраном. Але ввечері. Зараз я мушу почитати аналітику. В мене ж “незадовільно”. — Фоліано, як це він пам’ятав? Я сам забув, а він пам’ятав про мій день народження. — Він же твій товариш. Після ранкової гімнастики поснідали ланчиками, а потім ще й випили по склянці еклектону задля свята. — Ти казала, що ми з тобою сьогодні щось побачимо… — нагадав Чебрик, але Фоліана і сама добре пам’ятала, лиш не знала, як почати найкраще, аби зацікавити хлопця. Підійшла до телеінформатора і ввімкнула 23-й учбовий канал. — Ми з вами є жителями 142-го штучного зоряного метакаскаду, створеного розумом людей та кіберів 2860 року на середній відстані від природного світила, Сонця, 417 мільйонів кілометрів… — Вусатий чоловік на екрані довірливо посміхався до уявних учнів, запрошував подивитись на кольорову схему. — Фоліано, я це вже знаю. У школі вихідний, а ти хочеш влаштувати урок планетографії. — Нетерплячий і самовпевнений хлопчисько, — мовила ображено. — Тобі видається, як і всім людям, що ти багато знаєш. Добре. А що тобі відомо про Землю? — натисла на рожеву клавішу, і екран загас. — Про Землю? Коли батько приніс Чебрику нового гравітоангуляра найсучаснішої конструкції, хлопець без найменшого жалю викинув стару машину, котрій радів ще вчора, але того дня вона вмить постаріла для нього. Так і Земля. Що могло бути для Чебрика цікавого на Землі, на старій планеті минулого? — Про Землю? Це величезний музей, де зараз працює сім мільярдів людей та біокіберів. Мета музею — зберегти для нащадків інформацію про те, як жили люди раніше… — Чебрик не раз дивився той 23-й учбовий канал, тож відповідав, як по-писаному. — От і все. Музей як музей, тільки великий. Що ж там про Землю? — Поверхова обізнаність небезпечніша, ніж відсутність знання взагалі. Телепередачі, присвячені майстерності педагога, Чебрик також часом дивився, тож слова Фоліани сприйняв за звичайний педагогічний прийом. Чебрик зрозумів, чому Фоліана одягнула свою улюблену рожеву сукню, адже вони полетять до музею, але не міг поділити її хвилювання та радості. Кілька годин дороги Чебрик дрімав. Для нього то був звичайнісінький політ у швидкісному міжпланетному таксі. Часом голос водія лунав з-під купола кабіни, підсилений динаміками, і будив Чебрика. — Ти нічого не відчуваєш? — запитала раптом Фоліана. — Ні, — крізь сон мовив. — Ми вже підлітаємо. — А що я можу відчувати? — Землю. А за кілька хвилин знову запитала з незрозумілим для хлопця хвилюванням в голосі: — Чому ти не любиш казок? — То все вигадки, — буркнув. — То не вигадки. То все правда, лише було дуже давно. — Вам на який континент? — голос водія пролунав так раптово, що Чебрик аж здригнувся. — Шкода, що в нас мало часу. Ми сьогодні ж повинні повернутися на Інкану… Робіть посадку в космопорті південно-західного європейського заповідника, — звернулась до водія за блакитно-прозорою полідікроловою перегородкою. Вибрала саме південний захід Європейського континенту, бо великий Сфагнум, її творець і голова інканського комбінату біокібернетики, народився саме там. Того дня, коли вона закінчила курс підготовки на комбінаті і поважна комісія чекала на неї, аби перевірити і видати технічний паспорт з направленням на роботу, до неї підійшов сам Сфагнум. Олександр Сфагнум. — Як почуваєтеся? — поплескав по плечу. — Дякую. — Сьогоднішній день є днем вашого народження, Фоліано. І я б хотів, аби ви не забували цей день і наш комбінат. Бо для істоти, що мислить, то дуже важливо і, на жаль, не може бути запрограмовано в повному об’ємі. Ця пам’ять не є інформацією, а лише відчуттям подяки і радості від того, що ти народився саме таким, а не іншим. Ви є майбутній педагог, Фоліано, і я дуже б хотів, аби це розуміння народилося з вашого власного досвіду. Я — землянин. І повірте мені, що розуміння того, що я є землянин, допомагає мені в розумінні всесвіту і просто інших людей… Спершу Сфагнум говорив академічно, поважно, але раптом у погляді зблиснули вогники дивного сяєва, спершу його обличчя, а потім і вся постать ніби втратили матеріальність, ніби стали тремтливим зображенням на кіноекрані, проекцією його далекого дитинства. — Я народився на півдні Європи в невеличкому містечку… — але замовк. — Що я вам розповідатиму? Ви все знаєте про Землю і про мене. Але для вас то просто інформація, а для мене — казка. Тої хвилини Сфагнум був схожий на хлопчака. Чебрика розморила дорога. З міжпланетного трансангуляра він вийшов позіхаючи. Ситалові плити, котрими була встелена площа космопорту, точнісінько такі, як і на Інкані. Але з неба світило яскраве справжнє сонце. Довгий час Чебрик не міг навіть розплющити повністю очей, не звик до такого яскравого світла. На Інкані ракети-сонця з паливом Бакса не дають такого сліпучого дня. Потупившись, хлопчик ішов ситаловими плитами. Було спечно. Тої миті Чебрик гнівався на біокібера, що в день його народження повезла до якогось музею. Але скінчилось ситалове покриття, ступили на килимок зеленої трави, що видавалася звичайнісінькою, як на Інкані. Ступивши перший крок, хлопець злякано зупинився: — Що це? — Трава, — Фоліана усміхалася. — Але чому вона така? — Яка? — Не знаю… Незвична… — Вона жива, Чебрику. — Як жива? — злякано сахнувся хлопець і зійшов знову на ситалове покриття. Він ніколи не чув, аби про траву казали, що вона жива. Але стало ніяково, що кібер сміється з нього. — Чому ти так жартуєш? Я вже не маленький, щоб розказувати мені казочки. А Фоліана знову лиш усміхнулась: — Ходімо. Чебрик звик до яскравого освітлення. Побачив високу споруду приміщення космопорту, але не таку високу і сучасну, як на Інкані, побачив людей, що ішли до міжпланетних машин і вже від них, але всі вони не так поспішали, як в інканському порту. — В музеях всі намагаються поводитися статечно, — спробував по-дорослому зауважити Чебрик, але Фоліана міцніше взяла його за руку і сказала: — Не поспішай з висновками… Він не знав куди, але слухняно йшов, намагаючись роздивитись таку незвичну траву. Вона була схожа на інканську, але запашна. Він ніколи раніше не чув такого запаху. Паморочилось в голові. Але було приємно. А ще — трава була незвичного кольору, кожна травинка мала свій відтінок, хоч і була кожна травинка зеленою. А ноги відчували незвичну легкість і м’якість, а не лише пружність, як від інканської трави. А все тіло щось відчувало, але Чебрик не знаходив слів, аби сказати, що ж саме. — Куди ми йдемо? — Не знаю… Ще не знаю… — А чому ти сказала, що ця трава жива? — Ти думаєш, я пожартувала? Ні. Вона справді жива, вона росте. — І думає? — Але не так, як ми з тобою. — А як? — Так, як трава. — На якому комбінаті вона створена? Чому ти смієшся? Інканську траву випускає комбінат синтетичних покриттів… А цю? Хто створює живу траву? — Ця трава виросла з насіння. Ти скоро вчитимеш біологію. А зараз дивися. Найточніша відповідь приходить сама. Перейшли площу, навкруги котрої стояли одноповерхові будинки під високими округлими дахами. Магістраллю проїздили гелікомобілі, а в небі воркотіли трансангуляри. Все було, як і на Інкані. — Куди ми йдемо? — знову запитав. — Ти вже втомився? — Ні, але дарма ми не взяли наших нових гравітоангулярів. — Ні, Чебрику, не дарма. По Землі треба ходити. Колись люди змогли подивитися на свою планету, мов на зернину на долоні, але потім зрозуміли, що здалеку всі планети схожі, як і люди, їх здалеку не впізнаєш. Повернули від магістралі, залишили позаду високу споруду космопорту. Вийшли в степ. На Інкані степом називають невеликі площі серед житлових кварталів, вкриті пружним килимком інканської трави. А тут степ, здавалось, не мав кінця. Вже бовванів на обрії, мов забитий у землю цвяшок, шпиль космопорту. А перед ними — трави до пояса. Від духмяності перехоплювало подих. А в траві… — Це квіти, Фоліано? — Квіти. — І вони теж ростуть, теж живі? — Так. — З насіння? — З насіння. — Фоліана схилилась і понюхала червоне створіння на довгім стеблі, а квітка загойдалась, затріпотіла пелюстками. — На Інкані, Чебрику, також є живі трави і живі квіти… Наприклад, у Фіївському заповіднику. — А-а-а, — здивовано мовив. — Я думав, той заповідник просто великий парк. — Діти-діти, — так схоже на Чебрикову матір сказала Фоліана. — Ви багато думаєте, але мало вчитесь. Квіти серед трави були різнокольорові — сині, червоні, жовті, білі… А трава також, як помітив Чебрик згодом, була різна — з листям довгим від самої землі, з листям широким на жовтавих стеблах, з китицями на кінці і без них. — Фоліано! — Що, Чебрику? — А мені на Землі подобається. Тут затишно. А на Землі є комбінати? Чи тут все з насіння? — Ой, Чебрику, яке ти чудо, — нестримно розсміялася. — На Землі все є. Наші комбінати взяли початок саме на Землі. Це в нас на Інкані багато чого немає. Немає ось таких степів… Фоліана раптом побігла у високій траві, несподівано впала і зникла, мов розчинилась. Чебрик злякався. Він не бачив її. Але раптом почув голос, її нестримний сміх, що видався йому дивним. Підбіг. — Що трапилось? — Нічого. — Чому ж упала і не підводишся? — Не знаю, — вона сміялася. — А тобі хіба не хочеться зробити те ж саме? — Що? — Впасти в цю траву. — Не знаю… У мене голова йде обертом.  



— Сідай. Ти такий смішний зараз. Я такими собі уявляю наляканих горобенят, — розкуйовдила долонею його чуприну. — Горобенят? — Пташки такі земні. У нас на Інкані таких немає. Не прижилися в заповіднику. А на Землі є. — Звідки знаєш? — Я про Землю багато знаю. І ти повинен знати. Ви, люди, наділили нас своїми кращими рисами, аби ми постійно нагадували вам… Та раптом хлопець побачив щось страшне, злякано крикнув “ой!”, перебивши розважливі слова Фоліани. — Що це? Спершу він навіть не усвідомив, що та істота зовсім не велика, що вона піднімається вгору по стеблині. Прямо перед його очима — мовби щось величезне, волохате, різнокольорове, як зі смальт мозаїчних, незграбне і химерне, з багатьма (зі страху не міг порахувати зі скількома) кінцівками, з величезними зеленкавими очима і щелепами, мов лещата. — Що це? — Де? — Ось! Просто переді мною. Таке велике і страшне! Фоліана не зразу помітила того “казкового дракона”. Певно, колись люди малювали і уявляли світ, бачачи його дуже зблизька, як от зараз Чебрик. Мурашки і ящірки, кажани і риби — вони такі величезні, такі страшні. Лиш їх не видно з орбіт супутників навіть при найкращій оптиці. Можна побачити номер гелікомобіля на широкій магістралі, але залишаються у казці обличчя ящірок і кажанів, сполохані світлом видовжені ротики водяних мешканців. — Це ж гусінь, — сказала нарешті. — Гусінь? — Так. — Жива гусінь, — вже не запитав, а ствердив Чебрик. — Жива гусінь на живій траві… А що вона робить, гусінь? — Їсть траву. — Як страшно. — А потім вона збудує навколо себе кокон і в ньому всередині, як у кімнаті, перетвориться на метелика. Ти знаєш, які метелики? — Так, вони красиві, різнокольорові, з великими крилами, їх випускає для прикрас інканський комбінат біокібернетики. — Але тут, на Землі, у метеликів перетворюються ось такі створіння. Цікаво? Без конвейєрних ліній, реторт і камер біосублімації. — Це як у казці, — прошепотів Чебрик. — Так. Мене це також інколи дивує. — Тебе дивує, Фоліано? — Чому б і ні? — усміхнулася. — Вас, людей, дивує, а ми лиш поділяємо ваш подив. Чебрик сидів у траві, заплющивши очі. — В моїй голові ніби тече мільйон струмків. І водночас чую музику, таку скрипучу, але гарну. Мовби наш гелікомобіль везе аркади під акомпанемент інканського радо. — Це цвіркуни, Чебрику. — Що? — Цвіркуни. Трав’яні коники. Це вони сюрчать. — А я думав, то в мене в голові, — розсміявся дзвінко. — А які вони? — Ось такі, — Фоліана зробила кумедну позу, підібгавши під себе ноги. — І зелені, як трава. — Я хочу їх побачити. — А ти лежи спокійно, коник сам до тебе прийде. Чебрик завмер у траві. І коник справді з’явився. Він його відразу впізнав — кумедного, довгоногого і з крилами, про котрі не говорила Фоліана. Подивився на хлопця величезними опуклими очима і сказав: — Сю-ю-р-р-р-р, сю-ю-ю-р-р-р. Відштовхнувся довгими зеленими ногами і скочив високо. Чебрик не побачив, де він подівся. — Він із крилами. Ти не казала. — Я забула, але ж ти впізнав. — Так. — Ходімо до земного лісу. — А де він? — Поглянь на обрій. — То ліс? Ота смуга, що ніби астероси? І вони знову пішли. Трава була така висока, що Чебрик навіть не помітив, коли вони дійшли до першого дерева. Він не бачив таких дерев на Інкані. Брунатні стовбури, ніби струни інканського радо, високі, а на верхівках — гілля без листя, але із зеленими голками, а під деревами також голки, зелені та жовті. — Розпалимо вогнище. — А можна? Фоліана згребла на купу жовті голки і піднесла вогник запальнички. Голки загорілися. Фоліана швидко пройшлася навколо язичків вогню, підбираючи тонкі гілки, що лежали, поклала і їх на багаття. Чебрик дивився на священнодійство, і вогонь також видався йому живим. — Не боляче їм? — Цим жовтим голкам? — Так. Адже й вони живі. — Вони вже… сухі. Ти скоро вивчатимеш закони Бакса. Вогонь допомагає їм перейти у іншу форму, аби колись знову стати деревом, чи землею, чи трав’яним коником. — А вогонь живий? — Вогонь об’єднує Всесвіт, все живить і все пожирає, все виповнює і у все перетворюється. Закон всього сущого — вічний генезис. Всесвіт один для всіх, його ніхто не створював, ні люди, ні боги, він був і завжди буде — вічно існуюче полум’я. Так сказав три тисячоліття тому один землянин. Його звали Геракліт. І з того часу, як на мене, ніхто не сказав розумніше і простіше. — Вогонь, — тихо сказав Чебрик, простягнувши до нього долоні. Сухі гілки потріскували, часом сичали. — Він щось каже? — запитав Чебрик. — Щось каже, — повторила за ним Фоліана. Сиділи на колючих, але таких м’яких голках. Прозорий сизий димок від вогню огортав гіркуватою пеленою, мовби хотів розчинити, перетворити у когось іншого, чи не в трав’яного коника, сюрчання котрого ще й досі дзвеніло спогадом. Сиділи біля трепетних язичків казкового вогню, що все виповнював і у все перетворювався, сиділи притишені і упокорені, кібер і маленька людина. І раптом дощ. Спершу почули, що лопотить над головами по кронах дерев. А потім перші краплі впали — Фоліані на чоло, а Чебрикові на кінчик носа. І раптом несподівано, як на інканських кар’єрах, земля і небо луснули навпіл. Чебрик заплющив очі. Він злякався. Не встиг нічого запитати, але встиг подумати, що все закінчилось, мов казковий фільм — і степ, і коники, і вогонь, і, можливо, навіть його з Фоліаною існування. — Це грім, — сказала Фоліана. — Електричний розряд між Землею і хмарою. А може бути й між двома хмарами… Коли йде дощ, на Землі часто чути грім. Краплі падали з неба, просотуючись крізь сито високих крон. Фоліана була така кумедна, її довге, оранжеве волосся прилипло до чола, по ньому стікали струмочки води. І раптом Фоліана сказала: — Пора. І Чебрик зрозумів, що зараз вони підуть назад і полетять на Інкану. Йому стало сумно. — Тепер ти вже дещо знаєш про Землю? — Це казкова планета. На ній усе живе, і ця планета… — Батьківщина твоїх батьків, — продовжила Фоліана. — Я так багато побачив сьогодні. — Ти дуже мало побачив, Чебрику. — Ну, що ти! Я бачив живу траву, живі дерева, я бачив гусінь і трав’яних коників, я чув грім! По їхніх усміхнених обличчях стікали дощові краплі. Коли повернулися до інканської квартири, батьки були вже вдома. Вони подарували Чебрику глобус — маленьку Землю. А Фоліана сказала: — Дуже вчасно. Ми саме почали її вивчати. А коли батько сказав: — Ти вже майже дорослий, чи не піти нам з тобою на новий атракціон “Печера несподіванок”, там всілякі кумедні жахи, — Чебрик лише усміхнувся, він не сказав, що минулого тижня вже був у тій печері з Фоліаною. — А ти гусінь бачив, тату? Ото жах! Батько голосно сміявся. — Давно хотів сам показати тобі Землю, і той будинок, в котрому жили мої батьки… Але на роботі так багато справ… Батько раптом спохмурнів, щось його засмутило чи просто він занурився у спогади. — Тату, про що ти думаєш?  

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка