Оповідання слово старого джина



Сторінка2/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ДОЗВОЛЬТЕ НАРОДИТИСЯ


Русуля сиділа у м’якому кріслі біля великого екрана телеінформатора, на котрому кумедні мальовані чоловічки літали, наче великі мухи, і співали пісеньку про білого слона, що махає хоботом. Ось уже сьомий день вона нудьгувала в блакитних сутінках зали відпочинку. Вже сьомий день намагалася вона уявити свою появу на світ, вже вкотре втомлювалась від безлічі можливих варіантів. Буде поважна комісія, перевірять, як вона функціонує — медичний працівник, біокібер Русуля. Потім дадуть технічний паспорт і направлення на роботу. Цікаво, на яку роботу? В лікарню чи до якогось дослідного центру? Чи все буде якось по-іншому? Як? Губилася в догадках. Поруч з Русулею дрімав майбутній викладач фізики. Трохи далі — майбутній консультант по науці читав якусь грубезну книгу, водив пальцем по рядках, ворушив безмовно губами. Клітоцибер, біокібер широкого призначення, усміхнено дивився на екран телеінформатора. Румеч, консультант з мистецтва, сидів у куточку біля тьмяного блакитного торшера з великим фонозаписником на колінах і складав вірші. Він сидів замислено, потім уголос читав, не зважаючи на інших (ті теж не зважали на нього). — Під якою сосною високою… — промовив задумливо і надовго замовк, щось напружено пригадуючи. — Так, все вірно. Сосна — це вічнозелене дерево… Певне, дуже красиве… Тож під якою сосною високою,
у якому далекому лісі
проростуть моїх рук чагарі,
старим коренем випнуться плечі?
І на денце якої криниці,
край якої дороги
силуету мого тьмяна тінь
упаде, як прощальне фото?
Де я буду?
Ким буду я завтра?
На якому із атомів?
На якій дощовій краплині
прилечу до якої хати?
І лише одне запитання
несу, ніби квітку осені:
дощі мої сліди змиють -
що ж по мені лишиться?..

Заплющив очі і знову нерухомо, задумливо сидів, складаючи наступного вірша. Інших біокіберів Русуля майже не знала. Здалеку долинув басовитий голос майстра Імбрикатуса. А потім ще один, незнайомий. Імбрикатус прочинив двері і зайшов до зали, але сам, і Русуля почала думати, з ким же він ішов коридором і кому голосно щось пояснював. — Привіт, Русуля! — Майстер сів у вільне крісло поруч, дістав сигарету з великої кишені свого засмальцьованого комбінезона, що виділяв безліч запахів. — Ви з цеху? — запитала його Русуля сторожко і навіть злякано. — Так. — Імбрикатус зробив різкий рух, підносячи сигарету до рота, і сколихнув те море запахів, що виділяв його комбінезон. Русуля аж поморщилась від нудотного біолаку, що вже встиг вивітритися з неї самої за ті сім днів, відколи вона зійшла з конвейєра. — Комбінат одержав нові замовлення? — Ні, — байдуже відказав Імбрикатус, дивлячись на кумедних мальованих чоловіків на екрані. — Чому ж ви були в цеху? — Яка ти цікава! — А з ким ви щойно балакали? — З одним лікарем… Русулю, дай мені спокій. Он дивися краще, — показав поглядом на екран телеінформатора. — А чого він приходив? — запитала Русуля, слухняно дивлячись на екран. Імбрикатус демонстративно змовчав. — Ви мусите відповісти. — Я не люблю теревенити. — Я не знаю, що це таке. — Це значить підтримувати розмову без певної мети, аби згаяти час, — посміхнувся майстер. — Я на таке взагалі не здатна, — образилась Русуля. — І ви це знаєте. Як ви можете чекати від мене цих… теревенів, коли самі створили нездатною на такі дії? — Звідки я знаю, якою тебе створили? — А хто ж знає? — Я тебе не конструював. Я лише майстер, я знаю… — Ви знаєте, як обшпувати смердючим біолаком, щоб аж очі виїдав, — спалахнула Русуля. — Чого приходив той лікар? — Замовити для роботи біокібера. — Ви прийняли його замовлення? — Ні. — Чому? — скрикнула Русуля. — Я створена медичним працівником. Я прагну щонайшвидше народитися, почати усвідомлену діяльність, а ви не приймаєте замовлення у лікаря, котрому потрібні кібери… — Йому потрібна хатня робітниця і няня майбутній дитині. — Імбрикатус дихнув на Русулю димом, і вона закашлялась. — А-а-а… То в нього приватне замовлення, — розчаровано мовила. — А наш комбінат служниць не випускає. Правда ж? — Так. Я порадив йому звернутися до нас в архівний цех, там зможе підібрати собі ще путнього кібера, який був у вжитку. Все? Питань немає? — Коли я дочекаюся народження? — Звідки я знаю? Загалом комбінат забезпечив попит. Хіба якась технічна революція чи просто непередбачене замовлення. — Для чого ж мене створили? Щоб я сиділа у цьому мороці біля екрана? Щоб я страждала? І Аманіту теж, — показала поглядом в глиб зали відпочинку, де біля колони дрімала така ж, як і вона, біокібер, медичний працівник. — Аби ми сиділи і чекали? Армілярію відправили в цех демонтажу відразу з цієї зали відпочинку! Вона тут просиділа десять років! — Русулю, ми не винні, що за ті роки не прийшло жодного замовлення на кіберів такого вузького профілю, якою була Армілярія… Звідки ти взагалі знаєш про цю історію? — Біокібери подейкують… — Русуля розхвилювалась. — До того ж в мені її блок корекції лімфодинаміки і ліва гемісфера центрального аналізатора… Тому кожна її думка… Все, що вона казала і лише думала, — зараз у мені. Тож я добре знаю, як ви з нею повелися. — Ох, ця вже мені пам’ять поколінь, — зітхнув майстер. — Від вас нічого не приховаєш. — А подумки продовжив, що немає нічого доброго у використанні старих блоків пам’яті, більше клопотів. — Що ти хочеш від мене? — Ще не знаю. Але ви можете щось зробити, аби мені не випала трагічна доля Армілярії… — відповіла і раптом попросила: — Віддайте мене цьому лікареві. Буду йому бавити дитину. Мені дуже тяжко тут, у вашій залі відпочинку. Дозвольте народитися! Імбрикатус подивився здивовано, проте швидко підвівся і, не кажучи ні слова, підійшов до відеону в ближньому кутку зали. — Алло! Архівний? На екрані з’явилося сухорляве обличчя непевного віку і невизначеної статі. — До вас приходив лікар вибрати старого кібера в служниці? — Так, він і зараз у нас. Перебирає. — Покличте його. Майстер заступив екран відеону, і Русуля не побачила обличчя того лікаря, але почула голос, який їй сподобався. — Слухаю вас. — З вами виявила бажання працювати Русуля. Вона медичний працівник. Сподіваюсь, ви порозумієтесь. — Пропонуєте кібера, котрий ще не функціонував? Чим зобов’язаний? — Пусте. Дякуйте самій Русулі. — Де і коли ми з нею зустрінемось? — За півгодини біля центрального входу. Імбрикатус повільно відійшов від відеону і спокійно повів Русулю в сектор технічного контролю, де формально її перевірили, бо ж ніхто не сумнівався, що новісінький сучасний кібер гуманітарного профілю впорається з такою спрощеною програмою, як хатнє господарювання. Коли вона вийшла надвір, відразу впізнала з-поміж кількох чоловіків на тротуарі під деревами ЙОГО, свого визволителя, котрому завдячувала цією хвилиною своєї появи у яскравий, розмаїтий світ людей і машин на штучній планеті Інкана. Вона усміхнено, трохи злякано дивилася на НЬОГО і простувала по коротко стриженій траві. — Ви чекаєте Русулю? — запитала, підійшовши. — Так. — Добрий день, — ледь помітно вклонилася. — Русуля — це я. — Мене звати Вересом. Я — лікар. Скоро у нас з Рутою має народитися дитина. Ми чекаємо на вашу допомогу, Русулю. — Так, я знаю, майстер мені все розповів. Ці дерева звуться акації? — запитала раптом. — Так, — усміхнувся Верес. — Акації. — Два місяці тому вони цвіли, правда? Таким запашним білим цвітом, як білим гроном, правда? — Правда. Русуля щасливо усміхалася, утверджуючись в правильності знань, закладених в її блоках синтез-аналізатора. — А оті плескаті машини називаються гелікомобілями? — Так. І ось та жовта машина серед них — моя. На ній ми поїдемо додому. — О, це фантастично прекрасно. Я ще ніколи не їздила на гелікомобілі. Верес розсміявся. — А де працює ваша дружина? — запитала Русуля, трохи незграбно зачиняючи за собою дверцята. — Вона хімік. Працює на комбінаті дитячого харчування… Тож проблем з харчуванням малого… чи малої не повинно бути. — Нам довго їхати? — А ти б хотіла довго? — Так, хочу подивитися на це місто, воно зветься Дзябран, хочу багато чого побачити… Як приємно пахнуть ваші сигарети… Це запах конвалій? — Так. — Вас турбує серце? — Ні. — Чому ж тоді ви курите ці сигарети з конвалійними алкалоїдами? — Так просто. Люблю цей запах. — Бачите, я і про дію конвалійних сигарет знаю, — задоволена сама собою, мовила Русуля. — Казали, ти медичний працівник, тож мусиш знати. Русуля розсміялася: — Останнім часом нашу конструкцію ускладнили новим мультипроектором домінанти, але пристрій виявився тендітним, часто емболізується, що зовні проявляється інформаційним провалом саме фахових, домінантних знань. Розумієте? — Розумію. — Але в мені ще все працює, як і належить. Все бачу, все розумію, все можу описати, відчуваю навколишнє усіма рецепторами, знаю своє місце в цьому світі, ніщо мене не лякає і не виводить з себе, з рівноваги, я відчуваю внутрішню гармонію. Це називається щастям. Правда? Верес прочинив віконце і викинув недопалок. — Подивись ліворуч, ми їдемо повз Центр проблем довголіття. Я тут працюю. — О, ви працюєте у великого Бера. Нам на комбінаті про нього багато розповідали. Який ви щасливий! Ви працюєте в славетного Бера. — А ти створена на комбінаті, який очолює не менш славетний Сфагнум! — в тон Русулі продовжив Верес. — Яка ти щаслива! — Хочете сказати, що добре там, де нас немає? Але хіба можна порівнювати нашого Сфагнума з великим Бером? — Котрого ти не бачила. — Але я про нього все знаю… — Не сперечайся, Русулю. Ось поживеш разом з нами… — Ви хочете сказати, що закладена нам інформація вже застаріла? Люди живуть не так, як нам казали? — Ваш Сфагнум великий вже тим, що створив таке чудо, як ти, Русулю. — Ну, що ви, яке ж я чудо, — здивовано оглянула себе Русуля. — Все за генеральним затвердженим проектом… А що ви робите у великого Бера? — Вивчаю тонкі механізми старіння людського серця. Така собі досить вузька тема… — Людського серця… — зачаровано, з благоговінням у голосі повторила Русуля, а Верес посміхнувся і не став продовжувати далі. Він дивився на її світле волосся, яке красиво спадало на груди, і не вірив, що поряд з ним не людина, а кібер. Такий красивий біокібер. — Ви так спокійно говорите про свою роботу… — Верес спіймав у її погляді докір. — А я навіть розхвилювалася. Вивчаєте людське серце… — Ми вже приїхали. — Верес різко загальмував і раптом побачив машину “швидкої допомоги” біля будинку, де він жив, і побачив, як до тої машини заходить його Рута і двоє в білих халатах. Не встиг зупинитися поряд, як “швидка” подалася геть. Верес знову запустив двигун на повну потужність і лиш прошепотів: — Чому сьогодні? Адже ще зо два тижні? Напружено вдивлявся в контури медичної машини, що майже летіла широкою магістраллю. Потім вона круто звернула ліворуч. Верес теж повернув кермо ліворуч, але на магістральному селекторі загорілось червоне, примушуючи зупинитись. — Ви знаєте, куди вони поїхали? — Так, знаю. Але чому сьогодні? Що ж трапилось? — А чому б і не сьогодні? — розсміялась Русуля. — Ах, Русулю, тобі смішно. Але ми з Рутою дуже добре пам’ятаємо той день… Ми знаємо, що сьогодні трохи зарано… На подвір’ї було тихо, з неба світила яскрава ракета-сонце, віяв легкий вітерець, розносячи аромат квітів, що росли на клумбах. Повільно прогулювались у сквері поодинокі хворі. Під прозорим куполом приймального покою, мов під шапинкою великого прозорого гриба, сиділа жінка чи біокібер у білім халаті. — Пробачте… Щойно до вас… — Чому ви хвилюєтесь? Ваша дружина зараз народжує. — Так, я розумію. Але… я сам лікар. То, може… — То, може, ви народите замість неї? Ваша присутність абсолютно зайва. Чекайте. Скоро повезете своє дитя додому. Ви ще пригадуватимете свою безклопітну юність. Верес картав себе за те, що не був поряд з Рутою в такий відповідальний момент. — А ви розкажіть мені, — тихо мовила Русуля. — І час збіжить для нас набагато швидше. — Що тобі розказати? — Про той день, який ви з Рутою так добре пам’ятаєте, — ніяково посміхнулася. — А-а-а, ось ти про що! Підійшли до клумби з червоними локсами. Сіли на лавочку. — Ми з Рутою познайомилися давно, кілька років тому, на концерті старовинних інструментів. Нас доля посадила в залі поруч. І ми… Нам обом… Ми відразу зрозуміли… — Що особливості ваших характерів, — продовжила Русуля, не дочекавшись, доки Верес віднайде потрібне слово, — доповнюють одна одну, є конгруентними, що повинно бути фактором спрощення стосунків із зовнішнім середовищем. І ще ви відчували сильну взаємодію ваших еманаційних полів. Одне слово, ви закохалися. Правда? — Правда, — усміхнувся Верес. — Але ми обоє на той час вважали, що кохання — це хвороба, котрої хоч можна і не боятись, але краще уникнути профілактично. — Ой, нам на комбінаті не казали такого про кохання… Чому ви так?.. — глянула знову з докором. — Але пробачте, я розумію, що це мене не обходить… Ну, а про той же день? — Про той день? Ми з Рутою полетіли на Веріану, курортну планету нашого метакаскаду… І от… Раптом з якогось вікна лікарні долинув приглушений дитячий плач. — Це ваш хлопчик, — сказала упевнено Русуля. — Звідки знаєш? — Я чую. То ваш хлопчик. І я заздрю йому. Це так прекрасно — бути щойно народженим. З вікна знову долинув дитячий плач. — То справді мій? Ти не помиляєшся, Русулю? — Я не помиляюся. У вас хлопчик. Стандартний. З об’ємом легень за голосовим спектром близько п’ятисот. З індексом Сорка сім, що відповідає масі три тисячі двісті. Чуєте? Не хвилюйтесь. Я ж не лише служниця. Моїм аналізаторам ще можна довіряти. Але Верес мусив сам побачити і почути свою Руту і свого сина. І тоді він заспокоїться, тоді повірить, що все гаразд.  

Над широкими скляними дверима засвітилося табло з блакитних літер: “Вітаємо з новонародженим!” Зупинилися під тим привітанням і дочекалися, доки приємний, з трохи металевим відтінком голос десь згори промовив:  — Лікаря Вереса вітаємо з народженням сина. Вага три двісті. Зріст п’ятдесят. Дружина Рута почуває себе добре. Урочиста зустріч молодої мами з сином за десять хвилин. А потім пролунала увертюра славетного Лактаріуса до “Святкової симфонії № 2341”. — От бачите, все, як я й казала, — мовила Русуля. А Верес схвильовано ходив біля широких скляних дверей. — Як несподівано вийшло. З батьками не поговорив, вони б прилетіли. І з друзів нікого… Лиш ми з тобою, Русулю. Але Рута буде щаслива, що я знайшов тебе. Я думаю, ви сподобаєтесь одна одній. — Він підійшов до біокібера і погладив долонею її світле довге волосся. — Рута в мене гарна, ось побачиш. До широких скляних дверей від вхідної брами поспішав гурт людей. Троє жінок і двоє чоловіків. — У вашої ордер на котру годину? — Моя народжувала без ордера. Хтось невдоволено побурчав про людську психологію, про прагнення обійти встановлену чергу. Але раптом всі притихли, бо розчинилися широкі двері. Русуля обернулася і очам своїм не повірила. Вона побачила Аманіту. Минуло кілька годин, як вона залишила її в блакитних сутінках зали відпочинку. І от Аманіта стоїть перед нею, вправно і красиво тримає немовля в блакитному конверті: Поруч з нею усміхнена жінка. Рута. Русуля була страшенно здивована, але, як і годиться, підійшла спершу до Рути, злегка вклонилася: — Добрий день. Прийміть мої щирі вітання. Я — біокібер Русуля. Потім взяла в Аманіти дитину. — Аманіто, як ти тут опинилась? — Десь за півгодини по тому, як ти пішла в служниці, приїхав представник цієї клініки з терміновим замовленням. У них несподівано вийшов з ладу помічник акушера. Підвели АТФ-генератори. Його привезли на комбінат, а мене взяли взамін. Це десь за півгодини, як ти пішла в служниці. — В голосі Аманіти відчувалася деяка зверхність. Але Русуля не образилась. — Я ні за чим не шкодую, Аманіто. Нам випало щастя народитися. І я щаслива тим, що народилася і живу. Верес підійшов до Рути і поцілував її. Русуля тримала на руках немовля, маленького хлопчика, котрий ще нічого не знав про світ, у який прийшов, але вже радів своїй появі. Хлопчик усміхався.  



 

ПОВЕРНЕННЯ З ІНКАНИ




Він летів назустріч ночі. Летів на ту половину планети, котру ще не освітили промені чергової ракети-сонця. Довкола Чапола вже збиралися сутінки, а він поспішав до невеликого лісового озерця. Саме воно чомусь найбільше нагадувало йому про Землю. Особливо останнім часом, коли на нього находила нудьга. Він і сам не міг пояснити собі, що ж, власне, трапилось. Летів над лісом, який усе темнішав. Далеко ліворуч світився вогнями велетенський пунктир магістралі до міста Свіба, названого на честь першого поселенця Інкани. Чапол побачив унизу відображення зірок на тихому плесі води і почав швидко знижуватись. Опустився на знайомий піщаний берег. Вихопив променем ліхтаря кружало прибережного лісу. Потім відчепив заплічного гравітоангуляра. Деякий час сидів на великому холодному камені серед пітьми. Згодом, не поспішаючи, приніс трохи сухих дров, склав їх на березі, клацнув запальничкою. Полум’я швидко перехоплювалось з гілки на гілку. Розгорілося багаття. Сидів, слухав, як потріскують дрова, а думками був на Землі. Згадував уже вкотре той рік, той день, ту мить, коли мати погодилась переселитись до нього на Інкану. Погодилась, бо крім нього, Івана Чапола, в неї не було вже нікого на Землі. Полетіла до сина, до голови Інканського проектно-конструкторського інституту метагалактичних синтезів, до творця 142-го метакаскаду. Світало. Ракета-сонце повільно піднімалася над обрієм. Чапол зустрічав ранок. — Добридень, — раптом почулося в нього за спиною. Чапол відповів на привітання не обертаючись і почув знову: — Пробачте, я розумію, що ви не потребуєте мого товариства, але ваша зажура змусила мене зупинитися. Я давно спостерігаю за вами, та ви мене не помічаєте чи не хочете помітити. Чапол обернувся і побачив позад себе худорлявого чоловіка, що тримав за кермо полідікролового надувного велоспіда. — Хто ви? — тихо запитав Чапол. — Я? — ніяково перепитав той. — Біокібер Дьондюраг. — Ви біокібер? — чомусь здивувався Чапол. — Так, — якось винувато знизав плечима. — А ви хто? — В цю мить я — лише втомлена людина, яка думає про Землю за п’ятсот двадцять сім мільйонів кілометрів від неї. — Я ще ніколи не бачив Землі. — Для вас Земля поняття чисто раціональне, — сумно усміхнувся Чапол. — Сідайте. — Дякую… — Дьондюраг сів. — Але я дуже хотів би побачити її, планету людей. — Кібер замислився, ніби шукаючи потрібне слово, заплющив очі і довго сидів нерухомо, потім несподівано прошепотів: — Нарешті! — Що ви сказали? — Нарешті… Щойно відновилася циркуляція біоплазми в лівій гемісфері центрального аналізатора, і мені відразу стало так легко, аж млосно. — Кібер глибоко вдихнув лісового повітря і надовго затримав у грудях. — Ліс впливає на мене благотворно. Ніщо не лікує краще. — Розкажіть про себе, — Чапола зацікавив несподіваний гість, що виринув з лісової пітьми. — Я науковий консультант Ніколіана Бера. — Ви з дослідного центру проблем довголіття? — Так… Мені дали двадцять годин для відпочинку та профілактичного ремонту. Я був дуже втомлений кількаденною роботою і ледь не спричинився до аварії… Тож мені дали можливість відпочити і підлікуватися… Я вирішив поїхати до лісу… Чапол уважно дивився на Дьондюрага. — Пробачте, — мовив кібер, споважнівши. — Я дуже балакучий. Але, розумієте, відновилася циркуляція біоплазми. Я радий, що нічого серйозного немає, що мене не демонтують.  



— Ваше ім’я Дьондюраг, ви казали? Я не помилився?  — Так, за паспортом я Дьондюраг… Хоча більшість моїх друзів добавляють літеру “н”… Дьондюранг… Друзям видається, що так звучить милозвучніше й серйозніше, а я не заперечую… — А чи знаєте ви, що означає ваше ім’я? — Так. Безумовно. Я знаю все, що мене стосується. Дьондюрагом називали колись квітку з родини лілійних. Цю рослину називають ще конвалією або ж маївкою… Ви мені нагадали. Спасибі. Я мушу поспішати. — Кібер підвівся, підняв з трави свого велоспіда. — Я ще мушу знайти траву… — поглянув на годинник. — Вона розквітає за двадцять хвилин на галявині з живим піском. Останнім часом я вподобав трави, вони гарно стимулюють системи регуляції. — А де та галявина? — Чапол помітно хвилювався. — Справа в тому, що… Ви запитували мене, хто я… Чапол… Колись давно я мав честь і радість бути творцем… Одне слово, галявини з живим піском мною не були передбачені… — То ви — сам Чапол? — ще більше споважнів Дьондюраг. — Галявина з живим піском — дуже цікава місцина. Он вона. Бачите? — він показав рукою. — Там перетинаються один раз на сім вікор поле первинної біоплазми і поле Аркону. — А який він, живий пісок? — голос Чапола затремтів. — Дуже схожий на звичайний. Але кожна піщинка… Я не знаю, як сказати, аби ви відразу все зрозуміли. Це важко передати словами. До того ж ви не кібер… Чапол захотів піти на ту галявину разом з Дьондюрагом, але стримав себе, не зважився. Можливо, та галявина справді лише для них, для кіберів? Творець планети так і не спромігся більше на жодне слово. — Живий пісок дуже схожий на звичайний, — повторив Дьондюраг. — Зрештою, будь-який пісок стає живим, якщо потрапляє в те місце, де перетинаються поля первинної біоплазми та Аркону. Запанувала тиша. — Пробачте, я не знав, що ви — сам Чапол. Ви сиділи такий сумний. Мені захотілось вас розважити. Дьондюраг, не озираючись, поїхав у глиб лісу. Ця несподівана зустріч збентежила Чапола. Було дивно дізнатися про кіберів, що їздять до лісу по лікарську траву, про галявину з живим піском і про якесь поле Аркону. “Ось так завжди, — думалось йому. — Створене тобою починає існувати самостійно, аж стає незрозумілим для тебе…” По-справжньому розвиднилось. Оранжеві відблиски штучного сонця грали на тремтливому плесі невеликого озера. Тихо шумів інканський ліс. Чапол заплющив очі. Йому було погано, і він не міг придумати, що треба зробити для того, щоб стало добре. Повернутися на Землю? Але після стількох років розлуки Земля, певно, теж чужа й незрозуміла. І думка про те лякала. Почувши гул гелікомобіля, Чапол зітхнув — сьогодні ж вихідний, тож не чекай тиші коло цього озерця. — Ви не скажете, де тут суничні місця? — З блакитної кабіни гелікомобіля важко протиснув огрядне тіло усміхнений чоловік. Не чекаючи відповіді, глянув під ноги. — О, суничка! — Повільно нахилився, зірвав ягоду, поклав до рота і блаженно примружився. Потім подивився довкола, але не захотів відходити далеко від машини, знову сів до кабіни і поїхав далі. Чапол закинув за плечі гравітоангуляр, увімкнув двигун і повільно знявся в повітря. Його матері було тільки 167 років. Та коли він забрав її на Інкану, вона якось дуже швидко постаріла. Бавила малого Торика, а зараз вже й не справиться з бешкетником, не дасть йому ради. На Інкані все для неї було чуже: і прекрасні модерні будинки, і велетенські заводи-комбінати, і людське довголіття. Навіть син інколи видавався чужим. Дивилася, як приходив зі своїми товаришами, як вони схилялись над проектами, як вони захоплено дискутували про побут і клімат, про енергію Прея і про акселерацію, про виховання дітей і про вимоги енергетики, і розуміла, що вона в ті хвилини синові не потрібна, і не знала, чи настануть хвилини, коли вона буде потрібна. Невістка теж була підкреслено ввічлива, ніби з чужою. Навколо прекрасний, але чужий світ. Приземлився Чапол на дитячому майданчику серед полідікролових моделей трансангулярів та високих інканських гірок. Піднявшись на третій поверх, зайшов до помешкання. Торик лементував. Отже, мати вже прокинулась. Чапол не любив вихідних. Поки був молодшим і енергійнішим, брав на вихідні літературу додому або ж їздив рибалити. Тоді спогади про далеку Землю були не такими болючими, без меланхолії. Тепер же вони просто нестерпні. Зайшов до свого кабінету, сів у м’яке рожеве крісло. Ніби у напівсні долинали до нього крики Торика, музика від сусіда, зойки гелікомобілів за вікном. Дивився на химерну гілку з дерева, зламану біля його озерця. Та гілка другий рік стояла засохлою у вазі на шафі. Схожа на земні корали. Вигадки біологів спеціально для 142-го метакаскаду. Двері до кімнати прочинилися, зайшла дружина, сіла біля Чапола. — А знаєш, де я була вчора? В геронтологічному пансіонаті. Як там гарно! Я навіть не уявляла собі. Чудове архітектурне вирішення, мозаїка, сади, басейни, бібліотеки, комплекс лікувальної гімнастики, акваріуми, у величезних вольєрах земні птахи співають… Слухай, давай твою маму влаштуємо там? Я вже з нею говорила. Вона каже, що їй байдуже. Як ти скажеш, так і буде. — Ти б не хотіла поселитися поближче до Землі? — тихо запитав, мов не чуючи сказаного. Чапол дивився на красиве, ще не розчесане брунатне волосся дружини, на її груди, прикриті квітчастим свіцом, на пустотливі кутики уст, на щасливо безтурботні, самозакохані очі, хотів образитись за її егоїстичні балачки про пансіонат, але натомість подумав: “Яка вона гарна, молода квітка неземного світу”. Димниця народилася вже на Інкані. — Я кажу абсолютно серйозно. Дружина подивилася зверхньо і холодно. — Ти як старий. Хочеш поближче до Землі. — Шкода, що ти не розумієш. Але ти не винна. — Ах, облиш. Пора тобі змінити програму, — розсміялася. А Чапола гнітила думка, що він тепер сам дуже мало знає Землю. Навіть перестав читати часопис “Земля і люди”. Може, свідомо хотів знищити найменше зерно, що народжує спогади? Але ж коріння його спогадів — то і його коріння. “Я дуже хотів би побачити планету людей”, — сказав той кібер. — А ти б хотіла побачити Землю? — запитав дружину. — Я ніколи не полюбляла туризм, Чаполе. Ти знав про це, коли брав мене, — кокетливо звела брови. Несподівано засвітився екран відеофону. — Привіт, Чаполе! — усміхнулося чоловіче обличчя. — Вітаю чарівну дружину мого шефа! Що це ви такі сумні? Ніколи не здогадаєтесь, чого я подзвонив. Хм-м… Попрощатися. Я завтра лечу на Землю. Назавжди. Ви здивовані? — Ні, — мовив Чапол. — Я здивувався тоді, коли ти вирішив залишитися на Інкані. Для такого закоренілого землянина, як ти, то був вчинок навіть дивний. Ти вже замовив місце в міжпланетному? Що думаєш робити на Землі? — Місця в міжпланетному не проблема. А на Землі спершу відпочину трохи від загального благоденства, а потім… Може, приживуся, а, може, на Центурію потім махну… Там зараз роботи багато. Але летіти треба, Чаполе. Дуже вже часто Земля мені сниться. Хоч побачити ще раз мушу… У нас із нею, може, любов… Екран згас. До кімнати забіг Торик з великим дитячим когератом. — Пах-пах-пах! — кричав, цілячись то в батька, то в матір. Чапол дивився на сина. Думав про те, що житиме син тут на Інкані щасливо й безтурботно і, може, ніколи не побачить Землю, ніколи не снідатиме в студентській кав’ярні “Галактика”, не побачить могилу свого діда, не боятиметься смерті ще років триста. Від того син ставав ніби чужим. І раптом піймав себе на думці, що він сам може ніколи більше не побачити Землю і могилу свого батька… Буде жити в цьому чудесному і страшному світі, все життя приховуючи від дружини і сина свій біль. Підвівся й пішов до матері. — Мамо, — мовив схвильовано. — Хочете полетіти на Землю? Мати здивовано звела погляд, і Чаполу здавалося, що вона заплаче, але вона лише перепитала: — Що, сину? В мене ж на Землі не лишилось нікого… Чапол мовчав, не знаходячи сил дивитись матері в очі. На великий екран вікна проектувався гірський хребет, освітлений ранковим сонцем. — А ти хіба летиш на Землю? — раптом запитала. — То візьми мене з собою. Ще хоч раз… подивитися… Чапол заплющив очі, бо не хотів, щоб мати бачила його сльози. — Ми полетимо сьогодні ж, мамо. Добре? — Добре, сину. Ця думка прийшла несподівано, як сльози. Враз відчув себе щасливим, мов збудився від довгого сну і позбувся давнього, до кінця не усвідомленого сорому. — Збирайтесь, мамо, — сказав лагідно. Повернувся до Димниці. Довго не знав, що сказати. Дружина сиділа за столом. — Я з мамою хочу злітати на Землю. Чуєш? — Не знаєш, де подіти себе на вихідні? — Ти з Ториком не хочеш полетіти з нами? — Навіщо мучити дитину? Цей час можна провести значно розумніше. — Ми летимо за кілька годин, — сказав стримано. — Якщо мене довго не буде, хай керування інститутом бере на себе Орн. Матеріальний баланс синтезу орбітона лежить у шухляді мого робочого столу. Креслення теж давно всі готові. От і все. Не забудеш переказати? — Не забуду, — безтурботно усміхнулася. — А ти що, можеш затриматися? Чапол нічого не відповів. Підійшов, сів поруч і раптом, несподівано для самого себе, міцно обняв Димницю, поцілував її так, як колись у часи їхньої подружньої юності. — Що з тобою? — прошепотіла схвильовано. Чапол на якусь мить навіть запитав сам у себе: навіщо він летить на Землю? Торик, зачинившись в кімнаті, стріляв уявних електронних кицьок. — Синочку, я з бабусею лечу на Землю. — Добре, лети, я чую. Пах-пах-пах! — Він так і не відчинив дверей, щоб попрощатись. А коли сіли в крісла міжпланетного, мати перепитала: — На Землю, синку? Запрацювали потужні анігілятори. Чапол дивився в ілюмінатор, як меншають споруди космопорту під ними, читав геометрію кварталів. Серед виробничих корпусів побачив і свій інститут. Інкана меншала, перетворювалась на жовто-зелену кулю, і можна було вже тільки уявити, що на тій кульці живуть люди. Там лишилися його Димниця і Торик. Двоє щасливих жителів неземного світу. — Мамо, подивіться. Непогана планетка вийшла. Правда? І то я її придумав. — Ти в мене розумник, синку. Сиділи у м’яких кріслах принишклі й схвильовані, мов зустрілись після довгої розлуки.  

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка