Оповідання слово старого джина



Сторінка1/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

Annotation


Науково-фантастичні оповідання і повісті про життя майбутніх поколінь людей на штучних планетах, земні і космічні проблеми людства.

ОповіданняСЛОВО СТАРОГО ДЖИНАФОЛІАНАДОЗВОЛЬТЕ НАРОДИТИСЯПОВЕРНЕННЯ З ІНКАНИПОСМІШКА КІБЕРАТАТУ, ПРО ЩО ТИ ДУМАЄШ?РУСУЛЯВ МОЄМУ СЕРЦІ НЕМАЄ ЗЛА

ПовістіДІТИ НІКОЛІАНАКОРИДАДЬОНДЮРАНГЗМІСТ

 

 

Художник ГЕННАДІЙ ГРЕЧУХІН В этот сборник вошли рассказы и повести о земных и космических проблемах человечества, о сложных взаимоотношениях людей с биокиберами, о путях физического и духовного совершенства наших потомков. Читатели встретятся с любимым героем писателя — биокибером Дьондюрангом, станут участниками событий на искусственной планете Инкане в астероидном поясе Солнечной системы. Рецензенти В. І. ПОЛОЖІЙ, М. Б. СЛАВИНСЬКИЙ  



 

 

Оповідання

 



 

СЛОВО СТАРОГО ДЖИНА


Астрагал з Остудою сиділи біля пульта, приймаючи ультрафіолетові ванни і водночас стежачи за блакитною цяткою планети, котра через сім годин мала заповнити собою весь екран. Старий Джин спостерігав за планетою і енергетикою корабля, за часом і за Астрагалом з Остудою. Старим Джином його прозвали зовсім недавно, перед польотом, коли комісія зробила висновок, що він уже не цілком відповідає сучасним вимогам пілотажу. Його збиралися демонтувати, та Астрагал переконав комісію в надійності старого кібера, з котрим вони разом здійснили вже двадцять сім польотів. — Двадцять один… Сорок два… Восьма по курсу дев’ять… Приземлення на тридцять сім хвилин раніше розрахункового. Сорок сьомий — норма, — промовив Джин одразу з чотирьох динаміків. Астрагал зняв захисні окуляри й примружився: — Ти вже натішився цим сурогатом світила? Може, час вимикати? Скоро приземлення. — Джине, дай нормальний спектр, — сказав Остуда, накидаючи на плечі синій комбінезон. — А морського узбережжя я не бачив. Хіба що на екрані. Остуда був професійним космодослідником, як і його батьки. Він народився на орбітоні “Земля-28”. То був великий корабель-база на транскаскадній орбіті. Про Землю йому розповідали батьки та голубі екрани телеінформаторів. Сімнадцяти років Остуда здобув право брати участь у дослідних експедиціях, що стартували із “Землі-28”. Політ до планети Центурія був для молодого фізика тридцятим. — Ти справді ніколи не бачив моря? — спитав Астрагал. — Лише з висоти. І взагалі мені не щастило на красиві планети. Здебільшого траплялися мертві, а там — скелі, скелі… Астрагал народився на Землі. Закінчив біологічний факультет, і його послали на орбітальну станцію у розпорядження Центру космічних досліджень. — Цього разу, схоже, пощастить, — сказав Астрагал. — Центурія схожа на заселену планету, принаймні на знімках, зроблених з попередньої автоматичної станції. На ній є море. — Я не дуже сумую, — всміхнувся Остуда. — Окрім моря, є ще щось варте уваги. Якщо політ буде вдалим, зможу закінчити роботу над докторською. — Двадцять два… Сорок два… Восьма по курсу дев’ять… Приготуватися до режиму посадки, — пролунав голос Джина. — Міг би дозволити нам ще з півгодини спокійного польоту. Ще ж рано. — Щоб не було пізно, — відповів Джин. — А взагалі ви мені сьогодні не подобаєтесь. Вже так до всього звикли, що перед посадкою навіть пульс не прискорюється. І що далі, то ви байдужішими стаєте. Ви мені набридли. Повернемось — я справді демонтуюся. — Молодець, Джине! — зареготав Астрагал. — Що б ми робили без тебе? — Приготуйтесь до посадки. Двадцять вісім одна сім по курсу дев’ять. Сорок другий в нормі. — Кам’янію від такого життя, — мовив Астрагал, фіксуючи на голові шолом. — Хочу сімейного затишку, хочу чути дитячі голоси… Десь на орбітоні про мене згадує Сана… Так рідко приходять звістки від неї, і такі короткі… Я, мабуть, теж покину польоти. — Ти сам знаєш, що не зможеш… — Але я люблю Сану, а їй заборонили літати. В неї гравітаціоз. — Завжди треба чимось поступатися. Завжди існує якась недовершеність людського щастя. — Двадцять сім нуль сім. Сімнадцятий на режимі п’ять. Третій норма. Ви знову мені не подобаєтесь. Що то за теревені перед посадкою? Чи немає іншого часу згадати про жінок? — Джине, ти старий буркун. — Переводжу на режим гальмування. — Перевір дублера двадцять сьомого блока, Джине. — Все вже зроблено. Години посадки минули в Астрагала з Остудою, як і завжди, спокійно і легко. До останніх хвилин вони балакали про всяку всячину, ніби й не стежили за показниками інформаторів. Згадували життя на далекій Землі. І лише коли пройшли щільні шари атмосфери, Остуда, швидко оглянувши місцевість, побачив море і якісь геометрично стрункі утворення на узбережжі. Він обрав невеликий майданчик між двома пагорбами і посадив машину. — Ти помітив? — спитав Астрагал. — Там було щось дуже схоже на будівлі. Здається, скоро прийматимемо вітання від жителів чужої цивілізації. — А поки що прийміть моє вітання, — голосно мовив Джин. — Але наступного разу, коли будете самостійно приземлюватися… Слова Джина несподівано урвав різкий звук. Ніби горохом хтось сипонув. Астрагал квапливо увімкнув екрани зовнішньої панорами і аж присвиснув: корабель швидко оточували кумедної форми пристрої, з деяких машин виходили живі істоти. Вони трималися оддалік “Центурії-7” і не відходили від своїх машин. Було чути їхні голоси, вигуки. Через потужні підсилювачі звукові сигнали надходили до Джина, і той мусив терміново вивчати мову. Живі істоти скидались чимось на землян, але мали дещо інші пропорції тіла — велику голову та короткі кінцівки. З машин кидали пакунки, котрі розсипалися над кораблем тонкою сіттю. Кінці сіті головаті істоти фіксували на грунті. За лічені хвилини корабель вкрився кількома шарами тенет. — Оперативні хлопці. Не встигли ми приземлитися, а вони вже тут і при повному озброєнні. — В голосі Астрагала не було нічого, окрім цікавості, за своє життя він потрапляв і не в такі халепи. — Вони могли запеленгувати нас кілька годин тому. — Джине, ти ще не можеш зрозуміти, що вони кажуть? — Сподіваюсь, що скоро зможете з ними привітатися. Якусь хвилину сиділи мовчки і дивилися, як на яскравому екрані метушаться химерні фігурки і машини. Вдалині вигравало хвилями море. — Зараз я вийду до них, — сказав Астрагал. — Джине, що там за бортом? — Кисню дев’ять, азоту вісімдесят сім, але тиск за Гребом сімнадцять. Повний аналіз складових матимете за півгодини. Астрагал закріпив шолом і пішов до шлюзової камери. Хода була важка: за час польоту відвик від костюма. Остуда напружено вдивлявся в екран, доки нарешті побачив, як відкрився зовнішній люк і звідти показалася прозора куля Астрагалового шолома. Але нараз ніби автоматна черга пролунала, по обшивці корабля гучно вдарило металом. Люк зачинився, і незабаром Астрагал повернувся до кабіни. — Чортівня якась! — люто вигукнув він, знявши шолом. — Мало не понівечили селектор, — показав рукою на груди. — Кулі влучили трохи вище. Вони або божевільні, або дуже налякані. — Що думаєш робити? — Не знаю. Треба зачекати, доки зможемо розібратися в їхній мові. Як справи, Джине? — Працюю в режимі найбільшого напруження. Доповім сам. Минав час. Джин мовчав. Головаті істоти, як і раніше, сновигали навколо корабля. — Мене це дратує, — вихопилось в Остуди. — Невже не видно, що ми… що ми не агресивні? На планету спадали сутінки. Море зникало у присмерку. — Поглянь! — вигукнув Астрагал. — У них очі світяться. В міру того як темнішало, оранжеві цятки очей палали дедалі яскравіше. Здавалося, ніби корабель оточила зграя світляків. — Блимають очима… Але нам, певно, не завадить трохи поспати. Чи не так? — Хіба ж заснемо? Лише через п’ять годин над космонавтами, що сиділи, втупившись в екран, несподівано пролунав голос Джина: — Що бажаєте сказати жителям Центурії? — Збагнув їхню мову? — зрадів Остуда. — Сподіваюся, ви не шкодуєте, що взяли з собою Старого Джина. Я працюю дещо повільно, зате маю досвід. То що їм переказати? — Привітайся, скажи, звідки ми прилетіли, скажи, що не хочемо учиняти їм зло… Космонавти побачили, як застигли оранжеві цятки очей, коли Джин почав говорити. — Що вони відповіли? — Вони також вітають нас. — Скажи, що я зараз вийду. Джин по паузі мовив: — Кажуть, що будуть стріляти. — Стріляти? Ти не помилився? Кібер знову переключився на контакт з центуріанами і розмовляв досить довго. — Вранці вони влаштують переговори і перевірку. А зараз і чути не хочуть про конкретні справи. — Запитай, чи часто до них прилітають подібні кораблі? — Вони кажуть, що це нас не обходить… — То що нам робити, Джине? — Чекати ранку. Через сімдесят три години за нашим часом буде ранок. Доба в них — сто п’ятдесят вісім наших годин. — Що? Три доби чекати, доки вони розпочнуть переговори?  



— Але ж потім буде три доби суцільного дня, — сумно сказав Астрагал. — Ми планували, що місяць перебуватимемо на Центурії… …Вони спали якомога довше. А потім знову сіли біля екрана. Намагалися читати, працювати над зібраними матеріалами, та марно. Так минуло шістдесят годин. Над ранок пролунав голос Джина — чужою, незрозумілою мовою. Відповіді чекали довго. — Вони готують комісію для переговорів, — врешті сказав Джин. — І вимагають відкрити корабель для перевірки. Запанувала тиша. — Вони хочуть, щоб ми впустили комісію на борт корабля, — повторив Джин. — Гаразд… Але повідом їх про параметри нашого мікроклімату, щоб витримали шлюзування. Жителі Центурії не дуже квапились. Минуло кілька годин, поки з натовпу вийшло троє. На центуріанах були тільки благенькі сині комбіне-зончики. Остуда з Астрагалом вийшли в шлюзову камеру, опустили трап. Троє центуріан почали підніматися. Маючи Джина за перекладача, Остуда почав розмову. — Вас попередили про низький тиск на борту корабля? — Так. У них були запалі очі, а шкіра сірого кольору. — Ви добре переносите падіння тиску? — У нас немає захисних костюмів. База досліджень у Керлі… То далеко звідси… У цей час пролунав постріл, і центуріанин, котрий щойно говорив, упав з високого трапа. — Джине! Що це значить? — крикнув Астрагал. — Його вбили, бо він вибовкнув, де знаходиться база космічних досліджень. — Безумство, — процідив крізь зуби Остуда. Двоє центуріан, що лишилися на трапі, піднялись до шлюзової камери. — Ви певні, що витримаєте? — Нам наказано витримати. Знизавши плечима, Остуда зачинив зовнішній люк і ввімкнув мотор декліматора. Дивився, як центуріани злякано туляться один до одного. Вони зробилися жовтими, потім зеленими, у них почали підгинатися ноги. Астрагал квапливо натиснув на клавішу зворотного шлюзування. Центуріани впали на блискуче дно кабіни. — Вони вже мертві, — холодно мовив Джин. Космонавти розпачливо дивилися один на одного. Та за кілька хвилин прийшли ще четверо головатих жителів і спокійно витягли мертві тіла з камери. — Вони повідомили, що переговори відкладаються до завтра. Вони поїдуть по захисні костюми. — Отож треба чекати ще одну їхню ніч? — Так, і решту сьогоднішнього дня. Задраїли люк, зайшли до кабіни, переодягнулися, посідали в м’які крісла. Почували себе моторошно. На “Землю-28” повідомили коротко: налагоджуємо контакти з жителями Центурії. Потім прийняли великі дози транквілізаторів і проспали всі двісті вісім годин. — Ще ніколи не був у такому дурному становищі, — пробурмотів Астрагал, вмиваючись після сну. — Зовсім не уявляю, що робити. Істоти вони розумні, і треба поважати тутешні порядки, але ж дії їхні не дуже логічні, а вони самі, по щирості, не викликають симпатії. — Але ж треба якось знайти спільну мову. — Поглянь, — вигукнув Астрагал. Біля корабля стояли дві постаті в незграбних чорних костюмах. — Вони просять їх впустити, — повідомив Джин. Квапливо зробили все належне. Шлюзування пройшло нормально. Дві головаті постаті зайшли до кабіни, мовчки роздивилися, потім почали клацати якимись пристроями, схожими на фотоапарати, розпитувати про призначення бортової апаратури. — Де ваша зброя? — запитав раптом один із них. — На борту корабля немає зброї. — На чий же захист ви розраховуєте? — Наш захист — корабель. — Ми не віримо, що у вас немає зброї. — Центуріани швидко попрямували до виходу. — Зачекайте! — кинувся Остуда. — Тепер ми можемо вийти з корабля й ознайомитися з вашою планетою? — Ні! — сказав центуріанин не обертаючись. — Ми порадимось. Вирішимо завтра. — Так не можна, — благав Остуда. — У нас обмежені енергетичні запаси. Ми не можемо чекати. У вас такі довгі дні. Дайте нам хоча б кілька годин. Ми візьмемо зразки мінералів, ми познайомимося… Центуріани мовчки прямували до виходу. — Я збожеволію, — прошепотів Астрагал. — Інший світ, — сказав Остуда. — Вони ніби й бояться нас, але не знаходять нічого розумнішого, як тримати нас у цих тенетах. Я певен, якби ми повмирали з голоду, для них це було б найкращим виходом. Сто п’ятдесят сім годин… Спершу вони не могли знайти собі місця, та потім заспокоїлись. — Джине, ти маєш нас розважати. Згадай щось із віршів, тебе колись вчили. — Так, мене вчили. Що хочете почути? — Знаєш Сандра? — Слухайте, — тихо мовив Джин. Зненацька серед ночі
впало яблуко.
Бурштином трав спліталися слова.
І білий кіт муркотів на колінах.
І білий кіт.
Ми з ним добре порозумілися.
Лише погладити за вухом.
А як порозумітись людям?
Твоє волосся довге, як прощання.
І перестигли вже давно
слова і губи,
мов осінній сад.
Твоє золотаве волосся.

— Джине, а ти жорстокий дідуган, — стримано засміявся Астрагал. — Ти читаєш нам про перестиглі губи. А ми тут скоро другий рік не бачимо живої людини. Потім вони згадали своїх батьків, занурились у спогади. Сиділи розчулені й принишклі, слухаючи розповіді один одного. Настав ранок, і вони ніби пробудилися, повернулися до дійсності. — Джине, які в нас енергетичні запаси? — Тут можемо лишатися не більше трьохсот годин. — Тож сьогодні практично останній день. Мусимо зробити хоч що-небудь. Може, ще раз вийти до них без дозволу? — Спробуй. Але, як і першого разу, тільки-но прочинився зовнішній люк, відразу по обшивці корабля вдарило металом. Астрагал був змушений повернутися. За кілька годин з гурту центуріан вийшов чоловік у чорному, а не в синьому, як решта, комбінезоні і голосно щось промовив. — У нього до нас запитання, — переклав Джин. — Перше: звідки ви знаєте їхню мову? Друге: чому не покажете зброю, якщо справді не збираєтесь нападати? — Джине, перекладай… Вашу мову ми вивчили, зрозуміли, знаючи загальні принципи побудови мов Всесвіту. А зброї у нас немає, тому й не можемо її показати. Чорний центуріанин стояв незворушно, ніби висічений з граніту, потім зробив кілька кроків назад, злився з натовпом. Астрагал з Остудою чекали, що ж буде далі, та минали години, ніхто не виходив з гурту. Аж нарешті знову з’явився центуріанин в чорному. — Немає на світі брехні більшої за ваші відповіді, — переклав Джин. — Ви хочете обдурити нас, та не вийде. Важко приховати своє справжнє обличчя. Підступний план Мейбомія провалився. Центуріани підкотили якийсь пристрій, і за кілька хвилин на корабель ринув потужний струмінь палаючої рідини. — Поглянь, наші тенета не горять. Вони хочуть нас підсмажити, — усміхнувся Астрагал. На екрані шугало полум’я, по землі стелився зелений дим. — Ось тобі й брати по розуму, — зітхнув Остуда. — Джине, візьми аналізи продуктів згоряння і заміряй температуру… Цікаво, невже вони сподіваються досягти більшої температури, ніж та, яку ми долаємо, проходячи щільні шари атмосфери? — Я давно все це зробив. Попередні дані інтригуючі — є один невідомий складовий компонент. Але температура не перевищує двох тисяч градусів. — Негідники вони, оці брати по розуму! Я пропоную ввімкнути двигун без бічних фільтрів анігілятора. Нехай вони перетворяться на пару. — І зробимо обліт планети… І ще десь, може, сядемо, щоб вийти з машини і взяти зразки… Джине, чуєш? Перевіряй системи зльоту і вмикай двигуни. — Я не хочу перетворювати їх на пару в мій останній політ. До того ж, я не робив цього і в попередні. — Сподіваюся, ти не пропонуєш нам лишитися тут? — Ні, командире, але і ви не хочете брати гріх на душу. — Ми змушені, Джине. — Ви маєте бути великодушними, капітане, і розумнішими. Адже вони не винні, оті головаті з оранжевими очима, що… — Що вони просто негідники, — буркнув Остуда. — Брати по розуму. Не дали навіть вийти з корабля… Обілляли гидотою і палять, як дикуни. — Не їхня провина, що здаються нам дикунами, але ми будемо винні, якщо знищимо їх. — Джине, ти спокійний і розважливий, наче кібер… То скажи сам, що нам робити? — Я спробую з ними поговорити. Чекаючи закінчення Джинових переговорів, сиділи похнюплені, час від часу дивилися на головатих центуріан, які стояли нерухомо, мовби неживі. — Вони сказали, що ніякі хитрощі не допоможуть слугам Мейбомія втекти, — врешті промовив Джин. — Треба їх якось налякати. — Запитай, хто такі слуги Мейбомія? — Вони сказали, що слуги Мейбомія — це ми. — Дуже цікава й вичерпна інформація. Можеш використати її в своїй докторській дисертації. Джин запустив двигун, і корабель завібрував. — Я зараз покажу їм, командире, як перетворюється на пару грунт під кораблем. Може, вони щось зрозуміють. Від роботи анігілятора навсібіч заструменіли потоки розпеченої плазми. Коли Джин вимкнув двигун, всі побачили воронку під кораблем. — Я їм сказав, що коли запустимося на повну потужність і без фільтрів, та воронка розшириться на сотні метрів. — А вони що? — Не відповіли нічого. — Що ж ти тепер скажеш, Джине? — Вони мусять зрозуміти… Мусять… — А коли ні? — Капітане, вирішувати вам. Але я сам не зніму бічних фільтрів. Кібери відрізняються від людей послідовністю. Я не візьму на себе знищення цих істот. Мене при народженні переконали в тому, що подібні дії — зло, і я того не забув. — Астрагале, поглянь! Центуріани заворушилися і почали відходити назад. Головатий у чорному комбінезоні бігав поміж них із зброєю, намагаючись затримати, і кілька центуріан вже лежали мертві. Та раптом його оточили, зчинилася бійка, а коли гурт розступився — центуріанин у чорному лежав поруч із своєю останньою жертвою. Дехто із головатих квапливо відчепляли кріплення сіті, накинутої на корабель. — Можемо летіти, — сказав Остуда, але ніхто не відчув від того полегшення. — До вас звертається один із жителів, — повідомив Джин. — Він каже, що ви можете вийти з корабля і робити все, що вам треба… Він просить пробачення у слуг Мейбомія… Астрагал з Остудою перезирнулися. — Нам лишилося десять хвилин, командире. Багато енергії пішло на попередній запуск анігі-лятора. — Тоді скажи їм, що ми прилетимо через кілька років. Джин переказав ті слова центуріанам, а за кілька хвилин Центурія вже перетворилася у невелику цятку на екрані. — Командире, ви не гніваєтесь на Старого Джина? — озвався динамік під куполом. — І чи не шкода вам своєї незакінченої докторської? Космодослідники розсміялися. — Вони чекатимуть, командире, на вас… Та не на мене, бо ви демонтуєте мене… — А ти хочеш ще літати? — А чому б і ні? Я хочу побачити головатих через кілька років.  

 

ФОЛІАНА




Поселили її на сімнадцятому поверсі готельного комплексу “Біокібероза”, у невеликому номері, що був останнім ліворуч, як іти довгим коридором. Тут традиційно жили біокібери-педагоги. Вона переступила поріг, ввімкнула оранжеву віолову лампу під стелею, сіла до столу, застеленого вишиваною скатертиною. Перед очима досі ще стояв цех комбінату, той останній конвейєр, на якому вже могла усвідомлювати, що існує. Це було лише кілька годин тому. Над нею стояв заклопотаний майстер Імбрикатус, професійно обмацував ще не вкриті епітеліальною тканиною блоки та системи. Очі сліпив багатоламповий безтіньовий рефлектор. Навколо клопоталися люди, а вона з цікавістю їх роздивлялася. Потім їй звеліли підвестися й показали акуратно складений комплект одягу на підвісній трелі. Комісія технічного контролю перевірила, як функціонують її системи. Відводили біопотенціали від окремих блоків і записували їх. Нарешті видали технічний паспорт, де було зазначено, що вона, Фоліана, біокібер на макронуклеїнових блоках, викладач хімії в загальноосвітніх закладах, створена на 12-й лінії Інканського виробничого об’єднання біокібернетики 2976 року, призначається на роботу до 32-ї Інканської школи. Тепер вона сиділа за столом і схвильовано усвідомлювала перші хвилини свого життя. Вона чула крізь тонкі полідікролові двері кроки біокіберів, що поверталися з роботи. Думала про те, що ось завтра так повернеться і вона. Чула, як по черзі вмикаються генератори біомагнітної підзарядки. Сусіда за стіною деренчливим голосом викликав майстра для поточного ремонту. На стіні над ліжком лишилось кілька картинок-пейзажів, наклеєних біокібером, що жив у цьому номері до неї. Біля вікна — великий екран телеінформатора, поруч — полички бібліотеки з педагогічною літературою. В кімнаті було тихо й затишно. Але Фоліана ще не відчувала себе вдома. Вона вийшла на вулицю і пішла сквером під кронами жовто-зелених інканських дерев, дивилася на оранжеву кулю ракети-сонця, що догоряла в небі над штучною планетою. Бачила те все вперше, але нічому не дивувалася, бо знаходила в собі розуміння навколишнього, закладене на комбінаті. Вона чула дитячі голоси і думала, що не може уявити свого існування без цих зворушливих людських створінь — дітей. Вона знала, що це почуття у ній запрограмоване, і від розуміння матеріальності тієї любові вона усміхалася. Хотіла бачити і чути щодня дітей, їхні несподівані запитання і гамірні забави. Наступного ранку Фоліана несміливо переступила шкільний поріг. Було ще рано. Щойно запустили чергову ракету-сонце. Ще не прийшов на роботу і шкільний кібер-адміністратор, який мав її зустріти. Безлюдним коридором вона пройшла далі, шукаючи кабінет директора. Нарешті зупинилася перед дверима, оббитими шорстким чорним деном, прочинила їх і побачила, що директор уже сидить за столом. — Доброго ранку, шановний Кантарелюсе! — Доброго ранку. — Я — біокібер Фоліана, викладач хімії. Одержала призначення до вас на роботу. — Навіть дізналися, як мене звуть, — поблажливо усміхнувся директор. — Це було не важко. — Вам сказали моє ім’я на комбінаті? — Ні. Просто на дверях вашого кабінету є табличка — “Директор Кантарелюс”. — Хм-м… І справді. Ви прийшли самі? — Так. — Я замовляв трьох біокіберів, — зітхнув директор. — Що там собі думають у вас на комбінаті? Чому не виконують наших замовлень? — Не знаю. Мене не інформували, — Фоліана винувато знизала плечима. — Скажіть, у вашій школі працюють лише біокібери? Кантарелюс підвівся і підійшов до вікна. — Ні, — мовив по довгій паузі. — Але багато… А місця викладачів точних наук я віддаю лише біокіберам. Бо здавна маю до вас симпатію… Директор Кантарелюс довго стояв біля вікна, Фоліана мовчала, відчуваючи, що втручатися в його роздуми нетактовно. А потім директор нараз мовив: — А знаєте, вчора минуло сто шістдесят сім років, як я прилетів із Землі на цю штучну планету… Час біжить, і я вже старий… А втім, ви молода і створені занадто привабливою, щоб зрозуміти мене. Та й до того ж у вас все одно не закладено страху смерті. По-справжньому ви мене ніколи не зрозумієте… Ходімте. Я познайомлю вас із колегами. Він узяв Фоліану за руку, мов дитину, і повів коридором. У кімнаті для співробітників стояв незвичний для кібера запах парфумів. — Доброго ранку, — привіталася. Фоліані відповіли троє жінок, котрі поправляли зачіски перед дзеркалом. Озвався й чоловік, що сидів біля вікна. — Знайомтесь. Наш новий викладач хімії, біокібер Фоліана… Кантарелюс зачекав, доки закінчаться традиційні поздоровлення і потиски рук. — Ви будете викладати хімію у п’ятих класах. Колеги покажуть вам лабораторію. Бажаю успіху. Директор зачинив за собою двері. Якийсь час із коридора долинали його кроки. Усі вдавали, що заклопотані власними справами. Фоліана також намагалася поводитися невимушено. Вона підійшла до телестенда з розкладом занять і стала його вивчати. — Вам подобаються земні парфуми? — раптом спитала світловолоса Віроза, простягаючи їй маленьку пляшечку. — Так, дуже приємний запах, — ніяково мовила Фоліана, все ще не відчуваючи себе в режимі рівноваги. — Візьміть собі. Я маю часто нагоди літати на Землю і дістаю кожного разу. Це стало чомусь великим дефіцитом. — Вірозо… — Чоловік кашлянув, і всі принишкли, чекаючи, що ж він скаже далі, особливо Фоліана, бо при знайомстві чоловік назвався біокібером Кріспою. — Вірозо… Невже тобі немає про що більше говорити? — Кріспо, ти поганий психолог. У Фоліани сьогодні перший урок. Вона, певно ж, хвилюється. А перед першим уроком треба думати про щось приємне, заспокійливе… Правда ж? — усміхнулася вона до Фоліани. — Але ти завжди говориш про парфуми, — буркнув Кріспа, прямуючи до Фоліани. - Ходімте, я покажу вам лабораторію. Перший раз до дітей треба приходити заздалегідь. В коридорі бігали дітлахи — такі зворушливі, цікаві до всього. — Ви нова вчителька? — підбігло до Фоліани незграбне хлоп’я. — Так, — усміхнулася Фоліана. — А з якого предмета? — З хімії. — Ви кібер чи ні? — Біокібер. — Ура! — закричав хлопчик і побіг коридором. — У нас нова біокібер-хімічка! — То Агарікус, — мовив Кріспа так, ніби це щось пояснювало. — Хто він? — Ваш учень. І страшенний розбишака… Моя лабораторія поруч. Якщо буде потрібна порада, допомога, я завжди до ваших послуг… Ви загалом маєте уявлення про дітей? — Я відчуваю, що дуже люблю їх, — сказала вона. — Але ж не маю ще досвіду. Гадаю, той рівень, що в мені закладено, буде достатнім… — Так, усе буде гаразд… — удавано спокійно запевнив Кріспа. — Та будьте уважні… Ви, певно, й не думаєте, що вам доведеться займатися чимось, окрім викладання курсу хімії. Але життя з людьми таке багате на несподіванки. Надто коли маєш справу з дітьми. Діти — це узагальнення людської природи, людської сутності. Будьте обережні. Сподіваюсь, вам відомі бодай класичні прийоми поводження з учнями? Пролунав дзвоник. Діти розбіглися по лабораторіях. Коридор спорожнів. — Бажаю успіху, — мовив Кріспа.  



Фоліана заплющила очі й переступила поріг прочинених дверей, за якими, немов високовольтний трансформатор, гули дитячі голоси. На підлозі під ногами щось квакнуло. Фоліана побачила електронну жабку, що втупилась у неї. Цих жабок випускав для дітей один із конвейєрів того ж комбінату біокібернетики, де створили і її, Фоліану. Взяла жабку до рук. Діти принишкли.  — Вона справді кібер, — вигукнув якийсь хлопчина, і Фоліана, не підводячи очей, впізнала Агарікуса. — Не боїться жабок. — Добрий день, діти, — усміхнено привіталася, відчуваючи зрадницьке тремтіння в голосі. Пустила жабку на підлогу, і вона, квакнувши, пострибала під стіл. — Я ваш новий викладач хімії. Мене звуть Фоліаною. — А мене Агарікусом, — підвівся хлопчик, і всі розсміялися. — Так, я тебе вже знаю. Мені казав про тебе вчитель Кріспа. — Кріспа — зануда, — сказав Агарікус, і діти знову голосно зареготали. — Хіба можна так говорити про свого вчителя? — суворо запитала Фоліана. — А хіба можна бути занудою? — не вгавав Агарікус. Учні захоплено чекали, чим закінчиться двобій з новим біокібером. — Тобі не соромно? — В мені таке поняття не запрограмовано, — розсміявся Агарікус. — Я хотіла б зустрітися з твоїми батьками. — Ви мого батька знаєте. — Агарікус лукаво мружився, дивлячись на вчительку. — Він вас, біокіберів, доводить до пуття на останньому конвейєрі. У Фоліани пересохли губи. — Мені дуже неприємно чути твої слова, — вимовила вона, відчуваючи, що зараз треба бути до кінця щирою. Потім по довгій паузі додала: — Ніколи б не подумала, що в майстра Імбрикатуса може бути такий невихований син… Ще якусь мить помовчала, а потім рішуче мовила: — Я прийшла до вас, діти, щоб навчити бачити світ і навчити розуміти його. Фоліані сподобались власні слова, які раптом ніби зринули з глибини, і те, як вона перейшла до теми уроку. — Я буду викладати у вас хімію, науку, яка за останні століття досягла фантастичних успіхів. Знаючи хімію, ви зрозумієте ті приховані процеси, що відбуваються у природі і в нас з вами… — А в неї одне вухо більше за друге, — голосно сказав Агарікус, і діти вкотре вже розсміялися. — Мій батько, видно, поспішав. Агарікус відверто напрошувався на покарання, і це насторожило Фоліану. Він хоче, аби викликали батька до школи? Адже то була перша і поки що єдино можлива кара. І раптом прийшло осяяння. Фоліана аж стрепенулася від внутрішнього усвідомлення власної правоти. Майстер Імбрикатус не є батьком Агарікуса. Хлопчисько все вигадує, щоб потім, коли Імбрикатус прийде до школи і його брехня викриється, поглузувати з біокібера, котрий беззастережно повірив людським словам. Вона знала, що слова людей, наче різноколірні скельця велетенського калейдоскопа, можуть утворювати найхимерніші візерунки, красу і значення яких треба сприймати не розумом, а всім єством. Слова людей… Ніхто не заклав у неї ні беззастережної довіри, ані упередження до них, але якимось шостим чуттям Фоліана раптом усвідомила, що одним словом люди можуть і звеличити, і зганьбити себе. Кількома словами вони виносять вирок не тільки решті людства, а й усій його історії. Вони, ці людські слова, можуть бути об’єктивні, і невмолимі, мов ланцюгова реакція, і легковажні, наче ранковий вітерець. Але у людей, що б вони не говорили, хоч би як вільно не поводилися з словами, завжди є своя програма — вона проглядає крізь плетиво слів, немов кристалічна гратка з уявного безладдя речовини. Так само, як у кіберів. Тільки кібери серйозніше ставляться до слів. Вони не знають, що таке блюзнірство. Саме тому їх не можна обдурити. Фоліана пильно глянула Агарікусу у вічі й упевнилась у своїй правоті. — Це дуже негарно — казати неправду. Твій батько — не майстер Імбрикатус. — Чому ви так думаєте? — Хлопчисько знітився. — Я не думаю. Я знаю. Я прочитала брехню у твоїх очах. Агарікус відвів погляд. Фоліана відчула свою перемогу і перевагу. Але раптом щось стисло горло, і вона зрозуміла, що від надмірного збудження лімбічної системи може заплакати. — Діти, відкрийте свої зошити, перегляньте матеріал, на котрому ви зупинилися з попереднім вчителем. Я за кілька хвилин повернуся. Фоліана вийшла в коридор і тут уже не змогла стримати сліз. — Що трапилось? — несподівано почула тихий голос директора за спиною. — Не знаю… — відповіла вона крізь сльози. — Може, й нічого… Я за двадцять хвилин майже нічого не сказала про хімію, але… Але я перемогла Агарікуса, — вона зовсім по-жіночому усміхнулася крізь сльози. — Я збагнула, що майстер Імбрикатус — не його батько. — Він вам сказав, що є сином Імбрикатуса? — Так. — У хлопця невичерпна фантазія, — розсміявся директор. — Йому може позаздрити навіть сучасний кібер. І ось що цікаво: хлопчисько ніколи не повторюється у своїх вигадках. Але страшенно невихований. Вони трохи помовчали. — А крім Агарікуса? Ви порозумілися з іншими дітьми? — Не знаю, — винувато сказала Фоліана. — Я з іншими не познайомилась. Мені видалось, що вони слухають не мене. Може, я маю якийсь прихований дефект? — Ну, що ви. — Кантарелюс заспокійливо торкнувся її плеча. — Все гаразд. Вам просто бракує досвіду. І впевненості в собі. Моя вам порада — забудьте сьогодні про хімію. Не питайте їх нічого і самі нічого не пояснюйте. Не малюйте формул, не шукайте кінопосібників та записів у фонотеці. Познайомтеся з кожним із них, спробуйте зрозуміти кожного. І, головне, спробуйте стати і зрозумілою, і трохи загадковою. — Так. Бо ж я педагог. — Ви не тільки педагог. — Кантарелюс помовчав, начеб наважуючись на наступні слова. — Ви здатні на значно більше, ніж такі конструкції, як Кріспа. Я трохи заздрю кожному новому біокіберові. Ми віддали вам у спадок найкраще, позбавили багатьох своїх вад. Якби нам пощастило так перетворити й себе. Запанувала тиша. Обоє думали про своє — людина і кібер. — Ви, я бачу, по-справжньому любите дітей. Правда ж? — порушив мовчанку Кантарелюс. — Я дуже їх люблю, — розчулено мовила Фоліана. — Я просто відчуваю, як це почуття переповнює мене… Але я хочу, щоб і вони мене любили. — Все буде гаразд. — Кантарелюс взяв її за плечі і легенько підштовхнув до дверей лабораторії. Фоліана зайшла, нещільно причинила за собою двері. За хвилину з тої щілини виплигнула електронна жабка. Директор взяв її в руки і розчулено дивився. Раптом рипнули двері сусідньої лабораторії. Повільно вийшов Кріспа. — Ну, як? — тихо запитав він директора. — Вона молода, тож усе буде добре. — Старий кібер і людина зустрілися поглядами. — Все буде гаразд, — повторив директор і погладив зелену електронну жабку на долоні. — А які красиві імена почали давати. Правда ж? Фо-лі-а-на…  

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка