Оноре де Бальзак шуани, або бретань 1799 року батько горіо



Сторінка5/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

— Чи є тут громадянин дю Га Сен-Сір? — входячи до кімнати, спитав якийсь селянин. — Нащо він тобі? — озвався вихованець Політехнічної школи й ступив наперед. Селянин низько вклонився й простяг йому листа; молодик швидко пробіг його очима й кинув у вогонь; замість відповіді він схилив голову, й селянин пішов. — Ти, мабуть, прибув із Парижа, громадянине? — почав Корантен, наближаючись до молодика з якоюсь зухвалою невимушеністю й водночас підлесливо-компанійським виглядом, що, напевне, видався громадянинові дю Га нестерпним. — Авжеж, — відповів він неприязно. — І ти, мабуть, одержав якийсь чин в артилерії? — Ні, громадянине, в морському флоті. — А! То ти їдеш до Бреста? — безтурботним тоном спитав Корантен. Але молодий моряк, не бажаючи відповідати, швидко повернувся до нього спиною і невдовзі розвіяв приємне враження, яке справила його зовнішність на мадмуазель де Верней. З дитячою легковажністю він зацікавився сніданком: розпитував кухаря й господиню про способи приготування різних страв; дивувався з провінційних звичаїв; як справжній парижанин, вихоплений із своєї чарівної шкаралупки, виявляв гидливість пещеної модниці — одне слово, не показав жодної з тих рис своєї вдачі, про які промовляли його обличчя й манери. Корантен жалісливо посміхнувся, коли молодик скривився, покуштувавши найкращого нормандського сидру. — Фе! — вигукнув він. — Як ви можете це ковтати? Ви його п'єте чи їсте? Республіка справді має рацію, не довіряючи провінції, де виноград збивають жердинами й крадькома підстрелюють на шляхах подорожніх. Глядіть, щоб нам до столу подали не карафку з цим зіллям, а добрячого бордоського вина — білого й червоного. Та підіть подивіться, чи добре натоплено нагорі. Тутешні люди, як на мене, дуже відстали від цивілізації. О Париж! — провадив він далі, зітхаючи. — У всьому світі немає кращого міста! Який жаль, що його не можна узяти з собою в море! Ех ти, партачу! — гукнув він до кухаря. — Навіщо ти ллєш оцет у куряче фрікасе, коли маєш для цього цитрини… А ви, хазяєчко, дали мені такі грубезні простирадла, що я за цілу ніч і очей не стулив. Потім він почав бавитися товстим ціпком, по-хлопчачому старанно виконуючи вправи — бо ж ступінь майстерності й спритності в цьому мистецтві визначала більш чи менш почесне становище серед неймовірних. — Оце за допомогою таких жевжиків Республіка сподівається відновити свій морський флот? — стиха мовив Корантен до господаря, пильно вдивляючись у його лице. — Цей чоловічок, — прошепотів моряк на вухо господині,— один із шпигунів Фуше. На його обличчі написано, що він із поліції. Ручуся, що пляма на його підборідді — паризька грязюка. Але наскочила коса на камінь… У цю хвилину до кухні ввійшла якась дама; молодий моряк кинувся до неї, усім своїм виглядом виявляючи глибоку пошану. — Йдіть сюди, люба матусю. За вашої відсутності я тут завербував гостей. — Гостей? — перепитала вона. — Яка легковажність! — Це мадмуазель де Верней, — сказав він стиха. — Мадмуазель де Верней загинула на ешафоті після Савенейської битви; вона приїжджала до Мана, щоб урятувати свого брата, принца Лудонського, — гостро відповіла йому мати. — Ви помиляєтесь, пані, — лагідним тоном озвався до неї Корантен, підкреслюючи слово «пані». — Є дві мадмуазель де Верней, у вельможних родинах звичайно буває кілька паростей. Незнайома, здивована такою безцеремонністю, аж відступила трохи назад, щоб краще розгледіти свого несподіваного співрозмовника. Вона втупила в нього свої жваві чорні очі, сповнені властивої жінкам глибокої проникливості, і, здавалось, намагалася розгадати, що саме спонукало його стверджувати існування другої мадмуазель де Верней. Водночас Корантен нишком вивчав зовнішність дами; він рішуче відмовив їй у втіхах материнства, лишивши тільки радощі кохання, і люб'язно заперечив щастя бути матір'ю двадцятирічного сина. Все в цій жінці викликало його захоплення: сліпучо-біла шкіра, дуги ще густих брів, довгі, майже не поріділі вії і пишне волосся, що, наче двоє чорних крил, лежало над чолом, відтіняючи її розумне моложаве обличчя. Легенькі зморшки на чолі зовсім не свідчили про прожиті довгі роки, а скоріше виказували бурхливі пристрасті молодості. А коли її пронизливі очі ледь пригасли, важко було сказати, що їх затуманило, — втома від подорожі чи надмірні втіхи. До того ж Корантен помітив, що незнайома дама закутана в плащ із англійської тканини, а фасон її безперечно закордонного капелюшка не має нічого спільного з так званою грецькою модою, що на той час була панівною в паризьких уборах. Корантен належав до породи людей, завжди схильних підозрювати щось лихе швидше, ніж хороше, і в нього відразу виникли сумніви щодо благонадійності обох подорожніх. Незнайома дама, й собі так само швидко придивившись до Корантена, повернулася до сина; її багатозначна міна досить виразно промовляла: «Хто цей дивак? Чи з нашого він табору?» На ці мовчазні питання молодий моряк відповів своєю позою, поглядом і жестом руки: «Клянуся, я нічогісінько не знаю, і він здається мені ще підозрілішим, ніж вам». Далі, полишивши матері самій розгадувати цю таємницю, він повернувся до господині й шепнув їй на вухо: — Спробуйте дізнатися, що це за тип, чи справді він супроводжує ту панну і чому. — Отже, громадянине, — сказала пані дю Га, дивлячись на Корантена, — ти певен, що мадмуазель де Верней існує? — Вона існує у плоті й крові, пані, так само, як і громадянин дю Га Сен-Сір. Незнайома дама чудово збагнула глибоку іронію, що таїлася в цій відповіді, і будь-яка жінка на її місці неабияк збентежилася б. Її син пильно глянув на Корантена, але той з байдужим виглядом витяг свого годинника, наче й не підозрюючи, яке замішання викликала його відповідь. Занепокоєна пані дю Га, прагнучи негайно дізнатися, чи мала ця фраза якийсь підступний зміст, чи її кинули випадково, невимушеним тоном звернулася до Корантена: — Боже мій, які ненадійні ці дороги! Поблизу Мортані на нас напали шуани. Мій син, ризикуючи життям, кинувся захищати мене, дві кулі пробили йому капелюха. — Як, пані? Ви були в тій поштовій кареті, що її пограбували розбійники, хоч вона й мала охорону? Карета, в якій ми щойно приїхали сюди? Ви, напевне, її впізнаєте! Коли ми проїжджали через Мортань, нам сказали, що на диліжанс напали дві тисячі шуанів і що геть усі загинули, навіть подорожні. Ось як пишеться історія! Безтурботним тоном і дурнуватим виглядом Корантен у цю хвилину скидався на завсідника «Маленького Прованса»[33], коли той із сумом дізнається про брехливість важливої політичної новини. — Гай-гай, пані,— провадив він, — якщо подорожніх убивають так близько від Парижа, зміркуйте, наскільки небезпечні дороги в Бретані! По правді кажучи, у мене немає бажання їхати далі, я краще повернуся до Парижа! — Скажіть, мадмуазель де Верней молода й вродлива? — звернулася дама до господині, вражена якоюсь раптовою думкою. Але саме в цю хвилину хазяїн оголосив, що сніданок на столі, перервавши цим розмову, таку прикру для всіх трьох співбесідників. Молодий моряк запропонував руку матері з удаваною невимушеністю, що підтвердила підозріння Корантена, й, прямуючи до сходів, голосно сказав: — Громадянине, якщо ти супроводиш громадянку Верней і вона погодилась на пропозицію господаря, то ти не церемонься… Хоч він і промовив ці слова недбалим і не вельми люб'язним тоном, Корантен і собі рушив до сходів. Моряк стиснув лікоть дами й прошепотів, коли вже сім-вісім сходинок відділяли їх від парижанина: — Ви бачите, на які безславні небезпеки наражають нас ваші необачні вчинки. Коли нас викриють, як ми зможемо вислизнути? І яку роль ви змушуєте мене грати? Усі троє ввійшли до просторої кімнати. Не було потреби багато подорожувати по Західній Франції, щоб зрозуміти, що господар, бажаючи з якнайбільшою пишнотою вшанувати гостей, щедро виставив перед очі всі свої скарби. Стіл був накритий надзвичайно дбайливо. Жар добре натопленого каміна вигнав з кімнати вогкість. Скатертина, серветки, стільці й посуд були не дуже брудні. Корантен помітив, що господар із шкури пнеться (вживемо цього народного вислову), щоб догодити своїм гостям. «Отже, — подумав він, — ці люди насправді не ті, кого вони вдають із себе. Юнак дуже спритно прикинувся дурником, але тепер я бачу, що в хитрощах він і переді мною не поступиться». Молодий моряк із матір'ю і Корантен чекали на мадмуазель де Верней — господар пішов її запросити. Але гарненька мандрівниця не з'являлася. Вихованець Політехнічної школи подумав, що вона маніриться, і, наспівуючи «Порятуєм нашу державу», попрямував до кімнати мадмуазель де Верней, охоплений бажанням подолати її сумніви і повернутися разом із нею. Можливо, він хотів розвіяти свою підозру або випробувати на незнайомій свою владу над жінками, якої прагне кожний чоловік, зустрівшись із красунею. «Якщо це республіканець, — сказав сам до себе Корантен, дивлячись услід молодикові,— то хай мене повісять! Так поводити плечима може тільки придворний. І якщо це його мати, — подумав він, глянувши на пані дю Га, — то я папа римський! До моїх рук потрапили шуани. Треба дізнатися, чи високого це льоту птахи». Невдовзі двері відчинились і з'явився молодий моряк під руку з мадмуазель де Верней; він підвів її до столу із самозадоволеною галантністю. Минула година не була втрачена марно для диявола. За допомогою Франсіни мадмуазель де Верней добре озброїлася — її дорожній костюм був, мабуть, небезпечніший за бальну сукню. Його простота мала ту привабливість, яка походить від хисту жінки, гарної настільки, щоб, зневажаючи прикраси, відвести одягу лиш другорядну роль. Елегантна зелена сукня і спенсер з брандебурами щільно облягали її постать, що не дуже пасувало молодій дівчині, але підкреслювало тонку талію, високі груди і зграбність рухів. Вона ввійшла усміхнена і привітна, що було природно для жінки, яка може показати між рожевими устами щільні рядочки прозорих, наче порцеляна, зубів і дві ямки на свіжих, мов у дитини, щічках. Тепер, без капелюшка, що ховав її обличчя від поглядів молодого моряка, вона вільно могла вдатися до безлічі дрібних і начебто невинних способів, за допомогою яких жінка вміє показати свою зграбну голівку й гарний вигин шиї і викликати захоплення глядачів. Якась гармонія між манерами й вбранням дівчини надавала їй такого юного вигляду, що пані дю Га могла дати їй щонайбільше двадцять років. Її чепурне вбрання свідчило про бажання подобатися, і це збудило надії в молодика, але мадмуазель де Верней подякувала йому, ледь кивнувши головою, і, навіть не глянувши на нього, відійшла вбік у своїй грайливій безтурботності, залишивши його ні в сих ні в тих. Таку стриманість сторонні люди не могли вважати ані за обережність, ані за кокетування, вона здавалася байдужістю — справжньою чи удаваною. Вираз наївної щирості, якого молода мандрівниця надала своєму обличчю, зробив його непроникним. Вона не виявляла наміру когось полонити, але, здавалося, сама природа обдарувала її милими, чарівними манерами, і вони вже вразили самолюбство молодого моряка. Трохи роздратований, він сів на своє місце за столом. Мадмуазель де Верней узяла Франсіну за руку й приязно звернулась до пані дю Га: — Шановна пані, чи буде ваша ласка дозволити цій дівчині, скоріше моїй подрузі, ніж служниці, пообідати разом із нами? В наші бурхливі часи можна платити за відданість тільки своїм серцем… адже це єдине, що в нас іще залишилось! На цю останню фразу, сказану впівголоса, пані дю Га відповіла легким церемонним реверансом, що показував, наскільки прикра була для неї зустріч із такою гарною жінкою. Нахилившись до сина, вона зашепотіла йому на вухо: — Оце так! «Бурхливі часи», «відданість», «пані» «служниця»! Це не мадмуазель де Верней — це дівка, яку послав Фуше. Всі вже посідали до столу, коли мадмуазель де Верней помітила Корантена, — він і далі уважно розглядав обох незнайомих, уже стурбованих його настирливими поглядами. — Громадянине, — звернулась вона до Корантена, — ти, без сумніву, надто добре вихований, щоб стежити отак за кожним моїм кроком. Пославши моїх батьків на ешафот, Республіка й не подумала дати мені великодушно опікуна. Коли з нечуваної лицарської люб'язності ти супроводиш мене всупереч моїй волі (тут вона зітхнула), я все ж таки не можу припустити, щоб твоє щедре піклування завдавало тобі стільки турбот. Я тут у безпеці, можеш спокійно мене залишити. Вона кинула на нього пильний і презирливий погляд. Корантен, усе зрозумівши, стримав посмішку, що кривила кутики його лукавих уст, і шанобливо вклонився. — Громадянко, — мовив він, — я завжди радо тобі скоряюся. Краса — єдина королева, якій справжній республіканець охоче служить. Мадмуазель де Верней побачила, що він виходить, і очі її вмить спалахнули простодушною радістю, вона глянула на Франсіну з такою красномовною і щасливою усмішкою, що пані дю Га, хоч і стала обережною від ревнощів, вже ладна була відкинути підозру, викликану красою мадмуазель де Верней. — Можливо, це справді мадмуазель де Верней? — прошепотіла вона на вухо синові. — А конвой? — відповів їй молодик: досада зробила його розважливим. — Вона в полоні чи під захистом, друг чи ворог уряду? Пані дю Га кліпнула очима, немов на знак того, що вона обов'язково з'ясує цю таємницю. Однак зникнення Корантена, здавалося, зменшило недовіру моряка, його обличчя втратило суворий вираз, і він кидав на мадмуазель де Верней погляди, в яких палала непогамовна любов до жінок, а не полум'я шанобливої пристрасті, що зароджується в серці. Від цього дівчина стала обачніша й з усіма люб'язними словами зверталася тільки до пані дю Га. Молодий моряк сердився нишком і з гіркої досади спробував теж удати байдужого. Мадмуазель де Верней ніби не помічала його витівок і трималася просто, без сором'язливості, й стримано, без манірності. Отож ця зустріч двох людей, не призначених, як здавалося, до близького знайомства, не збудила в них великої симпатії. За столом запанувала навіть, як то частенько буває, певна ніяковість — вона зіпсувала ту втіху від спільної трапези, якої сподівались за хвилину перед тим мадмуазель де Верней і молодий моряк. Але жінки виявляють у товаристві такий бездоганний такт, дотримуючись найменших правил пристойності, так проникливо розуміють потаємні зв'язки і палке прагнення хвилювань, що в подібних випадках завжди вміють зламати лід. Обидві прекрасні гості, немовби їм набігла та сама думка, раптом почали невинно кепкувати із свого єдиного кавалера, змагаючись у жартах і дбайливій увазі; така єдність думок давала їм волю. Погляд або слово, що, вихопившись у хвилину збентеження, набувають глибокого змісту, тепер ставали незначними. Отож за півгодини обидві жінки, потай відчуваючи себе ворогами, здавалися найщирішими в світі приятельками. Молодий моряк піймав себе на тому, що сердиться на мадмуазель де Верней за її невимушені дотепи так само, як і за її стриманість. Йому було страшенно прикро, і він, насилу стримуючи глухий гнів, шкодував, що вони снідають разом. — Пані, — звернулась мадмуазель де Верней до його матері,— ваш син завжди такий сумний, як оце зараз? — Я запитую себе, мадмуазель, — відповів він, — чого варте щастя, яке відразу зникає. Таємниця мого смутку в гостроті моєї насолоди. — Ах, які мадригали! — мовила вона, сміючись. — Але вони більше пасують придворному, ніж вихованцеві Політехнічної школи. — Мій син лише висловив цілком природну думку, — сказала пані дю Га: в неї були свої підстави приручити незнайому. — Гляньте ж веселіше, — сказала мадмуазель де Верней, всміхаючись молодикові.— Який же ви буваєте, коли плачете, якщо вас так засмучує те, що ви зволили назвати щастям? Ця усмішка і задирливий погляд, скинувши маску наївності з її обличчя, повернули молодикові надію. Але, скоряючись своїй природі, що завжди надихає жінок робити надто багато або надто мало, мадмуазель де Верней то наче прагнула заволодіти цим юнаком і кидала на нього погляд, повний щедрих обіцянок кохання, то у відповідь на його галантні люб'язності обливала його холодом суворої цнотливості: звичайний спосіб, яким жінки приховують свої справжні почуття. Лише в одну-єдину мить, коли обоє гадали, що другий опустив очі, вони прочитали в очах справжні думки одне одного, але зразу ж пригасили полум'я цього погляду, що осяяло й схвилювало їхні серця. Збентежені тим, що сказали так багато єдиним поглядом, вони не наважувались більше дивитись одне на одного. Мадмуазель де Верней, намагаючись розвіяти молодикові надії, трималася з холодною ввічливістю і, здавалося, навіть нетерпляче дожидала кінця сніданку. — Мадмуазель, ви, певне, дуже страждали у в'язниці? — спитала її пані дю Га.  

— На жаль, так, пані, і мені здається, що я й досі там. — А ваш конвой, мадмуазель, захищає вас чи стежить за вами? Республіка цінує вас чи підозрює? Мадмуазель де Верней інстинктивно відчула, як мало доброзичливості викликає вона в пані дю Га, й розгубилась від цього запитання. — Пані,— відповіла вона, — я сама не знаю, які в мене тепер стосунки з Республікою. — Може, ви змушуєте її тремтіти? — мовив моряк ледь іронічно. — До таємниць мадмуазель де Верней слід ставитися з пошаною, — зауважила пані дю Га. — О пані, таємниці молодої дівчини, що знала в житті самі тільки нещастя, не вельми цікаві. — А перший консул має, здається, чудові наміри, — провадила пані дю Га далі розмову, у якій сподівалась вивідати те, що їй хотілося взнати. — Кажуть, він збирається припинити чинність закону проти емігрантів. — Це правда, пані,— відповіла мадмуазель де Верней, можливо, надто палко. — Але навіщо тоді ми піднімаємо Вандею і Бретань? Навіщо розпалюємо пожежу у Франції? Ці відважні слова, в яких учувався наче докір самій собі, змусили моряка здригнутися. Він надзвичайно уважно подивився на мадмуазель де Верней, але не зміг прочитати на її обличчі ані ненависті, ані любові. Не змінилися в цю хвилину навіть ніжні його барви, що свідчили про чутливість тонкої шкіри. Це дивне створіння, до якого його вже поривали бурхливі бажання, збудило в ньому раптом непереборну цікавість. — Пані,— заговорила після паузи мадмуазель де Верней, — ви їдете до Маєнни? — Так, мадмуазель, — відповів молодик, запитливо глянувши на неї. — А знаєте, пані,— мовила мадмуазель де Верней, — оскільки ваш син служить Республіці…— вона вимовила ці слова байдужим тоном, але кинула на двох своїх співрозмовників один із тих потайних поглядів, що властиві тільки жінкам і дипломатам, — то ви повинні стерегтися шуанів, — закінчила вона. — Вам не слід нехтувати охороною. Ми з вами майже стали попутниками, тож їдьмо разом до Маєнни. Мати й син завагались і ніби радилися між собою поглядами.  

— Я не знаю, мадмуазель, — відповів молодик, — чи буде розважливо признатися вам, що дуже пильні справи вимагають нашої присутності цієї ночі в околицях Фужера й що ми не знаємо, як дістатися туди. Жінки звичайно такі великодушні, що мені було б соромно не довіряти вам. І все ж таки, — додав він, — перш ніж віддати себе в ваші руки, ми повинні принаймні знати, чи ми вийдемо з них цілі й здорові. Хто ви? Володарка чи рабиня свого республіканського конвою? Пробачте морякові за відвертість, але в вашому становищі я бачу багато неприродного… — Ми живемо в такий час, пане, коли все, що відбувається навколо нас, неприродне. Повірте мені, ви без вагань можете прийняти мою пропозицію. А головне, — додала вона, підкреслюючи ці слова, — не бійтеся ніякої зради: пропозицію щиро зробила вам людина, далека від політичних пристрастей. — В такій подорожі ми не уникнемо небезпеки, — мовив він і лукавим поглядом надав тонкого змісту цій банальній відповіді. — Чого ж ви боїтеся? — спитала вона з глузливою посмішкою. — Я не бачу ніякої небезпеки… ні для кого. «Невже це каже та сама жінка, що поглядом, здавалося, поділяла мої бажання? — запитував себе молодий моряк. — А який тон! Вона хоче затягти мене в пастку». В цю мить, мов зловісне попередження, пролунав дзвінкий, пронизливий крик сови, і то зовсім поруч, ніби вона сиділа на вершечку димаря. — Що це? — запитала мадмуазель де Верней. — Наша подорож не буде щаслива, це погана прикмета. Але чому це сова кричить серед білого дня? — сказала вона здивовано. — Іноді таке трапляється, — холодно відповів моряк. — Мадмуазель, — провадив він, — може, ми принесемо вам нещастя, — адже саме це тільки-но спало вам на думку? Ми не поїдемо з вами. Тон цих слів, спокійний і стриманий, здивував мадмуазель де Верней. — Пане, — мовила вона гордовито, як справжня аристократка, — я далека від того, щоб вас приневолювати. Збережемо ту крихту свободи, яку залишила нам Республіка. Якби пані була сама, тоді я наполягала б… В коридорі почулися важкі солдатські кроки, і невдовзі у двері просунулося насуплене обличчя командира Юло.  

— Йдіть сюди, полковнику, сказала, всміхаючись, мадмуазель де Верней і показала йому рукою на стілець поруч себе. — Поговоримо про державні справи, коли це конче потрібно. Але ж усміхніться! Що з вами? Чи не з'явились тут шуани? Командир, помітивши молодого моряка, застиг на місці і пильно дивився на нього. — Матусю, бажаєте ще шматочок зайчатини? Мадмуазель, ви нічого не їсте, — казав молодик, упадаючи коло гостей. Але подив Юло й настороженість мадмуазель де Верней мали в собі щось настільки серйозне, що було небезпечно нехтувати це. — А що, командире, хіба ти мене знаєш? — різко спитав молодик. — Можливо, — відповів республіканець. — Справді, здається, я бачив тебе, коли ти приходив до школи. — Я зроду не ходив по школах, — гостро відказав командир. — А ти з якої школи? — З Політехнічної. — Так, так, з тієї казарми, де виховують вояків у дортуарах, — пробурмотів командир, що мав непереможну відразу до офіцерів — вихованців цього вченого розплідника. — А в яких військах ти служиш? — У флоті. — Он як! — мовив Юло із глузливим сміхом. — Чи багато знаєш ти учнів вашої школи, що служать у флоті? З Політехнічної школи, — мовив він значущо, — виходять тільки артилерійські офіцери та офіцери інженерних військ. Молодик нітрохи не збентежився. — Для мене зробили виняток, зважаючи на моє ім'я, — відповів він. — В нашій родині геть усі були моряками. — Ага, — мовив Юло, — яке ж твоє прізвище, громадянине? — Дю Га Сен-Сір. — То, виходить, тебе не вбито в Мортані? — О, він мало не загинув, — квапливо заговорила пані дю Га. — Мій син дістав дві кулі… — А документи в тебе є? — спитав Юло, не слухаючи пані дю Га. — Ви що, хочете їх перевірити? — зухвало запитав моряк; насмішкуватий погляд його голубих очей зупинявся по черзі то на похмурому обличчі командира, то на личку мадмуазель де Верней.  



— А ти, сисунець, часом не збираєшся мені перечити? Давай сюди документи, а ні, то ходімо!.. — Ну, ну, чоловіче добрий! Я не якийсь там дурень. З якої речі я маю тобі відповідати? Хто ти такий? — Командувач військ департаменту, — відповів Юло. — О, тоді я можу попасти в халепу. Мене схоплять зі зброєю в руках. — І він простяг командирові склянку бордо. — Я не хочу пити, — мовив Юло. — Швидше давай свої папери. В цю мить на вулиці забряжчала зброя і загупотіли кроки кількох солдатів. Юло підійшов до вікна, вираз цілковитого вдоволення на його обличчі змусив мадмуазель де Верней здригнутися. Цей знак прихильності підбадьорив молодого моряка, його лице стало холодним і гордовитим. Порившись у кишені, він витяг елегантного гаманця і простяг командирові документи; Юло почав поволі їх читати, порівнюючи зазначені в паспорті особисті прикмети з обличчям підозрілого подорожнього. Під час цього іспиту знову пролунав совиний крик, але цього разу в ньому неважко було розрізнити звуки й інтонації людського голосу. Командир з глузливим виглядом повернув документи молодикові. — Все це добре, чудово, — мовив він, — але все ж таки ходімо зі мною до округи. Не подобається мені ця музика. — Навіщо ви ведете його до округи? — схвильовано спитала мадмуазель де Верней. — Дівчинко, — сказав командир, і обличчя його скривилося в звичайній гримасі,— це вас не обходить. Роздратована тоном і словами старого вояки, а найбільше приниженням, завданим їй перед чоловіком, якому вона подобалась, мадмуазель де Верней підвелася, одразу скинувши маску наївної скромності; вона вся зашарілася, очі заблищали. — Скажіть, документи цієї людини задовольняють усі вимоги закону? — спитала вона лагідно, але тремтячим голосом. — Формально — так, — відповів насмішкувато Юло. — Гаразд! Так от, я хочу, щоб ви формально дали йому спокій, — мовила вона. — Ви боїтеся, щоб він не втік? Але ви будете його конвоювати, як і мене, до Маєнни; він поїде в поштовій кареті разом зі своєю матір'ю. Не заперечуйте, я так хочу. Ну що? — додала вона, помітивши, що Юло дозволив собі скривитися. — Ви все ще вважаєте його за підозрілого?  

— Так, за дуже непевного. — Що ви хочете з ним зробити? — Нічогісінько, тільки трохи охолодити свинцем голову цьому шелихвосту, — відповів глузливо командир. — Ви жартуєте, полковнику? — вигукнула мадмуазель де Верней. — Ходімо, друзяко, — кивнувши головою морякові, сказав Юло. — Та швидше! Почувши зухвалу мову Юло, мадмуазель де Верней раптом заспокоїлася і посміхнулась. — Ані кроку! — сказала вона молодикові, немов захищаючи його повним гідності жестом. — Яка ж гарна! — шепнув моряк на вухо матері, і та насупила брови. Досада й безліч бурхливих, але придушених почуттів надали в цю мить нової краси обличчю парижанки. Франсіна, пані дю Га, її син підвелися. Мадмуазель де Верней швидко стала між ними й командиром, що зневажливо посміхався, й швидко розстебнула дві петельки на своєму спенсері. Діючи в тому засліпленні, що охоплює жінок, коли вражене їхнє самолюбство, а заразом нетерпеливлячись показати свою владу, як дитина, що прагне випробувати нову іграшку, вона вихопила з-за корсажа і простягла командирові розпечатаного листа. — Читайте, — мовила вона, ущипливо посміхаючись. Вона повернулася до моряка і в сп'янінні від перемоги послала йому лукавий і закоханий погляд. В обох збуджені обличчя проясніли й розчервонілися від радості, а в душі знялася хвиля суперечливих почуттів. Пані дю Га відразу збагнула, що великодушність мадмуазель де Верней викликана скоріше любов'ю, ніж милосердям, і вона не помилилась. Вродлива мандрівниця спаленіла й скромно опустила очі, вгадавши, що промовляв цей жіночий погляд. Та за мить вона гордо підвела голову перед грізним обвинуваченням і з викликом глянула на всіх. Приголомшений командир повернув їй підписаного міністрами листа, де наказувалося всім представникам влади коритися в усьому цій загадковій особі. Потім він витяг із піхов свою шпагу, зламав її на коліні й шпурнув уламки на підлогу. — Мадмуазель, ви напевно добре знаєте, як ви маєте чинити, але в республіканця є свої переконання і своя гордість, — сказав Юло. — Я не можу служити там, де командують красуні. Цього ж вечора перший консул одержить мого рапорта про відставку, а вам хай скоряються інші, не Юло. Я зупиняюсь там, де перестаю розуміти, особливо коли я повинен розуміти. На хвилину запала тиша; її перервала молода парижанка. Вона підійшла до командира, простягла йому руку й мовила: — Полковнику, хоч ви й запустили бороду, можете мене поцілувати. Ви справжній чоловік. — І я пишаюся цим, мадмуазель, — відповів він, дещо незграбно цілуючи руку цієї дивної дівчини. — А ти, голубе, — додав він, погрожуючи пальцем молодикові,— ти легко відбувся! — Командире, — відповів той, сміючись, — час уже припинити жарти, і якщо ти хочеш, я піду з тобою до округи. — І підеш туди разом зі своїм свистуном-невидимкою, Плазуй-по-Землі!.. — Плазуй-по-Землі? А хто це такий? — запитав моряк із щирим подивом. — Хіба ж за вікном не свистіли щойно? — Ну то й що? — відказав молодик. — Скажи мені, що спільного між мною й цим свистом? Я подумав, що це сповіщають про свій прихід солдати, яких ти, певне, викликав для того, щоб заарештувати мене. — Ти справді так подумав? — Господи! Звичайно! Але випий же свою склянку бордо, воно чудове. Щирий подив моряка, надзвичайна невимушеність поводження, молоде обличчя, що його робило таким юним старанно завите біляве волосся, збивали командира з пантелику й викликали безліч підозрінь. Помітивши, що пані дю Га ніби намагається розгадати таємницю поглядів, які її син кидає на мадмуазель де Верней, він раптом спитав її: — Скільки вам років, громадянко? — Ой леле! Закони нашої Республіки робляться такі жорстокі, пане офіцер! Мені вже тридцять вісім. — Хай мене розстріляють, коли я цьому вірю. Плазуй-по-Землі тут, це він свистів, ви переодягнені шуани. Побий мене грім! Я накажу оточити заїзд і все обшукати…  

В цю мить надворі почувся уриваний посвист, подібний до того, що вони чули раніше; командир замовк і кинувся до дверей — на щастя присутніх, бо не помітив, як зблідла пані дю Га, почувши його погрозу. Юло побачив, що то свистить візничий, запрягаючи коней в карету, й відкинув свою підозру — настільки неймовірним здалося йому, щоб шуани опинились у центрі Алансона; він повернувся зніяковілий. — Я йому вибачаю, але прийде час, і він дорого заплатить за хвилину, яку він змусив нас тут пережити, — суворо сказала пані дю Га на вухо синові в ту мить, коли Юло знову входив до кімнати. Збентежене обличчя мужнього офіцера виказувало боротьбу, що точилася в його серці між суворим обов'язком і природженою добрістю. Вигляд у нього був і досі похмурий, — можливо, він відчував, що припустився помилки. Та все-таки він узяв склянку бордо й сказав: — Пробач мені, товаришу, але твоя школа посилає до армії таких молодих офіцерів… — А в розбійників є, певно, ще молодші? — сміючись, докинув удаваний моряк. — За кого ж ви вважали мого сина? — спитала пані дю Га. — За Молодця, ватажка шуанів і вандейців, посланого лондонським урядом. Насправді його звати маркіз де Монторан. Командир знову пильно глянув на своїх підозрілих співрозмовників, які перезирнулись між собою з тим особливим виразом, що його набирають обличчя пихатих невігласів, — його влучно передав би такий діалог: «Ти розумієш, в чому річ?» — «Ні. А ти?» — «Нічогісінько не розумію». — «Що ж він там базікає?» — «Він марить». — Потім образливий, глузливий сміх дурнів, що вважають себе переможцями. Тільки одна Франсіна, що до найневловніших відтінків вивчила юне обличчя своєї господині, помітила, як вона змінилася на виду і неначе закам'яніла, почувши ім'я роялістського ватажка. Зовсім спантеличений, Юло підібрав з підлоги уламки шпаги й глянув на мадмуазель де Верней — її нестримний запал зворушив його. — Щодо вас, мадмуазель, — мовив він, — я не зрікаюся своїх слів, і завтра уламки моєї шпаги будуть у Бонапарта, коли тільки…  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка