Оноре де Бальзак шуани, або бретань 1799 року батько горіо



Сторінка4/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
Частина друга
ІДЕЯ ФУШЕ


Наприкінці брюмера, коли Юло якось уранці провадив навчання в своїй півбригаді, розташованій за наказами згори в Маєнні, з Алансона прибув кур'єр і передав йому депеші; командир одразу взявся їх читати, й велика досада відбилася на його обличчі. — В похід! — вигукнув він із серцем, засовуючи депеші на денце капелюха. — Дві роти виступають зі мною на Мортань. Там шуани. — Ви мене супроводжуватимете, — звернувся він до Мерля й Жерара. — Якщо я хоч слово втямив у цих депешах, хай мене зроблять дворянином. Може, я просто безголовий! Та дарма. Рушаймо! Не можна втрачати й хвилини. — А що за чортівня була в цій торбині, командире? — спитав Мерль, показуючи носком чобота на конверт міністерської депеші. — Хай їх грім поб'є! Нічого особливого, сама гидота для нас! Коли в командира вихоплювалося круте солдатське слівце, передане тут натяком, воно завжди провіщало бурю. Різні його інтонації були для півбригади своєрідними градусами на термометрі терпіння їхнього командира; завдяки щирій вдачі старого солдата розпізнати їх було так легко, що й найнікчемніший барабанщик знав їх напам'ять, так само як і всі зміни його гримаси, коли в нього сіпалась щока й примружувалися очі. Цього разу в тоні, яким він промовив ці слова, вчувався приглушений гнів, і обидва його друзі принишкли й насторожилися. Навіть віспини на войовничому смаглявому обличчі командира немов поглибшали, й сам він ніби потемнішав на виду. Коли він натягав свого трикутного капелюха, пасмо густого, заплетеного на кінцях волосся впало на еполет, і Юло відкинув його назад з такою люттю, що дрібні кіски на скронях геть розкуйовдилися. Він стояв нерухомо, стиснувши кулаки, міцно схрестивши руки на грудях, вуса його настовбурчились; однак Жерар насмілився запитати: — Виступаємо зараз? — Так, якщо ладівниці повні, — буркнув командир. — Повні. — Рушниці на плече! Кроком руш! — скомандував Жерар на знак Юло. Барабанщики стали попереду двох рот, призначених Жераром, залунали барабани, загін рушив. Командир, заглиблений у свої роздуми, наче прокинувся й вийшов з міста разом із двома своїми друзями, не озиваючись до них ані словом. Мерль і Жерар перезиралися мовчки, немов запитуючи один одного: «Чи довго він лютуватиме?» Йдучи, вони потай спостерігали Юло, який весь час бурмотів крізь зуби щось невиразне. Кілька разів до солдатських вух долинали ніби прокляття, але ніхто не промовив жодного слова, бо всі вміли у серйозних випадках додержувати суворої дисципліни, до якої були призвичаєні солдати, що билися в Італії під командуванням Бонапарта. Більшість із них належали, як і Юло, до решток тих славетних батальйонів, що залишили Майнц під час капітуляції з умовою не брати участі у боях на кордонах; в армії їх називали майнцями. Важко було знайти солдатів і командирів, які краще б розуміли один одного, ніж вони. Другого дня після виступу Юло й двоє його друзів рано-вранці були вже на шляху до Алансона, на відстані близько одного льє від міста, поблизу Мортані, там, де дорога пролягає вздовж пасовищ, зрошуваних Сартою. Ліворуч одна за одною розкинулися луки, а праворуч густі ліси, сягаючи аж до великих лісових масивів Меніль-Бру, були — якщо можна запозичити цей вислів із живопису — контрастним тлом для чарівних річкових краєвидів. Обабіч дороги тягнулися глибокі рівчаки, землю з них раз у раз викидали на поля, і вона утворила високі насипи, порослі шильником, — так у Західній Франції називають дикий дрік. Узимку ці густі чагарі — чудовий корм для коней і всякої худоби; та поки гілок дроку ще не обламали, за його темно-зеленими кущами ховалися шуани. Тому ці насипи й дрокові зарості, що свідчили про близькість Бретані, робили тоді для мандрівника цю частину дороги такою самою небезпечною, як і мальовничою. Небезпекою, що загрожувала подорожнім на шляху від Мортані до Алансона та від Алансона до Маєнни, й була викликана експедиція Юло; тут виявилася, нарешті, потаємна причина його гніву: загін Юло супроводжував стару поштову карету, запряжену парою коней, що поволі тюпали слідом за потомленими солдатами. Дві роти синіх з мортанського гарнізону, що охороняли цей потворний ридван до кінця визначеного етапу, де їх замінив Юло в тій самій місії — солдати справедливо називали її патріотичною нудотою, — повернули назад до Мортані і тепер видніли вдалині чорними цятками. Один загін старого республіканця йшов попереду, другий за кілька кроків позаду диліжанса. Юло простував між Мерлем і Жераром, на однаковій відстані від карети й авангарду. Раптом він промовив: — Бодай мене грім побив! Подумати лишень, генерал послав нас із Маєнни тільки для того, щоб ми супроводили двох вертихвісток, які сидять у цьому старому ридвані! — Однак, командире, — озвався Жерар, — коли ми заступали конвой, ви привіталися з цими громадянками, і то дуже люб'язно! — Ех! Ось у чому наша ганьба. Хіба ж паризькі дженджики не наказують нам віддавати найвищу шану їхнім бісовим любаскам! Чи ж можна так принизити нас, добрих хоробрих патріотів, — змусити плентатись у почті якоїсь спідниці! Ні, я йду прямо своїм шляхом і не люблю, як збочують інші. Коли я побачив: у Дантона — коханки, у Барраса — коханки, я їм сказав: «Громадяни, Республіка поставила вас до керма не для того, щоб ви дозволяли собі старорежимні розваги». На це ви скажете мені, що жінки… Так, усі ми ласі до жіноцтва, це правда. Гарним хлопцям, звичайно, потрібні жінки, гарні молодиці. Та коли насувається небезпека — геть неподобства! Навіщо ми повимітали паскудство минулих часів, коли патріотам заманулося його повертати? Гляньте на першого консула, оце людина! Ніяких жінок, завжди при справі! Б'юсь об заклад на свій лівий вус, що він не знає, до якої дурної роботи тут нас змусили. — Слово честі, командире, — мовив, сміючись, Мерль, — я помітив кінчик носика молодої вродливої дами, схованої в кареті, і признаюсь, що кожний без усякого сорому відчув би те саме, що я, — непереборне бажання покрутитися біля цього ридвана, щоб зав'язати хоч коротеньку розмову з мандрівницями. — Бережися, Мерлю, — озвався Жерар, — цих сорок в капелюшках супроводжує якийсь громадянин, як видно, досить хитрий, щоб заманити тебе в пастку.  

— Хто? Отой фертик, що в нього вузенькі очиці безперестану перебігають з одного боку дороги на другий, наче він уже запримітив шуанів! Отой куцоногий джигун? А коли за каретою не видно його коня, він виглядає точнісінько мов той селезень, що вистромив голову з пирога! Якщо цей бевзь спробує перешкодити мені приголубити гарненьку горличку… — Селезень, горличка! Бідолашний Мерлю, ти надміру захопився птахами! Але не довіряй селезню! Його зелені очі підступні, як у гадюки, і лукаві, як у жінки, коли вона пробачає своєму чоловікові. Я не так боюся шуанів, як отаких захисників, у яких обличчя скидаються на карафу з лимонадом. — Дарма! — вигукнув весело Мерль. — Коли командир дозволить, я ризикну! В цієї жінки очі, як зорі, можна все поставити на карту, щоб подивитись на них. — Наш товариш піймався на гачок, — мовив Жерар до командира, — вже починає верзти дурниці. Юло скривився, знизав плечима й відповів: — Перш ніж братися до юшки, раджу її понюхати. — Наш Мерль добрий хлопець, такий веселий! — сказав Жерар, помітивши, що Мерль уповільнює ходу, щоб його наздогнала карета, — Єдина людина, що може пожартувати із смерті товариша, і ніхто не дорікне йому за нечутливість. — Справжній французький солдат, — поважно мовив Юло. — Ого! Він поправляє на плечах еполети, щоб було видно, що він капітан, — сказав сміючись Жерар. — Ніби чин щось важить у таких справах! У кареті, біля якої крутився Мерль, справді їхали дві жінки: одна з них, певне, була служниця, друга — її пані. — Такі жіночки завжди тримаються в парі,— сказав Юло. Худорлявий чоловічок гарцював на коні то попереду, то позаду карети; він, очевидно, супроводив цих привілейованих мандрівниць, але ніхто не помітив, щоб він промовив до них хоч одне слово. Ця мовчанка, — свідчення зневаги чи пошани, — численні валізи й картонки тієї жінки, котру командир називав принцесою, навіть одяг її послужливого кавалера — все дратувало командира. Костюм незнайомого являв собою яскравий зразок моди, яка викликала в ті часи дотепні карикатури на так званих неймовірних. Уявіть собі чоловіка, одягненого у фрак, такий куценький спереду, що жилетка виглядала з-під нього на кілька дюймів, і такий довгополий ззаду, що його назва «риб'ячий хвіст» здавалася цілком слушною. Широченна краватка стільки разів обмотувала шию, що голова, яка стирчала з цього муслінового лабіринту, майже виправдувала гастрономічне порівняння капітана Мерля. На незнайомому були облиплі штани й «суворовські» чоботи. Замість застібки на сорочці красувалася велика біла з блакитним камея. З-під пояса звисали два годинникові ланцюжки; довге волосся облямовувало кучериками обличчя, майже цілком закриваючи лоба. Нарешті, остання прикраса: комірці сорочки й фрака піднімалися так високо, що голова нагадувала букет у паперовій обгортці. Додайте до цих химерних вигадок, що не узгоджувалися між собою і не створювали гармонійної єдності, кумедні контрасти барв: жовті штани, червона жилетка, фрак кольору кориці — і ви дістанете повне уявлення про найвищу вишуканість тієї моди, якій корилися всі франти на початку доби Консульства. Цей чудернацький одяг, здавалося, навмисне вигадано як випробування природної грації, щоб показати, що не існує нічого смішного, чого не освятила б мода. Вершникові на вигляд було років тридцять, хоч насправді йому недавно минуло двадцять два. Можливо, на його зовнішності позначилася гульня або небезпеки тих часів. Незважаючи на недоладне вбрання незнайомого, певна елегантність манер виказувала в ньому добре виховану людину. Коли капітан опинився біля карети, чепурун, здавалося, вгадав його намір і, наче бажаючи йому допомогти, притримав свого коня. Кинувши на нього ущипливий погляд, Мерль побачив непроникне обличчя людини, що її злигодні революційних часів привчили приховувати всі свої почуття. Тільки-но дама помітила загнуті криси старого трикутного капелюха й еполет капітана, лагідний, ангельський голосок запитав: — Пане офіцере, скажіть, будь ласка, де ми зараз проїжджаємо? Запитання незнайомої мандрівниці сповнене невимовного чару: в найнезначнішому її слові ніби таїться ціла романтична пригода, а коли вона у своїй жіночій слабості або життєвій недосвідченості просить якоїсь допомоги, хіба не схильний кожний молодик створити в уяві нездійсненну казку, де бачить себе ощасливленим? Отож чемна форма звертання «пане офіцере» збудила в капітановому серці якесь хвилювання. Він намагався роздивитись обличчя мандрівниці, але, на його величезну досаду, ревнивий серпанок ховав від нього її риси, і він ледь побачив тільки очі — вони блищали крізь вуаль, наче два осяяні сонцем онікси. — Ви якраз на відстані одного льє від Алансона, пані. — О, вже Алансон! — Незнайома дама, нічого більше не додавши, відкинулася назад чи, вірніше, відсунулась у глиб карети. — Алансон, — проказала за нею друга жінка, очевидно, тільки-но прокинувшись. — Невдовзі ви побачите свій рідний край. Вона глянула на капітана й замовкла. Мерль, якому не пощастило помилуватися на вродливу мандрівницю, почав розглядати її супутницю. Це була ставна блондинка років двадцяти шести, її свіже рум'яне лице пашіло здоров'ям — колір обличчя, властивий жінкам Валоньї, Бейє й околиць Алансона. Блакитні очі не світилися особливим розумом, але виявляли тверду вдачу, поєднану з ніжністю. Сукня на ній була з темної матерії, волосся за нормандським звичаєм високо підібране під маленький чепчик, і ця немудра зачіска надавала обличчю чару простоти. Її постава, якій бракувало салонної аристократичності, визначалася, проте, природною гідністю скромної молодої дівчини, що, оглядаючись на своє минуле, не знаходить ніякої причини для каяття. З першого погляду Мерль угадав у ній польову квітку, пересаджену в паризькі оранжереї з їхнім згубним промінням, де вона, проте, не втратила ані свіжих барв, ані сільської щирості. Наївний вигляд дівчини, лагідний вираз очей сказали Мерлеві, що вона не шукає співрозмовника. Та й справді, коли він від'їхав, жінки стиха загомоніли між собою, і їхні голоси ледве долинали до нього. — Ви так квапливо зібрались, що не встигли навіть одягтися в дорогу, — сказала молода селянка. — Гарний же у вас вигляд! Якщо ми поїдемо далі Алансона, вам треба буде обов'язково переодягнутися. — Ох, Франсіно! — вигукнула незнайома. — Що накажете?  

— Це вже твоя третя спроба дізнатися, куди й навіщо ми їдемо. — Хіба я сказала хоч слово, щоб ото заслужити такий докір? — О, від мене ти не сховаєш своїх хитрощів! Ти проста й щира, але в моїй школі вже трохи навчилася хитрувати. Ти вже облишила розпитувати і добре зробила, голубонько. Як на мене, з усіх відомих засобів викрити таємницю — це найбезглуздіший. — Хай буде так, — мовила Франсіна, — однаково від вас нічого не сховаєш. Але погодьтеся, Марі, що ваша поведінка збудила б цікавість навіть у святого. Вчора вранці ви зовсім не мали грошей, а сьогодні у вас повні пригорщі золота; в Мортані вам дають поштову карету, яку пограбовано, а візничого вбито, вас охороняє загін урядових військ і супроводить людина, яку я вважаю вашим злим генієм… — Хто? Корантен? — перебила її молода жінка, показавши рукою на вершника, і ці два слова були сповнені такої глибокої зневаги, що вона виявилася навіть у її жесті.— Послухай, Франсіно, — провадила вона далі,— ти пам'ятаєш Патріота, мавпу, яку я навчила передражнювати Дантона і якою ми так утішалися? — Звичайно, панночко. — Ну і що ж, ти боялася її? — Вона була на ланцюгу. — А Корантен у наморднику, серденько. — Я пам'ятаю, ми бавилися з Патріотом годинами, — мовила Франсіна, — але наприкінці він щоразу утинав нам якусь гидку штуку. Франсіна швиденько пересіла в глиб карети до своєї господині й, узявши її руки в свої та пестливо погладжуючи їх, заговорила щирим голосом: — Ви розгадали мої думки, Марі, але не відповіли мені. Чому після глибокого смутку, що завдавав мені такого болю, за одну добу вас охопила безтямна веселість, як тоді, коли ви хотіли себе вбити? Чому ви так змінилися? Я маю право спитати вас, дізнатися, що у вас на серці. Передусім воно належить мені, а потім уже комусь іншому, бо ніхто ніколи не любитиме вас дужче за мене. Кажіть же, панночко… — Гаразд, Франсіно. Хіба ти сама не бачиш навколо себе розгадки моїх веселощів? Поглянь на пожовтілі крони отих дерев удалині: жодне з них не схоже на інше. Коли дивишся на них здалеку, на думку спадають старовинні гобелени в якомусь замку. Поглянь на оті живоплоти, — з-за них щохвилини можуть вискочити шуани. Коли я дивлюся на оці дрокові зарості, мені ввижаються стволи рушниць. Я люблю відчуття небезпеки, що безперестану виникає навколо нас. Щоразу, коли дорога стає похмурою, я чекаю: ось-ось гримнуть постріли, і серце починає гучно калатати, мене збуджують незвідані почуття. Це не страх, не п'янка радість, ні, це щось незрівнянно краще — це буяння всього, що живе в мені, це саме життя. Як же мені не радіти, коли сколихнулося трохи моє життя! — Ох, ви жорстока, ви нічого не хочете мені сказати. Пречиста діво, — додала Франсіна, скрушно зводячи очі вгору, — кому ж відкриє вона свою душу, якщо таїться від мене? — Франсіно, — мовила молода жінка поважним тоном, — я не можу звірити тобі своїх намірів. Цього разу вони жахливі. — Навіщо ж свідомо чинити зло? — Що вдієш! Я часом помічаю за собою, що думаю так, наче мені п'ятдесят років, а дію, ніби мені п'ятнадцять. Ти завжди була мені за тверезу розважливість, моя сердешна Франсіно, але в цій справі я повинна заглушити голос сумління… Та цього, — додала вона, помовчавши трохи й зітхнувши, — я не можу. А ти хочеш, щоб я до того ж узяла собі такого суворого сповідника, як ти? — І вона лагідно поплескала Франсіну по руці. — Ну коли це я дорікала вам за ваші вчинки? — вигукнула Франсіна. — У вас навіть зло якесь миле. Я щодня молюся за вас святій Анні Орейській, вона простить вам усе. Та хіба ж я не поруч із вами в цій мандрівці, хоч і не знаю навіть, куди ви їдете? — І в пориві ніжності дівчина поцілувала їй руки. — Ти можеш, — озвалася Марі,— залишити мене, якщо твоє сумління… — Ой, годі вам, мовчіть уже, пані, — перебила її Франсіна, злегка скрививши з досади губи. — То ви мені так нічого й не скажете? — Нічогісінько, — твердо відповіла Марі.— Тільки знай, що я ненавиджу це діло ще дужче, ніж того чоловіка, який пояснив його мені своїми медоточивими устами. Признаюсь тобі по щирості, я не дала б себе умовити, коли б не побачила в цьому гидкому фарсі поєднання жаху й кохання. Воно мене й спокусило. До того ж я не хочу піти з цього ницого світу, не спробувавши нарвати в ньому квітів, — я сподіваюсь, що так і буде, хоч би й довелося мені загинути! Але не забувай з пошани до моєї пам'яті, що якби я була щаслива, навіть грізний ніж гільйотини, готовий упасти на мою голову, не примусив би мене грати роль у цій трагедії, бо це — справжня трагедія… А тепер, — додала вона з жестом відрази, — якби її відмінили, я б кинулась у Сарту, і це не було б самогубством — я ж бо ще не жила. — О свята Діво Орейська, прости її! — Чого ти злякалась? Ти знаєш, вбоге на зміни домашнє життя не збуджує в мені пристрастей. Це недобре для жінки, але моя душа створена для вищих почуттів, вона здатна витримати тяжкі випробування. Можливо, з мене вийшло б таке лагідне створіння, як ти. Навіщо я піднялася вище чи спустилася нижче середнього рівня моєї статі? О, яка щаслива дружина генерала Бонапарта! Певне, я помру молодою, коли вже дійшла до того, що мене не лякає весела прогулянка, де доведеться скуштувати крові, як казав бідолашний Дантон. Але забудь усе, що я тобі наговорила, з тобою розмовляла п'ятдесятирічна жінка. Дякувати Богу, незабаром з'явиться п'ятнадцятилітня дівчинка. Молода селянка затремтіла. Вона єдина знала нестримну запальну вдачу своєї господині. Тільки Франсіна була втаємничена в багатства її екзальтованої душі в найглибші почуття цієї істоти, повз яку життя досі пролітало, наче невловна тінь, котру вона марно намагалася схопити. Щедро сіявши повними руками, та не зібравши врожаю, ця жінка залишалась незаймана серцем, але роздратована безліччю нездійснених бажань. Втомлена даремною боротьбою, вона дійшла у своєму відчаї до того, що стала віддавати перевагу добру над злом, коли добро приносило їй утіху, і злу над добром, коли зло здавалося їй поетичним, злидням над сірим животінням, як чомусь величнішому, а похмурому, невідомому майбутньому і смерті — над життям, де було мало надій і навіть страждання. Ніколи ще не було зібрано стільки пороху, готового спалахнути від одної-єдиної іскри, ніколи ще кохання не мало поглинути стільки скарбів, — одне слово, ніколи ще Євина дочка не була створена із глини, де таїлося стільки золота. Франсіна, наче земний ангел, оберігала це створіння, обожнюючи його, вбачаючи в ньому найвищу довершеність, і вірила, що виконає божественну волю, коли збереже цю душу для хору серафимів, звідки її, здавалося, було вигнано, щоб спокутувати гріх гордині. — Ось алансонська дзвіниця, — сказав, під'їхавши до карети, вершник. — Бачу, — байдужим голосом відповіла молода дама. — То й добре, — промовив він і від'їхав, приховуючи розчарування під маскою догідливої покори. — Поганяйте, поганяйте! — гукнула дама до візничого. — Тепер уже немає чого боятися. Женіть клусом або чвалом, коли можете. Адже ми вже на алансонському брукові. Проїжджаючи повз командира, вона гукнула до нього лагідним голосом: — Ми зустрінемось у заїзді, пане командире. Приходьте до мене. — Ну от! — обурився командир. — «У заїзді! Приходьте до мене!» Отак розмовляти з командиром півбригади!.. І він погрозив кулаком кареті, щй швидко котила шляхом. — Не гнівайтесь на неї, командире, вона ховає в своєму рукаві ваш генеральський чин, — мовив сміючись Корантен, пускаючи чвалом свого коня, щоб наздогнати карету. — Е, ні, я не дозволю усяким пройдисвітам морочити мене, — буркнув Юло, звертаючись до своїх друзів. — Я скоріше викинув би генеральського мундира в канаву, ніж заробив би його у ліжку. Чого їм треба, цим гускам? Чи розумієте ви тут що-небудь? — Так, звичайно, — відповів Мерль. — Я знаю, що ця жінка — найвродливіша з усіх, яких я будь-коли бачив. І, по-моєму, ви хибно зрозуміли метафору. Може, це дружина першого консула. — Дурниці! Дружина першого консула літня, а ця молода, — заперечив Юло, — До того ж у наказі міністра зазначено її ім'я: мадмуазель де Верней. Це одна з тих, колишніх, хіба ж я їх не знаю? Перед революцією в них усіх було таке ремесло. Колись в одну мить можна було стати командиром півбригади, досить було тільки сказати солодко одній із них: «Серденько моє!» Тимчасом як солдати, за висловом їхнього командира, старанно розкривали циркулі, старий ридван швидко доїхав до заїзду «Три маври», який стояв посередині головної вулиці Алансона. Почувши гуркіт і деренчання цієї неоковирної карети, господар заїзду вийшов на поріг. Зупинка поштового диліжанса біля заїзду «Три маври» була несподіванкою для жителів Алансона, але страшна подія в Мортані вмить зібрала навколо нього таку величезну юрбу, що обидві мандрівниці, ховаючись від цікавих поглядів, квапливо увійшли до кухні — неминучого передпокою всіх заїздів у Західній Франції. Господар, уважно оглянувши карету, хотів був піти за ними, але візничий зупинив його за руку.  

— Почекай, громадянине Бруте[32],— сказав він. — Зараз прибуде конвой синіх. Немає ані поштаря, ані депеш, от я й привіз сюди цих громадянок. Безперечно, вони заплатять тобі, як колишні принцеси. Отже… — Отже, ми вип'ємо зараз з тобою, хлопче, по склянці вина, — відказав господар. Кинувши швидким оком на почорнілу задимлену кухню, на стіл із кривавими плямами від сирого м'яса, мадмуазель де Верней легко, мов пташка, пурхнула до сусідньої кімнати, рятуючись від духу й вигляду цієї кухні, а також від цікавості неохайного кухаря й маленької гладкої жінки, які вже почали уважно її розглядати. — Що будемо робити, стара? — спитав господар, — Хто міг сподіватися, що до нас у такі часи наїде до біса всякого люду? Поки ми приготуємо цій дамі пристойний сніданок, у неї ввірветься терпець. їй-богу, я, здається, добре придумав: раз це пристойні особи, чи не запропонувати їм приєднатися до тієї гості, що живе в нас нагорі! Як ти гадаєш? Господар пішов шукати новоприбулих, але побачив тільки Франсіну. Відвівши її в найдальший куток кухні, з боку подвір'я, щоб ніхто чого не почув, він сказав їй стиха: — Якщо ви й друга пані бажаєте снідати окремо, а так, звичайно, буде приємніше для вас, — то в мене є дуже вишукані страви, приготовлені для одної дами та її сина. Вони, напевно, погодяться поснідати разом із вами, — додав він таємничо. — Це високородні особи. Ледве господар вимовив останні слова, як відчув легкий дотик пужална до своєї спини. Він рвучко обернувся й побачив позад себе присадкуватого, кремезного чоловіка, який нечутно вийшов із сусідньої кімнати; при його появі гладуха, кухар і кухарчук заклякли з жаху. Господар зблід і відвернувся. Присадкуватий чоловік струснув волоссям, яке закривало йому лоба й очі, і, звівшись навшпиньки, щоб дотягтися до вуха господаря, сказав йому: — Ти знаєш, скільки коштує зрада чи необачність і якою монетою ми за це розплачуємось? Ми щедрі люди… До цих слів він додав жест, що став їм за грізне пояснення. Хоч опасиста постать господаря заступила Франсіні цього чоловіка, вона впіймала вухом кілька слів із сказаної півголосом фрази й закам'яніла, наче вражена громом, почувши хрипкі звуки бретонської говірки. Франсіна кинулась до присадкуватого чоловіка, що нагнав на всіх такого страху, але той швидко, мов дикий звір, метнувся до бічних дверей і вислизнув надвір. Франсіна подумала, що помилилась у своїх здогадах, бо помітила тільки створіння, схоже на невеликого темно-бурого ведмедя. Здивована, вона підбігла до вікна і крізь пожовтілі від диму шибки побачила незнайомого, що поволі чвалав до стайні. Перед тим як туди увійти, він окинув своїми чорними очима другий поверх готелю, а потім — поштову карету, наче хотів поділитися із своїм другом якимись важливими спостереженнями щодо диліжанса. Коли незнайомець підвів голову, Франсіна змогла розгледіти його обличчя і, хоч він був закутаний у козячі шкури, впізнала в ньому шуана на прізвисько Плазуй-по-Землі; вона впізнала його також по здоровенному батогу і по його скрадливій ході, яка, однак, при потребі ставала дуже швидкою. Франсіна пильно придивлялась, та не змогла його як слід розгледіти через темряву в стайні, де шуан умостився на соломі в такому місці, звідки міг бачити все, що відбувається в заїзді. Плазуй-по-Землі так зіщулився, що здалеку й навіть зблизька він здався б найдосвідченішому шпигунові великим псом, який згорнувся клубком і спить, поклавши голову на лапи. З поведінки шуана Франсіна зрозуміла, що він її не впізнав. Через дражливе становище своєї господині дівчина не знала, радіти їй із цього чи журитися. Але її цікавість розпалив таємний зв'язок між погрозою шуана й пропозицією господаря заїзду, досить звичайною в трактирників, які завжди прагнуть з усього здобути подвійний зиск. Вона відійшла від брудного вікна, крізь яке бачила безформний чорний клубок на тому місці, де причаївся Плазуй-по-Землі, і повернулась до господаря. Весь його вигляд красномовно свідчив, що він зробив непоправну помилку і тепер не знає, як викрутитися з халепи. Погроза шуана приголомшила бідолаху. Кожному в Західній Франції була відома витончена жорстокість тортур, яким королівські ловчі піддавали тих, кого тільки підозрювали в зраді, і господар уже неначе відчував гостре лезо ножа на своїй шиї. Кухар з острахом втупився у полум'я в печі, на якому шуани частенько гріли ноги донощикам. Маленька гладка жінка, заклякнувши з ножем в одній руці і з половинкою картоплини в другій, злякано дивилася на свого чоловіка, а кухарчук намагався дошукатися причини загального, незрозумілого йому жаху. Ця мовчазна сцена, в якій головна дійова особа була відсутня й водночас добре видна всім, звісно, посилила цікавість Франсіни. Грізна влада шуана лестила дівчині, і, хоча хитрі витівки покоївок зовсім не були властиві її лагідній вдачі, Франсіні так кортіло розкрити цю таємницю, що вона вирішила скористатися із свого вигідного становища. — Гаразд, панночка погоджується на вашу пропозицію, — сказала вона поважно господареві. Той стрепенувся, наче раптом прокинувся від її слів. — Яку? — спитав він, щиро здивований. — Яку? — спитав Корантен, увійшовши несподівано. — Яку? — спитала мадмуазель де Верней. — Яку? — спитав четвертий персонаж, що з'явився внизу на сходах й легко стрибнув з них у кухню. — Вашу пропозицію поснідати з якимись високородними особами, — нетерпляче відповіла Франсіна. — Високородними? — підхопив глузливим тоном чоловік, що зійшов по сходах. — Це вже, мій друже, поганий шинкарський жарт. Та якщо ти, голубе, хочеш запросити до нашого столу цю молоду громадянку, то треба бути несповна розуму, щоб відмовитися, — сказав він, дивлячись на мадмуазель де Верней. — За відсутністю моєї матусі я сам приймаю цю пропозицію, — додав він і ляснув по плечу збитого з пантелику господаря. Граційна легковажність молодості скрашувала зухвалість його слів, що, природно, привернули увагу всіх учасників цієї сцени до нової дійової особи. Господар повівся, як Пілат, що вмив руки на знак своєї непричетності до Христової смерті, — він відступив на два кроки й сказав на вухо своїй гладкій жінці: — Коли скоїться якась біда, то не з моєї вини, ти свідок. Зрештою, — додав він, стишивши голос, — біжи попередь про все пана Плазуй-по-Землі. Подорожній, середнього зросту молодик, був одягнений у синій сюртук, короткі сукняні штани того самого кольору й довгі, вище колін, чорні гетри. Цю скромну уніформу без еполетів носили тоді вихованці Політехнічної школи. Мадмуазель де Верней з першого погляду розпізнала під цим простим убранням струнку постать і щось таке, що свідчило про природжене благородство. Звичайне, здавалося б, обличчя молодика вабило до себе поєднанням рис, що виявляли вдачу, здатну на героїчні вчинки. У нього була смаглява шкіра, хвилясте біляве волосся, блискучі блакитні очі, тонкий ніс, невимушені рухи. Все в ньому промовляло про життя, кероване високими почуттями, і про звичку панувати. Та найхарактернішими ознаками обдарованої натури були його бонапартівське підборіддя і спідня губа: поєднуючись із верхньою, вона створювала гарну вигнуту лінію, подібну до півмісяця акантового листя на капітелях корінфських колон. Природа вклала в ці дві риси якийсь невідпорний чар. «Для республіканця цей молодик надто витончений», — подумала мадмуазель де Верней. Миттю схопити все це одним-єдиним поглядом, запалитися бажанням подобатись, млосно схилити набік голівку, кокетливо всміхнутися, кинути один із тих оксамитних поглядів, що оживлюють навіть мертві для кохання серця, прикрити довгасті чорні очі важкими повіками так, щоб на щоки лягли темні тіні від густих вигнутих вій, знайти в своєму голосі наймелодійніші інтонації, аби надати хвилюючої чарівності звичайнісінькій фразі: «Ми вам дуже вдячні, пане», — всі ці хитрощі забрали менше часу, ніж їхній опис. Потім мадмуазель де Верней, звертаючись до господаря, спитала, де її кімната, побачила сходи і зникла разом із Франсіною, полишивши незнайомому розгадати, що означала її відповідь — згоду чи відмову. — Хто ця жінка? — швидко спитав вихованець Політехнічної школи в остовпілого господаря. — Це громадянка Верней, одна з колишніх, — уїдливо відповів Корантен, ревниво оглядаючи молодика з голови до ніг, — а що тобі з того? Незнаиомий, наспівуючи республіканську пісеньку, гордо підвів голову, глянувши в бік Корантена. Обидва молодики на одну мить схрестили свої погляди, немов два півні, ладні розпочати бійку, і в цю хвилину між ними спалахнула ненависть на все життя. Наскільки голубі очі незнайомого випромінювали щирість, настільки зелені Корантенові виказували хитрість і двоєдушність; один виявляв у поводженні природжене благородство, другий — улесливість; один поривався вперед, другий гнув спину; один викликав до себе пошану, другий її домагався; один немовби казав: «Завоюємо!», а другий: «Поділимо!»  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка