Оноре де Бальзак шуани, або бретань 1799 року батько горіо



Сторінка3/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


Вигук Гюдена досяг до вух шуанського ватажка і його хижого ад'ютанта; роялісти кинулися назад, але їх зупинив звірячим криком Плазуй-по-Землі. Молодий ватажок упівголоса віддав кілька наказів. Плазуй-по-Землі повторив їх шуанам нижньобретонською говіркою, і вони почали відступати, і то так вправно, що спантеличили республіканців і навіть їхнього командира. За першим наказом найміцніші з-поміж шуанів вишикувалися в рівну шеренгу, утворивши суцільний фронт; позаду ховалися поранені й решта шуанів, які набивали рушниці для передньої лінії бійців. Раптом зі спритністю, зразок якої подав уже Плазуй-по-Землі, поранені, а за ними й половина шуанського загону видерлись на пагорок праворуч від дороги, й незабаром сині могли розгледіти над гребенем лише їхні енергійні обличчя. Сховавшись за деревами, шуани націлили рушниці на решту конвою синіх який за наказом Юло швидко вишикувався на дорозі, щоб протиставити ворогу рівносильний фронт. Шуани поволі відходили, відстрілюючись і повертаючи у такий спосіб, щоб вогонь товаришів захищав їхній відступ. Дійшовши до придорожньої канави, вони в свою чергу вибралися на косогір, де засіли їхні люди, й приєдналися до них, мужньо витримуючи влучний вогонь республіканців, що встелили канаву ворожими трупами. Шуани відповідали з узвишшя таким самим убивчим вогнем. Саме в цей час на місце бою примчала фужерська національна гвардія, і її поява поклала кінець битві. Національні гвардійці й кілька збуджених боєм солдатів перескочили вже через канаву, щоб кинутися до лісу, але командир крикнув гучним голосом: — Гей куди ви? Заманулося накласти головою? Тоді вони приєдналися до республіканського батальйону за яким залишилося поле бою, хоч і з чималими втратами. Почепивши на багнети свої старі трикутні капелюхи, солдати підняли догори рушниці й двічі одностайно вигукнули: «Хай живе Республіка!» Навіть поранені, що сиділи на узбіччі дороги, поділяли загальний захват, а Юло, потиснувши руку Жерарові, сказав: — Ну що? Оце так сміливці! Мерлеві доручили поховати вбитих у яру край дороги. Інші подбали про транспорт для поранених. На сусідніх фермах реквізували підводи й коней і швидко поклали товаришів на знятий з убитих одяг. Перед тим як вирушити, фужерська національна гвардія передала Юло тяжко пораненого шуана — його підібрали під крутим горбом, на який повтікали шуани; йому забракло сили, й він скотився донизу. — Спасибі, громадяни, за вашу підтримку, — сказав командир. — Побий мене грім! Без вас нам було б непереливки. Бережіться й ви. Війна почалася. Прощавайте, сміливці! Потім Юло звернувся до полоненого: — Як звати твого начальника? — Молодець. — Це хто? Плазуй-по-Землі? — Ні. Молодець. — Звідки він узявся, ваш Молодець? На це питання королівський ловчий нічого не відповів, його грубе, дикунське обличчя скривилося від болю, він узяв чотки й зашепотів молитву. — Молодець — це, напевно, той молодий дворянин з чорною краваткою? Його послав сюди тиран та його спільники Пітт і Кобург… Шуан, мабуть, не дуже тямлячи, про що йдеться, гордо підвів голову: — Його послали Бог і король! Запал, з яким він проказав ці слова, вичерпав його сили. Юло побачив, як важко допитувати вмираючу людину, чиї слова й дії свідчили про темний фанатизм, і відвернувся, насупивши брови. Двоє солдатів, друзі тих вартових, що їх Плазуй-по-Землі по-звірячому забив ударом батога на узбіччі дороги, відступили на кілька кроків й націлилися в шуана, який не опустив навіть нерухомих очей перед наведеними на нього рушницями; вони вистрелили, і він упав. Та коли солдати підійшли, щоб зняти одежу з убитого, він ще голосно вигукнув: — Хай живе король! — Гаразд, гаразд, потайна шельмо, — мовив Серцевідець, — забирайся-но швидше вминати пампушки до своєї божої матінки! Ми думали, що він дуба дав, а він гукає просто межи очі: «Хай живе тиран!» — Гляньте, командире, — сказав Прудконогий, — ось документи цього розбійника. — Ого-го! — закричав Серцевідець, — а йдіть подивіться на цього божого піхотинця. Яке в нього на череві малювання! Юло та кілька солдатів оточили голе тіло шуана й побачили в нього на грудях щось подібне до татуювання синюватого кольору, — воно зображувало охоплене полум'ям серце. То був умовний знак членів братства Серця Господнього. Під зображенням Юло прочитав напис: «Марі Ламбрекен» — напевне, шуанове ім'я.  

— Ну, добре роздивився, Серцевідцю? — спитав Прудконогий. — Тепер ти цілих сто декад сушитимеш голову й не здогадаєшся, навіщо здалася така оздоба! — Та хіба ж я тямлю щось у папських уніформах! — відказав Серцевідець. — Піхтура нікчемна, зроду-віку ти нічого не навчишся! — вигукнув Прудконогий. — Невже ти не зметикував: цьому гусакові пообіцяли, що він воскресне із мертвих, от він і розмалював собі воло, щоб його впізнали. Цей дотеп — небезпідставний — викликав загальні веселощі, до яких мимоволі приєднався і Юло. Тим часом Мерль поховав убитих, а поранених товариші насилу розмістили на двох підводах. Решта солдатів, за власним розсудом вишикувавшись двома рядами вздовж цього імпровізованого госпіталю, почали сходити з гори схилом, оберненим до Мена, звідки відкривалася прекрасна долина Пелеріни, суперниця Куенонської долини. Юло, у супроводі своїх друзів Мерля й Жерара, поволі йшов за солдатами, сподіваючись без перешкод дістатися до Ерне, де пораненим мали подати допомогу. Цей бій, майже непомічений серед важливих подій, що визрівали тоді у Франції, дістав назву тієї місцини, де він відбувся. Однак він привернув увагу жителів Західної Франції, занепокоєних новою збройною сутичкою, — вони помітили зміну в воєнній тактиці шуанів, які раніше не наважилися б атакувати такий великий загін. Як гадав Юло, молодий рояліст, котрого він запримітив, і був Молодець — посланий принцами у Францію новий ватажок шуанів, що, за звичаями роялістів, ховав, очевидно, свій титул та ім'я під військовим прізвиськом. Ця обставина завдавала командирові після його перемоги стільки ж турбот, як раніше підозра, що він потрапив у засідку; Юло раз у раз обертався на залишене позаду плато Пелеріни, звідки вряди-годи ще долинали приглушені звуки барабана, — то національна гвардія спускалася в Куенонську долину, тимчасом як загін синіх сходив у долину Пелеріни. — Чи здогадується хто з вас, — раптом запитав Юло своїх друзів, — що спонукало шуанів атакувати наш загін? Рушничні постріли для них — лише комерція, а я не бачу, щоб вони тут виграли. Їхні втрати — щонайменше сто чоловік, а наші,— вів далі Юло, скрививши в посмішці праву щоку й примруживши очі, — а наші — всього шістдесят. Побий мене грім! Не розумію я такої невигідної афери. Негідники чудово могли б обійтися без цього нападу. Ми проскочили б, немов листи поштою, тож я ніяк не втямлю, навіщо їм знадобилось прошивати кулями наших людей. — І він з жалем показав рукою на дві підводи з пораненими. — Може, вони просто хотіли привітатися з нами, — додав він.  



— Але, командире, вони цим здобули собі півтораста наших телепнів, — озвався Мерль. — Та якби рекрути й пострибали в ліс, наче жаби, ми не стали б їх там ловити, особливо після того, як нас обстріляли, — заперечив Юло. — Ні, ні, тут щось та є. Він ще раз обернувся на гору Пелеріну. — Заждіть, — гукнув він, — гляньте-но! Хоч офіцери вже далеко відійшли від фатального плато, досвідченим оком вони одразу помітили там Плазуй-по-Землі та ще кількох шуанів. — Ширше крок! — гукнув Юло до свого загону, — швидше пересувайте свої циркулі й підганяйте коней! Може, в них поклякли ноги? Чи ці шкапи теж прибічники Пітта й Кобурга? Після його слів маленький загін пішов швидше. — Цю таємницю, по-моєму, нелегко розгадати, — мовив Юло до двох офіцерів, — і дай боже, друзі, щоб нам не довелося розплутувати її стріляниною в Ерне. Я боюся, що королівські піддані перетнуть нам шлях на Маєнну. Стратегічна проблема, від якої стовбурчилися вуса командира Юло, завдавала водночас не меншої турботи й людям, яких він помітив на вершині Пелеріни. Тільки-но вщухли барабани національної гвардії і Плазуй-по-Землі побачив, що сині вже зійшли вниз довгим схилом, він весело закричав по-совиному, й шуани з'явилися знову, але тепер їх було менше. Багато хто, очевидно, перев'язував поранених у селищі Пелеріна — воно лежало на схилі гори, оберненому до Куенонської долини. Двоє-троє старших з-поміж королівських ловчих підійшли до Плазуй-по-Землі. За кілька кроків від них на гранітній брилі сидів молодий аристократ, увесь поглинутий, здавалося, важкими думками про посталі перед ним труднощі. Приклавши руку дашком до лоба, щоб захистити очі від яскравого сонячного проміння, Плазуй-по-Землі сумно дивився на дорогу, якою республіканці перетинали долину Пелеріни. Його чорні проникливі очиці намагалися розгледіти, що відбувається на протилежному узгір'ї, на самому краю долини. — Сині перехоплять пошту, — похмуро сказав один із старших, що стояв найближче до Плазуй-по-Землі. — Заради святої Анни Орейської, скажи, — мовив другий, — навіщо ти змусив нас битися? Аби тільки врятувати свою шкуру? Плазуй-по-Землі кинув на нього злісний погляд і вдарив об землю важким карабіном. — Хіба ж я командир? — спитав він і, хвилинку помовчавши, додав: — Коли б ви всі билися, як я, жоден з отих синіх не вислизнув би, — і він показав рукою на рештки загону Юло. — Може б, тоді й поштова карета добралася б сюди. — Ти гадаєш, — втрутився в розмову третій, — їм спало б на думку супроводжувати карету чи затримати її, коли б ми дозволили їм спокійно пройти? Просто ти хотів урятувати свою паскудну шкуру, бо ти ж не бачив синіх на шляху. Через цю мармизу, — додав промовець, обертаючись до решти присутніх, — пролилася наша кров, а до того ж ми ще втратимо двадцять тисяч франків чистим золотом… — Сам ти мармиза! — вигукнув Плазуй-по-Землі, відступаючи кроків на три й цілячись у свого напасника. — Не сині тобі ненависні, ти золото любиш! Зачекай, проклятий грішнику, ти сконаєш без сповіді, адже цього року ти не причащався! Така образа роздратувала шуана, він аж зблід і з глухим гарчанням націлився у Плазуй-по-Землі. Молодий ватажок кинувся поміж них і, вдаривши стволом рушниці по їхніх карабінах, вибив у них зброю з рук; потім він зажадав, щоб йому пояснили причину сварки, бо шуани розмовляли нижньобретонською говіркою, мало йому знайомою. — Пане маркізе, — сказав Плазуй-по-Землі наприкінці своєї промови, — їм зовсім немає чого злоститися на мене: адже я залишив позаду Хапай-Коровая, а він напевне врятує поштову карету від пазурів отих злодюг. І він показав на синіх — для відданих слуг вівтаря й трону всі сині були вбивцями Людовіка XVI й розбійниками.  

— Що? — гнівно вигукнув молодик. — То ви затримались тут заради того, щоб зупинити поштову карету? Боягузи, не змогли перемогти в першому бою під моєю командою! Та як же можна перемагати з такими думками! Виходить, захисники Бога й короля — грабіжники? Свята Анно Орейська! Наша справа — воювати проти Республіки, а не проти диліжансів. Віднині кожний, винний у таких ганебних нападах, не дістане відпущення гріхів і позбавиться ласки, призначеної хоробрим слугам короля. Юрба глухо й вороже загомоніла. Видно було, що авторитет нового ватажка, з такими труднощами утверджений серед цієї дикої орди, сильно похитнувся. Це невдоволення не приховалось від молодика, і він уже шукав засобу врятувати свою гідність командира, коли раптом серед тиші почувся кінський тупіт. Усі голови повернулися в той бік, звідки наближався вершник. Це була молода жінка верхи на маленькій бретонській конячці, яку вона погнала вчвал, помітивши в юрбі шуанів молодого ватажка. — Що тут діється? — запитала вона, переводячи погляд з шуанів на їхнього верховоду. — Чи повірите, пані, вони чигають на поштовий диліжанс, що йде з Маєнни до Фужера, і хочуть його пограбувати! І це після бою за звільнення наших фужерців, коли ми втратили стільки людей і не змогли знищити синіх! — Ну, то в чому ж лихо? — спитала молода пані: природженим жіночим чуттям вона схопила суть цієї сцени. — Ви втратили своїх людей, але їх вам ніколи не бракуватиме. Пошта везе гроші, а вони нам завжди потрібні. Ми поховаємо наших покійників, вони попадуть на небо, а гроші візьмемо й розподілимо між цими хоробрими хлопцями. Що ж тут стоїть на заваді? Шуани одностайно схвалили усмішками її промову. — Хіба в цьому немає нічого, що примусило б вас почервоніти? — стишивши голос, запитав молодик. — І невже ви так потребуєте грошей, що ладні здобувати їх на дорогах? — Я так зголодніла за ними, маркізе, що, мабуть, віддала б у заклад своє серце, коли б його в мене вже не одібрали, — мовила жінка, кокетливо до нього всміхаючись. — Але звідки ви взялися, що гадаєте, ніби можна користуватися шуанами, не дозволяючи їм пограбувати синіх? Хіба ви не знаєте прислів'я: «Злодійкуватий, як сова»? А що таке шуан? До того ж — додала вона, підвищуючи голос, — це справедлива справа. Хіба сині не загарбали всього церковного й нашого майна? Її слова зустрів схвальний гомін, зовсім не схожий на гарчання, яким шуани відповіли маркізові. Чоло молодика спохмурніло, він відвів даму набік і спитав її з очевидним невдоволенням, але стриманим тоном, як то належить добре вихованій людині: — Ті добродії прибудуть до Вівітьєра в призначений день? — Авжеж, — відповіла вона, — всі приїдуть: Відповідач, Великий Жак і, можливо, Фердинанд. — Дозвольте мені туди вернутися: я не можу припустити грабунку в моїй присутності. Так, пані, я кажу: «грабунок». Коли тебе обкрадають, в цьому є щось. — Гаразд, — перебила вона його, — мені припаде ваша частка, дякую вам, що поступаєтесь нею. Цей додаток до моєї здобичі дуже до речі. Моя матуся так давно не присилала мені грошей, що я просто в розпачі. — Прощавайте! — вигукнув маркіз. І він пішов геть. Але молода жінка миттю його наздогнала. Чому б вам не залишитися зі мною? — запитала вона, кинувши на нього погляд деспотичний і водночас лагідний, яким жінки, що мають право на повагу чоловіка вміють дуже виразно виявити свої бажання. — Хіба ж ви не збираєтесь грабувати поштовий диліжанс? — Грабувати? — здивувалася вона, — Який дивний вислів! Дозвольте пояснити вам… — Ні ні,— мовив він, беручи її руки і підносячи до вуст із витонченою ґречністю придворного. — Послухайте мене, — провадив він далі, трохи помовчавши. — Якщо я залишуся тут під час нападу на диліжанс, наші хлопці мене вб'ють, бо я їх… — Ви їх не повбиваєте, — жваво заперечила жінка, — бо вони, з усією повагою до вашого рангу зв'яжуть вам руки; а коли вони стягнуть з республіканців данину, потрібну їм на військове спорядження, на харчування й купівлю пороху, то знову будуть беззаперечно вам коритися. — І ви хочете, щоб я оце ними керував? Коли моє життя потрібне справі, яку я захищаю, то все ж дозвольте мені зберегти мою честь командира. Якщо я піду звідси, то можу й не знати про цю підлоту. Пізніше я повернуся й проведу вас. Він швидко пішов. Молода пані прислухалася з видимим незадоволенням до його кроків. Коли шелест сухого листя завмер, вона ще деякий час стояла непорушно, потім швидко повернулася до шуанів. В неї вихопився презирливий жест, і вона мовила до Плазуй-по-Землі, що допоміг їй злізти з коня: — Цей молодик хотів би у війні з Республікою додержувати всіх правил. Ну що ж, мине ще кілька днів, і він змінить свою думку. «Але як він повівся зі мною», — сказала вона потім сама до себе. Вмостившись на гранітній брилі, на якій недавно сидів маркіз, вона стала чекати на прибуття диліжанса. Досить знаменним явищем тієї доби була ця молода аристократка, яку бурхливі пристрасті кинули у вир боротьби монархій проти духу часу, а палкі почуття штовхнули на вчинки, що не були, так би мовити, їй властиві; цим вона скидалася на стількох інших екзальтованих жінок, яких запал поривав іноді до величних дій. Як і вона, багато жінок у коловороті подій грали роль героїчну або гідну осуду. Роялістам годі було шукати відданіших і діяльніших емісарів, ніж ці жінки; але жодній героїні роялістської партії не доводилося спокутувати помилок своєї відданості й згубності свого становища, забороненого жіночій статі, спокутувати таким страшним розпачем, який охопив цю пані, коли вона сиділа край дороги на гранітній брилі, неспроможна подолати захвату перед благородною зневагою і чесністю молодого шуанського ватажка. Помалу вона поринула в глибоку задуму. В гірких спогадах вона прагнула повернути невинність юних літ і жалкувала, що не стала жертвою революції: переможної її ходи не могли зупинити такі кволі руки. Поштовий диліжанс, причетний у певній мірі до нападу шуанів, покинув маленьке місто Ерне за кілька хвилин перед сутичкою між двома загонами. Ніщо не може краще змалювати будь-яку країну, ніж стан громадського майна. З цього погляду поштова карета заслуговує на шанобливу згадку. Сама революція не спромоглась її знищити, вона мандрує ще й досі дорогами Франції. Коли Тюрго[26] відкупив привілей однієї компанії, одержаний нею за Людовіка XIV, на монопольне перевезення подорожніх в межах королівства, він заснував візницькі заклади, що дістали назву тюрготини; старі карети панів Вуж, Шантеклера і вдови Лакомб були витіснені в провінцію. Одна з таких карет підтримувала зв'язок між Маєнною і Фужером. Деякі вперті голови глузливо називали її тюрготиною, чи то перекривляючи парижан, чи то з ненависті до міністра, що запроваджував різні нововведення. Ця тюрготина була злиденним екіпажем на двох височенних колесах, де дві огрядні особи насилу могли б уміститися. Тіснота цього хисткого ридвана не дозволяла надто його навантажувати; скриня, що правила за сидіння, була призначена для кореспонденції. Коли пасажири мали при собі якийсь вантаж, вони змушені були тримати його між колін, і без того стиснутих у вузькому кузові, що нагадував формою ковальський міх. Первісний колір кузова й коліс був для подорожніх нерозв'язною загадкою. Дві шкіряні запони, цупкі, незважаючи на тривалий ужиток, мали захищати страдників від холоду й дощу. Візничий височів на ослінчику, схожому на передок найгірших паризьких «зозуль»[27], і хоч-не-хоч брав участь у розмові, бо сидів між своїми двоногими й чотириногими жертвами. Ця карета мала фантастичну подібність до старезних дідів, що хоч і зазнали не раз і катарів, й апоплексичних ударів, та смерть їх ще милувала: дорогою вона без упину стогнала, а іноді, здавалось, навіть зойкала. Як знеможений важким сном мандрівник, вона хилилася то вперед, то назад, немов опираючись відчайдушним зусиллям бретонських конячин, що тягли її вибоїстою дорогою. В цій пам'ятці іншого століття було три пасажири; виїхавши з Ерне, де перепрягали коней, вони провадили з візничим раніше розпочату розмову. — Чому ви гадаєте, що тут з'являться шуани? — спитав візничий. — В Ерне мені сказали, що командир Юло ще не вийшов із Фужера. — Ох, друже, — відповів наймолодший серед пасажирів, — адже ти ризикуєш тільки своєю головою! Коли б ти мав при собі, як я, триста екю і тебе знали за щирого патріота, ти б не був такий спокійний. — Щось ви надто балакучі, — мовив візничий, похитуючи головою. — Вовк хапає й лічені вівці,— озвався другий пасажир.  

Цей чоловік у чорному одязі, років сорока на вигляд, був, очевидно, ректором[28] десь поблизу. Потрійне підборіддя й рум'яні щоки свідчили про його належність до духовного стану. Гладкий і низенький, він, проте, виявляв неабияку спритність щоразу, коли доводилося висідати з карети чи знову туди залазити. — Ви хто — шуани? — вигукнув пасажир з трьома сотнями екю, судячи з одягу, заможний селянин: розкішна козяча шкура прикривала в нього штани з добротного сукна й дуже охайну куртку. — Присягаюся душею святого Робесп'єра, я дам добру відсіч тому, хто… І він перевів погляд своїх сірих очей з візничого на подорожнього, показуючи їм на пару пістолів, застромлених у нього за поясом. — Бретонці того не бояться, — презирливо кинув ректор. — Та невже в нас такий вигляд, ніби ми хочемо загарбати ваші гроші? Щоразу, коли вимовлялося слово «гроші», візничий змовкав, і в священика вистачило глузду взяти під сумнів наявність у патріота трьохсот екю й припустити, що гроші у візничого. — Ти сьогодні з вантажем, Купйо? — спитав він. — Е, пане Гюдене, немає майже нічого, — відповів візничий. Абат Гюден запитливо глянув спершу на патріота, а тоді на візничого — обличчя в обох були незворушні. — Тим краще для тебе, — сказав патріот. — А коли трапиться яке лихо, я постараюся врятувати своє добро. Так відверто проголошене прагнення до диктаторства обурило Купйо, і він грубо заперечив: — Я господар цієї карети і якщо вас везу… — Ти патріот? Чи ти шуан? — задирливо перебив його супротивник. — Ні те, ні те, — відповів Купйо. — Я поштар, та ще й бретонець, а це головне; отже, я не боюся ані синіх, ані аристократів. — Ти, мабуть, хочеш сказати — аристокрадів? — мовив глузливо патріот. — Вони тільки повертають те, що в них забрали, — жваво втрутився в розмову священик. Обидва пасажири пожирали один одного очима — якщо можна запозичити цей вислів з розмовної мови. В куточку карети сидів ще третій пасажир — під час усієї суперечки він зберігав непорушну мовчанку. Візничий, патріот і навіть абат Гюден не звертали ніякої уваги на цю мовчазну людину. То був і справді один із тих незручних і некомпанійських пасажирів, що схожі на покірливе теля із зв'язаними ногами, яке везуть на сусідній ярмарок. Вони починають з того, що захоплюють усе своє законне місце, а закінчують тим, що безцеремонно засинають на плечі свого сусіда. Патріот, Гюден і візничий залишили його на самого себе, певні, що він спить і що нема чого говорити до людини з таким закам'янілим лицем: воно без слів промовляло про життя, що минає у відмірюванні ліктів полотна і в клопотах, як би продати його якнайдорожче. Під час суперечки цей куценький товстун, зіщулившись у кутку карети, розплющував іноді свої маленькі, наче зроблені з голубого фаянсу очиці і зупиняв по черзі на кожному співрозмовникові погляд, в якому світилися переляк, підозра й недовіра. Але, здавалось, він боявся тільки своїх супутників, а шуани його зовсім не турбували. Коли ж він дивився на візничого, то вони скидалися на двох франкмасонів. Раптом почалася стрілянина на Пелеріні. Збентежений Купйо зупинив коней. — Еге! — мовив священик, який, очевидно, добре розумівся на таких справах. — Сутичка серйозна, там сила людей. — Атож, пане Гюдене, тільки невідомо, хто в ній переможе! вигукнув Купйо. Цього разу всі обличчя одностайно виявили занепокоєння. — Завернімо до отого заїзду, — запропонував ^патріот, — і заховаймо карету там, поки скінчиться бій. Порада була слушна, і Купйо погодився. Патріот допоміг візничому заховати диліжанс від сторонніх очей за купою хмизу. Абат скористався з нагоди й стиха запитав Купйо: — Він справді везе гроші? — Е, пане Гюдене, коли б те, що він має, опинилось у кишенях вашої превелебності, вони від того не поважчали б. Республіканці, поспішаючи до Ерне, проминули заїзд, не зазирнувши туди. Почувши їхній квапливий тупіт, Гюден і господар заїзду вийшли з цікавості за ворота подивитися на них. Раптом гладкий абат підбіг до солдата, що йшов позаду. — Що я бачу, Гюдене! — вигукнув він. — Упертюху! Ти таки пішов до синіх. Сину мій, ти подумав, що ти робиш?  

— Так, дядечку, — відповів капрал, — я заприсягся захищати Францію. — Ох, нещасний, ти занапастиш свою душу! — скрикнув священик, намагаючись збудити в свого небожа релігійні почуття, такі сильні в серцях бретонців. — Дядечку, якби король став на чолі армії, я не кажу, що… — Ех, дурню, хто тобі каже про короля! Хіба твоя Республіка роздає парафії? Вона все перевернула. Чого ти хочеш домогтися? Залишайся з нами, ми переможемо рано чи пізно, і ти станеш радником у парламенті[29]. — В парламенті? — глузливо перепитав Гюден-молодший. — Прощавайте, дядечку! — Не дістанеш від мене й щербатого гроша! — вигукнув розлючений абат, — Я позбавлю тебе спадщини. — Дякую, — відповів республіканець. І вони розлучилися. Сидр, яким патріот частував візничого, поки проходив маленький загін, уже вдарив у голову Купйо, та він зразу ж отямився й повеселішав, коли господар заїзду, довідавшись про наслідки бою, повідомив, що перемогу здобули сині. Купйо знову виїхав на шлях і невдовзі диліжанс опинився в Пелерінській долині, де його легко було розгледіти з плоскогір'їв Мена й Бретані,— він був схожий на уламок корабля, що пливе на хвилях після бурі. Зійшовши на вершину пагорба, куди підіймалися сині й звідки було видно Пелеріну, Юло обернувся подивитись, чи немає там і досі шуанів, і побачив блискучі цятки — то сонячне проміння грало на стволах їхніх рушниць. Кинувши останній погляд на щойно залишену долину, перед тим як спуститися до річки Ерне, він помітив на шляху карету Купйо. — Чи це не маєннська карета? — звернувся він до своїх друзів. Обидва офіцери, глянувши на стару тюрготину, одразу її впізнали. — От тобі й маєш! — здивувався Юло. — Як же так сталося, що ми її не зустріли? Усі мовчки перезирнулися. — Ось вам іще одна загадка! — вигукнув командир, — А втім, я починаю здогадуватися, в чому тут заковика. Тим часом Плазуй-по-Землі, що також упізнав тюрготину, подав товаришам сигнал про її появу, і вибух загальної радості розвіяв задуму молодої дами. Вона підійшла ближче і побачила диліжанс — він швидко наближався від протилежного боку Пелеріни собі на згубу. Незабаром безталанна тюрготина з'явилась на верхній площинці гори. Шуани, що знову там поховались, мов ті голодні хижаки, накинулися на свою здобич. Мовчазний пасажир упав на дно карети и зіщулився в куточку, намагаючись набрати вигляду дорожнього клунка.  



— Е-гей! — вигукнув Купйо, показуючи з височини передка на селянина. — Ви, бачу, винюхали, що в цього патріота повна торбина золота! Шуани зустріли ці слова вибухом дружного реготу й закричали: — Хапай-Коровай! Хапай-Коровай, Хапай-Коровай! Серед цього сміху, якому вторував, наче луна, і сам Хапай-Коровай, Купйо зліз, геть засоромлений з передка. Коли відомий Сібо, на прізвисько Хапай-Коровай, допоміг своєму сусідові злізти з карети, почувся шанобливий гомін. — Це абат Гюден! — вигукнули кілька чоловік. Почувши шановане ім'я, всі шуани поскидали шапки й, ставши навколішки, попросили в священика благословення; абат поважно їх благословив. — Він обдурив би навіть святого Петра й вкрав би в нього ключі від раю, — мовив ректор і ляснув Хапай-Коровая по плечу. — Якби не він, сині нас перехопили б. Абат Гюден помітив молоду жінку і, відійшовши вбік, завів з нею розмову. Тим часом Плазуй-по-Землі спритно відчинив у кареті скриню і з хижою радістю показав усім торбину — форма її свідчила про сховані в ній згортки з золотими монетами. Він швиденько поділив здобич. Кожний шуан дістав від нього свою частку, визначену так точно, що розподіл не викликав ніяких нарікань. Потім Плазуй-по-Землі підійшов до молодої дами й абата і передав їм щось із шість тисяч франків. — Чи можу я прийняти ці гроші з чистим сумлінням, пане Гюдене? — запитала молода жінка, відчуваючи потребу в чийомусь дозволі. — А чому ж ні, пані? Хіба ж у давнину церква не схвалила конфіскації майна в протестантів? Тим більше право маємо чинити так щодо революціонерів — вони не визнають Бога, руйнують храми й переслідують релігію. Абат Гюден додав до своєї проповіді ще й особистий приклад, спокійнісінько прийнявши своєрідну десятину[30], запропоновану йому Плазуй-по-Землі. — До того ж, — додав він, — я можу тепер віддати все своє майно на захист Бога й короля. Мій небіж пішов до синіх! Купйо лементував і бідкався, що він лишився без шматка хліба. — Йди до нас, — сказав йому Плазуй-по-Землі,— і ти матимеш свою частку. — Та коли не буде слідів нападу, подумають, що я зумисне дав себе пограбувати. — Ото й весь клопіт? — сказав Плазуй-по-Землі. Він подав знак, і рушничний залп умить продірявив тюрготину. Під цим несподіваним обстрілом стара карета так жалісливо зойкнула, що забобонні шуани від страху аж поточилися назад; але Плазуй-по-Землі примітив, як у куточку кузова вистромилось і знову сховалося бліде обличчя мовчазного пасажира. — Ти, бачу, маєш іще одну квочку в своєму курнику? — спитав у Купйо пошепки Плазуй-по-Землі. Хапай-Коровай, збагнувши, про що йдеться, підморгнув йому значущо. — Так, — відповів візничий, — і завербувати мене до себе ви зможете тільки тоді, коли дозволите відвезти цього чесного чоловіка цілим і здоровим до Фужера. Я обіцяв йому це ім'ям святої Анни Орейської. — Хто він? — спитав Хапай-Коровай. — Я не можу вам цього сказати, — відповів Купйо. — Облиште його! — мовив Плазуй-по-Землі, штовхнувши ліктем Хапай-Коровая. — Він поклявся святою Анною Орейською, хай же виконує обіцянку. Звертаючись до Купйо, шуан додав: — Не спускайся з гори надто швидко, ми тебе доженемо, так треба. Я хочу побачити пику твого пасажира, й тоді ми дамо йому перепустку. Нараз почувся кінський тупіт, що швидко наближався до гори: кінь біг учвал. Невдовзі показався молодий ватажок шуанів. Дама швиденько заховала за спину торбинку, яку тримала в руці. — Ви можете спокійно взяти ці гроші,— мовив молодик і відхилив її руку з-за спини. — Ось лист для вас, я натрапив на нього серед кореспонденції, яка чекала на мене у Вівітьєрі. Це лист від вашої матінки. — Глянувши на шуанів, які поверталися до лісу, а потім на диліжанс, що спускався в Куенонську долину, він додав — Хоч як я поспішав, а таки не прибув вчасно. Дай боже, щоб мої побоювання не справдилися… — Це гроші моєї бідолашної матусі! — вигукнула молода жінка, розпечатавши листа й перебігши очима перші рядки. З лісу почувся приглушений сміх. Навіть молодий ватажок мимоволі посміхнувся, дивлячись на цю аристократку, що тримала в руці торбинку зі своєю часткою від грабунку її власних грошей. Вона й сама засміялася. — Ну, маркізе, хвала Богові! Цього разу я щасливо відбулася, — мовила вона. — Які ви легковажні в усьому, навіть у докорах сумління, — сказав молодик. Вона зашарілась і глянула на маркіза з таким щирим каяттям, що це його обеззброїло. Священик чемно, але досить холодно повернув їй щойно одержану «десятину» і пішов слідом за молодим ватажком до бічної дороги, якою той сюди прибув. Перш ніж приєднатися до них, молода пані знаком підкликала до себе Плазуй-по-Землі. Той одразу підійшов. — Тепер влаштуйте засідку перед Мортанью, — сказала вона стиха. — Мені відомо, що сині мають незабаром надіслати до Алансона велику суму готівкою на воєнні витрати. Я залишаю твоїм товаришам сьогоднішню здобич, але з умовою, що вони повернуть мені втрачені гроші. Головне, щоб Молодець не дізнався, чого ви туди йдете: він може заперечувати. Та коли й трапиться таке лихо, я сподіваюсь його власкавити. — Пані, — мовив маркіз, коли вона сіла позад нього на коня, віддавши свого абатові,— наші друзі з Парижа пишуть, щоб ми були насторожі. Республіка вирішила боротися з нами хитрощами й підступністю. — Що ж, це непогано вигадано, — відповіла вона. — В цих людей бувають розумні ідеї. Я можу взяти участь у такій війні й знайти собі гідних супротивників. — Певна річ! — вигукнув маркіз, — Пішегрю порадив мені бути дуже пильним і обережним, зав'язуючи різні стосунки. Республіка робить мені честь, уважаючи за найнебезпечнішого з усіх вандейців; вона сподівається захопити мене, скориставшися з моїх вразливих місць. — Ви й до мене, мабуть, не матимете довіри? — спитала вона й рукою, якою трималася за нього, поплескала його біля серця. — Та що ви, пані! — заперечив він, повертаючи до неї толову; вона поцілувала його в чоло. — Отже, — втрутився в розмову абат, — поліція Фуше небезпечніша для нас, ніж летючі батальйони й контршуани. — Атож, ваша превелебність. — Он як! — вигукнула дама. — Фуше збирається послати проти нас жінок? — І, трохи помовчавши, додала своїм низьким голосом: — Я чекатиму на них. На відстані трьох-чотирьох пострілів від спустілого плоскогір'я, звідки вирушили шуанські ватажки, відбувалася одна з тих сцен, що з деякого часу частенько траплялися на шляхах. Проминувши сільце Пелеріну, Хапай-Коровай і Плазуй-по-Землі знову зупинили у вибалку диліжанс. Купйо мляво опирався, тоді зліз із передка. Шуани витягли мовчазного пасажира з його схованки й поставили навколішки серед густого дроку. — Хто ти такий? — зловісним голосом запитав його Плазуй-по-Землі. Подорожній мовчав, аж поки Хапай-Коровай не запитав удруге, вдаривши його прикладом. — Я Жак Піно, — відказав той, кинувши погляд на Купйо, — вбогий торговець полотном. Купйо заперечливо хитнув головою, вважаючи, що цим не порушує своєї обіцянки. Хапай-Коровай зрозумів цей знак і націлився в подорожнього, а Плазуй-по-Землі грізно й рішуче заявив йому: — Як на злидаря ти надто гладкий. Коли ти змусиш нас іще раз питати твоє справжнє ім'я, то мій друг Хапай-Коровай одним-єдиним пострілом заробить шану й вдячність твоїх спадкоємців. — Він помовчав трохи й додав, — Хто ти? — Я д'Оржемон із Фужера. — Ось воно що! — вигукнули разом обидва шуани. — Я вас не називав, пане д'Оржемон, — сказав Купйо. — Присягаюся Святою Дівою, я чесно вас захищав. — Якщо ви пан д'Оржемон із Фужера, — глузливо-шанобливо мовив Плазуй-по-Землі,— ми вас і пальцем не зачепимо. Але оскільки з вас ані добрячий шуан, ані справжній синій — хоч ви й купили землі Жювінійського абатства, — то ви маєте сплатити нам відкупного, — вів далі шуан, удаючи, ніби перелічує своїх товаришів, — триста екю по шість франків. Нейтралітет вартий таких грошей. — Триста екю по шість франків! — хором повторили бідолашний банкір, Хапай-Коровай і Купйо, але кожний з іншою інтонацією. — Ох, мій ласкавий пане, та я ж банкрут, — сказав д'Оржемон. — Ця клята Республіка оголосила примусову позику в сто мільйонів франків, з мене взяли величезний податок, я сиджу на мілині. — Скільки ж узяла з тебе твоя Республіка? — Тисячу екю, мій любий, — жалісливо відповів банкір, сподіваючись на знижку. — Якщо твоя Республіка здерла з тебе таку силу грошви на примусову позику, то ти тепер сам бачиш, що з нами тобі мати справу вигідніше: наш уряд дешевший. Триста екю — хіба ж це надто дорого за твою шкуру? — Де ж мені їх узяти? — В своїй скрині,— відповів Хапай-Коровай, — та гляди, щоб екю не були обчухрані, а то ми тобі обчухраємо на вогні нігті. — Де я маю вам їх сплатити? — Твій фужерський будинок за містом недалеко від ферми Жібарі, там живе мій двоюрідний брат Налий-Кухоль, або ж Великий Сібо; передай йому гроші. — Але це не за правилами! — вигукнув д'Оржемон. — А що нам до того? — відказав Плазуй-по-Землі.— Пам'ятай, коли за два тижні не віднесеш грошей до Налий-Кухля, то ми відвідаємо тебе й швиденько вилікуємо від подагри, якщо в тебе хворі ноги. А ти, Купйо, — додав він; звертаючись до візничого, — будеш тепер зватися Вези-Добро. І обидва шуани подалися геть. Подорожній знову сів у карету, і візничий, хльоскаючи батогом, погнав коней до Фужера. — Якби у вас була зброя, — сказав Купйо, — ми змогли 6 себе краще оборонити. — Ото йолоп! В мене тут десять тисяч франків, — мовив д'Оржемон, показуючи на свої грубі черевики. — Хіба ж можна захищатися, маючи при собі такі гроші! Вези-Добро почухав за вухом і обернувся назад, але його нові товариші вже зникли. Юло зі своїми солдатами зупинились в Ерне, щоб завезти поранених до міського шпиталю; потім республіканський загін без усякої халепи дістався до Маєнни. Наступного дня підтвердилися командирові сумніви щодо поштового диліжанса — городяни ще вранці дізналися, що його пограбовано. За кілька днів представники влади відрядили до Маєнни чималий загін новобранців-патріотів, щоб Юло зміг поповнити свою півбригаду. Невдовзі надійшли невтішні чутки: заколот знову спалахнув у тих місцях, що їх під час останньої війни шуани й вандейці зробили головними його осередками. В Бретані роялісти захопили Понторсон, щоб відкрити собі шлях до моря. Вони здобули також містечко Сен-Джемс, що лежить між Понторсоном і Фужером, очевидно збираючись перетворити його тимчасово на свій плацдарм — центр військових складів чи воєнних операцій. Звідти вони могли вільно сполучатися з Нормандією і Морбіганом. Роялістські ватажки нижчих чинів їздили по цих трьох провінціях, намагаючись підбурити прихильників монархії і домогтися об'єднаних дій. Звістки про ці інтриги збігалися з тими, що надходили з Вандеї, де всю країну баламутили такі самі підступні дії чотирьох відомих роялістських проводирів: абата Верналя, графа де Фонтена, Шатійона і Сюзанне. Говорили, що шевальє де Валуа, маркіз д'Егріньйон і пани Труавіль стали їхніми спільниками в департаменті Орн. Керівником усіх широко задуманих операцій, що поволі, але грізно розгорталися, був Молодець — таке прізвисько шуани дали маркізові де Монторану відтоді, як він зійшов на французький берег. Відомості, що їх надіслав Юло міністрові, були правильні. Верховну владу цього присланого з-за кордону ватажка було відразу ж визнано. Маркіз здобув великий вплив серед шуанів, він навіть домігся від них усвідомлення справжньої мети війни й переконав, що їхні злочинства плямують розпочату ними благородну справу. Смілива вдача, мужність, хист і витримка молодого аристократа збудили надії ворогів Республіки і так роздмухали похмурий запал у цих краях, що й найбайдужіші брали тепер участь у готуванні подій, вирішальних для поваленої монархії. Юло не діставав відповіді на свої численні запити й реляції. Ця дивна мовчанка свідчила, безперечно, про нову кризу революції. — А може, там, в уряді, таке саме становище, як і в скарбниці, — казав старий командир до своїх друзів, — і всі наші рапорти — пустий звук? Але незабаром розповсюдилися звістки про несподіване повернення генерала Бонапарта і про події 18 брюмера. Командири військових частин у Західній Франції зрозуміли тоді, чому мовчали міністри. Та це тільки посилювало нетерпляче бажання офіцерів позбутися важкої відповідальності, і вони з цікавістю чекали, яких заходів уживе новий уряд. Довідавшись, що генерал Бонапарт став першим консулом Республіки, військові дуже зраділи: вперше вони побачили одного із своїх біля державного керма. Франція, створивши собі кумира з молодого генерала, стрепенулася від надії. Енергія нації відродилася. Столиця, втомлена від своєї похмурої нудьги, поринула в розваги й святкування, яких так давно вже не бачила. Перші заходи консула не пригасили сподівань і не сполохали Свободи. Перший консул оголосив звернення до жителів Західної Франції. Ці красномовні відозви до народу, так би мовити, винайдені Бонапартом, справили в ті часи патріотизму й чудес надзвичайне враження. Голос його пролунав у світі, наче голос пророка, бо кожну його відозву підтверджувала перемога.  

«Французи! Нечестива війна вдруге охопила західні департаменти. Заколот підняли зрадники — англійські запроданці або розбійники, що шукають у громадянських чварах лише власної вигоди й безкарності своїх злочинів. Таких людей уряд не повинен ані милувати, ані доводити їм свої принципи. Але є громадяни, дорогі своїй батьківщині, заколотники тільки підступно збили їх зі шляху; цих громадян треба просвітити й відкрити їм істину. Були проголошені й застосовані несправедливі закони; громадян стурбували свавільні дії, що порушували їхню безпеку й свободу совісті; повсюди багатьох громадян тяжко скривдили тим, що безпідставно внесли їх до списків емігрантів; отже, основні засади суспільного ладу було порушено. Консули оголошують, що свободу віровизнання, гарантовану конституцією, забезпечить закон від 11 преріаля[31] III року, за яким громадянам надається право користуватися будівлями, призначеними для відправлення релігійних культів. Уряд простить і помилує всіх, хто розкаявся, прощення буде повне й беззастережне; але він каратиме тих, хто наважиться після цієї відозви повстати проти верховної влади нації».  

 

 

— Ну що ж, — казав Юло, коли було прилюдно прочитано консульську декларацію, — Хіба це не по-батьківському? Однак ви побачите, жодний розбійник-рояліст не зречеться своїх переконань. Командир мав рацію. Відозва сприяла лише тому, що кожний утвердився в своїх поглядах. За кілька днів Юло і його офіцери дістали підкріплення. Новий військовий міністр повідомляв, що до них прибуде генерал Брюн, призначений командувачем військами Західної Франції. Юло, який мав славу досвідченого офіцера, тимчасово призначили командувати військами в Орнському і Маєннському департаментах. Невдовзі не знана досі діяльність закрутила всі колеса урядової машини. Циркуляр військового міністра й міністра поліції сповіщав: військовим командирам наказано вжити надзвичайних заходів для придушення заколоту в самому його зародку. Але шуани й вандейці вже скористалися з тимчасової бездіяльності Республіки, збурили села й цілком заволоділи ними. Тому з'явилася нова консульська відозва. Цього разу генерал Бонапарт звертався до армії. «Солдати! На заході Франції залишилися самі розбійники, емігранти й англійські найманці. В нашій армії понад шістдесят тисяч сміливців. Сподіваюсь почути незабаром, що ватажки заколотників загинули. Славу здобути важко; якби можна було уславитися, не виходячи з штаб-квартири в великих містах, хто б не вкрив себе лаврами? Солдати, хоч би який ранг ви мали в армії, всіх вас чекає вдячність нації. Щоб бути її гідними, треба нехтувати негодою, морозом, снігом, лютим нічним холодом; захоплювати зненацька ворогів на світанку, знищувати негідників, що ганьблять ім'я «француз». Ведіть війну швидко й рішуче; будьте невблаганні до злочинців, але додержуйте суворої дисципліни. Національні гвардійці, з'єднайте ваші зусилля з зусиллями лінійних військ. Якщо виявляться між вами прихильники заколотників, арештуйте їх! Хай ніде вони не сховаються від солдатів, що їх переслідуватимуть скрізь, а коли знайдуться зрадники, які наважаться дати їм притулок і захищати їх, то хай вони гинуть разом із заколотниками!»  



 

 

— Бач, який розумник! — вигукнув Юло. — Точнісінько як в Італійській армії: сам дзвонить до обідні й сам її править. А говорить знаменито! — Так, але говорить він один і лише від свого імені, — зауважив Жерар: його вже почали непокоїти наслідки 18 брюмера. — Ох, свята душе! — вигукнув Мерль. — То що з того? Адже він людина військова. За кілька кроків від них біля наліпленої на мурі відозви юрмилися солдати. Та оскільки жоден із них не вмів читати, то вони тільки розглядали її — хто безтурботно, хто зацікавлено, а двоє-троє шукали серед перехожих вченої на вигляд людини. — Глянь-но, Серцевідцю, що воно там за папірець, — насмішкувато мовив Прудконогий до товариша. — Неважко здогадатися, — відповів Серцевідець. По цих словах усі глянули на обох приятелів, завжди готових зіграти роль дотепників. — Диви-но сюди, — вів далі Серцевідець, показуючи на неоковирну віньєтку вгорі відозви, де циркуль нещодавно замінив нівелір 1793 року. — Це означає, що наш брат піхотинці повинні бути витривалі в походах. Тут намальовано розкритий циркуль. Це емблема. — Ти, хлопче, краще не вдавай із себе вченого. Це зветься проблема. Я раніше служив в артилерії,— сказав Прудконогий, — так наші офіцери на цих проблемах зуби з'їли. — Це емблема. — Ні, проблема. — Биймося об заклад! — На що? — На твою німецьку люльку! — Згода! — Дозвольте запитати, громадянине майоре: адже це емблема, а не проблема? — звернувся Серцевідець до Жерара, що, замислений, ішов слідом за Юло й Мерлем. — І те, і те, — поважно відповів офіцер. — Майор пожартував із нас, — сказав Прудконогий. — Цей папірець означає, що наш генерал із командувача армії в Італії став консулом, — чин дуже високий, і тепер ми одержимо шинелі й черевики.  



 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка