Оноре де Бальзак шуани, або бретань 1799 року батько горіо



Сторінка25/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.76 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29
Я тобі навію сни…

— Боюся, щоб він не захворів, — сказала Вікторина. — А ви зостаньтеся тут і догляньте його, — порадив їй Вотрен. — Це ваш обов'язок як вірної дружини, — шепнув він дівчині на вушко. — Хлопець палко вас кохає, і ви будете його жіночкою, провіщаю вам. Отже, — промовив він голосно, — вони заслужили загальну повагу, жили щасливо й народили багато дітей. Так закінчуються всі любовні романи. Ну, матусю, — додав він, звертаючись до пані Воке і обіймаючи її, — надівайте капелюшка, святкову квітчасту сукню, графинин шарф. Я сам найму для вас фіакр. — І він вийшов, наспівуючи: У твоїм промінні, сонце,


Визрівають гарбузи.

— Їй-богу, пані Кутюр! З таким чоловіком я була б щаслива навіть на горищі. Гляньте, батько Горіо і той упився, — мовила вона, повертаючись до вермішельника. — Цьому старому скнарі ніколи й на думку не спадало куди-небудь повести мене. Боже мій! Та він зараз упаде на підлогу! Який сором! Літній чоловік, а напився до безтями. Та, правду сказати, він і так мов не при тямі… Ану, Сільвіє, відведіть старигана до нього в кімнату. Сільвія взяла бідолаху під пахви, потягла нагору і кинула в одежі, наче мішок, поперек ліжка. — Бідний хлопець, — сказала пані Кутюр, пригладжуючи Еженові волосся, що спадало йому на очі, — зовсім як дівчина: не знає, до чого ведуть надмірності. — Ах, ось уже тридцять один рік, як я тримаю пансіон, — сказала пані Воке, — і чимало юнаків пройшло, як то кажуть, через мої руки, але ще ніколи не було такого милого, такого добре вихованого, як пан де Растіньяк. Який він гарний, коли спить! Пані Кутюр, покладіть його голову собі на плече. Еге! Вона й сама падає на плече мадмуазель Вікторини! Про дітей дбає сам бог: ще трохи, і він розбив би голову об ріжок стільця. Яка б гарненька з них вийшла парочка! — Мовчіть, голубонько! — вигукнула пані Кутюр. — Ви таке говорите… — Та він же не чує, — відповіла вдова Воке. — Ну, Сільвіє, ходімо вдягатись. Я надіну високий корсет. — Ото ще! Високий корсет після такого обіду, пані! — заперечила Сільвія. — Пошукайте собі кого іншого, щоб вас затягли; щодо мене, то я не хочу бути вашою вбивцею. Ця необережність може коштувати вам життя. — Байдуже, треба догодити панові Вотрену. — Виходить, ви дуже любите своїх спадкоємців? — Ану, Сільвіє, годі базікати! — гримнула на неї вдова, виходячи. — І це в її літа! — сказала куховарка, показуючи Вікторині на свою господиню. У їдальні лишилися тільки пані Кутюр та її вихованка, на плечі якої спав Ежен. Хропіння Крістофа лунало в безгомінному будинку, підкреслюючи мирний сон Ежена, що спав, як дитина. Вікторина була щаслива; вона може дозволити собі милосердя, в якому виливаються всі найкращі почуття жінки, може, не чинячи тяжкого гріха, відчувати, як серце юнака б'ється біля її серця, і вона проймалась материнською ніжністю й гордістю. Крізь тисячу думок і почуттів, що роїлися в її душі, пробивався буйний порив пристрасті, збудженої теплим, чистим диханням юнака. — Люба моя, бідолашна дівчинка! — сказала пані Кутюр, стискаючи її руку. Стара жінка замилувалась її непорочним, страдницьким обличчям, осяяним у цю мить ореолом щастя. Вікторина схожа була на старовинну ікону, в якій художник, нехтуючи всякі деталі, зосередив усю чарівну силу спокійного, гордого пензля на лику, що був хоч і жовтуватого тону, але немов одбивав золотистий відблиск неба. — А він же й двох склянок не випив, мамо, — сказала Вікторина, проводячи пальцями по Еженових кучерях. — Коли б він був гультяєм, доню, то переносив би вино так само легко, як і всі інші. Сп'яніння промовляє на його користь. На вулиці заторохтіли колеса екіпажа. — Мамо, — сказала дівчина, — це пан Вотрен. Підтримайте пана Ежена. Мені не хочеться, щоб цей чоловік побачив мене в такій позі. Його слова бруднять душу, та й у погляді є щось гнітюче для жінки, наче він роздягає її очима. — Ні, — заперечила пані Кутюр, — ти помиляєшся. Пан Вотрен — хороша людина, він трохи нагадує мені мого покійного чоловіка, — грубуватий, але м'якосердий, такий собі добрий буркотун. В ту мить нечутно ввійшов Вотрен і глянув на цю картину — на дві юні істоти, осяяні лагідним світлом лампи. — Ось така сцена, — сказав він, схрестивши руки на грудях, — надихнула б милого Бернардена де Сен-П'єра[121], автора «Поля і Віргінії», і він написав би чудові сторінки. Юність прекрасна, пані Кутюр. Спи, любий хлопчику, — промовив він, дивлячись на Ежена, — щастя іноді приходить уві сні. Пані, — звернувся він до вдови, — що мене прихиляє до цього юнака і зворушує, то це гармонія душевної краси з красою його обличчя. Гляньте, хіба це не херувим, що спочиває на плечі ангела? Цей юнак вартий кохання. Якби я був жінкою, то хотів би вмерти — ні, це було б безглуздо! — хотів би жити заради нього. Милуючись на них, — мовив він тихенько, схилившись до вуха вдови, — я не можу не думати, що Бог створив їх одне для одного. Провидіння має свої таємні шляхи, воно випробовує серця і думки людей, — сказав він уже голосно. — Дивлячись на вас, дітки мої, таких близьких одне одному чистотою душі і всіма людськими почуттями, я кажу собі: неможливо, щоб у майбутньому ви будь-коли розлучилися. Бог справедливий. А втім, — сказав він дівчині, — пригадую, я бачив у вас лінію щастя. Дайте мені вашу руку, мадмуазель Вікторино. Я знаюся на хіромантії, мені часто доводилося ворожити. Ну, не бійтесь! О, що це я бачу? Слово честі, ви незабаром станете однією з найбагатших спадкоємниць у всьому Парижі. Ви ощасливите свого милого… Ваш батько кличе вас до себе. Ви одружуєтесь із знатним, гарним юнаком, що палко вас кохає. В цю мить важка хода кокетливої вдови перервала Вотренові віщування. — Ось і матуся Воке, гарна, мов зіронька, і затягнена, як оса. Чи не задихаємось ми трішечки? — спитав він, помацавши планшетку корсета. — Ребра добряче здавило, матусю. Якщо ми заплачемо, станеться вибух; звісно, я позбираю уламки з пильністю справжнього антиквара. — Ось хто знається на французькій галантності, — прошепотіла вдова, нахиляючись до вуха пані Кутюр. — Прощайте, дітки, — звернувся Вотрен до Ежена і Вікторини. — Благословляю вас, — сказав він, кладучи їм на голови руки. — Повірте, мадмуазель: побажання чесної людини щось важать — вони приносять щастя. Господь Бог змилостивиться. — До побачення, люба, — сказала пані Воке своїй пожилиці. — Чи не думаєте ви, — додала вона тихо, — що пан Вотрен має серйозні наміри щодо мене? — Гм! Гм! Коли обидві жінки лишилися самі, Вікторина, розглядаючи свої руки, зітхнула: — Ах, люба мамо, якби збулося те, що сказав добрий пан Вотрен! — Для цього треба тільки одне, — відповіла стара дама, — щоб оте страховище, твій брат, упав з коня. — Ах, мамо! — Господи! Може, воно й гріх бажати лиха своєму ворогові, — мовила вдова. — Ну, та я вже спокутую його. Відверто кажучи, я охоче понесла б квіти на його могилу. Негідник! У нього немає мужності заступитися за свою матір, а він же загарбав різними каверзами всю спадщину на шкоду тобі. Моя кузина була дуже багата. На твоє лихо, про її посаг нічого не сказано в шлюбному контракті. — Моє багатство гнітило б мене, якби воно мені дісталося ціною чийогось життя, — сказала Вікторина. — Якщо для мого щастя треба, щоб умер мій брат, то я волію краще лишитися тут назавжди. — Ах, Боже мій, ти ж чула, що сказав добрий пан Вотрен, — людина, як бачиш, віруюча! — відповіла пані Кутюр. — Мені приємно було дізнатись, що він не такий безбожник, як інші, ті, що говорять про Бога з меншою повагою, ніж про диявола. І справді — хто знає, якими шляхами веде нас провидіння? З допомогою Сільвії дві жінки нарешті перенесли Ежена в його кімнату і поклали на ліжко; куховарка розстебнула на ньому одяг, щоб йому було зручніше. Перед тим як вийти, коли пані Кутюр одвернулась, Вікторина поцілувала Ежена в чоло, — цей грішний вчинок переповнив її серце щастям. Вона окинула поглядом Еженову кімнату, немов зібравши в єдиній думці всі радощі, яких зазнала цього дня, створила з них цілу картину, довго милувалася нею і заснула того вечора, почуваючи себе найщасливішою в цілому Парижі. Вотрен влаштував гулянку, щоб напоїти Ежена і старого Горіо вином з домішкою снотворного, але вона призвела до згуби його самого. Б'яншон сп'яну забув розпитати мадмуазель Мішоно про Дурисмерть. Вимовивши це ім'я, він, безперечно, викликав би підозру у Вотрена, чи — називатимемо його справжнім ім'ям — Жака Коллена, однієї із знаменитостей каторги. До того ж тієї миті, коли мадмуазель Мішоно, покладаючись на щедрість Коллена, обмірковувала, чи не вигідніш буде попередити його й допомогти йому втекти вночі, Вотрен обізвав її цвинтарною Венерою, і стара діва вирішила виказати каторжника. Разом із Пуаре вона відразу пішла до славетного начальника розшукної поліції в завулку Святої Анни, гадаючи, що їй знову доведеться мати справу просто з чиновником на ім'я Гондюро. Начальник розшукної поліції прийняв її дуже люб'язно. Після розмови, під час якої вони дійшли згоди по всіх пунктах, мадмуазель Мішоно попросила дати їй краплі, з допомогою яких вона мала перевірити, чи є у Вотрена тавро. Коли цей великий муж у завулочку Святої Анни шукав у шухляді свого письмового столу пляшечку, мадмуазель Мішоно помітила вираз задоволення на його обличчі і збагнула, що зловити Вотрена куди важливіше, ніж арештувати простого каторжника. Поміркувавши, вона стала підозрювати, що поліція сподівається, на підставі деяких свідчень каторжників-зрадників, захопити велику суму грошей. Коли вона висловила свої здогади лисому начальникові, той усміхнувся і спробував заспокоїти стару діву. — Ви помиляєтесь, — відповів він, — Коллен — найнебезпечніша сорбонна, яка будь-коли існувала серед злодіїв. Оце й усе. Негідники це знають, він їхній прапор, їхня підтримка, — одне слово, їхній Бонапарт. Вони всі люблять його. Цей молодець ніколи не залишить своєї макітри на Гревській площі[122]. Мадмуазель Мішоно не зрозуміла його, і Гондюро пояснив їй слова, запозичені з жаргону каторжників. «Сорбонна» і «макітра» — два сильних вирази з мови злочинців, які перші відчули потребу розглядати людську голову в двох аспектах. «Сорбонна» — це голова живої людини, її порадник, її думка. «Макітра» — зневажлива назва відтятої голови, що не варта ламаного гроша. — Коллен водить нас за ніс, — сказав він. — Коли ми маємо справу з людиною твердою, як загартована англійська сталь, то можемо вбити її при найменшій спробі вчинити опір під час арешту. Ми й розраховуємо на сутичку, щоб убити Коллена завтра вранці. Таким чином можна уникнути процесу, витрат на охорону злочинця та його харчування і звільнити суспільство від негідника. Судова процедура, виклик свідків, оплата їх, витрати на виконання вироку, все, що потрібно, щоб поквитатися законним шляхом хоч би з ким із цієї погані, коштує значно дорожче за тисячю екю, яку ви одержите від нас. Буде заощаджено і час. Всадивши багнета в черево Дурисмерті, ми зможемо запобігти сотні злочинів і вберегти від спокуси ще півсотні негідників, які відтепер боятимуться виправної поліції. Ось що зветься добре організована поліція. Як кажуть справжні філантропи, діяти отак — значить запобігати злочинності. — І служити батьківщині, — докинув Пуаре. — Так, так, — відповів начальник поліції, — ви сьогодні говорите розумні речі. Звісно, ми служимо батьківщині. Треба сказати, що світ дуже несправедливий до нас. Ми робимо суспільству великі послуги, але про них ніхто не знає. Тому обов'язок розумної людини бути над забобонами, а християнинові треба миритися з тим злом, яке можливе і в доброму ділі, коли його роблять не так, як то заведено. Бачте, Париж — це Париж. Це слово пояснює моє життя. Завтра я буду зі своїми людьми на чатах у Королівському саду. Маю честь кланятись, мадмуазель. Пошліть Крістофа на вулицю Бюффона, до пана Гондюро, в той дім, де ви мене бачили. На все добре, пане. Якщо вас коли-небудь обікрадуть, зверніться до мене, і вам усе повернуть. Я до ваших послуг. — І є ж такі дурні, — сказав Пуаре, звертаючись до мадмуазель Мішоно, — що просто навісніють, почувши слово «поліція». Цей пан дуже люб'язний, а те, чого він од нас хоче, — суща дрібничка.  

Наступному дневі судилося стати одним з найнезвичайніших в історії «Дому Воке». Досі найзначнішою подією в мирному житті пансіону була поява самозваної графині де л'Амберменіль, що промайнула, як метеор. Однак усе минуле зблідло перед перипетіями цього великого дня, що довго потому не сходив з вуст пані Воке. Горіо та Ежен де Растіньяк проспали аж до одинадцятої години. Сама вдова, повернувшись опівночі з театру Гете, ніжилась у ліжку до пів на одинадцяту. Крістоф, допивши вино, яким частував Вотрен, теж заспав, і звичайний розпорядок у пансіоні був порушений. Пуаре і мадмуазель Мішоно не скаржились на те, що сніданок спізнився. Щодо Вікторини і пані Кутюр, то вони спали допізна. Вотрен пішов з дому о восьмій годині й вернувся саме тоді, як було подано сніданок. Тому ніхто не обурювався, коли тільки о чверть на дванадцяту Сільвія з Крістофом почали стукати в усі двері, запрошуючи до столу. Поки Сільвії та служника не було в їдальні, мадмуазель Мішоно, зійшовши вниз перша, підмішала зілля у срібний Вотренів кухлик з вершками до кави, які грілись у гарячій воді разом із вершками для інших пансіонерів. Стара діва розраховувала на цей звичай пансіону, щоб здійснити свій намір. Сім пансіонерів зібралися в їдальні не одразу. Коли Ежен, потягаючись, спускався сходами останнім, посланець передав йому листа від пані де Нусінген. Вона писала: «Щодо вас, друже мій, я не відчуваю ні фальшивого самолюбства, ні гніву. Я чекала вас до другої години ночі. Чекати того, кого любиш! Хто зазнав цієї муки, той не завдасть її нікому. Бачу, що ви кохаєте вперше. Що ж трапилось? Я в тривозі. Якби не боялася зрадити таємницю мого серця, то пішла б довідатись, що сталося з вами — добре чи лихе. Але якби я вийшла чи виїхала з дому в цей час, хіба б не погубила себе? Я відчула, яка гірка жіноча доля. Заспокойте мене, поясніть, чому ви не прийшли після того, що переказав вам мій батько. Я буду гніватись, але прощу вас. Чи не захворіли ви? Чому ви живете так далеко? Благаю — хоч одне слово! До скорого побачення, правда ж? Якщо вам ніколи, досить одного слова. Напишіть: «Лечу!» — або: «Хворий». А втім, якби ви захворіли, то батько сказав би мені. Що ж сталося?» — Так, що сталося? — вигукнув Ежен і кинувся в їдальню, бгаючи недочитаного листа. — Котра година? — Пів на дванадцяту, — сказав Вотрен, кладучи цукор у каву. Втеклий каторжник глянув на Ежена тим холодним заворожливим поглядом, властивим людям з магнетичною силою, що, кажуть, приборкує навіть буйних божевільних у лікарнях. Ежен здригнувся всім тілом. На вулиці проторохкотіла карета, і в кімнату вбіг стривожений лакей пана Тайфера, якого пані Кутюр одразу впізнала по лівреї. — Мадмуазель! — вигукнув він. — Ваш батько кличе вас. Сталося велике нещастя. Пан Фредерік бився на дуелі; його поранено шпагою в лоб; лікарі не мають надії його врятувати. Ви ледве встигнете з ним попрощатися, він непритомний. — Бідолашний хлопець! — голосно промовив Вотрен. — Як можна затівати сварки, маючи тридцять тисяч річного прибутку? Справді, молодь не вміє належно поводитись. — Пане! — вигукнув Ежен. — Ну що, доросла дитино? Хіба в Парижі б'ються на дуелі не кожного ранку? — спитав Вотрен, спокійно допиваючи каву; мадмуазель Мішоно стежила за ним так напружено, що подія, яка приголомшила всіх, її не схвилювала. — Я їду з вами, Вікторино, — сказала пані Кутюр. І обидві жінки вибігли з дому, навіть не надівши капелюшків і шалей. Виходячи, Вікторина глянула крізь сльози на Ежена, немов говорячи: «Не думала я, що за наше щастя я заплачу сльозами». — Та чи не пророк ви часом, пане Вотрен? — спитала пані Воке. — Я — хто завгодно, — відповів Жак Коллен. — Як усе це дивно! — не вгавала пані Воке, нанизуючи одна на одну незначущі фрази з приводу цієї події. — Смерть хапає нас отак зненацька. Молоді часто вмирають раніше за старих. Щасливі ми, жінки, що не б'ємося на дуелях; та в нас є інші хвороби, яких немає у чоловіків. Ми народжуємо дітей, і материнські муки тривають довго. Як пощастило Вікторині! Батько змушений буде її визнати. — От бачите! — сказав Вотрен, дивлячись на Ежена. — Вчора вона не мала жодного су, а сьогодні володіє кількома мільйонами. — Слухайте, пане Ежене, — вигукнула пані Воке, — ви наче знали, куди вціляли! Батько Горіо враз глянув на студента і побачив у нього в руці зібганого листа. — Ви його не дочитали. Що це означає? Хіба й ви такий, як інші? — спитав він Растіньяка. — Пані Воке, я ніколи не одружуся з мадмуазель Вікториною, — сказав Ежен, і на обличчі в нього з'явився вираз такого жаху й огиди, що всі знітились. Батько Горіо схопив руку студента і потиснув її. Він хотів був її поцілувати. — Ох-хо-хо! — гукнув Вотрен. — В італійців є добра приказка: col tempo[123]. — Я чекаю на відповідь, — нагадав Растіньяку посланець пані де Нусінген. — Скажіть, що я їду. Посланець пішов. Ежен був страшенно схвильований і забув про обережність. — Що робити? — промовив він голосно сам до себе. — Доказів нема. Вотрен усміхнувся. Але в цю мить напій, всотаний його шлунком, почав діяти. Проте каторжник був такий міцний, що підвівся, глянув на Растіньяка і промовив до нього глухим голосом: — Юначе, добро приходить уві сні. І впав, як мертвий. — Є таки боже правосуддя! — вигукнув Ежен. — Е, що ж це таке з нашим бідним, любим паном Вотреном? — Апоплексичний удар! — скрикнула мадмуазель Мішоно. — Сільвіє, мерщій біжи по лікаря, голубко, — звеліла вдова. — Ах, пане де Растіньяк, підіть негайно до пана Б'яншона: Сільвія може не застати вдома нашого доктора Гренпреля. Растіньяк зрадів, що є привід покинути цей жахливий вертеп, і кинувся бігти. — Крістофе, щодуху до аптекаря, попроси чого-небудь проти апоплексії. Крістоф вийшов. — Батечку Горіо, допоможіть нам перенести сердегу нагору, в його кімнату. Вотрена підняли, сяк-так протягли сходами й поклали в ліжко. — Я нічим не можу допомогти — піду до дочки, — сказав Горіо. — Старий егоїст! — вигукнула пані Воке, — Іди, щоб ти здох, як собака. — Ідіть-но пошукайте, чи нема у вас ефіру, — попросила мадмуазель Мішоно пані Воке, роздягаючи Вотрена. Їй допомагав Пуаре. Пані Воке пішла в свою кімнату і залишила мадмуазель Мішоно господинею на полі бою. — Мерщій скиньте з нього сорочку та поверніть його долілиць. Зробіть же хоч це. Я не хочу бачити голого чоловіка, — наказувала вона Пуаре. — Стоїть як пень. Коли Вотрена перевернули, мадмуазель Мішоно щосили ляснула його по плечу, і дві фатальні білі літери виступили на почервонілій шкірі. — На тобі! Як легко ви заробили три тисячі франків! — вигукнув Пуаре, підтримуючи Вотрена, поки мадмуазель Мішоно натягала на нього сорочку. — Ху, який важкий, — додав він, кладучи його на ліжко. — Мовчіть! Може, каса тут? — жваво сказала стара діва, очі якої наче пронизували стіни, з такою жадібністю розглядала вона кожну річ у кімнаті. — Якби можна було відімкнути під якимось приводом оцей секретер. — Мабуть, це було б негаразд, — відповів Пуаре. — Ні, крадені гроші, що належали всім, тепер нічиї. Але ми не встигнемо, — додала вона. — Я чую, вже йде Воке. — Ось вам ефір, — мовила пані Воке. — Можна сказати, сьогодні — день пригод. Боже мій! Та цей чоловік зовсім не схожий на хворого; він білісінький, як курчатко. — Як курчатко? — перепитав Пуаре. — Серце б'ється рівно, — сказала вдова, поклавши руку на груди Вотрена. — Рівно? — здивовано перепитав Пуаре. — Він здоровісінький. — Ви думаєте? — сказав Пуаре. — Авжеж, він ніби спить. Сільвія пішла по лікаря. Чуєте, мадмуазель Мішоно, він пирхає від ефіру. Чи ба? Він просто знепритомнів. Пульс нормальний. Та він міцний, як дуб! Гляньте, мадмуазель, яка в нього на грудях шерсть: такий житиме сто років. А парик усе-таки тримається. Стривайте, адже він приклеєний; волосся фальшиве, певне, тому, що він рудий. Кажуть, руді або дуже добрі, або дуже лихі люди. Хіба ж він не добрий? — Добрий на те, щоб повісити, — сказав Пуаре. — Ви хочете сказати, на шию гарненькій жінці, — різко перебила його мадмуазель Мішоно. — Ідіть звідси, пане Пуаре. Ходити за хворими — це жіноча справа. Підіть краще прогуляйтеся. Ми з пані Воке добре доглянемо нашого любого пана Вотрена. Пуаре пішов тихенько, не ремствуючи, немов пес, якому хазяїн дав копняка. Растіньяк вийшов з дому прогулятися і подихати свіжим повітрям, він задихався. Він же хотів запобігти цьому злочинові, заподіяному в призначений час. Як же могло так статися? Що тепер робити? Він тремтів від думки, що став співучасником злочину. Спокій Вотрена і далі страхав його. «А що, як Вотрен умре, нічого не сказавши?» — думав Растіньяк. Він бігав алеями Люксембурзького саду, немов тікаючи від зграї собак, і йому вчувалось їхнє гавкання. — Слухай, — гукнув до нього Б'яншон, — ти читав «Стернового»? «Стерновий» була радикальна газета, яку редагував пан Тіссо; після виходу ранкових газет вона одразу друкувала зведення новин для провінції і таким чином на цілу добу випереджала інші газети. — Там є цікава пригода, — сказав практикант із лікарні Кошена. — Тайфер-син бився на дуелі з графом Франкессіні, офіцером старої гвардії, і той встромив йому шпагу в лоба на два дюйми. Тепер Вікторина одна з найбагатших наречених у Парижі. Ех, якби знаття! Смерть — та сама рулетка! Це правда, що Вікторина на тебе задивлялась, га? — Замовкни, Б'яншоне, я ніколи з нею не одружуся. Я кохаю чарівну жінку, вона теж мене любить, я… — Ти говориш так, немов щосили намагаєшся не зрадити її. Покажи мені жінку, варту того, щоб заради неї пожертвувати капіталами пана Тайфера. — Невже мене переслідують демони? — скрикнув Растіньяк. — Що з тобою? Ти збожеволів. Дай-но мені руку, — сказав Б'яншон, — я помацаю тобі пульс. У тебе гарячка. — Іди до матусі Воке, — сказав йому Ежен, — цей мерзотник Вотрен тільки що впав як мертвий. — А-а! Ти підтверджуєш мої підозріння, треба їх перевірити, — вигукнув Б'яншон, лишаючи Растіньяка на самоті. Довга прогулянка мала для Ежена важливі наслідки. Він ніби заглянув у всі закутки свого сумління. Правда, студент довго вагався, картав себе, приглядався до себе, але чесність усе-таки вийшла з цього жорстокого й жахливого випробування загартованою, як залізний брус, що витримує всі проби. Він пригадав учорашні признання батька Горіо, уявив собі квартиру, яку підшукала для нього Дельфіна на вулиці д'Артуа, знову видобув її листа, перечитав його, поцілував. «Це кохання — мій якір порятунку, — подумав Ежен. — Бідолашний старий багато вистраждав. Він нічого не каже про своє лихо, але хто не вгадає його? Ну що ж, я доглядатиму його, як батька, дам йому якнайбільше радості. Якщо Дельфіна любить мене, то часто приходитиме до мене, і він буде коло неї. Ця вельможна графиня де Ресто — негідниця, вона ладна зробити з свого батька слугу. Люба Дельфіна! Вона краще ставиться до бідолахи Горіо, вона заслуговує того, щоб її кохали! Ах, сьогодні ввечері, нарешті, мене жде щастя». Він витяг годинника, замилувався на нього. «Як усе обернулось на добре! Коли кохання взаємне й вічне, можна й допомагати одне одному — я можу прийняти цей подарунок. Зрештою, я напевне проб'юсь і поверну все сторицею. В нашому зв'язку немає нічого злочинного, нічого такого, що суперечило б найсуворішій чесності. Скільки порядних людей вступають у такі зв'язки! Ми нікого не обдурюємо, а принижує людей тільки брехня. Брехати — це зрікатися себе! Вона давно не живе з чоловіком. Зрештою, я скажу ельзасцеві, щоб він віддав мені цю жінку, яку не може зробити щасливою». В душі Растіньяка ще довго точилася боротьба. Хоча чеснотам юності судилося перемогти, непереборна цікавість усе-таки привела його знов, о пів на п'яту, коли вже посутеніло, до «Дому Воке», що його він заприсягнувся собі покинути назавжди. Ежен хотів дізнатися, вмер Вотрен чи ні. Б'яншону спало на думку дати Вотренові блювотного, віднести блювоту в лікарню і зробити хімічний аналіз. Намагання мадмуазель Мішоно перешкодити цьому й викинути блювоту в помийницю підсилило його підозріння. До того ж Вотрен занадто швидко одужав, і Б'яншон запідозрив якусь змову проти веселого пансіонного жартуна. На той час, коли Растіньяк повернувся, Вотрен уже був на ногах і стояв біля каміна в їдальні. Звістка про дуель Тайфера-сина зацікавила пансіонерів. Бажаючи дізнатися про подробиці справи та про вплив її на долю Вікторини, всі, за винятком батька Горіо, зібрались у їдальні раніше, ніж звичайно. Увіходячи, Ежен зустрівся очима з незворушним поглядом Вотрена. Цей погляд так глибоко пронизав йому серце і так сильно шарпнув струни ницих почуттів, що він здригнувся. — Ну що, любий мій хлопчику, — сказав йому втеклий каторжник, — кирпата ще не так скоро мене забере. Ці дами кажуть, що я вийшов переможцем після такого удару, який міг би звалити й вола. — О! Ви навіть можете сказати — буйвола! — скрикнула вдова Воке. — Вам, здається, не зовсім приємно бачити мене живим? — сказав Вотрен на вухо Растіньякові, немов угадуючи його думки. — Це могла витримати тільки сильна людина. — Далебі, — мовив Б'яншон, — вам дуже пристало б ім'я того пана, про якого позавчора говорила мадмуазель Мішоно, — Дурисмерть. Це слово вразило Вотрена, мов блискавка. Він пополотнів і поточився, магнетичний погляд його, як сонячний промінь, впав на мадмуазель Мішоно і ніби збив її з ніг. Стара діва впала на стілець. Пуаре поспішив стати між нею та Вотреном, зрозумівши, що жінка в небезпеці, таким лютим і зловісним стало обличчя каторжника, коли він наче скинув маску добродушності, під якою ховалося його справжнє нутро. Ще нічого не розуміючи в цій драмі, пансіонери остовпіли. В цю мить надворі почулася хода кількох людей і стукіт рушниць по бруку. Тим часом як Коллен інстинктивно шукав виходу, поглядаючи на вікна й стіни, у дверях з'явилося четверо людей. Першим ішов начальник розшукної поліції, за ним троє поліцаїв. — Ім'ям закону й короля… — виголосив поліційний офіцер, і шепіт подиву покрив його слова. А потім у їдальні запала тиша. Пансіонери розступилися, даючи дорогу трьом поліцаям; кожен із них тримав руку в кишені на зарядженому пістолеті із зведеним курком. Двоє жандармів, що ввійшли слідом за поліцаями, стали біля дверей вітальні, а ще двоє — біля дверей, що вели на сходи. Тупіт солдатів і брязкіт рушниць пролунали на бруку вздовж фасаду. Отже, Дурисмерті не лишалося ніякої надії на втечу; погляди всіх мимоволі були прикуті до нього. Начальник поліції підійшов до Вотрена і так ударив його по голові, що з нього злетів парик, оголивши гидку голову. Цегляно-червоне коротке волосся так пасувало до могутніх грудей, що виникало враження, ніби тут у якомусь жахливому союзі об'єдналися сила й хитрість, і образ цей наче освітлювало полум'я пекельного вогню. Всі зрозуміли Вотрена, його минуле, сучасне і майбутнє, його нещадні погляди, культ свавілля, величність, якої надавали йому цинізм думок і вчинків, сила його організму, пристосованого до всього. Обличчя його налилося кров'ю, очі заблищали, як у дикого кота. Він рвонувся з такою шаленою силою, заревів так, що в усіх пансіонерів вихопився крик жаху. У відповідь на цей лев'ячий рух поліцаї, скориставшися з загальної паніки, вихопили з кишень пістолети. Коллен, побачивши, як блиснула зброя, зрозумів небезпеку і раптом показав, яка величезна сила волі може бути в людини. Жахливе й величне видовище! Його обличчя можна було порівняти лише з казаном, повним пари, яка могла б зрушити гори, але вмить осідає від краплі холодної води. Тією краплею була блискавична думка, що майнула у каторжника й охолодила його лють. Він посміхнувся і глянув на свій парик. — Ти сьогодні не дуже чемний, — сказав він начальникові поліції і, кивнувши головою жандармам, простяг руки. — Панове жандарми, надівайте наручники. Присутні будуть свідками того, що я не чинив опору. У кімнаті почувся гомін захоплення, викликаного раптовістю, з якою лава й вогонь вихопилися на поверхню і знову опустилися в цей людський вулкан. — Ваша взяла, пане громило, — мовив Коллен, дивлячись на уславленого начальника розшукної поліції. — Ану, роздягнись! — зневажливо сказав йому пан із завулка Святої Анни. — Навіщо? — спитав Коллен. — Тут дами. Я нічого не заперечую і здаюсь. Він замовк і глянув на присутніх, як оратор, що хоче сказати щось незвичайне. — Пишіть, дядечку Ляшапель, — звернувся він до маленького сивого дідка, який сів коло столу і вийняв із теки бланк протоколу арешту. — Визнаю, що я — Жак Коллен, прозваний Дурисмерть, засуджений на двадцять років ув'язнення в кайданах; і я щойно довів, що виправдую своє прізвисько. Якби я тільки підняв руку, — сказав він пансіонерам, — оті троє шпиків випустили б з мене всю юшку на підтирку матусі Воке. Нікчеми! А ще беруться наставляти капкани. Пані Воке стало млосно, коли вона почула такі вислови. — Господи! Від цього можна збожеволіти; а я ж учора була з ним у театрі Гете! — поскаржилася вона Сільвії. — Трішки філософії, матусю, — провадив Коллен. — То не біда, що ви вчора були в Гете у моїй ложі! Хіба ви кращі за нас? У таких, як ми, на плечі тавро не таке ганебне, як у вас на серці, ви — трухляві кінцівки ураженого гангреною суспільства: найкращий з вас не встояв проти мене. Очі його спинилися на Растіньякові, і він ласкаво усміхнувся йому. Ця усмішка анітрохи не в'язалася з суворим виразом його обличчя. — Наша угода лишається в силі, ангеле мій; звичайно, коли ви згодні. Розумієте? — і він заспівав: Моя Фаншетта чарівна

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка