Оноре де Бальзак шуани, або бретань 1799 року батько горіо



Сторінка24/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.76 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

— Десяти тисяч злодіїв? — скрикнув переляканий Пуаре. — Ні, «Товариство десяти тисяч» — це організація грабіжників високої марки, що беруться тільки за великі справи, які можуть дати здобич не менш як десять тисяч. Члени цього товариства — добірний народ, із тих, що простують прямо до лави підсудних карного суду. Вони добре обізнані з законами, і навіть коли їх спіймають на гарячому, ніколи не дадуть приводу підвести себе під статтю про смертний вирок. Коллен — їхній довірений і радник. Завдяки величезним капіталам він створив собі власну поліцію, широкі зв'язки і все це зберігає у великій таємниці. Ось уже рік, як ми оточили Коллена шпигунами, але й досі не можемо розгадати його гри. Отож каторжанська каса і його таланти живлять порок, сприяють злочинам і тримають під рушницею цілу армію негідників, що весь час воюють із суспільством. Арештувати Дурисмерть і захопити його касу — значить підтяти зло під самий корінь. Ось чому цей невідкладний захід став справою державною, справою великої політичної ваги, що зробить честь усім, хто сприятиме її успіхові. І ви, пане, змогли б знов посісти адміністративну посаду, стати секретарем якого-небудь комісара поліції, що не перешкодило б вам одержувати ще й пенсію. — Але чому ж, — спитала мадмуазель Мішоно, — цей Дурисмерть не втече з грішми? — О, якби він обікрав каторжників, то хоч би куди подався, за ним було б послано людину з наказом його вбити. Крім того, викрасти касу не так легко, як дівчину з шляхетної родини. Зрештою, Коллен — молодчага, він не здатний на такий вчинок, бо вважає його ганебним. — Ваша правда, пане, — підтвердив Пуаре. — То було б ганебно. — Але все це зовсім не пояснює нам, чому ви просто не схопите його? — спитала мадмуазель Мішоно. — Добре, я поясню вам, мадмуазель, слухайте. Та глядіть, — прошепотів він їй на вухо, — не дозволяйте вашому приятелеві перебивати мене, бо так ми ніколи не скінчимо. Цьому стариганові треба стати дуже багатим, щоб його слухали… Дурисмерть приїхав сюди, вдаючи порядну людину, надів машкару поважного паризького буржуа й оселився в скромному пансіоні. Це хитра бестія: його не захопиш зненацька. Одне слово, Вотрен — людина неабияка і справами орудує теж неабиякими. — Звісно, — сказав Пуаре сам до себе. — Якби трапилась помилка й заарештували справжнього Вотрена, міністр збурив би проти себе весь паризький комерційний світ і громадську думку, а це було б небажано. У префекта поліції є вороги, і він у всіх на видноті. Коли б сталося непорозуміння, то ті, хто зазіхає на його посаду, скористалися б з ліберального галасу й нарікань, щоб його зіпхнути. Тут треба діяти так, як у справі Куаньяра, самозваного графа де Сент-Елен. Адже, якби виявилося, що це справжній граф де Сент-Елен, ми б ускочили в халепу. Ось чому треба все перевірити. — То, виходить, вам потрібна гарненька жінка? — жваво підхопила мадмуазель Мішоно. — Ні, Дурисмерть жінки до себе і не підпустить, — сказав агент. — Хочете довідатися, в чому секрет? Він не любить жінок. — Тоді я не розумію, яка користь із мене для такої перевірки, коли, припустімо, я згодилася б на це за дві тисячі франків. — Нема нічого простішого, — сказав незнайомець. — Я передам вам пляшечку з дозою ліків, що викликають приплив крові до голови, нібито апоплексичний удар, але зовсім безпечний. Рідину можна домішати до вина або до кави. Як тільки вона подіє, ви негайно перенесете чолов'ягу на ліжко й роздягнете його, ніби для того, щоб привести його до пам'яті. Коли в кімнаті нікого не буде, ви ляснете його по плечу і побачите, чи проступить на ньому тавро. — Та це ж дрібниця, — сказав Пуаре. — Ну, то як, ви згодні? — звернувся Гондюро до старої діви. — Але скажіть, добродію, — спитала мадмуазель Мішоно, — чи одержу я дві тисячі франків і в тому разі, коли тавро не з'явиться? — Ні. — А яка ж буде винагорода тоді? — П'ятсот франків. — Зробити подібну річ за таку дрібничку! Сумління однаково буде обтяжене, а мені не так легко його заспокоїти. — Запевняю вас, — втрутився Пуаре, — що в мадмуазель надзвичайно чутливе сумління, не кажучи вже про те, що вона дуже мила й розважлива особа. — Ну, добре, — наважилася мадмуазель Мішоно, — коли виявиться, що це Дурисмерть, ви даєте мені три тисячі франків, а коли це людина порядна, то нічого. — Згода, — сказав Гондюро, — але з умовою, що все буде зроблено завтра. — Не так скоро, любий пане, мені ще треба порадитися з духівником. — Ви хитрі, — сказав агент, підводячись. — Ну, тоді до завтра. Якщо вам треба буде негайно побачитись зі мною, приходьте в провулок Святої Анни, у кінець церковного двору за Сент-Шапель. Там у підворітті лише одні двері. Спитаєте пана Гондюро. Саме в цей час мимо проходив Б'яншон, повертаючись із лекції Кюв'є. Він був вражений, почувши дивне прізвисько Дурисмерть і вигук славетного начальника розшукної поліції: «Згода». — Чому ви не покінчили справи одразу? Адже це дасть вам триста франків довічної ренти, — сказав Пуаре, звертаючись до мадмуазель Мішоно. — Чому? — перепитала вона. — Та тому, що треба ще поміркувати. Якщо пан Вотрен — справді Дурисмерть, то, може, вигідніше було б порозумітися з ним. А втім, вимагати в нього грошей — значить попередити його, а він, чого доброго, накиває п'ятами, не заплативши. Ото був би смердючий пшик. — Якби його й попередили, — зауважив Пуаре, — то хіба за ним не стежитимуть, як сказав цей пан. Ну, а ви, звісно, тоді втратили б усе… «До того ж, — подумала мадмуазель Мішоно, — я не люблю цього чоловіка. Він говорить мені тільки неприємні речі». — Але, — вів своєї Пуаре, — ви можете зробити краще. Цей пан, а він здається мені дуже порядним, та й одягнений пристойно, сказав, що закон зобов'язує звільнити суспільство від злочинця, хоч би якими гарними рисами він відзначався. П'яницю завжди тягтиме до чарки. А що, як йому стукне в голову всіх нас вирізати? Хай йому чорт, ми можемо стати винуватцями цього вбивства, вже не кажучи про те, що самі станемо першими жертвами. Мадмуазель Мішоно була така заклопотана своїми думками, що не чула слів Пуаре, які одне за одним падали з його уст, мов краплі води з неміцно закрученого крана. Якщо цей стариган починав сипати фрази і Мішоно не спиняла його, він говорив без угаву, немов заведений механізм. Почавши про одне й не зробивши ніякого висновку, він перестрибував через вставні речення до зовсім протилежної теми. Простуючи до «Дому Воке», Пуаре зовсім заплутався серед різних відступів та побіжних посилань на різні випадки життя і нарешті дійшов до спогадів про те, як він давав свідчення з боку оборони в справі якогось пана Рагулло і пані Морен. Увіходячи в дім, його супутниця помітила, що Ежен де Растіньяк захоплений цікавою інтимною розмовою з мадмуазель Тайфер. Парочка не звернула ані найменшої уваги на двох старих пансіонерів, коли вони проходили через їдальню. — Так воно й мало кінчитися, — мовила, звертаючись до Пуаре, мадмуазель Мішоно. — Вони вже цілий тиждень ніжно позирають одне на одного. — Еге ж, — відповів Пуаре. — Тому її й засудили. — Кого? — Пані Морен. — Я кажу вам про мадмуазель Вікторину, — сказала Мішоно, не помічаючи, що ввійшла в кімнату Пуаре, — а ви мені розповідаєте про якусь пані Морен. Хто така ця дама? — А чим же завинила мадмуазель Вікторина? — спитав Пуаре. — Вона завинила тим, що кохає пана Ежена де Растіньяка і вішається йому на шию, сама не знаючи, куди це її заведе, наївну бідолашку. Уранці пані де Нусінген довела Ежена до розпачу. В глибині душі він цілком здався на волю Вотрена, не бажаючи міркувати ні про мотиви дружнього ставлення до нього цієї незвичайної людини, ані над майбутнім їхньої спілки. Тільки чудо могло перешкодити йому впасти у прірву, над якою годину тому він уже підняв одну ногу, обмінявшись із мадмуазель Тайфер найніжнішими обіцянками. Вікторині вчувалися ангельські голоси, перед нею відкривалися небеса; «Дім Воке» набирав у її уяві тих фантастичних барв, якими декоратори розмальовують палаци на сцені: вона кохала і її кохали, — принаймні вона вірила в це! Та й яка жінка не повірила б цьому, дивлячись на Растіньяка, слухаючи його цілу годину потай від домашніх аргусів? Знаючи, що чинить огидно, Ежен намагався переконати себе, що спокутує свій гріх, ощаслививши жінку, і в цій боротьбі із сумлінням навіть погарнішав, відчайдушно простуючи вперед і світячись усіма пекельними вогнями, які палали в його серці. На щастя для нього, чудо сталося: весело увійшов Вотрен і, прочитавши все, що таїлося в юних серцях, які він з'єднав винахідливістю свого диявольського розуму, раптом затьмарив їхні радощі, глузливо заспівавши гучним басом: Моя Фаншетта чарівна
Своєю простотою…

Вікторина вибігла з кімнати, несучи в серці стільки ж щастя, скільки досі в ньому було горя. Бідолашна дівчина! Потиск руки, легкий дотик волосся Растіньяка до її щоки, слово, сказане так близько коло її вуха, що вона відчула теплий подих милих уст, тремтіння руки, що обняла її стан, поцілунок у шию, — усе це було священною обітницею кохання, а завдяки сусідству гладкої Сільвії, яка могла щохвилини увійти в цю осяйну їдальню, ця обітниця ставала палкішою й чарівнішою, ніж найпрекрасніші свідчення щирих почуттів, про які розповідається в найславетніших оповідях про кохання. Ця «запорука кохання», як казали наші предки, здавалася гріховною дівчині, що сповідалася кожних два тижні. В цю годину вона подарувала більше душевних скарбів, ніж могла б дати обранцеві свого серця пізніше, ставши багатою й щасливою. — Діло зроблено, — сказав Вотрен Еженові. — Наші денді посварились. Усе сталося, як бажалося. Розбіжність думок. Наш голубок образив мого сокола. Зустріч завтра, в Кліньянкурському редуті. О пів на дев'яту, коли мадмуазель Тайфер спокійно мочатиме гріночки в каву, їй відійдуть у спадок батькова любов і багатство. Подумати лишень! Молодий Тайфер чудово володіє шпагою і самовпевнений, мов козирний туз, але йому пустять кров ударом, який я винайшов: тільки трохи підняти шпагу і колоти в лоб! Я вам покажу цей прийом — страшенно корисна річ. Растіньяк слухав, остовпівши, і нічого не міг відповісти. В цю хвилину ввійшли батько Горіо, Б'яншон та ще кілька пансіонерів. — Отаким саме я й хотів вас бачити, — сказав йому Вотрен. — Ви знаєте, що робите. Добре, моє орлятко! Вам на роду написано керувати людьми; ви дужий, твердий, упертий — я поважаю вас. Вотрен хотів потиснути йому руку, але Растіньяк хутко відсмикнув її і, сполотнівши, впав на стілець: йому ввижалася калюжа крові біля ніг. — Ах, на вас іще залишилося кілька пелюшок, забруднених доброчесністю! — тихо мовив Вотрен! — У татуся Долібана три мільйони. Я знаю його статки. Посаг зробить вас біленьким, як вінчальне убрання, навіть у ваших власних очах. Растіньяк більше не вагався. Він вирішив того ж таки вечора попередити Тайферів — батька і сина. Вотрен пішов, і тоді батько Горіо прошепотів Еженові на вухо: — Ви засмучені, хлопчику. Зараз я вас утішу. Ходімо! І старий вермішельник запалив від лампи свою виту свічечку; Ежен пішов за ним, аж тремтячи з цікавості, не мовлячи й слова. — Зайдімо до вас, — сказав Горіо, який заздалегідь взяв у Сільвії ключа від студентової кімнати. — Ви думали цього ранку, що вона вас не любить, правда? Вона вас випровадила мимохіть, а ви вже й розсердились, і пішли у розпачі. Чудій! Вона чекала на мене. Розумієте? Нам треба було піти закінчити опорядження чарівної квартирки, в якій ви маєте оселитися через три дні. Не виказуйте мене. Вона хоче зробити вам сюрприз, але я не можу далі ховати від вас цю таємницю. Це на вулиці д'Артуа, за кілька кроків від вулиці Сен-Лазар. Ви житимете, як князь. Ми вибрали для ваc меблі, наче для молодої. За останній місяць ми багато чого зробили, тільки не казали вам нічого. Мій повірений взявся до справи, дочка моя матиме тридцять шість тисяч франків на рік — проценти з її посагу; я зажадаю, щоб її вісімсот тисяч франків було вкладено в надійне нерухоме майно. Ежен, схрестивши на грудях руки, мовчазно походжав по своїй убогій, неприбраній кімнаті. Батько Горіо, скориставшись із моменту, коли студент повернувся до нього спиною, поставив на камін червоний сап'яновий футляр, на якому було витиснено золотом герб Растіньяків. — Любий мій хлопчику, — сказав бідолаха Горіо, — я з головою поринув у цю справу. Щоправда, я старався і для себе, бо дуже зацікавлений у вашому переїзді. Ви не відмовите мені, коли я про щось вас попрошу? — Чого ви хочете? — На шостому поверсі, над майбутньою вашою квартирою, є кімната з ходом до вас. Дозвольте мені там оселитись. Я старіюсь і живу дуже далеко від своїх дочок. Я вам не заважатиму. Я тільки житиму там. Ви мені щовечора розповідатимете про дочку. Правда ж, це не буде вам неприємно? Коли ви вертатиметесь додому, я вже буду в ліжку і, почувши ваші кроки, казатиму собі: «Він щойно бачив мою Фіфіну. Він їздив з нею на бал, вона щаслива завдяки йому». Якщо я захворію, для мене найкращим бальзамом буде чути, що ви вернулись, ходите по кімнатах, соваєте стільці. Ви нагадували б мені дочку. Звідти рукою подати до Єлісейських Полів, де мої дочки проїжджають щодня; я їх завжди бачитиму, а тепер іноді спізнююсь. А може, вона й сама інколи завітає до вас. Я чутиму її голос, бачитиму, як вона в своєму ранковому капоті бігає туди-сюди, гарненька, мов кішечка. За цей місяць вона знов стала такою, як була до заміжжя, — веселою чепурушкою. Вона зціляється душею і цим щастям завдячує вам. О, для вас я зробив би все, навіть неможливе. Повертаючись додому, вона мені сказала: «Татусю, яка я щаслива!» Коли вони кажуть статечно «батьку», на мене ніби холодом віє, а от коли звуть «татусь», мені здається, що вони ще маленькі дівчатка, у мені оживають приємні спогади. Тоді я більше почуваю себе їхнім батьком. У мене таке враження, ніби вони ще не належать нікому іншому. Бідолаха витер очі: він плакав. — Давно вже не чув я таких слів, давно вже вона не брала мене під руку. Так, так, вже років десять я не гуляв із дочками. А як приємно торкатися до її сукенки, пристосовуватись до її кроків, відчувати її тепло! Сьогодні я водив Дельфіну скрізь. Заходив з нею в крамниці. Потім повіз її додому. О, дозвольте мені пожити біля Вас! Часом вам буде потрібна якась послуга — я буду поряд. О, яка щаслива була б моя дочка, якби той товпига ельзасець помер, якби його подагра здогадалася перекинутись йому в живіт! Ви стали б моїм зятем, були б її законним чоловіком. Вона ж і досі не зазнала ніяких радощів у житті й така нещасна, що я прощаю їй усе. Бог повинен бути на боці люблячих батьків. — Він трохи помовчав, а потім додав, похитавши головою: — Вона вас дуже кохає! Дорогою вона без угаву говорила про вас: «Правда ж, тату, він хороший? Серце в нього добре. Чи згадує він про мене?» Та що там казати, від вулиці д'Артуа до пасажу Панорами вона набалакала мені про вас усякої всячини. Нарешті Фіфіна вилила мені свою душу. Цього чудового ранку я забув про свою старість і відчув себе легким, мов пір'їнка. Я сказав їй, що ви мені віддали тисячу франків. О люба моя дівчинка! Це її зворушило до сліз. А що це у вас отам на каміні? — нарешті не витерпів старий Горіо, бачачи, що Растіньяк не рухається з місця. Ежен, зовсім приголомшений, тупо дивився на свого сусіда. Дуель, про яку сповістив Вотрен і яка мала відбутися завтра вранці, так не в'язалася із цим здійсненням його найзаповітніших мрій, що він почував себе наче в кошмарі. Він обернувся до каміна, помітив квадратний футляр, відкрив його і побачив усередині записку, покладену поверх годинника Брегета. На аркушику паперу було написано: «Я хочу, щоб ви щогодини думали про мене, бо…
Дельфіна» Останні слова, очевидно, натякали на якусь сцену, що відбулася між ними. Ежена це глибоко розчулило. Всередині золотого корпуса було емаллю зображено його герб. Ця коштовна річ, про яку він так давно мріяв, ланцюжок, ключик, форма годинника й різьба — все відповідало його уподобанню. Батько Горіо сяяв. Він, мабуть, обіцяв дочці розповісти про враження від подарунка, бо брав найжвавішу участь у хвилюваннях юних закоханців, хоч і в ролі третьої особи, але не менш щасливої. Горіо вже встиг полюбити Растіньяка і за його душевні якості, і за щастя своєї дочки. — Підіть до неї сьогодні ввечері, вона чекає на вас. Товпига ельзасець вечеряє у своєї балерини. Ха-ха, який дурнуватий вигляд він мав, коли мій повірений виклав йому справу. А ще каже, ніби кохає мою дочку до нестями! Хай, тільки доторкнеться до неї, я його вб'ю. Сама думка, що моя Дельфіна належить… — він зітхнув, — штовхнула б мене на злочин. Та це не було б убивством людини, — це ж свиня з телячою головою. Ви ж візьмете мене до себе, правда? — Звичайно, любий батьку Горіо. Ви ж добре знаєте, що я вас люблю. — Бачу, ви не гидуєте мною. Дозвольте мені поцілувати вас. — І він стиснув студента в обіймах. — Ви зробите її щасливою, обіцяйте мені. То ви сьогодні ввечері підете до неї, правда ж? — О, звісно! Мені треба вийти в одній невідкладній справі. — Чи не можу я вам стати в пригоді? — Ай справді, можете. Поки я буду в пані де Нусінген, підіть до пана Тайфера-батька і попросіть його призначити мені цього вечора час для розмови про одну дуже важливу справу. — То, виходить, юначе, це правда, — вигукнув батько Горіо, змінившись на обличчі, — що ви залицяєтесь до його дочки, як базікають оті дурні внизу. Бий мене сила Божа! Ви ще не знаєте, який важкий кулак у Горіо. Якщо ви нас обманете, єдиний удар кулака вирішить справу. О, та це неможливо! — Присягаюсь вам, що люблю тільки одну-єдину жінку в світі, — сказав студент. — Я сам відчув це тільки зараз. — Ах, яке щастя! — скрикнув батько Горіо. — Але річ у тім, — мовив студент, — що син Тайфера б'ється завтра на дуелі, і, я чув, його вб'ють. — А чому це вас турбує? — спитав Горіо. — Та треба ж сказати батькові, щоб він не дав своєму синові підставити лоба! — вигукнув Ежен. У цю хвилину його перервав Вотрен, що з'явився на порозі кімнати, співаючи: О Річард, о королю мій,
Тебе покинув цілий світ…
Брум-брум-брум-брум!..

Я об'їхав цілий світ.


Я зальотник, всім відомий.
Тра-ля-ля-ля…

— Панове, — гукнув Крістоф, — суп подано, всі вже за столом. — Почекай, — сказав Вотрен. — Піди-но візьми пляшку бордо в моїй кімнаті. — Як вам подобається годинник? — спитав батько Горіо. — В неї чудовий смак, правда? Вотрен, батько Горіо і Растіньяк зійшли разом униз і, запізнившись, опинилися за столом поруч. Ежен поводився з Вотреном під час обіду підкреслено холодно, хоч цей чоловік — і взагалі такий приємний, на думку пані Воке, — сьогодні розійшовся як ніколи. Він сипав блискучі дотепи і розбуркав усю компанію. Така впевненість у собі, такий спокій жахали Ежена. — На яку ногу ви сьогодні встали? — спитала пані Воке. — Ви веселі, як трясогузка. — Я завжди веселий, коли зроблю добре дільце. — Дільце? — перепитав Ежен. — Авжеж. Я доставив партію товару і тому маю право на чималі комісійні. — Помітивши, що мадмуазель Мішоно придивляється до нього, він сказав: — Мадмуазель, може, вам щось не подобається в моєму обличчі? Чого це ви так втупилися в мене? Кажіть відверто! Щоб зробити вам приємність, я ладен змінити… Пуаре, ви ж не розгніваєтесь за це, га? — сказав він, підморгуючи старому чиновникові. — От би, хай йому чорт, намалювати з вас ярмаркового Геракла, — сказав молодий художник Вотренові. — Чудово! Згода, якщо мадмуазель Мішоно позуватиме вам для цвинтарної Венери, — відповів Вотрен. — А Пуаре? — спитав Б'яншон. — О, Пуаре позуватиме, як Пуаре. Це буде бог садів, — вигукнув Вотрен. — Адже його ім'я походить від груші[118]. — Гнилички! — підказав Б'яншон. — Все це дурниці, — зауважила пані Воке, — краще б ви нас почастували вашим бордо, адже я бачу пляшечку, що висунула свого носика. Вино підтримає ваш веселий настрій, до того ж це корисно для шлунка. — Панове, — мовив Вотрен, — пані президентка закликає нас до порядку. Пані Кутюр і мадмуазель Вікторина пробачать нам наші легковажні слівця, але пощадіть невинність батечка Горіо. Пропоную вам маленьку пляшкораму бордоського вина; ім'я Лафіта[119] надає йому ще більшої слави — прошу не вважати це за політичний натяк. Гей ти, опудало, — сказав він, глянувши на Крістофа, який, проте, не зрушив з місця. — Сюди, Крістофе! Хіба ти не знаєш свого імені? Опудало, неси сюди випивку! — Ось, пане, — сказав Крістоф, подаючи йому пляшку. Наповнивши склянки Ежена та батька Горіо, Вотрен повільно налив і собі кілька крапель; він куштував вино язиком, поки сусіди пили своє, і раптом скривився: — Ах чорт, тхне корком. Візьми це собі, Крістофе, і принеси нам інше, ти знаєш, там праворуч. Нас шістнадцятеро, неси вісім пляшок. — Ну, коли ви так розщедрились, — сказав художник, — ставлю сотню каштанів. — Хо! Хо! — Еге! — Брр! Вигуки пансіонерів лунали звідусіль, наче лускання ракети. — Ану, матусю Воке, ставте дві пляшечки шампанського! — гукнув Вотрен. — Отакої! Може, ви ще схочете, щоб я віддала вам і весь свій будинок? Дві пляшки шампанського! Та це ж коштує двадцять франків. У мене не такі заробітки. Ні! Проте якщо пан Ежен заплатить за шампанське, то я почастую наливкою. — Від її наливки проносить, як від рицини, — сказав тихенько студент-медик. — Мовчи, Б'яншоне, — вигукнув Растіньяк, — я не можу чути про рицину, мені з душі верне. Згода, я плачу за шампанське! — додав студент. — Сільвіє, — мовила пані Воке, — подайте печиво й пиріжечки. — Ваші пиріжечки вже мохом поросли, вони в рот не лізуть, — сказав Вотрен, — а печиво несіть. Через хвилину бордо обійшло всіх. Товариство повеселіло й пожвавішало. Лунав гучний регіт, вихоплювались вигуки, схожі на голоси різних тварин. Музейний службовець спробував відтворити звичайний у Парижі вуличний вигук, схожий на нявкання закоханого кота, і негайно вісім голосів по черзі проревли: — Ножі гострити! — Насіння для пташок! — Трубочки з вершками, пані, трубочки з вершками! — Латаю каструлі! — Устриці, свіжі устриці! — Купую одяг, капелюхи, старі краватки! — Вишень, кому солодких вишень! — Парасольки, парасольки! Пальма першості припала Б'яншонові, коли він гугнявим голосом вигукнув: — Вибивачки — вибивати одяг і жінок! Кілька хвилин панував неймовірний галас, лунали безглузді жарти — справжня опера, де диригував Вотрен, водночас не спускаючи з ока Ежена та батька Горіо, які вже неначе сп'яніли. Відкинувшись на стільцях, обидва поважно споглядали цей незвичний бешкет і пили мало. Обох турбували думки про те, що вони мали зробити ввечері, однак їм бракувало сили підвестися з місця. Вотрен скоса позирав на них, стежачи, як міняється вираз їхніх облич; вибравши хвилину, коли очі в них закліпали і, здавалося, ось-ось заплющаться, він, схилившись до Растіньяка, сказав йому на вухо: — Он як, хлопче, не такі ми вже спритні, щоб змагатися з дядечком Вотреном, а він дуже вас любить і не дозволить накоїти дурниць. Коли я щось вирішив, то тільки Господь Бог здолає стати мені на перешкоді. Ах, це ж ми хотіли попередити батечка Тайфера, вчинити школярську помилку! Піч гаряча, тісто вчинене, хліб на лопаті; взавтра ми уминатимемо його, аж за вухами лящатиме; то що ж, невже не дамо посадити хліб у піч? Ні, ні, хай печеться! Якщо у нас і з'являться докори сумління, вони зникнуть в процесі травлення їжі. В той час, як ми спокійнісінько спатимемо, полковник граф Франкессіні вістрям своєї шпаги відвоює нам спадщину Мішеля Тайфера. Вікторина успадкує братову ренту — тисяч п'ятнадцять на рік. Я вже довідався і знаю, що материна спадщина становить понад триста тисяч. Ежен слухав ці слова, але не міг відповісти: язик йому прилип до піднебіння, і його непереможно хилило на сон; стіл і обличчя пансіонерів він уже бачив немов у тумані. Незабаром гомін ущух, пансіонери по одному розійшлися; потім, коли зостались тільки вдова Воке, пані Кутюр, мадмуазель Вікторина, Вотрен і батько Горіо, Растіньяк побачив крізь сон, як пані Воке збирає пляшки і зливає рештки в одну пляшку. — Ах, які вони шалапути, які зелені! — казала вдова. Це було останнє речення, котре Ежен міг розібрати. — Тільки пан Вотрен уміє встругнути таку штуку, — сказала Сільвія. — Гляньте, Крістоф гурчить, мов та дзига. — До побачення, матусю, — сказав Вотрен. — Іду на бульвар подивитися на пана Марті в «Дикій горі»[120] — великій драмі, переробленій із «Самітника». Запрошую вас і наших дам. — Дякую, — сказала пані Кутюр. — Як, сусідко? — вигукнула пані Воке. — Невже ви не хочете подивитися п'єсу, перероблену з «Самітника», твору на манір Шатобріанової «Атала»? А минулого літа ми ж так любили читати його в олтанці і плакали, наче Магдалина Елодійська, — такий він гарний. До того ж це твір моральний, він може справити добрий вплив на вашу вихованку. — Нам не дозволено ходити в театр, — відповіла Вікторина. — Ну, ось вони й готові, наші молодці, — сказав Вотрен, комічно розхитуючи голови батька Горіо та Ежена. Прихиливши голову студента до спинки стільця, щоб йому зручніше було спати, він ніжно поцілував його в лоб і проспівав: Коханий мій, засни,

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка