Оноре де Бальзак шуани, або бретань 1799 року батько горіо


ШУАНИ, АБО БРЕТАНЬ 1799 РОКУ



Сторінка2/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

ШУАНИ,
АБО БРЕТАНЬ 1799 РОКУ
Роман

 

 

Переклала Тамара Воронович  

Панові Теодору Даблену, негоціанту. Першому другові — перший твір. Де Бальзак  



Частина перша
ЗАСІДКА


У перших числах VIII року, на початку вандем'єра[2], або, за сучасним календарем, наприкінці вересня 1799 року, близько сотні селян і чимало городян вирушили вранці з Фужера до Маєнни і вже сходили на гору Пелеріну, на півдорозі між Фужером і Ерне, маленьким містом, де подорожні звичайно зупиняються на спочинок. Загін, поділений на більші й менші групи, являв собою таку строкату суміш чудернацького одягу й таке розмаїття різних за фахом і місцем проживання людей, що не буде зайвим змалювати їхні характерні прикмети, надавши нашій оповіді яскравих барв, які тепер так високо цінуються, хоча, на думку певних критиків, вони шкодять зображенню почуттів. Більшість селян ішли босоніж, одягнені тільки в довгі козячі шкури, що вкривали їх від шиї до колін, і штани з грубого білого полотна, — абияк зсукані нитки свідчили про відсталість місцевих промислів. Рівні пасма довгого волосся так природно перепліталися з козячою вовною і так щільно ховали похилені до землі обличчя, що легко можна було подумати, ніби ці шкури — їхні власні, а самі бідолахи — це худоба, в чиє хутро вони були вдягнені. Та, придивившись пильніше, крізь волосся можна було розгледіти очі, вони блищали, наче краплини роси в густому листі, але ці погляди, де блимав людський розум, безперечно, викликали скоріше жах, аніж приязнь. На головах селян були брудні шапки з рудої вовни, схожі на фрігійський ковпак, що його в ті часи Республіка мала за емблему свободи. Кожен ніс на плечі сукуватого дубового кийка, на кінці якого теліпалась довга напівпорожня полотняна торбина. Дехто одягнув на ковпак ще й повстяного капелюха з широкими крисами оздобленого навкруг наголовка різноколірним вовняним шнурком. Одяг у них був пошитий з такого самого полотна, як штани та торбини інших селян, і в ньому майже не були помітні ознаки сучасної цивілізації. Довге волосся спадало на комір куртки із заокругленими полами що сягали до стегон, і з боковими чотирикутними кишеньками — звичайне вбрання селян із Західної Франції Під розстебнутою курткою видніла полотняна жилетка з великими ґудзиками. В декого на ногах були сабо інші з ощадності несли черевики в руках. Їхній одяг, старий, брудний, почорнілий від поту чи пилюки й не такий своєрідний, як змальований вище, мав свою історичну цінність — він був ніби перехідним щаблем до майже розкішного вбрання кількох чоловіків, розпорошених у натовпі, де вони рябіли, наче квіти. І справді, їхні сині полотняні штани, червоні чи жовті жилетки, прикрашені двома рядами мідних ґудзиків і схожі на квадратні кіраси, яскраво вирізнялися серед білої одежі й козячих шкур їхніх супутників, наче волошки й маки на пшеничній ниві. Дехто з-поміж них був узутий в сабо, що їх бретонські селяни вміють робити самі; але більшість мали грубі черевики з залізними підківками й одяг із цупкого сукна пошитий за старовинним французьким кроєм, — його й досі свято додержуються наші селяни. Комір сорочки застібався на срібний ґудзик, вирізьблений у вигляді серця або якоря. Та й торбини їхні були щільніше напхані, ніж в інших селян; до того ж багато хто додав до свого дорожнього спорядження флягу, напевне, з горілкою, повісивши її собі на груди. Кілька городян у цій юрбі напівдикунів ніби визначали найвищий в тому краї ступінь цивілізації. В круглих капелюхах, циліндрах або кашкетах, в чоботях із закотами або черевиках і гетрах, вони так само, як і селяни, різнилися між собою своїм одягом. Щось із десятеро були в республіканських куртках, відомих під назвою карманьйоли [3]. Інші, певно з заможних ремісників одяглися від голови до ніг у сукно того самого синього кольору. Найчепурніші хизувалися в приношених фраках чи сюртуках з синього або зеленого сукна Ці статечні особи були взуті в чоботи найрізноманітніших фасонів і йшли, вимахуючи товстими ціпками, з виглядом людей що скорилися своїй долі. Дбайливо напудрені голови й тугенько заплетені коси навіть свідчили про певну вишуканість, що її прищеплюють перші кроки збагачення або виховання. Всі ці люди, здавалося, здивовані, що їх наче випадково зібрали разом, скидалися на жителів якогось міста, вигнаних із своїх домівок пожежею. Але час і місце надавали тому гуртові зовсім іншого характеру. Кожний спостерігач, утаємничений у громадянські чвари, які тоді збурювали Францію, легко розпізнав би небагатьох громадян, на чию відданість могла сподіватися Республіка в загоні, що майже цілком складався з тих, хто чотири роки тому підняв зброю проти неї. Одна досить визначна риса не залишала ніякого сумніву щодо переконань, які роз'єднували учасників цього зборища: самі тільки республіканці йшли весело. В решти людей, які так різнилися між собою одягом, на обличчі і у всій поставі зберігався той однаковий вираз, що його надає нещастя. І городяни, і селяни були позначені печаттю глибокого смутку. В їхньому мовчанні відчувалося щось запекле, непримиренне, — здавалося, вони зігнулись під гнітом тієї самої думки, напевне страшної, але старанно прихованої, бо всі обличчя були непроникні; тільки незвична повільність ходи могла зрадити їхні таємні заміри. У декого на шиї красувалися чотки, незважаючи на небезпеку зберігати ці ознаки релігії, скоріше скасованої, аніж знищеної; час від часу вони струшували волоссям, обережно підводили голови й крадькома поглядали на ліс, на стежки та скелі обабіч дороги, неначе мисливські собаки, що винюхують дичину; не чуючи нічого, крім одноманітного тупотіння ніг своїх мовчазних супутників, вони знову схиляли голови, й на їхні обличчя лягав вираз безнадії, наче в злочинців, гнаних на каторгу, де їм судилося жити й сконати. Похід загону в напрямку Маєнни[4], мішаний його склад, різні почуття цієї юрби досить природно наявність у голові колони іншого загону. Близько півтори сотні солдатів із зброєю й військовим спорядженням ішли попереду з командиром півбригади на чолі. Не буде зайвим звернути увагу тих, хто не був свідком драматичних подій революції, що така назва замінила звання полковника, скасоване патріотами як надто аристократичне. Солдати належали до запасних частин піхотної півбригади, розташованої в Маєнні. За тих часів розбрату всі жителі Західної Франції називали солдатів Республіки синіми. Таке прізвисько виникло через їхні перші уніформи, сині з червоним, — згадка про них ще й тепер така свіжа, що описувати їх нема потреби. Отож загін синіх був конвоєм цього збіговиська людей, майже всіх незадоволених тим, що їх вели до Маєнни, де сувора дисципліна мала швидко надати одностайності їхнім думкам, зовнішньому вигляду та військовій виправці, чого їм поки що бракувало. Ця колона становила контингент ополченців, на превелику силу зібраний у Фужерській окрузі за законом про набір рекрутів, ухваленим 10 месідора[5] минулого року Виконавчою директорією[6] Французької республіки. Уряд зажадав сто мільйонів грішми й сто тисяч солдатів, збираючись негайно послати допомогу арміям, що зазнали поразки від австрійців в Італії, від пруссаків у Німеччині, а в Швейцарії їм погрожували росіяни, яких Суворов надихнув надією здобути перемогу над Францією. Західні департаменти, відомі під назвою Вандея, Бретань та частина Нижньої Нормандії, втихомирені три роки тому заходами генерала Гоша після чотирилітньої війни, очевидно, скористалися з слушного моменту й знову взялися за зброю. Перед такою загрозою Республіка швидко здобула свою колишню енергію. Насамперед вона подбала про захист департаментів, що зазнали нападу, і, спираючись на одну із статей закону від 10 месідора, доручила цю справу місцевим патріотам. А насправді уряд, не маючи ані війська, ані грошей для приборкання внутрішнього ворога, обминув труднощі шляхом законодавчого викруту: неспроможний нічого послати в повсталі департаменти, він виявив до них довіру. Можливо, уряд сподівався, що такий захід, озброївши одних громадян проти інших, придушить заколот у самому зародку. Стаття закону, що стала джерелом згубних утисків, була складена так: організувати в західних департаментах загони добровольців. Цю недипломатичну постанову зустріли на заході Франції з такою ворожістю, що Директорія вже не сподівалась одразу взяти там гору. Отож невдовзі вона звернулась до національних зборів, вимагаючи особливих заходів щодо рекрутських контингентів, які набиралися на підставі статті про добровільні загони. Тому новий закон, виданий за кілька днів до початку подій, зображених у нашій оповіді, і проголошений в третій додатковий день VII року, наказував збирати в легіони ці хисткі з'єднання рекрутів. Легіони мали дістати назви департаментів Сарти, Орна, Маєнни, Іля-і-Вілени, Морбігана, Нижньої Луари й Мена-і-Луари. Ці легіони — говорив закон — призначені виключно для боротьби з шуанами й ні за яких обставин не можуть бути послані на кордони. Такі нецікаві, але мало відомі подробиці висвітлюють заразом і скруту, в якій опинилася Директорія, і самий похід цього товпища людей під конвоєм синіх. Можливо, не зайвим буде додати, що ці прекрасні й патріотичні постанови Директорії так ніколи й не дочекалися іншого здійснення, крім публікації у «Законодавчому бюлетені». Не підтримувані більше високими моральними ідеями, патріотизмом або терором, які нещодавно сприяли їхньому виконанню, декрети Республіки створювали на папері примарні мільйони й численні полки солдатів, що не надходили ані до державної скарбниці, ані до армії. В ослаблих руках рушійні засоби революції вичерпалися, й закони пристосовувалися до обставин, замість того щоб ними керувати. В департаментах Маєнни та Іля-і-Вілени командував військами тоді старий офіцер; упевнившись на місці, яких саме заходів найдоречніше вжити, він наважився вирвати рекрутів у Бретані, насамперед у Фужера, одного з найнебезпечніших вогнищ шуанського заколоту. В такий спосіб він сподівався послабити сили тих округ, що загрожували Республіці. Відданий офіцер скористався з позірної передбачливості закону й оголосив, що негайно видасть рекрутам військове спорядження, зброю, а також і місячну платню, яку обіцяв уряд цим загонам особливого призначення. Хоча Бретань відмовлялась тоді від будь-яких військових зобов'язань, захід мав успіх завдяки цим обіцянкам і був завершений так неймовірно швидко, що командир навіть стурбувався. Але це був стріляний горобець, і його було важко заскочити зненацька. Тільки-но він побачив, що рекрути позбігалися до окружного центру, то зразу запідозрив якусь таємну причину такого квапливого збору людей і, мабуть, відгадав її, подумавши, що бретонці прагнуть дістати зброю. Він вирішив тоді, не дожидаючи запізнілих, відійти до Алансона, ближче до покірних округ, хоча успіх цього задуму здавався дуже сумнівним, бо повстання в тому краї дедалі розросталося. Старий офіцер зберігав у глибокій таємниці, як того вимагали інструкції, невдачі французьких армій та маловтішні відомості, що надходили з Вандеї, і того ранку, з якого починається наша оповідь, мав намір дійти форсованим маршем до Маєнни і, застосувавши там закон за власним розсудом, поповнити ряди своєї півбригади бретонськими новобранцями. Слово «новобранець», що стало згодом загальновживаним, уперше замінило в тексті законів інше — «рекрут», як називали спочатку молодих солдатів республіканських військ. Перш ніж покинути Фужер, командир наказав своїм солдатам узяти потай патронів і хліба на весь загін, щоб новобранці не здогадалися, що загін збирається в далеку дорогу. Він твердо вирішив не зупинятися в Ерне, де рекрути, опам'ятавшись від несподіванки, могли б змовитися з шуанами, безперечно, розпорошеними по околицях десь поблизу. Похмуре мовчання, що панувало в юрбі рекрутів, збитих з пантелику маневром старого республіканця, й надто повільне їхнє сходження на гору здавалися надзвичайно підозрілими командирові півбригади, що мав прізвище Юло. Характерні подробиці, наведені в попередньому описі, були для нього сповнені гострого життєвого інтересу, і він ішов задуманий та мовчазний між п'ятьма молодими офіцерами — вони шанобливо поглядали на свого занепокоєного командира. Але, зійшовши на гребінь Пелеріни, Юло раптом обернувся, щоб пильно глянути в стурбовані обличчя рекрутів, і врешті порушив мовчанку. Бретонці йшли дедалі повільніше, і конвой уже випередив їх кроків на двісті. Юло скривив обличчя в тільки йому властиву гримасу. — Якого дідька так відстали оті дженджики? — крикнув він гучним голосом. — Бачу я, наші новобранці, замість розкривати, закривають свої циркулі! Почувши ці слова, офіцери, що його супроводили, враз озирнулися, немов прокинувшись від раптового гуркоту. Сержанти й капрали зробили те саме, й рота зупинилася, не дожидаючи бажаної команди: «Стій!» Спочатку офіцери кинули погляд на колону — схожа на довгу черепаху, вона п'ялася схилом Пелеріни, — але в наступну мить цих юнаків, яких необхідність захищати батьківщину відірвала, як і багатьох інших, від високої науки і в яких війна ще не згасила почуття прекрасного, так глибоко вразило видовище, постале перед їхніми очима, що вони залишили без відповіді зауваження Юло, не збагнувши його важливості. Хоч вони прибули з Фужера, звідки відкривався той самий краєвид, — правда, трохи інший через зміну перспективи, — вони не могли не помилуватися ним востаннє, подібно до dilettanti[7], що дістають тим більшу насолоду від музичного твору, чим краще знають його найдрібніші деталі. З гори Пелеріни перед очима розгорталась широка Куенонська долина; на одному з найвищих горбів на обрії видніло місто Фужер. Його фортеця, збудована на високій скелі, панує над чотирма важливими шляхами, і завдяки цій позиції місто колись було одним із ключів Бретані. Згори офіцери побачили всю широчінь Куенонського басейну, який славиться і надзвичайною родючістю грунту, і чудовими краєвидами. Звідусіль півколом здіймаються сланцеві гори, рудуваті схили поросли дубовим лісом, а в міжгір'ях ховаються прохолодні видолинки. Бескиди громадяться навколо, як велетенська округла загорожа, а всередині простяглася, наче в знемозі, широка рівнина, схожа обрисами на англійський парк[8]. Безліч живоплотів оточує численні неоднакові за розміром спадкові ділянки, густо обсаджені деревами, надаючи цьому зеленому килимові вигляду, незвичного для французьких краєвидів: таємниця його принади полягає в розмаїтті контрастів, здатних вразити й найчерствіше серце. В цю хвилину весь краєвид заяснів у тому миттєвому зблиску, яким природа іноді залюбки підсилює принадність своїх невмирущих творінь. Поки загін перетинав долину, сонце, поволі сходячи, розігнало легенькийбілий туман, що звичайно вересневими ранками клубочиться над луками, і в ту мить, коли офіцери обернулися, наче невидима рука зірвала з краєвиду останню запону, що його обгортала, — ніжне марево, схоже на прозорий серпанок, крізь який, збуджуючи цікавість, поблискують вкриті ним коштовності. Вояки обіймали поглядом широкий обрій без жодної хмаринки, яка переконала б своєю сріблястою ясністю, що ця неозора блакитна баня справді небозвід. Скоріше це був опертий на нерівні гірські вершини шовковий намет, розіпнутий у небесній високості, щоб захистити чарівне поєднання нив, лук, струмків і гаїв. Офіцери неспроможні були відвести очей від широкого простору, де буяло це розмаїття сільської краси. Одні, не знаючи, на чому зупинитись, довго блукали поглядом по різнобарвних гайках; плями пожовклого листя збагачували їх суворими тонами бронзи, ще яскравіше вирізняючи на тлі смарагдового килима нерівно скошених лук. Інші милувалися контрастом відтінків, утвореним золотавими нивками вижатого жита й червонуватими полями гречки, де стояли гостроверхі копи, схожі на зброю, складену в козла солдатами на бівуаку. То тут, то там видніли потемнілі шиферні дахи й білі димки над ними, а ще далі сріблисті змійки покручених приток Куенону вабили око тим оптичним обманом, що хтозна-чому сповнює душу якоюсь невиразною мрійливістю. Духмяна прохолода осіннього вітерцю, пряні пахощі лісу линули наче струминки фіміаму й п'янили тих, хто милувався цим прекрасним краєм, споглядаючи його незнані квіти, буйну рослинність, зелені шати, гідні змагатися з пишним убранням Британії, своєї однойменної сусідки. Невеликі отари пожвавлювали цю картину, вже й так хвилююче виразну. Співали пташки, над долинами бриніла в повітрі неголосна чарівна мелодія. Якщо зосереджена уява зуміє відтворити чудову гру світла й тіні, обриси оповитих туманом гір, фантастичну далечінь, — вона відкривалась там, де розступалися дерева, де прослалися озера або струміли примхливі закрути річок, — якщо пам'ять, так би мовити, одягне в барви цей ескіз, швидкоплинний, як і та мить, коли його схопило око, — то люди, не байдужі до краси природи, і тоді дістануть тільки неповне уявлення про казкове видовище, що глибоко вразило чутливі душі молодих офіцерів. Вони тоді подумали, з яким жалем, мабуть, покидають ці бідолахи новобранці свій рідний край і милі їм звичаї, щоб, може, померти десь на чужині. Офіцери мимохіть пробачали їм зволікання — вони їх розуміли, але з властивою солдатам великодушністю маскували свою поблажливість удаваним бажанням ознайомитися з військовими позиціями цього чудового краю. Однак Юло — називатимем його командиром, щоб уникнути менш милозвучної назви начальника півбригади — був одним із тих військових, хто не дозволяє собі в годину серйозної небезпеки піддатися чарам природи, хоча б це був справжній земний рай. Він сердито труснув головою і зсунув густі чорні брови, що надавали його обличчю суворого виразу. — Якого дідька вони не йдуть? — запитав він удруге огрубілим у боях голосом. — Чи, може, в селі знайшлася якась ласкава богородиця і вони на прощання тиснуть їй руку? — Ти питаєш — чому? — озвався чийсь голос. Почувши цей голос — він нагадував звук ріжка, яким тутешні селяни скликають в долинах свою череду, — командир миттю обернувся, немовби його штрикнули шпагою, і побачив за два кроки від себе створіння, ще дивніше за новобранців, що йшли до Маєнни захищати Республіку. Невідомий — присадкуватий, широкоплечий чоловік — мав голову схожу на бичачу, і не тільки тим, що вона була величезна. Тупий ніс через широкі ніздрі здавався ще коротшим. М'ясисті губи, випнуті над білими як сніг зубами, круглі чорні очі й насуплені брови, відстовбурчені вуха й руда чуприна менш властиві були нашій гарній кавказькій расі, ніж породі травоїдних. Нарешті, цілковита відсутність ознак, притаманних людині як істоті суспільній, робили цю непокриту голову ще прикметнішою. Обпалене сонцем обличчя — його вугласті риси мали щось спільне з гранітом, що становить підґрунтя тієї місцевості,— було єдиною приступною для ока частиною тіла цього химерного створіння. Від самої шиї чоловік був загорнутий у широченний балахон з небіленого полотна, ще грубішого, ніж на штанях найзлиденнішого новобранця, — в його балахоні знавець старовини міг би пізнати стародавній галльський «сей», або «сейон». Він доходив тільки до пояса й був пристебнутий до штанів з козячої шкури грубо обструганими цурпалочками, подекуди із залишками кори. Під козячим хутром, що вкривало стегна й ноги, не можна було розгледіти обрисів людського тіла. Ступні ховалися у величезних сабо. Довге лиснюче волосся, схоже на козячу шерсть, спадало рівними пасмами з обох боків обличчя, нагадуючи голови середньовічних статуй, які ще збереглися в деяких соборах. Замість вузлуватого ціпка, що його несли на плечах новобранці, він притискав до грудей, наче рушницю, майстерно сплетеного з ременю батога, вдвічі довшого, ніж звичайні батоги. Раптову появу цього дивного створіння, здавалося, неважко було пояснити. Глянувши на нього, офіцери подумали, що невідомий — новобранець, чи рекрут (одне слово вживали тоді замість другого), — побачивши на зупинці колону, хоче до неї приєднатися. Проте його поява чомусь надзвичайно здивувала командира. Хоч Юло зовсім не здавався наляканим, чоло його спохмурніло; змірявши поглядом незнайомця, він машинально знову спитав, немов пригнічений важкими думками: — Так, чому вони не йдуть? Ти не знаєш? — Тому, — відповів його похмурий співрозмовник, з великим зусиллям вимовляючи французькі слова й простягаючи широку грубу руку в напрямі Ерне, — що там лежить Мен і там кінчається Бретань. І він щосили вдарив об землю важким пужалном біля самих ніг командира. Враження від лаконічної відповіді невідомого на свідків цієї сцени можна порівняти з гуркотом тамтама, що раптом пролунав серед ніжної лагідної музики. Слово «відповідь» ледь спроможне передати всю ненависть і прагнення помсти, що вилилися в гордовитому жесті, уриваній мові, в усій поставі незнайомого, на якій позначалося люте й холодне завзяття. Неоковирна постать цього чоловіка, неначе грубо витесана сокирою, шкарубка його оболонка, відбиток тупого невігластва на обличчі надавали йому подоби якогось поганського півбога. Він стояв у позі пророка, з'явившись тут наче дух самої Бретані, розбурканої від трирічної сплячки, щоб знов розпочати війну, де кожну перемогу завжди супроводила подвійна жалоба. — Ну й почвара! — мовив Юло сам до себе. — Як на мене, він — посланець тих людців, що збираються розпочати з нами переговори рушничними пострілами. Пробурмотівши крізь зуби ці слова, командир перевів погляд з чоловіка на краєвид, з краєвиду на загін, тоді на круті придорожні схили, порослі зверху високим бретонським дроком, потім знову глянув на невідомого, немов піддаючи його німому допитові, і раптом запитав: — Звідки ти? Гострий, допитливий погляд командира намагався розгадати таємницю його непроникного обличчя, що прибрало дурнуватого, тупого виразу — звична маска селян у час відпочинку. — З краю молодців, — відповів незнайомий, анітрохи не збентежившись. — Як тебе звати? — Плазуй-по-Землі. — Чому в тебе шуанське прізвисько? Це проти закону. Плазуй-по-Землі, як назвав себе незнайомий, глянув на командира з таким невдавано придуркуватим виглядом, що Юло вирішив — той його не зрозумів.  

— Ти фужерський новобранець? На це запитання Плазуй-по-Землі відповів: «Я не знаю» — з інтонацією, що може довести до розпачу й робить розмову неможливою. Він спокійно сів край дороги, витяг із-за пазухи кілька шматків тонкого, темного гречаного коржа — вбога національна страва, здатна давати втіху тільки бретонцям, — і з тупою байдужістю взявся їсти. Тепер увесь його вигляд так красномовно свідчив про цілковиту нездатність мислити, що офіцери порівнювали цього бретонця з худобиною на ситому пасовищі або з американським дикуном чи тубільцем мису Доброї Надії. Ошуканий тим видовищем, навіть сам командир відкинув свої підозри, та коли він востаннє з обережності глянув на людину, в якій вбачав провісника близької різанини, то помітив у її волоссі, на балахоні й козячій шкурі колючки, клаптики листя, гілочки дерев і чагарів, немовби шуан довго пробирався крізь хащі. Юло кинув багатозначний погляд на свого ад'ютанта Жерара, що стояв поруч, і, міцно стиснувши його руку, мовив упівголоса: — Ми пішли по вовну, а вернемось острижені. Здивовані офіцери мовчки перезирнулись. Тут слід зробити відступ, аби побоювання командира Юло зрозуміли деякі домосіди, звиклі все брати під сумнів, бо, не бачивши нічого в світі, схильні заперечувати існування Плазуй-по-Землі й західного селянства, поведінка якого тоді була надзвичайною. Слово gars, що вимовляється gа (га), — один із залишків кельтської мови. З нижньобретонської це слово перейшло до французької, і в нашій сучасній мові воно найповніше зберігає спогади про старовину. Gais було головною зброєю гаелів, або галлів; gaisde означало «озброєний»; gais — «хоробрий»; gas — «сила». Ці зіставлення доводять спорідненість слова gars з певними висловами в мові наших предків. Воно має аналогію з латинським словом vir — «муж», що походить від virtus — «сила, хоробрість». Наведену тут нами довгу розвідку виправдує національний її зміст; до того ж вона, можливо, придасться, щоб реабілітувати в свідомості деяких людей такі слова, як gars, garcon, garconette, garce, garcette, — їх звичайно викидають із нашої мови нібито як вульгарні, тимчасом як вони мають таке войовниче походження; іноді траплятимуться ці слова і в нашій розповіді. «Козир-молодиця» — ось малозрозуміла похвала, що її дістала пані де Сталь[9] у глухому закутку Вандеї, де вона провела кілька днів під час свого вигнання. З усіх областей Франції саме в Бретані збереглися найглибші відбитки галльських звичаїв. Та частина цієї провінції, де ще й досі, так би мовити, не вивітрилися залишки первісного життя й забобонного світосприймання наших напівдиких предків, зветься «край молодців». Коли в якій-небудь місцевості живе багато таких дикунів, як змальований у попередній сцені, тамтешні люди кажуть: «Молодці з тієї парафії». Ця стародавня назва — ніби винагорода за їхню вірність і намагання зберегти гаельські традиції у мові і звичаях; усе їхнє життя таїть глибокі залишки давніх вірувань і забобонних обрядів. Тут і досі шанують феодальні звичаї. Тут люди, що кохаються в старовині, знаходять непошкоджені пам'ятники друїдів[10]. Дух сучасної цивілізації не наважується пробитися сюди крізь неосяжні первісні ліси. Неймовірна жорстокість, тваринна впертість, але водночас і вірність своїй присязі, цілковите заперечення наших законів, наших звичаїв, нашого одягу, нашої нової монети, нашої мови і разом з тим патріархальна простота, героїзм і мужність — все це спричиняється до того, що жителі тих країв не наділені таким гнучким розумом, як могікани або червоношкірі Північної Америки, але такі самі міцні духом, хитрі й суворі. Положення Бретані в центрі Європи робить її цікавішою для спостереження, ніж Канада. Цей край оточений світлом культури, та благодійне тепло туди не досягає, і він скидається на застиглий вугіль, що залишається чорним і тьмяним серед палаючого вогнища. Зусилля деяких світлих голів прилучити до соціального життя й прогресу цю прекрасну французьку провінцію, таку багату на незвідані скарби, — все, навіть заходи уряду, гинули, наражаючись на незрушність людності, відданої звичаям далекої давнини. Це лихо достатньо пояснює сама природа тієї місцевості, поборозненої ярами, потоками, озерами й болотами, наїжаченої загорожами на зразок земляних валів, що перетворюють кожне поле у фортецю; брак шляхів і каналів, а також невігластво людей, загрузлих у небезпечних забобонах, — шкідливість їх виявиться в певних деталях нашої оповіді, — людей, що нехтують способами сучасного хліборобства. Гориста поверхня краю й марновірність його жителів заважали створенню великих поселень, а тому не було й доброго впливу спілкування та обміну думками. Тут немає селищ. Нетривкі будівлі,— їх шуани називають дворами, — розкидані то тут, то там. Кожна родина живе в своєму дворі наче серед пустелі. Єдині відомі у цій місцині зборища — це короткі сходини всієї парафії по неділях і в дні релігійних свят. На тих мовчазних зібраннях головує ректор — єдиний наставник темних голів, і тривають вони іноді кілька годин. Вислухавши грізну проповідь священика, селянин повертається на цілий тиждень до свого брудного житла; він виходить звідти вранці на роботу і повертається на ніч. Коли його хто й відвідує, то тільки священик — душа цього краю. Ось чому на поклик пастирів тисячі людей кинулись у бій проти Республіки, а років за п'ять до початку нашої історії саме ця частина Бретані дала незчисленну кількість солдатів для першого шуанського заколоту. Сміливі контрабандисти, брати Котро, чиїм ім'ям названо цю війну[11],— майстри свого небезпечного ремесла, діяли на всій відстані від Лаваля до Фужера. Але в повстаннях тих провінцій не було нічого благородного, й можна сказати з певністю — якщо Вандея зробила з грабунку війну, то Бретань перетворила війну на грабунок. Вигнання королівської родини й скасування релігії були для шуанів тільки приводом до розбоїв, і події тієї міжусобної війни відзначалися лютою жорстокістю, властивою місцевим звичаям. Коли справжні захисники монархії вербували солдатів з-поміж цього темного й войовничого люду, вони марно намагалися, підносячи білий стяг, надати певної величі мерзенним злочинам шуанства, і шуани стали незабутнім прикладом того, як небезпечно підбурювати нецивілізоване населення країни. Змалювання першої долини Бретані, яка відкривається перед очима мандрівника, опис людей із загону новобранців і портрет чолов'яги, що з'явився на вершині Пелеріни, дають стисле й правдиве зображення цієї провінції та її жителів. Жвава уява зможе за цими деталями відтворити і театр, і засоби війни — тут наявні всі її елементи. В мальовничих долинах, за квітучими живоплотами ховалися невидимі напасники. Кожна ділянка землі була тут фортецею, кожне дерево загрожувало пасткою, в кожному дуплистому стовбурі старої верби таїлися воєнні хитрощі. Поле бою було повсюди. За поворотом доріг на синіх чигали ворожі рушниці; дівчата з веселим усміхом заманювали їх під вогонь гармат, не вважаючи це за зраду. Вони ходили на прощу з батьками й братами вимолювати у трухлявої дерев'яної Богородиці відпущення гріхів і напучення в нових хитрощах. Релігія чи, скоріше, фетишизм цих темних істот звільняв їх від докорів сумління за вбивство. Отож від початку війни все в цій країні стало небезпечне: шум і тиша, ласка і терор, затишна господа й широкий шлях. Тут зраджували за переконанням. Ці дикуни служили Богові й королю в той самий спосіб, як воюють могікани. Та щоб дати цілком повне й правдиве зображення цієї війни, історик повинен додати: тільки-но був з ініціативи Гоша підписаний мир, по всій країні одразу запанували веселощі й дружба. Родини, які ще вчора ладні були розірвати одне одного, наступного дня любісінько вечеряли під одним дахом. В ту мить, коли Юло розгадав таємницю підступних замірів, що їх виказала йому козяча шкура Плазуй-по-Землі, він переконався: благодійний мир, який запанував у Франції завдяки Гошевій мудрості, порушено і зберегти його неможливо. Отож війна, напевне, ще жахливіша, ніж минула, знов починалась по трирічному спокою. Революції, злагіднілій після 9 термідора[12], тепер, мабуть, доведеться знову вдатися до терору, що зробив її ненависною для поміркованих людей. Англійське золото, як завжди, ще більше розпалювало внутрішні чвари у Франції. Республіка, покинута молодим Бонапартом[13], що здавався її генієм-охоронцем, як видно, неспроможна була опиратися стільком ворогам, а останній серед них виявився найлютішим. Громадянська війна, початок якої провістили численні дрібні заворушення, набирала цілком нового серйозного характеру, якщо шуани наважилися атакувати такий сильний загін. Ось які думки, хоч і набагато глибші, вирували в голові Юло, відтоді як він побачив у появі Плазуй-по-Землі ознаку вміло підготовленої засідки, — спочатку тільки він один збагнув таємницю небезпеки. Мовчанка, що запанувала після звернених до Жерара пророчих слів командира наприкінці попередньої сцени, допомогла Юло повернути собі рівновагу. Старий солдат мало не розгубився. Він був не в силі зігнати хмару зі свого чола, коли уявив себе в лещатах згубної війни, такої лютої, що вона вжахнула б і канібалів. Капітан Мерль і ад'ютант Жерар, його друзі, намагалися пояснити собі такий новий для них боязкий вираз на обличчі Юло й придивлялись до Плазуй-по-Землі, що сидів край дороги, вминаючи свого коржа, — обидва офіцери марно шукали якогось зв'язку між цією подобою тварини й занепокоєнням їхнього відважного командира. Але невдовзі обличчя Юло проясніло. Він журився всіма злигоднями Республіки, та водночас радів, бо йому випало захищати її, і він весело дав собі слово не попастися на гачок та розгадати цю потайну й таку лукаву людину, яку шуани послали на розвідку, виявивши своїм вибором шану ворогові. Перш ніж на щось зважитись, він узявся розглядати позицію, де шуани мали намір захопити його зненацька. Побачивши, що дорога, на якій він стояв, пролягає через неглибокий, але оточений лісом ярок і туди сходяться численні стежки, він насупив густі чорні брови й приглушеним голосом мовив схвильовано до своїх друзів: — Ми потрапили до гадючого кубла. — Чого ж ви боїтесь? — запитав Жерар. — Боюся? — перепитав командир. — Так, я боюся. Я завжди боюся, щоб мене не підстрелили з лісу, наче собаку, навіть не гукнувши «хто йде?». — Он як! — озвався Мерль, сміючись. — Але «хто йде?» — це вже надмірна делікатність. — То ми справді в небезпеці? — запитав Жерар, дивуючись витримці Юло так само, як і його скороминущому страху. — Тихше, — сказав командир, — ми потрапили до вовчої пащі; тут темно, немов у печі, треба запалити свічку. На щастя, — додав він, — вершина цієї гори в наших руках! Обізвавши гору крутим слівцем, він додав: — А проте, я таки розберуся, про що тут ідеться. Командир дав знак обом офіцерам наблизитись, і вони втрьох обступили Плазуй-по-Землі; шуан, удаючи, ніби боїться їм завадити, схопився на ноги. — Сиди на місці, йолопе! — скрикнув Юло й штовхнув шуана на укіс, де той сидів. З тієї хвилини командир півбригади не спускав із ока безжурного бретонця. — Друзі,— впівголоса мовив він до обох офіцерів, — настав час сказати вам, що паризька крамничка[14] збанкрутувала. Після колотнечі в національних зборах Директорія знову помотлошила нас своєю мітлою. Ці пентархи[15], чи, вірніше, пеньки, — щойно втратили доброго солдата: Бернадот[16] до них уже не вернеться. — Хто його заступив? — жваво запитав Жерар. — Міле-Мюро, прихильник старого режиму. Дуже невчасно випускати тепер на арену таких бовдурів. Англійські ракети вже шугають над нашими берегами. Всі вандейські й шуанські хрущі знялися в повітря, а ті, хто смикає за нитку цих маріонеток, обрали саме такий момент, коли ми знемагаємо. — Як то? — спитав Мерль. — Наші армії повсюди зазнали поразки, — провадив Юло, все більше стишуючи голос. — Шуани вже двічі перехоплювали наших гінців; депеші й останні декрети я одержав через спеціального кур'єра, що його надіслав Бернадот, коли залишав міністерство. На щастя, друзі написали мені потай про цей розгром. Паризькі зрадники — Фуше[17] вдалося це викрити — сповістили тирана, Людовіка Вісімнадцятого, що йому треба вирядити до Франції ватажка своїм прибічникам. Гадають, що Баррас[18] зраджує Республіку. Коротко кажучи, Пітт[19] і принци[20] надіслали сюди одного з «колишніх», людину завзяту й талановиту, яка має намір об'єднати зусилля вандейців та шуанів і зірвати з Республіки її фрігійського ковпака. Цей негідник уже зійшов на берег в Морбігані, я перший про це дізнався й сповістив отих паризьких мудраків. Він прибрав собі ім'я Молодець. Всі ці тварюки, — мовив Юло, показуючи на Плазуй-по-Землі, — вигадують собі такі прізвиська, від яких чесного патріота кольки схопили б, якби довелося так зватися. Отож Молодець уже в нашій окрузі. Поява цього шуана, — він знову показав на Плазуй-по-Землі,— свідчить, що нас вистежують. Але стару мавпу не навчають гримасувати, а ви допоможете мені миттю спровадити моїх коноплянок до клітки. Буду я справжній телепень, коли дозволю одурити себе якомусь «колишньому», що примчав із Лондона і бажає струсити порох з наших шапок! Довідавшись про ці таємні й критичні обставини, обидва офіцери, знаючи добре, що їхній командир ніколи не битиме марно на сполох, одразу споважніли, як то належить військовим у годину небезпеки, коли вони добре загартовані й знаються на людських справах. Жерар, що за своїм чином, згодом скасованим, стояв найближче до командира, хотів був відповісти й розпитати про ті політичні новини, що їх, очевидно, Юло замовчував, але той знаком наказав — ані пари з УСТІ — і всі троє поглянули на Плазуй-по-Землі. Шуан не виявляв ані найменшого хвилювання, опинившись під наглядом людей, небезпечних для нього своїм розумом і фізичною силою. Цікавість двох офіцерів, які вперше брали участь у такій війні, була збуджена вже її початком — він здавався їм майже романтичним; обом навіть захотілося пожартувати, але тільки-но в них вихопилось перше веселе слово, Юло глянув на них суворо й сказав: — Хай мене грім поб'є! Цигарок не палять, громадяни, сидячи на бочці з порохом. Показувати хоробрість без потреби — однаково що носити воду решетом. Нахилившись до свого ад'ютанта, Юло додав: — Жераре, підійдіть непомітно до цього харцизяки і при найменшому підозрілому русі одразу ж проштрикніть його шпагою. А я повинен підготуватися, щоб підтримати розмову, коли нашим незнайомцям заманеться її розпочати. Жерар злегка нахилив голову на знак послуху і взявся пильно розглядати різні місця у долині, з якою ми вже познайомились. Здавалося, він прагне тільки уважніше їх вивчити і ступає, так би мовити, сам по собі, без ніякої мети, але було ясно, що краєвид цікавить його найменше. Зі свого боку Плазуй-по-Землі нічим не показував, що рухи офіцера для нього небезпечні. Він бавився своїм батогом, наче вудив рибу в рівчаку. Тимчасом як Жерар намагався наблизитись до шуана, командир мовив стиха до Мерля: — Дайте якомусь сержантові десятеро найкращих хлопців і самі поставте їх над нами, на вершині гори, — там де дорога ширшає і йде по плато звідти видно добрячий шмат шляху на Ерне. Знайдіть місце де придорожні укоси не поросли лісом, щоб сержант міг спостерігати всю місцевість. Візьміть Серцевідця, він тямущий хлопець… Тут не до жартів, я й щербатого гроша не дам за наші шкури, якщо ми не будемо напоготові. Поки капітан Мерль поквапливо виконував розпорядження, зрозумівши його важливість, командир підняв праву руку, наказуючи мовчати солдатам що, весело перемовляючись, стояли навколо нього. Потім він подав знак розібрати рушниці. Коли запала тиша, він пильно оглянув один схил дороги, тоді другий, тривожно прислухаючись, наче сподівався вловити приглушений шум, дзенькіт зброї або кроки — провісники очікуваної битви. Його гострі чорні очі, здавалося, пронизували до самої глибини лісові зарості; не помітивши ніяких ознак небезпеки, він почав, як то роблять дикуни, розглядати пісок на дорозі, шукаючи слідів невідомих ворогів, чиє зухвальство було йому відоме. Втративши надію ствердити чимсь свої побоювання, він рушив на узбіччя, важко вибрався на косогір і поволі пройшовся гребенем. Раптом він відчув, який потрібний його досвід для порятунку загону, й одразу повернувся. Обличчя Юло ще більше спохмурніло, бо в ті часи командири завжди шкодували, що не можуть самі виконувати найнебезпечніші завдання. Офіцери й солдати, помітивши стурбований вигляд свого командира, якого вони любили за мужність і щиру вдачу, вирішили, що його настороженість віщує небезпеку; не здогадуючись, наскільки вона серйозна, вони несвідомо завмерли на місці, затамувавши дух. Немов собаки, що марно намагаються вгадати незрозумілі їм наміри спритного мисливця, та змушені все-таки їм коритися, солдати по черзі переводили погляд з Куенонської долини й придорожніх лісів на суворе обличчя командира, намагаючись прочитати на ньому свою долю. Вони перезиралися між собою, й усмішка раз у раз перебігала по їхніх устах. Коли Юло, за своєю звичкою, скривив обличчя, Прудконогий, молодий сержант, що мав славу ротного дотепника, стиха мовив: — Куди ж це нас лиха година завела? Бач, яка в старого служаки Юло кисла міна! Наче на військовій раді. Юло кинув на Прудконогого суворий погляд, і зразу запала тиша, як і належить у війську. В урочистій тиші чулися рівномірні кроки запізнілих рекрутів, приглушено рипів пісок під їхніми ногами, і ці звуки додавали якогось невиразного хвилювання до загальної тривоги. Це невимовне почуття зрозуміють лише ті, хто в хвилину гнітючого чекання лиха відчуває в нічному безгомінні, як повторювані одноманітні звуки підсилюють бурхливе биття власного серця, немов краплину за краплиною вливають у нього жах. Вийшовши на середину шляху, командир запитав себе: «Невже я помилився?» Стримуючи гнів. що вже миготів блискавками в його очах, він глянув у незворушне недоумкувате обличчя Плазуй-по-Землі, але вловив дикунський глузливий осміх у каламутному погляді шуана й переконався: припиняти захисні заходи не можна. Тут до Юло повернувся, виконавши його накази, капітан Мерль. Німі учасники цієї сцени, подібної до численних інших сцен, що обернули ту війну на найдраматичнішу з усіх воєн, нетерпляче очікували нових вражень, сповнені цікавості, сподіваючись побачити такі дії своїх командирів, які пояснили б їм загадкову воєнну ситуацію. — Ми добре зробили, капітане, — сказав Юло, — поставивши в кінці загону кілька патріотів, що знайшлися серед новобранців. Візьміть іще десятеро хоробрих хлопців на чолі з лейтенантом Лебреном і негайно відведіть їх у хвіст колони на підкріплення тієї групки патріотів; вони підганятимуть весь табун цих гусей, щоб швиденько підтягти його до висоти, де стоять наші товариші. Я на вас чекатиму. Капітан зник серед вояків. Командир по черзі оглянув чотирьох найвідважніших солдатів, відомих йому своєю спритністю й кмітливістю. Він мовчки підкликав їх, подавши дружній знак: вказав на кожного рукою і швидко покивав пальцем біля свого носа. Ті підійшли. — Ви служили зі мною під командуванням Гоша, — мовив до них Юло, — коли ми провчили тих розбишак, що називають себе королівськими ловчими; ви добре знаєте, як вони ховалися й обстрілювали із своїх засідок синіх. У відповідь на похвалу їхній досвідченості солдати значуще покивали головою. Вираз безтурботної покори на геройських войовничих обличчях ясно промовляв, що від початку війни між Францією та Європою їхні думки не сягали далі ладівниці позаду і багнета попереду. Міцно стиснувши вуста, наче стягнений шнурком капшук, вони уважно й допитливо дивилися на свого командира. — Гаразд, — сказав Юло, що вмів розмовляти соковитою солдатською говіркою, — таким завзятим хлопцям, як ми, не личить ждати, поки шуани заллють нам сала за шкуру, а вони тут є або я не звуся Юло. Вирушайте вчотирьох, прочешіть ліс обабіч дороги. Загін затримається, щоб затягти час. Гайда, хлопці, все розвідайте, та, глядіть, вертайтеся цілі. І не баріться! Він показав солдатам на небезпечні вершини край дороги. На знак вдячності за довіру кожний з них доторкнувся рукою до старого трикутного капелюха, широкі криси якого, побиті дощем, обм'якли від довгого вжитку й заломилися аж до наголовка. Один з четвірки, капрал Лароз, добре відомий Юло, мовив до нього, дзенькнувши рушницею: — Ми просвищемо їм пісеньку на цій дуді, командире. Вони рушили — двоє праворуч, двоє ліворуч. Загін з прихованим хвилюванням стежив, як солдати зникли за укосами дороги. Їхню тривогу поділяв і командир — він гадав, що послав розвідників на певну смерть. Юло навіть здригнувся мимоволі, коли їхні трикутні капелюхи розтанули в темряві. З почуттям тим гострішим, чим глибше воно було приховане, офіцери й солдати прислухалися до шарудіння кроків по сухому листі, що завмирало вдалині. На війні трапляються випадки, коли доля чотирьох бійців, які ризикують життям, жахає більше, ніж тисячі полеглих біля Жемаппа[21]. Почуття, відбиті на обличчях їхніх товаришів, бувають тоді такі різноманітні й невловимі, що митцям доводиться вдаватися до спогадів учасників боїв і полишити мирним людям самим вивчати ці драматичні образи, бо ті бурхливі події, такі багаті на деталі, неможливо змалювати повністю без нескінченно довгих описів. Тільки-но багнети чотирьох розвідників востаннє блиснули в темряві, повернувся капітан Мерль, неймовірно швидко виконавши наказ командира. Кількома словами команди Юло вишикував на шляху до бою решту свого загону; потім він наказав солдатам зійти на вершину Пелеріни, де стояв його нечисленний авангард. Сам він ішов останній, спиною до загону, щоб примічати найменші можливі зміни в усіх точках місцевості, що її природа створила такою чудовою, а люди зробили такою страшною. Загін дійшов туди, де Жерар стеріг Плазуй-по-Землі, і раптом шуан, який нібито байдужісінько спостерігав маневри командира, а насправді надзвичайно розумними очима стежив за двома солдатами, що заглибились у ліс праворуч, свиснув кілька разів, наслідуючи дзвінкий і пронизливий крик сови. Три славнозвісних контрабандиста — їхні імена тут уже згадувались, — пугукаючи по-совиному з різними переливами, перегукувались між собою вночі, щоб попередити про засаду, відвернути небезпеку чи повідомити якусь важливу звістку. Звідси й виникло прізвисько шуан, що означає говіркою того краю «сова» або «сич». Цим спотвореним словом стали називати усіх, хто брав участь у першому заколоті й наслідував звичаї та гасла трьох братів. Почувши підозрілий посвист, командир зупинився й пильно глянув на Плазуй-по-Землі. Він удав, ніби повірив дурнуватому вигляду шуана, щоб тримати його біля себе як барометр, який показує дії ворога. Тому він зупинив руку Жерара, що вже хотів був убити шуанського розвідника. Юло поставив двох солдатів за кілька кроків від шпигуна та голосно й чітко наказав їм стріляти в нього, коли він подасть хоч найнепомітніший знак. Незважаючи на очевидну небезпеку, Плазуй-по-Землі не виказав ніякого збентеження, і командирові, який стежив за ним, впала в око ця нечутливість. — Хитрюга перебрав міру, — мовив він до Жерара. — Так, так, нелегко прочитати що-небудь на шуановому обличчі; але цей зрадив сам себе, прагнучи похизуватися своєю відвагою. Бачиш, Жераре, якби він удав, ніби перелякався, то здався б мені дурнем. І ми з ним були б тоді до пари. Я вже не знав, що й думати. Зараз на нас нападуть! Та хай-но спробують! Тепер я готовий. Проказавши це впівголоса, старий солдат, з переможним виглядом потираючи руки, глузливо глянув на Плазуй-по-Землі; потім, схрестивши руки на грудях, застиг нерухомо посеред дороги, між двома офіцерами, улюбленими друзями, чекаючи наслідків своїх розпоряджень. Певний, що бій неминучий, він спокійно оглядав солдатів. — Еге, буде жарко! — сказав стиха Прудконогий. — Командир потирає руки. Юло і його загін опинилися в критичному становищі, коли загроза смерті настільки очевидна, що мужні люди вважають за честь виявити самовладання й розважливість. В такі хвилини людині ухвалюють остаточний вирок. Тому для Юло, який краще за своїх офіцерів знав про близьку небезпеку, було навіть питанням самолюбства здаватися найспокійнішим з усіх. Затримуючи погляд по черзі то на постаті Плазуй-по-Землі, то на дорозі, то на лісових заростях, він тривожно очікував, коли гримнуть постріли шуанів, що причаїлись, гадав він, наче лісовики, десь навколо; проте обличчя його було незворушне. Очі солдатів прикипіли до нього, і Юло зробив гримасу, що її усі вважали за усмішку: легенько зморщив засмагле, ледь віспувате обличчя, скривив правий кутик рота й примружив очі; потім ляснув Жерара по плечу і сказав: — Тепер ми можемо бути спокійні. Про що ви хотіли мене запитати? — Яке лихо спіткало нас знову, командире? — Справа не нова, — відповів стиха Юло. — Проти нас ціла Європа[22], й цього разу їй усе сприяє. Поки члени Директорії б'ються поміж себе, наче коні в стайні біля порожніх ясел, усе летить шкереберть в їхньому уряді й армія залишається без допомоги. В Італії нас розтрощили. Так, мої друзі, ми покинули Мантую після поразки в Требії, а Жубер тільки-но програв бій під Нові. Сподіваюсь, Массена відстоїть гірські проходи у Швейцарії, захоплені Суворовим. На Рейні ми застрягли. Директорія послала туди Моро. Чи зможе цей сміливець оборонити кордони? Щиро йому цього бажаю. Але коаліція врешті нас розчавить, а єдиний генерал, що міг би нас урятувати, на лихо, десь у чорта на рогах, у Єгипті! Та й як він може повернутися? Володарка морів — Англія. — Відсутність Бонапарта не турбує мене, — відказав Жерар, молодий ад'ютант, в якому неабиякий природний розум поєднувався з глибокою освітою. — Хіба це зупинить нашу революцію? Ні! Ми зобов'язані не лише боронити французьку землю, у нас подвійна місія. Чи ж не повинні ми також зберегти душу країни, величні ідеї свободи й незалежності, людський розум, пробуджений нашими національними зборами, — сподіваюсь, він усе більше й більше поширюватиметься. Франція — наче мандрівець, якому довірили світоч, вона несе його в одній руці, а другою захищається; коли ваші відомості правдиві, то ще ніколи за останні десять років не оточувало нас стільки ворогів, що прагнуть це світло загасити. Ідеї і країна — все ось-ось загине. — На жаль, так, — зітхнувши, відповів Юло. — Ці блазні з Директорії примудрилися пересваритися з усіма, хто був би здатний керувати державними справами. Бернадот, Карно[23],— всі, навіть громадянин Талейран[24], покинули нас. Одне слово, залишився тільки єдиний справжній патріот — лукавий Фуше, завдяки своїй поліції він усе тримає в руках. Ось у кого є голова на в'язах! Саме він і попередив мене вчасно про це повстання. І все-таки я певен, що ми потрапили в пастку. — Так! Коли армія не втрутиться в урядові справи, сказав Жерар, — адвокати доведуть нас до гіршого стану, ніж був перед революцією. Хіба ж ці нікчеми здатні командувати! — Я завжди боюся почути, — озвавсь Юло, — що вони змовилися з Бурбонами. Бодай їх грім побив! Якщо вони порозуміються між собою, в якому стані тут опинимося ми? — Ні, ні командире, до цього не дійде, — мовив Жерар. — Армія, як ви кажете, піднесе свій голос, аби тільки вона не позичала слівець із лексикона Пішегрю, і тоді, сподіваюсь, ми побачимо, що рубалися десять років не заради того, щоб зрештою інші пряли льон, який ми вирощували. — О певне! — вигукнув Юло. — Надто дорого нам коштувало змінити одяг! — Отже, — мовив капітан Мерль, — будемо діяти, як добрі патріоти, і намагатимемось перешкодити шуанам зв'язатися з Вандеєю; бо коли вони з'єднаються і сюди ще втрутиться Англія, то я не ручуся за фрігійський ковпак єдиної неподільної Республіки. Далекий крик сови, що пролунав у цю мить, перервав розмову. Командир занепокоївся й одразу пильно глянув на Плазуй-по-Землі, але жодна рисочка не ворухнулась на застиглому обличчі шуана. Рекрути, зібрані кимсь із офіцерів, скупчились серед дороги, немов череда, кроків за тридцять від роти, готової до бою. В десятьох кроках за ними вишикувалися солдати й патріоти під командою лейтенанта Лебрена. Командир обвів очима бойовий лад і востаннє глянув на пікет, виставлений на шляху. Вдоволений цим розташуванням, він повернувся, збираючись дати наказ рушати, коли раптом помітив триколірні кокарди двох солдатів, що повертались із лісу після розвідки з лівого боку дороги. Та розвідників, які пішли праворуч, ще не було видно, і командир вирішив їх почекати. — Можливо, саме звідти й вилетить бомба, — озвавсь він до офіцерів, показуючи на ліс, де, здавалось, були поховані двоє його солдатів. Поки прибулі розвідники складали рапорт командирові, Юло перестав стежити за шуаном. Плазуй-по-Землі раптом засвистів так пронизливо, що посвист розлігся дуже далеко. Перш ніж його вартові встигли націлитися в нього, шуан ударом батога відкинув обох на узбіччя дороги. І одразу ж республіканців приголомшили зойки чи, скоріше, дикий лемент. Страшний залп гримнув із лісу, що здіймався над косогором, де сидів шуан, і звалив семеро чи восьмеро солдатів. Плазуй-по-Землі, в якого вистрелили кілька чоловік, та жодний не влучив, швидко, мов дика кішка, видряпався на укіс і зник у заростях; його сабо покотилися в рівчак, і на цих грубих черевиках можна було розгледіти залізні підківки, які носять звичайно королівські ловчі. Почувши крики шуанів, усі новобранці кинулися праворуч до лісу, немов зграя птахів, сполоханих подорожнім. — Вогонь по негідниках! — крикнув командир. Загін вистрелив, але новобранці поховалися від пострілів за деревами і зникли раніше, ніж солдати встигли вдруге набити рушниці. — От тобі й декрет про створення легіонів у департаментах, — мовив Юло до Жерара. — Тільки наша премудра Директорія могла сподіватися на мобілізацію в цьому краї. Замість голосувати в законодавчих зборах про забезпечення нас одягом, грішми й спорядженням, краще б це все справді надіслали нам. — Мабуть, цим жабам більше до смаку їхні коржі, ніж солдатський хліб, — докинув Прудконогий, ротний жартівник. Серед республіканців почувся свист і регіт, що ганьбили дезертирів, та раптом галас ущух. Солдати побачили двох стрільців, які через силу спускалися з узбіччя, — то були розвідники, послані командиром оглянути ліс праворуч від дороги. Легше поранений підтримував товариша, що кропив землю своєю кров'ю. Бідолахи вже досягли були середини схилу, коли Плазуй-по-Землі раптом вистромив свою огидну голову і так влучно поцілив, що одним пострілом порішив обох поранених; вони важко скотились у рівчак. Тільки-но з'явилася величезна голова шуана, тридцять рушничних стволів піднялось угору; та, неначе химерна почвара, він зник у непроглядних заростях дроку. Ці події, для опису яких потрібно було стільки слів, сталися в одну мить; потім, також миттю, патріоти й солдати ар'єргарду приєдналися до решти загону. — Вперед! — вигукнув Юло. Загін швидко рушив до високого відкритого місця, де стояв пікет. Тут командир вишикував солдатів у бойовому порядку. Проте він не помітив ніяких ворожих дій з боку шуанів і вирішив, що єдиною метою засідки було звільнення рекрутів. — По отих викриках, — мовив він до двох друзів, — видно, що їх небагато. Підемо швидким кроком — може, досягнемо Ерне без погоні за плечима. Почувши ці слова, один рекрут-патріот вийшов із строю і виструнчився перед Юло. — Командире, — промовив він, — мені вже доводилось воювати проти шуанів. Дозвольте сказати кілька слів. — Це, мабуть, якийсь оборонець, із тих, що завжди уявляють себе на судовому засіданні,— прошепотів Юло на вухо капітанові Мерлю. — Ну, починай свою захисну промову, — звернувся він до молодого фужерця. — Командире, шуани напевне переманили до себе цих людей і принесли для них зброю. Якщо ми підемо вперед, вони стрілятимуть з-за кожного дерева і переб'ють нас усіх до одного, перш ніж ми дістанемось до Ерне. Треба захищатись, як ти сказав, тільки захищатися кулями. Під час стрілянини — а вона триватиме довше, ніж ти гадаєш, — хтось із моїх товаришів побіжить у Фужер і покличе національну гвардію й вільні дружини. Хоч ми всього-на-всього новобранці, ти побачиш, що ми не з породи гав. — Отже, ти гадаєш, шуанів тут чимало? — Поглянь-но сам, громадянине командир. Він повів Юло до того місця, де пісок був розпушений, наче граблями; звернувши на це увагу командира, фужерець пішов із ним стежкою далеченько, і там вони побачили сліди багатьох ніг. Довкола видніло втоптане в землю листя. — Тут пройшли молодці з Вітре, — сказав фужерець, — вони подалися на з'єднання з шуанами Нижньої Нормандії. — Як тебе звуть, громадянине? — спитав Юло. — Гюден, командире. — Гаразд, Гюдене, я призначаю тебе капралом. Командуй своїми земляками. Бачу, ти людина надійна. Доручаю тобі вибрати з-поміж твоїх товаришів посланця до Фужера. А ти тримайся біля мене. Але насамперед візьми кількох новобранців, підіть і познімайте зброю, ладівниці й одяг із наших бідолашних товаришів, яких ці бандити уклали на шляху. Ви ж не будете тут ковтати кулі, не частуючи ними ворогів. Відважні фужерці взялися знімати спорядження з убитих; весь загін прикривав їх сильним рушничним вогнем у напрямі лісу, і вони закінчили свою справу, не втративши жодного чоловіка. — З цих бретонців вийдуть знамениті піхотинці,— мовив Юло до Жерара, — якщо солдатське життя припаде їм до смаку. Гюденів посланець побіг стежкою, що звертала до лісу ліворуч. Солдати перевірили рушниці й приготувалися до бою; командир оглянув своє військо, підбадьорливо всміхнувся і вийшов на кілька кроків уперед разом із двома офіцерами — своїми улюбленцями; він безстрашно чекав атаки шуанів. Знову запала на деякий час тиша, але вона тривала недовго. Триста шуанів, одягнених точнісінько так, як новобранці, вибігли з лісу праворуч і, виючи по-звірячому, безладною юрбою зайняли всю дорогу перед маленьким загоном синіх. Командир вишикував солдатів у дві однакові колони по десятеро в шерензі. Між ними він розмістив дванадцять нашвидку озброєних новобранців і сам очолив цей ряд. Невеличке військо захищали з обох боків дороги два крила по двадцять п'ять чоловік під командою Жерара й Мерля. Офіцери мали натиснути на шуанів з флангів і перешкодити їм розсипатися. Місцевою говіркою це слово означає розбігтися по полю й обрати кожному позицію, з якої можна безпечно стріляти в синіх; тоді республіканці вже не знали б, де шукати ворога. Заходи, до яких удався командир із належною за таких обставин швидкістю, надали солдатам певності в собі, і вони мовчки рушили на шуанів. Через кілька хвилин, потрібних для зближення супротивників, гримнули постріли впритул, і смерть скосила багато бійців. На цей час два крила республіканців, котрим шуани нічого не змогли протиставити, обійшли їх з обох боків і швидким зосередженим вогнем посіяли смерть і розгубленість у ворожих лавах. Цей маневр майже встановив чисельну рівновагу в обох загонах. Але шуани не знали страху, були стійкі та завзяті, втрати не похитнули їх, вони не завагалися, а щільніше зімкнулися, намагаючись оточити невеликий загін синіх; він стояв темними, рівно вишикуваними рядами і займав так мало місця, що скидався на бджолину матку серед рою. Розпочалась одна з тих страшних битв, де поодинокі рушничні постріли змінює брязкіт холодної зброї, — рукопашний бій між рівними своєю мужністю, де перемогу вирішує чисельна перевага. Шуани перемогли б із самого початку, якби республіканцям під командою Мерля й Жерара на обох флангах не пощастило двічі або тричі вдарити перехресним вогнем по ворожому ар'єргарду. Синім, що стояли на обох флангах, слід було залишатися на своїх позиціях і далі влучними пострілами нищити підступного ворога; але занепокоєні загрозою героїчному батальйонові, майже повністю оточеному королівськими ловчими, вони мов несамовиті кинулися на дорогу з багнетами в руках, і сили на деякий час зрівнялися. Супротивників охопила шалена нестяма, загострена усією запеклістю політичної ворожнечі, що робила цю війну такою незвичайною. Кожний бився мовчки, сповнений почуття небезпеки. Бій був похмурий і холодний, наче сама смерть. У дивній тиші, крізь брязкіт зброї й хрускіт піску під ногами, чути було тільки приглушені й болісні стогони тих, хто падав на землю, тяжко або смертельно поранений. Всередині республіканського загону дванадцятеро новобранців так відважно захищали командира, поглинутого спостереженням і різними наказами, що солдати не раз гукали: — Браво, рекрути! Юло, незворушний і пильний, невдовзі помітив серед шуанів чоловіка, оточеного, як і він, найхоробрішими бійцями, — то, певно, був їхній ватажок. Командир синіх вирішив роздивитися як слід цього офіцера, але кілька спроб розгледіти його обличчя виявилися марними. бо шуанського проводиря весь час затуляли червоні шапки й капелюхи з широкими крисами. Виразно він бачив тільки Плазуй-по-Землі, що стояв поруч свого начальника, повторював хрипким голосом його накази й безперестану набивав свого карабіна. Нескінченні перешкоди урвали нарешті терпець командирові. З шаблею в руці, запаливши своїм прикладом новобранців, він кинувся в самісіньке стовпище шуанів так шалено, що прорвався крізь їхні ряди й на мить побачив ватажка; та, на жаль, обличчя його було сховане під крислатим капелюхом з білою кокардою. Невідомий, вражений такою зухвалою атакою, відсахнувся й різким рухом збив назад капелюха; тепер Юло зміг схопити нашвидку його головні прикмети. Молодий ватажок, на вигляд років двадцяти п'яти, не більше, був одягнений у мисливську куртку з зеленого сукна. За білим шкіряним поясом стирчали пістолети. Взутий він був у грубі черевики із залізними підківками, як у всіх шуанів. Мисливські гетри до колін і короткі штани із цупкої тканини доповнювали костюм цього невисокого, але стрункого й гнучкого юнака. Він знавіснів від люті, побачивши синіх так близько від своєї особи і, насунувши капелюха на очі, кинувся їм назустріч; та його зразу ж оточили Плазуй-по-Землі й кілька інших занепокоєних шуанів. Між головами людей, що тиснулися навколо молодика, Юло начебто побачив під його напіврозстебнутою курткою широку червону стрічку. Очі командира, приваблені на мить цим королівським орденом, на той час уже зовсім забутим, звернулися на обличчя незнайомого, та Юло відразу загубив його з поля зору, бо мусив у бою берегтися й стежити за діями свого маленького загону. Він ледве запримітив блискучі очі — кольору він не розгледів, — біляве волосся й тонкі риси засмаглого обличчя. Його здивувала сліпуча білість оголеної шиї, яку ще більше підкреслювала чорна, недбало зав'язана краватка. Всі його рухи, палкі й нестримні, виявляли войовничість, властиву тим, хто прагне в кожному бою знайти своєрідну поезію. Рука у вузькій рукавичці вимахувала в повітрі шпагою, що сяяла на сонці. Постава молодика виказувала одночасно зграбність і силу. Щирий захват, підсилений чарами молодості й витонченими манерами, робили цього емігранта вишуканим взірцем французької аристократії; він являв собою цілковиту протилежність Юло, котрий стояв за кілька кроків від нього, — старий солдат здавався втіленням енергійної Республіки, за яку він бився і про злигодні й моральну суть якої так красномовно свідчили його суворе обличчя, синій мундир з червоними обшарпаними вилогами й почорнілі еполети, що зсувалися у нього з плечей. Струнка постать молодика й граційність його рухів впали в око Юло, і він вигукнув, намагаючись пробитися до нього: — Гей ти, оперний танцюристе, підходь-но ближче! Я тебе порубаю! Ватажок роялістів, обурений такою неповагою до нього, відчайдушно метнувся вперед; та шуани, побачивши, що він ризикує життям, одразу ринули на синіх. Раптом над гамором бою піднісся ніжний і чистий голос: — Тут помер святий Лескюр![25] Невже ви не станете його месниками? Ці магічні слова викликали шалений натиск шуанів, і республіканці ледве його стримали, напруживши всі сили, щоб зберегти бойовий лад свого маленького загону.  

«Якби він був не такий молодий, — думав Юло, відступаючи крок за кроком, — нас не атакували б. Чи бачено, щоб шуани самі розпочинали бій? Але це на краще, нас не перестріляють дорогою, наче собак». І він гукнув щосили, аж луна пішла лісом: — Ану, хлопці, вдармо дужче! Невже дозволимо бандитам в кашу нам наплювати! Дієслово, що тут замінило вислів, ужитий хоробрим командиром, є лише блідим його еквівалентом; але ветерани зуміють, звичайно, поставити замість нього інше слово, яке відповідає найвимогливішому солдатському смаку. — Жераре, Мерлю! — гукав далі Юло. — Зберіть ваших людей, вишикуйте в колону, відійдіть назад, стріляйте в цих собак, і ми покінчимо з ними. Наказ Юло був виконаний на превелику силу, бо молодий ватажок шуанів, зачувши голос свого супротивника, вигукнув: — Заради святої Анни Орейської, не випускайте їх! Розсипайтеся, молодці! Коли два крила республіканців під командою Жерара й Мерля вийшли з гущі бою, за кожним маленьким загоном погнався завзятий ворог, що набагато переважав його числом. Старі козячі шкури з усіх боків оточили солдатів Жерара й Мерля, в повітрі лунали моторошні зойки, схожі на звіряче виття. — Та цитьте ви, панове, а то й не почуєш, як тебе вб'ють! — вигукнув Прудконогий. Цей жарт додав відваги синім. Якщо республіканці раніше билися в одному місці, то тепер їм довелося боротися в трьох різних пунктах плато Пелеріни, гуркіт пострілів перекочувався луною по ще недавно таких мирних долинах. Жодна із сторін не могла домогтися перемоги і бій міг закінчитися сам собою за браком бійців. Сині й шуани билися з однаковою відвагою. Лють в обох ворожих загонах зростала, та раптом здалеку долинув приглушений гуркіт барабана; військова частина, про яку він оповіщав, судячи з отих звуків, уже перетинала Куенонську долину. — Це фужерська національна гвардія! — голосно вигукнув Гюден. — Видно, Ваньє її зустрів.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка