Оноре де Бальзак шуани, або бретань 1799 року батько горіо



Сторінка17/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.76 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   29

Гнітюча тривога на смерканні прокралася до хатини Налий-Кухля, де життя досі було таке простодушно-безтурботне. Барбетта і її малий синок, несучи за плечима — вона — важку в'язку хмизу, він — оберемок трави для худоби, — вернулися додому тоді, коли родина звичайно сідала за вечерю. Увійшовши до хатини, мати й син марно шукали там Налий-Кухля, і ніколи ще ця жалюгідна кімната не здавалась їм просторішою, — така вона була тепер порожня. Згасла грубка, темрява, тиша — все віщувало якесь лихо. Коли запала ніч, Барбетта розпалила вогонь і засвітила два орібуси — так називали смоляні світильники в усій місцевості від узбережжя Арморіки[56] до верхів'їв Луари, і ця назва й досі збереглась у вандомських селах за Амбуазом. Барбетта поралась у хаті з тією повільністю, яка опановує людину, охоплену глибоким почуттям; вона прислухалась до найменшого шелесту; часто її вводив в оману порив вітру, вона виходила за поріг своєї вбогої халупки і поверталася засмучена. Вона сполоснула два кухлі, налила в них сидру й поставила на довгому столі з каштанового дерева. Вона раз у раз поглядала на сина, який стежив, щоб не пригоріли гречані перепічки, та озватися до нього не зважилась. На мить очі хлопчика зупинилися на двох цвяхах у стіні — там звичайно висіла батькова рушниця, і Барбетта здригнулася, побачивши, як і він, голу стіну. Мовчання порушувало тільки мукання корів та ще краплі сидру, що рівномірно капали з-під чопа. Бідолашна жінка, зітхаючи, приготувала в трьох полив'яних мисках юшку з молока, дрібно покраяних перепічок і смажених каштанів. — Сьогодні билися на Беродьєровій ниві,— сказав хлопець. — Збігай туди, подивись, — відповіла мати. Хлопець побіг, оглянув при місяці купу мертвяків, не знайшов там батька і повернувся, весело насвистуючи; він підняв кілька монет по сто су, затоптаних у болото ногами переможців і ніким не помічених. Мати сиділа на ослінчику біля багаття й пряла кужіль. Хлопець заперечливо хитнув головою, але Барбетта вже не насмілювалася сподіватись чогось доброго. Тільки-но на дзвіниці Святого Леонарда вибило десяту годину, хлопець пробурмотів молитву до святої Анни Орейської й ліг спати. Барбетта, що всю ніч не склепила очей, на світанку радісно скрикнула, почувши вдалині тупання важких підкованих черевиків, а невдовзі в двері просунулось похмуре обличчя Налий-Кухля. — Молодець урятувався з ласки святого Лавра. Я за це обіцяв поставити велику свічку! Не забудь, що ми тепер винні святому три свічки. Потім шуан схопив кухоль сидру й вихилив до дна. Коли жінка подала йому юшку і забрала в нього рушницю, він сів на ослін і, присуваючись до грубки, промовив: — Як же це сині й контршуани прийшли сюди? Адже билися у Флоріньї. Який дідько їм сказав, що Молодець у нас? Бо ж про це знали тільки він сам, його краля та ми. Жінка зблідла. — Контршуани мене обдурили, сказали, що вони молодці з парафії святого Георгія, — мовила вона, тремтячи, — це я їм сказала, де Молодець. Тоді зблід і Налий-Кухоль і відсунув від себе миску з юшкою. — Я послала хлопця, щоб тебе попередити, — додала налякана Барбетта, — але він тебе не знайшов. Шуан устав і щосили вдарив жінку, аж вона непритомна впала на ліжко. — Проклятуща бабо, ти мене занапастила! — вигукнув він. Але потім, вжахнувшися, міцно обійняв дружину, — Барбетто! — скрикнув. — Барбетто! Мати Божа! Занадто вже рука у мене важка. — Як ти гадаєш, — спитала вона, розплющивши нарешті очі,— Плазуй-по-Землі дізнається про це? — Молодець наказав розвідати, — відповів шуан, — хто його зрадив. — Кому він наказав? Плазуй-по-Землі? — Хапай-Коровай і Плазуй-по-Землі були сьогодні у Флоріньї. Барбетта зітхнула з полегкістю. — Якщо через них хоч волосинка впаде в тебе з голови, я їм покажу, почому ківш лиха. — Ох, і їсти більше не хочеться! — сумно вигукнув Налий-Кухоль. Жінка підсунула йому другий кухоль сидру, та він його навіть не помітив. Дві великі сльозини покотилися по щоках Барбетти, зволоживши зморшки на її зів'ялому обличчі. — Слухай, жінко, узавтра вранці треба назбирати кілька оберемків хмизу на горі Святого Сульпіція, проти церкви Святого Леонарда, й запалити. Це має бути знак від Молодця старому ректорові з парафії Святого Георгія, щоб той прийшов відправити для нього службу Божу.  

— То що, він піде в Фужер? — Так, до своєї кралі. Через це доведеться й мені помотатися сьогодні! Певно, він хоче одружитися з нею й потай кудись її повезти: він звелів мені найняти коней і чекати з ними на шляху до Сен-Мало[57]. Потім стомлений Налий-Кухоль ліг на кілька годин спочити, а тоді знов пустився в дорогу. Наступного ранку він повернувся, старанно виконавши всі маркізові доручення. Дізнавшися, що Плазуй-по-Землі та Хапай-Коровай не приходили, він розвіяв турботу дружини, і вона, майже заспокоєна, пішла на гору Святого Сульпіція, де вчора на виступі скелі навпроти церкви Святого Леонарда приготувала кілька оберемків укритого інеєм хмизу. Вона вела за руку малого сина, що ніс у розбитому дерев'яному черевику розжеврене вугілля. Тільки-но хлопчик із жінкою зникли за повіткою, Налий-Кухоль почув, як двоє чоловіків перестрибнули через останні в довгій анфіладі ворота, і потім у досить густому тумані невиразно окреслилися їхні вугласті силуети. «Це Хапай-Коровай і Плазуй-по-Землі», — подумав він і здригнувся: на невеличкому подвір'ї з'явилися похмурі обличчя двох шуанів у старих крислатих капелюхах, схожі на ті малюнки, які гравери інколи створюють із штрихів пейзажу. — Здоров, Налий-Кухлю! — поважно мовив Плазуй-по-Землі. — Доброго здоров'я, пане Плазуй-по-Землі,— сумирно відповів Барбеттин чоловік. — Може, зайдете до хати та вихилите який там кухоль? Є в мене ще холодні перепічки й свіже масло. — Від такого не відмовишся, — відповів двоюрідному братові Хапай-Коровай. Обидва шуани ввійшли. Такий початок не віщував нічого лихого; господар хапливо підійшов до бочки й наточив три великих кухлі сидру, а Плазуй-по-Землі і Хапай-Коровай, посідавши з обох боків довгого столу на лискучих ослонах, порізали перепічки й намастили їх жовтуватим маслом, з якого під ножем бризкали краплі молока. Налий-Кухоль поставив перед гостями кухлі, повні сидру, з шапками піни зверху, і троє шуанів узялися їсти; але час від часу господар, квапливо тамуючи спрагу, скоса поглядав на Плазуй-по-Землі. — Дай-но мені твою тавлинку, — сказав Плазуй-по-Землі до Хапай-Коровая. Міцно стиснувши ріжок і висипавши на долоню кілька понюхів тютюну, бретонець утяг його в ніс із виглядом людини, що готується до поважної справи. — Щось холодно, — сказав Хапай-Коровай, підводячись із-за столу, щоб зачинити верхню частину дверей. Тьмяне світло туманного дня тепер пробивалося в хатину лише крізь віконце й освітлювало тільки стіл та два ослони; але червонясті відблиски вогню миготіли по всій кімнаті. Господар саме націдив по другому кухлю й поставив перед гостями; та вони відмовились пити, поскидали крислаті капелюхи й прибрали раптом урочистого вигляду. Від їхніх жестів і від поглядів, якими вони обмінювались, Налий-Кухоль затремтів, йому здалося, що кров виступила з-під їхніх червоних вовняних ковпаків. — Дай-но нам сокиру, — сказав Плазуй-по-Землі. — Але ж, пане Плазуй-по-Землі, нащо вона вам? — Годі, брате, ти й сам добре знаєш, — сказав Хапай-Коровай, ховаючи тавлинку, що йому повернув Плазуй-по-Землі,— тебе засуджено. Обидва шуани разом устали й схопились за карабіни. — Пане Плазуй-по-Землі, я нічого не казав про Молодця… — Дай сокиру, кажу тобі,— відповів шуан. Бідолашний Налий-Кухоль наштовхнувся на грубе дерев'яне ліжко свого сина, і три монети по сто су впали й покотилися по підлозі. Хапай-Коровай підняв їх. — Ого! Сині заплатили тобі новими грішми, — вигукнув Плазуй-по-Землі. — Чистісіньку правду кажу, ось перед образом святого Лавра, я нічого не казав. Барбетта подумала на контршуанів, що то молодці з парафії Святого Георгія, — от і все. — Нащо говорити з жінкою про справи? — брутально зауважив Плазуй-по-Землі. — Брате, ми ж не питаєм у тебе пояснень, а просимо сокиру. Тебе засуджено. На знак напарника Хапай-Коровай допоміг йому схопити жертву. Опинившись у руках обох шуанів, Налий-Кухоль зразу обм'як, упав навколішки, у відчаї здіймаючи до своїх катів руки: — Друзі мої, братику, що ж станеться з моїм хлопчиком? — Я подбаю за нього, — сказав Плазуй-по-Землі. — Товариші мої любі,— провадив Налий-Кухоль, білий як полотно, — не можу ж я так померти. Не залишите ж ви мене без сповіді? Ви маєте право позбавити мене життя, та не маєте права позбавити мене вічного блаженства. — Це правда, — сказав Плазуй-по-Землі, поглянувши на Хапай-Коровая. Обидва шуани якусь хвилю стояли в нерішучості, не знаючи, як розв'язати цю справу сумління. Налий-Кухоль прислухався до найменшого повіву вітру, ніби ще тішив себе якоюсь надією. Рівномірний звук крапель змусив його поглянути на бочку з сидром і важко зітхнути. Раптом Хапай-Коровай схопив приреченого за руку, потяг його в куток і сказав: — Сповідайся мені в усіх своїх гріхах, а я перекажу все священикові, і він дасть тобі відпущення, а якщо накладе яку покуту, я відбуду її за тебе. Налий-Кухоль дістав певну відстрочку, почавши перелічувати свої гріхи та з'ясовувати обставини, за яких він їх учинив, але хоч скільки їх було, все ж перелік закінчився. — Горенько моє! — додав він на закінчення, — Скажу тобі, брате, як сповідникові, Богом святим присягаюся, що в одному хіба я винен: пускався часом на хитрощі, щоб мати масло до хліба, але нехай святий Лавр буде свідком — онде він над грубкою, — про Молодця я не сказав нічого. Ні, друзі, я не зрадник! — Ну, гаразд, брате, вставай, ти про все це розповіси Господу Богові свого часу. — Та дайте ж мені хоч слівцем одним попрощатися з Барбе… — Досить, — перебив Плазуй-по-Землі,— якщо хочеш, щоб тебе не згадували лихом більше ніж треба, поводься як бретонець і не скімли перед смертю. Шуани знову вхопили Налий-Кухля, поклали його на лаву, а він не чинив ніякого опору, тільки судорожно здригався у інстинктивному тваринному страху; нарешті він кілька разів глухо застогнав, і все скінчилося важким стуком сокири. Голова відлетіла за першим ударом. Плазуй-по-Землі підняв її за чуба, вийшов з хати, пошукав очима, побачив на грубому одвірку великого цвяха, намотав на нього пасмо волосся, за яке тримав скривавлену голову, й почепив її там, навіть не закривши небіжчикові очей. Потім шуани не кваплячись помили руки у великій полив'яній мисці з водою, наділи капелюхи, взяли карабіни й, перестрибнувши через колоду, пішли стежкою, насвистуючи мотив «Балади про капітана». З кінця ниви долинав хрипкий голос Хапай-Коровая, що виводив вихоплені навмання рядки наївної пісні, і вітер далеко розносив її простеньку мелодію: Прибувши в перше місто,
Убрав її геть-чисто
Всю в білий оксамит.
Прибувши в друге місто,
Він золоте намисто
Їй роздобув умить.
Чи бачив ще хто зроду
Таку чудову вроду?
Весь полк її вітав.

Шуани поволі віддалялися, і мелодія ставала все невиразнішою, але тиша в полі була така глибока, що уривки балади долинули до вух Барбетти, яка поверталася саме додому, тримаючи своє хлопченя за руку. Жодна селянка не залишиться байдужа до цієї пісні, такої поширеної на заході Франції; отож Барбетта мимоволі почала підспівувати перші куплети балади: — Кохана дівчинонько,


Рушаймо на війноньку.
Рушаймо, час настав.
— Хоробрий капітане,
Дочка моя не стане
Коханкою тобі.
Ані в далекім морі,
Ні в полі на просторі,
Ні в щасті, ні в журбі.
Отець її хапає,
Убрання все зриває,—
І вже вона в воді!
А капітан упертий —
Не дав він їй померти
І врятував тоді.
— Кохана дівчинонько,
Рушаймо на війноньку,
Рушаймо, час настав.
Прибувши в перше місто[58]
і т. д.

Коли Барбетта дійшла до тих рядків, з яких почав Хапай-Коровай, вона вже увіходила на своє подвір'я; раптом голос її урвався, вона завмерла на місці, і з її широко розтуленого рота вихопився дикий зойк, одразу ж придушений.  



— Що з тобою, матусю? — спитало хлопченя. — Іди сам! — приглушено вигукнула Барбетта, висмикнувши руку з синової руки, і штовхнула його з незвичайною грубістю. — Ти не маєш більше ні батька, ні матері. Хлопчик, плачучи, розтирав плече, та раптом побачив голову, і на його свіжому личку так і застигла плаксива гримаса. Він широко розплющив очі і довго дивився на батькову голову з трохи ошелешеним виглядом, але без найменшого хвилювання; потім його обличчя, на якому відбивалося тупе невігластво, прибрало навіть виразу дикої цікавості. Раптом Барбетта знову схопила малого за руку й, несамовито її стискаючи, швидко потягла за собою в хату. Коли Хапай-Коровай і Плазуй-по-Землі вкладали на ослін Налий-Кухля, один з його черевиків звалився на підлогу під головою і стояв тепер, ущерть налитий кров'ю; це було перше, що впало в око вдові. — Скинь своє сабо, — сказала мати до сина, — застроми ногу сюди. Отак. Завжди пам'ятай оцей батьків черевик, — провадила вона похмурим голосом, — і ніколи не взувайся, не згадавши його, повного крові, що її пролили шуани. Вбивай шуанів! Голова Барбетти судорожно затряслась, чорне волосся розкуйовдилось і розсипалося по плечах, надаючи її обличчю зловісного виразу. — Присягаюся святим Лавром, що я віддам тебе синім. Ти станеш солдатом і помстишся за батька. Вбивай, вбивай шуанів і роби, як я. О! Вони відрубали голову моєму чоловікові, а я віддам синім голову Молодця! Вона одним стрибком опинилася біля ліжка, дістала із схованки торбинку з грішми, схопила за руку здивованого сина й мерщій потягла, геть, навіть не давши йому часу взути сабо. Вони швидко попрямували до Фужера, й обоє ні разу не обернулися, щоб подивитись на покинуту хатину. Коли вони зійшли на вершину скелі Святого Сульпіція, Барбетта поворушила жар у багатті, а син допоміг їй накидати зверху вкритого інеєм зеленого дрокового віття, щоб дим став густіший. — Воно пережило твого батька, переживе і мене, і Молодця, — люто мовила Барбетта, показуючи синові рукою на багаття. В ту хвилину, коли вдова Налий-Кухля та її син із закривавленою ногою похмуро дивилися з почуттям злорадної цікавості, як клубочиться дим, мадмуазель де Верней не відривала очей від цієї скелі, марно намагаючись розгледіти обіцяний маркізом сигнал. Туман поволі густішав, повиваючи все довкола, заховував під сірою пеленою навіть найближчі до міста пагорби. З ніжною тривогою вдивлялася Марі у скелясті вершини, в замок і будівлі, що здавалися в тумані плямами ще темнішого туману. Кілька дерев за її вікном вирізнялися на голубуватому тлі, наче корали, які можна розгледіти в морі, коли воно спокійне. Сонце надавало тьмяному небу відтінку старого срібла, його проміння забарвлювало в блідо-червоний колір голе віття дерев, де ще тріпотіло кілька останніх листочків. Але Марі хвилювали солодкі почуття, і вона не могла побачити лихої призвістки в похмурому пейзажі,— надто не пасував він до того щастя, яким вона завчасно втішалася. З позавчорашнього дня її думки якось дивно змінилися. Різкі, бурхливі спалахи пристрасті поволі улягали впливові того рівномірного тепла, яким зігріває наше життя справжня любов. Певність, що її кохають, яку вона здобула після стількох небезпек, викликала в неї бажання повернутися до тих соціальних умов, що ствердили й узаконили б її щастя, бо покинути їх змусив її тільки відчай. Швидкоплинне кохання здавалося їй тепер убогим. До того ж вона подумки бачила, як з дна суспільства, куди її штовхнуло нещастя, вона знов підноситься до вищих кіл, куди ненадовго потрапила завдяки батькові. Пиха, пригнічена болісним чергуванням то радощів, то тяжких переживань пристрасті, знову прокинулась і малювала їй усі переваги високого становища. Для неї, в певному розумінні народженої маркізою, одруження з Монтораном означало можливість жити й діяти у притаманному їй середовищі. Зазнавши сповненого злигоднів життя, вона могла тепер краще за інших жінок оцінити велич тих почуттів, що створюють сім'ю. До того ж шлюб, материнство і його турботи вона вважала не стільки обов'язком, скільки відпочинком. Їй було до душі спокійне доброчесне життя, яке вона бачила крізь бурі останніх днів, подібно до того, як жінка, втомлена власними чеснотами, палко прагне недозволеного кохання. Доброчесність стала для неї новою спокусою. «Може, я була з ним надто кокетлива? — подумала вона, відходячи від вікна, так і не помітивши багаття на скелі Святого Сульпіція. — Але ж я не знала, чи він кохає мене…» — Франсіно, — вигукнула вона, — це вже не сон! Сьогодні ввечері я стану маркізою де Монторан. За які ж заслуги дісталося мені таке повне щастя? О, я кохаю його, а тільки любов'ю можна заплатити за любов. І все ж таки Бог, напевно, хоче винагородити мене за те, що я зберегла мужність, незважаючи на всі злигодні, і він дасть мені забути всі мої страждання… Адже ти знаєш, моя дівчинко, я так багато вистраждала! — Сьогодні ввечері ви станете маркізою де Монторан, ви, Марі! Ох, поки це не здійсниться, мені все здаватиметься тільки сном. Хто ж сказав йому, що ви цього гідні? — Але ж, моя люба, він має не тільки гарні очі, а також і прекрасну душу. Коли б ти бачила його, як я, в годину небезпеки! О, він напевне вміє кохати, він такий відважний! — Якщо ви його так любите, навіщо ви дозволили йому прийти до Фужера? — Та хіба ж ми мали час сказати одне одному хоч слівце, коли нас захопили зненацька? До того ж хіба це не доказ кохання? А нам, жінкам, тих доказів ніколи не буває задосить. Ну а тепер зроби мені зачіску. Але вона сто разів нервовими, немов наелектризованими рухами переробляла гарну зачіску, — з турботами кокетства усе ще перепліталися бурхливі думки. Закручуючи локони, додаючи блиску своїм чорним косам, вона все запитувала себе з недовірою, чи не ошукує її маркіз, і тут же казала собі, що така ницість була б просто незбагненною, бо, з'явившись до неї відважно у Фужер, він наражався на негайну помсту. Лукаво поглядаючи в дзеркало, вона вивчала дію ухильного погляду, усмішки, легенької зморшки на чолі, гнівного, закоханого або презирливого виразу, шукала якоїсь хитрої жіночої витівки, щоб до останньої хвилини випробувати серце шуанського ватажка. — Твоя правда, Франсіно! Я теж хотіла б, як і ти, щоб мій шлюб уже відбувся. Цей день — останній смутний день у моєму житті, він криє в собі мою смерть або наше щастя. Який бридкий туман! — додала вона, знову глянувши на скелі Святого Сульпіція, й досі повиті густою млою. Вона сама заходилася драпувати шовкові й муслінові фіранки на вікнах, щоб притінити денне світло й створити в кімнаті інтимну півтемряву. — Франсіно, — сказала Марі,— забери ці дрібнички, вони захаращують камін, залиши тільки годинник і дві саксонські вази, я сама поставлю в них зимові квіти, що їх Корантен дістав для мене. І повинось усі стільці, я хочу, щоб тут була тільки софа й крісло. А коли впораєшся, люба, почисть килим, щоб на ньому ожили барви, потім повставляй свічки в бра біля каміна і в канделябри… Марі довго й уважно розглядала старовинний гобелен, яким були оббиті стіни її кімнати. Керована природженим смаком, вона спромоглася знайти серед яскравих відтінків майстерного вишивання саме ті барви, які пасували до меблів і оздоб її будуара — чи то гармонією кольорів, чи то чаром контрастів. До цього ж вона прагнула, розміщуючи квіти у фігурних вазах, що прикрашали кімнату. Софу присунули ближче до вогню. З обох боків ліжка, що стояло навпроти стіни з каміном, вона поставила на маленькі позолочені столики великі саксонські вази, повні листя й квітів, від яких линули найніжніші пахощі. Не раз вона здригалася, розправляючи хвилясті складки зеленого шовку над ліжком і роздивляючись звивини квітчастої заслони, за якою воно було сховане. Подібні приготування завжди таять у собі невимовну втіху й викликають таке солодке збудження, що частенько серед цих бентежних турбот жінка забуває всі свої сумніви, як забула про них і мадмуазель де Верней. Хіба ж не сповнені якогось побожного почуття оті незчисленні клопоти заради коханого — він ще не може їх бачити й оцінити, але пізніше прихильною усмішкою винагородить за всі ці милі приготування, звичайно так добре йому зрозумілі. Тоді жінки ніби завчасу поринають у хвилі кохання, і немає поміж них жодної, що не сказала б собі подумки, як мадмуазель де Верней: «Сьогодні ввечері я буду щаслива». І найцнотливіша з жінок надихає цією чарівливою надією кожну складочку шовку чи мусліну, й непомітно та гармонія, яку вона створила навколо себе, накладає на все відбиток, що випромінює кохання. В атмосфері любострасної знемоги всі речі перетворюються для неї в живі створіння, на свідків, і ось уже вона обертає їх на спільників своїх майбутніх радощів. З кожним рухом, з кожним помислом вона все сміливіше випереджає майбутнє. Невдовзі вона вже знемагає від чекання, від марних сподіванок, вона дорікає тиші, і найменший шелест здається їй передвістям. Нарешті приходить сумнів і кістлявою рукою стискає їй серце; вона вся палає, тремтить, відчуваючи, як мордує її одна-єдина думка, що обернулась на чисто фізичну силу. Після безмежної радості вона зазнає таких страшних тортур, що стерпіти їх дає силу тільки надія на щастя. Разів двадцять мадмуазель де Верней відслоняла фіранки, сподіваючись побачити стовп диму над скелями; але туман, здавалося, з кожною хвилиною прибирав усе темніших сірих відтінків, які її уява сприймала нарешті як лихе віщування. Охоплена нетерпінням, вона випустила з рук фіранку й дала собі слово не підходити більше до вікна. З серцем глянула Марі на кімнату, якій вона дала душу й голос, запитуючи себе, чи не будуть даремними всі її піклування, і ця думка повернула її до дійсності. — Серденько, — промовила вона до Франсіни, вводячи її в суміжну з будуаром туалетну кімнату, куди світло пробивалося крізь овальне віконечко, що виходило на той темний ріг, де міські укріплення з'єднувалися зі скелями наприкінці бульвару, — прибери тут як слід, щоб було чистенько! А в салоні, якщо хочеш, можеш і не прибирати, — додала вона з тією усмішкою, яку жінки приберігають тільки для найближчих подруг, ніколи не даючи чоловікам зазнати її витонченого лукавства. — Ах, яка ж ви гарненька! — вигукнула молода бретонка. — Ну й дурні ж ми всі! Адже найбільша наша окраса — це наш коханий! Вона млосно розкинулася на отоманці, а Франсіна тихенько вийшла, кажучи собі, що її господиня ніколи не видасть Монторана, незалежно від того, кохає він її чи ні.  

— А ти, стара, впевнена, що все воно так і є, як ти мені розповіла? — спитав Юло у Барбетти, яка відразу пізнала його, тільки-но дісталася до Фужера. — Ви маєте очі? Дивіться он туди, чоловіче добрий, на скелі Святого Сульпіція, навпроти церкви Святого Леопарда. Корантен подивився в тому напрямі, куди показувала пальцем Барбетта; туман почав розходитись, і він досить виразно побачив стовп білястого диму, про який казала вдова Налий-Кухля. — А коли ж він прийде? Га, стара? Увечері чи вночі? — А цього я не знаю, чоловіче добрий. — Чому ти видаєш своїх? — швидко запитав Юло, відвівши селянку на кілька кроків від Корантена. — Ох, пане генерале, гляньте на ногу мого хлопчика! Вона облита кров'ю мого чоловіка, — шуани вбили його. Вибачайте, зарізали, як теля, покарали за тих троє слів, що ви у мене випитали позавчора, коли я працювала на полі. Візьміть мого хлопчика, — адже ви відняли у нього батька й матір, але зробіть з нього справжнього синього, хай він переб'є якнайбільше шуанів, чоловіче добрий. Ось вам двісті екю, збережіть їх для нього; якщо він буде ощадливий, то йому надовго вистачить, — адже батько дванадцять років їх збирав. Юло здивовано поглянув на бліду, зморшкувату селянку, — в очах у неї не було сліз. — А як же ти, тітонько, — спитав він, — що ти робитимеш? Краще б ти собі залишила ці гроші. — Я? — відповіла вона, сумно похитуючи головою. — Мені вже нічого не треба! Та заховайте мене хоч у самій глибині башти Мелузіни (вона показала на одну із замкових веж), то шуани й там мене уб'ють. Вона з похмурою скорботою поглянула на свого синочка, поцілувала його із сльозами на очах, поглянула ще раз і зникла. — Командире, — сказав Корантен, — ось нагода, яку слід використати, тільки одна голова добре, а дві голови все-таки краще. Ми знаєм усе й не знаєм нічого. Негайно оточити будинок мадмуазель де Верней — це означає настроїти її проти себе. Ні тобі, ні мені, ні твоїм контршуанам і двом твоїм батальйонам не під силу боротися з такою дівчиною, якщо вона надумається врятувати свого колишнього. А той юнак — придворний, отже, розумник; до того ж він молодий і відважний. Зроду нам не пощастить схопити його, коли він входитиме в Фужер. А може, зрештою, він уже й тут. Робити обшуки в будинках? Безглуздя! Нічого ми не знайдем, тільки гармидеру наробимо та збаламутимо городян. — Я піду на сторожовий пост біля брами Святого Леонарда, — нетерпляче сказав Юло, — й дам наказ, щоб вартові продовжили, маршрут на кілька кроків, отже, вони проходитимуть і повз будинок мадмуазель де Верней. З кожним вартовим я умовлюсь відносно сигналу, сам сидітиму в кордегардії, і коли мене сповістять, що в місто зайшов якийсь молодик, я візьму капрала, чотирьох солдатів і… — Стривай… — перервав Корантен запальну мову солдата, — А що, коли виявиться, що цей молодик зовсім не маркіз, що, коли маркіз увійде до міста не через браму, що, коли він уже у мадмуазель де Верней, коли… коли… Корантен поглянув на командира з виглядом такої образливої зверхності, що старий вояка вигукнув: — Хай мене грім поб'є! Щезни, громадянине дияволе! Нащо все це мені здалося! Якщо цей хлюст попадеться в одну з моїх кордегардій, мені доведеться його розстріляти; якщо я дізнаюся, що він у якомусь будинку, я накажу оточити будинок, схопити його й знов-таки розстріляти! А на біса мені сушити собі голову та бруднити свій мундир! — Командире, в листі, що його підписали три міністри, тобі наказано підкорятися мадмуазель де Верней. — Громадянине, хай вона прийде сюди сама, тоді я побачу, що треба робити. — Гаразд, громадянине, — погордливо відповів Корантен, — вона прийде не забариться. Вона сама вкаже тобі годину й хвилину, коли з'явиться цей колишній. Може, вона й не заспокоїться, поки не побачить, що ти виставив вартових і оточив її будинок. «Диявол у людській подобі,— сумно сказав собі старий командир півбригади, дивлячись услід Корантенові, коли той широкими кроками піднявся Королевиними сходами, де відбувалася ця сцена, а потім попрямував до брами Святого Леонарда. — Він видасть мені громадянина Монторана зі зв'язаними руками й ногами, — говорив сам до себе Юло, — і я ще матиму мороку головувати на військовому суді. Але зрештою, — сказав він, знизуючи плечима, — Молодець — ворог Республіки, він убив мого бідолаху Жерара, та й на одного аристократа стане менше. До дідька все це!» Він круто повернувся і, насвистуючи «Марсельєзу», пішов перевіряти сторожові пости в місті.  

Мадмуазель де Верней поринула в роздуми, таємницю яких ніби поховала в безоднях душі; безліч суперечливих почуттів охоплюють людину, доводячи, що можна й між чотирьох стін, не сходячи з отоманки, переживати бурхливі пристрасті, які спопеляють душу. Наближалась розв'язка драми, яка привела її сюди, і вона пригадувала сцени кохання й гніву, що з такою нездоланною силою збурювали її життя протягом десяти днів — відколи вона вперше зустрілася з маркізом. Раптом у вітальні, перед її кімнатою, почулися чоловічі кроки. Вона здригнулась. Двері відчинились, вона швидко повернула голову й побачила Корантена. — Хитрунко! — сміючись, промовив поліційний агент. — Чи довго ще ви ошукуватимете мене? Ох, Марі, Марі! Ви граєте в небезпечну гру. Не розповідаєте мені про свої наміри, зважуєтесь на рішучі дії, не порадившись зі мною. Якщо маркіз уникнув своєї долі… — То це сталося не з вашої вини, так ви хочете сказати? — відповіла мадмуазель де Верней з глибокою іронією. — Пане, — додала вона вже поважним голосом, — хто вам дав право знову прийти до мене? — До вас? — перепитав він ображено. — Ви, мабуть, хочете мені нагадати, — зауважила вона з гідністю, — що я тут не у себе вдома. Може, ви навмисне обрали цей дім, щоб зручніше чинити тут свої убивства? То я зразу ж піду звідси. Втечу хоч і в пустелю, аби тільки не бачити більше… — Шпигунів? Так просто й кажіть, — підхопив Корантен. — Але це будинок не ваш і не мій, він урядовий. А піти звідси ви не схочете, — додав він, кинувши на неї диявольський погляд. Мадмуазель де Верней обурено схопилася, ступила кілька кроків, але раптом спинилась, побачивши, що Корантен розсуває фіранки на вікні й, посміхаючись, запрошує її підійти. — Бачите отой стовп диму? — спитав він. Його бліде обличчя було непроникне: ця людина завжди, навіть у хвилину найбільшого зворушення, вміла зберігати вираз цілковитого спокою.  

— А який же зв'язок може існувати між моїм від'їздом і тим, що хтось там палить бур'яни? — спитала вона. — Чому ваш голос так змінився? — відповів Корантен. — Бідолашна, — додав він лагідно, — я все знаю. Маркіз прийде сьогодні в Фужер, і ви прибрали так пишно свій будуар зовсім не для того, щоб видати його нам: ці квіти, ці свічки… Мадмуазель де Верней зблідла, прочитавши смертний вирок маркізові у погляді цього тигра в людській подобі, і відчула до свого коханого пристрасть, що межувала з безумством. Кожна волосинка на голові завдавала їй такого нестерпного болю, що вона впала на отоманку. Корантен постояв якусь мить, схрестивши на грудях руки, наполовину задоволений тими стражданнями, якими він помстився бідолашній жінці за весь її сарказм, за всю зневагу до нього, але наполовину засмучений, бачачи, як Марі мучиться, бо деспотичне ярмо цього створіння, хоч яке важке, було для нього завжди втіхою. — Ви його кохаєте, — глухо мовив він. — Кохаю?! — скрикнула вона. — Ну, що означає це слово? Корантене! Він — моє життя, моя душа, мій подих. — Вона впала до ніг цієї людини, що жахала її своєю незворушністю. — Брудна душе, — провадила вона, — краще мені зганьбити себе, щоб зберегти йому життя, аніж зганьбити себе, щоб його в нього відібрати. Я хочу врятувати його хоч би й ціною власної крові. Кажи, чого тобі треба? Корантен здригнувся. — Я прийшов одержати від вас наказ, Марі,— лагідно промовив він і чемно допоміг їй підвестися. — Ні, Марі, всі ваші образи не перешкодять мені бути цілком вашим. Тільки не ошукуйте мене більше. Ви ж знаєте, Марі, що мене не можна одурити безкарно. — Ах, якщо ви хочете, щоб я вас полюбила, Корантене, допоможіть мені його врятувати. — Добре! О котрій годині прийде маркіз? — спитав він якомога спокійніше. — На жаль, я цього не знаю. Вони мовчки подивились одне на одного. «Я пропала!» — сказала собі мадмуазель де Верней. «Вона дурить мене», — подумав Корантен.  

— Марі,— сказав він, — я дотримуюсь двох правил. Одне — ніколи не вірити жодному слову жінки: це певний спосіб не бути одуреним; друге — завжди шукати, чи нема у жінок потреби робити щось протилежне до того, що вони кажуть, чинити всупереч тим намірам, таємницю яких вони нам нібито відкрили. Я вважаю, що тепер ми порозумілись? — Цілком порозумілись, — підтвердила мадмуазель де Верней. — Ви хочете доказів моєї щирості, але я приховаю їх, аж поки ви не доведете своєї щирості. — Прощавайте, мадмуазель, — сухо промовив Корантен. — Годі вам! — усміхаючись, мовила Марі.— Сідайте ось тут і не гнівайтесь, бо інакше я й без вас врятую маркіза. А ті триста тисяч франків, які весь час вам увижаються, — то я можу їх вам дати золотом, покладу отут на каміні, тільки-но маркіз буде в безпеці. Корантен підвівся, відступив на кілька кроків і подивився на мадмуазель де Верней. — Швидко ж ви забагатіли, — сказав він з погано прихованою гіркотою. — Монторан може вам запропонувати багато більший викуп за своє життя, — сказала вона, зневажливо посміхаючись. — Отже, доведіть мені, що ви спроможні захистити його від усякої небезпеки, і тоді… — А чи не можете ви вивести його з міста, як тільки він прийде? — раптом вигукнув Корантен. — Адже Юло не знає години, коли він… — Він замовк, ніби жалкуючи, що сказав надто багато. — Та чи вам учитись у мене хитрощів? — промовив він з якнайприроднішим усміхом. — Слухайте, Марі, я впевнений у вашій чесності. Обіцяйте мені відшкодувати все те, що я втрачу, слугуючи вам, і я так обкручу цього бевзя командира, що маркіз буде у Фужері такий самий вільний, як і в Сен-Джемсі. — Я вам обіцяю, — урочисто відповіла дівчина. — Ні, не так, — заперечив він, — присягніться своєю матір'ю. Мадмуазель де Верней здригнулась; піднявши тремтячу руку, вона вимовила присягу, що її вимагав Корантен, і його поводження зразу ж змінилось. — Можете розпоряджатися мною, — сказав він. — Тільки не вводьте мене в оману, і сьогодні ввечері ви благословлятимете мене. — Я вам вірю, Корантене, — вигукнула зворушена мадмуазель де Верней.  



Вона попрощалася з ним, лагідно нахиливши голову, і всміхнулась йому ласкаво й водночас здивовано, побачивши у нього на обличчі вираз сумовитої ніжності. «Яке чарівне створіння! — подумки вигукнув Корантен, вийшовши. — Невже вона ніколи не буде моєю, не буде знаряддям мого збагачення і джерелом моїх утіх? Упала мені до ніг, і хто?.. Вона!.. О так, маркіз загине. І якщо я заволодію цією жінкою, тільки штовхнувши її в болото, — я її штовхну туди. Нарешті, здається, вона більше не має недовіри до мене, — казав він сам собі, несвідомо прямуючи на площу. — Сто тисяч екю, і то негайно! Вона вважає, що я скупий. Що це — хитрощі, чи, може, вона вже одружилася з ним?» Корантен губився в здогадах і не зважувався на якесь певне рішення. Опівдні сонце розігнало туман, але помалу він знову густішав і став нарешті такий непроглядний, що Корантен не бачив дерев навіть на близькій відстані. «Ось іще нове лихо, — міркував він, поволі вертаючись додому. — За шість кроків нічого не видно. Погода допомагає закоханим. Спробуйте стежити за будинком, коли його охороняє такий туман». — Хто йде? — вигукнув він, схопивши за руку когось, хто, здається, потрапив на бульвар, перебравшись через найнебезпечніші скелі. — Це я, — наївно відповів дитячий голос. — А, хлопець із червоною ногою. Хочеш помститися за батька? — спитав Корантен. — Хочу! — відповів хлопець. — Добре. А Молодця ти знаєш? — Атож. — Ще краще. Так от, не відходь від мене, роби все, що я тобі казатиму, і ти довершиш справу своєї матері, ще й заробиш великі гроші. Ти любиш гроші? — Люблю. — Ти любиш гроші й хочеш убити Молодця. Я подбаю про тебе. «Ну, Марі,— сказав сам до себе Корантен, подумавши якусь мить, — ти сама нам його віддаси! Вона занадто запальна, щоб розпізнати удар, якого я їй завдам, та, зрештою, пристрасть ніколи не здатна міркувати. Вона не знає маркізового почерку. Отже, настав час поставити пастку, а Марі має таку вдачу, що кинеться в неї стрімголов. Та для повного успіху моєї витівки мені потрібен Юло, і я побіжу до нього». Саме тоді мадмуазель де Верней і Франсіна обмірковували, як би їм визволити маркіза від сумнівної доброзичливості Корантена і від багнетів Юло. — Я піду його попередити, — скрикнула бретонка. — Дурненька, хіба ти знаєш, де він? Навіть я, хоч мене вестиме голос серця, могла б довго шукати і не зустріти його. Вигадавши безліч безглуздих планів, які так легко виконати, сидячи біля каміна, мадмуазель де Верней нарешті вигукнула: — Коли я його побачу, сама небезпека надихне мене. Як це властиво запальним натурам, їй сподобалась думка дійти до якогось рішення в останню мить, звірившись на долю або на ту інстинктивну спритність, яка рідко коли зраджує жінок. Та, мабуть, ніколи не було їй так важко на серці. Вона то сиділа нерухомо, ніби остовпівши, втупившись кудись очима, то найменший шум змушував її здригатися, наче ту деревину, майже вирвану з корінням, яку дроворуби смикають щосили мотузкою, щоб прискорити її падіння. Раптом удалині пролунав гуркіт — пальнули відразу з дванадцяти рушниць. Мадмуазель де Верней зблідла, схопила Франсіну за руку й скрикнула: — Помираю!.. Вони вбили його! В салоні затупотіли важкі солдатські кроки. Франсіна злякано встала і впустила в кімнату капрала. Республіканець, віддавши мадмуазель де Верней по-військовому честь, простяг їй два досить-таки пом'яті листи. Солдат, не діждавшись ніякої відповіді, сказав їй, виходячи: — Це від командира, пані. Мадмуазель де Верней, охоплена тяжким передчуттям, прочитала листа, що його написав, мабуть нашвидкуруч, Юло. «Добродійко, мої контршуани схопили й розстріляли одного з посланців Молодця. Передаю вам того з перехоплених листів, що може бути вам цікавий…» — Хвалити Бога, вони вбили не його! — вигукнула мадмуазель де Верней, кидаючи листа у вогонь. Вона зітхнула з полегкістю й жадібно почала читати другу передану їй записку: писав маркіз, і адресована була записка, видно, пані дю Га.  

«Ні, ангеле мій, сьогодні ввечері я не їду до Вівітьєра. Сьогодні ви програєте графові парі, а я здобуду перемогу над Республікою в особі відомої вам чарівної дівчини, яка, погодьтеся, варта однієї ночі. Це буде єдина моя реальна перемога за всю війну, бо Вандея готова підкоритись. У Франції більш нема чого робити, і ми, мабуть, разом повернемось до Англії. Але серйозні справи на завтра». Записка випала у неї з рук. Марі заплющила очі й сиділа в глибокому мовчанні, відкинувши голову на подушку. Нарешті вона підвела очі на годинник: була четверта година. — А пан не поспішає,— сказала вона з жорстокою іронією. — Ох, якби він зовсім не прийшов! — сказала Франсіна. — Якщо він не прийде, — сказала глухим голосом Марі,— я сама піду за ним! Та ні, він незабаром з'явиться. Франсіно, гарна я? — Ви дуже бліді. — Скажи, — промовила мадмуазель де Верней, — ця повна пахощів кімната, ці квіти, світло, п'янке повітря — чи може все це викликати думку про небесне блаженство у того, кого я хочу сьогодні вночі зачарувати розкошами кохання? — Що сталося, панночко? — Мене зраджено, ошукано, зганьблено, збезчещено, забруднено, занапащено, і я хочу його вбити, розтерзати! Справді, в його поводженні завжди відчувалася ледве прихована зневага, тільки я не хотіла того помічати! Ох, я помру від цього!.. Ні, яка ж я дурна, — сказала вона, сміючись, — він прийде, а в мене ще ціла ніч, щоб довести йому, що той, хто володів мною як дружиною чи коханкою, не може мене покинути. Я відплачу йому за образу повною мірою, і він загине у відчаї. Я повірила в його душевну велич, а він, мабуть, син лакея! Звичайно, він дуже спритно дурив мене, і мені й досі важко повірити, що той, хто міг віддати мене без жалю в руки Хапай-Коровая, здатен принизитися до витівок, гідних Скапена. Як легко зробити іграшку з закоханої жінки, а це ж найбільша підлота! Ну, нехай би він мене вбив, нехай! Але брехати!.. І це той, кого я так звеличувала! На ешафот його! На ешафот! Я б хотіла бачити, як його гільйотинують… Невже я така жорстока? Він помре, все ще відчуваючи мої пестощі, поцілунки, що коштуватимуть йому двадцять років життя… — Марі,— сказала Франсіна з ангельською лагідністю, — будьте, як і багато інших жінок, краще жертвою свого коханого, але не його коханкою й не катом. Збережіть його образ у своєму серці, та не перетворюйте його в жорстокий спомин. Якби не було ніякої втіхи в безнадійному коханні, що б тоді сталося з нами, бідолашними жінками? Марі, Бог, про якого ви ніколи не думаєте, винагородить нас за те, що ми виконуєм своє призначення: кохати й страждати. — Кицю, — відповіла мадмуазель де Верней, гладячи Франсінину руку, — який же в тебе голосок ніжний та звабливий! З таким милим личком і розум приємніший. Хотілося б мені тебе послухатись… — Ви йому пробачите, ви його не видасте! — Мовчи, не нагадуй мені про нього. В порівнянні з цією людиною Корантен — благородне створіння! Розумієш? Вона підвелась. Жахливий спокій приховував шаленство, що її охопило, і нездоланну жадобу помсти. Повільна, розмірена хода свідчила про якийсь безповоротний намір. Заглиблена в свої думки, змучена почуттям образи і надто горда, щоб хоч чимось показати, як вона страждає, пішла вона на сторожовий пост до брами Святого Леонарда спитати, де живе командир. Тільки-но вона вийшла з дому, туди з'явився Корантен. — Ох, пане Корантен! — вигукнула Франсіна. — Якщо ви співчуваєте цьому юнакові, врятуйте його, панночка хоче його видати. Цей клятий папірець усе знищив. Корантен недбало взяв листа й спитав: — Куди вона пішла? — Не знаю. — Я біжу, — сказав він, — треба рятувати її від власного відчаю. Він зникнув, захопивши з собою листа, швидко пробіг по кімнатах і спитав у хлопця, що бавився біля дверей: — Куди попрямувала та дама, яка щойно звідси вийшла? Син Налий-Кухля пройшов з ним кілька кроків, щоб показати вулицю, яка вела вниз, до брами Святого Леонарда.  

— Ось туди, — без вагання сказав хлопець, підкоряючись жадобі помсти, яку мати вдихнула йому в серце. В цю мить четверо переодягнених людей, яких не помітив ні хлопець, ні Корантен, увійшли в дім мадмуазель де Верней. — Вертайся назад, — сказав шпигун. — Удавай, ніби бавишся, крути собі защіпку від віконниці, але пильнуй, дивися скрізь, навіть на дахи… Корантен кинувся бігти у вказаному напрямку, йому здалося, що в тумані він помітив мадмуазель де Верней, і справді наздогнав її, якраз коли вона підходила до брами Святого Леонарда. — Куди ви йдете? — спитав він, пропонуючи їй руку. — Ви дуже бліда. Що сталося? Не годиться вам ходити тут самій. Обіпріться на мою руку. — Де командир? — спитала вона. Тільки-но встигла мадмуазель де Верней вимовити ці слова, як почула шум за брамою Святого Леонарда, — то повертався із розвідки загін, — а невдовзі пролунав гучний голос Юло: — Грім би його побив! Ніколи ще не було такого туману! І якраз, коли ми були в дозорі. Дуже зручно для цього колишнього, наче він сам замовив таку погоду. — На що ви нарікаєте? — відказала мадмуазель де Верней, міцно стиснувши його руку. — Цей туман може приховати помсту так само, як і зраду. Командире, — додала вона притишеним голосом, — ви повинні разом зі мною вжити всіх заходів, щоб Молодець не зміг утекти сьогодні. — А він у вас? — здивовано запитав Юло, голос його виказував глибоке хвилювання. — Ні,— відповіла вона, — але дайте мені надійну людину, і я пошлю її повідомити вас, коли з'явиться маркіз. — Що ви! — поспішив утрутитися Корантен. — Якщо у вас буде солдат, то він тільки сполохає Монторана. Я вам краще знайду хлопчика, той не викличе підозри… — Командире, — знову озвалася мадмуазель де Верней, — завдяки туманові, що його ви так клянете, ви вже тепер можете оточити мій будинок. Поставте солдатів скрізь. Один пост нехай стоїть у церкві Святого Леонарда, тоді вам буде видно еспланаду, а на неї виходять вікна моєї вітальні. Поставте солдатів і на бульварі, бо хоч з вікна моєї кімнати до землі двадцять футів, але відчай додає часом людині сили стрибнути й з височини ще небезпечнішої. Слухайте! Я, мабуть, випущу маркіза дверима, тому доручіть охороняти двері людині відважній — адже йому не можна відмовити в хоробрості,— додала вона, зітхнувши, — він захищатиметься. — Гюдене! — гукнув командир. Молодий фужерець виступив уперед; загін, що повернувся з Юло, стояв вишикуваний неподалік. — Слухай, хлопче, — сказав йому тихенько старий вояка, — ця бісова дівка хоче видати нам Молодця, не знаю чому, та байдуже, це справа не наша. Візьми собі десяток людей і постав їх стерегти той глухий кут, у якому стоїть її будинок. Та гляди, щоб не було видно ні тебе, ні твоїх людей. — Слухаю, командире. Я це місце знаю. — Так от, синку, — вів далі Юло, — я пошлю до тебе Прудконогого попередити, коли настане час погратися шаблями. Намагайся сам наздогнати маркіза, і якщо тобі пощастить його вбити, щоб мені не довелось розстрілювати його судовим порядком, то за два тижні ти або станеш лейтенантом, або я не звуся Юло. Мадмуазель, ось вам сміливець, цей не підведе, — сказав він дівчині, показуючи на Гюдена. — Він добре стерегтиме ваш будинок, і якщо цей колишній схоче ввійти або вийти, то він не схибить. Гюден пішов з десятком солдатів. — Ви добре розумієте, що робите? — пошепки спитав Корантен у мадмуазель де Верней. Вона не відповіла і з якимось задоволенням дивилась як солдати під командуванням сублейтенанта йшли на бульвар, а інші, за наказом Юло, ставали попід темними стінами церкви Святого Леонарда. — Кілька будинків прилягають до мого дому, — сказала вона командирові,— оточіть їх також. Не можна нехтувати жодною дрібницею, щоб не довелося потім жалкувати. «Ну й навіжена!» — подумав Юло. — А що, хіба я не пророк? — сказав йому на вухо Корантен. — А пошлю я до неї того хлопчину із закривавленою ногою… Отже… Він не договорив. Мадмуазель де Верней раптом кинулась до свого будинку, і він пішов услід за нею, насвистуючи з виглядом щасливої людини. Він наздогнав її вже на порозі і тут побачив сина Налий-Кухля.  

— Мадмуазель, — сказав Корантен, — візьміть цього хлопця з собою, ви не знайдете посланця простодушнішого й моторнішого за нього. — Коли ти побачиш, що Молодець увійшов, хоч би що тобі казали, біжи до мене в кордегардію, і я тобі дам стільки грошей, що ти їстимеш коржики все своє життя. Ці слова Корантен ніби одним подихом шепнув на вухо хлопцеві; малий бретонець міцно стиснув його руку й пішов за мадмуазель де Верней. — А тепер, друзі мої хороші, можете порозумітись, якщо хочете! — вигукнув Корантен, тільки-но двері зачинились. — Якщо ти, любий маркізе, й зазнаєш кохання, то хіба на смертному ложі. І Корантен, не бажаючи спускати з ока фатального будинку, попрямував на бульвар, де знайшов командира, що давав накази солдатам. Невдовзі запала ніч. Минуло дві години, але ніхто з вартових, поставлених на невеликій відстані один від одного, не помітив ніяких ознак того, щоб маркіз пройшов крізь потрійне кільце пильних дозорців, що причаїлися з трьох боків Папужої вежі й охороняли всі підступи до неї. Разів двадцять Корантен прибігав з бульвару до кордегардії, і щоразу його сподіванки були марні: малий посланець усе ще не з'являвся. Поринутий у свої думки, шпигун поволі походжав бульваром, зазнаючи страшних мук, бо його катували три пристрасті, жахливі в своєму зіткненні: любов, жадібність і честолюбство. На всіх міських годинниках вибило восьму годину. Місяць тієї пори сходив пізно. Туман і ніч оповили непроглядним мороком місце, де повинна була завершитися драма, задумана цією людиною. Корантен умів угамовувати свої почуття; міцно схрестивши на грудях руки, він не спускав очей з вікна, що, ніби осяйний привид, світилося над баштою. Коли кроки приводили його до небезпечного схилу, він машинально вдивлявся в туман, пронизаний блідими вогниками, що блимали де-не-де у місті й на околиці, вище й нижче фортечного валу. Глибоку тишу порушувало тільки дзюркотіння Нансону, розмірене зловісне бемкання дзвона, що відбивав години, важкі кроки солдатів і брязкіт зброї, коли щогодини відбувалась зміна вартових. Все було сповнене урочистості — люди й природа. — Темно, як у вовчій пащі, — сказав Хапай-Коровай. — А ти повзи, — озвався Плазуй-по-Землі,— і мовчи, як дохлий пес. — Та я й дихати боюся, — відказав шуан. — Хто штурхнув камінець? Якщо він хоче, щоб я встромив йому ніж у серце, нехай ще раз так зробить, — сказав Плазуй-по-Землі так тихо, що голос його зливався із журкотом Нансону. — Та це ж я, — відповів Хапай-Коровай. — Ну, стара калитко з грішми, — промовив ватажок, — повзи на пузі, як вуж, а то дочасно ляжемо ми тут кістьми. — Слухай, Плазуй-по-Землі,— не вгамовувався Хапай-Коровай; чіпляючись руками за кущі, він підповз до товариша і тихенько зашепотів йому на вухо, щоб нічого не почули шуани, які повзли за ними, — слухай, Плазуй-по-Землі! Якщо Старша молодиця правду каже, то там буде чим поживитися. Давай поділимось удвох, добре? — Послухай, Хапай-Короваю! — сказав Плазуй-по-Землі і завмер непорушно, розпластавшись ницьма. Весь загін зробив так само: шуани були знесилені важким підйомом з дна прірви. — Я тебе знаю, — провадив Плазуй-по-Землі,— ти з тих, що тільки до себе гребуть, хоч умієш і бити добре, і триматись, коли тебе б'ють, — буває і таке. Але сюди ми йдемо не обнишпорювати трупи: ми битимемось, як чорти з чортами, і лихо тому, в кого пазури будуть короткі. Старша молодиця послала нас сюди рятувати Молодця. Підніми свого собачого носа й поглянь на те вікно над вежею, бачиш? Він ген там!.. Вибило північ. Зійшов місяць, і туман став подібний до білястого диму. Хапай-Коровай міцно стис товаришеві плече й мовчки показав йому на тригранні багнети, що блиснули за десять кроків від них. — Сині вже там, — сказав Хапай-Коровай. — Силою ми нічого не доможемось. — Чекай, — відповів Плазуй-по-Землі,— якщо я добре роздивився сьогодні вранці, то там унизу, біля Папужої вежі, між валом і бульваром є майданчик, куди скидають гній, і на нього можна впасти, як на подушку. — От якби святий Лавр захотів обернути на сидр усю ту кров, що тут проллється, то фужерці завтра мали б що випити, — сказав Хапай-Коровай.  

Плазуй-по-Землі затулив своєму приятелеві рота широкою долонею й тихенько подав гасло, що попереджало про небезпеку; сигнал перебіг по довгій вервечці шуанів, аж до останніх, які висіли в повітрі, вп'явшись руками у вересові кущі на сланцевому схилі. І справді, на краю бульвару стояв Корантен. Призвичаєне вухо його не могло не вловити шелестіння кущів, що їх зачепили шуани, й шурхоту камінців, що скочувалися на дно прірви. Плазуй-по-Землі, здавалося, був спроможний бачити в пітьмі, чи принаймні його почуття набули такої гостроти, як це буває у дикунів, — він розгледів Корантена чи, скоріше, відчув його нюхом, як добре вимуштруваний мисливський пес. А поліційний дипломат марно вслухався в тишу і вдивлявся в прикрий крутояр, — він нічого не міг розгледіти. Тьмяне світло місяця дало йому змогу побачити кількох шуанів, та вони здались йому уламками скелі, бо ці живі людські тіла набрали вигляду нерухомої мертвої природи. Небезпека недовго загрожувала шуанам. Увагу Корантена привернув шум, що його виразно було чути з другого кінця бульвару, де кінчався мур, який правив йому за опору, й починався стрімкий скелястий схил. Саме сюди вела стежка, прокладена від Королевиних сходів по краю сланцевих скель. У ту мить, коли Корантен підійшов туди, перед ним ніби чарами виникла людська постать; він простяг руку, щоб схопити цю фантастичну чи реальну істоту, яка, на його думку, з'явилася з недобрими намірами, і відчув округлі й м'які жіночі форми. — Носить вас тут дідько, голубонько! — пошепки мовив він. — Якби ви не на мене натрапили, дістали б кулю в голову… Куди ви йдете чи звідки вертаєтесь у таку пору? Та що ви, німа? «А це ж таки насправді жінка», — подумав він. Мовчанка робилась підозрілою, і незнайома відповіла нарешті явно переляканим голосом: — Ох, дядечку, я з досвіток іду. «Та це ж удавана маркізова «матуся», — сказав собі Корантен. — Побачимо, що вона робитиме». — Ну, добре, бабусю, проходьте он там, — голосно сказав він, прикинувшись, що не впізнав її.— Поверніть ліворуч, коли не хочете, щоб вас підстрелили. Він трошки постояв; побачивши, що пані дю Га попрямувала до Папужої вежі, він пішов за нею, з диявольською спритністю тримаючись на певній відстані. Під час цієї фатальної зустрічі шуани дуже вправно поховалися в купах гною, до яких підвів їх Плазуй-по-Землі.  



— Онде й Старша молодиця! — пошепки мовив Плазуй-по-Землі й звівся над стіною вежі, ніби той ведмідь на задніх лапах. — Ми тут. — сказав він пані дю Га. — Добре! — відповіла вона. — Якщо тобі пощастить знайти драбину в отому саду, що кроків за шість нижче від купи гною, ми врятуємо Молодця. Бачиш угорі віконечко? Там туалетна кімната, з неї двері до спальні, туди й треба залізти. Вежа не оточена тільки з цього боку. Коні готові, і, якщо ти поставив варту біля переправи через Нансон, за чверть години ми будемо в безпеці, незважаючи на всі його дурощі. Але якщо ця шльондра захоче втекти з ним, заколіть її. Корантен помітив у темряві, що невиразні силуети, які здавалися йому камінням, рухаються дуже моторно, і він прожогом побіг на сторожовий пост біля брами Святого Леонарда, де командир спав одягнений на похідному ліжку. — Та не чіпайте його! — грубо сказав Прудконогий. — Він щойно ліг. — Шуани тут! — крикнув Корантен просто в вухо командирові. — Не може бути! Але тим краще! — сказав Юло, ще не прочумавшись від сну. — Принаймні почнемо битися! Коли Юло прийшов на бульвар, Корантен показав йому в пітьмі незвичайну позицію, яку зайняли шуани. — Вони або одурили, або подушили вартових, яких я поставив між Королевиними сходами та замком! — вигукнув командир. — Ну й бісів же туман. Але стривайте! Зараз я пошлю вниз, до підніжжя скелі, півсотні солдатів під командою лейтенанта. Не варто їх атакувати тут, бо ці тварюки такі міцні, що можуть скотитися на дно прірви, як каміння, й не потрощити кісток. Надтріснутий дзвін вибив дві години, коли командир повернувся на бульвар, вживши всіх заходів, щоб захопити шуанів, якими командував Плазуй-по-Землі. На цей час варта скрізь була подвоєна, будинок мадмуазель де Верней став осередком дій невеличкої армії. Командир побачив, що Корантен не відриває очей від вікна, що світилося над Папужою вежею. — Громадянине, — сказав йому Юло, — мені здається, що цей колишній пошиє нас у дурні; адже ще ніщо й не ворухнулось. — Він там! — вигукнув Корантен, показуючи на вікно, — Я помітив чоловічу тінь на фіранці. Не розумію, що сталося з моїм хлопцем. Чи вони його вбили, чи підкупили! Дивись, командире! Бачиш? Он чоловік! Ходім! — Хай мене грім поб'є! Не тягтиму я його з ліжка! Він увійшов, то колись і вийде. Гюден не проґавить, — відказав Юло, що мав свої причини не поспішати. — Ходімо, командире, ім'ям закону пропоную тобі негайно захопити цей будинок. — Не доріс ти ще мені наказувати! Нітрохи не збентежений гнівом командира, Корантен холодно промовив: — Ти підкоряєшся мені! Ось наказ, підписаний військовим міністром, і ти повинен його виконувати. — Корантен витяг з кишені папірця і повів далі: — Невже ти гадаєш, ніби ми такі простачки, що дозволимо навіженій дівці робити, як їй заманеться? Ми повинні придушити громадянську війну, а велична мета виправдовує негідні засоби. — Я дозволю собі, громадянине, послати тебе до… Зрозумів, куди? Досить! Ліворуч кругом, марш! Забирайся звідси! І то швидше! — Та ти прочитай наказ! — мовив Корантен. — Не мороч мені голови своїми повноваженнями! — вигукнув Юло, обурений вимогою коритися наказам людини, яку він уважав такою мерзенною. Раптом перед ними, як щур, що вискочив з нори, з'явився син Налий-Кухля. — Молодець утік! — скрикнув він. — Куди? — Вулицею Святого Леонарда. — Прудконогий, — прошепотів Юло на вухо капралові, що стояв біля нього, — біжи, скажи своєму лейтенантові, щоб він наблизився до будинку й відкрив швидкий вогонь. Чуєш?! Зліва по одному до башти, кроком руш! — крикнув він до солдатів. Щоб краще зрозуміти, що сталося, нам потрібно вернутися разом із мадмуазель де Верней до її будинку. Коли пристрасті доходять до краю, вони підкоряють нас такій могутній владі сп'яніння, що перед нею здається жалюгідним збудження від вина чи опіуму. Ясність, якої набувають тоді думки, витонченість схвильованих почуттів призводять до найневизначніших і найнесподіваніших явищ. Підлягаючи тиранічній владі якоїсь однієї думки, люди часом виразно бачать нейнепомітніші речі, тоді як щось цілком відчутне ніби й не існує для них. Таке сп'яніння, що перетворює реальне життя в існування сновиди, охопило й мадмуазель де Верней, коли вона прочитала маркізового листа й поспішила влаштувати все так, щоб він не зміг уникнути її помсти, хоч перед тим готувала все до першого свята свого кохання. Та коли вона побачила, як будинок, на її власну вимогу, оточено потрійним рядом багнетів, у неї в душі неначе блиснуло якесь світло. Вона обміркувала власне поводження і з жахом подумала, що вчинила злочин. В пориві каяття вона кинулася до дверей і якусь мить постояла на порозі, намагаючись обміркувати щось і неспроможна жодної думки довести до кінця. Її опанувала така цілковита розгубленість, що вона не могла зрозуміти, чого стоїть у передпокої, тримаючи за руку незнайомого хлопчика. У неї перед очима плавали тисячі іскор, зливаючись у вогненні язики. Вона почала ходити, щоб струснути з себе жахливе заціпеніння, але, неначе уві сні, все поставало перед нею в незвичайному вигляді, забарвлене в незвичайні кольори. Вона стискала руку хлопчика з невластивою їй силою, швидко тягнучи його за собою, ніби в нападі божевілля. Пробігаючи через вітальню, вона нікого не помітила, хоч там було троє чоловіків, що привітали її й розступилися, щоб дати їй пройти.  

— Оце вона, — сказав один. — Яка красуня! — вигукнув священик. — Так, — відповів перший, — але вона дуже бліда й стурбована… — І неуважна, — додав третій, — вона нас навіть не помітила. Біля дверей своєї кімнати мадмуазель де Верней побачила ніжне, радісне личко Франсіни. Бретонка сказала їй на вухо: — Він тут, Марі! Мадмуазель де Верней опам'яталась, пильно подивилася на хлопчика, якого тримала за руку, впізнала його й сказала Франсіні: — Замкни цього хлопця і, якщо хочеш, щоб я лишилася жива, не давай йому втекти.  



Вона вимовила ці слова повільно, не відводячи від дверей жахливого, нерухомого погляду, ніби крізь товсту стіну бачила свою жертву. Тихенько відчинила двері, й, не обертаючись, зачинила, помітивши, що біля каміна стоїть маркіз. Монторанове вбрання, хоч і не було надто вишукане, та все-таки здавалося святковим, ошатним і додавало ще більше блиску вроді, яку жінки звичайно вбачають у своїх коханих. Тільки-но мадмуазель де Верней побачила його, як до неї повернулося все її самовладання. Її міцно стиснуті уста злегка ворухнулись, показавши білизну зубів, і скривилися в усмішці, скоріше грізній, ніж любострасній. Вона поволі підійшла до маркіза, показуючи на годинник. — Людина, гідна кохання, звичайно заслуговує, щоб на неї чекали, — сказала вона з удаваною веселістю. Але знесилена бурхливими переживаннями, вона змушена була сісти на софу біля каміна. — Люба моя Марі, ви така принадна, коли гніваєтесь! — сказав маркіз, сідаючи поруч і беручи її руку, якої вона не відняла, але не підвела очей, хоч він благав її поглянути на нього. — Сподіваюсь, — провадив він ніжним, пестливим голосом, — Марі за хвилину дуже шкодуватиме, що навіть не обернула голівки до свого щасливого чоловіка. Почувши ці слова, вона різко обернулась і подивилась йому в вічі. — Що означає цей грізний погляд? — промовив він, усміхаючись, — Але яка в тебе гаряча рука! Що з тобою, кохана? — Кохана! — повторила вона глухим, ніби не своїм голосом. — Так, — сказав він, стаючи перед нею навколішки і вкриваючи поцілунками її руки, — так, кохана, я твій на все життя! Вона шалено відштовхнула його і підвелась. Обличчя її перекривилось, вона засміялася божевільним сміхом і сказала: — Ти сам не віриш жодному своєму слову, найгірший з усіх негідників! — Вона метнулась до кинджала, що лежав біля вази з квітами, й лезо блиснуло біля грудей здивованого юнака. — Ні,— сказала вона, кидаючи зброю, — я не вб'ю тебе: надто мало я тебе шаную. Твоя кров не досить шляхетна й для того, щоб її пролили солдати. Для тебе вистачить і сокири ката. Вона вимовила ці слова ніби через силу, ледве чутно, тупаючи ногою, мов вередлива, нетерпляча дитина. Маркіз підійшов до неї й спробував її обняти. — Не торкайтеся до мене! — скрикнула вона, з жахом відсахнувшись від нього. — Вона збожеволіла! — у відчаї вигукнув маркіз. — Так, збожеволіла, — повторила вона, — та не настільки, щоб стати тобі іграшкою… Чого б я тільки не пробачила справжній пристрасті! Але намагатись оволодіти мною без кохання, та ще й писати про це отій… — Кому це я писав? — спитав він із щирим подивом. — Тій цнотливій жінці, що хотіла мене вбити. Маркіз поблід і так міцно стиснув спинку крісла, за яку тримався, що ледве не зламав її. Він скрикнув: — Якщо пані дю Га знову вчинила якусь мерзоту… Мадмуазель де Верней пошукала листа, не знайшла його й покликала Франсіну. Бретонка ввійшла. — Де той лист? — Його забрав пан Корантен. — Корантен! Ах! Тепер я розумію все!.. Він сам написав листа, він обдурив мене з диявольським лукавством, як він завжди обдурює. Вона пронизливо скрикнула, впала на софу, і сльози полилися з її очей. Упевненість була не менш жахлива, ніж сумнів. Маркіз кинувся до ніг своєї коханої, притис її до грудей і разів десять повторив єдині слова, що їх зміг вимовити: — Не плач, ангеле мій! Що ж тут поганого? Усі твої образи були викликані любов'ю. Не плач, я тебе кохаю! Кохаю, як завжди. Раптом він відчув, як вона обняла його з надприродною силою. — Ти ще кохаєш мене? — спитала вона крізь ридання. — А ти сумніваєшся? — відповів він майже сумно. Вона раптом вирвалась із його обіймів і, ніби злякано й зніяковіло, відбігла на кілька кроків. — Сумніваюсь?.. — вигукнула вона. Маркіз усміхнувся з такою ніжною іронією, що слова завмерли у неї на устах. Вона дозволила взяти себе за руку й підвести до порога. В глибині вітальні вона побачила вівтар, нашвидку встановлений за час її відсутності. Священик був уже в облаченні. Свічки палали, кидаючи на стелю відблиски, лагідні, як надія. Двоє чоловіків вклонилися їй. Вона впізнала графа де Бована і барона дю Геніка, — маркіз обрав їх за свідків. — Ти й тепер відмовиш мені? — тихенько спитав маркіз. Побачивши таке видовище, вона відступила в свою кімнату, впала навколішки й скрикнула, простягаючи до маркіза руки: — Ой прости, прости! Прости мене! Голос їй урвався, голова закинулась назад, очі заплющились, і вона впала непритомна на руки маркіза і Франсіни. Опам'ятавшись і розплющивши очі, вона зустріла маркізів погляд, сповнений ніжності й кохання. — Марі, терпіння! Це вже остання буря, — промовив він. — Остання! — повторила вона. Франсіна й маркіз здивовано перезирнулися, але вона жестом наказала їм мовчати. — Покличте священика, — сказала вона, — й залиште мене з ним саму. Вони вийшли. — Панотче, — сказала вона, коли священик увійшов до неї,— в моєму дитинстві один сивоголовий старий, схожий на вас, казав мені часто, що коли людина щиро вірить, вона може все виблагати у Бога. Чи це правда? — Правда, — відповів священик. — Все можливе для Того, хто все створив. Мадмуазель де Верней упала навколішки в палкому пориві. — О Господи! — промовила вона в екстазі.— Моя віра в тебе рівна моїй любові до нього! Надихни мене! Пошли чудо або забери моє життя! — Бажання ваше збудеться, — сказав священик. Мадмуазель де Верней увійшла до вітальні, спираючись на руку сивого священика. З глибоким, прихованим хвилюванням готувалась вона віддати себе під владу любові свого коханого і ніколи ще не сяяла такою красою. Лагідна покора, подібна до тієї, якої художники люблять надавати обличчям мучеників, сповнювала її особливою величчю. Вона подала маркізові руку, разом підійшли вони до вівтаря й стали перед ним навколішки. Цей шлюб, що мав відбутися за два кроки від шлюбного ложа, цей поспіхом споруджений вівтар, хрест, церковне начиння, чаша, що її потай приніс священик, дим ладану, що стелився під карнизами, які раніше бачили тільки пару від страв, священик, що надів тільки єпітрахиль поверх сутани, воскові свічки у вітальні,— все це створювало зворушливу й водночас дивну сцену, яка домальовувала картину сумної пам'яті часів, коли міжусобні чвари нищили найсвятіші звичаї. Релігійні обряди тоді набували таємничої принади. Дітей хрестили в спальнях, де ще стогнали матері. Як за давніх часів, Господь, простий і вбогий, з'являвся подавати розраду вмираючим. А молоденькі дівчата приймали перше причастя там, де ще вчора вони бавилися. Шлюб маркіза і мадмуазель де Верней, як і багато інших шлюбів, збирались освятити актом, що суперечив новому законодавству, але пізніше подібні одруження, які відбувалися переважно в затінку дубів, були визнані законними. Старий священик, охоронець давніх звичаїв, належав до людей, що були вірні своїм принципам навіть за найбурхливіших часів. Він не склав присяги Республіці, однак його голос серед усіх бур ширив тільки слова миру. Він не роздмухував, подібно до абата Гюдена, полум'я пожежі, але, як і багато інших, віддався небезпечній справі — виконанню обов'язків священнослужителя для тих, хто лишився в душі католиком. Щоб успішно вершити цей небезпечний ритуал, він удавався до всіляких побожних хитрощів, аби уникнути переслідування, і маркізові пощастило знайти його тільки в одній із тих викопаних печер, які й досі звуться абатськими схованками. Бліде, страдницьке обличчя старого викликало пошану, навіювало молитовний настрій, і досить було присутності священика, щоб перетворити цю світську їдальню у священне місце. Все було готове для обряду, що мав принести горе або радощі. Перед початком церемонії священик у глибокій тиші спитав ім'я нареченої. — Марі Наталі, дочка мадмуазель Бланш де Катеран, що померла абатисою Сеезького монастиря Богородиці, і Віктора Амедея, герцога де Вернея. — Де народились? — У Шатрі, біля Алансона. — Не думав я, — стиха сказав барон графові,— що Монторан зробить таку дурницю і одружиться з нею! Пхе, нешлюбна герцогова дочка! — Якби ще нешлюбна дочка короля, нехай би, — відповів, усміхаючись, граф де Бован. — Та я не ганитиму його, хоч мені більше до смаку інша. Ось я загнуздаю Шаретову Лошицю і ще повоюю. Вона вже не стане воркотіти!..  

Маркізове ім'я було вже раніше вписане в шлюбне свідоцтво; спершу підписались молоді, після них — свідки. Почалась відправа. В цю мить одна тільки Марі почула брязкіт рушниць і важкі, розмірені кроки солдатів, — напевно, то сині йшли на зміну варти, що на її ж власне прохання поставили в церкві. Вона здригнулась і підвела очі до хреста, що стояв на вівтарі. — Вона як свята, — стиха мовила Франсіна. — Мені б отаку святу, то я став би диявольськи побожний, — докинув тихенько граф. Коли священик поставив мадмуазель де Верней звичайне запитання, вона відповіла «так» і глибоко зітхнула. Нахилившись до свого чоловіка, вона сказала йому на вухо: — Невдовзі ви дізнаєтесь, чому я порушила свою клятву ніколи не виходити за вас заміж. Тільки-но обряд скінчився, усі перейшли до зали, де вже була подана вечеря, але коли гості сідали за стіл, увійшов переляканий Жеремі. Бідолашна молода швиденько підвелася й пішла йому назустріч разом із Франсіною; знайшовши один із тих приводів, що їх жінки вміють так добре вигадувати, вона попросила маркіза кілька хвилин самому виконувати обов'язки господаря й забрала з собою слугу перш, ніж той встиг необережно повідомити новину, можливо, фатальну. — Ах, Франсіно, почувати, що вмираєш, і не мати права сказати: «Вмираю!» — скрикнула мадмуазель де Верней. До гостей вона не повернулась. Її відсутність можна було виправдати якимись причинами, пов'язаними з весіллям. Наприкінці вечері, коли неспокій маркіза дійшов до краю, Марі з'явилась у розкішному шлюбному вбранні. Її лице було радісне й спокійне, тимчасом як у Франсіни, що ввійшла за нею, в усіх рисах обличчя відбивався такий невимовний жах, що гостям здалося, ніби ці дві жінки являють собою химерну картину пензля примхливого Сальватора Рози, на якій Життя і Смерть тримаються за руки. — Панове, — звернулася вона до священика, барона і графа, — сьогодні ввечері ви будете моїми гостями, бо вам небезпечно зараз виходити з Фужера. Оцій милій дівчині я дала розпорядження, і вона проведе кожного в призначену для нього кімнату. Не суперечте, — мовила вона священикові, що хотів щось сказати. — Сподіваюся, ви не відмовите жінці в день її весілля. За годину вона лишилася наодинці зі своїм коханим у кімнаті, яку сама так вишукано прибрала, де все дихало солодкою млістю. Вони наблизилися нарешті до того фатального ложа, де, як у могилі, гине стільки надій, де пробудження до блаженного життя таке непевне, де вмирає або народжується любов у залежності від рис вдачі, які можна пізнати тільки там. Марі поглянула на годинник і подумала: «Лишилося жити шість годин». — Невже я могла заснути? — скрикнула вона серед ночі, прокинувшись від раптового руху, що примушує нас здригнутися, коли ми пробуджуємось у певний час, визначений нами ж таки напередодні.— Так, я спала, — повторила вона, побачивши при миготливому світлі свічки, що стрілка годинника незабаром покаже другу годину ночі. Вона обернулась і довго дивилась на маркіза, що спав, наче дитина, підклавши одну руку під голову, а другою тримаючи руку дружини і ледь усміхаючись, ніби він заснув серед поцілунків. — Ах! — ледве чутно промовила вона. — Він спить, як дитя! Та чи може ж він сумніватися в мені, він, що дав мені невимовне щастя? Вона легенько штовхнула його, він прокинувся і усміхнувся. Поцілувавши руку Марі, яку тримав уві сні, він поглянув на нещасну жінку таким сяючим поглядом, що вона не витримала його жагучого блиску і поволі опустила важкі повіки, ніби забороняючи собі небезпечне споглядання; але, прикривши довгими віями вогонь своїх очей, ніби відмовляючись поділити бажання, вона ще більше розпалювала його, і якби не глибокий жах, який вона силкувалася приховати, чоловік міг би звинуватити її в надмірному кокетуванні. Вони водночас підняли свої прекрасні голови і обмінялися поглядами, сповненими вдячності за насолоду, якої зазнали; але, окинувши захопленим поглядом вродливе обличчя дружини, маркіз помітив, як затьмарилось її чоло, і, вважаючи, що її охопив смуток, спитав ніжно: — Звідки ця тінь суму, кохана?  

— Альфонсе, сердешний Альфонсе, як ти гадаєш, куди я тебе привела? — спитала вона, вся затремтівши. — До щастя. — До смерті. Здригаючись від жаху, вона схопилася з ліжка. Здивований маркіз підійшов услід за нею до вікна. Заломивши в безнадії руки, Марі відхилила фіранку й показала на площу: там стояло чоловік двадцять солдатів. Місяць розігнав туман і осяяв білим блиском мундири, рушниці, незворушного Корантена, що походжав туди-сюди, мов шакал, який чигає на здобич, і командира — він стояв нерухомо, схрестивши на грудях руки, і, підвівши голову, закопиливши губу, дивився на будинок уважно й засмучено. — Ах, облишмо їх, Марі! Йди сюди! — Чого ти смієшся, Альфонсе? Це ж я сама їх тут поставила. — Що за маячіння!? — Ні. Якусь мить вони дивились одне на одного, маркіз усе вгадав і, стиснувши її в обіймах, мовив: — Нехай і так! Усе одно я люблю тебе! — Тоді не все ще втрачено! — скрикнула Марі.— Альфонсе, — сказала вона, помовчавши, — ще є надія. Раптом вони виразно почули глухий совиний крик, і з туалетної кімнати вийшла Франсіна. — П'єр тут, — сказала вона з шаленою радістю. Маркіза й Франсіна переодягли Монторана в шуанську одежу з надзвичайною швидкістю, на яку спроможні тільки жінки. Коли маркіза побачила, що її чоловік заряджає принесені Франсіною пістолети, вона непомітно вислизнула з кімнати, обмінявшися значущим поглядом із своєю вірною бретонкою. Тоді Франсіна вивела маркіза зі спальні в туалетну кімнату. Там він побачив купу простирал, міцно зв'язаних одне з одним, і пересвідчився, як ревно бретонка дбала про те, щоб обманути пильність солдатів. — Зроду я сюдою не пролізу, — сказав маркіз, розглядаючи маленьке віконечко. В цю мить широке смагляве обличчя заповнило весь овальний отвір, і хрипкий голос, такий знайомий Франсіні, стиха озвався: — Поспішайте, генерале! Сині жаби заворушилися. — О, ще один поцілунок! — вимовив ніжний і тремтячий голосок.  



Маркіз уже ступив був на рятівну драбину, та ще не вибрався з віконця, коли раптом відчув чиїсь одчайдушні обійми. Він упізнав дружину й мимоволі скрикнув, побачивши, що вона переодяглася в його одежу; він хотів затримати її, та Марі вирвалась, і йому довелося спускатись. У руці в нього лишився шматочок тканини, і в місячному сяйві він роздивився, що це клапоть жилета, який був на ньому вчора. — Увага! Залпом вогонь! Цей вигук Юло, що пролунав серед зловісної тиші, розвіяв чари, під владою яких, здавалося, перебували й люди, й сама природа. Після залпу синіх, поставлених на бульварі, до підніжжя башти градом полетіли кулі з глибини долини. Невблаганний вогонь республіканців не припинявся. Жертви не подали й голосу. Тиша після кожного залпу була жахлива. Проте Корантен, побачивши, як з верху драбини впала одна з повислих у повітрі постатей, на які він показав командирові, вирішив, що тут криються якісь хитрощі. — Жодна з цих тварюк навіть не писнула! — сказав він командирові.— Оті коханці здатні відвернути нашу увагу якоюсь витівкою, щоб самим утекти з другого боку башти. Шпигунові хотілося якнайшвидше розкрити таємницю, й він послав сина Налий-Кухля по смолоскипи. Корантенове припущення видалося командирові цілком слушним; прислухаючись до пострілів, що лунали біля брами Святого Леонарда, де, мабуть, зав'язалася серйозна сутичка, старий солдат вигукнув: — Справді, не може ж їх бути двоє! І він побіг до кордегардії. — Монторанові вже всадили кулю в голову, командире, — сказав Прудконогий, що вийшов йому назустріч, — але він убив Гюдена і поранив двох солдатів. Отакий скажений! Він прорвався крізь три ряди наших хлопців і напевне втік би в гори, якби вартовий біля брами Святого Леонарда не простромив його багнетом. Почувши ці слова, командир кинувся до кордегардії й побачив закривавлене тіло, яке щойно поклали на похідне ліжко; він підійшов до пораненого, котрого вважали за маркіза, підняв капелюха, що закривав йому обличчя, і важко сів на стілець. — Так я й думав! — вигукнув він, міцно схрестивши руки на грудях. — Побий мене грім! Надто довго вона тримала його в себе. Солдати немов закам'яніли. Командир розпустив довгі чорні коси — це була жінка! Раптом тишу порушив тупіт солдатського загону. До кордегардії ввійшов Корантен, а за ним чотири солдати на ношах з рушниць внесли Монторана, якому кулями поперебивало обидві руки й стегна. Маркіза поклали на похідне ліжко поруч із дружиною. Він побачив її і судорожним рухом узяв за руку. Вмираюча з тяжким зусиллям повернула голову, впізнала чоловіка, затремтіла так, що страшно було дивитись, і ледь чутно прошепотіла: — День без прийдешнього!.. Бог надто швидко виконав моє благання. — Командире, — промовив маркіз, зібравши рештки сил і не випускаючи руки Марі,— я покладаюсь на вашу чесність. Повідомте про мою смерть мого молодшого брата, — він у Лондоні. Напишіть йому, що коли він хоче виконати мою останню волю, то нехай не піднімає зброї проти Франції, не перестаючи, проте, служити королю. — Буде виконано, — сказав Юло, потиснувши вмираючому руку. — Віднесіть їх у найближчий шпиталь! — крикнув Корантен. Юло схопив шпигуна за плече так міцно, що аж нігтями вп'явся йому в тіло. — Тут тобі робити більш нема чого. Забирайся геть! Тільки добре запам'ятай обличчя командира Юло і ніколи не попадайся мені на дорозі, бо встромлю шаблю тобі в черево! І старий солдат схопився за шаблю. «Ось іще один з порядних людей, що ніколи не зроблять кар'єри», — сказав собі Корантен, відійшовши далеченько від кордегардії. Маркіз іще спромігся кивнути головою, щоб подякувати своєму супротивникові, виявляючи до нього повагу, яку солдати мають до чесних ворогів.  

1827 року на фужерському базарі один старий чоловік із жінкою купував худобу, і ніхто йому не мовив лихого слова, хоч він і вбив понад сотню людей; не нагадували навіть і колишнього його прізвиська: Плазуй-по-Землі. Той, кому ми завдячуємо цінні відомості про дійових осіб цієї розповіді, бачив, як він вів з базару корову, ступаючи з таким простодушним і наївним виглядом, що хотілося сказати: «Яка хороша людина!» Що ж до Сібо, на прізвисько Хапай-Коровай, то ми вже знаємо, як він скінчив своє життя. Може, Плазуй-по-Землі й намагався, хоч і марно, врятувати свого приятеля від ешафота і був присутній на площі в Алансоні під час жахливої сутички, що стала однією з подій знаменитого процесу Ріфоеля, Бріона і Ла-Шантрі.  



Фужер, серпень 1827 р.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка