Оноре де Бальзак шуани, або бретань 1799 року батько горіо



Сторінка16/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.76 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   29

Якусь мить Налий-Кухоль вагався, чи йому йти. Природна чи вдавана нерішучість бідолахи, що не знає, кого слухати, ввела в оману Корантена, а шуан, підкоряючись владному жестові дівчини, вийшов важкою ходою. Тоді мадмуазель де Верней і Корантен мовчки поглянули одне на одного. На цей раз ясні очі Марі не змогли витримати сухого блиску палючого погляду цієї людини. Рішучість, із якою шпигун увійшов до кімнати, вираз обличчя, якого Марі не знала в нього, глухий звук тонкого голосу, хода — все вжахнуло її; вона зрозуміла, що між ними почалася таємна боротьба і що він використає проти неї всі темні сили свого впливу; та якщо вона в цю хвилю цілком виразно побачила всю глибину прірви, в яку потрапила, то кохання дало їй силу струснути з себе крижаний жах передчуттів. — Корантене, — сказала вона майже весело, — сподіваюся, ви дасте мені змогу скінчити мій туалет. — Марі…— заговорив він, — дозвольте мені називати вас так. Ви мене ще не знаєте! Слухайте, навіть людина, не така прониклива, як я, відгадала б вашу любов до маркіза де Монторана. Кілька разів я пропонував вам руку і серце. Ви вважаєте, що я негідний вас; може, ви й маєте рацію. Але коли вам здається, що ви стоїте надто високо, що ви занадто вродливі, занадто шляхетні для мене, я зможу вас примусити опуститися до мого рівня. Моє честолюбство й мої погляди не викликають у вас поваги до мене, але, кажучи відверто, ви помиляєтесь. Я не дуже шаную людей, та вони цього й не заслуговують. Я безумовно досягну високого становища, пошани, а це й вам буде приємно. Хто кохатиме вас дужче, хто дасть вам більшу владу над собою, як не людина, що любить вас ось уже п'ять років? Хоч я й ризикую, що у вас складеться про мене недобра думка, бо ви не розумієте, як можна з надмірного кохання відмовитись від свого кумира, та все-таки я доведу вам, наскільки безкорисливо я вас кохаю. Не хитайте так своєю гарненькою голівкою. Якщо маркіз любить вас, одружуйтеся з ним; але спершу переконайтеся в його щирості. Я впав би в розпуку, якби вас було ошукано, бо ваше щастя дорожче мені за власне. Моє рішення може вас здивувати, але вважайте, що це тільки розважливість людини не настільки дурної, щоб прагнути володіти жінкою всупереч її волі. Отже, я визнаю марність своїх зусиль і звинувачую в цьому не вас, а самого себе. Я сподівався завоювати ваше серце покірністю і відданістю, — ви знаєте, що я давно вже хочу зробити вас щасливою згідно зі своїми принципами, але ви нічим не захотіли винагородити мене. — Я терпіла вас біля себе, — гордовито відповіла вона. — Додайте, що ви каєтесь у цьому… — А що ж, я маю дякувати вам за те, що ви залучили мене до ганебної справи?.. — Пропонуючи вам цю справу, що може видатися нечесною боязким душам, — сміливо відповів він, — я дбав тільки про ваш добробут. Що ж до мене, то чи пощастить нам, чи не пощастить, — тепер я зможу і ту, і другу можливість використати для своїх намірів. Якщо ви вийдете заміж за Монторана, я охоче допоможу справі Бурбонів: в Парижі я — член клубу Кліші[55]. І якщо обставини змусять мене зав'язати стосунки з принцами, я покину служити Республіці, що хилиться до занепаду. Генерал Бонапарт дуже проникливий і розуміє, що неможливо бути водночас і в Німеччині, і в Італії, і тут, де революція на краю загибелі. Він і переворот вісімнадцятого брюмера здійснив, напевно, лише для того, щоб мати найвигідніші умови в переговорах з Бурбонами про Францію, бо він чоловік дуже розумний і досить широкого розмаху, але сміливі політики повинні випередити його на тій стежці, на яку він ступив. Надмірну сумлінність, що не дозволяє «зрадити» Францію, ми, видатні люди, полишаємо дурням. Не приховаю від вас, — у мене є повноваження й на те, щоб почати переговори з ватажками шуанів, і на те, щоб їх винищити, бо мій покровитель Фуше, людина досить далекоглядна, завжди вів подвійну гру: у дні терору він був одночасно й за Робесп'єра, й за Дантона… — Якого ви боягузливо покинули! — сказала вона. — Дрібниця! — відповів Корантен. — Він помер, забудьте його. Ну, говоріть же зі мною відверто, я даю вам приклад. Цей командир півбригади хитріший, аніж здається, і якщо ви хочете приспати його пильність, я можу стати вам у пригоді. Майте на увазі, що він понасаджував у кожній балці контршуанів і дуже швидко може викрити ваші побачення! Лишаючись тут, у нього на очах, ви віддані на ласку його підглядачів. Ви ж самі бачите, як швидко він дізнався, що у вашій господі з'явився шуан! І хіба такий бувалий вояка не здогадається, що найменший ваш порух допоможе йому вистежити маркіза, якщо той вас кохає? Мадмуазель де Верней ніколи не чула, щоб Корантен говорив таким лагідним, задушевним голосом, щоб він був такий щирий, такий добросердий. Серце бідолашної дівчини так легко відкривалось назустріч благородним враженням, що вона вже була готова видати свою таємницю змієві, який оповивав її своїми кільцями; та все-таки вона подумала, що в неї ще немає доказів щирості цієї лукавої мови, і вона не вагаючись вирішила ошукати свого наглядача. — Що ж, — відповіла вона, — ви вгадали, Корантене. Так, я люблю маркіза, але він не любить мене!.. Принаймні я цього боюся, то, може, й побачення, яке він мені призначив, не що інше, як пастка.  

— Але ж, — зауважив Корантен, — ви вчора казали нам, що він вас супроводив до Фужера… Якби він схотів удатись до насильства, то вас би тут не було. — У вас суха душа, Корантене. Ви здатні на хитромудрі міркування про всілякі життєві справи, але не про людські пристрасті. Мабуть, тому ви завжди збуджуєте в мене огиду. Якщо ви вже такий проникливий, то спробуйте зрозуміти, чому той чоловік, якого я в такому гніві залишила позавчора, з великим нетерпінням чекає мене сьогодні ввечері на Маєннському шляху, в одній з хатинок села Флоріньї… Почувши це признання, що вихопилося ніби в мимовільному пориві, цілком природному для такого щирого й пристрасного створіння, Корантен почервонів, — адже він був ще досить молодий; але при цьому він крадькома кинув на Марі пронизливий погляд, що, здається, прагнув зазирнути в саму душу. Та мадмуазель де Верней так добре удавала наївність, що ошукала шпигуна, і він сказав з робленою добродушністю: — Хочете, я супроводитиму вас на відстані? Візьму з собою перевдягнених солдатів, ми будемо коритися вашим наказам. — Згода, — сказала вона, — але обіцяйте мені, заприсягніться своєю честю… Та ні, не вірю я в вашу честь! Своїм вічним блаженством… але ж ви не вірите в Бога! Своєю душею! А може, у вас і душі нема! Чим ви можете переконати мене в своїй щирості? А проте я звіряюсь на вас, я віддаю вам до рук більше, ніж своє життя, — своє кохання або свою помсту! Легенька усмішка, що з'явилась на блідому Корантеновому обличчі, показала мадмуазель де Верней, якої небезпеки їй пощастило уникнути. Від задоволення у шпигуна ніздрі не розширились, а звузились, він узяв руку своєї жертви й поцілував її з виглядом найглибшої пошани, а виходячи, віддав уклін, не позбавлений елегантності. За три години після цієї сцени мадмуазель де Верней, боячись повернення Корантена, потайки вийшла брамою Святого Леонарда й попрямувала через Колюче Гніздо стежкою, що вела до Нансонської долини. Вона почувала себе в цілковитій безпеці, пробираючись сама, без свідків, лабіринтом стежок до житла Налий-Кухля; ішла вона весело, бо її вела надія знайти, нарешті, щастя і бажання врятувати коханого від небезпеки, що йому загрожувала. А тим часом Корантен розшукав Юло. Знайшовши Юло на майданчику, де той провадив якісь воєнні приготування, він ледве його впізнав. Справді, хоробрий ветеран приніс жертву, вагу якої не кожен зміг би оцінити. Вуса він поголив, косу обрізав, волосся, зачесане на церковний лад, було трохи припудрене. Взувши грубі черевики з підківками, помінявши старий синій мундир і шпагу на козячий кожух і важкий карабін, засунувши за пояс пару пістолетів, він робив огляд двом сотням фужерців, одяг яких міг ввести в оману найдосвідченішого з шуанів. У цій досить звичайній сцені виявився войовничий дух малого містечка й бретонська вдача. Час від часу з'являлися матері або сестри, що несли синам чи братам пляшки з горілкою або забуті пістолети. Старі розпитували, чи добрі набої й скільки їх у цих національних гвардійців, перебраних за шуанів і таких веселих, ніби вони зібралися на полювання, а не в небезпечний похід. Для них сутички з шуанами, коли бретонці-городяни воювали проти бретонців-селян, здавалося, замінили рицарські турніри. Можливо, цей патріотичний ентузіазм був викликаний надбанням деякого національного майна. Але не меншу роль грали тут переваги, принесені революцією й краще оцінені по містах, аніж у селах, дух політичних партій, властива французам любов до війни. Юло був у захваті, обходячи шеренги й питаючи пояснень у Гюдена, якому він присвятив усі дружні почуття, віддані колись Мерлю й Жерарові. Юрба городян спостерігала за приготуваннями до походу, порівнюючи вигляд своїх галасливих земляків і військову виправку батальйону з півбригади Юло. Мовчки й нерухомо вишикувавшись під командою офіцерів, сині чекали наказів командира, стежачи за ним очима, коли він переходив від взводу до взводу. Підійшовши до старого командира півбригади, Корантен мимоволі всміхнувся, коли побачив, як змінилося обличчя Юло. Він нагадував портрет, що втратив подібність до оригіналу. — Які новини? — спитав Корантен. — Ходи постріляй з нами, то й знатимеш, — відповів командир. — Та я ж не з Фужера, — заперечив Корантен.  

— Воно й помітно, громадянине, — сказав Гюден. З найближчих рядів почувся глузливий сміх. — Ти думаєш, тільки багнетами й можна служити Франції? — відказав Корантен. Потім він відвернувся від насмішників і запитав одну з жінок, куди й з якою метою вирушає загін. — Лихо, голубе! Шуани вже у Флоріньї! Кажуть, їх понад три тисячі й вони йдуть на Фужер. — Флоріньї! — збліднувши, вигукнув Корантен. — Побачення відбудеться не там! А чи це те Флоріньї, що на Маєннському шляху? — запитав він. — Є тільки одне Флоріньї,— відказала жінка, показуючи на дорогу, що вела на вершину Пелеріни. — Чи ви шукаєте маркіза де Монторана? — спитав Корантен в командира. — Може, й так, — відрубав Юло. — Його нема у Флоріньї,— сказав Корантен. — Вирядіть туди ваш батальйон і національну гвардію, але при собі залиште кількох із ваших контршуанів і чекайте на мене. — Занадто він хитрий, щоб бути божевільним! — вигукнув командир, дивлячись услід Корантенові, що йшов геть швидким кроком. — Справжній король шпигунів! Юло дав своєму батальйонові наказ вирушати. Республіканські солдати йшли мовчки, без барабанного бою, вузьким передмістям до Маєннського шляху, розтягнувшись довгою синьо-червоною стрічкою між дерев і будинків; за ними йшли перевдягнені національні гвардійці; та Юло залишився на майдані з Гюденом і двома десятками найспритніших місцевих юнаків — він чекав на Корантена, що зацікавив його своїм таємничим виглядом. Франсіна сама сказала кмітливому шпигунові, що мадмуазель де Верней пішла з дому; його здогади перетворились у впевненість, і він одразу заходився збирати факти, які б висвітлили цю явно підозрілу втечу. Дізнавшись від вартових біля брами Святого Леонарда, що невідома їм вродлива дама проходила через Колюче Гніздо, він кинувся на бульвар; на жаль, прибігши туди вчасно, він зміг простежити кожен крок Марі. Хоч вона й надягла зелену сукню й капор, щоб її важче було помітити, проте рвучкі рухи й майже божевільні стрибки дівчини показували, куди вона прямує, продираючись через безлисті, білі від паморозі живоплоти. — Ага! — вигукнув Корантен. — Ти збиралася йти у Флоріньї, а спускаєшся у Жібарійську улоговину! Я справжній йолоп, вона мене ошукала. Але почекайте, від мене вам не втекти — я вас і під землею розшукаю! Корантен, визначивши приблизно місце побачення закоханих, прибіг на майдан саме тоді, коли Юло вже збирався йти, щоб наздогнати свої загони. — Стривайте, генерале! — крикнув Корантен командирові; той обернувся. Корантен миттю розповів старому воякові про те, що сталося, сказавши й про деякі приховані причини подій, і Юло, вражений проникливістю дипломата, міцно схопив його за руку. — Побий мене грім! Ти маєш рацію, громадянине Всезнавцю! Розбійники розпочали там фальшиву атаку! Дві колони, які я послав оглянути околиці між дорогами на Антрен і на Вітре, ще не повернулися. Отже, за містом ми зустрінемо підмогу, вона безумовно не буде для нас зайва, бо Молодець не такий дурний, щоб ризикувати, не маючи при собі своїх проклятущих сичів. Гюдене, — сказав він молодому фужерцеві,— біжи попередь капітана Лебрена, що він може обійтись і без мене у Флоріньї, нехай він там добре відчухрає розбійників, та швидше повертайся сюди. Ти стежки знаєш, я почекаю тебе, і ми разом розпочнемо гонитву за цим колишнім, щоб помститися за вбитих у Вівітьєрі. Грім його побий, як бігає! — додав він, побачивши, що Гюден побіг і зник, ніби якимось чудом, — Жерарові припав би до вподоби цей хлопчина! Повернувшись, Гюден побачив, що до невеличкого загону Юло приєдналося ще кілька солдатів, знятих з різних сторожових постів у місті. Командир наказав молодому фужерцеві відібрати з десяток своїх земляків, найдосвідченіших у складному мистецтві контршуанів, і звелів їм вибратися через браму Святого Леонарда й простувати вздовж схилів узвишшя Святого Сульпіція з боку Куенонської долини, де була хатина Налий-Кухля; а сам він, ставши на чолі другої частини загону, вирушив через браму Святого Сульпіція, щоб піднятись на верховину, де, за його розрахунками, він мав зустріти людей із загону Прудконогого, наміряючися зміцнити ними цеп вартових, що охороняли скелі від передмістя Святого Сульпіція до Колючого Гнізда. Корантен, упевнившись, що віддав долю ватажка шуанів у руки його найневблаганніших ворогів, поспішив на бульвар, звідки міг краще охопити оком усі військові приготування Юло. Невдовзі він побачив, як невеличкий Гюденів загін вийшов із Нансонської долини й посувається кам'янистим схилом уздовж Куенонської долини, тоді як сам Юло, поминувши фужерський замок, підіймається небезпечною стежкою, що веде на вершини гірського пасма Святого Сульпіція. Отже, обидва загони розгорталися на двох рівнобіжних лініях. Дерева й кущі, оздоблені розкішними арабесками інею, кидали на поле білясті відсвіти, і можна було виразно побачити, як рухаються дві сірі смужки — дві невеличкі армії. Досягши скелястого плато, Юло відділив із свого загону всіх солдатів, одягнених у мундири, і Корантен побачив, як вони, з наказу свого досвідченого командира, розімкнулися цепом дозорців, ідучи один від одного на деякій відстані,— перший у цепу повинен був тримати зв'язок із Гюденом, а останній — з Юло, і таким чином жоден кущ не міг уникнути багнетів цих трьох рухомих ліній, що почали в горах і в долинах облаву на Молодця. — Але ж і хитрий старий вовк! — вигукнув Корантен, коли зникли з очей останні багнети, що виблискували в заростях ломикаменю. — Молодцеві каюк! Якби Марі видала цього проклятущого маркіза, нас би з'єднали найміцніші узи — підлота… Але й так вона буде моя. Дванадцятеро молодих фужерців під командою сублейтенанта Гюдена швидко дійшли до того схилу скелястого узвишшя Святого Сульпіція, де воно пасмом чимраз нижчих пагорків тягнеться до Жібарійської улоговини. Гюден, зійшовши зі стежки, спритно перестрибнув через огорожу першої ділянки, порослої дроком, за ним стрибнули шестеро його земляків, решта шестеро з його наказу рушила до ділянки праворуч, щоб вести облаву з обох боків шляху. Гюден насамперед підбіг до яблуні, що височіла над кущами дроку. Шарудіння кроків шістьох контршуанів, яких він проводив крізь дрокові зарості, намагаючись не хитнути вкритого інеєм гілля, змусило сімох чи вісьмох чоловік на чолі з Прудконогим сховатися за каштанами, що здіймалися над земляним насипом. Незважаючи на білястий відблиск інею, незважаючи на свій гострий зір, фужерці спершу не помітили солдатів, що поховалися за деревами. — Тихше! Ось вони, — сказав Прудконогий, підвівши голову. — Розбійники зовсім заганяли нас, але коли ми вже взяли їх на мушку, то не схибте, а то, хай йому біс, ми не будемо придатні навіть для папського війська!  

А тим часом пильне Гюденове око таки помітило декілька рушничних стволів, наставлених просто на його невеличкий загін. У цю мить, ніби глузуючи, вісім грубих голосів крикнули: «Хто йде?» — і водночас пролунало вісім пострілів. Навколо контршуанів засвистіли кулі. Одного влучило в руку, другий упав. П'ятеро фужерців, що лишилися неушкоджені, теж відповіли пострілами й з криком «Свої!» кинулись на ворогів, щоб захопити їх, поки вони не встигли знову понабивати рушниці. — Та й добре ж ми відповіли їм! — крикнув молодий сублейтенант, упізнавши мундири та старі трикутні капелюхи своєї півбригади. — Ми вчинили, як справжні бретонці: спершу побились, а тоді вже порозумілись. Восьмеро солдатів остовпіли, впізнавши Гюдена. — Хай йому лихо, громадянине офіцере! Та й як же в біса не сплутати вас із розбійниками, коли на вас оці козячі шкури! — скрушно вигукнув Прудконогий. — Ну, трапилось нещастя, і ніхто тут не винен, адже вас не попередили, що контршуани вирушать. Але чого ви тут? — спитав Гюден. — Громадянине офіцере, ми розшукуємо якийсь десяток шуанів, що розважаються, ганяючись за нами. Ми гасаємо, наче потруєні щури, і вже так настрибалися через оці загорожі, бодай їх чорти вхопили, що вже й на ногах не тримаємось, от ми й захотіли відпочити. Здається мені, що розбійники мають бути десь отут недалечко, — біля тієї хатини, над якою звивається дим. — Гаразд! — відповів Гюден. — Ви, — звернувся він до вісьмох солдатів Прудконогого, — відступайте полями до скель Святого Сульпіція на підмогу дозорцям, що їх там виставив командир. Вам не можна лишатися з нами, бо ви в мундирах. Сто чортів! Ми хочемо покінчити з цими псами; адже з ними Молодець! Товариші усе вам розкажуть. Звертайте праворуч, та дивіться, зустрівши шістьох наших у козячих шкурах, не привітайте їх пострілами. Контршуанів ви впізнаєте по краватках, — вони скручені в них джгутом. Гюден залишив обох поранених під яблунею і попрямував до хатини Налий-Кухля, на яку показав Прудконогий; дим із димаря був йому за дороговказ. Тимчасом як молодий офіцер натрапив на слід шуанів завдяки досить звичайній у цій війні сутичці, що могла призвести й до більших жертв, невеличкий загін під командуванням Юло, посуваючись верхньою лінією наступу, піднявся на узвишшя проти того місця, куди Гюден привів своїх людей. Старий вояка з юнацьким запалом крокував на чолі своїх контршуанів, досить спритно як на свій вік перестрибував через огорожі, пильним поглядом обмацував кожен пагорок і, як мисливець, прислухався до найменшого шереху. На третій ділянці, куди вони дійшли, Юло побачив жінку років тридцяти, що скопувала землю, низько зігнувшись і старанно працюючи мотикою, а хлопчина років семи-восьми струшував іней з гілля ломикаменю, зрізував його серпом і складав на купу. Почувши, як Юло важко перестрибнув через огорожу, мати й хлопчина підвели голови. Ця ще молода жінка здалася Юло старою бабою. Передчасні зморшки порили чоло й шию бретонки, вона була так кумедно вдягнена в старий козячий кожух, що якби не жовта брудна спідниця — безперечна ознака її статі,— Юло зразу не впізнав би, що перед ним жінка, бо й довгі пасма її чорного волосся були сховані під червоним вовняним ковпаком. У хлопчини крізь лахміття, що ледве його прикривало, світило голе тіло.  

— Гей, бабусю! — тихенько гукнув Юло, наближаючись до жінки. — Де Молодець? В цю мить двадцятеро контршаунів, що йшли вслід за Юло, перелізли через огорожу. — Е! Щоб потрапити до Молодця, вам треба повернутися туди, звідки ви прийшли, — відповіла жінка, недовірливо оглянувши загін. — Я ж у тебе питаю не дорогу до фужерського передмістя Молодця, стара відьмо! — гримнув на неї Юло. — Ради святої Анни Орейської! Скажи, проходив тут Молодець? — Ніяк не второпаю, про що питаєте, — відповіла жінка, знову нахиляючись до роботи. — Проклятуща бабо! Ти, видно, хочеш, щоб нас схопили сині? Адже вони женуться за нами! — вигукнув Юло. Почувши ці слова, жінка підвела голову й, знову кинувши недовірливий погляд на контршуанів, відповіла: — Як же сині можуть гнатися за вами? Я тільки-но бачила, як їх чоловік сім-вісім поверталося низом на Фужер. — Ти диви! Так і чекай, що вона дзьобне нас своїм довгим носом! — сказав Юло. — Та обернися ж, поглянь, стара козо!  



І командир показав їй пальцем на кількох солдатів, що стояли на чатах кроків за п'ятдесят позаду, — їхні капелюхи, мундири й рушниці можна було легко розгледіти. — Ти хочеш, щоб поперерізували горлянки тим, кого Плазуй-по-Землі вислав на допомогу Молодцеві: фужерці влаштували на нього облаву! — гнівно мовив Юло. — Ах, вибачте мені,— сказала жінка, — але ж так легко помилитися. Ви з якої парафії будете? — спитала вона. — Святого Георгія, — голосно відповіли двоє-троє фужерців нижньобретонською говіркою. — Ми з голоду помираємо. — Ну добре, — відповіла жінка, — бачите димок ген там? Це моя хата. Тримайтеся праворуч, то й підійдете до неї згори. Може, по дорозі зустрінете й мого чоловіка. Налий-Кухоль повинен вартувати й попередити Молодця, коли скоїться яке лихо, — адже ви знаєте, що сьогодні він прийде до нас, — додала вона з гордістю. — Спасибі, тітонько, — відповів Юло. — Вперед, хлопці! Побий мене грім! — звернувся він уже до своїх, — Тепер ми його зловимо! Загін швидким кроком подався за командиром указаною стежкою. Почувши зовсім не католицьку лайку вдаваного шуана, жінка Налий-Кухля зблідла. Вона поглянула на гетри й козячі кожухи молодих фужерців, сіла на землю, й, пригорнувши до себе сина, сказала: — Свята Діво Орейська! Блаженний Лавре! Помилуйте нас! Не вірю я, щоб це були наші люди! Черевики в них не підковані… Біжи низом, попередь батька, бо так він і голови позбудеться, — сказала вона хлопчині, і той, наче лань, помчав крізь зарості дроку й ломикаменю. А тим часом мадмуазель де Верней, ідучи на побачення, не зустріла ні синіх, ні шуанів, що ганялися одні за одними по лабіринту нивок навколо хатини Налий-Кухля. Тільки-но з'явилася блакитна струминка диму над піврозваленим димарем цієї вбогої оселі, як серце у неї закалатало так шалено, що, здавалося, гучні його удари хвилями бурхали до горла. Вона зупинилась і, вхопившись рукою за гілку, вдивлялася в димок, що правив, здається, за маяк і для друзів, і для ворогів молодого проводиря шуанів. Ніколи ще вона не відчувала такого згубного хвилювання. — Ах, я занадто його кохаю! — сказала вона стиха з якимось одчаєм. — Сьогодні, мабуть, я не зможу опанувати себе… Вона рвучко пройшла відстань, що відділяла її від хижі, й опинилася на подвір'ї, де рідке болото вже затужавіло від приморозків. Величезний пес знову кинувся на неї з гавканням; але одного слова Налий-Кухля було досить, щоб він замовк і завиляв хвостом. Увійшовши в хатину, мадмуазель де Верней пильно озирнулася довкола. Маркіза там не було. Марі зітхнула вільніше. Вона з приємністю помітила, що шуан намагався трохи прибрати й очистити від бруду єдину комірчину в своєму лігві. Налий-Кухоль схопив двостволку, мовчки вклонився гості й пішов, покликавши пса. Марі провела його до порога й побачила, як він звернув праворуч від хижі, на стежку, перегороджену товстою трухлявою колодою. Звідси їй було видно довгі смуги нив, їхні загорожі здавалися анфіладою воріт, безлисті дерева й кущі відкривали найдрібніші деталі краєвиду. Коли крислатий капелюх Налий-Кухля зник удалині, мадмуазель де Верней повернулася ліворуч, щоб подивитись на фужерську церкву, але її геть усю закривав хлів. Вона кинула погляд на Куенонську долину, що скидалася на величезне муслінове покривало, — від цієї білини ще тьмянішим здавалося сіре небо, затягнене сніговими хмарами. Був один із тих днів, коли природа стає безгомінна, а повітря поглинає всі звуки. Отже, хоча сині й контршуани просувалися десь поблизу трьома лініями, утворюючи трикутник, що, наближаючись до хатини, дедалі звужувався, тиша була така глибока, що мадмуазель де Верней занепокоїлась; до її тривоги долучилось якесь фізичне відчуття туги. В повітрі відчувалося лихо. Нарешті там, де анфіладу огорож, ніби запона, заступав невеликий лісок, вона побачила чоловіка, що стрибав через огорожі, як білка, й біг з надзвичайною швидкістю. «Це він», — подумала Марі. Якби не грація рухів, то Молодця важко було б упізнати в просторій шуанській одежі, з важким мушкетом за плечима поверх козячого кожуха. Марі сховалась мерщій у хижку, покірна несвідомому відчуттю, такому самому незбагненному, як і страх; але невдовзі молодий ватажок стояв уже за два кроки від неї перед грубкою, де, потріскуючи, палало яскраве полум'я. Обоє мовчали, боячись поворухнутись, поглянути одне на одного. Однакова надія єднала їхні думки, однаковий сумнів роз'єднував їх; у цьому була мука, в цьому була солодка втіха. — Пане, — сказала нарешті мадмуазель де Верней схвильовано, — лише турбота про вашу безпеку привела мене сюди. — Мою безпеку? — гірко перепитав він. — Так, — відповіла вона, — поки я в Фужері, ваше життя під загрозою… Я надто люблю вас, і тому сьогодні покидаю місто. Більше мене там не шукайте. — Покидаєте місто, мій ангеле! Я піду за вами! — За мною? Що ви надумали? А сині? — Ах, люба моя Марі, що спільного між синіми й нашим коханням? — Але ж мені здається, що вам важко залишитись у Франції біля мене й ще важче — покинути Францію зі мною. — Чи є щось неможливе для того, хто кохає? — О, все, все можливе. Вистачило ж у мене відваги заради вас відмовитись від вас! — Як? Ви належали жахливій людині, якої не кохали, і ви відмовляєтеся зробити щасливим того, хто вас палко кохає, чиє життя було б повне вами, хто присягається належати лише вам?.. Послухай, Марі, ти любиш мене? — Так, — відповіла вона. — Ну, то будь моєю. — Ви забули, що я знову граю ганебну роль куртизанки, що не я, а ви повинні бути моїм? Якщо я хочу втекти від вас, то тільки для того, щоб вашої голови не вкрила зневага, яку я можу накликати; якби я цього не боялась, то, може б… — А коли ж я нічого не боюсь… — А хто мене в цьому переконає? Я недовірлива. Та і як же не бути недовірливою в моєму становищі?.. Якщо наше кохання буде недовге, то хай воно принаймні буде повне, щоб легше було зносити несправедливість людей. Що ви зробили для мене?.. Ви запалали до мене бажанням. Невже ви гадаєте, що через це ви підноситесь над тими, кого я зустрічала раніше? Чи ви зважились заради години щастя пожертвувати своїми шуанами, не турбуватися про них, як я не турбувалася про синіх, замордованих тоді, коли все було втрачено для мене? А якщо я звелю вам зректися своїх поглядів, своїх сподівань, свого улюбленого короля, що, може, насміється з вас, коли ви загинете за нього? Я ж ладна з побожною радістю померти за вас! Нарешті, якщо я схочу, щоб ви підкорилися першому консулові, аби тільки можна було повернутися зі мною до Парижа?.. Якщо я наполягатиму, щоб ви поїхали зі мною до Америки й там оселилися далеко від суєтного світу, аби тільки я змогла переконатися, що ви кохаєте мене заради мене самої, як я вас кохаю в цю мить? Одне слово, якщо я схочу, щоб ви знизилися до мене, замість мені підноситися до вас, що ви тоді робитимете? — Мовчи, Марі! Не наговорюй на себе. Бідолашна дитино, я тебе розгадав! Повір мені, якщо моє перше бажання було пристрастю, то тепер пристрасть стала коханням. Люба моя, душа душі моєї, я знаю, що ти така сама шляхетна, як і твоє ім'я, така сама велична, як і прекрасна; я сам належу до такого високого роду, та й почуваю в собі стільки сили, що змушу світ визнати тебе. Може, тому, що я передчуваю в тобі незнані й нескінченні насолоди… може, тому, що я, здається, знайшов у твоїй душі ті дорогоцінні риси, які змушують нас завжди любити одну й ту саму жінку… не знаю чому, але любов моя безмежна, і я думаю, що не можу існувати без тебе. Так, моє життя буде осоружне мені, якщо тебе не буде біля мене… — Як, біля вас? — Марі, ти не хочеш зрозуміти свого Альфонса? — Ах, ви вважаєте, мене так вабить ваше ім'я, ваша рука, які ви мені пропонуєте? — сказала вона із зневажливим виглядом, але її пильний погляд намагався розгадати найпотаємніші думки маркіза. — А ви впевнені, що не розлюбите мене за півроку? І яке ж буде тоді моє майбутнє? Ні, ні, тільки коханка може бути впевнена в почуттях чоловіка, бо тоді не існує ні обов'язку, ні законів, ні світу, ні інтересів дітей, — ніяких сумних помічників жінки, і якщо її влада тривала — в цьому її гордість, її щастя, що дають силу терпіти найтяжчу скорботу в світі. Бути вашою дружиною й думати, що одного дня станеш тягарем для вас!.. Перед цим страхом я віддам перевагу любові минущій, але щирій, навіть якщо вона скінчиться смертю або злиднями. Так, я більш, ніж будь-яка інша жінка, могла б бути доброчесною матір'ю, відданою дружиною, але щоб підтримувати такі почуття в жіночому серці, чоловік не повинен одружуватись у пориві пристрасті. Зрештою, хіба знаю я сама, чи подобатиметесь ви мені завтра? Ні, я не хочу заподіяти вам лиха, я покидаю Бретань, — сказала вона, помітивши вагання в його погляді,— я повернуся до Парижа, і ви не поїдете туди шукати мене… — Ні, якщо післязавтра вранці ти побачиш дим на скелі Святого Сульпіція, увечері я буду в тебе — коханцем, чоловіком, ким захочеш. Я все покину! — Альфонсе, то ти мене справді кохаєш, — сказала вона в якомусь сп'янінні,— якщо ти ризикуєш своїм життям заради того, щоб дати його мені?.. Він не відповів, лише поглянув на неї, і хоч вона опустила очі, він прочитав на розпашілому личку своєї коханої захват, рівний його захватові, й простяг до неї руки. Якесь шаленство опанувало Марі, вона схилилась на груди маркіза, вирішивши віддатись йому і в цьому безумстві знайти найвище щастя, — адже вона ризикувала всім своїм майбутнім, що його могла забезпечити, якби вийшла переможницею з цього останнього випробування. Та ледве її голова впала на плече коханого, як надворі щось зашаруділо. Вона вирвалася з його обіймів, ніби прокинувшись, і вибігла з хижі. Лише тепер вона трохи отямилася й могла обміркувати своє становище. «Він узяв би мене і, може, насміявся б із мене, — подумала вона. — Ах! Якби це було так, я вбила б його. Ні, не тепер», — додала вона, помітивши Прудконогого й подала знак, що його солдат чудово зрозумів. Бідолаха круто повернувся на підборах, удавши, що нічого не бачив. Мадмуазель де Верней миттю вбігла в хатину й притисла палець до уст, показуючи, щоб молодий ватажок зберігав цілковиту тишу. — Вони тут, — тихо промовила вона з жахом. — Хто? — Сині. — А-а! Ні, я не хочу вмирати, не діставши… — Так, візьми… Він обійняв її, похололу, беззахисну, і зірвав з її уст поцілунок, повний насолоди й жаху, бо він був перший і міг лишитися останнім. Потім вони разом підійшли до порога і, сховавшись за одвірком, почали стежити. Маркіз побачив Гюдена і його загін з дванадцяти чоловік — вони стояли внизу, в Куенонській долині. Він обернувся до анфілади загорож — семеро солдатів чатували біля трухлявої колони. Він виліз на бочку з сидром і продер ґонтовий дах, щоб вистрибнути нагору; але, просунувши голову в отвір, миттю сховав її: Юло стояв на пагорку, перегороджуючи йому дорогу до Фужера. Монторан поглянув на кохану, в неї вихопився зойк відчаю: вона почула тупотіння трьох загонів, що оточували хижу. — Виходь перша, — сказав він, — будеш мені захистом. Ці слова сповнили її гордощами й щастям, вона стала перед дверима, а маркіз звів курок свого мушкета. Змірявши поглядом відстань від порога хатини до трухлявої колоди, Молодець кинувся на сімох синіх, обсипаючи їх кулями, і прорвався крізь них. Всі три загони кинулись до загорожі, через яку перестрибнув ватажок шуанів, і побачили, як він мчить полем із неймовірною швидкістю. — Вогонь! Вогонь! Тисяча чортів! Які ж із вас французи! Вогонь, мерзотники! — вигукував Юло щосили. Тільки-но з пагорка пролунали ці слова, солдати й Гюденові хлопці дали дружний залп, але, на щастя втікача, погано прицілились. Маркіз уже підбіг до загорожі в кінці першої ділянки, та коли він, перестрибнувши її, майже досяг другої ниви, його мало не схопив Гюден, що пустився, розлючений, за ним навздогін. Почувши за собою тупіт небезпечного супротивника, Молодець помчав іще швидше. А проте й маркіз, і Гюден майже водночас підбігли до загорожі, але тут Монторан так влучно жбурнув свого мушкета Гюденові в голову, що той одразу сповільнив біг. Неможливо змалювати тривогу Марі й ту увагу, з якою стежили за цим видовищем Юло і загін синіх. Усі мовчки, несвідомо повторювали рухи тих, що бігли. Молодець і Гюден разом досягли білої заслони, яку утворив укритий інеєм лісок, але раптом Гюден метнувся назад і сховався за яблунею. Десятків зо два шуанів, що досі не стріляли, боячись убити свого командира, вискочили з ліска й враз продірявили кулями дерево. Увесь загін Юло побіг рятувати Гюдена, а він, беззбройний, перебігав від яблуні до яблуні, використовуючи хвилини, коли королівські ловчі набивали рушниці. Він недовго був у небезпеці. Контршуани, приєднавшись до синіх, на чолі з Юло приспіли на підмогу молодому офіцерові, добігши до того місця, де маркіз шпурнув у нього мушкет. Саме в цю мить Гюден помітив свого супротивника, що, зовсім знесилений, сидів під деревом край лісочка; тоді він, полишивши своїм товаришам обмінюватися пострілами з шуанами, що сховалися за бічною огорожею поля, обминув їх і побіг до маркіза з прудкістю дикого звіра. Побачивши це, королівські ловчі відчайдушними вигуками попередили свого ватажка; потім, вистріливши із звичайною для браконьєрів влучністю, вони спробували чинити опір контршуанам, але ті відважно вихопились на насип, що правив їхнім ворогам за укріплення, і взяли кривавий реванш. Шуани повибігали на дорогу вздовж огорожі тієї ділянки, де відбувалася ця сцена, і захопили пагорок, що Юло необачно його покинув. Поки сині отямились, шуани засіли за виступами скель і звідти могли цілком безпечно обстрілювати солдатів Юло, якби вони надумали почати наступ. Поки Юло з кількома солдатами пробирався до лісочка, щоб розшукати Гюдена, фужерці почали роздягати вбитих шуанів і добивати поранених. У цій жахливій війні жодна сторона не брала в полон. Маркізові пощастило врятуватись, а шуани й сині обопільно визнали неприступність своїх позицій і марність дальшої боротьби — і ті, і ті міркували тільки, як би звідси вибратися. — Якщо я втрачу цього юнака, — вигукнув Юло, уважно вдивляючись у лісок, — я не хочу більше заводити друзів! — А диви, — сказав один з молодих фужерців, обшукуючи вбитого, — ця пташка золотопера! І він показав землякам гаманця, повного золотих монет, що знайшов у кишені товстуна, вдягненого в чорне. — А що це у нього? — спитав другий, тримаючи в руці молитовника, якого витяг з кишені редингота. — Та це ж священик! — вигукнув він, кидаючи молитовника додолу. — От злодюга, на цьому не розживешся! — сказав третій, знайшовши в кишенях у шуана, якого він роздягав, тільки два екю по шість франків. — Але ж черевики в нього знамениті! — відповів солдат, збираючись їх стягти. — Візьмеш черевики, якщо при розподілі вони припадуть тобі,— озвався один із фужерців, скидаючи черевики з ніг мерця й шпурляючи їх на купу здобичі. Четвертий контршуан приймав гроші, щоб поділити їх, коли зберуться всі учасники експедиції. Коли Юло повернувся з Гюденом, друга спроба якого захопити Молодця була така сама небезпечна, як і марна, він побачив десятків зо два своїх солдатів і з тридцять контршуанів перед купою мертвих ворогів: у рів, що йшов уздовж огорожі, було скинуто одинадцять ворожих трупів. — Солдати! — суворо вигукнув Юло. — Я забороняю вам ділити це ганчір'я! Шикуйтесь! Швидко! — Командире, — сказав один солдат, показуючи Юло свої черевики, з яких вилазили всі п'ять пальців обох ніг, — ну, гроші — нехай! Але отаке взуття, — додав він, тикаючи рушничним прикладом у пару підкованих черевиків, — отаке взуття було б мені якраз по нозі. — Ти понадився на англійські черевики? — дорікнув йому Юло. — Командире, — шанобливо озвався один із фужерців, — на війні ми завжди ділили здобич. — Я не бороню вам, — гостро перебив його Юло, — робіть, як звикли. — Тримай, Гюдене, цього гаманця, в ньому повно луїдорів; ти наморився добре, і твій начальник не заперечуватиме, коли ти його візьмеш, — звернувся до офіцера один із його давніх приятелів. Юло скоса поглянув на Гюдена й побачив, що той зблід. — Це гаманець мого дядька! — вигукнув юнак. До краю знесилений, він усе ж підійшов до купи мерців, і перший, на кого він кинув погляд, був труп його дядька; та ледве Гюден побачив червоно-чорне обличчя, вже вкрите синюватими плямами, задубілі руки і рану від кулі, він глухо скрикнув, а тоді сказав: — Ходімо, командире. Загін синіх рушив. Юло підтримував рукою свого молодого друга. — Побий мене грім! Заспокойся! — казав йому старий вояка. — Але ж він помер, — відповів Гюден, — помер! Це був мій єдиний родич, і хоч він кляв мене, а все-таки любив. Якби король повернувся, весь наш край вимагав би моєї голови, а старий сховав би мене під своєю сутаною. — Ото дурний! — казали національні гвардійці, що лишилися ділити здобич. — Стариган був заможний і, напевно, не встиг у заповіті позбавити його спадщини. Поділивши здобич, контршуани наздогнали невеличкий загін синіх і пішли за ним на деякій відстані.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка