Оноре де Бальзак шуани, або бретань 1799 року батько горіо



Сторінка14/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.76 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29

— Так, сталося, пане маркізе, — відповів славетний контрабандист, зніяковілий, як кожна проста людина, що, опинившись перед великим паном, спершу відчуває ярмо пересудів, та коли вже переступить бар'єр, який розділяє їх, і відчує себе рівнею йому, то не знає ніякого впину. — Сталося, і ви прийшли дуже до речі. Я не майстер говорити кучеряво і скажу навпростець. Протягом останньої війни я командував п'ятьма сотнями людей. Відколи ми знову взялися за зброю, я зумів завербувати на службу королю тисячу хлопців з головами такими самими впертими, як і моя. Ось уже сім років я ризикую життям заради святої справи. Я вам не дорікаю, але ж за всяку працю треба платити. Отже, насамперед я хочу, щоб мене називали паном де Котро. Я хочу, щоб мені надали звання полковника, а інакше я піду повинюся першому консулові. Річ у тім, пане маркізе, що мої люди та я маємо такого з біса настирливого позикодавця, що його вимоги завжди мусимо виконувати. Ось він! — додав Котро, ляснувши себе по череву. — Скрипалі вже прийшли? — глузливо спитав маркіз у пані дю Га. Але контрабандист брутально зачепив занадто важливе питання, а ці люди, не менш корисливі, ніж честолюбні, надто довго не були певні, чи справді їм можна сподіватися чогось від короля, тому зневага молодого командувача не могла покласти край цій сцені. Молодий і запальний шевальє дю Віссар рвучко став перед Монтораном і вхопив його за руку, щоб той не пішов. — Обережно, пане маркізе, ви надто легковажите людьми, що мають деяке право на вдячність з боку того, кого ви тут представляєте. Ми знаємо, що його величність уповноважив вас оцінювати наші заслуги, за які нам належить нагорода на цьому чи на тому світі,— адже повсякчас на нас чекає ешафот. Щодо себе, то скажу, що чин генерал-майора… — Ви хочете сказати — полковника… — Ні, пане маркізе, Шарет уже зробив мене полковником. Моє право на чин, про який я сказав, беззаперечне, і зараз я клопочуся не за себе, а за всіх відважних бойових товаришів, чиї заслуги треба ще засвідчити. На сьогодні їм досить буде вашого підпису й ваших обіцянок. І мені здається, — додав він стиха, — не треба багато, щоб їх задовольнити. Але, — він знову заговорив голосно, — коли у Версалі зійде сонце і осяє щасливі дні монархії, чи легко буде відданим людям, які допомагали королю в самій Франції завоювати Францію, домогтися ласки для своїх родин, пенсій для вдів, повернення так недоречно конфіскованого майна. Сумніваюсь. Отже, пане маркізе, писані докази зроблених послуг не завадять. У мене ніколи не буде недовіри до короля, тільки до його міністрів та придворних, цих бакланів, які йому туркотатимуть у вухо про загальне добро та честь Франції, потреби корони та ще багато інших нісенітниць. І якого-небудь відданого вандейця чи хороброго шуана тільки висміють, бо він буде вже старий і шпага, яку він підняв на захист справедливої справи, теліпатиметься у нього в ногах, схудлих від нестатків… Чи ви вважаєте, що ми помиляємось? — Ви говорите дуже красномовно, пане дю Віссар, але трохи передчасно, — відповів маркіз. — Послухайте, маркізе, — тихенько сказав граф де Бован. — Слово честі, як на мене, то Ріфоель висловив тут слушні речі. Ви ж бо певні, що король завжди вас вислухає; а ми бачитимемо нашого владаря тільки вряди-годи, і я вам кажу: коли ви не дасте слова дворянина, що допоможете мені свого часу одержати посаду головного єгермейстера Франції, то на якого біса я важитиму своєю головою? Завоювати для короля Нормандію — це не якась там дрібничка, отож я розраховую ще й на орден. Але, — додав він, почервонівши, — ми ще матимемо час поміркувати про це. Боронь, Боже, щоб і я ще надокучав вам, як оці злидарі. Ви поговорите про мене з королем, та й годі. Кожен із начальників знайшов більш або менш зручний спосіб повідомити маркіза про ту надмірну нагороду, якої він жадав за свої послуги. Один скромно претендував на посаду губернатора Бретані, інший — домагався маєтку й баронського титулу, цей — чину, той — командування полком; усі вимагали пенсії. — Ну, а ви, бароне, — звернувся маркіз до пана дю Геніка, — ви хіба нічого не хочете? — Далебі, маркізе, ці пани лишили для мене тільки корону Франції, доведеться задовольнитися нею… — Ох, панове! — промовив абат Гюден громовим голосом. — Подумайте все-таки, що своєю поквапливістю ви все зіпсуєте в день перемоги. Адже король змушений буде зробити деякі поступки революціонерам. — Якобінцям? — вигукнув контрабандист. — Хай тільки король дасть мені наказ, — і ми швидко їх спекаємось: даю слово, що мої тисяча хлопців умить перевішають їх усіх. — Пане де Котро, — відповів маркіз, — я бачу, що вже з'явився дехто із запрошених. Ми всі повинні змагатися в запалі й ретельності, щоб переконати цих людей приєднатися до нашої святої справи, і ви самі розумієте, що зараз не час розглядати ваші вимоги, нехай навіть і справедливі. Кажучи це, маркіз попрямував до дверей, ніби наміряючись вийти назустріч гостям — кільком околишнім дворянам; але відважний контрабандист заступив йому дорогу з покірним і шанобливим виглядом: — Ні, ні, пане маркізе, вибачте мені, але в тисяча сімсот дев'яносто третьому році якобінці дуже добре навчили нас, що не той їсть паляницю, хто жне пшеницю. Підпишіть мені оцей папірець, і завтра ж я приведу вам півтори тисячі хлопців, а ні — умовлюся з першим консулом. Гордовито поглянувши навколо себе, маркіз помітив, що ані зухвальство старого повстанця, ані його рішучий вигляд ні в кого не викликають невдоволення. Тільки один, що сидів у кутку, здавалося, не брав участі в цій сцені і набивав собі тютюном череп'яну люльку. Зневага до промовців, скромна поза і погляд, у якому помітне було співчуття, змусили маркіза уважніше придивитись до цього безкорисливого вояки, в якому він упізнав майора Бріго; вождь роялістів швидко підійшов до нього. — А ти? — звернувся він до нього. — Чого ти просиш? — О пане маркізе, хай лиш король повернеться, і я буду задоволений. — А для тебе? — Для мене? Жартуєте, ваша вельможність! Маркіз потиснув жорстку руку бретонця і, підійшовши до пані дю Га, сказав: — Пані, я можу загинути в бою, не встигши подати королю правдивого звіту про стан католицької армії в Бретані. Якщо вам пощастить побачити реставрацію, не забудьте ні цієї хорошої людини, ні барона дю Геніка. У них двох більше відданості, ніж в усіх цих панів. Він показав на начальників, що вичікували з виразною нетерплячкою, коли вже молодий маркіз задовольнить їхні прохання. Всі тримали в руках розгорнуті папери, де їхні заслуги були, мабуть, перелічені й засвідчені роялістськими генералами минулих воєн, і всі вже починали ремствувати. В цій юрбі абат Гюден, граф де Бован і барон дю Генік радились, як допомогти маркізові відхилити такі надмірні вимоги, бо вважали становище молодого командувача дуже складним.  

Раптом маркіз оглянув усе зборище своїми синіми очима, в яких блиснула іронія, й промовив дзвінким голосом: — Панове, я не знаю, чи ті повноваження, які король зволив мені дати, досить широкі для того, щоб я зміг задовольнити ваші вимоги. Може, він і не передбачав такої запопадливості й такої відданості. Ви самі зараз побачите, які в мене обов'язки, і, можливо, я зможу їх виконати. Він вийшов і швидко повернувся, тримаючи в руках розгорнутого листа з королівською печаткою й підписом. — Ось лист, на підставі якого ви повинні підкорятися мені,— сказав він. — Згідно з ним я повинен управляти ім'ям короля Бретанню, Нормандією, Меном та Анжу і встановлювати заслуги офіцерів, що відзначилися в королівських арміях. Гомін задоволення перебіг по всьому гурті. Шуани підійшли до маркіза, шанобливо його оточили. Всі погляди були прикуті до королівського підпису. Молодий командувач, що стояв перед каміном, раптом кинув лист у вогонь, де його миттю знищило полум'я. — Віднині,— вигукнув юнак, — я хочу командувати тільки тими, хто в королі бачить короля, а не здобич власної зажерливості. Ви вільні, панове, можете залишити мене… Пані дю Га, абат Гюден, майор Бріго, шевальє дю Віссар, барон дю Генік і граф де Бован захоплено гукнули: «Хай живе король!» Решта якусь мить вагалися, чи приєднатись до цього вигуку, а потім, вражені благородним вчинком маркіза, почали просити, щоб він усе забув, запевняючи, що й без королівського листа він залишиться їхнім вождем. — Ходімо танцювати, — голосно сказав граф де Бован, — що буде, те й буде! Зрештою, — додав він весело, — краще вже, друзі, молити самого Бога, ніж його святих! Спершу воюватимем, а там — побачимо. — Оце добре сказано! Даруйте, пане бароне, — тихенько сказав Бріго, звертаючись до вірного дю Геніка, — ніколи я не бачив, щоб уранці вимагали плату за весь день. Усі розійшлися по вітальнях, де вже зібралося кілька гостей. Маркіз марно намагався зігнати з обличчя похмурий вираз; начальники ясно бачили, яке гнітюче враження справила ця сцена на людину, чия відданість поєднувалась іще з прекрасними молодечими ілюзіями, і їм стало соромно. П'янка радість охопила цю юрбу найзапальніших прибічників роялістської партії, що в глушині своєї непокірної провінції не могли тверезо оцінити подій революції і сприймали за дійсність свої примарливі сподіванки. Відважні військові операції, що їх розпочав Монторан, його ім'я, багатство, його здібності підняли в усіх бойовий дух і викликали політичне сп'яніння, найнебезпечніше з усіх різновидів сп'яніння, бо охолодити його можуть тільки потоки крові, яку найчастіше проливають марно. Для всіх, хто тут зібрався, революція була тільки минущим заворушенням у французькому королівстві, де, на їхню думку, не відбулося ніяких змін. Навколишні села все ще належали Бурбонам. Роялісти панували тут так повновладно, що за чотири роки перед тим Гош домігся не стільки миру, скільки перемир'я. Дворяни дуже легковажно трактували республіканців: для них Бонапарт був кимось на зразок Марсо[52], тільки щасливішим за свого попередника. Отож дами весело готувалися до танців. Лише деякі начальники, яким уже довелося зітнутися з синіми, усвідомлювали всю серйозність становища, та, знаючи, що говорити про першого консула та його могутність — марна річ, бо відсталі земляки їх не зрозуміють, вони розмовляли тільки між собою, збайдужа поглядаючи на жінок, за що ті мстилися, зовсім не звертаючи на них уваги, й переминали на зубах одна одну. Пані дю Га, що взяла на себе обов'язки господині балу, намагалася вгамувати нетерпіння танцюристок, звертаючись до кожної зі звичайними люб'язностями. Уже чути було пронизливі звуки настроюваних інструментів, коли раптом пані дю Га помітила маркіза, обличчя якого ще мало зажурений вираз; вона швидко підійшла до нього й сказала: — Сподіваюся, що вас пригнічує не та дуже звичайна сцена, що відбулась у вас із нашими селюками?  

Вона не дістала відповіді, маркіз поринув у свої думки і, здавалося, досі ще чув пророчий голос Марі, що серед цих самих шуанських ватажків переконувала його у Вівітьєрі облишити боротьбу королів проти народу. Але цей юнак мав надто піднесену душу, надто багато в нього було гордості, а може, й переконаності, щоб покинути розпочату справу, і він вирішив відважно продовжувати її, незважаючи на всі перешкоди. Він згорда підвів голову і лише тоді усвідомив те, що казала йому пані дю Га. — Думкою ви, звичайно, у Фужері,— з гіркотою сказала вона, побачивши, що її спроби розважити маркіза марні.— Ах, пане, я віддала б усю свою кров, аби лиш та жінка була ваша і ви були щасливі з нею. — Чому ж ви тоді стріляли в неї? — Бо хотіла, щоб вона або померла, або була у ваших обіймах. Справді, пане, я могла кохати маркіза де Монторана тоді, коли бачила в ньому героя. А відколи його розлучило зі славою зрадливе серце якоїсь оперної танцівниці, в мене залишилося до нього саме тільки почуття сумної приязні. — Щодо кохання, — відповів маркіз не без іронії,— то ви хибної думки про мене. Якби я любив цю дівчину, я менше прагнув би її… І якби не ви, то більше я про неї, може, й не думав би. — Ось вона! — раптом сказала пані дю Га. Квапливість, з якою маркіз повернув голову, завдала бідолашній жінці глибокого болю; але яскраве сяйво свічок давало їй змогу добре помічати найменші зміни в виразі обличчя людини, яку вона так пристрасно кохала, і в неї зажевріла надія на повернення щастя, коли Монторан обернувся до неї, посміхаючись із цих її жіночих хитрощів. — З чого ви посміхаєтесь? — запитав граф де Бован. З мильної бульки, що зникла! — весело відповіла пані дю Га. — Маркіз, якщо йому можна вірити, дивується тепер, як могло його серце калатати хоч одну мить заради тієї дівки, що називала себе мадмуазель де Верней. Пригадуєте? — Тієї дівки?.. — перепитав граф із докором. — Пані, я, як винуватець усього лиха, повинен його виправити, і я даю слово честі, що вона справді дочка герцога де Вернея. — Графе! — вигукнув маркіз, у якого аж голос змінився. — Котрому ж вашому слову честі вірити — тому, що ви дали у Вівітьєрі, чи тепер, у Сен-Джемсі?  



Гучний голос повідомив про прибуття мадмуазель де Верней. Граф метнувся до дверей, з найглибшою пошаною запропонував руку незнайомій красуні і, провівши її крізь гурт цікавих, представив маркізові й пані дю Га. — Вірити лише сьогоднішньому, — відповів він остовпілому Монторанові. Пані дю Га зблідла, побачивши осоружну їй дівчину, що якусь мить стояла непорушно і гордовито оглядала присутніх, шукаючи між ними тих, котрі були у Вівітьєрі. Вона дочекалася вимушеного вітання від суперниці, не поглянувши на маркіза, дозволила графові провести себе на почесне місце й посадити поруч пані дю Га, якій вона поблажливо ледь кивнула головою, а та, керуючись жіночим інстинктом, не виявила і найменшої досади й набрала веселого, приязного вигляду. Незвичайне вбрання та врода мадмуазель де Верней викликали серед присутніх шепотіння. Коли маркіз і пані дю Га придивилися до учасників збіговиська у Вівітьєрі, вони помітили, що поза кожного сповнена щирої пошани, кожен ніби шукав способу запобігти ласки в молодої парижанки, ще недавно так приниженої. Отже, вороги зустрілися. — Але ж це справжнє чаклунство, мадмуазель! В усьому світі одна тільки ви можете так дивувати людей. Невже ви приїхали зовсім самі? — казала пані дю Га. — Зовсім сама, — підтвердила мадмуазель де Верней, — тож сьогодні ввечері, пані, ви можете вбити тільки мене. — Будьте вибачливі,— провадила далі пані дю Га. — Я й сказати не можу, як мені приємно знову бачити вас. Справді, мене весь час гнобило почуття провини перед вами, і я шукала нагоди спокутувати її. — Щодо ваших провин, пані, то я охоче дарую все, чим ви завинили переді мною; та моє серце крає смерть синіх, що загинули через вас. Я ще, мабуть, могла б закинути вам надмірно різку манеру вести кореспонденцію… Та дарма! Я все вам прощаю в подяку за послугу, що ви мені зробили. Пані дю Га втратила владу над собою, коли прекрасна суперниця потиснула їй руку, посміхаючись із образливою люб'язністю. Маркіз лишався непорушний, але якраз у цю мить він міцно схопив графа за руку. — Ви негідно ошукали мене, — сказав він, — і навіть кинули тінь на мою честь; я не якийсь там Жеронт[53] із комедії,— чи ви, чи я повинні за це розплатитися життям. — Маркізе, — бундючно відповів граф, — я готовий дати вам усі пояснення, яких ви тільки зажадаєте. І вони рушили до сусідньої кімнати. Навіть найменше втаємничені в цю сцену починали розуміти її вагу, і коли скрипки заграли до танцю, ніхто й не ворухнувся. — Мадмуазель, яку ж послугу я мала честь вам зробити, та ще таку важливу, що заслужила… — почала пані дю Га, з якимсь шаленством стискаючи губи. — Пані, чи ж не ви з'ясували мені справжню вдачу маркіза де Монторана? З якою байдужістю цей жахливий чоловік покинув мене на загибель!.. Охоче відступаю його вам. — А чого ж ви шукаєте тут? — палко спитала пані дю Га. — Пошани й гідності, яких ви позбавили мене у Вівітьєрі, пані. Що ж до решти, то прошу не турбуватись. Якби навіть маркіз і повернувся до мене, ви, певне, знаєте, що «любов не вернеться вже знов». Пані дю Га взяла мадмуазель де Верней за руку з тією манірною лагідністю, яку жінки так охоче виявляють одна одній, особливо в присутності чоловіків. — Ну що ж, бідолашна дитинко, я просто в захопленні від вашої розважливості. Якщо послуга, яку я вам зробила, і здавалась надто суворою, то нехай вона буде принаймні повна, — говорила вона, стискаючи дівчині руку, хоч відчувала бажання вп'ястися в цю ніжну ручку нігтями. — Слухайте, я знаю маркізову вдачу, — провадила вона, фальшиво всміхаючись, — він ошукав би вас, він не хоче й не може ні з ким одружитися. — Он що!.. — Так, мадмуазель! Він узявся за це небезпечне доручення тільки для того, щоб заслужити руку мадмуазель д'Юкзель, — а його величність обіцяв йому свою цілковиту підтримку. — Ах, он що!.. Мадмуазель де Верней нічого не додала до цього глузливого вигуку. Молодий і вродливий шевальє дю Віссар, нетерпеливлячись заслужити пробачення за свій жарт, що став початком образ у Вівітьєрі, підійшов до неї і шанобливо запросив до танцю; вона простягла йому руку й пурхнула, щоб зайняти місце в кадрилі, в якій взяла участь і пані дю Га. Убрання дам, котрі нагадували моди вигнаного королівського двору, напудрене й завите волосся — все це здавалося смішним, особливо в порівнянні з елегантним, багатим і водночас строгим туалетом, що його мода дозволила вдягти мадмуазель де Верней. Жінки вголос обурювалися, а in petto[54] заздрили. Чоловіки не переставали милуватися природною красою зачіски, кожною дрібницею вбрання, вся чарівність якого була в тому, що воно підкреслювало стрункий стан. В цю мить маркіз і граф повернулися до зали і стали позад мадмуазель де Верней, що й не обернулася. Та якби вона й не побачила маркіза в дзеркалі, що стояло якраз навпроти неї, то могла б здогадатися про його присутність з поводження пані дю Га, яка за вдаваною байдужістю ледве приховувала нетерпляче очікування поєдинку, що рано чи пізно мав відбутися між закоханими. Хоч маркіз і балакав з графом та двома іншими гостями, проте він прислухався до розмови між кавалерами й дамами, які з примхи контрдансу на хвилинку зайняли місце мадмуазель де Верней та її сусідів.  

— Боже мій, пані, вона справді прибула сама, — сказав кавалер. — На це потрібна неабияка відвага, — відповіла дама. — Якби я була так вдягнена, мені здавалося б, що я гола, — промовила інша дама. — Вбрання, звичайно, не надто пристойне, — відказав кавалер, — але вона така гарна, і ця сукня так їй до лиця! — Слухайте, мені соромно за неї, вона надто добре танцює. Чи не здається вам, що в ній одразу можна пізнати оперну танцівницю! — вела далі заздрісна дама. — Може, вона прибула сюди на переговори від імені першого консула? — спитала третя дама. — Ну, це жарти! — відповів кавалер. — Її посагом не буде невинність, — сміючись, промовила перша дама. Молодець раптом обернувся, щоб подивитись, котра з жінок дозволила собі таке глузування, і тоді пані дю Га поглянула на нього так, ніби хотіла сказати: «Бачите, що про неї думають!» — Пані,— мовив сміючись граф ворогові Марі,— поки що тільки дами позбавили її невинності…  



Монторан у думці пробачив графові всі його провини. Він наважився нарешті кинути погляд на свою кохану: її врода, як то майже завжди буває в жінок, у сяйві свічок здавалася ще досконалішою. Але вона обернулася до нього спиною й, вернувшись на місце, заговорила із своїм кавалером; до вух маркіза долинав її надзвичайно лагідний, пестливий голос. — Перший консул шле до нас дуже небезпечних посланців, — сказав партнер. — Пане, — відповіла вона, — це вже було сказано у Вівітьєрі. — Але ж пам'ять у вас, немов у самого короля, — відказав дворянин, невдоволений із себе. — Щоб вибачати образи, треба їх пам'ятати, — жваво відповіла вона, пом'якшуючи незручність становища усміхом. — Чи ця амністія поширюється на нас усіх? — спитав у неї маркіз. Але вона не відповіла й, лишивши Монторана в збентеженні, знов пурхнула в танець із дитячим захопленням; він дивився на неї холодно й сумно; помітивши це, вона кокетливо нахилила голову, щоб підкреслити граційний вигин шиї, і, певна річ, не проминула жодного руху, який би міг показати надзвичайну довершеність її постаті. Марі вабила, як надія, вона тікала, як спомин. Дивитись, як вона танцює, означало піддатися бажанню володіти нею будь-що. Вона це знала, й усвідомлення своєї вроди надавало її обличчю невимовної принади. Маркіз відчув у своєму серці справжню бурю кохання, люті й шаленства, він міцно стиснув графові руку й вийшов. — Що? Він пішов? — спитала мадмуазель де Верней, повернувшись на своє місце. Граф метнувся в сусідню кімнату й багатозначно кивнув головою своїй протеже, підводячи до неї Молодця. «Він мій!» — подумала вона, поглядаючи в дзеркало на маркіза, схвильоване обличчя якого променіло надією. Вона зустріла молодого вождя гнівним мовчанням, але покинула його з усміхом на устах; вона бачила, наскільки він вищий за інших, і пишалася, що може так його мучити; підкоряючись інстинктові, в тій чи іншій мірі властивому всім жінкам, Марі хотіла, щоб він дорого заплатив за кілька ніжних слів, щоб усвідомив усю їх цінність. Коли контрданс закінчився, всі дворяни, котрі були у Вівітьєрі, оточили мадмуазель де Верней, і кожен намагався домогтись прощення своєї провини більш чи менш вдалими лестощами; але той, кого вона хотіла бачити біля своїх ніг, не підходив до юрби, де вона царювала. «Він ще й досі вважає, що його люблять, — подумала вона, — і не хоче приєднуватися до людей, для мене байдужих». Вона відмовилась танцювати. Потім, начебто свято було влаштоване на її честь, почала переходити від однієї групи учасників кадрилі до іншої, спираючись на руку графа де Бована, виказуючи до нього певну прихильність. Події у Вівітьєрі стали відомі всім гостям до найменших подробиць завдяки старанням пані дю Га, яка сподівалася, що, розповідаючи про взаємини мадмуазель де Верней і маркіза, вона зведе ще одну перепону їх можливому примиренню: отже, двоє закоханих, що були у сварці, стали об'єктом загальної уваги. Монторан не насмілювався підійти до коханої, бо свідомість своєї провини і бурхливі бажання, що знову спалахнули в його серці, навіювали йому майже страх перед нею; а дівчина, яка нібито розглядала танцюристів, крадькома вдивлялася в його вдавано спокійне обличчя. — Тут страшенно душно, — сказала вона своєму кавалерові.— Я бачу, що в пана де Монторана зовсім мокре чоло. Я задихаюся, проведіть мене в іншу кімнату, де можна вільніше дихати. І вона кивнула головою на двері сусідньої вітальні, де кілька чоловік грали в карти. Маркіз пішов туди за своєю коханою, — її слова він угадав з поруху вуст. Він насмілився сподіватись, що вона віддалилась від гурту, аби тільки побачитися з ним, і ця можлива ласка надала його пристрасті ще не знаної сили; його любов зросла від упертого опору, що його він уже кілька днів уважав за потрібне чинити їй. Мадмуазель де Верней подобалось піддавати тортурам молодого командувача шуанів, її погляд, такий ніжний, такий оксамитний, коли призначався графові, ставав сухим і похмурим, коли її очі випадково зустрічалися з очима маркіза. Монторан, здавалося, зробив болісне зусилля, сказавши глухим голосом: — Отже, мені вибачення нема?  

— Любов не вибачає нічого або вибачає все, — холодно відповіла Марі.— Але треба любити, — додала вона, побачивши, що маркіз радісно стрепенувся. Вона знову сперлась на графову руку й швидко вийшла в схожу на будуар кімнату, суміжну із вітальнею. Маркіз пішов за Марі. — Ви повинні мене вислухати! — вигукнув він. — Можна подумати, пане, — відповіла вона, — що я прийшла сюди заради вас, а не з пошани до себе самої. Якщо ви не припините цього бридкого переслідування, я піду звідси. — Добре, — сказав він, згадавши одну з найбожевільніших витівок останнього герцога Лотарінгського, — дозвольте мені говорити з вами доти, доки я зможу тримати в руці оцю вуглину. Він нахилився до каміна, схопив розжеврену вуглину й міцно стис у руці. Мадмуазель де Верней почервоніла, швидко звільнила свою руку з графової й здивовано подивилась на маркіза. Граф тихенько вийшов, залишивши закоханих на самоті. Такий нерозважний вчинок збентежив серце Марі, бо в коханні найпереконливіше — це відважне безглуздя. — Цим ви тільки доводите, — сказала вона, намагаючись примусити його викинути вуглину, — що могли б і мене віддати на найжорстокіші тортури. В усьому ви доходите до крайнощів. Повіривши дурневі й жіночим наклепам, ви припустили думку, що та, котра врятувала вам життя, здатна вас продати. — Так, — сказав він з усмішкою, — я був жорстокий до вас, але забудьте це назавжди, а я не забуду ніколи. Вислухайте мене, благаю вас. Мене ганебно ошукали, але того фатального дня стільки обставин з'єдналося проти вас. — І цих обставин вистачило, щоб згасла ваша любов? Він завагався з відповіддю, вона зробила зневажливий рух і підвелась. — О Марі, віднині я не хочу вірити, що ви… — Та покиньте ж вуглину! Ви шаленець! Розтуліть жменю, я вимагаю! Йому було приємно опиратися ніжним зусиллям коханої, щоб далі тривала гостра втіха, коли його руку міцно й пестливо стискали маленькі пальчики; та нарешті їй таки пощастило розтулити руку, яку хотілося поцілувати. Кров загасила вуглину. — Ну, й до чого це все?.. — спитала вона.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка