Оноре де Бальзак шуани, або бретань 1799 року батько горіо



Сторінка13/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.76 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   29

Побожна бретонка зупинилася, склала руки й проказала молитву до святої Анни Орейської, благаючи послати їм щасливий кінець у цій мандрівці. Марі стояла в задумі, поглядаючи то на простодушне обличчя своєї покоївки, що ревно молилася, то на мінливі відблиски місячного світла, що, пробиваючись крізь просвіти дзвіниці, надавало гранітові філігранної легкості. Мандрівниці швидко дійшли до хатини Налий-Кухля. Хоч які нечутні були їхні кроки, вони розбудили одного з тих величезних псів, яким бретонці довіряють охорону своїх дверей, що замикаються тільки звичайними дерев'яними засувками. Пес підбіг до чужинок і загавкав так люто, що їм довелося відступити на кілька кроків і покликати на допомогу; але в хаті ніщо й не ворухнулося. Та коли мадмуазель де Верней подала сигнал криком сови, одразу ж пронизливо заскрипіли іржаві завіси, і Налий-Кухоль, що квапливо скочив з ліжка, вистромив з дверей своє похмуре обличчя. — Мені треба якнайшвидше дістатися до Сен-Джемса, — сказала Марі, показуючи «доглядачеві Фужера» рукавичку маркіза Монторана. — Граф де Бован сказав, що ти мене проведеш і будеш моїм захисником у дорозі. Отже, любий мій Налий-Кухлю, осідлай нам двох віслюків і приготуйся супроводити нас. Часу обмаль: якщо ми завтра ввечері не доїдемо до Сен-Джемса, то не побачимо ні Молодця, ні балу. Ошелешений Налий-Кухоль узяв рукавичку, оглянув її з усіх боків і засвітив смоляну свічку, що була завтовшки з мізинець і кольором скидалася на медяник. Цей товар, що його привозять до Бретані з півночі Європи, як і все, на що натрапляв погляд у цій особливій країні, свідчив про цілковите незнання найзвичайніших принципів торгівлі. Побачивши зелену стьожку на рукавичці, розглянувши мадмуазель де Верней, Налий-Кухоль пошкрябав за вухом, вихилив збанок сидру, запропонувавши склянку й прекрасній дамі, а тоді залишив її сидіти біля столу на зашмарованому до блиску каштановому ослоні, а сам пішов розшукувати віслюків. Синювате світло екзотичної свічки не могло затьмарити примхливої гри місячного проміння, що вкривало ясними плямами чорну стелю й меблі в закуреній хижці. Хлопчик здивовано підвів своє гарненьке личко, а над його пишними кучерями дві корови, поблискуючи великими очима, попросовували рожеві морди крізь діри в стіні хліва. Здоровенний пес — вигляд у нього був не дурніший, ніж у людей з цієї сім'ї, — здавалося, розглядав незнайомих жінок з не меншою цікавістю, ніж хлопець. Художник довго б милувався нічними ефектами цієї картини, але Марі не хотілося заводити розмову з Барбеттою, що підвелася на постелі, як привид, і вже, пізнавши її, широко розплющила очі; дівчина вийшла, щоб вирватися із смердючої халабуди й уникнути запитань Довгодзьобої. Вона хутко вибралась нагору східцями, вирубаними в скелі, під якою притулилась хижка Налий-Кухля, і замилувалася безмежним розмаїттям краєвидів — досить було ступити крок вище, до верховини, чи нижче, до балки, як пейзаж змінювався. Місячне сяйво оповивало Куенонську долину немовби ясним серпанком. Звичайно, жінці, що ховає в серці зневажену любов, більше відповідає меланхолія, якою сповнює душу ніжне сяйво, фантастичні потвори скель, нюанси різних кольорів на воді. Раптом тишу порушило ревіння віслюків; Марі квапливо зайшла до шуанової хижки, й вони незабаром вирушили. Налий-Кухоль, озброєний мисливською двостволкою, вдягнений у козячий кожух, нагадував Робінзона Крузо. Вугрувате зморщене обличчя шуана ледь виглядало з-під крислатого капелюха, що його селяни ще й досі носять за давньою традицією, пишаючись завойованим за часів кріпацтва правом на цей старовинний панський головний убір. Маленький нічний караван, рухаючись під охороною провідника, чиє вбрання, поводження і постать мали в собі щось патріархальне, нагадував «Утечу до Єгипту» — витвір похмурого пензля Рембрандта. Налий-Кухоль старанно уникав великих шляхів, ведучи мандрівниць нескінченним лабіринтом бретонських доріг. Тільки тоді мадмуазель де Верней зрозуміла, що таке шуанська війна. Проїжджаючи покрученими дорогами, вона могла краще уявити собі довколишню місцевість, що з височини здавалася їй такою мальовничою; лише заглибившись у цей край, можна було збагнути всі небезпеки й нездоланні труднощі, які таїлися тут. З давніх-давен кожний лан селяни обносили земляним валом у формі призми футів шість заввишки; на його гребені ростуть каштани, дуби та буки. Ці вали звуться живоплотами (за прикладом Нормандії); довгі віти дерев, що ростуть зверху, майже завжди звисають над дорогою, утворюючи велетенську арку. Дороги, похмуро затиснуті між стінами глинясної землі, нагадують фортечні рови, і коли тільки граніт, що в цих місцях майже всюди виходить на поверхню грунту, не утворює щось подібне до нерівного бруку, там завжди непролазна грязюка, і навіть невеликий візок мусять тягти дві пари волів або двоє низькорослих, але надзвичайно дужих тутешніх конячок. Болото на дорогах — явище таке звичайне, що здавна повелося лишати для пішоходів стежечку, так звану обочину, яка починається й кінчається разом із кожною ділянкою. Щоб перейти з одного поля на інше, треба підніматися на вал східцями, частенько слизькими після дощу. На цих звивистих дорогах мандрівникам довелося долати ще багато й інших перешкод. Кожен вал, що захищає клаптик землі, має вхід завширшки близько десяти футів, і вхід цей закритий тим, що на заході Франції зветься коловоротом. Коловорот — це колода або деревина, одним продовбаним кінцем настромлена на нетесаний стовп, що є ніби віссю. До кінця колоди, що виступає за вісь, для рівноваги чіпляють важкий камінь, щоб навіть дитина могла орудувати цим своєрідним польовим шлагбаумом, легший кінець якого лягає в гніздо з внутрішнього боку земляного валу. Часом селяни, заощаджуючи камінь, беруть для противаги просто деревину з грубим відземком. Зрештою, кожна перегорожа має свої відмінності залежно від особистої вигадливості господаря. Часто коловорот складається з однієї тільки жердини, що обома кінцями вмазана глиною в насип. А часом він скидається на чотирикутні ворота, збиті з кілків, розміщених рівномірно, ніби щаблі драбини, покладеної боком. Ці ворота відчиняються, як і всякий коловорот, їх відкочують набік за допомогою коліщати з дерев'яного кругляка. Всі ці загорожі й коловороти надають місцевості вигляду величезної шахівниці, кожен лан утворює ніби окрему клітину, цілком ізольовану від інших, замкнену, ніби фортеця, і, як фортеця, захищену валами. Вхід, який легко захищати, завжди дуже небезпечний для нападників. Справді, бретонський селянин, залишаючи землю під паром, вважає, що її родючість можна збільшити, даючи змогу рости на ній великим кущам дроку, і так їх доглядає, що невдовзі вони сягають людського зросту. Цей забобон, гідний людей, які тримають гній на найвищому місці свого подвір'я, призводить до того, що п'ята частина поля вкривається заростями дроку, де може причаїтися безліч засідок. Нарешті, немає, мабуть, тут жодного поля, де не росло б кілька старих яблунь; з їхніх плодів роблять сидр, — вони хилять до самої землі своє розложисте гілля і тінню заглушують посіви; а коли ви згадаєте, які маленькі ці поля, які великі ростуть тут на валах дерева, що своїм жадібним корінням захоплюють четвертину грунту, то матимете уявлення про тутешнє хліборобство й про вигляд місцевості, якою мадмуазель де Верней проїздила тієї ночі. Хто зна, чи то бажання уникнути суперечок за землю, чи, може, такий зручний для лінощів звичай тримати худобу в оборі, щоб не пасти її,— змусили спорудити ці грізні укріплення, ці незліченні перешкоди, що роблять країну неприступною, а війну армій — неможливою. Коли отак, крок за кроком, вивчити місцеві умови, стане зрозуміла неминучість поразки регулярних військ у війнах із повстанцями: адже п'ятсот чоловік тут можуть чинити опір військам усього королівства. В цьому й крилася вся таємниця військових дій шуанів. І мадмуазель де Верней збагнула, чому Республіка змушена була придушувати заколот скоріше засобами поліційними й дипломатичними, аніж марним застосуванням збройної сили. Справді, що можна було вдіяти проти людей досить кмітливих, щоб не захоплювати міст, а триматися в полях, оточених укріпленнями, які неможливо зруйнувати? Чому не розпочати переговорів, коли вся сила цих засліплених селян полягала в спритному й заповзятливому ватажку? Марі була в захопленні від проникливості міністра, що, сидячи в кабінеті, розгадав спосіб втихомирення бунтівного краю. Їй здавалося, що вона зрозуміла, якими міркуваннями керуються люди, такі могутні, що одним поглядом охоплюють усю державу, люди, дії яких, злочинні в очах юрби, лише гра необмеженої думки. В цих грізних душах є якась частка могутності фатуму чи долі, якийсь дар передбачення, ознаки якого раптом підносять їх дуже високо; щойно юрба шукала їх поміж себе, потім зводить очі і бачить, що вони вже ширяють угорі. Здавалося, ці міркування виправдували й навіть ушляхетнювали мстиві наміри мадмуазель де Верней; до того ж наполеглива робота думки і її сподівання додавали їй досить енергії, щоб переносити незвичну й виснажливу подорож. В кінці кожного земельного володіння Налий-Кухоль пропонував обом мандрівницям зійти з віслюків і допомагав їм на важкому переході, а коли стежка кінчалася, вони знов сідали верхи і їхали далі заболоченими дорогами, де затужавіле болото вже свідчило про наближення зими. Поєднання високих дерев, вибалків і насипів підтримувало в низинах вологу, що часто огортала трьох наших подорожніх крижаною запоною. Вкрай знеможені, вони на світанку досягли лісів Маріньє. Просуватися широкою лісовою дорогою стало легше. Склепіння, утворене густими вітами дерев, захищало подорожніх від неласкавого неба, а численні перешкоди, які їм доводилося долати перед тим, тепер зникли. Ледве проїхали вони лісом приблизно льє, як раптом почули вдалині невиразний гомін голосів і дзеленькання дзвіночка, але в його сріблястих звуках не було своєрідної монотонності — ознаки того, що рухається череда. Не зупиняючись, Налий-Кухоль дуже уважно вслухався в ці звуки, аж ось порив вітру доніс до нього кілька слів церковного співу, і, мабуть, цей спів так сильно вплинув на нього, що він, глухий до всіх заперечень мадмуазель де Верней, побоювання якої ще збільшила похмурість нового краєвиду, повернув стомлених віслюків на стежку вбік від дороги на Сен-Джемс. І праворуч, і ліворуч насувалися одна на одну величезні гранітні скелі химерних обрисів. З розколин кам'яного громаддя тяглося довге, подібне до велетенських змій коріння, шукаючи поживи для столітніх буків. Узбочини дороги нагадували підземні гроти, знамениті своїми сталактитами. Величезні кам'яні фестони, на яких темна зелень гостролиста й папороті поєднувалися із зеленкуватими й білястими плямами моху, приховували провалля чи входи до глибоких печер. А коли троє подорожніх проїхали вузенькою стежечкою кілька кроків, найдивовижніша картина відкрилася очам мадмуазель де Верней, і тепер вона зрозуміла упертість Налий-Кухля. Над півкруглою улоговиною, наче грубі сходи, здіймалися амфітеатром гранітні уступи гір, і на них височіли одні над одними стрункі чорні ялини й пожовклі каштани; місцина нагадувала величезний цирк, де зимове сонце скоріше розливало бліді барви, аніж своє ясне проміння, а осінь скрізь понастеляла рудуваті килими сухого листя. Посеред цієї зали, яку, здавалося, спорудив всесвітній потоп, стояли три величезні друїдичні камені[48] — широкий вівтар, на якому підносилася стара церковна корогва. З сотню чоловік навколішках, без шапок ревно молились у цій кам'яній загорожі, де священик з двома вікаріями правив месу. Убоге вбрання священика, його слабкий голос, що звучав на широкому просторі, як тихий журкіт, сповнені віри люди, об'єднані в єдиному почутті і простерті перед позбавленим усякої пишноти вівтарем, нічим не прикрашений хрест, дика велич храму, час, місцина — все надавало цій сцені рис наївної простоти, властивої першій добі християнства. Мадмуазель де Верней охопив захват. Ця відправа в лісовій гущавині, культ, що його переслідування повернуло до першоджерела, стародавня поезія, відважно відновлена серед примхливої, химерної природи, шуани, озброєні й беззбройні, жорстокі й побожні, водночас воїни й діти — все це нітрохи не було подібне до того, що вона будь-коли бачила чи могла собі уявити. Вона пригадала, як у дитинстві захоплювалась пишнотою римської церкви, такою принадною для почуттів; але вона ще не знала Бога, Бога без прикрас: хрест на вівтарі, вівтар на землі; замість різьбленого листя, що в соборах оздоблює готичні арки, — осіннє листя на деревах, які підтримують небесне склепіння; замість різнобарвних відблисків кольорових вітражів — перші червонясті промені сонця, що тьмяно осяває вівтар, священика і його паству. Люди, що зібралися тут, були фактом, а не системою, це була молитва, а не релігія. Але людські пристрасті, на мить приглушені перед гармонією таємничої картини, незабаром ожили й бурхливо виступили на сцену. Коли мадмуазель де Верней прибула сюди, закінчувалося читання Євангелія. У священику вона із острахом упізнала абата Гюдена й квапливо сховалася від нього за величезною гранітною брилою. Вона швиденько потягла за собою Франсіну, але марно силкувалася змусити й Налий-Кухля залишити те місце, яке він обрав для участі у службі Божій. Марі сподівалась уникнути небезпеки, яка їй загрожувала, бо завдяки характеру місцевості могла щезнути звідси раніше за всіх. Крізь широку розколину скелі вона бачила, як абат Гюден піднявся на гранітну брилу, що правила йому за амвон, і почав проповідь: — In nomine Patris et Filii, et Spiritus Sancti…[49] На цих словах усі присутні побожно перехрестилися.  

— Любі браття, — вів далі абат гучним голосом, — насамперед помолімося за полеглих: за Жана Котегрю, Нікола Лаферте, Жозефа Бруе, Франсуа Паркуа, Сюльпіса Купйо — всі вони з нашої парафії і померли від ран, яких зазнали в бою коло Пелеріни та під час облоги Фужера. De profundis…# # 3 глибини (латин.). — Початок покаянного псалма у заупокійній відправі. Псалом читали за звичаєм і священнослужителі, й усі молільники, виголошуючи по черзі кожен вірш із піднесенням, що провіщало успіх проповіді. Коли закінчили псалом, абат Гюден знову почав говорити, і голос його дедалі міцнішав, бо старий єзуїт не забував про те, що бурхливий запал мови — найпереконливіший аргумент для його диких слухачів.  



— Християни! Ці захисники Божі подали вам приклад, як виконувати свій обов'язок, — вигукував він. — Невже вам не соромно? Що казатимуть про вас у раю? Коли б не ці блаженні, яких святі зустрінуть там з розкритими обіймами, то Господь наш міг би подумати, що в вашій парафії живуть самі бусурмани!.. Чи знаєте ви, молодці, що говорять про вас у Бретані та й у самого короля?.. Не знаєте, правда? То я вам скажу: «Що? Сині поруйнували вівтарі, повбивали священиків, замордували короля й королеву, вони хочуть позабирати у Бретані всіх молодців і перетворити їх на таких самих синіх, як і вони самі, і послати їх битися далеко від рідних парафій, у чужі краї, де бідолахи можуть загинути без сповіді й опинитися навіки в пеклі; у молодців з парафії Маріньє спалили церкву, а вони й досі сидять склавши руки! Ох, ох! Клята Республіка розпродала з молотка Боже добро і маєтки сеньйорів, розподілила гроші між своїми синіми, а тоді, щоб насититися нашими грішми, як вона впилася нашою кров'ю, видала декрет, щоб брати по три ліври з кожного екю у шість франків і забирати у рекрути по три чоловіка з кожних шістьох, — а молодці з парафії Маріньє не вхопилися за рушниці, щоб прогнати синіх з Бретані! Ох, ох! Не пустять їх до раю, ніколи не заслужать вони спасіння душі!» Ось що про вас кажуть! Але ж ідеться про вічне блаженство, християни! Ви ж душі свої врятуєте, воюючи за віру й короля. Сама свята Анна Орейська явилася мені позавчора вдень о пів на третю. І сказала точнісінько, як оце я вам кажу: «Ти священик у Маріньє?» — «Так, моя пані, до ваших послуг!» — «Ну так от, я свята Анна Орейська, Богова родичка, як то в Бретані ведеться. Я завжди перебуваю в Орей, а сюди прибула, щоб ти сказав молодцям з Маріньє, хай не сподіваються спасти свою душу, коли не візьмуться за зброю. Не давай їм відпущення гріхів, поки вони не почнуть служити Богові. А тоді благослови їхні рушниці, і ті молодці, котрим ти даси розгрішення, не схиблять, стріляючи в синіх, бо рушниці їхні будуть освячені!..» І вона зникла, залишивши під дубом матінки Гусячі Лапки пахощі ладану. Я запам'ятав те місце. Священик із Сен-Джемса поставив там гарну дерев'яну статую Пречистої Діви. І от мати П'єра Леруа, якого звуть Плазуй-по-Землі, прийшла туди ввечері помолитися, і Бог зцілив каліку від недуги за добрі діла її сина. Ось вона між вами, й ви бачите на власні очі, що вона ходить сама, без усякої допомоги. Це таке саме чудо, як і воскресіння блаженного Марі Ламбрекена. Бог сотворив це чудо, щоб показати, що ніколи не покине бретонців, коли вони воюватимуть за служителів Божих і за короля. Отож, любі мої браття, якщо хочете заробити спасіння душі й показати себе захисниками володаря нашого короля, ви повинні коритися всім наказам того, кого послав сам король і кого ми звемо Молодцем. Тоді ви не будете вже бусурманами й разом із молодцями всієї Бретані станете під знамено Боже. І ви зможете позабирати з кишень у синіх усі гроші, що їх вони понакрадали, — адже поки ви воюватимете, лани ваші лежатимуть перелогом, тому Господь Бог і король віддають вам добро вбитих ворогів. Невже ви хочете, християни, щоб про вас казали, ніби молодці з Маріньє відстали від молодців із парафій Морбігана, Святого Георгія, Вітре і Антрена, — а вони всі пішли на службу Богові й королю! Невже ви дозволите їм забрати всю здобич? Невже ви, наче єретики, сидітимете склавши руки, коли стільки бретонців, захищаючи короля, заробляють спасіння душі? «Залиш усе і йди за мною!» — сказано в Євангелії. Хіба ми, духівництво, не відмовились уже від десятини? То залиште ж усе й ви і розпочинайте священну війну. Ви будете як Маккавеї[50]. І все вам проститься. З вами будуть ваші ректори та інші священики, і ви переможете! Пам'ятайте, християни, — сказав він на закінчення, — що тільки сьогодні ми маємо силу благословити ваші рушниці. До тих, хто не скористається з сьогоднішньої нагоди, свята Анна Орейська вже не буде такою милосердною і не слухатиме так прихильно їхніх молитов, як минулої війни. Все це говорилося з великим піднесенням, громовим голосом і підсилювалось такою несамовитою жестикуляцією, аж промовець весь укрився потом, але здавалося, що на слухачів проповідь не справила великого враження. Селяни стояли нерухомо, як статуї, втупивши очі в проповідника, однак мадмуазель де Верней невдовзі помітила, що ця однакова у всіх поза — наслідок зачарування, в якому тримав абат усю юрбу. Подібно до великих акторів, він заполонив своїх слухачів, і вони ніби злилися в одну істоту, бо він говорив про їхні потреби й їхні пристрасті. Відпускаючи їм наперед їхні гріхи, виправдуючи всі крайнощі, він рвав єдину нитку, що стримувала цих грубих людей, змушуючи їх додержуватись релігійних і суспільних приписів. Він оскверняв свій священницький сан заради політичних інтересів; але в ті революційні часи кожен для потреби своєї партії перетворював на зброю все, чим володів, і мирний хрест Ісусів ставав знаряддям війни так само, як і леміш годувальника-плуга. Не бачачи навколо жодної істоти, до якої вона могла б озватися, мадмуазель де Верней повернулась до Франсіни й була дуже здивована, побачивши, що та поділяє загальний ентузіазм: вона молилася, побожно перебираючи чотки, які Налий-Кухоль, мабуть, дав їй під час проповіді. — Франсіно, — сказала вона тихенько, — то й ти боїшся стати бусурманкою? — О панночко! — відповіла бретонка. — Та подивіться ж! П'єрова мати справді ходить!.. Франсінине обличчя і вся її постать виказували таку глибоку віру, що Марі зрозуміла таємну суть цієї проповіді, вплив священиків на села й дивовижний ефект сцени, що почалася в ту хвилину. Селяни, які стояли ближче до вівтаря, підходили один по одному до проповідника й, ставши навколішки, подавали йому свої рушниці, а він складав їх на вівтар. Налий-Кухоль також поквапився освятити свою стареньку двостволку. Три священики заспівали гімн «Veni Creator»[51], а той, котрий правив службу, огорнув смертоносну зброю хмарою блакитного диму, викреслюючи кадилом довгі смуги, що, здавалося, переплітались у повітрі. Коли вітрець розвіяв дим ладану, рушниці роздали власникам. Кожен навколішках отримав свою рушницю з рук священика, який при цьому читав по-латині молитву. Коли всі зі зброєю в руках знову поставали на своїх місцях, глибокий і досі мовчазний ентузіазм присутніх вибухнув бурхливо і водночас зворушливо. — Domine, salvum fac regem!#  

# Господи, спаси короля! (Латин). Цю молитву проповідник розпочав гучним голосом, і всі присутні проспівали її двічі з якимось шаленством. В цьому співі було щось дике й войовниче. Два склади слова regem, цілком зрозумілого селянам, вражали такою силою, що мадмуазель де Верней мимоволі розчулено згадала вигнану династію Бурбонів. А ці згадки викликали спомини про її власне минуле життя. У пам'яті постав королівський двір, розсіяний тепер по всіх країнах, пишні свята, на яких красувалась і вона. Раптом у її мріях промайнув образ маркіза, і з властивою жінкам мінливістю думки Марі одразу ж забула картину, що розгорталась у неї перед очима, й повернулася до планів помсти, — заради цього вона важила життям, але її плани могли розвіятися від одного погляду. Їй захотілося бути вродливою в цю найвирішальнішу мить свого життя, вона згадала, що не має чим прикрасити бальної зачіски, і її привабила думка заквітчати голову гілкою гостролиста, що його чіпке листя й червоні ягоди якраз навернулись їй на очі.  



— Ого! Тепер моя рушниця, може, й дасть осічку, як полюватиму на дичину, а вже як на синіх… ніколи! — сказав Налий-Кухоль, вдоволено похитуючи головою. Марі уважніше придивлялася до свого проводиря й вирішила, що він точнісінько такий, як і всі, кого вона тут бачила. Думок у цього старого шуана, видно, було не більше, ніж у дитини. Щоки й чоло його морщилися від наївного задоволення, коли він розглядав свою рушницю, але релігійний фанатизм надавав радісному виразові відтінку жорстокості, і в ту мить на обличчі цього дикуна проглянули вади цивілізації. Невдовзі подорожні дістались до села, тобто чотирьох або п'ятьох осель, подібних до хатини Налий-Кухля; мадмуазель де Верней саме закінчувала свій сніданок, що складався з хліба, масла й молока, коли прибули щойно завербовані шуани. На чолі безладного загону ішов священик, що, наче прапор, тримав у руці неоковирного хреста, а слідом за ним молодий шуан гордовито ніс церковну корогву. Мадмуазель де Верней довелося приєднатись до цього війська, що також прямувало в Сен-Джемс і, природно, обороняло її від усяких небезпек, з тої хвилини як Налий-Кухоль, на щастя, розбазікався і натякнув проводиреві загону, що красуня, яку він супроводить, — кохана Молодця. Надвечір подорожні прибули в Сен-Джемс, містечко, що завдячувало свою назву англійцям, які заснували його в XIV столітті, коли вони були володарями Бретані. Перед самим в'їздом до містечка мадмуазель де Верней побачила дивну військову сцену, на яку, щоправда, не звернула особливої уваги — вона боялася, що її пізнає хтось із ворогів, і квапилася в'їхати у містечко. На полі стали табором п'ять чи шість тисяч селян. Їхній одяг, що нагадував убрання рекрутів з Пелеріни, заперечував усяку думку про війну. Ця галаслива юрба скидалася на великий ярмарок. Тільки уважно придивившись, можна було розгледіти, що всі бретонці озброєні, бо їхні рушниці майже зовсім ховалися під козячими кожухами розмаїтого крою і найпомітнішою зброєю були коси, — декому вони тим часом заміняли рушниці, що їх незабаром мали роздавати. Одні вояки пили та їли, інші билися або голосно сварились; але більшість спали, простягшись долі. Тут не помітно було ані найменшого ладу чи дисципліни. Увагу мадмуазель де Верней привернув офіцер у червоному мундирі — вона подумала, що він на англійській службі. Трохи далі два інші офіцери, видно, силкувалися навчити кількох шуанів, кмітливіших за інших, стріляти з гармат; оті дві гармати становили, мабуть, усю артилерію майбутньої роялістської армії. Появу молодців з Маріньє, котрих пізнали по їхній корогві, привітали оглушливим ревінням. Завдяки гармидеру, який зчинився після прибуття загону й священиків, мадмуазель де Верней пощастило без перешкод пробратися через табір до міста. Вона дісталася до непоказного заїзду, що стояв недалеко від будинку, де мав відбутися бал. У Сен-Джемс насунула така сила люду, що тільки з неймовірними труднощами пощастило їй одержати поганеньку тісну комірчину. Коли вона влаштувалася там, з'явився Налий-Кухоль, віддав Франсіні картонку з бальним убранням її пані, а сам залишився стояти в невимовній позі чекання й нерішучості. Іншим разом мадмуазель де Верней з великою втіхою поглянула б, як поводиться бретонський селянин, опинившись поза своєю парафією, та тепер вона порушила його заціпеніння і, витягши чотири екю, подала йому. — Візьми, — сказала вона Налий-Кухлеві,— і, якщо хочеш догодити мені, негайно вертайся до Фужера, тільки не їдь через табір і не пий сидру. Шуан, дивуючися з такої щедрості, поглядав то на чотири екю в своїй руці, то на мадмуазель де Верней, та вона махнула рукою, і він зник. — Нащо ви його відіслали, панночко? — здивувалася Франсіна. — Хіба ви не бачили, що місто оточене? Як же ми вийдемо звідси, й хто вас боронитиме? — А хіба тут нема твого оборонця? — сказала мадмуазель де Верней і тихенько засвистіла, лукаво наслідуючи сигнал і поводження Плазуй-по-Землі. Франсіна почервоніла й тільки сумно всміхнулася з веселощів своєї пані. — Але де ж ваш оборонець? — спитала вона. Мадмуазель де Верней вихопила кинджал і показала бретонці, і та злякано сплеснула руками й впала на стілець. — Нащо ви приїхали сюди, Марі? — вигукнула вона благальним голосом, який не вимагав відповіді. Мадмуазель де Верней уже крутила в руках зірвані гілки гостролиста, примовляючи: — Хто зна, чи гарно виглядатиме гостролист у волоссі? А може, до такого яскравого кольору обличчя, як у мене, пасуватиме й ця похмура оздоба, правда, Франсіно? Кілька подібних фраз, що їх кинула ця незвичайна дівчина, прибираючись до балу, свідчили про цілковиту безтурботність. Ніхто, почувши її, не повірив би, що в цю вирішальну хвилину вона грає своїм життям. Досить коротка сукня з індійського мусліну, немов мокра сорочка, окреслювала ніжні обриси її постаті; на сукню вона наділа червону накидку з рясними складками, що, поступово видовжуючись до стегон, лягали гарним півколом, ніби грецька туніка. Пишне вбрання поганських жриць трохи зменшувало нескромність одягу, що його дозволяла носити жінкам тогочасна мода. Бажаючи пом'якшити безсоромність моди, Марі запнула газом свої білі плечі, які туніка занадто оголювала. Вона скрутила на потилиці свої довгі коси у формі незакінченого плескатого конуса, що надавав особливої грації її голівці, штучно видовжуючи її лінії, як у деяких античних статуй; волосся, облямовуючи кількома кучериками чоло, спадало вздовж щік довгими блискучими локонами. У такому вбранні, з такою зачіскою вона нагадувала найславетніші взірці античної скульптури. Марі усмішкою схвалила свою зачіску, навіть найдрібніші деталі якої підкреслювали вроду її обличчя, і наділа на голову вінок із гостролиста з червоними ягодами, що вельми пасували до кольору туніки. Підігнувши кілька листочків так, щоб було помітно примхливі контрасти між барвою верхньої й нижньої поверхні, мадмуазель де Верней оглянула в дзеркало все своє вбрання, щоб оцінити його ефект. — Мій туалет просто жахливий! — сказала вона, немовби її оточувала юрба підлесників. — Я схожа на статую Свободи. Вона обережно засунула кинджал за корсаж, зоставивши посередині грудей руків'я, оздоблене рубінами: їхні червонясті відблиски повинні були приваблювати погляди до скарбів, що їх так підло зганьбила її суперниця. Франсіна не зважилась відпустити свою господиню саму. Побачивши, що Марі вже зібралася йти, вона знайшла безліч приводів, щоб супроводити її, нагадала ті небезпеки, на які наражається жінка, йдучи сама на свято в невеликому нижньобретонському містечку. Адже треба скинути з мадмуазель де Верней її плащ і верхнє взуття, — його довелося одягти через бруд і гній на вулицях, хоч їх і посипано піском, та хтось же мусить зняти й газову вуаль, якою вона закрила обличчя від поглядів шуанів, котрих цікавість привела до будинку, де мав відбутися бал. Справді, юрба була така велика, що їм довелося йти між двома рядами шуанів. Франсіна вже більше не намагалась відмовляти свою пані, але, зробивши їй останні послуги, необхідні для туалету, принада якого полягала в надзвичайній його свіжості, вона залишилася на подвір'ї, щоб не кидати її напризволяще, і негайно примчати, якщо Марі потребуватиме допомоги, — бідолашна бретонка передчувала в майбутньому самі нещастя. Тимчасом як Марі де Верней ішла на бал, у покоях де Монторана відбувалася досить дивна сцена. Молодий маркіз уже закінчив свій туалет і чіпляв на себе широку червону стрічку — відмітну ознаку його першості на сьогоднішньому зібранні, коли раптом увійшов стурбований абат Гюден. — Ідіть швидше, маркізе, — сказав він. — Тільки ви зможете втихомирити бурю, що хтозна-чому зчинилася серед начальників. Вони кажуть навіть, що кинуть служити королю. Я вважаю, цей диявол Ріфоель і заварив оту кашу. Завжди такі сварки виникають через дурницю. Кажуть, ніби пані дю Га дорікнула йому, що він прийшов на бал погано вбраний. — Треба бути божевільною, — вигукнув маркіз, — щоб вимагати… — Шевальє дю Віссар, — перебив його абат, — відказав, що якби ви віддали йому гроші, обіцяні від імені короля… — Досить, досить, пане абате. Я вже зрозумів усе. Ця сцена була зазделегідь підготовлена, чи не так? І ви приходите посланцем… — Я, пане маркізе? — знову перервав його абат. — Ні, я вас підтримуватиму найрішучіше і сподіваюся, ви мені повірите, що відновлення вівтарів у Франції, повернення короля на трон його батьків — це для моєї скромної праці багато привабливіша нагорода, ніж сан єпископа Рейнського, що ви його мені… Абат не насмілився продовжувати, бо після цих слів маркіз гірко посміхнувся. Та молодий проводир відразу відігнав від себе сумні думки, обличчя його набрало суворого виразу, і він пішов услід за абатом Гюденом до кімнати, звідки долинали гнівні вигуки. — Я не визнаю тут нічиєї влади, — кричав Ріфоель, кидаючи люті погляди на тих, хто його оточував, і хапаючись за руків'я шаблі. — А владу здорового глузду визнаєте? — холодно спитав маркіз. Молодий шевальє дю Віссар, відоміший під своїм родовим ім'ям Ріфоель, замовк, побачивши командувача католицької армії. — Щось сталося, панове? — спитав молодий проводир, вглядаючись в обличчя.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка