Оноре де Бальзак шуани, або бретань 1799 року батько горіо



Сторінка11/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.76 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   29


— Цитьте! — перебила його мадмуазель де Верней. — Невже ви не боїтеся, що вони викриють нашу… Старий скнара засміявся, розвіявши побоювання молодої парижанки. — Чавунна ляда вмурована в гранітну плиту завтовшки десять дюймів. Ми їх чуємо, а вони не можуть нас почути. Потім він узяв обережно руку своєї рятівниці й підніс її до якогось отвору, звідки тягнув свіжий вітер; вона догадалася, що цю відтулину пробито, в комині. — Ох, ох! — застогнав д'Оржемон. — Хай йому чорт, ноги мені так пече, — А ця Шаретова Лошиця, як її звуть у Нанті, не так дурна, щоб сваритися зі своїми прихильниками: вона добре знає, що якби вони не були такі тупоголові, то не билися б усупереч власним інтересам. Ось і вона також проказує молитву. Цікаво було б подивитись, як вона читає акафіст на честь святої Анни Орейської. Краще б облущила який диліжанс і повернула позичені в мене чотири тисячі франків. Разом із процентами й різними видатками це становить чотири тисячі сімсот вісімдесят франків і кілька сантимів… Шуани закінчили молитву, підвелися з колін і подалися геть. Старий д'Оржемон потис руку мадмуазель де Верней, наче попереджуючи, що небезпека ще не минула. — Ні, пані,— почувся голос Хапай-Коровая по кількох хвилинах мовчанки, — Стережіть їх тут хоч десять років, вони не повернуться. — Але вона не виходила звідси, вона повинна бути тут, — наполягала Шаретова Лошиця. — Ні, пані, де там. Вони вилетіли крізь мури. Хіба нечистий не ухопив був отут, у нас на очах, того, хто склав присягу? — Аякже! Хапай-Короваю, ти ж такий самий скупердяга, як і д'Оржемон, то невже ти не зметикував, що старий скнара вільно міг витратити кілька тисяч ліврів, щоб зробити собі тут, у підмурівку, якусь комірчину з потайними дверима? Старий скнара й дівчина почули гучний регіт Хапай-Коровая. — А певне ж так! — мовив він. — Залишайся тут, — провадила далі пані дю Га, — Чатуй на них біля виходу. За один рушничний постріл я віддам тобі все, що ти знайдеш у скарбниці нашого лихваря. Слухайся мене, коли хочеш, щоб я тобі простила твою провину — адже ти продав цю дівку замість убити її, як я тобі наказала. — Лихвар! — обурився д'Оржемон. — Адже я позичив їй гроші тільки під дев'ять відсотків. Правда, я взяв з неї заставного листа. Але подивіться, яка мені за все дяка! Знаєте, мадмуазель, якщо Бог карає нас за зло, то диявол завжди готовий покарати нас за добрий вчинок, а людина, поставлена між цими двома силами, нічого не відає про майбутнє, і, по-моєму, все це нагадує задачу на трійне правило, де неможливо знайти невідоме. Мадмуазель де Верней почула зітхання старого, глибоке і якесь незвичайне: здавалося, проходячи крізь горлянку, повітря зачіпало й змушувало бриніти дві старі ослаблі струни. Шум, що його зняли Хапай-Коровай і пані дю Га, знову заходившись вистукувати склепіння, муровані стіни й плити підлоги, немов підбадьорив старого. Він узяв за руку свою рятівницю й допоміг їй зійти нагору вузькими крученими сходами, витесаними в гранітному мурі. Коли вони подолали щось із двадцять сходинок, кволе світло лампи впало їм на голови. Скнара зупинився, обернувся до своєї супутниці й втупив очі в її обличчя, наче пильно розглядав і обмацував очима сумнівний вексель, що його дістав для дисконту. Потім знову моторошно зітхнув. — Я привів вас сюди, — сказав д'Оржемон, трохи помовчавши, — і цим повною мірою заплатив вам за зроблену мені послугу. Отже, я не бачу підстави, чому я ще повинен дати вам… — Добродію, залишіть мене тут! І я нічого у вас не прошу, — перебила його мадмуазель де Верней. Ці слова, а можливо, й презирство, що відбилося на гарному обличчі дівчини, заспокоїли старого, і він відповів, знову зітхаючи: — Привівши вас сюди, я зробив так багато, що вже треба йти до кінця. Він чемно допоміг Марі зійти ще на кілька приступок, трохи дивно розташованих, і напівгостинно, напівсердито ввів її до маленької кімнатки завбільшки чотири квадратних фути, освітленої підвішеною до склепінчастої стелі лампою. Було видно, що скнара вжив усіх застережних заходів, щоб перебути в цьому притулку не один день, якщо події громадянської війни примусять його переховуватися тут. — Не підходьте близько до стіни, вберетесь у крейду, — раптом сказав д'Оржемон. І він хутенько просунув руку між спиною Марі й стіною, як видно, свіжопотинькованою. Однак цей жест подіяв зовсім не так, як сподівався старий скнара. Мадмуазель де Верней глянула просто себе й раптом помітила в кутку якусь дивну річ, обриси якої змусили дівчину скрикнути від жаху: то була поставлена стійма обмазана вапном людська постать. Д'Оржемон грізним жестом звелів дівчині мовчати, і в його маленьких, наче зроблених з голубого фаянсу очицях відбився такий самий жах, як і в його супутниці. — Дурненька! Ви гадаєте, що то я його вбив? Це мій брат, — мовив він, цього разу зітхаючи скрушно. — Він перший серед тутешніх священиків склав присягу[44] . Оце був єдиний захисток, де він міг сховатися від шуанів та люті інших священиків. Переслідувати таку гідну, таку статечну людину! То був мій старший брат. Лише в нього одного вистачало терпцю втовкмачити мені в голову десяткові дроби. О, він був добрий священик! Був ощадливий і вмів берегти гроші. Ось уже чотири роки, як він помер, — не знаю від якої хвороби. Але, бачте, і священики мають звичку час від часу молитися навколішках, і йому, можливо, було важко призвичаїтися тут стояти, як роблю я… Я лишив його тут, десь-інде його вирили б із могили. Прийде час, я поховаю його в освяченій землі, як він хотів, бідолаха. Він і присягався тільки зі страху. Із сухих очей старого викотилася сльозинка, і в цю хвилину його руда перука здалася дівчині менш потворною, вона відвела очі, ховаючи почуття пошани до його скорботи. Незважаючи на своє розчулення, д'Оржемон знову сказав їй: — Не підходьте до стіни, ви… Він, не відриваючись, дивився в очі мадмуазель де Верней, ніби хотів перешкодити їй уважніше розглянути стіни цієї комірчини, де від важкого повітря спирало віддих у грудях. Все ж таки Марі пощастило потай від свого Аргуса кинути оком навколо себе; дивні виступи на стінах навели її на думку, що скнара сам спорудив їх із мішків з золотом чи сріблом. Тим часом д'Оржемон поринав усе більше в якийсь кумедний захват. Страждання від болю в обпечених ногах і страх від присутності живої істоти серед його скарбів проступали у кожній зморшці старечого обличчя, але в сухих очах з'явився незвичайний блиск — хвилювання, збуджене небезпечним сусідством з його рятівницею: її рожево-біла щічка вабила до поцілунку, а оксамитовий погляд чорних очей викликав такий гарячий приплив крові до серця, що він уже не знав, чи це віщує йому життя чи смерть. — Ви одружені? — запитав він тремтячим голосом. — Ні,— відповіла вона, всміхнувшись. — В мене є дещо, — мовив скнара, і знову почулося його дивне зітхання, — хоч я й не такий багатий, як про мене базікають. Я гадаю, така молода красуня, як ви, повинна кохатися в діамантах, коштовностях, каретах, золоті,— вів він далі, злякано озираючись довкола. — Я міг би дати це все… після моєї смерті. Ех! Якби ви захотіли… В погляді старого світився такий одвертий розрахунок навіть щодо цього ефемерного кохання, що мадмуазель де Верней, хитнувши заперечливо головою, мимоволі подумала, що скнара вирішив одружитися з нею виключно заради того, щоб заховати свою таємницю в серці свого другого «я». — Гроші — мовила вона, кинувши на д'Оржемона глузливий погляд, що водночас ощасливив його й розсердив. — Гроші для мене ніщо. Ви були б утричі багатшим, ніж тепер, коли б зібрати тут усе золото, від якого я відмовилась. — Не підходьте до сті… — А в мене просили навзамін лише один погляд, — додала вона, і в голосі її забриніла невимовна гордість. — Ви зробили помилку, це була б чудова угода. Ви тільки подумайте… — А ви подумайте про те, — перебила його мадмуазель де Верней, — що я тільки-но почула голос, самий звук якого дорожчий для мене за всі ваші скарби. — Ви їх не знаєте… Перш ніж скнара зміг її зупинити, Марі зсунула пальцем розмальовану гравюру, на якій був зображений Людовік XV верхи на коні, і раптом побачила внизу маркіза: він набивав довгий мушкетон. Отвір, схований під дощечкою з наліпленою на ній гравюрою, відповідав, певно, якійсь оздобі в стелі нижньої кімнати, де, очевидно, була спальня шуанського ватажка. Д'Оржемон надзвичайно обережно пересунув на своє місце стару гравюру й суворо глянув на дівчину. — Ані слова, якщо вам дороге життя! — прошепотів він і, помовчавши, сказав їй на вухо. — Та ви, як я бачу, намірилися взяти на абордаж чимале судно. Чи знаєте, що маркіз де Монторан має сто тисяч ліврів прибутку із зданих в оренду і ще не розпроданих земель? А консульський декрет, який я читав у «Щодекаднику Іля-і-Вілени», припиняє надалі чинність секвестрів. Ага! Ви вважаєте тепер цього молодика значно привабливішим, чи не так? Очі у вас заблищали, наче два новісіньких луїдори. Погляд мадмуазель де Верней запалав, як тільки вона почула знайомий голос. За той час, що вона пробула тут, немов похована у срібній копальні, її снага, пригнічена обставинами, неначе випросталась. Здавалося, в ній раптом визріло якесь суворе рішення і вона тепер шукала шляхів до його здійснення. «Від такої зневаги немає вороття, — думала вона, — якщо він не може мене любити, я уб'ю його… Він не дістанеться жодній жінці». — Ні, абате, ні! — раптом почувся голос молодого шуанського ватажка. — Це треба зробити саме так. — Пане маркізе, — бундючно відказав абат Гюден, — ви знеславите всю Бретань, коли влаштуєте цей бал у Сен-Джемсі. Не танцюристи, а проповідники розворушать наші села. Якнайбільше рушниць і жодної скрипки. — Абате, у вас досить здорового глузду, аби зрозуміти, що тільки зібравши разом усіх наших однодумців, я побачу, що зможу з ними розпочати. Гадаю, що вивчити їхні обличчя й дізнатися про їхні наміри значно легше за вечерею, ніж засобами будь-якого шпигунства, до речі, завжди мені огидного; з келихами в руках вони у нас виговоряться до кінця. Почувши ці слова, Марі стрепенулась: їй спало на думку попасти на бал і там помститися за себе. — Ви вважаєте мене, видно, за якогось недоумка, якщо вичитуєте мені за танці,— провадив далі Монторан. — Та ви самі залюбки протанцювали б якусь чакону, аби тільки відновили ваше братство під іншою назвою: Отці віри! Хіба ж ви не знаєте, що зразу після меси бретонці йдуть танцювати. Мабуть, вам невідомо також, що Ід де Невіль і д'Андіньє п'ять днів тому вели переговори з першим консулом про відновлення на престолі його величності короля Людовіка Вісімнадцятого. Якщо я тепер готуюся до такого сміливого нападу, то тільки для того, щоб наші окуті залізом черевики додали ваги цим переговорам. Невідомо вам і те, що всі вандейські ватажки, навіть Фонтен, говорять про необхідність скоритися. Ох, пане абате, принців, очевидно, ввели в оману щодо справжнього становища у Франції. Їм торочать про відданість, але це відданість, вимушена обставинами. Абате, я вже заплямував собі ноги кров'ю, але перш ніж зануритися в неї до пояса, хочу добре все зважити. Я відданий королю, а не якимось чотирьом головорізам, не гравцям, загрузлим у боргах, як отой Ріфоель, не бандитам, що підсмалюють п'яти своїм жертвам, не… — Додайте ще, маркізе: «Не абатам, що стягають на битих шляхах контрибуцію для потреб війни!» — перебив його абат Гюден. — А чому б мені цього не сказати? — відповів маркіз гостро. — Я скажу більше: героїчна доба Вандеї минула… — Тоді, маркізе, ми творитимемо чудеса без вас.  

— Так-так, на зразок чуда з Марі Ламбрекеном, — засміявся маркіз. — Ну, годі вам, абате, не треба ображатися. Я знаю, що ви не жалуєте себе і стріляєте в синіх так само вправно, як читаєте «Oremus».[45] Бог нам допоможе, і я сподіваюся побачити вас в єпископській митрі, на коронації короля. Ці останні слова, певно, мали магічний вплив на абата, бо почувся брязкіт карабіна і його вигук:  



— В моїх кишенях — п'ятдесят патронів, маркізе, а моє життя належить королю. — Ось іще один з моїх боржників, — озвався скнара до мадмуазель де Верней. — Я не кажу вже про нещасні п'ятсот чи шістсот екю, що він мені винен, а про борг крові — сподіваюсь, він мені його заплатить. Немає такої найстрашнішої кари, якої б не заслужив цей диявольський єзуїт. Він заприсягся, що зведе зі світу мого брата, підбурив проти нього всю округу. А чому? Тому що бідолаха злякався нових законів. — Припавши вухом до стіни комірчини, він прислухався й мовив: — Вони вже забралися геть, ці кляті бандити. Пішли творити ще якесь чудо! Аби лиш не спало їм на думку попрощатися зі мною, як минулого разу, коли вони підпалили мій будинок. Після цього збігло близько півгодини; мадмуазель де Верней і д'Оржемон мовчки й байдуже дивилися один на одного, коли раптом почувся грубий, низький голос Налий-Кухля: — Небезпеки вже немає, пане д'Оржемон. Ну, цього разу я чесно заробив свої тридцять екю! — Дитино моя, — сказав скнара, — дайте мені слово, що ви заплющите очі. Мадмуазель де Верней затулила рукою приплющені очі, але старий для більшої певності ще й погасив лампу; тоді взяв свою рятівницю за руку й повів її якимсь покрученим проходом; вони ступили сім-вісім кроків, а за кілька хвилин старий обережно зняв з очей її руку, і Марі побачила себе в тій кімнаті, яку щойно залишив маркіз де Монторан; це була д'Оржемонова спальня. — Дорога дитино, — мовив старий, — тепер ви можете йти. Але не роздивляйтеся так пильно довкола. У вас, напевно, немає грошей? Ось десять екю. Вони трохи стерлися, та дарма, їх візьмуть. Коли вийдете з садка, зразу натрапите на стежку, вона веде до міста, або, як тепер кажуть, до округи. Але навколо Фужера шуани, ви навряд чи зможете скоро туди дістатися. Отож вам напевно потрібний буде надійний притулок. Добре запам'ятайте, що я вам казатиму, але скористайтеся цією порадою тільки в крайньому випадку. На дорозі, що веде до Колючого Гнізда через Жібарійську улоговину, ви побачите ферму, де живе Сібо Великий, на прізвисько Налий-Кухоль. Зайдіть туди і скажіть його жінці: «Добридень, Довгодзьоба!» — і Барбетта сховає вас. Якщо Налий-Кухоль побачить вас уночі, то подумає, що це привид, а вдень ви зможете відкупитися від нього десятьма екю. Прощавайте! Ми з вами розрахувалися. Але якби ви забажали, — він жестом показав на сади й луки навколо будинку, — все це належало б вам! Мадмуазель де Верней кинула вдячний погляд на старого дивака, і той відповів зітханням найрізноманітніших тонів. — Безперечно, ви повернете мені ці десять екю, — зауважте, що я нічого не кажу про проценти, — то покладіть їх на мій рахунок у метра Патра, фужерського нотаря. До речі, він міг би скласти нашу шлюбну угоду, якби ви захотіли, моє золотко!.. Прощавайте! — Прощавайте, — мовила вона, усміхаючись, і помахала йому рукою. — Якщо вам будуть потрібні гроші,— гукнув він їй навздогін, — я позичу вам з п'яти відсотків. Так, лише з п'яти. О, невже я сказав «з п'яти»? Марі пішла. «На вигляд вона наче й хороша дівчина, — думав старий, — проте тайник у комині я перебудую». Він узяв дванадцятифунтовий буханець хліба, шинку й повернувся до своєї схованки. Вийшовши в поле, мадмуазель де Верней наче відродилася — передсвітанкова свіжість овіяла її обличчя, що його протягом кількох; годин немов обпалювало гаряче повітря. Вона намагалася знайти вказану їй стежку, але місяць уже зайшов і темрява так погустішала, що їй довелося йти навмання. Раптом у неї похолонуло серце від страху впасти в прірву, і це врятувало її, бо вона зупинилася, відчувши, що досить їй ступити іще один крок — і земля зникне в неї з-під ніг. Прохолодний вітерець, що пестив її волосся, дзюркіт води, власний інстинкт — все підказало їй, що вона опинилася біля самого краю скель Святого Сульпіція. Обхопивши руками стовбур дерева, дівчина чекала світанку, сповнена тривоги: їй вчувалися брязкіт зброї, кінський тупіт, гомін людських голосів. Вона дякувала темній ночі, що врятувала її від небезпеки попасти в руки шуанів, коли вони справді оточили Фужер, як сказав їй старий скнара. Немов запалені вночі багаття — гасла до повстання за свободу, — спалахнули над гірськими вершинами червонясті відблиски, але підніжжя гір зберігали ще свій синюватий колір, контрастуючи з білою імлою, що колихалася над росяними долинами. Невдовзі з-за обрію поволі випливло рубінове кружало, й небеса привітали його; з темряви помалу виступали всі обриси пейзажу, дзвіниця Святого Леонарда, скелі й луки, повиті сірою запоною, і в променях народжуваного дня вималювалися на верховинах дерева. Чудовим стрибком сонце вихопилося над загравою пурпурових, жовтогарячих, сапфірових смуг, яскраве світло рівними пасмами гармонійно осяяло пагорби і залило долини. Пітьма щезала, в природі переміг день. Знявся холодний вітерець, заспівали пташки, повсюди пробудилось життя. Та тільки-но Марі встигла окинути поглядом прегарний краєвид унизу, як випари, що частенько бувають у цій вологій місцевості, простяглися суцільною пеленою, затопили долини, піднялися до найвищих вершин і поховали розкішну улоговину під сніжно-білим покровом. Невдовзі мадмуазель де Верней здалося, що перед нею розкинулося крижане море, подібне до альпійських льодовиків. Потім по хмарах туману покотилися хвилі, як в океані, здіймаючись високими гребенями, колихаючись, люто вируючи, забарвлюючись під сонячним промінням у яскраво-рожеві тони, а де-не-де нагадуючи своїм прозорим блиском озера рідкого срібла. Раптом північний вітер дмухнув на цю фантасмагорію і розвіяв туман, що впав на траву насиченою озоном росою. І тоді мадмуазель де Верней побачила на фужерських скелях силу-силенну темних постатей. Сімсот чи вісімсот озброєних шуанів метушилися в передмісті Святого Сульпіція, немов мурашки у розворушеному мурашнику. Трьохтисячна навала, з'явившись наче якимсь чудом, захопила околиці замку й розпочала шалену атаку. Незважаючи на свої вкриті зеленню фортечні вали й старезні сірі вежі, сонне місто не встояло б перед ворогом, якби не пильність Юло. Батарея, захована на узгірку в глибині окопу за валами, відповіла вогнем на перші постріли шуанів і перепинила їм шлях до замку. Картеч розчистила, наче вимела, дорогу. Тоді із брами Святого Сульпіція вийшла рота солдатів, вишикувалась на дорозі, скориставшись розгубленістю шуанів, і вдарила по них нищівним вогнем. Побачивши, що замкові вали зразу вкрилися шеренгами солдатів, наче умілий театральний декоратор миттю провів там сині смужки, і упевнившись, що фортечний вогонь захищає республіканських стрільців, шуани не наважились чинити опір. Однак інші шуани, захопивши невелику долину річки Нансон, видерлися по скелястих уступах нагору й добулися до бульвару; відразу бульвар заряснів козячими шкурами й став схожий на потемнілу від давності солом'яну покрівлю. Водночас несамовиті постріли залунали у частині міста, оберненій до Куенонської долини. Очевидно, Фужер оточили й атакували з усіх боків. Шуани навіть спробували підпалити передмістя — червоні спалахи замиготіли на східному боці скелястої гори. Проте вогненні язики, що вихопилися були понад ґонтовими й дроковими покрівлями, невдовзі згасли; натомість розляглися клуби чорного диму — пожежа, видно, вже догоряла. Білі й брунатні хмари ще раз затулили від мадмуазель де Верней це видовище, та незабаром вітер розігнав пороховий дим. Республіканський командир уже звелів повернути жерла гармат так, щоб можна було обстрілювати Нансонську долину, скелю й Королевині сходи, — з висоти бульвару він бачив, що всі його накази виконуються бездоганно. Дві гармати, встановлені на посту біля брами Святого Леонарда, знищили мурашник шуанів, які захопили були цю позицію, а фужерські національні гвардійці, що збіглися на церковний майдан, остаточно прогнали ворога. Бій тривав лише півгодини й коштував синім менше сотні чоловік. Шуани були розгромлені й відкинуті і вже відступали у всіх напрямках за неодноразовими наказами Молодця; він і гадки не мав, що його сміливий напад зазнав поразки через різанину у Вівітьєрі — вона спонукала Юло потай вернутися до Фужера. Артилерія синіх прибула тільки цієї ночі; якби Монторан довідався про перевезення снарядів, то напевне відмовився б від свого задуму, знаючи, що його розголошення спричинилось би до сумного кінця. Справді, Юло так само прагнув провчити Монторана, як той бажав домогтися успіху своєї атаки, щоб вплинути на рішення першого консула. Та тільки-но гримнув перший гарматний постріл, маркіз зрозумів, що було б божевіллям заради честолюбства продовжувати невдалу атаку. Щоб не кидати шуанів на марну згубу, він поспішив відрядити сім чи вісім гінців із наказом негайно відступити з усіх пунктів. Помітивши свого супротивника в оточенні численної військової ради, в якій була й пані дю Га, Юло дав по них залп, але місце на скелястій горі Святого Сульпіція було обрано так вдало, що ватажок шуанів був там у цілковитій безпеці. Тоді Юло раптом змінив роль: від захисту перейшов до нападу. Тільки-но шуани заворушилися, відкриваючи наміри маркіза, сотня, що стояла під замковими мурами, одержала наказ захопити верхні проходи Нансонської долини і таким чином відрізати відступ шуанам. Незважаючи на свою ненависть, мадмуазель де Верней перейнялася співчуттям до людей, що були під командою її коханого, й хутко обернулася — подивитись, чи ще не закритий інший прохід. Але й там вона побачила синіх, котрі, очевидно, перемогли ворога на протилежному боці Фужера й тепер поверталися з Куенонської долини через Жібарійську улоговину з наміром здобути Колюче Гніздо й ту частину скель Святого Сульпіція, де були нижні проходи в долину. Отож, замкнені у міжгір'ї, на вузькому видолинку, шуани, здавалося, всі до одного були приречені до загибелі, настільки передбачення старого республіканського командира були розумні й усі заходи надзвичайно слушні. Але гармати, що так добре прислужилися Юло, виявилися безпорадними проти цих двох пунктів, де й розпочалася запекла боротьба, і як тільки було відбито напад на Фужер, зав'язався звичний для шуанів бій. Тепер мадмуазель де Верней зрозуміла, що означало збіговище людей на околицях міста, збори шуанських ватажків у будинку д'Оржемона і всі події минулої ночі; вона не могла збагнути, як їй пощастило уникнути стількох небезпек. Боротьба, викликана розпачем, так глибоко захопила її, що вона стояла нерухомо і не відривала погляду від драматичних картин, які розгорталися перед нею. Невдовзі бій біля підніжжя гір Святого Сульпіція набув для неї особливого інтересу. Побачивши, що сині беруть гору над шуанами, маркіз і його друзі кинулись у долину їм на поміч. Групи розлючених бійців укрили підніжжя скель; закипіла смертельна сутичка, але місце бою і зброя давали перевагу шуанам. Поволі бойовище ширшало. Шуани розсипалися і стали п'ястися на стрімкі скелі, хапаючись за кущі, які подекуди стриміли з розколин. Мадмуазель де Верней вжахнулася, побачивши трохи запізно, що її вороги вже досягли вершини і шалено захищають небезпечні стежки, якими туди піднялися. Всі гірські проходи були зайняті бійцями, і Марі злякалася, що може опинитися між ними; вона покинула дерево, за яким ховалася, й кинулась щосили бігти, вирішивши скористатися порадою старого скнари. Довго бігла вона униз схилом, оберненим до Куенонської долини, аж поки не помітила вдалині якийсь хлів і здогадалася, що це садиба Налий-Кухля, де під час бою, мабуть, залишалася тільки його жінка. Підбадьорена такими здогадами й сподіваючись на гостинну зустріч у цій оселі, вона хотіла перебути там кілька годин, поки можна буде повернутися до Фужера. З усього було видно, що Юло незабаром переможе. Шуани тікали так швидко, що постріли лунали вже поруч Марі; страх, що якась куля може влучити в неї, примусив її чимдуж бігти в напрямі хижки — димар правив їй за дороговказ. Стежка привела її нарешті до якоїсь повітки з дахом із сухого дроку, його підпирали чотири грубезних стовпи, ще вкриті корою. Під самановою стіною в глибині повітки стояла чавильня для виготовлення сидру, поруч був маленький тік, де обмолочували гречку і зберігалося різне хліборобське знаряддя. Марі зупинилась біля одного із стовпів, не наважуючись ступити в грузьке, болото, що було подвір'ям при хатині, яка їй — справжній парижанці — здалеку видалася хлівом. Цій хижці, приліпленій до виступу скелі, що височіла над її дахом і захищала від північного вітру, не бракувало поетичності — берестові пагінці, верес і гірські квіти прикрашали її, китицями звисаючи з гори. Незграбні, видовбані в скелі східці між повіткою й хатиною давали можливість мешканцям вийти на вершечок скелі й подихати свіжим повітрям. Ліворуч хижки гора різко знижувалася й відкривала смужки засіяних нивок, найближча з яких належала, очевидно, господареві цієї ферми. Ці нивки, обрамлені чарівними гайками, відгороджувалися одна від одної земляними насипами, засадженими деревами, найближча з них оточувала своїм живоплотом подвір'я. Стежку до нивок перегороджував величезний стовбур трухлявого дерева — то був бретонський шлагбаум (назва його пізніше стане нам за привід до відступу з метою доповнити характеристику цього краю). Між вирубаними у сланцевій горі сходами і стежкою, перегородженою деревом, в глибині брудного двору, під навислою скелею кілька гранітних, грубо обтесаних каменюк, покладених одна на одну, утворювали чотири кути хижки, підтримуючи стіни цієї непоказної споруди з глини, дощок і дрібних камінців. Хатина, очевидно, ділилася на дві частини, бо одна половина була вкрита сухим дроком, а друга — ґонтом, чи, скоріше, дубовими дощечками, вирізаними на зразок черепиці; справді, одна половина хатини, відгороджена тоненькою стінкою, правила за хлів, у другій жили господарі. Хоч у хатині, завдяки сусідству з містом, були й деякі вигоди, чого вже аж ніяк не зустріти за два льє далі, все ж таки вона красномовно свідчила про ту несталість життя, на яку прирікали кріпаків війни й феодальний лад, настільки підкоряючи собі їхні звичаї, що й досі багато селян у цьому краї називають храминою замок, де жили їхні сеньйори. Оглядаючи подвір'я з легко зрозумілим подивом, мадмуазель де Верней нарешті помітила в грязюці уламки граніту — щось схоже на вельми ненадійну доріжку, прокладену до житла; та гуркіт стрілянини так швидко наближався, що Марі, наважившись попросити притулку, стала перестрибувати з каменя на камінь, немов переходила струмок. Двері хижки складалися з двох частин: нижньої, із суцільного міцного дерева, і верхньої, що мала віконницю й правила за вікно. В багатьох крамничках по маленьких французьких містах можна побачити такі двері, але гарно оздоблені і з дзвоником у нижній частині; двері засувалися на дерев'яну засувку, гідну золотого віку, а верхня частина зачинялася тільки на ніч, бо денне світло пробивалося досередини лише крізь цей отвір. В хижці було ще одне грубо зроблене вікно, але його дрібні шибки скидались на денця від пляшок, а перехрестя свинцевої рами було таке товстелезне, що, здавалося, вікно скоріше затримувало світло, ніж пропускало. Коли мадмуазель де Верней відчинила двері, що зарипіли на іржавих завісах, на неї війнуло їдким аміачним духом, який клубками вихопився з хижки, бо худоба, вдаряючи ногами, зруйнувала стінку між хлівом і кімнатою. Отож ферма — бо це була ферма — всередині мала вигляд такий самий, як і зовні. Мадмуазель де Верней запитувала себе: як можуть людські істоти жити в цьому одвічному багні? Аж раптом перед нею десь узявся обідраний хлопчина років восьми-дев'яти; він мав свіже біло-рожеве личко, пухкенькі щічки, жваві оченята, зуби наче з слонової кістки; скуйовджене біляве волосся кучерями спадало йому на півголі плечі. Він був міцний і пружний, а його постава виявляла ту дикунську наївність, той чарівний подив, що змушує широко розплющуватися дитячі очі. Це був напрочуд вродливий хлопчик.  

— Де твоя мама? — лагідно спитала Марі і, нахилившись, поцілувала його в очі. Діставши поцілунок, хлопченя вислизнуло за двері, мов той в'юн, і зникло за купою гною, накиданого на горбочку поміж стежкою та хатиною. Як і багато інших бретонських хліборобів, Налий-Кухоль складав гній за місцевим звичаєм на високому місці, де його поливали дощі, позбавляючи всякої вартості, аж доти, поки не наставав час вивозити його на поле. Залишившись на кілька хвилин господинею хати, Марі миттю оглянула всю обставу. Кімната, де вона чекала на Барбетту, була єдиною в домі. Найпишніша річ, що одразу впадала в око, був величезний комин з балдахіном із синього граніту. Етимологію цього слова підтверджував напівкруглий клапоть зеленої саржі, облямований блідо-зеленою стрічкою; він звисав із гранітної плити, а посередині його стояла статуетка Діви Марії з розфарбованого гіпсу. На цоколі статуетки мадмуазель де Верней прочитала два рядки розповсюдженого в тому краї духовного вірша:  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка