Оноре де Бальзак шуани, або бретань 1799 року батько горіо



Сторінка10/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.76 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   29
Частина третя
ДЕНЬ БЕЗ ПРИЙДЕШНЬОГО


Заключні події нашої оповіді залежали від особливостей тієї місцевості, де вони відбувалися, тому конче потрібно докладно її змалювати, щоб читачеві легше було зрозуміти розв'язку. Частина міста Фужера стоїть на сланцевій скелі, яка неначе відкололась від гірських кряжів, що обступили з заходу широку Куенонську долину, — вони мають різні назви, залежно від місцевості. З цього боку місто відмежоване від гір ущелиною, де тече невелика річка Нансон. З оберненого на схід боку скелі відкривається той самий краєвид, яким милуються з вершечка Пелеріни, а з боку, оберненого на захід, видно звивисту долину річки Нансон. Але є одне місце, звідки можна охопити поглядом заразом і півколо, утворене широкою долиною, і чарівні закрути невеличкої Нансонської долини, що зливається з нею. Це улюблене місце прогулянок фужерців, куди попрямувала мадмуазель де Верней, і стало ареною, де закінчилася драма, розпочата у Вівітьєрі. Тому, хоч би якими мальовничими були інші частини Фужера, ми зосередимо нашу увагу виключно на околицях, що розгортаються перед очима з міського бульвару. Щоб легше було уявити собі, як виглядає фужерська скеля з цього боку, можна порівняти її з величезними сарацинськими вежами, що їх будівничі прикрасили широкими балконами, які здіймаються уступами і з'єднані між собою крученими сходами. Та й справді, на вершині скелі височить готична церква, і її дзвіниця, гострі шпилі й контрфорси надають їй майже бездоганної форми цукрової голови. Перед порталом церкви, спорудженої на честь святого Леонарда, лежить невеликий, неправильно окреслений майданчик, обнесений захисним муром із балюстрадою; крутий узвіз з'єднує його з бульваром. Самий бульвар — широка, обсаджена з обох боків деревами смуга землі,— оточує скелю навколо другим уступом на кілька туазів нижче площі Святого Леонарда і закінчується біля міських укріплень. На десять туазів нижче мурів і скелястих виступів, що підтримують цю терасу, утворену завдяки вдалому розміщенню сланцевих шарів і терплячій людській праці, звивається вирубана в скелі зміяста дорога, названа Королевиними сходами — вони ведуть до спорудженого Анною Бретонською містка через річку Нансон. Ця дорога являє собою третій уступ, а під нею терасами спускаються садки, наче уквітчані сходинки, вже до самої річки. Високі скелі, що звуться горами Святого Сульпіція, за назвою передмістя, над яким вони підносяться, ланцюгом тягнуться вздовж річки, паралельно бульвару, положисто спускаючись до широкої долини, де вони круто завертають на північ. Ці прямовисні, дикі й похмурі скелі немов прилягають до сланцевих уступів бульвару і в кількох місцях віддалені від нього лише на відстань рушничного пострілу; вони захищають від північних вітрів вузьку долину, завглибшки сто туазів, де річка Нансон розливається на три рукавці, що зрошують луки з мальовничо розкиданими де-не-де будівлями і деревами. На півдні, там, де починається передмістя Святого Леонарда, фужерська скеля вигинається складкою, спадисто знижується й повертає до широкої Куенонської долини вздовж Нансону, відтискає його від гір Святого Сульпіція і утворює в такий спосіб вузьку ущелину, звідки річка вихоплюється двома потоками, що впадають у Куенон. Це мальовниче пасмо скелястих пагорбів зветься Колюче Гніздо, а долина, яку вони охоплюють, називається Жібарійською улоговиною; її розкішні пасовища постачають чимало вершкового масла, відомого гурманам як «масло лугове». Там, де бульвар прилягає до укріплень, підноситься вежа, названа Папужою вежею. Починаючи від цієї чотирикутної споруди, — на ній зведено дім, де оселилася мадмуазель де Верней, — здіймаються то мури, то стрімкі скелі, і вся частина міста, розташована на цьому високому неприступному п'єдесталі, становить велике півколо, в кінці його скелі знижуються й відступають, вивільняючи шлях Нансону. Тут стоїть брама Святого Сульпіція, що веде до передмістя, теж названого за ім'ям цього святого. Далі, на округлому гранітному пагорбі,— він височить над трьома улоговинами, де перехрещуються численні дороги, — видніють старовинні зубчасті мури й вежі фужерського замку, однієї з велетенських споруд бретонських герцогів — її мури п'ятнадцять туазів заввишки і п'ятнадцять футів завтовшки. Зі сходу замок захищений ставком, звідки витікає річка Нансон, що наповнює водою рови і крутить колеса млинів між брамою Святого Сульпіція й звідними мостами фортеці; з заходу її захищають гранітні урвища скель, на яких вона споруджена. Від бульвару до цього розкішного уламку середньовіччя, оповитого зеленим плющем і оздобленого чотирикутними й круглими вежами, де в кожній міг би розміститися цілий полк, — замок, місто і скеляста гора, обведені високими мурами або урвистими кручами, утворюють широку підкову, оточену проваллями, на краю яких бретонці з плином часу протоптали вузенькі стежки. То тут, то там гранітні брили виступають, наче орнамент. Вода просочується крізь розколини й дає життя хирявим деревцям. Далі на більш положистих гранітних схилах зеленіє трава, приваблюючи кіз; усе довкола вкрите вересом, що підіймається з вологих тріщин і обплітає рожевими китицями темні вигини скель. В глибині цієї велетенської западини, де розстилаються, наче м'які килими, завжди свіжі луки, звивається річечка. Біля підніжжя замку, між гранітних круч, височить церква Святого Сульпіція, ім'ям якого названо й передмістя, що розкинулося за річкою Нансон і немов кинуте на дно прірви; шпиль на дзвіниці його церкви не досягає висоти скель, що, здається, ось-ось упадуть на неї і на розкидані навколо хатини. Рукавці Нансону мальовничо огинають селище, затінене купами дерев і прикрашене садками; воно поділяє на нерівні частини півмісяць, утворений бульваром, містом та замком, і являє наївний контраст до величного видовища гранітного амфітеатру. І, нарешті, весь Фужер, його передмістя, його церква й гора Святого Сульпіція облямовані узвишшями Рійє — вони становлять частину того гірського пасма, що обступає широку Куенонську долину. Такі характерні риси місцевої природи, а головна її прикмета — дика суворість, пом'якшена веселими краєвидами і щасливим поєднанням прекрасних здобутків людської праці з химерними примхами нерівної земної поверхні, — її несподівані протилежності, небачені витвори дивують, вражають і приголомшують. Ніде в іншому місці Франції мандрівник не зустріне таких неймовірних контрастів, як у величезному басейні Куенону і в долинах, що губляться між фужерськими скелями й узвишшями Рійє. Це краса несказанна, де випадковість поєднується з властивою природі гармонією. Тут швидкі, прозорі і ясні струмки, гори, рясно вкриті рослинністю цього краю, похмурі скелі й стрункі будівлі, створені природою укріплення й гранітні вежі, споруджені людиною; всі переливи світла й тіні, всі контрасти різнобарвного листя, що його так полюбляють маляри; купи хатин, де метушиться роботящий люд, і пустельні верховини, де граніт не терпить навіть білого моху, що чіпляється за каміння; одне слово, тут знайдеш усе, чого ми вимагаємо від краєвиду: грацію й сувору велич, поезію, вщерть налиту живодайними чарами, пишні картини й любу серцеві сільську простоту! Бретань тут буяє в повному розквіті своєї краси. Підвалини так званої Папужої вежі, на якій було зведено будинок, де оселилась мадмуазель де Верней, здіймаються з самого дна прірви, а вершечок її сягає бульвару, що, ніби карниз, пролягає перед церквою Святого Леонарда. З цього будинку, ізольованого з трьох боків від інших осель, можна обійняти поглядом заразом і велику підкову, що починається біля самої вежі, і покручену Нансонську долину, і площу Святого Леонарда. Він належить до тих дерев'яних будинків трьохсотлітнього віку, що простяглися низкою рівнобіжно північній стіні церкви й створюють разом із нею глухий завулок з виходом на спадисту вулицю, яка починається біля церкви й веде до брами Святого Леонарда, — нею й спускалася мадмуазель де Верней. Звичайно, Марі й на думку не спало піднятися вгору до церковного майдану, — вона попрямувала на бульвар. Коли вона проминула низенький, пофарбований у зелене шлагбаум, споруджений перед вартівнею, що була тоді у вежі біля брами Святого Леонарда, розкішне видовище постало перед нею й вгамувало на хвилину її бурхливі пристрасті. Вона замилувалася величною Куенонською долиною, окинувши її оком від вершини Пелеріни до плато, де проходить шлях на Вітре; потім погляд її зупинився на Колючому Гнізді, на звивистій Жібарійській улоговині й гребенях навколишніх гір, осяяних примерклим світлом призахідного сонця. Марі вразила глибина Нансонської долини, — там найвищі тополі ледь сягали огорож садків, що розкинулися нижче Королевиних сходів. Щохвилини відкриваючи все нові несподіванки краєвиду, вона дійшла до того місця, звідки перед її очима розгорнулась і уся широка Куенонська долина, що видніла крізь Жібарійську улоговину, і чарівний пейзаж, обрамлений підковою міста, скелями Святого Сульпіція й узвишшями Рійє. В цю пору дим, що здіймався вгору від хатин у передмістях і долинах, плавав у повітрі хмаринками, і всі речі на землі неясно просвічували крізь цей голубуватий намет; яскраві денні барви потроху тьмяніли, небесне склепіння набуло перлистого відтінку; місяць накинув серпанок світла на цю прегарну безодню — одне слово, все сприяло мрійливості й викликало в душі образи дорогих істот. Але раптом усе — й ґонтові дахи передмістя Святого Сульпіція, й церква з її відважним шпилем, що губився в глибині долини, і віковічні покрови з плюща й ломиноса на мурах старої фортеці, де поблизу вирує Нансон під колесами водяних млинів, — геть усе в цьому прекрасному видовищі перестало для неї існувати. Марно призахідне сонце вкривало золотавим пилом і рожевою пеленою розкидані на скелях мальовничі хатини, глибокі води й луки, — вона стояла нерухомо перед горою Святого Сульпіція. Одчайдушна надія, що привела її на бульвар, якимсь чудом здійснилася. Крізь зарості тернини й дроку, що вкривали вершини гір, просто себе вона побачила купку людей і, незважаючи на козячі шкури, у які вони були вдягнені, впізнала гостей, котрі приїздили до Вівітьєра; між ними був Молодець; найменший рух його чітко вирізнявся у м'якому світлі надвечірнього сонця. За кілька кроків від цього гурту Марі побачила свого грізного ворога — пані дю Га. Якусь хвилину дівчині здавалося, що вона марить, але лють супротивниці незабаром переконала її, що все в цьому сні було живе. Мадмуазель де Верней так зосереджено стежила за найменшим жестом маркіза, що не помітила, як старанно цілиться в неї з довгої рушниці пані дю Га. Гримнув постріл, гори озвалися луною, і куля просвистіла повз Марі, довівши вправність її суперниці. «Вона посилає мені свою візитну картку», — подумала Марі, всміхаючись. Зараз же прокотилось багатоголосе «Хто йде?» — від вартового до вартового, від замку до брами Святого Леопарда, показуючи шуанам невсипущу пильність фужерців, що так добре охороняли навіть найменш вразливу частину міських укріплень. «Це вона, й це він», — сказала собі Марі. Блискавично виникла в неї думка вистежити маркіза й захопити його зненацька. «Але ж я не маю зброї!» — вигукнула вона. Марі згадала, що, вирушаючи з Парижа, вкинула в одну зі своїх картонок гарненького кинджала, — він колись належав якійсь султанші,— щоб з'явитись озброєною на театр воєнних дій, подібно до тих диваків, котрі запасають альбоми для записування думок, які виникають у них під час подорожі; але тоді її менше спокушало проливати кров, ніж утішатися гарненьким кинджалом, оздобленим коштовним камінням, і бавитися лезом, чистим, наче погляд. Ще три дні тому, коли вона хотіла вбити себе, щоб урятуватися від мерзенних тортур, приготованих для неї суперницею, Марі гірко пошкодувала, що не взяла з собою своєї зброї. Через хвилину вона була вдома, знайшла кинджал і застромила його за пояс, загорнулась у велику шаль, волосся заховала під чорне мереживо й наділа на голову капелюха з широкими крисами, що їх звичайно носили шуани, — вона взяла його в слуги у своєму домі; винахідливість, яку породжують іноді великі пристрасті, підказала їй узяти з собою маркізову рукавичку, що її дав Плазуй-по-Землі як перепустку. Кинувши переляканій Франсіні: «Що вдієш! Я пішла б шукати його в саме пекло!» — вона вернулась на бульвар. Молодець стояв іще на тому самому місці, але вже без супутників. За напрямом його підзорної труби було видно, що він із ретельністю військового уважно вивчає переправи через Нансон, Королевині сходи, дорогу, що йде від брами Святого Сульпіція, обминає церкву і з'єднується з великими шляхами під захистом замкових гармат. Мадмуазель де Верней кинулась до вузенької стежечки, протоптаної козами й пастухами на схилі гори над бульваром, збігла униз Королевиними сходами на дно прірви, перейшла Нансон, перетнула все передмістя, знаходячи, наче пташка в пустелі, шлях серед урвищ на скелях Святого Сульпіція, швидко дісталася до слизької, прокладеної через гранітні кручі дороги й, не зважаючи на колючі тернові й дрокові чагарі та гострі дрібні камінці під ногами, почала видиратися нагору із завзяттям, можливо, невідомим чоловікам, але властивим іноді жінці, охопленій пристрастю. Ніч заскочила Марі тоді, коли вона зійшла на вершину гори і намагалася при блідому місячному світлі розпізнати дорогу, якою пішов маркіз; марні, хоч і вперті пошуки й тиша, яка панувала навкруги, свідчили, що шуани подалися геть разом із своїм ватажком. Раптом її палкий порив згас водночас із надією, що його породила. Опинившись сама-одна вночі в незнайомій місцевості, де лютувала війна, вона згадала поради Юло, постріл пані дю Га й затремтіла від страху. Нічна тиша, така глибока в горах, давала змогу чути найменший шелест листя вдалині, і ці легенькі звуки бриніли в повітрі журливо, немов розкриваючи всю безмежність самоти й безгоміння. Хмари, гнані шаленим вітром, раз у раз затуляли місяць, і чергування темряви й світла, надаючи звичайним предметам фантастичного й страшного вигляду, побільшували її жах. Вона звернула очі до Фужера, де затишні вогники в будиночках блищали, паче земні зірки, і раптом виразно розгледіла Папужу вежу. Щоб дійти додому, треба було подолати зовсім невелику відстань, але ця відстань була прірвою. Марі уявила собі безодню з протоптаною на самому краєчку вузькою стежкою, якою вона йшла, й зрозуміла, що вертатися до Фужера ще небезпечніше, ніж здійснити свій задум. Марі подумала, що маркізова рукавичка врятує її від усіх небезпек у цій нічній прогулянці, якщо шуани й оточили місто. Лякала її тільки пані дю Га. Ця гадка примусила Марі стиснути руків'я кинджала, і вона пішла в напрямку сільського будиночка, дах якого бачила мигцем, сходячи на скелі Святого Сульпіція. Але йшла вона поволі, бо досі їй невідома була похмура велич, що гнітить самотню людину вночі в дикій місцині, де з усіх боків її обступають гірські вершини, посхилявши, наче велетні, свої голови. Від шелесту сукні, що чіплялася за тернові колючки, вона раз у раз здригалася й прискорювала ходу, а тоді знову її уповільнювала, гадаючи, що вже настала її остання година. Та невдовзі обставини набули такого характеру, що їм, мабуть, неспроможні були б опертися й найвідважніші чоловіки, і мадмуазель де Верней охопив жах, — той жах, який так збурює життєві імпульси, що все в людині досягає найвищої напруги — і сила її, і кволість. Найслабша істота здатна тоді на нечуваний подвиг, а найдужча може збожеволіти від страху. Марі почула десь поблизу якісь дивні звуки, то чіткі, то невиразні, подібно до того, як ніч була то темна, то ясна; ці звуки свідчили про якесь сум'яття, безладну біганину, і вухо втомлювалося їх ловити; звуки ніби виходили із земного лона, що, здавалося, здригалось від тупоту незчисленного людського юрмища. На мить мигнуло світло, й Марі побачила за кілька кроків від себе довгу вервечку огидних істот, що коливалися, ніби колосся в полі, й прослизали, наче привиди. Вона їх ледь роздивилася, бо, немов чорна завіса, знову впала темрява, й сховала від неї страхітливу картину й блискучі жовті очі. Марі метнулася назад і вибігла на вершину схилу, а то вона зустрілася б з трьома жахливими постатями, що йшли просто на неї. — Ти бачив його? — спитав один. — Я відчув тільки холодний вітер, коли він проходив повз мене, — відповів інший хрипким голосом. — А на мене війнуло вологим повітрям і могильним духом, — мовив третій. — Він — білий? — спитав перший. — А чому, — мовив другий, — лише він один вернувся з усіх, що полягли на Пелеріні? — Чому? — озвався третій, — Бо тим, хто з братства Серця Господнього, в усьому полегкість. А все ж таки я волів би краще сконати без сповіді, ніж отак тинятися, як оцей, без їжі, без питва, без крові в жилах, без м'яса на кістках. — Ой! Цей вигук або скоріше несамовитий зойк вихопився в трьох шуанів, коли один із них показав пальцем на струнку постать і бліде обличчя мадмуазель де Верней, що бігла неймовірно швидко й нечутно. — «Ось він!» — «Ось тут». — «Де?» — «Отам». — «Ні, тут». — «Він зник», — «Ні». — «Він тут». — «Ти бачиш його?» Ці слова лунали, наче одноманітний плюскіт хвиль на піщаному березі. Мадмуазель де Верней відважно простувала в напрямі будинку й невиразно бачила безліч людей, що кидалися врозтіч, охоплені панічним страхом, тільки-но вона наближалась. Немов якась невідома сила несла Марі, і вона їй корилась; незрозуміла їй легкість власного тіла ще посилювала її жах. Якісь примари раз у раз поставали перед нею, немов із-під землі, де вони спочивали, і вона чула їхні нелюдські зойки. Нарешті Марі насилу дісталася до спустошеного саду з пошкодженим живоплотом й поламаним парканом. Її зупинив вартовий, вона показала йому Монторанову рукавичку. В цю мить місячне світло впало на обличчя дівчини, шуан, що вже був націлився в неї, впустив рушницю, і його хрипкий крик розітнувся по всій садибі. Вона розгледіла неподалік велику будівлю, з кількох вікон лилося світло — отже, там жили люди; без перешкод вона підійшла до будинку і крізь перше вікно, у яке зазирнула, побачила пані дю Га і шуанських ватажків, що приїздили до Вівітьєра. Налякана цим видовищем і усвідомленням власної небезпеки, вона відскочила до маленького віконечка, загородженого товстими ґратами, й за два кроки від себе побачила в довгій склепистій залі маркіза, самотнього й сумного. Він сидів на грубому стільці перед вогнищем, і червонуваті мерехтливі відблиски полум'я, падаючи на його обличчя, надавали сцені примарного вигляду. Тремтячи всім тілом, дівчина припала до ґрат і застигла нерухомо, сподіваючись у глибокій навколишній тиші почути голос маркіза, якщо він заговорить. Марі бачила, що він занепав духом, чимось пригнічений, блідий, і втішалася думкою, що, можливо, вона стала однією з причин його смутку. Поволі її гнів перейшов у співчуття, а співчуття в ніжність, і раптом вона відчула, що її привела сюди не тільки жадоба помсти. Маркіз підвівся, повернув голову до вікна і остовпів, побачивши, наче в тумані, обличчя мадмуазель де Верней. В нього вихопився нетерплячий і презирливий жест разом із вигуком: — Що за халепа! Повсюди бачу я цю чортицю, навіть коли не сплю! Вражена його глибокою зневагою, нещасна дівчина зареготала, мов божевільна; маркіз здригнувся й кинувся до вікна. Марі відсахнулась. Почувши поблизу чоловічу ходу, вона подумала, що це Монторан, і кинулась бігти від нього. Для неї не існувало ніяких перепон; вона промчала б крізь мури й злетіла б у повітря, вона знайшла б дорогу в пекло, аби тільки не прочитати вдруге накреслених на його чолі вогненних слів: «Він тебе зневажає», — слів, що їх кричав їй внутрішній голос, наче гучно лунала в ній сурма. Сама не відаючи, куди йде, Марі нарешті зупинилася, відчуваючи, що всю її пройняло вогке повітря. Почувши тупіт багатьох ніг, вона метнулася до сходів, не тямлячи себе від страху, й спустилась у глиб якогось підземелля. Зупинившись на останній приступці, вона прислухалася, щоб визначити напрямок, куди побігли її переслідувачі; незважаючи на великий гамір, що долинав знадвору, вона почула скорботний стогін у підвалі, і її охопив іще більший страх. Промінь світла впав на неї із верхніх східців; Марі вжахнулася, що її схованку викриють, і знайшла в собі нові сили для порятунку. Коли за кілька хвилин вона опам'яталась, їй було важко збагнути, як вона могла оце видряпатися на невисоку стінку й там заховатися. Спочатку вона навіть не помітила, в якому незручному положенні опинилось її скоцюрблене під склепінчастою аркою тіло; але потім ця поза стала нестерпна — Марі була достоту схожа на статую Венери, що сидить навпочіпки, яку аматор мистецтва поставив у надто вузенькій ніші. Ця досить широка, складена з граніту стіна відокремлювала сходи від підвалу, звідки долинав стогін. Невдовзі Марі побачила, як сходами спустився якийсь чоловік у козячій шкурі й увійшов під склепіння, проте жодний рух його не свідчив про квапливі розшуки. Прагнучи якнайскоріше вибратися нагору, мадмуазель де Верней нетерпеливилась, тривожно чекаючи, коли чоловік принесеним вогнем освітить усі кутки підземелля, де вона невиразно бачила долі якусь безформну, але живу купу, що намагалась добратися до стіни швидкими, рвучкими рухами, судорожно звиваючись, наче викинута на берег рибина. Незабаром невеличкий смолоскип залив підземелля хистким синюватим світлом. Хоч уява мадмуазель де Верней намалювала їй поетичне похмуре склепіння, від якого відлунює скорботний стогін, вона упевнилась, що потрапила до звичайної кухні в підвалі, давно занедбаної. Освітлена смолоскипом, безформна купа обернулась на невеличкого, дуже гладкого чоловічка; руки й ноги в нього були міцно зв'язані, але ті, хто його захопив, з холодною байдужістю кинули свою жертву на вогкі плити кам'яної підлоги. Побачивши людину зі смолоскипом в одній руці і в'язкою хмизу в другій, полонений голосно застогнав, глибоко вразивши чутливу мадмуазель де Верней; вона забула про своє жахливе становище, свій розпач, нестерпний біль у занімілих руках і ногах і завмерла в своєму куточку. Шуан, упевнившись у міцності старого гака, закріпленого високо на чавунній плиті, кинув хмиз у піч і підпалив його смолоскипом. Тут мадмуазель де Верней з жахом упізнала хитрого Хапай-Коровая, якому її віддала суперниця; обличчя шуана, освітлене полум'ям, скидалося на смішні голови химерних дерев'яних чоловічків, що їх вирізьблюють із самшиту в Німеччині. Жалісні зойки полоненого викликали широку посмішку на його поораному зморшками, засмаглому під сонцем обличчі. — Ти бачиш, — мовив він до своєї жертви, — ми, християни, не ламаємо свого слова, як ти. Оцей вогонь одразу розв'яже тобі руки, ноги й язика. Ой лишенько! Де ж я візьму казанок, щоб підкласти тобі під ноги? А то на них стільки сала, що воно може загасити вогонь. Видно, у тебе в домі немає порядку, раз тут не знайдеш, чого потрібно хазяїнові, щоб він погрівся собі на втіху. Жертва пронизливо закричала, певно, сподіваючись, що той зойк почують надворі і сюди прибіжить якийсь рятівник. — Е, ви можете тут виспівувати досхочу, пане д'Оржемон, там нагорі всі сплять, а зараз сюди прийде Плазуй-по-Землі і замкне двері. Говорячи безперестану, Хапай-Коровай дулом карабіна вистукував піч, комин, кам'яні плити підлоги й стіни кухні, шукаючи потайник, де скнара сховав своє золото. Він розшукував так спритно, що д'Оржемон замовк, наче злякавшись, чи, бува, зі страху не зрадив його котрийсь із слуг; бо хоч він і не звірявся нікому, його звички могли підказати домашнім певний висновок. Хапай-Коровай раз по раз несподівано обертався й дивився на свого бранця, як, буває, діти в грі за виразом наївного обличчя того, хто заховав якусь річ, намагаються вгадати, чи наближаються вони до неї, чи віддаляються. Коли шуан узявся стукати по кахлях каміна і почувся приглушений звук порожнечі, д'Оржемон удав переляк: очевидно, він хотів посміятися з легковір'я загребущого Хапай-Коровая. Саме в цю хвилину троє шуанів швидко збігли сходами і вскочили в кухню. При появі Плазуй-по-Землі Хапай-Коровай припинив свої пошуки, кинувши на д'Оржемона погляд, сповнений люті обдуреного скнари. — Марі Ламбрекен воскрес, — вигукнув Плазуй-по-Землі, всім своїм виглядом показуючи, що будь-які інші справи — ніщо перед такою важливою новиною. — Це мені не дивина, — зауважив Хапай-Коровай, — адже він так часто причащався! Наче загарбав собі Господа Бога. — Ну, це йому помогло, як мертвому кадило, — підхопив інший шуан— Адже він не дістав відпущення гріхів перед боєм на Пелеріні, а всім відомо, що він звів дівку в Гоглю, отож так і не встиг скинути із себе смертного гріха. Ось абат Гюден і каже, що він ще два місяці блукатиме привидом, а тоді вже зовсім воскресне! Ми тільки-но бачили його втрьох, він пройшов повз нас. Блідий, холодний, легкий, і кладовищем від нього тхне. — Його превелебність казав нам: якщо привид упіймає кого, той мусить тинятися разом із ним, — додав четвертий шуан. Потворне й смішне обличчя нового співрозмовника відвернуло Плазуй-по-Землі від релігійних міркувань про чудо, що могло статися, за словами абата Гюдена, з кожним побожним і щирим захисником релігії й короля. — Бачиш, Налий-Кухлю, — мовив він поважно до неофіта, — до чого призводить найменший недогляд в обов'язках, що їх заповіла нам свята релігія. Сама свята Анна Орейська наказувала нам бути невблаганними один до одного за найменшу провину. Твій двоюрідний брат Хапай-Коровай просив доручити тобі нагляд за Фужером, Молодець погодився, й ти матимеш добру платню. Та чи знаєш ти, з якого борошна ми печемо коржі для зрадників? — Знаю, пане Плазуй-по-Землі. — А ти знаєш, навіщо я тобі це кажу? Люди подейкують, що ти надто полюбляєш сидр і грошики. Гляди, не хитруй, ти повинен служити тільки нам. — Дозвольте сказати, шановний пане Плазуй-по-Землі, що й сидр, і грошики дуже добрі речі і спасінню душі аж ніяк не завадять. — Якщо брат і зробить якусь дурницю, — сказав Хапай-Коровай, — то тільки через свою недосвідченість. — Від чого б не сталося лихо, — гримнув Плазуй-по-Землі гучним голосом, аж затремтіло склепіння, — я цього не допущу. За нього відповідаєш мені ти, — додав він, повертаючись до Хапай-Коровая, — бо коли він чогось накоїть, то я й під козячою шкурою доберуся до твоєї власної! — З вашого дозволу, шановний пане, — обізвався Налий-Кухоль, — чи не траплялося вам коли спутати шуанів із контршуанами? — Знаєш, друже, — сухо відповів йому Плазуй-по-Землі,— хай краще з тобою такого не трапиться, бо я розкраю тебе навпіл, як головку капусти. А в усіх посланців Молодця є його рукавичка. Правда, після події у Вівітьєрі Старша молодиця чіпляє на неї зелену стрічку. Хапай-Коровай швидко підштовхнув ліктем товариша, показуючи на д'Оржемона: той удавав, ніби спить, але обидва шуани добре знали з досвіду, що досі ніхто ще не засипав при їхньому вогнищі, і хоч останні слова Плазуй-по-Землі, звернені до Налий-Кухля, були сказані впівголоса, в'язень міг їх почути. Четверо шуанів якусь хвилину пильно дивилися на нього, гадаючи, певно, що зі страху йому відібрало тяму. Раптом, за ледь помітним знаком Плазуй-по-Землі, Хапай-Коровай стягнув із д'Оржемона черевики й панчохи, двоє інших схопили його на оберемок і піднесли до вогню; Плазуй-по-Землі взяв перевесло від хмизу й міцно прив'язав ноги скнари до залізного гака. їхні злагоджені й надзвичайно спритні рухи вирвали в жертви пронизливі крики, що перейшли в нестямний зойк, коли Хапай-Коровай підгорнув д'Оржемонові під ноги жарини. — Друзі мої, любі друзі,— кричав д'Оржемон, — ви робите мені боляче! Я ж такий самий християнин, як і ви! — Бреше твоя пелька! — відповів йому Плазуй-по-Землі,— твій брат зрікся Господа Бога. А ти купив Жювінійське абатство. Абат Гюден казав нам, що боговідступників можна підсмажувати без найменших докорів сумління. — Браття мої во Христі! Але ж я не відмовляюся вам заплатити! — Ми дали тобі два тижні, вже минуло два місяці, а Налий-Кухоль досі нічого не одержав. — Хіба ти нічого не одержав, Налий-Кухлю? — в розпачі запитав скнара. — Анічогісінько, пане д'Оржемон, — злякано відповів Налий-Кухоль. Крики, що перейшли в безперервне гарчання, схоже на хрипіння вмирущого, раптом знову залунали з нечуваною силою. Четверо шуанів, звиклих до такого видовища не менше, ніж до вигляду собак без черевиків, байдужісінько дивилися, як звивається й волає д'Оржемон; вони скидалися на подорожніх, котрі чекають перед вогнищем у якомусь заїзді, поки печеня добре підсмажиться й можна буде її з'їсти. — Я вмираю! Вмираю!.. — кричав д'Оржемон. — І ви не дістанете моїх грошей! Незважаючи на несамовиті зойки д'Оржемона, Хапай-Коровай помітив, що вогонь іще не лизнув шкіри в'язня; він надзвичайно вправно згріб жарини, щоб над ними знялося легеньке полум'я. І тоді д'Оржемон сказав кволим голосом:  

— Друзі мої, розв'яжіть мене… Скільки ви хочете? Сто екю, тисячу, десять тисяч екю? Сто тисяч? Я вам пропоную двісті екю! Голос його був такий жалісний, що мадмуазель де Верней, забувши про власну небезпеку, тихо скрикнула. — Хто там крикнув? — спитав Плазуй-по-Землі. Шуани злякано озиралися довкола. Ці люди, такі відважні перед смертоносними жерлами гармат, боялися духів. Самий лише Хапай-Коровай уважно слухав признання своєї жертви, що вихоплювалися в неї від дедалі страшнішого болю. — П'ятсот екю… так, я даю вам п'ятсот, — вказав скнара. — Он як! А де ж вони? — байдужим голосом спитав Хапай-Коровай. — Вони закопані під першою яблунею. Пресвята Діво! В глибині саду, ліворуч… Ви — розбійники, злодії… О, я вмираю!.. Там десять тисяч франків. — Не треба нам франків, — озвався Плазуй-по-Землі,—давай ліври. На монетах твоєї Республіки поганські ідоли, вони ніколи не будуть у вжитку. — Там ліври, добрі золоті луїдори. Розв'яжіть же мене, розв'яжіть швидше… Ви вже знаєте, де лежить мій скарб… моє життя!.. Чотири шуани перезиралися, міркуючи, на кого з товаришів можна звіритися, кого послати за цим скарбом, їхня канібальська жорстокість так обурила мадмуазель де Верней, що, навіть не знаючи, чи бліде обличчя, що робило її схожою на привид, ще раз врятує від небезпеки, вона відважно вигукнула грудним голосом: — І ви не боїтеся гніву Божого? Звільніть його, варвари! Шуани обернулися, побачили вгорі очі, блискучі, мов зірки, і з жаху кинулися геть. Мадмуазель де Верней стрибнула із своєї схованки в кухню, підбігла до д'Оржемона і з такою силою шарпонула його, відтягаючи від вогню, що перевесла розірвалися; потім вона видобула свого кинджала й перерізала ним мотузки на його руках і ногах. Коли звільнений скнара підвівся, на його обличчі з'явилася скорботна й заразом глузлива посмішка: — Біжіть, біжіть до Яблуні, бандити! Двічі вже я вас обдурював, а втретє ви мене не впіймаєте! У цей час знадвору почувся жіночий голос. — Привид! Привид! — кричала пані дю Га. — Телепні! Це ж вона! Тисяча екю тому, хто принесе мені голову цієї повії! Мадмуазель де Верней сполотніла, але скнара посміхнувся, взяв її за руку й потяг під комин печі, ступаючи дуже обережно, щоб не лишилося ніякого сліду, щоб не зачепити жодної з жарин, згорнутих у невеличку купку; він натиснув пружину, чавунна плита піднялася, і, коли їхні вороги повернулися до підземелля, важка ляда тайника вже безгучно зачинилася. Парижанка збагнула тепер, з якою метою звивався, мов та риба, бідолашний банкір. — Ось бачите, пані! — вигукнув Плазуй-по-Землі.— Привид узяв собі в супутники синього. Напевно, шуанів пойняв невимовний жах, бо після цих слів запала така глибока тиша, що д'Оржемон і його супутниця змогли розібрати, як вони стиха бурмотіли: — Ave sancta Anna Auriaca, gratia plena, Dominus tecum…[43] — Вони моляться, йолопи! — гукнув д'Оржемон.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка