Олексій волков переможець отримає все пролог



Сторінка21/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.36 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

XXXIII[1]


Мерзла стерня жорстко сконтактувала з колесами, і дірява колимага полізла на пагорб, викидаючи дими з вихлопної. Він посміхався зараз, безперечно, — той, хто сидів на горі в чорному джипі й чекав на повернення своєї жертви. Той, кому, як виявилося, було притаманне милосердя. «Жигуль» «здох» на половині підйому. Мотор його викинув останню порцію синього диму і заглух, а водій вийшов із машини й поліз під капот. Так, ніби їхав не на страту, а просто на прогулянку. Зігнувся над мотором. Саме тоді клацнули дверцята джипа, і потужна чорна машина неквапно рушила схилом униз. І звідти не було видно, що за лічені секунди пальці Віктора вдягли на місце зняті з двох циліндрів електричні дроти. А Лема дійсно посміхався, і не було в цій посмішці нічого такого диявольського, хоча й замислила ця людина жахливу річ. Звичайна посмішка простого хлопця, та сама, що завоювала мільйони. Ось і завівся «Жигуль». Знову вилетіло з труби. А джип набирав швидкість. Ця доволі рівна стерня була для нього не гіршою за асфальт. Видерті стебла розліталися з-під коліс, і відстань скорочувалася з кожною секундою. Це страховидло, майже містичне створіння, летіло на нього з шаленою швидкістю. У салоні джипа горіло світло, а миттю пізніше спалахнули й фари, що засліплювали навіть завидка. Ще кілька секунд, і від іржавого «жигулька» не повинно залишитися нічого. І невідомо, яким дивом його водій спромагається зберігати спокій, тримаючи одну руку на важелі передач, а другу — на кермі. І обидві — як права, так і ліва — лежали тепер спокійно, не переймаючись проблемами, адже всі проблеми віднедавна було вирішено. Віктор кинув машину вперед, коли гора чорного заліза вже була поруч. Але руки того, хто намірився його роздушити, зреагували миттєво, і джип повернув за ним. Та несподівано для Леми колеса зеленої розвалюхи викинули з-під себе хмару мерзлого дрантя і машина перед самим його носом почала вислизати убік. Джип завернув ще крутіше, і навіть його почало заносити. Віктор таки ухилився від прямого удару, але джип вирівнявся й повис у нього «на хвості». Мотор потужної «Мазди» ніс легеньку машину вперед із шаленою швидкістю, та переслідувач не відставав. Неважко було уявити, як здивовано ворухнулися губи Леми, коли втискав у підлогу педаль акселератора. «Куди ти, друже? І на чому?!» А Віктор нісся міжряддям, намагаючись їхати рівно, аби колеса не скакали по нерівностях. Спідометр показував за сто, і по такій місцевості на непристосованій для цього машині неважко було перекинутися. Виїхати б на трасу… Але до траси як до неба. А джип почав обходити згори, щоб вдарити в бік. Напевно, Лема зробив би це, але за мить до фатального зіткнення Віктор дав по гальмах. Джип занесло від надлишкового бажання його водія зупинитися миттєво, а «жигуль», вібруючи жахливими звуками і, здавалося, готовий розлетітися на шматки, вже мчав униз. Кілька разів продукт Петра підкинуло так, що Віктор ледве втримався курсу — на польову дорогу, що йшла краєм стерні. Дорога була розбита вщент — глибочезна колія, залишена вантажівками, що возили буряк, ще за часів розчавленої осінньої грязюки. Тепер вона задубіла і являла собою мало не камінь. Навіть джип мав добре постаратися, аби перелізти через ці горби навпоперек. А «жигуль», навіть той, що творив оці незрозумілі дива, шансів не мав. І Лема зрозумів це, хоч і не міг збагнути, на що сподівається цей божевільний, наближаючись на такій швидкості до колії. Джип навіть почав пригальмовувати — однак нікуди не подінеться тут, серед поля. А за кілька секунд Лема змушений був загальмувати, аби не розбитися. На його очах відбулася справжня каскадерська вистава — «жигуль» перелітав через дорогу! Віктор наважився на це останньої миті, побачивши горбок перед нею. Підкинута догори, легенька машина приземлилася вже на тому боці. Віктору здалося, що повідлітають колеса. Пузо машини так гупнулося об мерзлу землю, що сам відчув цей удар усім тілом. Вихлопна, що таки зачепила останній горб, загнулася догори, а бампер відлетів зовсім. Щось шкребло ззаду, але Віктор уже мчав праворуч, у напрямку порослого кущами схилу. Лише тепер його переслідувач зрозумів, наскільки дорогоцінні ті втрачені секунди. Джип, зревівши мотором, підскакував на нерівностях колій, а відстань до втікача зростала. Усього ресурсу потужної машини тепер не вистачало, аби наздогнати скаженого «Жигуля», який намагався зникнути за пагорбом, огинаючи лісок біля його підніжжя. Та втеча сама по собі Віктора не влаштовувала. Аж ніяк. У розпорядженні Леми залишалося таке, що не дасть потім спокійно жити. А Зоряну цей божевільний повною мірою міг вважати своєю заручницею. І уздрівши невеличку рівнину між кущами, він спрямував машину туди — догори. Лема відстав і не міг бачити цього маневру. Набравши всю можливу швидкість, «Жигуль» вискочив на пагорб і, деручи шипами мерзлу траву, запхався носом між кущі. Мотор працював на холостих обертах, а Віктор дивився у дзеркало назад. Зараз… Ще трохи. Наскільки ж він міг відстати? Зараз з'явиться. «Давай!» — Віктор нетерпляче ковзнув рукою по важелю передач. Ось воно… Переслідувач припустився помилки, притискаючись надто близько до крайніх кущів. «Маздівський» мотор дійсно виявився дивом. Задня передача — і діряве корито вже летіло задки просто в чорного красеня. Лема побачив його лише тоді, коли зробити однаково нічого не вдалося б. Удар прийшовся фаркопом точнісінько в переднє колесо джипа. І другий удар — усім тілом та потилицею у підголовник та спинку сидіння. Звук вирвався з грудей сам. А педаль під ногою Віктора вже втиснулася в підлогу, і «зелений», відліпившись від супротивника, знову «загріб» угору — все одно нічого іншого не залишалося, оскільки джип рухався самим краєм кущів, і викрутитися з цього положення кудись убік, щоб проскочити на відкритий простір, Віктор не міг. Але другого удару «Мадяр» уникнув — устиг відскочити, і Віктор з розгону вилетів на горбату галявину. А Лема вже був напоготові — джип, гребучи всіма чотирма, набирав швидкість миттєво, і трьох секунд було достатньо, щоб чорна машинерія вгатилася в бік «жигуля». Утекти від удару на задній передачі було нереально, і розворот належало виконувати миттєво. Так би і сталося, якби вони були зараз метрів на сто нижче — там починалася озимина — майже рівна площа. А тут порослі травою горби зробили свою справу — розкрутившись на такій швидкості на сто вісімдесят, машина Віктора натрапила колесом на мерзлий горб. Звук пролунав такий, наче щось тріснуло, і перед машини перекривило. Задні колеса гребли, а машина йшла юзом. Останньої миті, коли тюнінгований блискучими трубами перед джипа був перед очима, Віктор устиг перескочити на сусіднє сидіння. «Жигуля» в буквальному розумінні підкинуло, і він мало не перекинувся. Якби Віктор залишився на водійському місці, то був би за кілька секунд мертвим — дверцята увігнулися до салону аж на середину. А «Мадяр» набирав розгону, об’їжджаючи понівечену машину з другого боку. Передні дверцята «жигуля» мали «поцілуватися» між собою. Миттєво розклавши спинку пасажирського сидіння, Віктор вчасно перескочив назад, а джип ударив посередині, у лонжерон. Лема помітив його маневр. Але ефект від удару був слабким — підсилений грубою металевою трубою на випадок перекидання, лонжерон ледве зігнувся, хоча саму машину добряче кинуло боком. І джип знову набрав розгону. Цього разу удар прийшовся в задні дверцята, які також ввалилися всередину, а Віктор уперше добряче вдарився головою — «жигуль» знову відскочив, і він розбив потилицею заднє скло на протилежному боці. Іржавий кузов Петрового дітища поступово сплющувався під ударами важкої машини. Ще кілька ударів — і лишиться тільки крихітний простір між двома протилежними лонжеронами… Віктор вивалив заднє скло й одразу ж побачив, як чорне металеве страховидло насувається з кута його понівеченої машини — того самого, що присів глибоко донизу на відламане колесо. Ворог, який, здавалося, геть збожеволів, збирався виїхати через це опущене місце йому на дах і сплющити його разом із машиною. Та марно — зварена Петром рама із труб не давала змоґи зробити це. Під вагою «чорного» зминався кузов, але труби тримали. Несподівано переднє колесо джипа — те саме, яке спустило після удару «жигулівського» фаркопа, просіло до його мотора. Утворилася така собі зачіпка, з якої неможливо було вирватися миттєво. Джип гріб по мерзлій землі обома задніми колесами, буквально тягнучи «жигуля» за собою, але не міг видертися з пастки переднім колесом, диск якого застряг у проваленому капоті ущент розбитого «зеленого» десь біля двигуна. Він таки встиг вискочити через заднє скло. Обидві машини знову смикнулися і, вдарившись боком, Віктор скотився по кришці багажника на землю. Та за мить він був на ногах. Якась одержимість керувала ним, коли заскакував назад, на багажник, а потім і дах Петрового «жигуля», що неймовірно смикався від намагань джипа, який ковзав задом управо-вліво, загрібаючи колесами. Останньої миті, вже коли скакав ногами вперед у лобове скло джипа, Віктор побачив щось у руках Леми, та це вже нічого не міняло — його неможливо було зупинити. Тонований триплекс провалився, зминаючись на безліч скріплених між собою уламків і ввалюючись у салон машини разом із важким людським тілом. А Віктор, не здатний розібрати, що ж мав у руках супротивник, втискався всередину, очманіло працюючи ногами. Мотор джипа заглух, і Віктор смикнув ручку дверцят лише тоді, коли міцно тримав ворога за шию, заломивши за спину його праву руку. Вони вивалилися разом, причому Лема опинився внизу, прийнявши на себе всю вагу тіла свого супротивника. Улюбленець жінок так і залишився лежати під відчиненими дверцятами. А Віктор, важко дихаючи, стер кров зі скроні. Минула майже хвилина, коли Лема повільно перекинувся на спину, а потім сів, тримаючись за голову. Напевно, він зовсім втратив глузд, бо не здатний навіть нормально стояти на ногах, вийняв із кишені ніж. Клацнуло лезо, і впертий ворог ступив крок у бік Віктора. Той спромігся у відповідь лише на один рух — швидкий, миттєвий — двинувши хлопця у щелепу, від душі. Лема завалився на місці, як стояв. Віктор відтяг його за штани убік і залишив. Потім поклав ніж до своєї кишені і знайшов на підлозі джипа пістолет. «Тетешник» мав повний боєкомплект, і перший патрон Лема вже встиг загнати у ствол. Поклавши зброю на траву, Віктор висмикнув ремінь зі штанів кумира і зв'язав його руки за спиною — жорстко та надійно, а потім вліз до кабіни джипа. Звільнитися виявилось неважко — гарний поштовх уперед, виворіт руля і різкий ривок назад. Гримнувши блискучим, уже понівеченим, «тюнінгом» об зім'ятий капот «жигуля», джип опинився на волі. Махнувши рукою, Віктор сів на підніжку «Летючого Мадяра», який, нарешті, так виходило, зустрів свій кінець, і тільки тепер побачив, що господар цього авто вже очуняв, прийнявши зручну в межах можливого позу на боці. Потепліло, і вітерець, що дув зараз просто в обличчя, довго не давав припалити сигарету, збиваючи полум'я запальнички. А переможений ворог продовжував лежати, дивлячись йому в очі. І ні слова. — От думаю зараз, що ж з тобою зробити? — мовив до нього Віктор. Це не була вистава. Лише думки вголос, бо він справді не знав, що вчинити далі. — Найдоцільніше було б тебе просто вбити. Це найрозумніше — щоб не міг більше кусатися. Якщо лишишся живим… Я надто багато дав тобі в заставу. Але мені гидко це робити — я ж не вбивця. І небезпечно — ти міг подбати про такий варіант заздалегідь, і тоді залишається шанс бути несправедливо за це покараним. Він мовчав. Просто дивився на Віктора й мовчав. — А найбільше б мені хотілося здати тебе як «Летючого Мадяра». Це було б найсправедливіше. Скільки в тебе на рахунку? Принаймні, тих, що я знаю, — четверо. А до них? Напевно, чутки виникли не на голому місці. Ти заслужив на покарання. Знаєш — таке… законне, хай би яким воно було. Але тоді я знову-таки залишаюся в тебе заручником. І не тільки я. Що завадить тобі повідомити тих, хто й досі не відмовився б знайти мене? Що буде тоді з жінкою, яку я кохаю, і з її сином? Лема лежав нерухомо і, здавалося, не цікавився тим, що промовляв його переможець. — Є ще один варіант, — мовив Віктор, викидаючи недопалок, — відпустити тебе. Але це взагалі безглуздя. Тоді до всього, що я казав, «Летючий Мадяр» знову з'явиться на дорогах. Цей варіант найгірший. А інакших я взагалі не бачу. То що мені робити? Чого ти мовчиш? Ти хоч розумієш, що я кажу? Ти розумієш, що одне з трьох я мушу зробити? Віктор підійшов і попхав його черевиком у плече. Той перекинувся на спину, але погляд його знову знайшов Віктора. — Відвези мене, — мовив Лема, — до Руданова на вулицю Гагаріна, двадцять п'ять. А потім роби, що хочеш. Мені однаково. — Куди? — не зрозумів Віктор. — Де це? — Житомирська область. — Ти з глузду з’їхав? На оцьому? Нас на першому КП спинять — без скла. — То постав скло, — байдуже мовив Лема. — Гроші в бардачку. Усі твої гроші. — Навіщо тобі туди? — запитав Віктор. — Не хочу більше з тобою говорити. — Лежачий відвернувся. — Ти не знаєш, як вчинити, — то я тобі кажу. Не підходить — роби, що хочеш. Байдуже. Він замовк. Усе, що робилося останнім часом, було божевіллям. І Віктор зловив себе на думці, що розуміє це, але не дивується. Та й чому дивуватися? Божевіллям було все його життя, відтоді, коли побачив жінку на ім'я Зоряна.  

Божевілля тривало ще триста двадцять кілометрів, якщо у відстані, і понад шість годин, якщо брати за часом. За годину з гаком їм вдалося дістатися автосервісу в передмісті Львова. Ще дві години тривали пошуки скла для джипа й ремонт. А потім Віктор витиснув максимально допустиму швидкість. Лема наче виключився. Мовчки втупився в одну точку, наче навколо нічого не існувало. В одному містечку, відчувши, що в самого починають тремтіти руки, Віктор затягнув його до кав'ярні. «Якщо ти щось викинеш, я вирублю тебе при всіх і завезу туди, звідки ти ніколи не потрапиш до свого Руданова». Лема наче й не почув, а за столом сидів у низько насунутому капелюсі, так, як наліпив його Віктор, аби ніхто не впізнав, борони Боже. Коли ж Віктор наказав їсти, той мовчки запхав у себе те, що було на тарілках, і відключився знову. Уперше заговорив Тарас уже на в'їзді до Руданова, промовивши при цьому лише чотири слова — двічі «направо», один раз «наліво» й насамкінець — «усе». Віктор зупинив машину. Це була, вочевидь, давно збудована хата, звичайна, одноповерхова, такі, як будують по селах. Подвір’я мало охайний вигляд, вимощене плиткою. Добротна огорожа. А поруч із хатою стояв нової забудови гараж. Одразу кидалися в очі потужні ворота з сучасними замками. Та й самі ворота здавалися вищими, ніж зазвичай. Тут жив «Летючий Мадяр». Гараж являв собою житло цього монстра автодоріг і зараз у ньому — Віктор не сумнівався — стояв інший джип — знайомий йому сріблястий «Черокі». На ньому приїздив сюди Лема, перевтілюючись тут у привида і відбуваючи для виконання своїх незрозумілих задумів. Тарас повільно відчинив дверцята й рушив до хати. Пішов за ним і Віктор. Двоє величезних неприв’язаних псів вискочили з ніші під гаражем і завиляли хвостами біля Леми, та той їх наче не бачив. І вже піднімаючись на ґанок невисокими сходами, Віктор уздрів металеві П-подібні швелери, поварені знизу догори так, наче ними мало щось заїздити до хати. Вони увійшли в темні сіни, а потім і в передпокій. Двері до кімнати були широко відчиненими — на обидві половинки, і щойно вони переступили поріг, у сусідній кімнаті, яка взагалі не мала дверей, почувся якийсь звук, ніби завівся моторчик і крізь арку виїхав блискучий візок — крісло на чотирьох колесах — двоє більших і двоє менших. Усе блищало, а чорна резина коліс швидко котила цей дивовижний механізм до них у передпокій. Вона була гарна — та, що керувала дивом, котре язик не повертався називати інвалідним кріслом. Каштанове волосся, не надто довге, до плечей, приємне худорляве обличчя з правильними рисами, гарні доглянуті руки… От тільки погляд її був якимсь згаслим, безбарвним. — Тарасику! — вигукнула вона. — Ти повернувся? Так скоро! А… хто з тобою? Ти ж не сам… Лема підійшов мовчки, нахилився і, обійнявши, поцілував її у щоку. Потім потягнув собі стільчик і впав на нього поруч із її кріслом. — Хто це, Тарасику? — Вона взяла його за руку й запитливо глянула на Віктора. Погляд її наче прагнув намацати того, хто був перед нею, але не міг. Ця красива жінка була… сліпою. — Це… — важко мовив Лема, — це останній із них. Риси її обличчя загострилися, вона щось думала, а потім запитала: — А чому він тут? — Він переміг мене. Цього разу мотор її «машини» не увімкнувся. Взявшись руками за колеса, вона повільно під’їхала до Віктора. Щось завмерло у грудях, коли ця маленька ручка з лакованими й ледь помітно загостреними нігтями торкнулася його ременя штанів, потім поповзла догори і стиснула тканину светра. — Нагніться будь-ласка, — попросила вона. Увесь завмираючи від цієї картини, він опустився на одне коліно поруч із кріслом, і рука торкнулася його щоки, потім пройшлася по вуху, торкнулася присохлого з кров’ю волосся й ковзнула по обличчю — носі, губах, потім шиї. Маленька легка рука пройшлася і за комір сорочки, аж на плече, пальці її спробували й не змогли обхопити широких м'язів. — Це не той, — сказала вона. — Ви… у вас є татуювання? Леопард… — Є, — відповів Віктор, підводячись на ноги. — Я вас упізнала. Скажіть, у вас гарна пам’ять? — Не жаліюся. — Тоді спробуйте згадати — п'яте червня дев'яносто третього року. Ви стоїте на митниці. Від самого ранку. Нікого не пропускають. З вами ще шестеро таких самих — перегонщиків машин. Усі ви товчетеся в очікуванні. — Що — всі ми з одної компанії? — не зрозумів Віктор. — Цього я не знаю, — відповіла вона. — Але всі ви товчетеся купкою. — Пані, скоро буде п’ятнадцять років, як я займаюся цією справою, — мовив Віктор. — Це з дня в день — митниці, машини, дорога. І юрби таких самих, як я. Уявіть собі, як можна з усього цього згадати день п'ятого червня десятирічної давнини? — Уявляю. — А що ви хочете конкретно, щоб я згадав? — Хто з водіїв гнав великий, досить пошарпаний чорний джип? Віктор мовчав кілька хвилин, а потім розвів руками: — Я не можу цього згадати. Я взагалі не можу згадати такого дня і що я тоді робив. — Ви були на митниці, — нагадала та, що сиділа у кріслі, — це пам'ятаю я. — Можливо, — погодився Віктор. — Але те, що цю машину гнав не я — двісті відсотків. Я взагалі жодного разу не переганяв чорного джипа. Оце вже я пам’ятаю. — Знаю, що не ви, — сказала вона. — Це я знаю. Я хочу розповісти вам, що сталося того дня. — Гаразд, — кивнув головою Віктор. — За цим я приїхав. Вона виглядала спокійною й навіть незворушною. — Того дня ми простояли на митниці до вечора. Не пропускали нікого. Нас оглядали довго, потім Тарас ходив кілька разів з документами, усе марно — черга, в якій ми стояли серед перших, не рухалася. Але таке траплялося й раніше, тому ми не надто переймалися. Ми познайомилися за рік до цього і, як багато хто тоді, заробляли на життя дрібними поставками товару. У Тараса була «Волга» — ненова, але ще досить непогана. А головне — туди багато влазило. От ми й поверталися з Польщі, маючи з собою усякий мотлох для продажу. Пробачте, а як вас звати? — Віктор. — У Тараса є хороший друг із таким іменем, щоправда, я не мала нагоди з ним познайомитися. Вони разом… словом, працюють. — Невже Ждан? — запитав Віктор. — Так… — здивувалася вона. — Як ви знаєте? — Це мені він дав таке прізвисько, — сказав Віктор. — Насправді моє прізвище Середа. — О, Боже… Це ви… — вона замовкла на якийсь час, вражено хитаючи головою. — Тепер я розумію, чому ви залишилися останнім… Як буває… — А вас як звати? — запитав її Віктор. — Марія. — Гмм… просто Марія… — Ні, — засміялася вона, — просто Марія — це в серіалі. І там, у Києві, у нього також є «просто Марія». А я — не просто. Ви не лякайтеся, я все знаю. Усіх їх. Він навіть розповідає мені, хто з них яка в ліжку. Мені цікаво. І весело слухати. Ви здивовані? — Я гадаю, мене нічим не можна здивувати, — знизав плечима Віктор. — Але я спробую, — всміхнулася вона. — Того дня ми переїхали через кордон аж надвечір. Уже смеркло, і ми вирушили додому. Їхали вимучені та задоволені, адже поїздка вдалася. І я не надавала значення деяким речам, що відбулися за день під час вимушеного чекання. А на під'їзді до Франківська нас обігнала машина — джип. Великий такий. Обігнав — і все. Та за якийсь кілометр ми побачили його знову — він стояв глибоко на узбіччі. Повністю освітлена кабіна, увімкнуті фари, а всередині — нікого. Ми ще здивовано озирнулися на нього — той, чи не той? Та щойно ми його минули, як він виїхав на дорогу і, швидко наздогнавши нас, знову пішов на обгін. Це виглядало дивно. А злякалися ми тоді, коли, обігнавши нас, він різко загальмував. Тарас мало не в’їхав у нього. Ми об'їхали машину, але щойно зрівнялися, джип знову попер уперед, не даючи нам дороги. Тарас знову пригальмував, а джип виїхав на протилежне узбіччя і зупинився. Машини, що вертаються з-за кордону, схожі як дві краплі води — усі завалені ззаду пакунками до стелі. Ми чули про випадки, коли таких торгівців, як ми, перестрівали по дорозі. Усяке траплялося — розбій на дорогах існував уже тоді. Все було очевидно. І тоді Тарас різко рвонув уперед, набираючи швидкість. Рушив і джип. Ми їхали як тільки могли швидко, тримаючись середини дороги, але від такої машини не втечеш «Волгою», ще й завантаженою під саму стелю. Якщо траплялися машини назустріч, Тарас посувався, а потім знову займав середину дороги, не даючи себе обігнати. Джип їхав ззаду, блимаючи світлом, періодично вмикаючи його і в кабіні. Хтось хотів, аби ми зупинилися. Ми не знали, скільки до найближчого села, але сподівалися, що воно ось-ось з’явиться. Поблизу людей на нас не наважилися б напасти. Несподівано нас засліпила зустрічна машина, і Тарас мало не в’їхав у віз, який рухався вздовж узбіччя. Намагаючись уникнути зіткнення, він втратив дорогу… Вона була спокійною, навіть тепер, коли в пам'яті оживали ці страшні хвилини. — Пам’ять повернулася до мене наступного дня, — вела далі Марія, — майже зразу, щойно я опритомніла. І дивно — перше, що я згадала, — це розмову на митниці з кількома шоферами, які гнали машини. Там, серед їхніх машин, стояв і старий чорний джип. Це було перше, що прийшло на згадку. Не те, як ми злітали з дороги… Їм було весело. Тарас пішов у справах, залишивши мене в машині, і вони вирішили почіплятися. Так, нічого серйозного. Слово за слово. Можливо, я надто різко відповіла. Їм не сподобалося. Вони верзли всяке дурне… Мені запам’яталася фраза… «Люба, ти від нас так легко не відчепишся, — щось таке сказав один із них у той час, коли ще кілька стояли поруч і чули це. — Не віриш — ми тебе доженемо, тут усі професіонали, не те, що твій. Сідай до нас, кицю». «Глядіть, між собою не побийтеся», — сказала я тоді. «А ми не поб'ємося, — переконували вони. — Ти нам усім подобаєшся. От тільки жереб кинемо». Лема продовжував сидіти біля неї на стільчику з якимось відсутнім виглядом. Він тримав Марію за руку й мовчав. — Отакий вийшов веселий жарт з їхнього боку, який скінчився так погано. Тарас лежав двома поверхами нижче також із важкою травмою — переломом обох ніг, ребер… До нас обох приходили працівники міліції — брали свідчення. Номерів цього джипа ми, звісно, не бачили — спереду заважали увімкнені фари, а ззаду… Коли він уперше обігнав нас, Тарас чітко побачив, що ззаду ця машина без номера. Усі куплені за кордоном машини, ну, ви це знаєте, не мають такого, звичайного, металевого номера. Їм ставлять паперовий за скло. Але ми його не бачили — напевно, його зняли. Звісно, я розповіла їм про шоферів і про їхні чіпляння до мене, та це не було сприйняте серйозно. Нам обіцяли розібратися. А на п’ятий день у мене почалося ускладнення. Відшарування сітківки. Так казали лікарі. Випадок, коли людина втрачає зір швидко і незворотно. Цілковита темрява… Вона дивилася на Віктора, у саме обличчя — звичайними на вигляд очима. Та ні, не звичайними — дуже гарними, без єдиної вади. І хоч вони не здатні були цупко ловити й фіксувати те, що було перед ними, не вірилося, що такі очі +можуть нічого не бачити. — Тарас устав на ноги лише за два місяці, та й то не повністю. Я так і не підвелася. Мене ще мучили головні болі. Я ще не адаптувалася у своєму новому темному світі. Немає таких слів, щоб передати весь жах нашого становища. Я… я тоді була впевнена, що він мене залишить. Покине. Ми навіть не були розписані, хоча яке це має значення… А Тарас, одужавши повністю, взявся за моє лікування і зрозумів марність усіх спроб лише за півроку. І тоді ним оволоділа ідея-фікс знайти винуватців цієї пригоди. Але й тут нас чекала невдача. Слідство давно затихло, затерлося, адже ніхто не стукав у їхні двері, ніхто не вимагав знайти винних — нам і нашим родичам було не до того. Шоферів, які того дня переїздили митницю, дійсно знаходили, опитували, але вони, звісно, нічого не казали. У круговерті тих років на пропускному пункті губилися митні декларації тих, хто переїжджав кордон. А можливо, потрібні нам документи загубилися не випадково. І за півроку вже неможливо було встановити водія чорного джипа, який перетнув кордон одразу після нас. На додачу ми зіткнулися з відвертим небажанням органів правопорядку сприяти нам у цих пошуках. — Мене ніхто нічого такого не питав, — сказав Віктор. — Я б не забув. — Скоріше за все, до години, коли сталася пригода, ви ще не переїхали митницю. А я… Якби я пам'ятала вашого хижака на плечі, то, звісно, вказала б цю прикмету. Але я забула. Тільки тепер згадала, коли торкнулася ваших плечей. Ось, і Тарас поклявся, що знайде їх, хай би скільки часу і зусиль це вартувало. А для нас почалися сумні дні. Ми оселилися тут, у моєї бабці, на відлюдді, і як могли боролися з долею калік та скривджених. Одного разу — Тарас щодня читав мені газети — я почула про зліт бардів, піснярів у Запоріжжі. Колись Тарас співав… Я забагла, щоб він поїхав. Хотілося якось розрадити кохану людину, яка залишилася мені вірною навіть у такій ситуації. І він поїхав. А там впав у око Войтовичу, який приїхав на конкурс, сподіваючись знайти якусь свіжу родзинку для своїх продюсерських планів. Волею долі цією родзинкою й виявився мій Тарас. Так сталося. А потім на моїх… ні, не очах, що я кажу… але я мала змогу це спостерігати — відбувалося народження Тараса Леми. Я була щасливою. Багато наших проблем канули у воду. Тарас тепер приїжджав рідко, і я це розуміла Ніхто з наших нечисленних сусідів не знав про нього. Раніше в Тараса завжди був такий собі імідж хіпі — довге волосся й темні окуляри. Таким його звикли бачити здалеку. А зблизька ми ні з ким не спілкувалися. Коли він став Тарасом Лемою, то й далі приїжджав сюди в такому вигляді, користуючись перукою. Жодна жива душа не знала, хто насправді приїжджає сюди на сріблястому джипі. Я слухала всі його концерти, була в курсі його злетів до найменших подробиць, навіть знала всіх його коханок… хоча, про це вже казала. Вона дійсно виглядала зараз гордовитою і вдоволеною. — А про наступне я дізналася не одразу. Тарас, купивши цю машину, вступив до клубу джиперів — найкрутіших і найгрошовитіших, які не мають куди подітися з нудьги. Там і шліфував навички їзди на джипі по бездоріжжю. А потім у нашому гаражі з'явився інший джип — чорний. Якось я потрапила туди. І коли торкнулася машини — відчула жах. Сліпі — вони вчаться «бачити» без очей, ви знаєте. Я об’їхала його навколо і спати вже не могла. Тарасові довелося повернутися терміново. «Якого кольору ця машина?» — запитала я, щойно він став на поріг. Хоча, звісно, я вже це знала. «Що ти надумав?» — це було моє друге запитання. Вона замовкла надовго. Тепер на її гарному обличчі відбивався розпач. Згадувати це, вочевидь, було важко. — Він давно вже встановив особи людей, які гнали машини того дня через чопську митницю. Гроші, яких тепер не бракувало, зробили все. Їх було шестеро. Тарас зникав час від часу між концертами, що Войтович і його штат сприймали як примхи новоствореної зірки, і Тарас підтримував імідж такого собі свавільного «золотого хлопчика». Тим часом він виловлював їх поодинці, у сутінках та на самоті, й лякав чорним джипом. Віктор був вражений. Навіть у нього — людини, якій довелося побачити в житті багато жахливого та жорстокого, — від цієї розповіді волосся на голові стало дибки. — Ти що, свідомо вирішив перебити всіх поодинці? І винних і невинних? Усіх підряд? — Ні, — відповіла за Лему Марія. — Це не так. Коли Тарас ще не був великим Тарасом Лемою, він узявся за цю справу законним шляхом. Я вже казала. Та активізувати правосуддя виявилося неможливо. Основним аргументом органів правопорядку була моя сліпота. Розумієте — я фізично не могла впізнати людей, які залякували, чи то пак — жартували зі мною в черзі на митниці. Самі ж вони всі це заперечували і, безперечно, знали — хто саме «погрався» з нами на дорозі. Тарас ще тоді жодного із них не бачив. Усе. Справа зайшла до глухого кута. Ви знаєте, людина часто в ситуаціях, коли безсила, звертається до надприродних сил. Тепер я розумію, що це несерйозно. Тоді ж, у часи відчаю, було інакше. Той, хто перепробував геть усе можливе, вдається до неможливого. Перейнятий ідеєю вилікувати мене, Тарас кілька разів привозив усяких знахарів, ясновидців, тим паче — у ті часи їх з’явилося, наче мух у серпні. Усі вони, як на мене, були однаковими. А от один… Цей літній чоловік… Ні, не дід. Чоловік старшого віку, він ні про що нас не розпитував. Точніше, ми нічого йому не розповідали про те, що сталося, — лише про хворобу. Несподівано він мовив: «Причина вашої хвороби сама має вас зцілити», і додав: «…якщо повернеться проти винних у ній. Ось що я чую». «А яка причина моєї хвороби?» — запитала я. «А чи ви самі не знаєте? — здивувався він. — Чорна машина». Забрав гроші й пішов. І коли в нас з'явилися кошти, з’явився і джип, який свого часу мене так налякав. А Тарас пропадав для всіх, вишукував цих людей і лякав. Він не збирався вбивати невинних, не кажіть так, хоча, певною мірою, винними були всі вони. Просто сталася несподіванка. Прикрий збіг. Дорога тоді була мокрою, на ній намерзало… Гроші здатні зробити багато. І Тарас невдовзі знав усю компанію автоперегонщиків, які стояли того дня в черзі — тобто їхні імена, прізвища й адреси п'ятирічної давнини. Не вдалося дізнатися єдиного — хто саме їхав тоді на чорному джипі — митний протокол зник. І тоді Тарас узявся до них по черзі. Вони були в одній компанії, якщо не всі разом їхали. Безперечно, вони знали, хто саме поїхав тоді за нами. Але ніхто свого часу не схотів дати правдивих свідчень проти приятелів — допомогти правосуддю. На її обличчі відбився розпач. Ця жінка знову переживала все те, що трапилося багато років тому. — Я не наполягала на цьому, навіть намагалася відмовити його… Щоправда, сама дізналася про його плани пізніше, коли вже з’явилися перші жертви. Тарас, який ніколи нічого від мене не приховував, не поділився цим. Тільки пізніше, коли важко стало тримати в собі. Я ж кажу — тоді було слизько. Першого, хто пересік тоді кордон після нас, він вичислив незадовго до новорічних свят. Його прізвище було Калиниченко. А вигляду я не пам’ятаю. Вони всі були для мене на одне обличчя, коли гиготіли й чіплялися. А вас запам’ятала тільки тому, що тоді ви ще з одним були осторонь. І напевно, навіть не чули всього, що вони верзли. І вигляд ваш свідчив, що на таке ви не здатні. Так ось, цей Калиниченко дійсно розбився сам. Він навіть не доїхав до місця, де того дня чекав його Тарас, який слідкував за ним від самого Чопа. Коли ж машина цього чоловіка не з’явилася, Тарас повернувся назад і побачив аварію. Усе вже відбулося. Але це не був той випадок, коли, говорячи словами того ясновидця, причина наших нещасть повернулася проти них. Він розбився сам, без нашої участі, без участі чорного джипа. Наступні, хто переїхав митницю після нас… Вони не давали Тарасові спокійно жити. І він лякав їх. А вони втікали — так, як і ми тоді. Гадаю, всі вони відчували якусь свою причетність до того, що сталося. Тому й боялися. Тому й зраджувала при вигляді цього створеного Тарасом привида останньої миті витримка та навички… Тепер не повернеш. Світ дуже жорстокий. Я не виправдовую Тараса. Але й не засуджую. Вам важко усвідомити все це так, як належить. Адже у вас рухаються руки й ноги, ви бачите світ в усіх його барвах. Проте, якби я знала задуми Тараса заздалегідь, повірте, перешкодила б цьому. Тепер пізно. Усі вони мертві. — Не всі, — мовив Віктор. — Один із них майже в такому самому становищі, як і ви. Навіть у ще гіршому. Я бачив його. Він — повне жалюгіддя порівняно з вами. — Що ви маєте на увазі? Про кого ви? — Вся вона напружилася й подалася вперед. — Калиниченко не загинув. І Віктор розповів про свою зустріч із цією людиною, не приховавши свого жорстокого, нехай вимушеного вчинку по відношенню до цього інваліда. — Тож не тіште себе думкою, що перша ваша жертва загинула без вашої участі. Він був досить заляканий створеним вами привидом, якщо так повівся, дивлячись на мою іграшку. Такий заляканий, що десь здригнулася нога на гальмах у нещасливу мить. Ну а далі вже, як ви кажете, мокра дорога. І тут уперше за весь час озвався Лема. Віктор здригнувся, побачивши цієї миті його обличчя. Очі горіли. Він горів увесь. Губи його розтулилися, і з них злетіли лише три слова: — Є Бог на світі. Є. І одночасно Марія, яка повернулася тепер до Тараса, також щось сказала, але так, ніби сама до себе. Вона також була вражена тим, що розповів непроханий гість. — Ось і все… — вона повернулася до Віктора. — Ви поставили крапку в цій історії. Шкода тільки, що передбачення ясновидця не підтвердилося, адже я досі не можу підвестися й нічого не бачу. Віктор приголомшено мовчав. — Я розумію вас, — мовила Марія. — Ви нічого не можете збагнути. Це й не дивно. Але тепер ми знаємо людину, яка вчинила з нами такий жорстокий жарт. Його прізвище Калиниченко. І якщо вірити вам, він покараний за це. Це правда, що Тарас не встиг його налякати. Річ у тому, що Тарас там, на дорозі, збирався «побачитися» з ним уперше. Він давно розшукував його і підстеріг нарешті під час однієї з поїздок. Так стало ся, що цей чоловік був сам і, обігнавши його машину обхідним шляхом, Тарас чатував на узбіччі, щоб уперше увімкнути перед ним усі ліхтарі, світло в салоні — щоб усе це виглядало так, як зробив той свого часу. Він не збирався вбивати його — лише налякати до нестями. Тому, для кого вигляд такої машини нічого не означає, це не зашкодить. А тому, хто… — Вона важко зітхнула. — Але не вдалося жодного разу. Так сталося. Цей Калиниченко розбився, два кілометри не доїхавши. І він не міг бачити Тарасового джипа. І переляк його, весь жах від вигляду створеної вами іграшки, пов'язаний з іншим — саме він свого часу вирішив нашу долю. Саме він їхав у тому джипі. Вона замовкла. Мовчав і Віктор, не знаючи що тепер сказати і що вчинити. Тільки така причина могла викликати настільки жахливу реакцію у людини від невинної іграшки — Летючого Мадяра в мініатюрі. А озвався знову Лема. Він так і сидів, досі вражений відкриттям, і не міг стримати емоцій. На обличчі застигла гірка й водночас урочиста гримаса. І губи його знову промовили — тихо, напевно, тепер уже до самого себе: — Ні, є Бог на світі… — Якщо це так, — відповів йому Віктор, — то мені більше немає чого мучитися питанням, як учинити з тобою. Він повернувся і вийшов.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка