Олексій волков переможець отримає все пролог



Сторінка20/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.36 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
    Навігація по даній сторінці:
  • XXXIII

XXXII



Незбагненний, неочікуваний спокій, здавалося, прийшов надовго. Операція в Олега пройшла успішно, і минулого тижня, коли Віктор телефонував до госпіталю, йому повідомили, що пацієнт уже ходить. Важко уявлялося, що на четвертий день по такій операції хворий може ходити. Але подив цей виявився якимось далеким, завуальованим, наче чимось притупленим. Іноді причина такого «отупіння» бачилася йому в нервовому перевантаженні, що передувало цьому станові. Що було — те було. Але ж усе вдалося. Ну, майже все, основне. І заплющуючи очі, Віктор усвідомлював, що зараз уже не вимахує змученими руками, не ковтає крижаної води. Усе скінчилося. Начебто доплив. Тільки от берег… Де він? Лема пропав. Як у воду канув. Віктор чекав цього фатального дзвінка два тижні. Ні, не з завмиранням серця. Чекав як на те, чого не можна уникнути. Перший день — з якоюсь приреченістю. Другий, коли наслідки виснаження минули, — з легким нетерпінням. Після цього кожен наступний день починався для нього з питання «коли?». Очевидно, сьогодні. Та наставала ніч, і очі заплющувалися, не намагаючись розібратися у причинах, що змусили його раніше доброго, а тепер злого генія так учинити із ним. Спочатку зазіхнути на його життя, а потім подарувати. Нехай тимчасово. Усі ці неочікувані дії Леми не мали пояснення. А кожен день для Віктора незмінно закінчувався думкою — «напевно, завтра»… Одного разу, увімкнувши телевізор, Віктор почув у новинах про несподіване припинення американських гастролей Тараса Леми і його таємниче зникнення. Виявляється, про це говорили вже давно, просто Віктор не мав нагоди почути. Усі програми новин трубили одне й те саме — співак зійшов з літака в київському аеропорту. Після цього його ніхто не бачив. Водій, який зустрічав його, завіз Лему на квартиру. Усе. Далі висловлювалися всілякі версії — як офіційні, так і неофіційні. З'явився на екрані й метр, адже робити йому у Штатах тепер було нічого. Він говорив про відсутність бодай найменших проблем під час гастролей і лише розводив руками, коли його запитували про сенсаційну подію. Якось, телефонуючи до госпіталю, Віктор нарвався на несподіванку. Клаус, через якого вирішувалися всі питання і якого за звичкою покликав до телефону, цього разу після всіх пояснень попросив його зачекати ще хвилину. А потім… Це була Зоряна. Він одразу ж упізнав її голос. Тільки чомусь ніщо не обірвалося у ньому й нікуди не полетіло. Притупленим виявилося навіть це. Тільки похолоділо всередині, коли почув її. — Вітю, здрастуй, — сказала вона. — Доброго дня вам. — Як твої справи? — Дякую, нормально. А ваші? — У нас усе успішно, навіть дуже. Ну, доктор Клаус, напевно, все тобі пояснив… — Так. Як почувається Олег? — Дуже добре. Ми з ним навіть уже гралися. Поки що тільки в «Нарди». Але за кілька днів його пустять у кімнату лікувальної фізкультури. Він не дочекається, коли дозволять м’яча копнути. З наступного тижня Олег займатиметься там щодня. — Це добре. Я бажаю йому видужання та успіхів. Палець сам ліг на кнопку, бажаючи закінчити цю розмову, аби не докучати тій, у кого були інші клопоти, але паузи в розмові не було. — Дякую тобі, Вітю. Якби не ти… — відчувалося, як у неї несподівано затремтів голос і їй забракло слів. — Будь-ласка. Зв’язок сам перервався раптово, тому що повністю «сіла» мобілка, незаряджена вже кілька днів. Здивовано подивившись тоді на табло телефона, він поклав його поруч. Отже, тепер Віктор умів випереджати долю, мовби знав її траєкторію, яка зараз наче й не цікавила його. Холод у животі помалу влягався. Знайшовши блок живлення, він одразу ввімкнув зарядку — телефон мав бути завжди напоготові. Від цього залежала їхня безпека. От тільки щиро не бажав, щоб сама вона звідти зараз набрала його номер. А надвечір наступного дня Тарас об'явився. Нарешті. Голос його не висловлював жодних емоцій у цих коротких «алло», «так», «ні». — Дякую, що дотримався обіцянки, — сказав йому Віктор. — Перша операція пройшла успішно. Що з рештою грошей? Там прийшло тільки сто тисяч. — Буде й решта, — похмуро мовив Лема. — Коли ти дотримаєшся своїх обіцянок. — Я готовий хоч зараз, — сказав Віктор. — Зараз я не маю часу. Чекай. І не діставай мене за цим номером. Кілька днів. І пам'ятай, чим ризикуєш. Що робив він зараз, чим був такий зайнятий? Де міг сховатися той, кого упізнавали усі й усюди? Дивно, але цього вечора Віктор ствердився в думці, що Зоряні нічого не загрожує з боку людини, яка збиралася зіграти фатальну роль у його власному житті. І невідомо, скільки днів, місяців чи навіть років доведеться відрахувати до цього моменту. Лише одне не викликало жодного сумніву — зустріч із «Летючим Мадяром» повинна відбутися.

XXXIII


Коли надворі смеркалося, у двері хтось обережно постукав. На порозі стояла вона. Та, котра була тут лише вдруге в житті, хоча раніше взагалі не планувала цього. Зоряна. Стоячи в сінях перед відчиненими дверима, він міг зараз розуміти лише це слово. Єдине з усіх, які існували. — Здрастуй. Можна? Сіялася перша весняна мрячка. Жінка вже склала парасолю, з якою неможливо було пройти під низькими голими гілками яблунь, і тепер краплі падали просто на неї, на її пряме охайно зачесане темне волосся. Напевно, саме тому оце «можна» було сказане з відчутним нетерпінням. — Так, будь ласка… — А після цього — відразу знайоме відчуття, що виникало завжди, коли бачив її, тим паче, так близько. Тим паче… так, після всього, що відбулося останнім часом. І дивлячись на жінку, якої зараз тут аж ніяк не мало бути, він пригадав дуже чітко хвилини, коли його груди з усіх сил ловили морозяне повітря, а кулі під ногами збивали мерзлу ріллю. І наступні — коли слинява паща дерла його тіло та одяг, а ніж розтинав жорстку шерсть. І останнє — коли морозяна суха грязюка розліталася з-під коліс потужної машинерії, що насувалася просто на нього. Ще тоді в його голові промайнула думка про те, що якщо йому вдасться якимось дивом пережити ті хвилини, то наступною проблемою буде — як пережити оці. Оці, що зараз. Вона увійшла мовчки і пройшла повз нього. Вірити чи не вірити — це була його особиста справа. Та сама Зоряна. Одна на всім світі. Світлий утеплений плащ, який носила вже третій рік, та сама зачіска. Можливо, більше макіяжу, ніж завжди. Та хіба була у нього така вже можливість порівняти? Усе здалеку… Зоряна зупинилася серед вузького темного коридору й повільно озирнулася на нього. Двері «її» кімнати були відчинені, й вона увійшла. Просто увійшла — і все. А потім кроки її стихли. Віктор застиг на місці, тепер уже по-справжньому відчувши оту тупість і власну безпорадність. Усередині щось діялося — він сам не розумів що, а от ноги поприростали до підлоги, думки скам’яніли, билася лише одна, абсолютно безглузда зараз — потрібно зачинити двері, адже надворі не літо. Жінка, яка переступила його поріг, продовжувала виробляти з ним те, що й досі. Продовжувала і зараз. Тяжкий випадок… Де ж він, отой берег? Віктор запалив цигарку й відчув, як дрібні краплі падають тепер уже на його голову. Усе, що міг, він уже зробив. Можливо, саме у цьому крилася причина отого незрозумілого відносного заспокоєння? Скоріше за все. Відчуття виконання всього теоретично можливого. А хіба ні? Що можна вигадати ще сильніше, аніж порятунок її дитини? Сильнішого не існувало. Тому, зачинивши двері, Віктор увійшов до кімнати, не виглядаючи бовдуром хоча б у власних очах. Не так уже й мало. Зоряна стояла майже впритул до грубки, притуливши до неї долоні. Якась… стурбована? Ні, задумана. А можливо, просто спокійна. Навіть надто. Плащ її тепер був розстібнутим, і Віктор міг бачити тонший одяг, за яким уже ховалося тіло, як завжди, неперевершене. Він лише ковзнув очима, а потім зустрів її погляд. — Холодно там. Ще не весна, — мовила Зоряна. — Вас що, виписали? Вже? — Ні, не виписали. — Вона не збиралася відводити очей. — Ще два тижні. Але все гаразд. Олег… майже здоровий. — Може, обійдеться без другої операції? — На жаль, ні. Але все буде добре. Тепер і я в це вірю. А зараз ніяких проблем. Мене просто відпустили на кілька днів. Серце його закалатало десь далеко-далеко… Навіть не закалатало — просто зреагувало на ці слова. Але це було «в межах». І він на диво впевнено відчував тепер свою повну владу над словами, мімікою та тілом. Приємне відчуття. Ніколи раніше не міг уявити собі, що зможе отак стояти наодинці з цією жінкою, не гинучи від хвилювання. Що це? Вона відсторонилася від грубки, від чого стала трохи ближче до нього, й опустила руки. Очі Зоряни, її завжди прекрасні очі вже не були скляними. Отими кришталевими, холодними, непроникними. Тими, що тримали перед собою таке потужне захисне поле. На Віктора дивилися звичайні очі з віями — живими, що здригалися від теплого повітря, яке йшло від печі. І погляд був спокійний. Він не колов, не ображав зневагою та відразою, не викликав душевного болю. Просто погляд. Усе інше — обличчя, постава — продовжувало свідчити, що це та сама жінка. Та все в ньому здригнулося, коли ці губи розтулилися — зараз з них мали злетіти слова… — Я прийшла, — тихо мовила вона. Більше нічого. Але це мало означати все. І ніколи… ніколи раніше у своїх уявленнях, у своїх божевільних мріях Віктор не міг би уявити отакого наступного власного слова після цього, отакої своєї відповіді. — Навіщо? Та Зоряна не здивувалася запитанню. Лише щось промайнуло в цих очах — якась тінь несподіванки від того, що цей чоловік уже не блідне, язик його не затинається, а погляд не падає додолу. Принаймні, так здалося йому. — Так було домовлено. Ти виконав свою обіцянку. Тепер я хочу виконувати свою. Віктор неквапно озирнувся по кімнаті, наче шукаючи чогось, і ніяково знизав плечима: — Кімната заметена, їсти є що. Та й посуд чистий… Город ще рано копати. Дякую, тим часом нічого не треба. Це знову не було здивування. Просто нова реакція на нову несподіванку. Слабка, але помітна, тим паче, для того, в кого вже не пливло перед очима. — А в ліжко? — запитала вона. Запитала після секундної паузи, але спокійно, вимовивши так, наче йшлося про той самий посуд. Її сірі очі дивилися на нього постійно, але не гіпнотизуючи, спокійно та тихо. — Дякую. — Проковтнувши мимоволі, він усе-таки відвів погляд, лише на якусь мить. — Зараз не до цього. Є інші проблеми, нагальніші. Пауза знову тривала кілька секунд, а потім вона запитала: — Які проблеми? Пов’язані з цими грошима? — З грошима проблем немає. Це моє. Особисте. Якщо раніше ці очі були скляними й утворювали непроникну межу, за яку йому було зась, то тепер — навпаки, хотіли увійти в нього й витягти щось більше, ніж міг сказати він сам. І несподівано в ньому народилася образа. Така якась… Не схожа на ту, за знищене життя. Якась інакша. Дрібна, але болюча. Її очі наче не розуміли, не вірили, що у нього може бути особисте. Вони прийшли — нехай уже без потрійного захисту, проте чужі. Вони й тепер його не кохали, навіть не збиралися. Прийшли, щоб сплатити неприємний борг, а відпущені «на всі чотири», дивувалися, що в нього може бути особисте, намагаючись дізнатися про те, що дозволило б їм, можливо, просто пожаліти його. І образа ця несподівано вибухнула так, що жахливо запекло всередині і схотілося сказати — зневажливо та байдуже: «Треба мені сто років твого ліжка… Забирай і йди геть — маєш те, чого хотіла. Чого тобі ще?» Але натомість… — Я підвезу вас, — сказав Віктор, — щоб під дощем не йшли. Йому дійсно не потрібно було цієї жінки так. Таким чином. Скоріше за все, просто не зміг би. Віктор несподівано знову згадав Трусю — оту, з якою порівняла його ця єдина у світі жінка, що зараз готова була віддати себе. Можливо, вона й тепер думала так. Можливо, вже не думала, стимульована почуттям вдячності або ж думкою про наступну операцію, на яку також потрібні кошти. Байдуже. Він не схожий на Трусю хоча б тим, що не підбиратиме гидливо кинутих йому куснів. Тим паче, від неї. Кілька вулиць та поворотів пролетіли швидко, й машина скреготнула шинами під її вікнами. Зоряна весь час сиділа мовчки, дивлячись на нього, а потім сказала: — Давай ти зайдеш до мене на каву. — Дякую, іншим разом. — Чому? Давай зараз. Просто поп’ємо кави й поговоримо. Я тебе прошу. — Ні, дякую. Я їхатиму. Нога його нетерпляче торкнула педаль акселератора. — Давай тоді тут. Очі її тепер були широкими, напевно, від мороку, що стояв навколо, і дивилися так, що відчувалося шкірою. — Ну, давай тут… — повторила Зоряна. — Не бажано. — Чому? — Не варто сидіти в моїй машині під власними вікнами. І так говоритимуть хтозна-що… Зоряна поставила свою сумочку просто на підлогу й мовчала десь з хвилину, не відриваючи погляду від того, хто, закам'янівши, тер пальцями кермо. — Знаєш, Вітю, — мовила нарешті вона, — ні, навпаки — ти цього не знаєш. Ти не знаєш, що це таке, коли твоя дитина має померти і ти не бачиш можливості її врятувати. Ти не знаєш, що робиться з людиною, тим паче з жінкою, коли вона б'ється, наче риба об лід, не здатна нічого вдіяти. Коли кидаєшся від медичних центрів до ворожок і шарлатанів… Я навіть не можу передати… Ні, я ніколи не зможу розповісти, що це таке, коли прокидається маленька надія й ти чіпляєшся за неї всім, чим тільки можеш… і думаєш кожну хвилину, що якщо вона згасне, це буде остання мить узагалі в усьому… А я це знаю. Не знаю лише одного — як усе це витримала, як досі жива і при тверезому розумі. І зараз… зараз я розумію, що не схожа на жінку взагалі, в жодному відношенні. І всі мої емоції настільки покалічені, що я просто не здатна платити ними. Тілом — будь ласка. А коханням — як ти сам казав — коли ще щось висить над тобою, краще цим не займатися. Вона насилу перевела подих і продовжувала говорити до того, хто й далі дивився у вітрове скло: — Вітю, дорогий, повір мені, я знаю, скільки принесла тобі горя в житті. І скільки болю. Ні, я не винна перед тобою. Хіба можна бути винною в тім, що не кохаєш? Ти ж сам розумієш це. А те, що тобі довелося пережити стільки поганого, важкого, тому що є на світі я — це я розумію дуже добре. І повір, дуже страждаю від того, що все так. І мені боляче дивитися у твої очі, знаючи що за все це ти мені відплатив… не добром, такого навіть слова немає. За таке немає способів вибачитися. Я тільки б хотіла мати можливість зробити тобі щось добре. Те, чого ти хочеш. Це щире бажання. Вітю, от побачиш, скоро все це вляжеться, все буде гаразд, і ми поговоримо про все. Пообіцяй мені. Якщо ти кохаєш жінку настільки, що можеш пожертвувати всім заради її дитини, то ти не можеш не розуміти її, не співчувати в такій ситуації. Пообіцяй, що коли все залишиться позаду, ми спробуємо почати спочатку. Нехай стільки років утрачено… Поговоримо про все спокійно… А зараз я взагалі не розумію такого слова як кохання, хоча завжди мріяла про нього. Зараз я просто не здатна кохати. Нікого. А потім… Спробувати наново. Розумієш? Забувши все погане, забувши образи… Я знаю, тобі це буде нелегко. Я розумію, але… Я тепер сприймаю тебе не так, як раніше. Ти для мене тепер зовсім інша людина. Зовсім інша. Вона ковтала сльози, насилу підшукуючи слова для своїх думок. — А як же Труся? — запитав Віктор, повернувши до неї голову й дивлячись у її очі спокійно та майже незворушно, а потім сам же й відповів твердо та переконано: — Труся завжди залишиться Трусею, навіть якби витягла мене з самого пекла. — Боже… Це було сказано… я хотіла вразити тебе якнайболючіше. Ти мене тоді так допік! Ти ж не давав мені жити! Я ж чула твою присутність, твої думки кругом! Це було нестерпно! Я навмисне хотіла тебе образити так, щоб не бачити більше ніколи! — Я розумію, — погодився Віктор. — І тобі це вдалося. Але так міг зробити лише той, хто дійсно відчуває відразу. — О, Боже… Ні! — Вона затулила руками обличчя. — Пробач, — сказав Віктор. — Тобі дійсно не потрібно… І так вистачає. Все. Іди додому. У мене немає більше образи на тебе. Правда. Ні за що. Я також розумію тебе, повір. Я також приніс тобі достатньо поганого, достатньо попсував твоє життя, хоча й також не винен у тому, що все так склалося. І ти не винна. Ніхто не винен. Так мало статися. Така доля. Будемо сподіватися, що колись усе зміниться на краще. Іди відпочивай. Нам ще потрібно завершити почате. А потім… потім усе вирішиться, ти добре сказала. — Тоді зайди до мене зараз. Вітю… Мені дуже важко, я прошу тебе. Правда, дуже важко, особливо тепер. Побудь зі мною. — Зоряно… — Його голова мимоволі торкнулася керма. Від таких слів, мовлених нею, слів, яких вона не мала говорити ніколи, організм, здавалося, дістав якесь ушкодження й повністю втратив орієнтацію у просторі та часі. Збагнути щось у такому стані, вирішити — було надзвичайно важко. — Давай іншого разу. Я… я також нездатний себе ламати. Давай колись потім. — Коли — завтра? — Ні. — Чому? — Завтра я маю відпочивати. — А коли — післязавтра? — Післязавтра, можливо, мене не буде. — Чому? — знову запитала вона. — Їду. — Куди? Перед чим ти маєш відпочивати? Скажи мені. — Мені треба. — Особисті справи? — Так. — Але пов'язані з нами. Так? Він промовчав. — Вітю… Скажи мені, де ти взяв гроші? Будь ласка. — Яке це має значення? — Має. Скажи, тому що має. — Якби вкрав, припустимо, ти б відмовилася? — Ні, — твердо сказала вона. — Ну от. Виходить, немає значення. — Я не це мала на увазі. — Зоряна присунулася ближче й навіть торкнула його за лікоть. — Мене цікавить, чи не можеш ти за це постраждати. Ти сам. — Яке це має значення? — Має. — Добре, припустимо, можу постраждати дуже сильно. Ти б відмовилася? — Ну не можна ж так! — Вона тепер виглядала збудженою, а те, що було в очах, нагадувало розпач, народжений безвихіддю. — Ти жорстока людина. Ти дуже жорстока людина. І тепер будеш мені мстити. Я знаю… Робитимеш мені боляче при першій-ліпшій нагоді… Ти не заспокоїшся, поки не віддаси мені назад увесь біль, якого я завдала тобі за життя… Я розумію… — Дурниці, — не погодився Віктор. — Просто це дійсно не має значення. Я ж довів тобі. — Я хочу знати, — повторила Зоряна. — Якщо ти не скажеш, то додаси мені ще один головний біль. Невже ти підеш на це? Ти робиш жахливі речі. Я вже кілька годин не думаю про Олега, не думаю, як він там… Хіба так можна? Скажи хоч, щоб я знала… Він мовчав. — Це дуже жорстоко, — сказала Зоряна. — Якщо не розповіси, я буду мучитися ще тим. Ти що, не розумієш — мене не вистачить, щоб переживати й боятися за вас обох! Я відчуваю, що ти ризикуєш, роблячи це для нас. Скажи, що може статися? Ну будь ласка… — Добре, — подумавши, сказав Віктор. — Нехай буде по-твоєму. Нічого не може. А гроші… Ти чула про Віктора Ждана? — Хто це? — запитала вона. — Автор майже всіх пісень Тараса Леми. — А, звісно. І що? — Це його гроші. — Як… він що, виступив як… спонсор? — Можна й так сказати. — А… звідки ти його знаєш? Як на нього вийшов? — Ніяк. Це… я сам. Пауза, що настала, була доволі виразною. — Н-не розумію… як це? — Творчий псевдонім — так називається. Насправді Віктор Ждан, якого ти не бачила… Правда ж, не бачила? Його взагалі ніхто ніколи не бачив. Крім самого Леми й кількох людей. Так от, насправді це Віктор Середа. Тобто я. А пісні його… Що ж — фактично це твої пісні. Про тебе. Написані, щоб кудись подіти себе, не з'їхати з глузду від… ну, ти знаєш, від чого. А далі все просто — наша національна суперзірка співає, автору платить гроші. Ну, продюсери й усе таке… Кухня, словом. Усе це Віктор розповідав, наче про купівлю та продаж чергової машини. Вона мовчала довго, а потім мовила: — Навіщо ти так зі мною… — Не віриш… — Знизав плечима Віктор. — Гаразд, я доведу. Щоб тебе не мучило питання, звідки гроші. Пам'ятаєш два квитки на його концерт, якими тебе преміювало обласне управління культури? Вона лише дивилася, широко розплющивши очі. — Звідки ти знаєш? — Бо сам його про це попросив. А він — адміністрацію. Третій ряд, строго посередині. Найкращі місця. Правда? Але вона продовжувала мовчки дивитися, не знаючи, що сказати. Тоді, витягнувши мобілку, він набрав номер. Цей номер залишився в пам'яті телефона від останнього Тарасового дзвінка. Це був не той номер, що завжди мав Лема, — інший. Очевидно, «пропавши», кумир змушений був змінити його. От тільки чи відповість? — Спитай у нього сама, якщо не віриш. — Що спитати? — Про мене. — У кого? — У Леми. Не пропав він, не хвилюйся. Живий і здоровий. Більше сказати вони нічого не встигли, тому що у трубці відповіли: — Так! Слухаю! Альо-у, я слухаю! — Хто це? — розгублено запитала Зоряна. — А кого ви хочете, красуне? — прозвучало доволі різко. — Тараса, — підказав їй Віктор. — М-м… Тараса, напевно… — А де ви взяли цей номер? — Скажи… — Мені… Віктор дав… — Щоб я вас поцьомав по телефону? Вважайте, я це вже зробив. Радійте на здоров'я. — Ні, щоб… я не вірила, що він — це він… — А де цей діяч? — помовчавши, запитали на тому кінці. — Тут… — Ну то я тебе заспокою, — промовили звідти, — він — це він. Дай уже йому трубку, якщо він поруч. — Слухаю, — сказав Віктор. — Радий тебе чути. — Я також. — Як здоров'я? — Добре. Дякуючи тобі. — Отож-бо й воно. Владнав усі справи? — Наполовину. Решта — сам знаєш. Сподіваюся, ти не розтринькав мої гроші. — Не переживай. Плани наші, сподіваюсь, не змінилися? — Звісно, ні. — Тоді зустрінемося завтра о десятій, зранку. Не заперечуєш? — Звичайно. — А жінка — та сама, що ти розповідав? — похмуро запитав Тарас. — Та сама. — Уже повірила? — Не знаю, — сказав Віктор, глянувши на Зоряну, яка все чула, адже трубка була увімкнена на повну потужність. — Ну, тоді поверни їй трубку. — Вона чує нас обох, говори. — Віктор повернув трубку ближче до Зоряни. — A-а… Шановна пані! — Тарасові інтонації змінилися. — Запам'ятайте цей день. Адже щойно ви дійсно говорили по телефону з самим Тарасом Лемою, який нікуди не подівся, не плачте. А поруч із вами сидить його улюблений автор Віктор Ждан, в миру Середа. Хочете пораду? — Хочу… — ніяково промовила Зоряна. — Він вам подобається? З несподіванки вона затнулася. А потім розгублено відповіла: — Так. — Тоді переспіть з ним. Обов'язково сьогодні. Бажаю успіхів. Па! Телефон вимкнувся. І лише зараз Віктор сповна відчув, що сидять вони обоє, прихилившись одне до одного, розділені лише телефоном, і волосся її навіть торкається його вуха, а сам він чує близьке дихання жінки, про яку мріяв усе життя. Як не зійти з розуму? Але він не зійшов. — Тарас просто оригінал, — сказав Віктор, ховаючи трубку й відкидаючись на спинку. — Не звертай уваги. Пауза була довгою. Зоряна то дивилася на нього, наче намагаючись витягти своїм поглядом якісь додаткові докази, то опускала очі, не знаючи, куди себе подіти, то хитала головою. — Не можу повірити… — зрештою промовила вона. — А… це… це що… дійсно правда? — сховавши обличчя в долонях, вона застигла ще на кілька хвилин. — Скажи мені. Чому ти мовчиш? Я… не розумію… Це… правда? Ні, ти смієшся наді мною… — Я вже все сказав. Від повторення воно не стане переконливішим. Ти хотіла знати, звідки гроші — я тобі пояснив. Щоб не думала хтозна-чого. Курити йому схотілося страшенно, наче вичерпав повністю несподівано вишуканий десь у загашнику резерв самовладання та спокою. Опустивши скло, він припалив. А жінка, яка сиділа поруч, давно вже впівоберта до нього, тепер ніби вивчала його поглядом. У неї вистачало інших проблем, але зараз вона наче вперше побачила, намагалася вивчити дивовижну людину, з якою в такий дивний спосіб завжди була переплетена її доля. — Ми знаємося вже зо два роки, — пояснив їй Віктор. — Відтоді, коли він несподівано злетів. Якраз тоді й відбулася наша випадкова зустріч. Він почув те, що я награвав собі під ніс у машині, коли довелося чекати на митниці. Так… згодилися «таланти», яких набув ще коли ходив до музичної школи… на тебе дивитися. І він розповів їй. Про те, що не міг би навіть заспівати ці пісні комусь іншому і про те, як продав на поталу натовпу, коли довідався, ким є для неї. — Це… у серпні? — запитала Зоряна. — Ти маєш на увазі телефонний дзвінок? — Ти так усе пам’ятаєш… — Пам’ятаю, — важко зітхнула вона. — Навіть точну дату. У мене довго потім було… неприємне відчуття… що я наче… — слова добиралися важко, — скривдила щось беззахисне. — Перед тобою воно дійсно було беззахисним, — погодився Віктор. — Я думав, що не переживу цього. Потім було жахливе бажання щось тобі зробити. Я одночасно почав тебе ненавидіти. Не знаю… це важко передати словами. Наче остаточно з'їхав з глузду. Усі ці пісні були тобою, яка жила в мені. Я вирішив помститися, «продавши» тебе. Не знаю, чи зрозуміло все це пояснюю… Навряд чи. Зі мною відбувалися страшні речі. Моя життєва потреба якось сама виливалася в цих піснях, створюючи ніби твій образ, а потім я продавав його. Нісенітниця… Що я зроблю? Тепер нічого не зміниш. Правда, що кохання — річ божевільна. Але, як бачиш, усе на краще. Якби не воно — не знати, як повернулися б справи. А так — у мене була ти, й саме це створило пісні. Тому в тому, що є ці гроші, — твоя заслуга. Тож можна вважати, що ти сама врятувала свого сина. Вона мовчала, не відриваючи від нього широко розплющених очей, що лише поблискували у світлі фар машин, які часом проїжджали вулицею, а потім запитала з несподіваною безпосередністю: — А… а «Птах» — це… також про мене? — Звісно. — А… про перевертня? — Так. Усі, що належать Віктору Ждану. — І «Береги»? — Так. — І «Лихо»… Віктор промовчав. — А… «Летючий Голландець»? — Ти добре орієнтуєшся в репертуарі Леми… — ухилився Віктор. — Це мої улюблені пісні, — сказала вона. — Я слухаю їх, відколи вони з’явилися. Навіть не Тараса Лему, а їх. Щось таке я завжди відчувала до цих пісень… підсвідоме. Вони всі в мене записані, часто їх слухаю. «Тепер він, мов привид, по світі
блукає
В безмежнім тумані життєвого моря
І всіх, хто щасливий, лякає,
лякає…».

То… як же «Летючий Голландець»? — Також про тебе, — сказав Віктор. — Колись я познайомився з дівчиною, гарною в усіх відношеннях. У нас починалися серйозні стосунки. — І що? — В останній момент я не зміг. Точніше, зрозумів, що не зможу остаточно розпрощатися з тобою. Тому й не наважився. Гадаю, вона мене кохала. Після цього я відчув себе «Летючим Голландцем». — Це я стала на заваді твого щастя… — сумно промовила Зоряна. Навіть у темряві було видно, як вона розпачливо похитала головою. — У житті все стається так, — пояснив їй Віктор, — як має бути. Існує доля. — Можливо, — мовила вона. — Але її можна було змінити. Якби не я, ти був би зараз щасливим з тією дівчиною. А так… А так — не віриш, навіть тепер, коли усе між нами змінилося, навіть тепер не віриш, що це можливо… Я бачу. Зорянина рука знову торкнулася його, але тепер уже набагато далі від ліктя, там, звідки зсунувся рукав куртки й де нічого не було. Її долоня виявилася теплою, м’якою та… щирою. Вона наче вилучала якийсь такий щирий жаль. Пальці торкнулися його шкіри й легенько стиснули зап’ястя. Він проковтнув мимоволі, відчуваючи, як щось підкотилося й застрягло в горлі. Схотілося забрати цю руку, яка призводила до таких неочікуваних змін, і господиня якої, загалом, була права в тому, що висловлювала. Напевно, саме це спонукало його до такої самої щирості у відповідь: — Ти все бачиш… — Віктор відхилився від керма, на яке спирався, й відкинувся на спинку, непомітно звільняючись таким чином від її руки. — І я все бачу. Бачу, що ти вже інакше дивишся на мене, ніж тоді, коли прийшла продавати себе. Я наче вже не той, до кого йдуть на страту. Ти вже навіть не боїшся до мене торкнутися, але… Завжди, все життя мені здавалося, я навіть був переконаний у тому, що якби ти виявила до мене прихильність, я б знав, що робити з тобою і зі своїми почуттями. Так, наче твоя нелюбов до мене була єдиною перешкодою. Тепер же, чим далі, тим зрозуміліше для мене інше, зовсім протилежне. Перешкода наче помаленьку зникає, а я… Нічого, крім розгубленості. А вона й далі дивилася не відриваючись, мовчки слухала все, що казав Віктор. Тільки присунулася ще ближче, намагаючись таки роздивитися в темряві його обличчя. — Ти ж була у мене. Бачила — там, де хід униз, у підвал, ну, поруч із дверима, росте яблуня. Просто знизу, майже з підвалу — крива така, нещасна… Очевидно, яблуко колись закотилося туди, ще до мене, й одна насінинка якимось чином проросла, хоча там і немає умов. Отак і кохання наше… Пробач, не так висловився — моє. Воно проросло там, де немає умов. Більше того — воно витримало все, вижило там, де будь-що було би знищене. Але… воно вже ні на що не придатне. Наче та крива, понівечена яблуня. Яблука на ній дрібні, покручені, як і стовбур, кислі, швидко осипаються. Так і почуття моє — все витримало, але настільки скалічіло, що… ні на що вже, напевно, не здатне. З ним щось сталося. Язик розв'язався повністю, і він заговорив. Це виявилося єдиним із того, що регулярно малював собі раніше в уяві і що відбулося насправді. Він говорив, час від часу торкаючись пальцями керма, наче отримуючи звідти стимули для цього. Це була розповідь про все, що сталося без неї, але… тому що вона існувала. Про смерть матері, військкомат, бій під Каунасом, парашутний стрибок, що мав бути фатальним… Усі події, всі люди, з якими зводила доля, малювалися тепер вже їй — жінці, задля якої воно було прожите, оте попереднє життя. Кількох годин залишку ночі виявилося достатньо, щоб розповісти все, що відбувалося з ним. Відбувалося за опосередкованої участі єдиної у світі жінки на ім'я Зоряна. А вона, сховавши змерзлу руку за відлогу його куртки, мовчки продовжувала дивитися на нього впритул і слухала, не перебиваючи, про митницю, плиту з граніту, лікарню, Ларису з Амстердама, фуру, що застрягла над прірвою, Войтовича, Лему і все інше, що, здавалося, неможливо було розповісти протягом однієї ночі. Не вмістилася лише одна річ — про справжнє походження грошей та «Летючого Мадяра», і, звісно, сталося це не через брак часу. Просто Віктор не бажав говорити про це. Навіщо їй новий клопіт? Хоча, можливо, причина була в іншому. Усе розказане ним було наче закам'янілим, твердим, закінченим. Воно давно вже відбулося й ніяким змінам не підлягало. І на тлі цього те, що він приховав, виглядало хистким та непевним. Історія з невідомим закінченням. Зоряна не могла знати про це. Тому й сприйняла почуте однозначно. Так, як і будь-яка жінка. Розповідь щирого та мовчазного чоловіка про його кохання, сам факт якого був їй відомий завжди. Невідомим, навіть неочікуваним виявилося інше — що воно отаке. Зоряна не могла зараз визначитися повністю у своїх почуттях до чоловіка, який сидів поруч і, як виявилося, був поруч завжди. Вона була не здатна зробити це, хай би як хотіла. Та знала точно — щось відбулося в ній. Від цих перетворень іноді все в ній починало тремтіти, але… Хто він? Хто він зараз для неї? Визначити це було над її можливості. Проте десь усередині, де останнім часом і так вистачало болю, виникав ще один, новий, не схожий на інші, біль, коли Зоряна усвідомлювала суть його розповіді. Цей скромний та суворий чоловік, розповідаючи про всі жахи, крізь які зумів пронести своє кохання до неї, намагався… Що ж це він робив?! Старався пояснити їй, що схоже воно на криву напівзасохлу яблуню, очевидно, будучи сам у цьому переконаним! За вікном починало сіріти, і світло фар першої ранішньої машини вже не здалося таким яскравим. — Ти не правий, — тихо мовила Зоряна. — Воно не може бути хворою яблунею. Саме воно врятувало мені сина. Саме воно зробило те, на що якраз і не було здатне все інше. А тепер… Тепер я подбаю про те, щоб ти так не думав.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка