Олексій волков переможець отримає все пролог



Сторінка16/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.36 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22
    Навігація по даній сторінці:
  • XXIV
  • XXVI

XXIII



Стукіт у двері був тихим, але примусив його стрепенутися. Сюди рідко хтось приходив, та коли таке ставалося, він не мав звички здригатися. Чому ж цього разу? Можливо, він і досі підсвідомо чекав найгіршого, хоча від останньої зустрічі з Павловичем минуло немало часу. Однак навряд чи вони стукали б. Віктор намагався згадати, про що думав і чим був захоплений настільки, що тіло саме відреагувало на несподіваний стукіт, коли йшов до дверей, які, власне, й не були зачиненими. Здається, ні про що… А за мить побачене у відчинених дверях на тлі вечірнього мороку змусило його здригнутися вдруге. Відчулося, як у грудях усе холоне. Ноги, язик, руки, думки — все це за одну мить наче злиплося докупи і скам'яніло. Зупинилося життя. Там стояла Зоряна. Та сама — єдина в усьому світі. Та, що змушувала його страждати й спричиняти страждання інших. Та, що була винна в усьому. Він закляк на місці. Скільки разів уявлялася ця картина — вона стоїть в отворі його відчинених дверей. Скільки років доводилося бачити подумки те, чого, він був упевнений, не станеться ніколи. Чимрік ця картина поставала рідше, але завжди, приходячи сюди в його думках, вона промовляла одні й ті самі два слова: «Я прийшла…» Це була наче маленька експериментальна модель недосяжного, на жаль, щастя. Важко сказати, скільки минуло секунд чи хвилин, поки власне сприйняття змогло усвідомити — так, це вона. І лише погане освітлення сіней не давало змоги жінці, яка стояла на порозі, сповна оцінити, як зблідло його обличчя. Це дійсно була Зоряна. Перший шок минав, і в тілі та голові починало відбуватися щось таке, що лякало не менше, ніж сам факт присутності цієї жінки тут, адже не було й не могло бути чогось ще більш неможливого. Напевно, він так би ні на що й не спромігся, та Зоряна допомогла. — Здрастуй, Вітю, — сказала вона. — Добрий вечір… — промовили його губи, наче могли це робити без його свідомого наказу. — Можна увійти? І Віктор десь углибині здивувався, що зміг не тільки промовити оте «можна», а й зробити крок убік. Вона неквапно увійшла. Та сама велична хода, рухи, як і завжди. От тільки погляд… Щось наче трапилося з її поглядом. Він зараз був… Віктор не міг збагнути. Надто спокійним? Ні, він завжди був спокійний. Байдужим? Він завжди був байдужий, коли вони випадково бачилися. Завжди, крім, хіба що, одного моменту, коли пояснювала йому, що він повне ніщо. Щоправда, бачити цього Віктор не міг. Тоді в чому річ? Зоряна повільно попрямувала коридором до відчинених дверей кухні. На мить промінь світла ковзнув по її обличчю. Промінь світла, що проривався з прочинених дверей іншої кімнати, тієї, де завжди жила… вона. Голова її поволі повернулася, і погляд зупинився на тій самій стіні. Зоряна побачила себе — ту, яка, попри всю відразу до нього, все-таки належала цьому чоловікові. Затримавшись лише на кілька секунд, вона рушила далі, зайшла до кухні й присіла на край канапи. А Віктор навіть не зчувся, як опинився навпроти неї. Як він минув коридор, адже щойно стояв у тих самих вхідних дверях? — Як живеш, Вітю? Щось відбувалося. Таке, що виходило за межі його сподівань і взагалі розуміння. Зоряна цікавилася, як він живе. Вона прийшла, щоб це запитати… Невже це той день? Той самий? День, про який він мріяв усе життя. Навіть тоді, коли життя оце наближалося небезпечно близько до межі, за якою обривається. «Як живеш, Вітю?» — Так… — І лише розвів руками. Напевно, це означало «як бачиш». На нього тепер, не відриваючись, дивилися ті самі сірі очі, які завжди намагалися цього уникати. Він умів прочитати в них усе, а зараз вони мовчали. Говорили тільки губи. — Вітю, у мене є справа до тебе. Вона ніколи не називала його по імені, принаймні, дуже рідко. Він їй потрібен! Він знадобився їй… Невже це можливо? — Будь ласка… все, що захочете… Несподівано він виразно побачив перед собою отой самий далекий берег з пісні. Берег, який, нарешті, йому відкрився і на якому стояла вона. Ось він, момент істини. Лише бачити цей берег, знаючи, що вона там, і байдуже, що до нього можна й не доплисти. Він допливе. Задля неї він переверне весь світ, знати б лише, куди перевертати… А в голові стояли щойно промовлені власні слова: «Будь ласка… все, що захочете…» Як він спромігся на таку довгу фразу? Як зумів не забути, що повинен говорити з нею лише на «ви»? Ні, це було добре вкарбовано в його свідомості. Забути таке неможливо, адже він належить до нижчої касти, порівняно з нею. А Зоряна спокійно дивилася йому в очі, і від цього холоділо всередині, а дихання готове було зупинитися. Що говоритиме вона? Що далі? — Ти так само, як і раніше, хочеш мене? Йому здалося, що горбата підлога починає тікати з-під ніг. Розум лихоманило від неймовірної кількості речей, яких узагалі не буває. Ось тут уперше з'явилося побоювання, що він чує щось не те, про що йдеться насправді. — Я хотіла знати, чи ти так само сильно, як і раніше, хочеш мене? — повторила вона. Це не були слухові галюцинації. Двічі не може причутися одне й те саме. — Так… Рука його відчула холодний одвірок, який знайшла сама, автоматично. Обличчя ж, навпаки, почало пашіти, і жар від цього розливався в усі куточки тіла. Це все-таки сталося… Залізо ламається, і ця жінка зламалася від самотності та знущань долі. Адже вона також нещасна. А може, вона нарешті зрозуміла? Невже?! Вона прийшла, зрозумівши те, що йому довелося усвідомити значно раніше, — долю. Доля існує. До того ж в одній, єдино можливій траєкторії. Вона й привела сюди цю гордовиту, найпрекраснішу жінку. А від наступних двох слів його розуміння заклинило. Вони виявилися чужорідною інформацією, непридатною для обробки. — Я продаюся. Напевно, його очі красномовно висловлювали це, дивлячись на неї майже впритул, тому що Зоряна повторила ще раз — тихо, але твердо й спокійно: — Я продаюся. За гроші. Дорого. — Я… н-не розумію. Зоряна знову подивилася на нього. За останні, принаймні, десять років їхні погляди не зустрічалися так часто й надовго, як за останні десять хвилин… І він зрозумів, чого тепер не вистачало в її очах. У них наче вмерло життя. Вони були великими, глибокими, прекрасними, але… неживими. — Що ж тут розуміти? Якщо в тебе ще є бажання й знайдуться гроші, ти можеш мене купити. — Як… к-купити… — Як… — Очевидно, у неї готове було зірватися з язика інше слово, але вона вчасно схаменулася: — Як жінку. Приходитиму, коли схочеш, і робитиму, що скажеш. Хочеш — митиму посуд, хочеш — город копатиму. А хочеш — у ліжко лягатиму… Що ж тут незрозумілого? Віктор мовчки дивився на неї, кліпаючи очима, повністю спантеличений, нездатний не те що відповісти, а й зрозуміти почуте. Це була якась маячня. Напевно, він ще довго стояв би незграбною розпіркою у дверях, але вона запитала: — Ти хочеш знати ціну? Клубок давно вже підступив йому до горла й тепер дістався того місця, де терпіти його було неможливо. Тому й проковтнув — спастично й насилу. Так, як проковтнув би кожен, кому б сказали: «Купи сонце (або небо) — знаєш за скільки?» Будь-хто проковтнув би мимоволі, звісно, якби знав, що це не жарт. Зоряна зрозуміла цей рух по-своєму. — Сто вісімдесят тисяч, — сказала вона. * * *

Спогади скінчилися. Згадувати більше не було що. Усе, що відбувалося колись, утратило сенс. Життя набуло визначеного, єдино можливого напрямку, і погляд його, здавалося, намертво зачепився за якесь невизначене місце — десь далеко попереду, де нині сивіла смужка берега, яка раніше існувала виключно в уяві. Відтепер він був видимим, більше того, відстань до нього визначилася. Залишилося заспокоїтися, розрахувати сили й вирушити туди, куди давно вже не мріяв дістатися. До берега, де була вона…



XXIV



Ніхто не зміг би заснути. Віктор усе-таки зумів виспатися. Це була звичайна мобілізація сил перед випробуванням, яких у його попередньому житті вистачало. Ще ввечері, нескінченно обмірковуючи те, що сталося, Віктор завів машину й, проїхавши до району містечка, де не був уже дуже давно, припаркувався в непримітному місці. Він приїхав не для того, щоб побачивши її ще раз, підігріти апетит. Його цікавила інша людина, яку, безперечно, міг би й не впізнати, адже минуло кілька років, відколи вони бачилися востаннє. Відтоді Віктор ніколи не дозволяв собі вдивлятися в компанії хлопців на вулицях. А той, кого він відшив свого часу так негарно і, як сам вважав, жорстоко, також, зрозумівши це, перестав цікавитися транзитними машинами. І все-таки Віктор упізнав хлопця, хоч той підріс, був інакше вдягнутий і мав довше волосся. Це був Олег. Він вийшов з будинку, а не, навпаки, прийшов звідкись, полегшивши тим самим йому завдання. Більше того, Олег вийшов з відром, викинув сміття і знову зник у під'їзді. Машина завелася одразу, і Віктор поїхав вулицею у зворотному напрямку, відкинувши ідіотську думку, що переслідувала його вже кілька годин. Олега не викрали і, судячи з усього, навіть погроз на його адресу не було, інакше Зоряна його просто не відпускала б самого ні на крок. Та й кому потрібно викрадати хлопця з провінції, у матері якого немає грошей! А які ще думки повинні з'являтися у нього, якщо Зоряні потрібно ні багато ні мало сто вісімдесят «кусків» зелених, причому настільки, що готова продати себе! Ще й кому… Віктор добре усвідомлював, що, відірваний від реальності, він не спілкується майже ні з ким, хіба що з Франкенштейном, коли потрібно полагодити якесь пригнане авто, або з клієнтами, які зовсім необов'язково проживають у місті. Що може він знати? До того ж навряд чи те, що його зараз цікавило, знав хтось інший. Навпаки. Усе підказувало йому, що це таємниця. Хто міг це знати? Сам Олег? Можливо. Знайти його й запитати, для чого матері стільки грошей? Що може бути дурнішим? Дитині дванадцять чи тринадцять років. Навряд чи він щось знає, та й чи схоче з ним говорити? З якоїсь причини ця жінка добровільно погоджувалася на пекло. Як отримати нехай не пояснення, бодай натяк? Тітки Віри тепер немає… Полускати з бабусями насіння на лавочці? Протинявшись по хаті зо дві години та помивши машину, щоб згаяти час і впорядкувати думки, Віктор поїхав до міста. Лишивши «Опель» під будинком, піднявся на другий поверх і подзвонив у двері. — Хто? — запитали звідти, після того як почулися легкі жіночі кроки. — Віктор, Середа. Вона помовчала, а потім промовила: — Що вам потрібно? — Я що, схожий на людоїда? — запитав Віктор. Знову пауза. Потім клацнув замок, і жінка, з якою всі ці роки найчастіше можна було побачити Зоряну, відійшла вбік, даючи йому дорогу. Це була просто подруга. Хоча ні. Очевидно, близька подруга. Також гарна, розумна й принадна, але теж нещаслива в особистому житті, судячи з того, що жила удвох із дитиною. Жінка виглядала якщо не зляканою, то, безперечно, розгубленою й на непроханого гостя намагалася не дивитися. А може, він застав її в невідповідний момент — у халаті, з накинутим на голову рушником, під яким саме зараз робилася зачіска. — Я знаю, вас Галиною звати, — сказав Віктор. — Так. — Ми з вами особисто не знайомі, але, гадаю, ви мене також знаєте. Вона промовчала. — Не дозволите сісти? — Навіщо? — Маю до вас розмову. — Говоріть… — Гаразд, — промовив Віктор, розуміючи, що в цьому домі на добре ставлення йому сподіватися не доведеться. — Я хочу знати, навіщо їй стільки грошей. Вона мимоволі підняла очі, але одразу ж відвела погляд. — Ви про що? — Мені здається, ви розумієте, — він зайшов і став перед жінкою, яка вперто відверталася. — Дарма ви так. Я гадаю, ви хотіли б допомогти. Вона знову мовчала, так само відводячи очі. — Мені йти? Галина, безперечно, все знала. Він уже зробив крок до дверей, коли почув ззаду: — А звідки вам відомо? — Зоряна сказала. Учора прийшла і сказала. — І не пояснила, навіщо? — Галина дивилася просто на нього, запитливо і, як здалося Віктору, без видимої неприязні. — Я не належу до тих, хто гідний пояснень. Тепер уже вона шукала можливості зустрітися з ним поглядом. Нарешті Галина важко зітхнула й запитала: — Кави вип'єте? — Якщо вам не бридко пити її зі мною. — Не говоріть дурниць, — сказала вона. — Заходьте, будь ласка. Тут не прибрано, ви мене застали зненацька. Віктор мовчки сів у крісло і за п'ять хвилин уже тримав у руках філіжанку кави, а вона опустилася на диван і поставила свою на низенький столик. — Ми давні подруги із Зоряною. Близькі подруги. — Я здогадався, — промовив Віктор, — тому й прийшов до вас. — У неї біда, — сумно сказала Галина, — уже півроку. Син її, Олег, ви знаєте… Він хворий. Серйозно хворий. Я… не надто добре можу пояснити — якесь захворювання серця. Ускладнення після перенесеної хвороби. Розумієте, раніше його не було. А тепер, після міокардиту, яким хлопець перехворів, коли був малий, воно прогресує. Зоряна їздила з ним скрізь — і в Київ, і до Росії. Йому потрібна операція. Причому якомога швидше. У нього серце швидко здає. Як мені пояснили, тому що дитина почала активно рости — дванадцять років… І нині… критичний період. Необхідно робити операцію, інакше… — І це стільки коштує? — Дивлячись де. У нас дешевше — офіційно вісім тисяч. Доларів. Але лікарі не дають жодних гарантій. Високий процент смертності — помирають під час операції… І результати гірші. А в Німеччині роблять. В одній клініці. Вона їздила. Там… ну, я не знаю — якісь інакші умови. І результати кращі — майже всі видужують. Вони оперують таких дітей з усього світу. Ми вже де тільки не були, спонсорів шукали, куди не їздили… Де там! — Обличчя її спохмурніло. — Ніхто не відмовляє, всі обіцяють, співчувають. І це тягнеться й тягнеться… А час іде. Уже півроку минуло, і жодних зрушень. І Олега возили до Німеччини, ось… Вона знайшла на полиці закладений серед книг папірець і прочитала йому назву клініки. — Сказали, що зволікати більше не можна. Серце вже не справляється, і чим далі, то менше шансів на успіх. А операція на два етапи, друга — через півроку. А першу вже потрібно робити. Сто тисяч доларів. Друга, казали, дешевша — вісімдесят. І то, це ще небагато, частину німці так… «подарують». А це мусимо заплатити. Але нам однаково — що сто вісімдесят, що двісті. Різниці немає. Як те, так і те — фантастика. Галина змахнула щось з очей і взялася до своєї кави, яка вже встигла вистигнути. — Я з усім цим теж скоро збожеволію. Ви б знали… Ні, тепер вона, безперечно, не бачила у ньому ворога, швидше навпаки. Тільки здивовано запитала: — А ви… так спокійно це сприймаєте? — Я все сприймаю спокійно. Це була неправда, причина його спокою полягала в іншому. Просто заповітний берег тепер визначився остаточно. Як на топографічній карті — де, в якому напрямку та на якій відстані. Якщо тоді, коли Зоряна увійшла до його хати, він тільки з'явився далекою смужкою, то тепер чітко вималювалися його обриси, стали відомими координати. Остаточно з’ясувалося, що існує шанс до нього допливти. Тільки б правильно розрахувати напрямок та власні сили. А за таких обставин належить бути спокійним. От і весь секрет. Вона весь цей час щось йому говорила і зараз ніби чекала відповіді. — Добра у вас кава, — сказав їй Віктор, — і ви її смачно варите. Дякую. Він підвівся й рушив до дверей. — Пане Вікторе, — сказала Галина вже у передпокої. — Я… ви мене пробачте за першу зустріч, та й узагалі… мені незручно говорити про це… Повірте, дуже незручно! Але якби Зоряна дізналася, що я приймала вас і пригощала кавою, ще й розповідала про неї… гадаю, далі вона свої проблеми вирішувала б уже без мене. — Не хвилюйтеся, — заспокоїв її Віктор, — вона ні про що не довідається. Я все розумію. — Нічого ви не розумієте, — швидко мовила вона. — Жінок важко зрозуміти. Особливо гарних і нещасних. Але Зоряна не права. Стосовно вас. Я бачу. Так, це не моя справа, але тепер я знаю точно — як не глянь — не права. І бажаю вам досягти, чого ви хочете. Я за це молитимуся. — Усі ми в чомусь не праві у цьому житті, — сказав Віктор. — Дякую вам за щирість. Будемо пливти… — Куди? — не зрозуміла Галина. — На той берег… Це було мовлено поверхом нижче, коли він уже забув про існування Галини, з якою спілкувався хвилину тому. Сказано тихо та, можливо, надто зосереджено. Так, наче поняття «допливти» містило в собі набагато важче завдання, ніж просто купівля жінки на ім’я Зоряна, нехай навіть єдиної в цілому світі.

XXV



Усе складалося ніби навмисно важко. Мобільний Тараса не відповідав. І Войтовича також. А беземоційний голос «мобільної леді» щоразу повідомляв, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Куди вони обидва могли завалитися — у яке місце, не покрите мережею «Київстар»? Або обидва відразу вимкнули телефони. Чого б то? І раптом здогадка! Лема, з яким він не спілкувався вже понад місяць, швидше за все, вирвався на якісь вигідні гастролі за кордон. І тоді це мало пояснення. Не з усіма країнами існує угода про взаємний зв'язок, у деяких потрібно для цього реєструватися…. Підозра підтвердилася, коли не відповів і телефон Ольги. Віктор без вагань набрав цей номер, але абонент також був поза мережею. Складалося враження, що виїхала вся «команда» Тараса Леми. З боку ця ситуація мала б викликати подив. Той, кому Лема значною мірою був зобов’язаний своїми останніми успіхами і хто звик зв'язуватися з ним по мобільному, за відсутності такого зв'язку просто не знав, як це зробити. Спільних знайомих у них не було, а тих, із ким доводилося стикатися під час останнього перебування в колі співака, пам'ятав виключно в обличчя. Ні прізвищ, ні тим паче координат. Віктору насилу вдалося встановити через довідкову один із номерів студії Войтовича. Там, невизначено гмикнувши у відповідь на його представлення, повідомили, що метр перебуває на гастролях у Сполучених Штатах і Канаді. Тепер і Віктор пригадав останню телефонну розмову з Лемою. Очевидно, негаразди під час складання нового грандіозного проекту змусили його піти на це. Турне по Штатах і Канаді, яке — Тарас давно вже казав — збиралася організувати українська діаспора, на певний час відтягувало «домашні» негаразди і, звісно, давало неабияку фінансову вигоду. Скільки воно триватиме? Усе остаточно підтвердилося лише наступного дня. Лема зателефонував сам, з Чикаго. Хтось зі студії таки повідомив йому про дзвінок Віктора. — Привіт, — відповів Віктор на традиційно галасливе вітання Леми. — Я шукав тебе, бо в мене дещо трапилося. Якщо чесно, навіть не знаю, з чого починати. — А що сталося? — Голос Тараса змінився. — Ну кажи! — Мені терміново потрібні гроші. Це питання життя і смерті. — І скільки? — Сто вісімдесят тисяч. — Не слабо, — погодився Лема. — А що сталося? Ти що, десь влетів зі своїм бізнесом? — Ні, — Віктор зітхнув, не знаючи, як пояснити. — Ці гроші мені просто потрібні. Вкрай потрібні. Я б не просив. — Гм… — тільки й пробурмотів Лема. — А ти розумієш, які це гроші? Вважай, п'ята частина «лимона». Звідки ти взяв, що вони в мене є? Почнемо з того, що я не можу витягти їх із кишені й дати тобі. Ти що, гадаєш, я мільйонер? — Я не знаю, — тихо промовив Віктор. — Але звернутися мені більше немає до кого. Мені потрібна така сума. Я погоджуюся на будь-які умови. Розумієш — на будь-які. Якщо ти нічого не порадиш, мені доведеться… — Що тобі доведеться? — Однаково їх добути. Не знаю…, Навіть вдягти маску й піти до банку. Зараз більше нічого не спадає на думку. І тоді якщо пощастить, мені доведеться зникнути. Зовсім. А як не пощастить… — То що? — наче не повіривши у те, що чує, запитав Лема. — Як не пощастить, то загину. Віктор казав правду, тому й чув співак у його голосі справжню приреченість. — Гм… діла… — витиснув із себе Тарас після паузи. — Весело… Слухай, але в мене справді немає таких грошей. Це дуже багато! Ти що, гадаєш, я в діамантах купаюся? Живу широко — не заперечую, але… Ну повір, при бажанні тисяч двадцять-тридцять мобілізнув би, і то… Не так, щоб от уже витягаю і даю. Розумієш… Як же тобі пояснити? Усіма фінансовими справами відає Сергійович, а я навіть не дуже вникаю в це. Ну, маю рахунок якийсь… А що потрібно — кажу йому, і він дає. Я ж не складаю грошей. Усі фінанси пристроюються одразу. Он «Черокі», той, що ти поміж яблунь їздив, знаєш, скільки коштує? Та що я питаю… А квартира, а дача з басейном… А щодня витрачаю… Немає капіталу, повір! — То порадь щось, — насилу промовив Віктор. — Ти ж крутишся в такому… Порадь, де взяти. Кажу тобі — згоден на все. Може, з Войтовичем поговорити? Їздитиму за тобою, як пес на ланцюгу, виходитиму на публіку й гавкатиму, що належить, продамся з потрухами… — Не мели дурниць! — перебив Лема. Настала пауза. Попри все бажання, Віктор більше нічого не міг додати. — Вітю, я зараз не знаю, що тобі сказати, — нарешті промовив Тарас. — Це що, терміново? — Так. — Ну, годину ти мені даєш, щоб оговтатися від твоїх заявочок? — Звісно. — От і добре, за годину я зателефоную, чекай. — Запитай у Войтовича… — почав було знову Віктор. — Я знаю, в кого питати, — перебив Тарас. — Сиди й чекай. А тоді поговоримо. Година виявилася надто довгою. Він сидів, намагаючись не думати ні про що, але марно. Що відповість Тарас? Навіть у найгіршому випадку — сам щойно казав — двадцять-тридцять тисяч. Отже, тридцять. Сам Віктор, продавши машину, на якій зараз їздить, міг назбирати приблизно стільки ж. От і все. А потрібно щонайменше сто — і вже зараз. Це не вихід. Наступна година була ще довшою. А коли закінчувалася третя, ворухнулася підозра, що ніякого дзвінка більше не буде. Навіщо йому ці проблеми? Вони знайдуть ще не один десяток таких авторів. Було б чим перейматися… Лема озвався нескоро. — Ну ось що, — зітхнувши, сказав він. — Вітю, це дуже велика сума. Зараз я не можу нічого пообіцяти. Щоб спробувати щось зробити, мені потрібно бути вдома. Ти мусиш почекати до закінчення гастролей. — Скільки це? — Голос Віктора захрип. — Менше місяця. Ну, нехай місяць. Зрозумій, зараз мене звідси ніхто не випустить. Підписаний контракт, і я мушу відбути. Це знову ж таки гроші. До речі, за турне також набіжить. А тоді ми спробуємо щось зробити, хоча проблеми є. Сергійович майже все вклав у новий проект, тому фінансові труднощі в нас і без тебе. Я з ним говорив. Розводить руками. Ти ж сам розумієш, які це гроші. Але щось зробимо, тільки серію концертів цих… Як ти сам кажеш — питання життя і смерті. Зараз я навіть рипнутися не можу. Ти сам винен. Слухав би нас — працювали б у Києві, ні про яке турне й не думали б. І ситуація була б інакша. Я тебе скільки просив? — Отже, зараз немає жодної можливості отримати ці гроші? — З мого боку, на жаль, жодної. Мусиш дочекатися. Ну, принаймні те, що зароблю у Штатах, можу пообіцяти тобі. — А що ти заробиш? — Гадаю, тисяч з двадцять-тридцять має «впасти». Вітю, щось постараємося зробити. Розумієш… Якби не цей проект, узагалі, думаю, проблем би не було. А ми… Розумієш, Сергійович усе поставив на карту. Отже, ще тридцять — загалом дев'яносто у кращому разі. До того ж місяць, поки приїде, місяць, поки вдасться все це мобілізувати… Віктор знав, що й далі не буде все гладко. Щось таке лунало в Тарасових інтонаціях… Можливо, недовіра, небажання. Може, проект — лише привід для відмови? А може, здається? Чи здатний Лема зробити це, якби забажав? Віктор чомусь був певен, що здатний. Він знав, що мислить примітивно, але якби цей кумир оголосив якусь акцію на зразок «Врятуймо дитину» серед отих мільйонерів у Штатах та й в Україні! Що для них кілька тисяч… Тільки хто він для Леми, щоб той вдавався до чогось подібного. І так з Войтовичем клянчать гроші на якісь свої проекти. А тут іще… Надворі збиралися сутінки. Було волого й водночас морозяно, тому й піднявся туман. Не видно було навіть порослого кущами схилу. Він ще бачив струмок, чув його плюскіт, а далі все забирав морок, і від цього здавалося, що вузенький струмочок не має другого берега, що він десь там, далеко, а вода ця безмежна і простирається хтозна-куди. Схоже, йому не позичать човна. Пливти доведеться самому й не зволікаючи. Поки на тому березі ще чекає вона.

XXVI



Телефонувати довелося довго, переймаючись до нестями думками про те, що, можливо, вже пізно. Неспокій зріс ще більше, коли Павлович на прохання допомогти ще раз зв’язатися з тією людиною, промовив невизначене: «Ти приїзди, а там подивимося…». Найбільше Віктор молив зараз долю, щоб і досі не знайшовся якийсь інший «ас», який бажає ризикнути. Тільки не це… Інакше доведеться йти на щось неймовірне, таке, що важко собі навіть уявити. Той, хто увійшов до невеличкої кімнатки у глибині кафе, всівся напроти нього й запитливо глянув у самі очі. Це був не той дивакуватий, прилизаний. І поруч не товклися охоронці — сам на сам. — Ну, слухаю тебе, — промовив він. — Я згоден, — відповів йому Віктор. — Проїхатися… — Чому раптом передумав? — Гроші потрібні. — Ми перевіримо, чи саме ця причина тебе сюди привела, — сказав чоловік. — Не боїшся, що знайдемо якісь інші мотиви? — Будь ласка, — погодився Віктор. — Але майте на увазі — навряд чи хтось упорається краще за мене. — Від скромності ти не помреш, — констатував співрозмовник. — Від чогось іншого також не хотілося б. Можете влаштувати іспит. Той, хто сидів навпроти нього, задумливо витягнув цигарку й припалив. Його обличчя з широкими вилицями відображало силу та рішучість. Серйозний… Чомусь саме так хотілося його охрестити. Міцно збита фігура, зморшки під очима — нерви та постійний вантаж негативу. — Якщо тебе зловлять — це одразу кінець, — просто попередив він, продовжуючи дивитися в очі. Віктор мовчав, витримуючи цей погляд. — Чого мовчиш? — Слухаю, що ще скажете. Той агітував, ви, навпаки, ніби відмовляєте. — Ні. Просто попереджаю. Якщо візьмешся — назад дороги не буде. — А де гарантії, що не ліквідують потім? — Ти ж утечеш… — посміхнувся співрозмовник. — Готуй собі паспорт, канал, куди зникатимеш. Хто це знатиме? Хто і як тебе зможе знайти? Загубишся з грошима, і все. — Однак я хочу якихось підтверджень, що це не безнадійна справа. Може, ви провертаєте щось таке, розроблене до дрібниць, і я не вискочу, як не намагатимусь? Може, ви самі у цьому зацікавлені? — А який сенс, — знизав плечима той, — викидати при цьому шалені гроші? За підставку досить заплатити кількасот. Знаходимо будь-якого лоха, пару сотень у зуби — і їдь. А там — як заплановано. Дешево й надійно. А тобі дадуть купу грошей — як потенційний приз, якщо заслужиш. — Наприклад? — Чим далі Віктор наближався до суті, тим більше холоділо в грудях. — Сума за тобою. — Припустімо, мільйон. — Заради Бога. Але це добрий пакунок, навіть якщо сотками. Гляди, щоб не важко було втікати. Га? — А як я знатиму, що гроші не фальшиві? — Поїдемо до будь-якого банку, який обереш, і сам перевіриш. Відтоді нехай будуть при тобі. Виходило досить гладенько. Звісно, до того моменту, коли все закрутиться. А от далі… Саме про це й спитав його Віктор, марно намагаючись якомога надійніше сховати власне хвилювання. — Не знаю, — розвів руками співрозмовник. — От чого вже не знаю… — Ну хоча б приблизно, — наполягав Віктор. — Не знаю навіть приблизно, — похитав головою «серйозний». — Це ж не ми тебе ловитимемо. Знав би — сказав, повір. Ми зацікавлені, щоб ти якнайдовше їх «мотав». До речі… Якщо тебе зловлять, ти не доведеш їм, що ти підставка. Вони питатимуть тебе те, про що ти ні сном ні духом не відаєш, по повній програмі. І скільки б ти не розповідав про нашу зустріч і про те, за що тобі заплатили гроші, або скільки б не прикидався дурником — ніхто не повірить, можеш не сподіватися. Тебе труситимуть, поки не витрусять, що їм потрібно. Уявляєш ситуацію? — Уявляю. І все-таки… — Не знаю, — повторили йому. — Хто, якими силами… Поїдеш — побачиш. — Гаразд, — погодився Віктор. — Давайте обговоримо суму. — Ти ж казав — «лимон», — уїдливо посміхнувся співрозмовник. — Передумав? Мало? — Триста тисяч, — сказав Віктор. Мене влаштує триста «кусків». — Згода. — Але в мене є умова. Ну, тобто прохання. Сто вісімдесят тисяч наперед. Що, як… — Про це не може бути й мови, — перебив серйозний. — А хіба вам не однаково? — наполягав Віктор. — Якщо мене піймають, ви їх усе одно втрачаєте. А так я хоч перекажу їх, куди мені треба. За що ж я ризикуватиму? — Ти отримуєш гроші там, де тобі вкажуть, і тоді вже переказуй, куди хочеш. — Та ви ж казали… — намагався зачепитися за шанс Віктор, — що мене ніхто не слухатиме, а лише ловитимуть! Мені й так доведеться тікати, щоб урятуватися. Вам же однаково… — Про це не може бути й мови, — повторили йому тихо й повільно. Варіант, на який так сподівався Віктор, не пройшов. І якщо він не зможе… Ось що пояснювало його хвилювання! Увесь час, доки він це робитиме, Зоряна стоятиме перед очима на краю прірви, нагадуючи про ціну можливої поразки. Це сковуватиме руки, гальмуватиме думки. Не в такому стані воювати проти всіх. От якби отримати потрібні гроші наперед, вкласти у справу й тоді вийти на цей двобій легким і необтяженим. Як і раніше — тільки він і власна доля. — Такі умови мене не влаштовують, — Віктор підвівся повільно але рішуче, наостанок витримавши його погляд. — Мені потрібна гарантія, що гроші підуть у справу. І тоді я згідний на все. Чуєте — на все!

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка