Олексій волков переможець отримає все пролог



Сторінка14/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.36 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

XX



Те, що детектив з нього ніякий, Віктор зрозумів лише наприкінці місяця — терміну, відпущеного йому на роздуми. Місяць минув швидко, а «розслідування» його майже не просунулося. Він повністю заплутався, не зумівши знайти для себе нічого конкретного. І єдиним, чого вдалося досягти, було встановлення того факту, що всі троє водіїв, які загинули за останні півтора року, бачили безпосередньо перед загибеллю «Летючого Мадяра». Хоча яке відношення все це могло мати до нього? До оцієї авантюрної справи, в яку намагалися його затягти? Ну, якби й Чуриков виявився водієм-асом, тоді інша річ, а так… Усе хистко та непевно. І не виключено, що всі остаточні докази доведеться отримати останньої миті — коли «Мадяр» з’явиться на його шляху. Від таких думок пересмикнуло. Саме час для них… Адже той, хто віднедавна асоціювався у Віктора з вищезгаданою нечистю, саме зараз, вийшовши неквапно з дверей офісу, кивнув байдуже на його вітання, а потім зробив ще один, нікому, окрім Віктора, не помітний кивок — «ну ходи…» Віктор добре розумів, що не готовий до розмови, тому й сів на диван навпроти Павловича й мовчки втупився у стіл. — Ну? — тільки й спитав той. — Що — ну? — Що вирішив? — Стосовно чого? Обличчя негласного боса місцевої автомобільної торгівлі висловило легке роздратування. — Ти що — сьогоднішній? — Погляд уперся у Віктора. — Вітю, мене серйозні люди питають, а ти дурником прикидаєшся. Тебе запитали — будь добрий сказати, так чи ні. — Не знаю, — сказав Віктор, усе-таки подивившись на нього. — Я не знаю, чесно. І хотів би, і… важко наважитись. — Тобто, твоя відповідь негативна? — уточнив Павлович. — Правильно я зрозумів? Ти не даєш згоди? Отже, відмовляєшся. — Напевно, — знизав плечима Віктор. Зоряна. Знову Зоряна. Усе, як завжди, в його житті вирішувала вона. У Віктора був цілий місяць, але рішення доводиться приймати зараз. Якщо відмовитися, доведеться бути весь час насторожі. Все-таки думка, що його спробують прибрати, — як свідка якихось задумів, — не покидала. Віктор доволі реально уявляв собі, як зминається корпус якогось «Ніссана» і машина починає перекидатися, як земля й небо перевертаються перед очима. Йому ніколи не доводилося бути в аварії — у справжній аварії. Проте враження ці моделювалися реально і цьому допомагав загальний досвід тримання керма, виконання складних віражів, тренувальні зіткнення, які були частим елементом у підрозділі майора Горових. А двадцять вісім стрибків у минулому давали уявлення — як воно, коли перекидаєшся догори цапки, наче викинута з вікна машини сірникова коробка. Другу ж частину вражень викликали спогади перебування на лікарняній койці після зіткнення з людиною, яка не розбиралася й не могла цінити, що таке справжнє щастя. Тому біль і відчуття, як ломляться кістки, уявлялися ще реальніше, адже Віктор добре пам'ятав, як це. Ось таке може трапитися з ним, якщо відмовитися. І навіть трапиться скоріш за все, якщо Віктор не помиляється в своїх підозрах і якщо не зуміє вберегтися. А давши згоду, лише прискорить події. Він не вірив, що можна видряпатися з цієї авантюри. Надто неймовірними були умови, надто високими ставки. Хай там що у них заварюється, йому не дадуть. Не дадуть піти з величезною сумою грошей. А може, так і краще? Може, оце вже, нарешті, і є та клята Доля? Може, вона обрала таки, нарешті, в кого втілитися, щоб зжити його зі світу? Тоді варто наважитися. Ще раз, адже Віктор робив це не вперше. І завжди помилявся. Отже, не варто. Та й вік уже не той, щоб ганятися за нею, сподіваючись вразити. Очі з мішками попід нижніми повіками, не моргнувши жодного разу, продовжували дивитися на нього. Ігри з Долею несли в собі небезпеку позбутися навіки того, що мав. А мав він не так уже й мало. Одного разу, недавно, може, із рік тому… Зоряна забула затягнути шторки. Здавалося, вона так близько… Кухня була добре освітленою, і вона кілька хвилин щось складала біля вікна, а потім потяглася вгору і дістала якийсь предмет — Віктор не роздивився добре, що саме, бо вся увага прикипіла до неї. Він бачив, у чому вона була вбрана, кожну складку легкої сорочки у смужку і волосся, перекинуте через плече… Це зовсім немало. І давши згоду, він отримував шанс позбутися цього швидко, одразу. Хіба можна таким ризикувати?! — Я не можу погодитися, — сказав Віктор. — Принаймні, у теперішньому моєму становищі. Павлович лише знизав плечима: — Як хочеш. Не бажаєш воїном — працюй візником. Вози, дорогенький. Щасливої дороги. Йому навіть не нагадали, що не варто було би патякати про це десь у компанії. Нічого такого — мовляв, гляди, хочеш жити спокійно — забудь, що тобі пропонували. Де там! Вози, як возив, якщо не бажаєш крутого родео. Що це означало — що він нічого нікому й так уже не розповість? Скільки йому дадуть від'їхати? А може, весь секрет у якійсь вибухівці, закладеній у ту «дев'яносто дев'яту», щойно взяту зі складу? Машина стоїть унизу. Як далеко проїде вона перед тим, як вибухнути? А де ж у такому разі «Мадяр»? Де «Летючий Мадяр»? А хто сказав, що без нього не можна? Ключі в долоні були вологими та слизькими. Несподівано стало бридко — самому від себе. Що це з ним? О-о… Напевно, щось подібне відчуває до нього Зоряна. От коли він нарешті зрозуміє її. Слизькі руки. Не інакше — від переживань. Та ні, від страху. От розвернутися просто зараз і погодитися! Нехай знає! Смішно… Зоряна однаково нічого не дізнається. Тоді хто? Доля? В обличчі цієї старої худобини з перснями на пальцях? Ні, доля тим паче не втілиться в такий непотріб, якщо не робила цього раніше на більш гідному людському матеріалі. Демагогія. А йому треба назад. Туди, де світиться вікно на другому поверсі. Вікно, єдине в усьому світі. І лише коли взявся за ручку дверей, Віктор почув у спину: — A-а… я так розумію, що ти людина, у якої розум на місці? Тямиш, де і про що можна розповідати? — Звісно, — відповів йому Віктор. — Можете не хвилюватися. Ноги самі відраховували сходинки донизу — одразу по дві. А Віктор знав, що за мить без зайвих думок вставить оці слизькі вологі ключі в замок нової машини. Він поспішав. Надзвичайно сильно схотілося хоч раз… хоча би ще один раз побачити світло того вікна. Нехай навіть на ньому будуть затягнуті штори. * * *

Його застали зненацька. Відчинивши двері, Віктор побачив метра власною персоною. Войтович широко всміхнувся й підняв руку догори: — Привіт творцям національної поп-музики! — Вигукнув з порога. Віктор застиг у дверях, спантеличений, не знаючи, як поводитися. — Ну що, прийматимеш, чи ні? — запитав метр. — Авжеж, я радий, звичайно… — пробурмотів Віктор, даючи дорогу несподіваному гостеві і спрямовуючи його на кухню. — А ви що, самі? — Звісно, ні! Куди ж я без нього? Без своєї візитної картки? — саркастично скривився Войтович. — То де ж Тарас? — Де? У машині! — А чому не йде? — механічно продовжував питати Віктор, посуваючи гостеві затертий, ще «рідний» стілець цієї хати й думаючи, як вийти зі становища, оскільки не був готовим до прийому гостей. — А зірки такого рівня не звикли ходити самі. — Скривився Войтович. — Їх належить запрошувати, з відповідними почестями. До того ж він не знає, як проїхати поміж твоїми деревами. Застряг і стоїть. А на розвідку іду, як зазвичай, я. Мене ж ніяка собака не впізнає. А того — тільки пильнуй, щоб на сувеніри не роздерли — тоді лишуся без шматка хліба. Отак вожу, наче контрабанду. Тільки даішникам показую, немов перепустку, — діє бездоганно. Одразу відпускають. Войтович зацікавлено розглядав стіни кухні та закіптюжену грубку. — Я зараз, — сказав Віктор. — Дві секунди, приберу в кімнаті, бо щойно встав, і біжу по Тараса. Він прожогом кинувся до кімнати і, пересунувши невеличку стару шафу, затулив те, чого не мав бачити ніхто. Ліжко давно було зібране — тут уже він збрехав. Обдивившись навколо, Віктор вискочив у садок. Той самий знайомий сріблястий джип стояв, незграбно застрягши між трьома кривими яблунями. Відчинивши водійські дверцята, Віктор скочив на сидіння, яке вже чекало на нього. — Ну ось, тепер ми врятовані, — замість вітання сказав Лема, звівши долоні до неба і звертаючись до дівчини, яка сиділа позаду. Завівши машину, Віктор привітався із суперзіркою так, наче тільки вчора бачилися, і увімкнув передачу. Дама дивилася на нього явно підозріливо. — Це один із найкращих автопілотів сучасності, — представив його Тарас, — тому не виключено, що ми зможемо дістатися додому на необдертій машині. — І без переходу — до Віктора: — Ти вже пробач за несподіваний візит. Їхали з Чехії через Польщу. Ти ж знаєш, маршрутами Сергійович керує. Та він усім керує — я тільки рота роззявляю. Ну і, звичайно, з жінками знайомлюся також без його порад. Дівчина тільки фиркнула, почувши це зауваження. Вируливши хитромудрою траєкторією із глухого кута, Віктор проскочив з іншого боку і припаркував джипа біля новенької «вісімки», що стояла традиційно під вікном. — Ходімо. — Відчинив дверцята Віктор, віддаючи йому ключі. — Уперед, — скомандував той, але дама лише ображено відкопилила густо фарбовані губки: — А мене ніхто не запрошував… — Пробачте, — мовив до неї Віктор, — просто гості Тараса — автоматично й мої гості. Прошу вас, мені буде приємно. На додачу він простягнув їй руку, допомагаючи вийти з високої підніжки джипа. Вона глянула дещо підозріливо, але зацікавлено на вишкіреного леопарда на м’язистому плечі й запитала: — А він не вкусить? — А він таких не кусає, — встряг Лема. — Приголубити може, але не вкусить — це точно, не бійся. Не надто вдоволена його встряванням, вона вийшла з машини, озирнулася довкола і з дитячою безпосередністю запитала, показуючи на хату: — Куди — сюди?! — Так, — сказав Віктор, — апартаменти скромні, зате запрошення цілком щире. Він провів гостей до кімнати, де до них приєднався й Войтович. Витягши кілька банок консервів та каву, Віктор поставив на стіл пляшку коньяку. Войтович розповідав йому про плани творчої групи, Тарас щось упівголоса пояснював дівчині, а та капризно крутила носом. Скоро нехитрий стіл було накрито, і метр підняв склянку: — Ну, за успіхи! Усі випили, і Тарас із запізненням представив господарю свою теперішню пасію. Здавалося, найбільше бентежило дівчину те, що цей чоловік не кидає на неї крадькома оцінюючі поглядів. Можливо, навіть, вона вважала таку поведінку нетактовною щодо себе. Вона позиркала по кутках, з'їла зо дві маслини й пішла в садок — «подихати». — Ну, до справи, — сказав Войтович. — Значить, Вітю, слухай мене уважно. Планується концертна програма із твоїх пісень. Тепер уже — виключно твоїх. Це забаганка Тараса, але я не проти. Справа пішла, причому більш ніж успішно. Гадаю, і ти це відчуваєш. — Сьогодні він ще не відчув, — встряг Лема, який, відкинувшись на дивані, незворушно посьорбував коньяк. — Ти правий. Це я між деревами спантеличився — усю пам'ять повідбивало. Войтович дістав із внутрішньої кишені запаяний поліетиленовий пакетик з доларами й поклав перед Віктором на стіл. — Це те, що з нас, так би мовити, на даний момент. — Дякую, — сказав Віктор, — не варто було турбуватися. — Варто, — посміхнувся Войтович, — повір мені. Так ось, на порядку денному така програма, можна навіть сказати — авторська. Але щоб створити її, доведеться ще серйозно попрацювати. Якщо ми хочемо зробити гарний проект, ти мусиш їхати до Києва й будемо старатися. До того ж… Словом, публіка хоче бачити Віктора Ждана, автора, який пише для оцієї суперзірки. Він доволі недбало тицьнув, не дивлячись, Тараса у груди і продовжував: — Час виходити з підпілля! Коли ми готові приступити серйозно до роботи? — Я взагалі не думав над таким, — знизав плечима Віктор. — Якщо чесно, то я нікуди не збираюся й публіка мене не цікавить. — Такого не може бути, — жорстко констатував Войтович. — Якщо вже ти запрігся у цю справу, то потрібно тиснути, інакше зійдеш із траси. Розумієш? Говорячи твоєю мовою, викине на узбіччя і назад не віткнешся, бо рух шалений. — Можливо, — не погодився Віктор, — але я, взагалі-то, нікуди не запрягався. Вам підходять мої пісні — ви берете, а ні — то не берете. При всій повазі та симпатії до вас я, наче, не нав’язувався… — Послухай! — Войтович зробив заперечний жест, беручи до рук нову склянку, налиту Віктором. — Давай говорити напряму. Так же ж не може бути. Ти гадаєш, що пишеш єдине у своєму роді? Дурниці. Вдало, оригінально — так. Але є купа авторів та пісень, є з чого вибирати. Ти гадаєш, ніхто, крім нього, не має голосу? — Войтович знову тицьнув Лему у груди. — Вдалий, у поєднанні з зовнішніми даними, безперечно, стиль — це я згоден, але також є з чого вибирати. — Я й образитися можу… — пробурмотів Тарас. — Ти гадаєш, ніхто, крім мене, не вміє рахувати грошей і не має поняття в музиці та шоу-бізнесі? — не звертаючи на нього уваги, продовжував метр. — Вловив тепер? У цій кухні товчеться купа народу. Але так вийшло тільки в нас. І ми зараз на гребені. І рух наш догори продовжується. Але хтось розслабиться, почне характер показувати — все пропало. Завтра забудуть, що був такий Тарас Лема, про мене — взагалі зайве говорити. А ти поки що лише привид, і то — якого ще ніхто не бачив, лише чули казки. «Летючий Голландець». Розумієш, Вітю? — Швидше — «Летючий Мадяр», — невесело пожартував той. — Чому — мадяр? — не зрозумів Войтович. — У тебе що — коріння звідти? — Ні, — пояснив Віктор, — це я так, чорний гумор. Є тут у нас такий — герой шоферських байок. Джип чорний, кажуть, їздить без водія і лякає всіх. Хто побачить — тому кранти. Б'ються, в машинах згоряють… — Що — справді? — здивувався Войтович. — Ніколи не чув. — Бр-р… як страшно… — Відкинувся на спинку Лема. — Все, Сергійовичу, назад я за кермом не їду. Ще тільки зірки мого калібру в автокатастрофах не загиналися… — А мені спокійніше, коли не ти за кермом. — Не змигнув Войтович. — Так ось, Вітю, ми ще не збудували постамент власного пам’ятника, щоб почуватися самовпевнено. Я правильно кажу? — він знову подивився на Тараса. — Сергійович завжди правий, — переконано промовив той, ставлячи порожню склянку. — Не знаю, — замислився Віктор. — Я не тямлю в цьому. А що конкретно ви хочете від мене? — Принаймні взяти участь у спільній роботі й вийти на сцену. — взяв ініціативу Лема. — Вийти й отак підняти руки. Усе, що від тебе вимагається. Нехай усі волають, а ти тільки вигукнеш — «Мені приємно! Бажаю вам щастя!», або щось таке. А від цієї морди на плечі народ взагалі ошизіє. — Ні, я не артист, — захитав головою Віктор, — і не буду вилазити на публіку. А користі у спільній роботі з мене ніякої. Тому облиште. — Послухай, це перспектива для тебе, — знову почав Войтович. — Тобі розкрутку й ти ще не уявляєш… — Ні, дякую, — підняв руки Віктор. — Хочете пісні — купуйте. А на сцену я не піду. Войтович, схоже, почав нервувати: — Ти знаєш, — сказав він, підводячись і запалюючи, — скільки «сиріт» усіляких за мною ходить? І повір, не всі вони геть зовсім бездарні. Ти знаєш, як вони готові «гризти» одне одного, щоб вибитися нагору? — Володимире Сергійовичу, — зупинив його Віктор, — я ж вам іще раз кажу — я далекий від цього. Я не хочу навіть пробувати робити кар'єру на естраді. — Шановні, — втрутився Лема, спостерігаючи, як «нагрівається» атмосфера, — давайте продовжимо… Але Войтович на нього не зважав. — Послухай, Вітю, а навіщо тобі гроші? — Коньяк уже вдарив у голову всім і розмова точилася щира. — Поясни мені. Ти пробач, але я проста людина і люблю говорити те, що думаю. Ну погодься — те, що ми платимо, загалом, гарний заробіток. А ти далі ганяєш машини… А це, я розумію, також справа певною мірою прибуткова. А до тебе навіть порядна дама боїться зайти… — Порядність дами — поняття відносне, — зауважив Віктор. — Якщо на ній понавішано більше, ніж вартує моя хата, то це ще не… — Стоп-стоп! — знову втрутився Лема. — У нас пішло-поїхало, їй-богу, не за тим сценарієм. Зараз я вступлюся за честь дами й почнеться взагалі чортзна-що… — Вибач, — сказав Віктор, — я не мав на увазі нічого такого. Просто не знаю, як вам пояснити. Зітхнувши й махнувши на нього рукою, метр потягнув з кутка гітару і провів пальцем по струнах, підстроюючи ладки. Лема багатозначно скривився. І вузький простір кімнати наповнився приємним голосом старого барда, а тепер уже бізнесмена, функціонера від попси. Навіть дама, яка нагулялася вдосталь, повернулася до хати й сіла слухати з виразом нудьги на обличчі. — І навіщо ж вам я? — здивовано промовив Віктор, коли той закінчив. — Для успіху мало лише таланту, — продекламував Тарас, цитуючи свого продюсера, — треба ще мати щастя з'явитися в потрібний час у потрібному місці. Той лише поблажливо кивнув, відставляючи гітару. — Я міг би пісні, схожі на твої, штампувати стосами, — сказав Войтович. — Штук по п’ять на тиждень — легко, повір. Усе-таки професіонал. Але зауваж, — він підняв догори палець, — лише схожі. А твої… йдуть з душі, з серця. А в мене… словом, є бажання зробити щось більше, ніж задовольнити зади, які смикаються на дискотеках. Для цього не обійдешся штамповками. У мене таке виходило… словом, дуже давно. А тепер я від музики теоретик, технік. А так — шоумен, продюсер попсової зірки. І таких пісень, справжніх, писати не можу. Пробував кілька разів — не виходить. Усе — штампи. Це — наче порівняти твір живопису та комп'ютерну графіку, або фотки. Ось, Вітю, за рахунок чого твій успіх. Може, тебе це слово коробить, але в мене є покликання. Я все-таки музикант і хочу створити щось толкове. Таке, що могли би пам'ятати після мене. Якщо не можу створити музики, то нехай я створю тебе й нехай наші люди слухають наше, своє, а не чийсь експорт. — Доросла людина, а ідеаліст, — розчаровано мовив Тарас. — Сергійович уперто не розуміє, що корені треба шукати глибше. — Що ти маєш на увазі? — запитав Віктор. — А те й маю, що відсутність якісної продукції — не єдина причина того, що пересічний любитель музики віддає перевагу російському продукту. Точніше — є конкретна причина того, що наш продукт порівняно з їхнім нижчої якості. — І яка ж? — не витримав Войтович. — А ну, вроди, відкрий мені очі. — А така, загального, навіть глобального характеру. От скажіть, Сергійовичу, хто в нас говорить українською мовою? Переважно селяни. Ну і, якщо в містах, то виключно на Західній Україні. А це відносно невелика частина населення. Візьміть усі мільйонні міста — це російськомовна аудиторія. Так склалося. І тому існує стереотип, що українська мова — це свого роду… ну, скажімо так, мова селянина. Хлібороба, так би мовити. А візьміть еліту — митців, інтелігенцію, науковців, спортсменів, куди не кинь — усе, що прагне до висот, — користується в переважній більшості російською. От і склався свого роду стереотип навіть для того, хто вдома розмовляє українською, що важко нею говорити про високі матерії — не звучить. І дійсно не звучить, бо ті, хто намагається творити українською, думають так само, тому й видають усяку парашу. Ось чому. Ось причина. Ось чому навіть той, хто говорить українською, на Новий Рік вмикає російській концерт. Там якість, там усе дотепно. А наше —…наче й не звучить порівняно з тим. Войтович мовчав, розмірковуючи, а Лема насідав на нього далі: — Звісно, нам щось вдалося. Ми втнули дещо краще, ніж було досі, завдяки Віктору теж, але… Ваші далекі завдання, я гадаю, — річ недосяжна. Ви не створите серйозного попу. Він не звучатиме! Ну спробуйте перекласти будь-кого із серйозних рок-музикантів українською! Лише тематика… Вона ж для нас не притаманна. Дико звучатиме. Як пародія. Спробуйте. Будь-кого. Войтович продовжував мовчати, слухаючи Лему, який розійшовся не на жарт і лише відмахувався від своєї подруги, яка все частіше смикала його за сорочку. — Бачиш, яка думка була висловлена… цей улюбленець долі стає дедалі глибшим… — пробурмотів Войтович. — Ну а ти, Вітю, що скажеш? Замість відповіді Віктор узяв гітару, відкладену метром, і нерішуче торкнувся струн. Цілком можливо, він би й не наважився зробити цього у присутності таких двох величин, якби не кілька випитих келишків. І тоді в маленькій накуреній кімнаті прозвучало кілька акордів, що одразу здалися Войтовичу знайомими. Лема знову плюснув на денце коньяку й запитливо скривив обличчя, а коли з несміливих акордів нарешті випливла мелодія знайомого і йому перебору, не приховуючи іронії, промовив: — Ну-ну, давай… Бог поміч… А пісня, створена ще в далекі роки Андрієм Макаревичем, звісно, російською мовою, була знана всіма присутніми, окрім дами, як свого роду гімн «новій» музиці, і мелодія її добре пасувала до простого «не поставленого» голосу господаря скромного помешкання. На стіл він кинув
Мокрий плащ
І в руки скрипку взяв.
Вина дешевого налив
І пальці розім'яв.

Ти підходь, щоб краще чути,


Не ховай своє чоло,
І не бійся з ним почути знов
Про прийдешнє та забуте,
Про добро і зло,
Про люту ненависть
Та святу любов…

Очі метра звузилися, але Віктор зумів побачити в них те, що надало його голосу більше сили та впевненості. Погляд Тараса, навпаки, був якимось сторожкуватим і наче недовірливим. Про важке нічне безсоння,


Шлях, яким ідеш,
І те, заради чого ти іще живеш…

Навіть дама перестала нудитися і смикати Лему за одяг, а цілком приязно дивилася на Віктора, забувши про його цілковиту байдужість до її персони. Навколо нас


Злиденний світ
Шляхи свої розклав.
І хто ми в нім,
Ти стільки літ
Не завжди пам'ятав.

Звуки скрипки швидко збудять


Все, що в нас заснуло,
Що гірким вином розводить кров,
Про прийдешнє та минуле,
Про добро і зло,
Про люту ненависть,
Та святу любов…

Мелодія раптово обірвалася, як і в оригінальному виконанні того, хто, промінявши гітару на кухарський ковпак з черпаком, не перестав бути легендою рок-музики. І вони продовжували зачаровано слухати фрази та акорди: Замовкне скрипка…


Будь-кого
Домучить туга й жаль.
Доп'є вино
І вийде в ніч,
Лишивши плащ, скрипаль.

І його забута пісня


Оживе колись взимі
У брудній, прокуреній корчмі,
І навколо не почуєш
Криків та розмов,
Тому що музика Його
лунає знов

Про нещасних і щасливих,


Про добро і зло,
Про люту ненависть
І святу
любов…

Відклавши гітару, Віктор узяв і свою склянку, у якій досить набралося, та відпив з неї. А гості замовкли, роззираючись по стінах. — Ну, що, — нарешті мовив Войтович чомусь захриплим голосом, — кажеш — мова селюків? Уміти треба. Догнав? А ми з тобою не вміємо. Він узяв пляшку й розлив до кінця по спорожнілих склянках. — Добрий коньяк. Отак, Тарасику. Шкода, не заклався я з тобою на щось конкретне. Зараз був би у плюсах. А ти ще з гіршим настроєм. — І співали б завтра самі, — незворушно знизав плечима Лема, проте незворушність ця не виглядала переконливо. — Віддав би? — запитав його Войтович. — Що? — не зрозумів Тарас. — Ну, те, на що б ми поспорили. Віддав би зараз? — Зараз віддав би, — промовив той. — Влетів ти хлопче зі своєю філософією. — Філософія правильна, — не погодився Тарас, показуючи на Віктора. — Просто… давно з ним не спілкувався. Забув, на що він здатний. — Тоді намагатимемося це виправити. Ну, давайте доп’ємо. Є за що, я гадаю. За цей довільний переклад у мене, Вітю, є бажання тобі вклонитися. Задовольнив. І цього знахабнілого кумира взути допоміг. Може, ти й правий у тому, що не можна залучати тебе до конвеєра. Але приїхати треба. Повір мені. І, заспівавши оце, ти собі підписав вирок, принаймні, у мене. Я не дам тобі спокою. Тому що мені отак потрібен твій… ні, напевно, не успіх… може, й не талант… Я би сказав, Божий дар. Мені це потрібно, і не тільки мені. Віктор лише мовчав, пропускаючи повз вуха ці теорії та дифірамби, оскільки краще знав, за рахунок чого цей успіх, цей «Божий дар». Скоріше, навіть, за рахунок кого. Єдиної у своєму роді жінки на ім’я Зоряна.



XXI



Він знав, що колись це мало статися. Навіть був упевнений, що дуже скоро. Проте застало його все-таки зненацька. Обриси машини чорного кольору з'явилися праворуч. Джип, великий, масивний стояв метрів за двадцять п’ять від асфальту на польовій дорозі, що відходила під кутом дев'яносто градусів від траси. Спустилися глибокі сутінки і всі, як і Віктор, на цей час уже їхали з увімкненими фарами, але те, що робилося на узбіччях, ще можна було розрізнити. Джип стояв нерухомо, із зачиненими дверцятами й запаленими габаритами, зловісно націлившись передом до асфальту. От тільки світло в його салоні не горіло. Та лише встигла промайнути в голові думка «не воно», як салон того, кого вважали привидом, засвітився. Віктор побачив це чітко, ще не порівнявшись із ним. Нарешті. Але навіщо так складно? Навіщо з такими ефектами? Це було за межами його розуміння. Що вони там — схиблені? Могли б давно прибрати — тихо й непомітно. Як той казав — навіть президентів з професійною охороною прибирають. Він промчав на повній швидкості далі, тільки перебравши руками кермо і стиснувши зуби. Ось він, «Летючий Мадяр». Ось і мені, нарешті… Коли тепер чекати наслідків? Ще до закінчення цього рейсу? Коли? Просто зараз? Та хто ж може тепер, по темряві, впізнати його машину, коли всі їдуть із засвіченими фарами, засліплюючи одне одного? То коли ж? Який він — ліміт часу, відпущений зловісним привидом? У дзеркалі заднього огляду майнуло світло машини, що виїжджала з узбіччя. Той, хто чекав на нього, повернув у протилежний бік, очевидно, виконавши свою місію. Віктор не був певен, що зробив це свідомо. Руки самі викрутили кермо, за мить після того, як нога вдавила в підлогу гальма. Він також здатний ускладнити комусь життя. Якщо, звісно, це справді не привид. Машина, розвернувшись на сто вісімдесят, опинилася на зустрічній смузі за якусь секунду і, залишаючи резину на асфальті, помчала у зворотному напрямку. Невідомо що подумали ті, перед носом у кого Віктор виконав цей маневр, але перейматися цим не доводилося. Ті, хто засвітив перед ним світло в салоні джипа, спокійно поверталися назад, сподіваючись, що досягли ефекту. Гаразд, хлопці… Навіть таке явище, як «Летючий Голландець», має відповідне пояснення. То що вже казати про якогось там «Мадяра»! А в тому, що він не такий уже й летючий, Віктор переконався швидко. Минувши дві машини, він наблизився до нього майже впритул. Той самий. Навіть з номерними знаками. Джип не надто поспішав — їхав скромно, якихось дев’яносто на годину. Уявлялося, як у салоні цього «привида» перемовляються — налякали, мовляв, і годі, тепер їдьмо, хлопці, на пиво. — Давайте, хлопчики, на пиво, — сам до себе мовив Віктор, ховаючись за вантажівку, яку обігнав цей «Мадяр». Він ішов, періодично перемикаючись з дальнього на ближнє, ховаючись час від часу за машини, які їхали ще тихіше, проте пильно стежачи за джипом, щоб не втратити його з поля зору. — Ну, давайте, час пити пиво… А хлопці чітко тримали курс на найближчий райцентр, яким був Яворів. А можливо, і ще далі. Нічого — далі кордону не поїдуть. Чомусь саме в цьому Віктор був упевнений. Варто гнати аж сюди — могли полякати десь ближче, якщо самі з-за кордону. Машини в'їхали у Яворів, і тут уже Віктор змушений був притиснутися до переслідуваного, аби не загубити його в якомусь із провулків. А потім вулиця пішла вгору, і джип зупинився біля будинку з написом «Готель». Ось де питиметься пиво… Проте з машини вийшов лише один. Точніше — двоє, але той, другий, перемовившись кількома словами, поліз назад у машину, а довгий попрямував до готелю. В окулярах, доволі кремезний, у короткій куртці. Ось і все, що зміг роздивитися Віктор, сховавшись у темряві провулку. А джип рушив далі. Не вмикаючи світла, Віктор їхав за ним. Вони звернули на доволі жваву вулицю, якою рухався транспорт, і фари довелося увімкнути. А потім «Мадяр» звернув кудись униз і зупинився біля огородженої території, під'їхавши під самі зачинені ворота. Ось тепер знову засвітилося світло в його кабіні, проте ефект уже не був розрахований на нього, Віктора. Їх було двоє. Один залишився в машині, другий попрямував через хвіртку на територію. Що це було? Там росли кущі, дерева, проглядалося кілька асфальтованих доріжок, у доволі масивній будівлі світилися вікна. Залишивши незачинену машину кроків за сорок у проїзді, Віктор тихо наблизився. Світло в кабіні «Мадяра» продовжувало світитися. Той, хто був усередині, говорив по мобільному. Бокові стекла машини тоновані, проте через переднє усе розрізнялося доволі чітко. А мова — наче не наша… Ось тобі й привид з пустим салоном. Тихо прочинивши хвіртку, Віктор рушив вузькою алейкою. Ставши у тінь куща поруч із якоюсь цегляною будою, він завмер. Рука знайшла штик-ніж, і зброя зручно вмостилася в долоні. Час розставити все по місцях. Чоловік ішов швидко, несучи щось у руці. Він, той самий. Сам-один. З мороку виринула його невисока постать, зашурхотіло листя — очевидно, він зрізав кут. Так само шурхотітиме й під ногами Віктора, якщо тому заманеться ще десь зрізати. Не зрізав. Торкання підошов до асфальтової доріжки… Віктор устиг зловити потрібний момент, ухопивши його за руку, в якій незнайомець щось тримав, і повернув ніби в напрямі його руху, а потім різко на себе. Рука ворога завернулася м'яко і слухняно — настільки той не очікував нападу — і, вкарбувавши грудьми в ту цегляну буду, Віктор притис його собою, вдавивши вістря ножа у шию. — Мовчати. Приріжу… — Це було сказано тихо і твердо, в саме вухо. Рука супротивника була заламана за спину, і той слухняно осів донизу від поштовху під коліна. — Мовчати. Відповідати тільки на питання. Зайвий звук — ти труп. Хто замовив маскарад? Ну! — Я… я… яки… ий… м-м… аскарад… — белькотіння це виглядало жалюгідно. — Навіщо стояли на трасі перед Яворовим поперек дороги? Ну, швидко! — Я… я… не… не знаю… чого ви хочете… — Для чого ваш джип стояв носом до траси? Збрешеш — заріжу. — М-м… ми не стояли… м-ми… чекали… мав Ю… Юркевич над’їхати… — Гадом буду — заріжу, — сказав Віктор. — Для чого ви увімкнули освітлення в салоні, коли я проїжджав? Ну? — Я… не… не знаю… Яке світло? Я не вмикав… — Хто ви такі? — М-м… ми… вони… б-б… бельгійці… з ц-ц… центру… ор… г-ганізації… г-г-г… гуманітарна д…допомога… н-нам… с-санат…торій… Здавалося, зараз йому зовсім відніме мову. А у Віктора почала зароджуватися підозра, що цього разу він утрапив геть зовсім не туди. А той, кого він майже пришпилив до цегляної стіни, клявся, що є головним лікарем цього санаторію і їхав з оцими, на джипі, членами доброчинної місії, у якихось справах і з кимось там розминувся й не зустрівся. Тепер уже Віктор суто з власної вини не міг його зрозуміти сповна — у голові почало плутатися. — Що ти ніс? — запитав він. Це виявилася в'ялена риба. Загорнуті в целофановий кульок кілька рибин, як той казав, власного приготування, якими збирався пригощати благочинців до пива. От із чим уже дійсно вгадав… Це було чергове знущання Долі. В нещасного головного лікаря навіть виявився паспорт у кишені, і коли той лежав на посохлій траві долілиць, притиснутий коліном, Віктор, присвітивши запальничкою, прочитав його прізвище. Це був не «Летючий Мадяр». — Вийшло непорозуміння, — сказав він. — Зараз я піду. Лежати ще десять хвилин. А потім забудь про те, що сталося. Мені шкода. Я не хотів вас налякати. Пробачте. Його «Тойота» рушила тихо, з вимкнутими фарами, а за якихось кілька хвилин Віктор уже їхав у невідомому для себе напрямку, давлячи в собі вкрай неприємні відчуття. І в усьому цьому метало-асфальтовому вируючому мурашнику він був без перебільшення єдиним водієм, здатним пошкодувати, що джип, який зустрівся на його шляху, виявився не тим, кого називали «Летючим Мадяром». А може, його не існує взагалі??? * * *

Атмосфера фуршету була більш ніж невимушеною. Учасники дійства, як і гості, товклися всі разом — хто біля величезного столу, а хто парами, трійками та більшими групками — по кутках. Дехто просто гуляв поміж ними по двоє, троє, взявшись за руки або ж тримаючи келишки та різноманітні тістечка, бутерброди мікроскопічних розмірів, або якісь міні-тарілочки з накладеними стравами. Були й такі, що зовсім не відходили від столу, методично перехиляли в себе те, що було налито, й поглинали те, що було наставлено. Усе стоячи. Поміж цим елегантні дівчата в коротких спідничках та фартушках розвозили напої на блискучих візочках, ненадокучливо пропонуючи їх тим, хто стояв з порожніми руками. В акваріумах, влаштованих у стінах, плавали екзотичні риби. Віктор зітхнув полегшено, коли залишився на самоті, й тепер стояв, притулившись до колони, й посьорбував холодний апельсиновий сік. У голові досі гуділо, а в очах блимало. Софіти… дим… вируючий зал… Раніше важко уявлялося, що колись доведеться побачити це все з «того» боку. Дві порожні склянки вже стояли поруч, а йому ще дужче хотілося пити. Час від часу до нього підходили невідомі люди, здебільшого дами, вишукано вдягнуті, які всіляко висловлювали йому задоволення від знайомства й бажали успіхів. Залишалося тільки посміхатися. Більшості людей, які оберталися навколо, він не знав і навіть не бачив у закулісній «кухні», де провів сьогодні мало не весь день. Тарас з’явився несподівано. Півгодини тому він кудись пропав, хоч і обіцяв не залишати свого гостя, а тепер, коли Віктор не сподівався вже з ним зустрітися й подумував, як би то чимшвидше звідси зникнути, звалився як сніг на голову. Він уже встиг хильнути та широко й задоволено всміхався, тримаючи під руку високу дівчину, яка, зважаючи на підбори, виглядала чи не вищою за нього. — А ось він, герой, сховався, спробуй знайти! — Лема схопив Віктора за руку і сказав: — Познайомся — Марія. Ну, просто, Марія, майже, як у серіалі… — Набагато краща, ніж у серіалі, — відповів Віктор, ледь вклоняючись дівчині. — Дякую, — всміхнулася вона. — Я також вважаю, що краща, але в зірок свої примхи щодо жінок. Це нормально… Ця дівчина відрізнялася від попередньої пасії Леми, з якою той приїжджав не так давно, явно у кращий бік, принаймні, стосовно характеру та манери триматися. — А де, я не зрозумів… — озирнувся Тарас, — куди вона поділася? Вже десять хвилин тільки й чую про бажання познайомитися з паном Віктором Жданом, а сама… Підійшло ще двоє дівчат, одну з яких Віктор упізнав одразу, хоча більшість із отих підспівок та підтанцьовок була для нього на одне обличчя. Саме з нею довелося познайомитися заочно, і чомусь вона запам'яталася. — Ну лише на секунду відпусти, і вони зникають, як ті привиди… — продовжував жартома набирати люті Тарас. — Прошу знайомитися, — він повернувся до Віктора, — Жанна й Оля. Обидві мило всміхнулися. На тій, про яку говорив Тарас, тепер уже замість відвертого сценічного костюма були джинси й дуже гарна груба і водночас відкрита блузка чорного кольору. — А це наш… мій… ні, не буду представляти, — продовжував плести Тарас, — тебе тут і так усі знають… скоро забудуть, хто такий Тарас Лема… — Тарасе, я хочу жульєна з грибами, — смикнула його Марія. — Зараз поїдемо до лісу, — відмахнувся той, — назбираємо й будемо варити… — Я серйозно хочу, — повторила вона. — Чуєш — уже принесли… — Не ніс, а індикатор, — сказав Лема. — Ну, ходімо, продираємося до твоєї юшки. Ви чекаєте тут, так? — Як скажеш… — знизав плечима Віктор. — А потім уп’ятьох линяємо. Так? — А тобі не буде забагато — уп'ятьох? — обурилася Жанна. — Мене взагалі давно вже чекають. Ми в Бориса в студії збираємося, і я обіцяла… Той лише махнув рукою і потягнув просто Марію до столу. — Дивне збіговисько, — сказав Віктор. — У вас не болить голова від такого? — Я вже звикла, — посміхнулася Оля. — А вам що, не подобається? — Не те щоб не подобалося, а просто незвично. І дивно. В нас усі їдять виключно сидячи. І потім… Я навіть нормально не повечеряв… — Що, несмачно? — Ну що ви… Але все таке маленьке. Підходити за кожним бутербродом — скажуть, що з голодного краю приїхав. А стати біля столу й наминати… Вона розсміялася: — Я вас навчу. Пане Вікторе, тут головне — ні на кого не зважати. Дивіться — всім до всіх байдуже. Он глядіть — суперзірка, наче криголам суне за жульєном. Ходіть, я вас навчу. — Ні, дякую, — посміхнувся Віктор. — Я краще в готелі надолужу. — А ви що, не поїдете з Тарасом? — здивувалася вона. — А я й не зрозумів, куди вони збираються… — Він запитливо глянув на неї. — Ой… — зітхнула Ольга, — так, погудіти. Мене он також запросив. — А вам не хочеться? — Як вам сказати… — Вона зібралася з думками. — Набридло. Останні два дні перед концертом — це жах. Самі репетиції, глум такий, що голова обертом іде. Хочеться просто трошки тиші та відпочинку. — Я вас розумію, — посміхнувся Віктор. — Я б також із задоволенням припинив цей розгул. Мені ще гірше — з незвички. — Хочете — я вас відвезу, — запропонувала вона. — Коли вам зовсім набридне. — Чим? — Машиною. Хіба жінка не може їздити на авто? — Ну чому, — погодився він, — я навіть чув, що ви непогано це робите. — Від кого? — здивувалася Оля. — Від нього. Від Тараса. — А що, ви говорили про мене? — Вона підняла тонкі брови. — Взагалі-то, про всіх, — знітився Віктор. — Ви танцювали, а він мене знайомив з вашим колективом, коротко… Ну і про тебе, ой… про вас сказав саме це. — Можна й на «ти», — зауважила вона. — Мені навіть так подобається. Просто ви почали так офіційно, я і підтримую… — А Тарас не образиться? — запитав Віктор. — На вас? Тобто, на тебе? За що — за те що ми на «ти»? — Ні, що я не добуду до кінця й залишу його. — Хотіла б я подивитися, як він на тебе ображатиметься! — Тоді їдьмо. Якщо вам також набридло. А мені можна буде запросити вас… тебе в якесь тихіше місце? Я б хотів просто посидіти. Чесно кажучи, і від ста грамів коньяку після всього не відмовився б. — Як, ти що, і не пив нічого? — Келих шампанського. Але після такої шарпанини цього явно недостатньо. — Ну, ходімо… І вони рушили до гардероба. Машина «пискнула» сигналізацією, відчиняючи центральний замок, і блимнула усіма чотирма «стопами». — Круто, — сказав Віктор. — «Шкода Октавія»… Твоя? — М-м… моя, — відповіла Ольга. — Ще на два дні. Дали покататися. Ну, поїхали? Влаштувавшись на м'якому сидінні, він відкинувся на спинку й попросив: — Тільки не жени, добре? — А ти що, боїшся? — Боюся, — сказав він. — А по тобі й не скажеш… Мотор м'яко гудів, розігріваючись. У динаміках увімкнулася тиха ритмічна музика. Машина рушила й покотила темним засніженим Києвом. Віктор крадькома зиркнув на дівчину. Безперечно, їй подобалося їхати. Взагалі, вона була симпатичною. Там, на сцені, у відкритому сяючому трико — без перебільшення розкішною, найгарнішою з усіх у підтанцівці. Тут, у напівтемному салоні машини, вдягнута в джинси й коротку дублянку, — просто гарною та приємною. — А ти добре в машинах розбираєшся, — сказала Оля. — Сходу впізнав, а марка не найпоширеніша на наших дорогах. — Тільки в назвах, — зауважив Віктор. — А в тебе самого яка? — Ніякої. — А чому? — Особисто мені машина без потреби, — сказав він. — Що, і водити не вмієш? — Ну чому, вмію, не так елегантно, як ти, але якось їжджу. — Не любиш? — Люблю. — Чому тоді не купиш? — Як тобі сказати… Маю можливість — ось як ти — брати в тимчасове користування. То навіщо мені купувати? — І яку ж ти брав востаннє? — «Сімку». — Хіба це машина? — Усе відносно. — Віктор знизав плечима. — Є ще «Запорожець», ти забула? Вона розсміялася: — А мені ця подобається. Вона таке виробляє — тільки торкни… Машин на дорозі траплялося небагато і, несподівано натиснувши на газ, вона зробила різкий поворот. Машину занесло, але Ольга обертом керма вирівняла її і знову витиснула газ. — Дорога погана, — нагадав Віктор. — Обережно. Давай зупинимося й десь посидимо. Це була вулиця, по обидва боки якої мало не під кожним будинком світилася вивіска бару, кафе чи нічного клубу. — Тут погано, — сказала вона, кивнувши головою у їх бік, — під'їдемо ще трохи. Мені, чесно кажучи, просто хочеться проїхатися. Коли ще трапиться така нагода? Проїдемо один кружечок. Вечірній Київ подивишся. А потім… Я знаю одне гарне місце. Буде тобі твій коньяк. А мені… Купиш мені морозива з чорносливом і горіхами? — Куплю, — посміхнувся він. — Скільки порцій? Обережно!!! Вони вирулювали на вулицю, якою мчав здоровезний чорний джип. А машина на слизькій дорозі перестала слухатися. Можна було вважати, що гальм немає. Авто почало розвертати. Джип зробив спробу ухилитися, але не надто успішну — удар у заднє крило «Октавії» розвернув їх, і машина, перекрутившись, угатилася протилежним боком у металевий відбійник. Десь між двома ударами пролунав Олин скрик. Джип, незважаючи на стійкість на дорозі, також добряче занесло і вдарило заднім крилом відразу об дві припарковані трохи далі машини. Так він і застиг кроків за тридцять попереду. Ольга якось так схлипнула й затулила обличчя руками. Дверцята чорного гіганта відчинилися з обох боків, і звідти неквапно почали вибиратися люди, також спантеличені несподіваним зіткненням. Це, звісно, був не «Мадяр», але наслідки зустрічі з ним претендували на серйозність. Двоє чолов'яг із джипа вже прямували до «Октавії». Визирнувши на мить з-під власних долонь, дівчина тихо промовила: — О, Боже… кінець… — Перелазь, — коротко кинув їй Віктор, схопивши її під пахви і смикнувши собі на коліна. А вона робила все автоматично, напевно, завдяки жіночому інстинкту коритися у скрутних ситуаціях сильнішому. Вилізши з-під неї, мало не зламавши ногою важіль передач, він вимкнув освітлення й запустив мотор. Хлопці, які повилазили з джипа, нерішуче зупинилися на півдорозі. Споровши шинами мерзлу бруківку, «Октавія» смикнулася назад. Віктор крутонув кермо і вдарив по гальмах. Машину розкрутило на сто вісімдесят, і він знову втиснув у підлогу акселератор. Напевно, досі на ній ще так не їздили. Хлопці ззаду притьмом заскакували у свій понівечений джип. Розвернувшись на найближчому перехресті, він помчав у зворотному напрямку. Відразу ще один поворот направо — туди, де вільно. Тільки б відірватися! Але там також сиділи не тумаки. Потужний пучок світла вислизав з-за повороту кожного разу. Ця гонка незнайомим містом не могла бути нескінченою. В них, звісно, є мобілки, зараз зв’яжуться з кимось, хто ближче, і тоді спробуй вирватися. Є кінець-кінцем і наряди ДАІ — усі підстави вгрузнути серйозно. Знову бульвар — той самий? Наче забігайлівок менше… Знизивши швидкість, він дав себе наздогнати, а потім раптово виїхав на бровку, втрапивши якраз між двома кучугурами. Це виявилося несподіваним для переслідувачів, і вони пролетіли повз нього, не в змозі зробити те саме, оскільки вже почалася металічна загорожа. Заскреготавши колесами, «Октавія» продерлася крізь стрижені кущі й виїхала на засніжений газон. Джип розвертався, збираючись і собі туди, а Віктор, об’їхавши дерево, погнав тим самим газоном углиб бульвару. Переслідувачі опинилися на роздоріжжі, не знаючи, що він замислив, і коли вирішили, що «Октавія» зібралася вискакувати на проїзну частину десь далі, Віктор звернув у якесь подвір’я. На щастя, там нікого не було. Крутий схил з деревами виходив до сусіднього будинку, і вони, перелетівши через кучугуру, об'їхали його й вирулили на ще якусь вулицю. Кілька поворотів на максимально допустимій швидкості — і «Октавія» виїхала на вулицю з інтенсивним рухом. Довелося стояти кілька секунд. Ольга оберталася, притискаючи руки до грудей і щось шепотіла лише губами. Джипа видно не було, і вони влилися в потік транспорту. Віктор їхав навмання, переїжджаючи трамвайні колії й пірнаючи у вузькі провулки. Невдовзі вони переїхали Дніпро і, занурившись у якийсь відносно новий мікрорайон, заїхали за великий будинок і зупинилися на майданчику для паркування. Віктор заглушив мотор. Ольга ще сиділа зі складеними на грудях руками, бліда та перелякана. Вийшовши з машини, він обійшов її, після чого сів на місце й зачинив дверцята. — Ти хоч уявляєш, де ми знаходимося? — Так, — тихо відповіла дівчина. Клацнули дверцята, і вона боязко визирнула назовні, потім вийшла, повільно обійшла машину й також сіла назад. — Це кінець, — промовили її губи. — Все… О, Боже… Погляд її втупився в одну точку. Віктор дістав з пачки сигарету і, клацнувши запальничкою, від душі затягся. — Хочеш? Вона лише заперечно похитала головою. — Чия це машина? — Анікеєва. — Хто такий? — Власник одної студії звукозапису. За два дні він повертається. Все, я пропала… — А хто він тобі? — запитав Віктор. — Так, ніхто… У салоні вже можна було вішати сокиру, і він опустив скло. Допаливши, викинув недопалок. — Могло бути й гірше. — Ні, гірше бути не могло, — впевнено сказала вона. — Гірше не могло… Я пропала… Стало зимно, і він підняв скло, а потім завів двигун і ввімкнув обігрів. — Завтра неділя… — бурмотіла вона, — нікого ніде не знайдеш. Надто мало часу. Знаєш, скільки вона коштує? — Шістнадцять тисяч зелених, — сказав Віктор. — Вісімнадцять, — байдуже промовила вона. — Тоді дві тисячі переплатив твій Анікеєв. Машина повільно рушила з місця і, виїхавши на вулицю, набрала швидкості. Тут, де рух був неабияким, асфальт давно очистився від снігу. Він увімкнув магнітолу й відкинувся на підголовник. — Куди ми їдемо? — це вона спитала лише за півгодини, коли за узбіччям дороги залишилася тільки темрява. — Ти вже нагрілася? — запитав він замість відповіді. — Так, — сказала Ольга. — Мене вже починало трусити. Вітю, куди ми їдемо? — Не бійся, все буде гаразд. — Він посміхнувся, хоча й не надто весело. — Я сподіваюся, проблем не буде. Знаєш, ти б розклала сидіння й поспала. А ще краще — лізь назад і спи там. — Як — спи? — не зрозуміла вона. — Як я можу спати? Після такого? — Нормально. Заспокойся і спи. Все буде гаразд. — Що ти хочеш робити? — Усе, що потрібно в такій ситуації. Покладися на мене. Добре? — Добре… — розгублено промовила вона. — А що, хіба можна чимось зарадити? — Можна. Все обійдеться без наслідків. Вони довго їхали мовчки. Оля повернулася обличчям до нього і, спираючись на сидіння боком, притулилася головою до спинки. Іноді він обертався до неї і, бачачи, що дівчина ще не спить, знову віддавався дорозі. — А звідки ти вмієш так їздити? — несподівано запитала вона. — Нормально їжджу… — Віктор підморгнув їй. — Тихіше, ніж ти. — Я бачила… — А ти ще не перехотіла морозива з чорносливом? — Я вже й забула про нього. А що, є і така перспектива? — Гадаю, що є. За склом легенько сніжило. Вона скинула дублянку і, забравшись на сидіння повністю, накрила нею ноги. — Чому не хочеш ззаду лягти? — запитав він ще раз. — Не хочу. Там дуже порожньо. Мені спокійніше тут, біля тебе. Вона все-таки виявилася досить маленькою — набагато меншою, ніж здавалася на сцені. Тому, попустивши спинку сидіння, зуміла влаштуватися на ньому вся цілком і, прихилившись до нього, вперлася лобом у виступ його сидіння, а долоню однієї руки обережно підіпхала йому під спину. — Можна так? Чогось руки змерзли… — Можна. Зустрічні машини час від часу сліпили очі. Він вимкнув магнітолу, дивуючись щирості свого бажання зробити те, що збирався. Відрізок шляху залишався ще дай Боже.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка