Олександр гуланов



Скачати 271.85 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації03.11.2016
Розмір271.85 Kb.
  1   2   3

ОЛЕКСАНДР

ГУЛАНОВ



ЖЕРТВА

ПОВІСТЬ

01. 06. 2004.



УЖГОРОД

© ГУЛАН Я.В. ____________

Ти сьогодні будеш грати? — спитав 14-тирічний підліток свого однолітка.

Коли? Де? З ким? — почув він у відповідь філософське запитання.

Ага, тобі все треба “розжувати” по подробицям, що ж, слухай уважно: коли — сьогодні рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль, де — там де й все, з ким — з нашими ж, будемо грати шестеро на шестеро.



Ця розмова відбулася в самий розквіт літніх канікул 14-го липня 2004-го року на березі невеличкої річки в одному із невеликих міст західної України.

Група підлітків віком від 12-ти до 14-ти років включно, проживала в мікрорайоні, який розташовувався в самому кінці міста і межував з заміським лісом.

Хлопці жили так, як і мільйони їхніх однолітків з інших міст України — ходили на річку, гуляли по місту, відвідували інтернет-клуби, сиділи на лавицях в подвір’ї своїх п’ятиповерхових будинків, бігали за дівчатами-однолітками, ходили на дискотеки, які в тому місті проводились доволі-таки рідко, бавились інколи з цигарками і звісно ж, грали у футбол. Останнє заняття вони проводили на футбольному полі ПТУ, яке разом з навчальним закладом розташовувалось за житловим мікрорайоном і теж межувало з лісом. Підлітки нерідко проводили час і в самому лісі, там, в повному захисті від сильної спеки, яка панувала за його межами, вони влаштовували собі невеличкі пікніки і інколи, час від часу, просто бігали один за одним. Одним словом, підлітки вміли гарно проводити час влітку, на рахунок цього їм можна було позаздрити.

Тепер, о 14:00 дня, двоє хлопців з цієї групи друзів, знаходились на березі річки, яка протікала через центр міста. Це були Олександр Санісло і Тарас Потапко. Вони розмовляли про сьогоднішній вечір. З ними був ще й їхній друг, на рік молодший від них Михайло Волощенко, але на даний момент він знаходився не на березі, а в річці.

То ти будеш сьогодні грати чи ні, — знову запитав Олександр.

Звісно що буду, — відповів Тарас, — а хто принесе м’яч?

Про це я вже домовився з Віктором. На рахунок м’яча все буде О’кей.

Гаразд... — якось задумливо вимовив Тарас. — Тоді все гаразд...

Олександр Санісло кинув на нього незрозумілий погляд і спитав:

А що це в тебе такий дивний голос?

Про вчорашнє думаю... Як гадаєш, це правда?

Що ти маєш на увазі? Те, що вчора розповіли дівчата?

Так, саме це.

Дивний ти чоловік, — мовив Олександр і відвернув погляд в сторону. — Та це їм просто здалося. Не заперечую, там якийсь придурок був, а все інше — у них просто розігралась фантазія.

Еге ж, фантазія,” — подумав про себе Тарас Потапко і почав знову згадувати вчорашню розповідь 4-рьох подруг.
Вчора, як і завжди, підлітки зібрались о 21:03 на своєму подвір’ї біля лежачої гумової шини. Це була велика шина від колеса вантажної машини, які в основному працюють на кам’яних кар’єрах, вивозячи звідти великі й важкі кам’яні брили. Якби ця шина не лежала а стояла, то вона була б завбільшки з людину, але оскільки ця шина просто лежала майже в самому центрі подвір’я між двома паралельними п’ятиповерховими будинками, то вона просто виконувала функцію м’якого сидіння. На цій шині в основному й сиділи підлітки по вечорам — з 21:00 по 23:00 включно.

І ось вчора, разом з шістьма хлопцями, тут сиділи чотири вродливі дівчини — Тетяна Потапенко, Катерина Моринець, Вікторія Діденко і Наталія Волинська. Двом першим виповнилось 13-ть років, двом останнім — 14-ть. Розмова між десятьма підлітками йшла про те, про се, поки десь о 22:05, Наталія Волинська, скориставшись кількасекундною паузою, дуже обережним тоном запитала:

Хлопці, а вам можна щось розказати?..



Всі шестеро хлопців моментально подивились на неї настороженим поглядом, мовляв що це ти таке нам хочеш розповісти.

  • Розказати? — першим із хлопців мовив Тарас Потапко. — Розповісти то

можна, питання в тому, чи буде це нам цікаво...

Ось бачиш, — сказала Наталії Вікторія Діденко, вказуючи на Тараса. — Йому до жартів. Йому усе все до жартів. Не треба їм нічого казати.



В розмові виникла інтрига, всім хлопцям смертельно захотілось дізнатись, про що хочуть розповісти дівчата.

Ти, Наталія, — звернулась до своєї подруги Тетяна Потапенко, — маєш на увазі те, що... — вона трішки зам’ялась, — ...про училище?



Наталія Волинська повільно похитала головою в знак підтвердження.

Думаю, що про це розповісти варто, — додала четверта дівчина — Катерина Моринець.



Хлопці між собою переглянулись.

То що там в тому училищі? — спитав Олександр Санісло. — Дівчата, кажіть, тут же всі свої.

Ну гаразд, — промовила Наталія і почала розповідати.
З її слів виплила наступна історія: вони — чотири подруги, сьогодні о 17:00 купили собі 5-ть пачок темного насіння і пішли його лущити в подвір’я ПТУ. Воно було дуже затишним і нагадувало парк — всюди були дерева і лавиці під ними. Чотири подруги сіли на одну з лавиць і мирно почали собі лущити й їсти насіння, розмовляючи між собою. В затишному подвір’ї училища в сезон літніх канікул завжди було безлюдно, адже воно тепер було зачиненим і крім сторожа, в ньому всередині не було нікого. Саме училище представляло собою п’ятиповерховий корпус з різними прибудовами та навчальними майстерними цехами навколо нього. Подвір’я училища разом зі спортивним майданчиком з однієї сторони межувало з футбольним полем, тим самим на якому ганяли м’яча хлопці і яке, в свою чергу, межувало з рідким затишним лісом, а з іншої — з відкритим полем, на якому були городи людей. Саме ці власники городів і були єдиними перехожими, які час від часу зустрічалися в малолюдному подвір’ї міського ПТУ. Подруги сиділи й розмовляли, коли раптом Вікторія тривожно вимовила: “Дівчата, подивіться он туди,” і ткнула пальцем в сторону дуба з широчезним стовбуром, який знаходився десь метрів за 15-ть від тієї лавиці, на якій вони сиділи. Всі дівчата як одна, подивились в ту сторону.

Ну й що?.. — здивовано вимовила Наталія, очевидно вона, як і решта двоє дівчат, нічого не побачила.

Мені здалося, що там, за тим дубом, хтось стоїть...

Коли здається, — вимовила Тетяна традиційну фразу, — хреститись треба.

Але там дійсно хтось стоїть!.. — вигукнула Катерина Моринець. — Дивіться, бачите там внизу з-за кори ніби стирчить якась чорна матерія.

Всі чотири дівчини знову уважно подивились на низ дуба і на цей раз всі четверо одночасно побачили, що знизу з-за кори дерева дійсно стирчала якась матерія, її було важко помітити на фоні чорної “шкіри” дуба, але тим не менше, чорна матерія там була і складалось враження, що це не просто матерія, а частина чорного плаща, в якому хтось стояв за деревом і уважно слухав розмову дівчат.

Це просто якась ганчірка! — зневажливим але стривоженим тоном викрикнула Наталія.

Ти в цьому впевнена на сто відсотків? — тихим але теж тривожним тоном спитала Катерина.

Дівчата уважно слухали одна одну, проте одне на одного не дивилися — їхні погляди були направлені в одну точку — в дуб за 15-ть метрів від них.

На всі двісті, — відповіла Катерині Наталія Волинська.

То може, Ната, — промовила Вікторія, — сходиш туди і подивишся? Може принесеш нам сюди ту кляту ганчірку.

Чого б це, — відповіла їй Наталія, — нічого мені робити.



Всі четверо дівчини продовжували з насторогою дивитися на дерево.

А ти, Віка, — тихо сказала Тетяна Потапенко, — здогадалася що там хтось стоїть за цією матерією, чи ще...

Я бачила рух, — недослухавши питання подруги, відповіла Вікторія, — я бачила рух, це було так, ніби хтось махнув рукою...

Між подругами знов виникла тиша, її порушила Катерина.

Знаєте що, любі подруги, — тихо мовила вона, — в мене виникла свіжа



ідея: зараз ми, як ні в чому не бувало, тихо встаємо з цієї лавиці, і повільно, без різких рухів, повертаємось до себе в двір.

  • Ідея вдала, — схвально промовила Наталія, — давайте діяти.

Вони четверо одночасно встали з лавиці і відійшли від неї на 10-ть метрів. Дівчата, як і планували, йшли повільно щоб не видати свого страху перед людиною, що ймовірно стояла за дубом, але водночас, вони психологічно настроїли себе на те, щоб бути готовою в будь-який момент зірватись з місця і щосили побіжати вперед. Раптом Тетяна ні з того ні з сього зупинилась, а за нею це були змушені зробити й інші три подруги.

Ти якого біса стала?! — сердито, але дуже тихо, майже пошепки, крикнула на неї Наталія.

А якщо це нам здалося, — якось дивним тоном вимовила Тетяна, — якщо то дійсно проста чорна ганчірка викинута кимось на сміття, а ми підняли тут таку паніку... Ви уявляєте який буде сміх, якщо про це хтось дізнається?

Ти що, Таня, взагалі збожеволіла? — тихим голосом викрикнула на неї Катерина.



Та Тетяна її слів уже не чула, вона сама викрикнула, і не тихим тоном, а на весь голос, що було сили:

Ей ти, там за деревом, виходи!!!



Відповіддю стала тиша.

Виходи, ти придурок нещасний! Ідіот ти!.. Виходи з-за дерева, ти х... темний!!!



Тиша.

Ну я так і думала, — з полегшенням зітхнула Тетяна, хоча й продовжувала далі насторожено дивитись на дуб, який знаходився тепер за 25-ть метрів від них, — нам здалося, там нікого немає. Якби там хтось був, то хіба він би стерпів ті слова, які я кинула в його сторону? Ні один чоловік такого не стерпить, а якщо там жінка, — Тетяна усміхнулась, — то що нам взагалі тоді



боятись, чим ми гірші за неї?

Твої слова, — суворим тоном промовила Наталія, — були ще занадто



м’якими.

А якщо він недочуває? — з іронією спитала Катерина.

Зараз як раз час для жартів, — єхидно вимовила Наталія і додала. — Пішли.

Всі троє подруг уже хотіли зробити крок вперед, а за ним ще один і іще, і так аж до тих пір, поки не опиняться у себе на подвір’ї, коли невгамовна Тетяна вимовила:

Ви мене почекайте тут, а я піду до того дуба і переконаюсь напевне, є там хтось чи ні.

!!!

Тетяна не стала більше нічого пояснювати, вона просто взяла і зробила три кроки вперед.

Вона божевільна! — вимовила до своїх подруг Вікторія. — Я піду з нею, туди не можна йти одній.



Сказавши це, вона прослідувала за Тетяною, а Наталія Волинська і Катерина Моринець мимоволі переглянулись між собою, їхні погляди означали лишень одне — звідки у Тетяни Потапенко і Вікторії Діденко взялася така сміливість?.. А може то була не сміливість, а просто цікавість, яка перемогла страх?

Якби там не було, а Тетяна й Вікторія продовжували наближатись до дуба. Вони вирішили підійти до нього не спереду, а збоку. Так було безпечніше і з психологічної точки зору, і з фізичної — якщо щось, то можна буде легше втекти.

Наталія і Катерина не рухались з місця і продовжували дивитись то на дерево, то на своїх двох подруг, які йшли правіше і хотіли подивитись за дуб знаходячись десь за 5-ть метрів паралельно від нього по правій стороні. Вони наближались все ближче і ближче, і ось, настав момент — Віка й Таня зупинились і подивились вліво — саме зліва від них тепер знаходився дуб. Наташа й Катя побачили, що їхні подруги спокійно стоять і продовжують дивитись за дерево, і вже хотіли зітхнути з полегшенням, мовляв дійсно здалося,

там нікого немає, коли раптом...

...Раптом Вікторія й Тетяна різко, дуже різко, зірвались з місця і щосили побіжали в їхню сторону — в сторону Катерини і Тетяни. Двоє останніх побачили на обличчях двох перших вираз жаху, складалось таке враження, ніби вони побачили привида.

Тікаємо!!! — на бігу одночасно викрикнули Віка й Таня, в їхніх голосах почулась нота страху, великого страху.



Наташа й Катя теж швидко зірвались з місця, і всі четверо дівчат-підлітків що було сили побіжали геть з території подвір’я ПТУ. За 15-ть секунд вони були вже за його межами, і продовжували біжати по вузькій для автомашин але достатньо широкій для чотирьох дівчат асфальтованій дорозі, яка вела до їхнього подвір’я. Пробігши по ній десь метрів з 500-т, дівчата зупинились і оглянулись назад — небезпека вже явно минула. З цієї точки дороги вони вже бачили свої будинки — до їхнього подвір’я залишалось ще метрів з 300-то. Дівчата стояли посеред дороги і глибоко вдихали й видихали повітря — вони дуже закехались, так швидко вони ще цього літа не бігали.

Трішки віддихавшись, вони почали розмову, повільно йдучи вперед і весь час оглядаючись назад.

  • То що там було? — першою промовила Наталія.

Там дійсно хтось стояв... — почала було говорити Тетяна, але далі свою фразу продовжити не змогла — їй не вистачило ні слів, ні повітря, вона ще остаточно не віддихалась від незапланованої раптової пробіжки.

Там був чоловік... — якось задумливо сказала Вікторія, в її голосі ще й до тепер відчувалась нота жаху і страху. — Він був високий і широкий в плечах, на ньому був довгий чорний плащ а на голові — чорна висока та широка шапка... Він мені когось нагадав, але я не пам’ятаю кого...


Наталія Волинська закінчила розповідати про пригоду хлопцям — останні

дуже уважно її слухали.

  • Ось так-то було, — додала в кінці розповіді Катерина.

На кілька секунд запанувала тиша, а далі Олександр Санісло спитав:

  • Ну і як ви думаєте, хто це міг там так стояти?

Ясно, що не містер Чорний Плащ, — промовив Тарас Потапко і звернувся до дівчат. — Може це був якийсь чоловік, який просто від нічого робити вирішив прийти на подвір’я ПТУ і когось полякати?

Це був не чоловік, — сказала Вікторія, — він нагадував чоловіка, у нього навіть обличчя було як у чоловіка, але — це була не людина...

Хм, містика якась виходить, — промовив Михайло Волощенко, — Віка, Таня, ну опишіть хоча б його обличчя.

Воно було довге, — вимовила Тетяна, — все у страшних зморщинах, у нього був довгий ніс... Це дійсно була не людина.

Що ви цим хочете сказати, дівчата?.. — включився в розмову ще один хлопець, який до тепер просто мовчав і лише уважно слухав — Віктор Самійлов, йому було лише 12-ть років, але за розумовим розвитком він значно переважав своїх старших друзів. — Невже ви двоє, Віка й Таня, хочете сказати, що бачили... м’яко кажучи — привида?

Тетяна й Вікторія спочатку подивились на нього, а потім остання промовила:

Ми, по-моєму, не казали, що це привид. Особисто я не знаю хто це був, але я відчуваю те, що це була не людина.



Між друзями знову виникла пауза, яку перервала Наталія.

  • То що скажете, хлопці? — мовила вона.

  • Скажемо те, — відповів Тарас, — щоб ви більше туди самі не ходили.

Хочеш стати нашим охоронцем? — спокусливим тоном промовила Катерина.

  • Я не проти, — в такому ж тоні відповів їй Тарас і тема розмови підлітків

хотіла перейти вже у зовсім інше русло, коли раптом Вікторія Діденко викрикнула:

  • Я згадала, кого він мені нагадав!!!

Всі дев’ятеро чоловік подивились на неї.

  • Ну і кого? — спитав 13-тирічний Ярослав Городенко.

Одного разу я дивилась фільм жахів. Хтось бачив фільм “Джіперс Кріперс”?

Ну я дивився його, — промовив 14-тирічний Руслан Ковтарюк, — непогане кіно, а що?

Та фігура, яку я бачила за дубом, нагадала мені чорну фігуру з того фільму.

Підлітки переглянулись між собою, восьмеро з них бачили фільм жахів “Джіперс Кріперс”, в якому сюжет йшов про те, як два студенти — брат і сестра, повертаючись додому на канікули з коледжу, випадково наткнулись на нелюдську істоту, яка вбивала людей і жерла їхні внутрішні органи. Ця істота в довгому чорному плащі і широкій шапці теж нагадувала людину, але...

Ну це вже взагалі! — крикнув Олександр і встав з шини. — Ви ще скажіть що бачили в нього крила!..

Уявляю перші сторінки загально-українських і місцевих газет, — жартома промовив Віктор Самійлов. — “Невідоме науці чудовисько літає над містом в пошуках жертви!!!”


  • Як смішно, — сказала Тетяна, — все, давайте міняти тему розмови.

Міняти так міняти, — сказав Віктор і підвів підсумок їхньої бесіди. — Але запам’ятайте всі — то була звичайна людина, можливо божевільна, але — ЛЮДИНА, людина і не більше.

А ВІН дійсно по одежі нагадував ту істоту із “Джіперса Кріперса”, — сказала наостанок Тетяна Потапенко.


Тарас Потапко закінчив згадувати вчорашній вечір. Тепер, тут на річці, він мав чудову можливість проаналізувати всю ситуацію наодинці. Його друг Саша

Санісло теж пішов уже плавати і Тарас залишився на березі один. Він сидів під березою, яка захищала його від спеки і розмірковував. “Так, — думав Тарас, — те що дівчата цю історію не вигадали, це факт очевидний, але що то був за чоловік, і чи чоловік взагалі? Ну звичайно що чоловік, хто ж іще? Ну не може це ж бути якесь чудовисько з зовнішністю людини... Очевидно, що Віктор Самійлов правий — це був просто якийсь божевільний”. 14-тирічний Тарас Потапко сам не знав, чого його ця історія так розхвилювала, його просто вразило те, з яким тоном голоса цю розповідь говорила Наталія, з яким виглядом на обличчі описувала ЙОГО зовнішність Тетяна... Остання явно була дуже налякана, її очі досить виразно видавали її переляк. Саме на її очі Тарас і дивився майже весь вчорашній вечір, вона йому подобалася, дуже подобалася... Саме в ту мить, коли Тетяна Потапенко описувала обличчя невідомого, Тарас дуже пожалкував, що в той момент його не було поряд з нею в подвір’ї ПТУ, якби він хотів побачити її перелякане обличчя, яке з відтінком страху здавалось йому ще прекраснішим ніж завжди, і заспокоїти її, сказати їй “Дорога Таня, поки я з тобою — ти в повній безпеці”.

Раптом Тарас почув гучний викрик у себе над вухами і досить сильний дружній хлопок по спині. Звичайно, це був невгамовний Михайло Волощенко, який щойно виліз із води.

Про що задумався!? — викрикнув він і сам же відповів на своє запитання. — Про дівчину, правда що про дівчину?.. Я це бачу по очах!

І не про одну, — відповів йому Тарас.

І не про одну-у!.. Ну ти і зухвалий, скажу я тобі... Більшої зухвалості я ще не бачив!



  • Та ну...

Ти мені тут не “нукай”, краще скажи як ти відносишся до того, що на тебе поклала око Катерина.

  • Катя?! З чого це ти так вирішив, га?

Як це з чого? Вона вчора тобі запропонувала стати її тілоохоронцем, ти сказав що ти непроти, а з цього все і починається... До речі, ти знаєш, що

охоронці мають охороняти людину і пильно дивитися за нею навіть тоді, коли вона приймає ванну. Ти це знаєш?

Ну ти Міша і фантаст, тобі, бачу, в голові лиш одне... До речі, можеш сам стати тілоохоронцем Каті, мені більше подобається Тетяна.



В цей момент з річки на берег вийшов Олександр.

  • Про що дискусія? — спитав він.

Тарас Потапко хотів щось відповісти, та Михайло Волощенко його випередив.

  • Про футбол, — сказав він, — сьогодні має бути дуже запекла гра.

  • А це чого б це? — спитав Тарас.

Тому що, — повільним тоном голосу почав пояснювати Михайло, — по-перше, футбол — це завжди запекла гра, а по-друге, мій старий дістав вчора на своїй роботі позачергову премію, і на радощах, певну суму з неї подарував мені. Так що в мене виникла наступна ідея — запрошуємо дівчат на поле, вони будуть в якості глядачів, граємо в два тайми по двадцять хвилин, а далі — всі йдемо на пиво — я пригощаю.

О це вже дійсно ідея, — радісним тоном сказав Олександр і дружньо хлопнув Михайла по спині. — Сьогодні відірвемось.



Хлопці почали одягатись і збиратись йти додому.

Годинник показував 15:44.
* * *

Годинник показував 18:44, коли Тарас Потапко був уже на футбольному полі, яке відносилось до спортивного майданчика ПТУ, хоча й було за межами його подвір’я. Разом з Тарасом тут був Віктор Самійлов, той самий, що приніс з собою м’яча, а також Олександр Санісло, Ярослав Городенко і Руслан Ковтарюк. Михайла Волощенка ще не було, він пішов запрошувати дівчат спочатку подивитись на їхню гру, а потім попити пива. Хоча в останнього своєї дівчини ще не було, він добре вмів з ними розмовляти і знаходити спільну мову, він робив це значно краще за Тараса, Олександра та Віктора, і дуже сильно

краще за Ярослава і Руслана.

На даний момент, всі п’ятеро хлопців стояли в неширокому колі і “пасува-

ли” один одному м’яча. Це в них було, так би мовити, передігрове тренування. Усі шестеро хлопців мали сьогодні грати з іншими шістьма хлопцями, які жили в іншому п’ятиповерховому будинку їхнього мікрорайону. Це була інша група хлопців віком від 12-ти до 14-ти років включно, але тим не менше, хлопці з цієї компанії нерідко гуляли разом з Тарасом, Олександром, Віктором, Михайлом, Ярославом і Русланом. Разом їх було 12-теро чоловік, вони дружньо жили в одному подвір’ї, але тим не менше, в одну групу вірних друзів поки що не злились.

Нарешті йде наша група підтримки! — крикнув Віктор, який першим побачив здалеку Михайла, ідучим в один ряд разом з п’ятьма дівчатами.



Всі хлопці подивились в бік дороги, тієї самої, яка вела до подвір’я училища, до футбольного поля, і по якій нещодавно бігли дівчата, втікаючи від невідомо якої істоти. Окрім Тетяни, Катерини, Вікторії і Наталії, з ними шла ще й Валентина Дулик, якій було теж 14-ть років, і яка була так само гарна, як і решта дівчат. Так, що-що, а на рахунок дівчат хлопцям дуже пощастило.

Але Тарас Потапко окрім Тетяни Потапенко взагалі на дорозі нікого не побачив, свій погляд він зосередив тільки на ній одній. Вона йшла, її довге біляве волосся було розпущеним і із ним бавився вітер, на ній були короткі обтягуючі джинсові шорти і досить простора біла майка з червоним сердечком, яка зовсім не приховувала рельєфу її грудей. Так, не зважаючи на те, що їй було лише 13-ть років, молочні залози в неї були вже досить розвинутими, в неї взагалі вже вся фігура тіла нагадувала більш жіночу, аніж підліткову. А що поробиш — перехідний вік настав. “Я сьогодні мушу з нею поговорити”, — подумав Тарас і почав настроювати себе на такий зовнішній вигляд, ніби його в світі взагалі нічого не турбує, хоча запланована розмова з Тетяною його дуже і дуже хвилювала.

В цей момент Михайло Волощенко разом з дівчатами підійшов до хлопців і всі підлітки дружньо один з одним привітались.

  • А де це наші суперники? — спитав у хлопців Михайло.

Їхніх суперників, яких на полі ще в той час не було, стало видно ідучими по

тій же самій дорозі, по якій шли й всі.

А он вони вже йдуть, — промовив Віктор і ткнув пальцем в сторону дороги.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка