О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл
Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика
Скачати 5.4 Mb.
|
| Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика Худфонду України. '
У галузі кераміки в Україні працювало і працює багато талановитих народних майстрів і художників-професіоналів: В. Біляк, Т. Демченко, В. Омельчен-ко, Г. Пошивайло, В. Газдик, І. Галас, М. Денисенко, В. Коваленко, Т. Левків, Я. Шеремета, Б. Горбалюк та інші. Дванадцята група 7. Деревообробні промисли і ремесла В Україні здавна виготовляли з дерева кухонний посуд (ковші, миски, ков-ганки, ополонки, солонки), домашні меблі (лавки, цеберки, ряжки, діжі, бодні), сани і вози, знаряддя праці, пристрої для прядіння і ткацтва тощо. Особливо розвивалися деревообробні промисли на Поліссі і в лісостепових районах, де був достатній вибір деревини. Найпростішим і, очевидно, найдавнішим, що зберігся ще в XIX — на початку XX ст., прийомом обробки дерева було випалювання чи видовбування (вирізання) із суцільних його кусків. Так робили кадуби, жлукта (для лужіння білизни), ступи, човни, ночви, вулики, солонки, ложки. Ложки, ополонки, ковганки обробляли згодом спеціальними ножами та різцями і шліфували так званим шліфером. Ложки були прості (мужицькі, циганські) і пофарбовані у золотистий і темно-червоний колір (руські). Бондарство До пізніших промислів, що потребували складніших прийомів роботи й інструменту, належить бондарство — виготовлення ємкостей для зберігання та перевезення рідких і сипучих продуктів. Це бодні, діжі (хлібні діжі), цебра, траяни, барила, баклаги. Значне місце серед бондарних виробів займали різні за призначенням і розмірами бочки: 50—60-відерні для кінного транспортування води, обладнані двома днищами і отвором для зливу; невеликі 5—10-літрові ручні-бак-лаги і барила; бочки для пива і квасу на 20—30 літрів, для засолювання риби і грибів, овочів та фруктів. Другу групу бондарних виробів становив відроподіб-ний посуд — коновки, цебри, шаплики, дійниці, джбани, діжки. Вони мали форму циліндра, який або звужувався, або розширювався догори. Бондарний промисел передбачав наявність у столяра високої майстерності і неабияких умінь. Прорізування пазів у клепках, так званих уторів при вставленні днищ було досить складною технічною операцією, що потребувала точності, уміння і спеціального інструменту. Крім сокири, пилки, стамески, долота, молотка, свердла користувалися ще фуганком, рубанком, циркулем, шерхебелем, лінійкою, кривим стругом («уторником»), відшукуючи радіус дна шляхом ділення величини круга виготовлюваного виробу на шість. Клепки скріплювали двома чи кількома дерев'яними, а пізніше залізними обручами — операція, що також неможлива без відповідних навичок і вмінь. Українські майстри добре розумілися в особливостях різних сортів деревини, попередньо піддаючи його необхідній обробці. Зрублені дерева розпилювали вручну, ретельно висушували, сортували. Стельмахування Значного рівня розвитку досягло стельмахування — вироблення саней і возів, а також коліс. Виготовлення коліс, виточування круглих ступиць до них робилося на простих верстатах — коловоротах. Матеріал для гнуття ободів, дуг, полозів для саней попередньо розпарювали у спеціальних парильнях («парнях»), що являли собою невеликі зрублені землянки з піччю і чаном, димарем і отвором для виведення пари. Відома була і давніша «суха парня» — неглибока яма з багаттям, покрита дерном, на який клали призначений для гнуття матеріал. Столярне ремесло Поширеним в Україні було і столярне ремесло. Крім загальновживаного інструменту столярі користувались також столярним верстатом, на якому за допомогою рубанка і фуганка виготовляли стільці, мисники, ліжка, рами для вікон і рамки для вуликів, дерев'яні частини борін, плугів. Круглі за формою вироби — фігурні колони для церков і ґанків, деякі деталі для самопрядок, веретена, качалки, стріли, дитячі іграшки виготовлялися на простому токарному верстаті для дерева. Столярі-гребінники, користуючись стругом, спеціальними швайками й пилами, виготовляли гребені і гребінці, необхідні для прядіння, випилювали і випалювали зубці у заготовках з клена і груші. Столярі-бердники, вистругуючи і відполіровуючи тонкі дерев'яні пластинки, монтували з них дошкоподібне бердо для ткацьких станків. Теслярство Будівництвом житла і господарських прибудов (комор, хлівів, клунь) із дерева займалися переважно теслі. Сокирою вручну обтісували і пилкою розпилювали колоди, в яких долотом вибиралися поздовжні пази, а на кінцях робилися кутові зарубки. Колоди за допомогою простого, але хитромудрого пристосування — «драчки», щільно з'єднувалися («придиралися») в зруб. У добу капіталізму з появою відхідництва сільські теслі і столярі, об'єднуючись в артілі, будували водяні й вітряні млини, церкви, монастирі та інші великі споруди. Художнє оздоблення виробів із дерева Відчуваючи потяг до краси, українські майстри прагнули орнаментувати вироби чи окремі деталі будов. Наприклад, наличники вікон прикрашали різьбою; сволок у хаті — написами, хрестами і розетками. Різьбою, випилюванням, фарбуванням орнаментувалися дуги, ярма, стінки возів і саней та багато інших виробів аж до деталей плугів. Із особливим старанням розписували скрині. Плетіння У поліських районах помітне місце серед деревообробних промислів займало плетіння кори дерева, бересту, лози корзин і кошиків. Коробки-сівалки гнули із дранки — тонких широких дощечок, ретельно обструганих і розпарених. З тонших і вужчих смужок дранки, бересту, липи чи дубу, лика плели кошики для ягід, грибів і перенесення неважкої поклажі в руках або через плече. Немало виробів, особливо напівсферичні корзини-верейки для збирання картоплі та інших овочів, плели з лози; коробки-сівалки, кадуби (солом'яники) для зберігання зерна, брилі — з соломи. На Поліссі плели з лика личаки. Як і інші види виробів з дерева, плетені предмети відзначалися художньою досконалістю. Нині в Україні крім личаків, які повністю вийшли з ужитку, плетіння зберігається переважно у вигляді художнього промислу. Тринадцята група 8. Український костюм Традиційний одяг виразно розкриває специфіку конкретного етносу, особливості його матеріальної та духовної культури, служить етнічною позначкою. Етнодиференцюючі особливості традиційного одягу допомагають простежити специфічні та спільні риси культури, виявити початкові, етногенетичні витоки, а також різночасові нашарування у процесі історичного розвитку. Український костюм до XIX — початку XX ст. став яскравим, самобутнім, багатогранним явищем культури, яке формувалося протягом складної історії українського народу в конкретних природноюгіматичних, соціально-економічних та побутових умовах. У традиційному українському костюмі відобразилася спільність походження східнослов'янських народів, тривалі взаємовпливи та взаємодії культур українського народу та сусідніх із ним слов'янських, а також Неслов'янських народів. Історія українського традиційного вбрання генетично пов'язана з одягом населення Київської Русі, з її культурою, що простежується при вивченні археологічних матеріалів, писемних джерел та усної народної творчості. Археологічні знахідки засвідчують широкий розвиток ткацтва та різноманітних ремесел, а також дають уявлення про давньоруське вбрання. Наприклад, археологічні матеріали, що стосуються II половини І тисячоліття та періоду Київської Русі, засвідчують, що на території Дніпровсько-Дністровського Межиріччя вже на той час вирощувались льон та коноплі як основна сировина для тканини. На базі землеробства розвивалось і скотарство. Рослинні волокна, вовна, шкіра та хутро домашніх і диких звірів були основою та сировиною для розвитку промислів і ремесел щодо виготовлення матеріалів для одягу. Давні слов'яни підтримували торговельні зв'язки з населенням Північного Причорномор'я, зокрема Криму, Візантійської Імперії, арабського Сходу, з безпосередніми сусідами на південному сході — степовими та осілими племенами, а з XVII—XVIII ст.— із західноєвропейськими країнами. На Русь імпортувалися різні види тканин — шовкові, сукняні, оксамитові. Шовкові тканини найрізноманітніших кольорів під загальною назвою «паволока» поділялися на парчу, пурпур, порфир, червленицю або багр. Із Західної Європи руські князі вивозили фрицькі та фламандські сукна. їх використовували переважно князі і бояри, з них виготовляли церковний одяг. Із арабського Сходу надходили крім тканин намистини з кольорового та посрібленого чи позолоченого скла. Загалом в економіці Давньої Русі імпорт відігравав другорядну роль. Це були переважно предмети розкоші, які поширювалися серед вузького кола населення, а пізніше використовувались, для культового призначення. Широкі верстви населення користувалися виробами місцевих майстрів та ремісників. Як матеріали, так і саме вбрання селян і простих городян були саморобними. Відомості про одяг зберігалися у давньоруських писемних пам'ятках. Приміром, в Іпатіївському літописі згадується кожух, у «Слові про похід Ігорів» — кожух і опанча, в інших письмових джерелах — сорочка, ногавиці, онучі, корз-но, свита, клобук, вінець. Археологічні матеріали засвідчують і побутування в Київській Русі взуття шкіряного — постолів, чобіт із стебел рослий і кори дерев — личниць, а також великої кількості прикрас. Археологічні знахідки та письмові джерела суттєво доповнюють іконографічні матеріали XI—XIV ст.— фрески, ікони, книжкові мініатюри, які здебільшого дають уявлення про одяг князів, бояр, дружинників. Фрески Софійського собору у Києві зберегли зображення не тільки київської сім ї, характерним елементом вбрання якої був плащ — корзно, але й музикантів, мисливців, одягнених у вузькі штани та сорочки з поясом. Давні писемні та археологічні пам'ятки свідчать про майнову та соціальну диференціацію східнослов'янського суспільства. Про накопичення значних багатств серед певної частини населення Київської Русі свідчать як численні скарби, так і коштовності, зброя. Прикраси часто художньо декорувалися реалістичним орнаментом у вигляді голови коня, птахів, змій, поширеним був геометричний орнамент. Самобутнім та мальовничим був костюм давньоруської селянки. Вбрання заміжньої жінки та дівчини складалося із довгої вишитої сорочки, поясного одягу у вигляді одного або двох незшитих, а пізніше з двох частково зшитих шматів орнаментованої або картатої вовняної тканини (дві запаски, плахта, поньова). На голові у дівчини був вінок, а в заміжньої жінки — рушникоподібний шматок тканини, головний убір, яким прикривали волосся. На ноги одягали плетені або шкіряні постоли. Не таким яскравим був чоловічий одяг. Він складався із сорочки довжиною до колін, що одягалася навипуск та підперезувалася шкіряним або в'язаним поясом, а також нешироких штанів (порти, гачі). На голові — валяна шапка, на ногах плетені або шкіряні постоли з онучати. У холодну пору року одягали сукняну свиту, а взимку — кожух. У XV—XVII століттях сформувався суто український .народний одяг широкі шаровари, кептарі, бурки, смушеві шапки — у чоловіків, сорочки з суцільними рукавами, плахти, запаски, лейбики — у жінок. У костюмах переважав світлий колорит основного полотняного одягу. Білими були не тільки сорочки і штани, а часто і вовняний верхній одяг — свити, гулі, гуні. Майже білого кольору було некрите овчинне вбрання, вироблене «набіло» — кожухи, кептарі. Ця білизна підкреслювала яскраві барви плахт, запасок, поясів, головних уборів, а також вишивок і аплікацій. Широко вживались коричневий і сірий кольори різних відтінків, чорний, яскраво-червоний (особливо у запорізьких козаків), у жіночих плахтах та поясах статей. Популярним був синій колір. Розмаїтість кольорів не порушувала принципу переважання колоритної єдності, двохколірності і навіть монохромності у кольоровому вирішенні костюмів. Роль начіпних прикрас була відносно незначною: у жінок нашийне і нагрудне намисто різного типу, сережки, персні, а у чоловіків — тільки персні. Крім того, і чоловіки, і жінки користувалися аграфами та пряжками. Намисто низали переважно з бісеру, коралів, металевих бляшок, ланцюжків і монет. Чоловічі та жіночі головні убори оздоблювалися пір'ям і квітами, колосками, мітелками ковили, стрічками. Український народний костюм при всіх спільних рисах відзначається великою різноманітністю, регіональними особливостями, які визначалися через історичні, економічні, географічні причини. Приблизно до 70-х рр. XIX ст. народний одяг виготовлявся переважно з тканин домашнього вироблення. З розвитком промислового виробництва на селі з'являються дешеві фабричні тканини, які народ пристосовує до традиційних форм одягу. Чотирнадцята група 9. Ювелірні вироби з каменю та бісеру Ювелірна прикраса — це ніби той штрих, яким художник завершує полотно, надаючи образові чіткості й виразності. Доречно підібрані намисто, сережки, брошки, перстень створюють ансамбль, підкреслюють вроду жінки чи чоловіка і водночас свідчать про гарний смак. Ще в сиву давнину людей полонила нетлінна краса мінералів. Індійський мінералог Pao Бохадур на підставі досліджень, проведених в Індії, Бірмі та інших країнах, підтвердив, що добування дорогоцінного і напівдорогоцінного каміння є одним із найдавніших видів геологічної діяльності людини. Халцедон, нефрит, агат та інше кольорове каміння служило людям прикрасою ще VII—X тисяч років тому. Бірюзу почали добувати й обробляти на Синайському півострові за III тисячоліття до нашої ери. У знаменитих копальнях Клеопатри на березі Червоного моря за II тисячі років до нашої ери добували смарагди. Рубіни й сапфіри знаходили у розсипах на острові Шрі-Ланка близько 2600 років тому, а алмази Індії були відомі III тисячі років тому назад. Ювелірне ремесло належить до найдавніших. Воно — майже ровесник кравецтва й шевства. Обробляючи мінерали, оправляючи їх у золото або срібло, майстри розкривали всю їхню природну принадність. Краса каміння не лише додавала ошатності одягу, а й упродовж віків надихала людей на створення чарівних поетичних образів: «Онікс, яхонт і перли — твої очі, ланіти й зуби»,— так змальовував сірійський поет X сторіччя Ас-Санаубарі дівочу красу. А марновірні люди приписували каменям цілющі властивості, магічну силу, пов'язували їх із місцями народження або відповідними знаками зодіаку (в перекладі з грецької — «коло із зображень тварин»). Таємнича сила, нібито властива тому чи іншому каменю, визначала його місце, коли ювелір оздоблював одяг, зброю, інші речі. У східних народів вважалося, що сердолік, бірюза приносять щастя, добробут, коралам приписували цілющу силу. В Західній Європі у великій пошані були топаз, рубін, смарагд. Вірили, що смарагд оберігає подружню вірність, сапфір дає заспокоєння вдові, червоний рубін дарує пристрасть, рожевий — ніжне кохання, аметист — відданість, сардонікс — подружнє щастя, агат — здоров'я, хризопраз — успіх, бурштин — «морський ладан» — здоров'я і щастя, а топазу остерігалися, бо він пробуджує ревнощі... У поетичній легенді, яку переповів грецький драматург Есхіл, йдеться, що бурштин — це застиглі сльози дочок Геліоса, бога Сонця. Коли їхній брат Фаетон, виблагавши у батька дозвіл сісти у вогняну колісницю, щоб проїхатися по небу, не справився з крилатими кіньми й загинув, сестри дуже побивалися за ним. Боги перетворили їх на тополі. Стоять вони над Ериданом, роняють сльози в холодну воду, й гіркі ті краплі перетворюються на бурштин. Стародавні єгиптяни любили червоний сердолік, на ньому вирізьблювали зображення священного жука-скарабея. Греки з халцедону, агату, сардоніксу виготовляли дивної краси мініатюри — камеї. Деякі з них збереглися в Ермітажі — «Камея Гонзага», «Адам і Єва», «Едіп і сфінкс» та інші, вирізані саме із сардоніксу. Античні геми — камені із вирізьбленим зображенням — різноманітні за сюжетами. Стародавні майстри прагнули увічнити всі гідні уваги аспекти тогочасного світу. Камея вважалася надзвичайно престижною прикрасою. Існувало дивне переконання, що магічна сила каменя цілком проявиться лише тоді, як його проковтнеш, розтерши на порошок. Нині, певна річ, коштовностей уже ніхто не ковтає. Що ж до магічної сили, то, на жаль, лиховісні пророкування аж надто часто збувалися: власники славетних діамантів, смарагдів нерідко прощалися з ними за трагічних обставин, однак виною тому були не якісь потойбічні сили, а людська зажерливість і жорстокість. Але в усі часи і за будь-яких обставин самоцвіти, що виграють усіма барвами райдуги, прикраси, зроблені з них, приносять людям незрівнянну естетичну насолоду. Дорогоцінне каміння не лише напрочуд гарне, але й довговічне, над ним не владні ні плин часу, ні фізичні чи хімічні чинники. Видатні вчені розробили класифікацію мінералів виходячи з основних їх властивостей, таких, як реальна цінність, поширеність у природі, мода на прикраси тощо. Поділяють Мінерали на три групи:
|