«наукова думка»



Сторінка22/32
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.83 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   32

Бувай здорова, треба іти гулять, по дорозі кину лирта в ящик. Цілую тебе міцно. Пиши мені. Я скучаю.

Твоя Леся

Як твоє рисувапня? Чи ходиш в школу?

Кланяйся всім, хто мене пе забув.

22 листопада 1897 р. Ялта 8/ХІ. 1898,

Ялта,. Екатерининская ул.,. д[ача] Лещинского, кв. 12

Бедненькая моя толстенькая Лидочка!

lie думай, що я хотіла prendre та revanche 169 і через те мовчала, «это случилось по случаю, случившемуся со-вершенно случайно» — joli pleonasme, quoi!170 — просто так, не писалось. За се ти не маєш права сердитись, боти знаєш.

Папа жалувався мені в листі, що з вас ніхто не писав по виїзді з Росії,-— що се значить?

Писали мені наші, ніби Л[юдмила] Мих[айлівна] хотіла прислати Зорю в Росію,— як і коли се мало статись і через що? Напиши мені про сі діла, бо, може, твоїй мамі неприятно говорить про се — вона чогось не любить сеї теми. Напиши теж, чи Л[юдмила] Михайлівна] знає про смерть Н. В. Ковалевського, певне, знає, коли не через Росію, то через Галичину, де ся звістка мусила голосно обізватись. Я нічого не писала Л. М. з поводу сього, бо для мене се дуже тяжка тема, і я не хотіла бути такою messagere de la mort171 для других, якою була для мене мимоволі тьотя Єля. Вона мені написала про со ex abrupto4, як про річ мені відому, і се мене просто мало з ума не звело. Се моя^е служити міркою, наскільки у мене менше тепер сили відпору, ніж було в Софії. Мені здавалось, що там я не тратила фізичної і моральної енергії навіть в найтяжчі часи, а тут я дійшла до такого стану, що лягала в городських скверах, сливе на вулиці, від нападів морочення голови... чистий скандал! Впрочем, так чи інакше я все-таки і тут справилась з собою і думаю, що надалі буду поводитись tout a fait comme il faut172, а то стоїть тільки дать волю своїм нервам, то так і не оглянешся, як попадеш в неврастеніки чи істерички — цур йому! Changeons de theme 173.

Чому Ваша милость не іэула ласкава привезти мені Бай-Ганю? Здається, я виразно об тім просила? A propos, що аа скандали там у вас були з поводу похорон Кон-ст[антино]ва? По нашим газетам якось не мошна було толку добратись. Здається, діло про се убійство стало в Софії такою ж cause celebre як діла Белчева і Стамбу-лова,— сторонка все-таки у вас! Бухнуть в людину з-за йутка, положить на місці, самому дременуть в гори, і слід простиг,— Гaffaire cTun instant!..2

Що там Ваня в Києві «наворожив» — наші всі очаровані ним, просто без ума від нього! Міка теж a fait une forte impression 174 своїми очима і своєю серйозністю. Про тебе і Раду не буду нічого писать, щоб не портить вас.

10/ХІ., Мені перебила писання одна неприємність. У мене були тут одні знайомі, що здавались мені милими і навіть інтересними людьми, позавчора сі «милі, інтересні люди» m’ont fait avaler une fameuse grenouille!175

Леся


238. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

10

22 листопада 1897 р. Ялта 18^|97,



Ялта, Екатерининская, дача Лезцинского, кв. № 12

Люба мамочко!

Остатні листи наші розминулись, а після них ми з тобою ще не писали одна одній, отже, відповідаю на твій остатній лист. Давно б відповіла, та з листа до Лілі ти, може, знаєш, що я справді не в стані була писати. Оксана Старицька писала мені про деякі сумні звістки з-за кордону — я сього сподівалась... Тепер наші «брати» побачать, що значили для них ті «дрібнесенькі датки», яких вони не вміли шанувати. Врешті, я сьому не радуюсь, далеко від того... Але се все виходить зовсім не

«відповідь», вибачай. Theatre libre мене радує, може, з нього будуть люди. За драму свою все-таки боюсь 176. Виберіть там Ореста в pendant1 Мані, такого, щоб міг, як Атлас, «цілий світ» стримати. Циклопа я не жалую, так йому й треба, «прийшла і на тура бура». «Літературна громадка» річ добра, та я скажу, як Летіція Бонапарте про імператорство свого сина: «Pourvu que ga dure»2, проте бажаю щастя і енергії. Я б радила перекласти Maurice Vernes «Precis d’histoire du peu-ple d’Israel»3 (статті з енциклопедичного словаря, що я колись перекладала, єсть extraits 4 з сього твору), ся книжка може служити оберігаючим ліком проти толстов-щйни і подібного сумбуризму, до того ж стиль у ній не трудний, не вимагає від перекладача белетристичного талану, як, наприклад, переклади з Тена або Ренана, через те ся книжка може бути перекладена колективно. Хороша теж книжка Seignobos «Histoire de la civilisation d’ Europe en XIX si eel e» 5 (нове видання, недавно перекладене на російську мову), але її переклад, здається, вийшов у Галичині (зроблений, правда, по давнішому, гіршому виданню). Обидві книжки не дуже великі, по одному тому, не монографічні, а скоріш мають характер компендіуму, мені здається, що для нашої убогої наукової літератури такі книжки, може, навіть потрібніші, ніж талановиті, але повні partis pris6 монографії Тена. Спинюся поки що з дальшими радами,

бо — entre nous soit difc! 7 — хоч би «уліта» сі книжки вивезла, то й то була б доброю робітницею. Подякуй від мене сих нових (може, й незнайомих?) товаришів за честь, яку вони мені зробили, запрошуючи мене до гурту і не цураючись моєї малокомпетентної ради; вернувшись «на тихі води», сподіваюсь застати молодий гурт в розцвіті сили й енергії, тоді й сама з охотою поможу їм і словом, і ділом, а тепер, поки що, не робітниця з мене...

Тепер вернімось «з форуму додому». Писати про себе? Про ногу?! Ox-x-xL Дещо я вже писала папі і тобі. Сьогодні я писала папі про свою нову домівку: тут же, тільки на другому етажі. Зимою тут люди au rez-de-chaussee не живуть і мають рацію, бо тут садки зелені всю зиму і через те в нижніх етажах завжди затінок, що влітку дуже добре, але зимою розпроваджуе вільгость. При помочі невеличкої «воєнної хитрості» з мого боку моя господиня віддала мені і сю хату за 15 p., хоч я сама бачу, що згідно з тутешніми звичаями вона варта 20 р. В ній два вікна — одно на схід, друге на захід, з подвійними, але не заклеєними рамами (когда кто хочет, то запаковується й тут, але, по-моєму, се без потреби), ліжко на пружинах, канапка, велике крісло (і не продерте!), два столи, шафа, комода, умивальник, «такий, як на вокзалі», і ширма. Двері виходять на великий скляний ганок, якого половина належить мені, а половина моїй сусідці, ревель-ській пані з двома дітьми, Ларисою (15 літ) і Вітею (10 літ). Мої сусіди люди досить спокійні і хоч мають дуже погане фортепіано і жадної музикальної кебети, та зате грають мало і лягають спати у 9-й г., спасибі їм! їм я от що: рано п’ю каву (чай скасувала), навіть з сметанкою, а не з молоком; між першою і другою годиною обідаю, годині в 4-й або 5-й п’ю молоко або какао (коли не лінуюсь варити), увечері п’ю чай і вечеряю шинкою, яйцями або тим, що принесу з обіду, до кави і чаю завжди маю масло; молоко носять мені по бутилці (37г склянки) щодня. Як бачиш, я тут не постую. Дуже рада, що врешті пе бачу перед собою осоружних судків, а обідаю по-людськи, за порядно накритим столом, де мені подають не quasi домашню, а справді домашню страву.

Нога моя ходить ліпше —- у себе в хаті я знов починаю часто губити палку,— тільки часом щось на неї находить, але рідко і ненадовго. На гору мені не приходиться ходити, ходжу все більше берегом моря, се добре, бо чомусь я тепер не можу злізти навіть на невеличку пригору без задишки. В легкому убранні ходжу добре (наскільки взагалі сей вираз до моєї походи стосується), але важкого нічого не можу носити, знаю, се з того, що раз, ідучи на ванну—се три шаги звідси! — наділа лйшню спідницю і хустку під пальто (пальто — коротка кофта без вати) — і ледве долізла додому! 177 Се дивно, бо взагалі почуваюся нічого собі і не втомляюсь так, як літом. На моє щастя, тепер тепло — я навіть позавчора ходила в одній сукні, і не я одна. Вітри тільки тут бувають неприємні, не дуже холодні, але такі сильні, що я таки справді часом од них валюся. Зате нема ні снігу, ні ожеледі, ні «мраки» — коли дощ, то вже дощ (як з відра!), а коли сонце, то сонце! От і весь мій бюлетень, та вже й спати пора.

Папа писав, що Зоря їде в Київ, певне, досі вже, там. Напиши мені про нього, та, може, й він буде добрий — напише. Що то Микосеві не ведеться? Ну, нехай арифметика, але закон божий! А, фе! Як здоров’я Оксаночки і Дроздика? Як взагалі поживають «людкове»?

Не гаразд Ліля робить, що мені не пише, я дуже чекаю на її лист. Врешті, може, їй через що ніколи або не до листів, то беру свої слова назад. Завтра, найпізніш по-завтрьому, вишлю посилку. Бувай здорова і не кори мене за листи, їй-богу, краще писати не вмію!

Цілую тебе міцно-міцної

Твоя Леся

, 239. ДО О. П, КОСАЧ (сестри)

24 листопада 1897 р. Ялта Ялта, Екатер [ининская],

д[ача] Лещинск[ого], кв. № 12,

Люба Лілечко!

Сьогодні я вислала вінок на твоє ймення через транспортну контору «Надежда», оце посилаю квитанцію. То

бі посилку принесуть в хату, нікуди не треба йти полут чать, ти тільки покажи квитанцію агентові і кажи при собі розкрити ящик, чи не поломили чого. Коли б часом довго не доставляли посилки, тоді справся в контрі «На-дежда», вона єсть десь на Крещатику (де власне, не знаю), але се, певне, не буде потрібно, бо, наприклад, я отримала від Миші посилку через сю контору у свій час і як слід. Причепи до вінка ленти — друкарі мені їх трохи зоисували, та що вже робить! — я їх поклала особне, щоб не дуже пом’ялись, збери теж і зелень, лаври etc. і зроби з неї букет або що тобі здасться ліпше і віднеси вкупі з вінком 178.

Прости* коли я тобі завдаю клопіт, і коли сей клопіт занадто великий, то зроби так, як я писала в минулому листі, попроси Павла Лукича або кого іншого з товаришів,- хто має час. Хотіла я раніш посилку сю справити, але перше ждала грошей, а потім два дні пішло на роботу. Се, як бачиш, перша річ, на яку пішли мої перші зароблені гроші... Не сподівалась я сього!

Великий жаль, що ти мені не пишеш,— але що маю робити? На таких просторах дорікати не годиться, треба a priori думати, що, певне, ж єсть поважні причини, коли ти не могла обізватись навіть на такий лист, який був мій остатній. «Нема вчинків без причин». Може, причина та, що ти на мене сердишся, але за що? Здається, нічого такого між нами не було, а якщо воно, по-твоєму, було, то вилай мене добре, та все-таки ие мовчи. Може, тобі ие до писання просто, тоді вже — що ж, тоді вже не пиши, бог з тобою. Коли боїшся, що веселих тем нема, то не бійся, я їх і не жду, а мені здається, що ми з тобою не тільки не чужі, а навіть більш ніж рідні, і слід би нам знати одна про другу і веселе і сутіне, що кому трапляється. Мені за сей час нічого веселого не> трапилось, коли не лічити веселого сонця і моря, а була, окрім туги, ще одна колосальна пакость з боку одних «інтелігентних», та ще й «исторических» людей; така пакость, яку можна «простить, но не забыть», я так їм і сказала. Врешті, се вже, слава богу, «одійшло в історію». Я знов згадала, що приїхала сюди, аби поправитись a tout pris і почала знов їсти за двох, невваяшочи — хочеться чи не хочеться — гуляти над морем і заставлять себе лягати спати не пізніше HV2 (а не в 2, в 3 і пізніше, як було всі дні після 1 ноября). Не можна, гріх бути інвалідом, коли так багато роботи і так мало людей, треба перестати ним бути, коли не можеш зараз, то через рік, через два, через три, а все-таки треба вийти в люди! І я вийду або під ножем пропаду, а так не зостанусь.

Ну, бувай здорова! Коли писатимеш, то й я писатиму більше, а тим часом міцно тебе цілую.

Твоя Леся

Розпишись на квитанції «Косич», а не «Косач», хай вже буде так, як вони перебрехали, а то ще причепляться!

240. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

28 листопада 1897 р. Ялта Екатерин[ипская],

д[ача] Лещитісі^ого], кв. 12, Ялта,

18—97


Милая моя Лілія!

Спасибі тобі, велике спасибі за твого великого листа. Мало в ньому веселого, та все ж він розважив мене, він був живим голосом серед пустки... Значить, як я думала, так і було, Микола Васильович не міг далі жити без Галі, а склероз і т. п. тільки вираз сього в видимій формі. Мені здається, що його трудне життя привело його до тії границі, коли умерти, навіть самовільно, вже не егоїзм, а право, і зректись сього права міг тільки такий герой, як він. Мені не трудно дати собі слово помагати тобі осягти тої мети, яку ти собі положила, бо я давно дала велике слово за себе і за товаришів (отже, й за тебе) в іншій стороні, на іншій могилі. Для того, щоб дотримати слова і помогти його тримати іншим, я пропадала цілу зиму в Києві і тепер пропадатиму в Ялті в надії, що, може, з сього «пропадання» вийде життя. Не скрию від тебе, що бувають у мене хвилини розпачу, коли мені здається, що все даремне, що я от-от упаду на дорозі і важкий хрест задавить мене, але се хвилини тільки, взагалі ж я думаю, що хоч сама не житиму, та завжди буду в силі помагати жити іншим, хто тільки схоче моєї помочі.

З твого листа глянула на мене така жива, молода, гаряча душа, що, далебі, яснішим здався світ навколо і не такою страшною прийдешність. Я думаю, що ми ніколи ке розійдемось різно, завжди будемо рідними не тільки: по крові, але й по духу,— а чи кожна людина має таких: рідних? Коли б ми тепер були вкупі, багато з того, що я тепер кажу, не треба було б казати, воно було б видно так, само. Я помогла б тобі плакати, як торік, не допитуючись, не вимовляючи зайвих слів. Недарма я часом порівнюю себе з плющем, есть в мені щось смуткове, через те, може, люди в журбі горнуться до мене, через те, може, й чуже горе ніколи не здається мені пустим, не вартим уваги. У нас з тобою е спільна риса: почуття товариства і братерства не тільки до своїх, але й до чужих, не знаю, що заложило його в нас, виховання чи природа, тільки в нас воно дуже розвите, у Комарових, як видно, його нема, коли вони його так грубо не розуміють в інших. Признаться, я навіть не сподівалась від них сього, надто в такій формі і розмірі.

Здається, Маргарита розвитіше своїх сестер в сьому напрямку, але у неї якось все інше горе тепер під глухою сурдиною, дуже вже захопила її сім’я, чисто хатні інтереси. Якось я писала мамі, що Маргарита запрошувала мене до себе на зиму. Я не могла прийняти сього запрошення найперше через те, що Одеса все-таки не Крим, а друге, признаюсь, я боялась, що, живучи довго вкупі, ми могли б дійти до якого конфлікту не так з самою Маргаритою, як з її чоловіком, а се мені було б неприємно, бо Маргариту я дуже люблю «раз назавжди». Чоловік її при мені (літом) якось виразився дуже скептично про Миколу Васильовича, і тільки якась чисто механічна причина не дала йому вислухати до кінця моєї різкої відповіді. Якби ми довго жили вкупі, то, певне, такі причини не завжди б рятували нас від різких розмов, надто коли б розмова пішла на вищезгадану тему. Ще при житті Миколи Васильовича кожний посміх, кожне легковажне слово по його адресу дуже вражали мене, гірше, ніж коли б вони були направлені просто проти мене, тепер же, я думаю, се було б мені просто нестерпимо. Спогад про дядька зливається у мене в одно з спогадом про його найкращого, найвірнішого, найблагороднішого друга, отже, нехай ніхто не важиться при мені зачіпати їх пам’ять зневажливим словом!

Добре се, що дядина з Радою і Зорею врешті вибереться з Софії. Шкода, що Зорі прийдеться ще одно переучування витримать, але він хлопець дотепний, дасть біг, справиться і акліматизується. Рада писала мені просто проймаючі листи про свої українські враження, їй просто конечне слід переселитись до нас, тим більше що

і дядько сього хотів, не раз казав; «Візьміть мою Раду до себе, як мене не буде, не дайте їй пропасти в сій дичині...» їй в Софії жити зовсім погано, я се знаю, в сьому, ніде правди діти, немало винна Ліда. Впрочем, Ліду мені тепер шкода, тепер вона справді буде там, як Мару-, ся Богу славка, одірвана од роду-племені, невесело се! Мені здається, що Рада ще й через те здалась тобі «меншою», що їй трудно виражати свої думки на слов’янських мовах і приходиться вдаватись до простіших, немов дитячих виразів, хоч, безперечно, в ній таки єсть трохи сього. Вона нагадує мені молоде деревце, що розцвіло на невластивому грунті, в невластиву пору,— elle se sent partout depaysee се її власний вираз. Коли Рада і Зоря житимуть при нас, ми з тобою мусимо їм помагати всім, чим можна, я певна, що ти думаєш про се так, як і я.

Що се з нашим Микосем? Чи се «молодий шум», чи що таке? Не подобається мені той «гандель», сі «прода-жі» та «лотереї» зводяться на експлуатацію менших і дурніших товаришів; Микось міг би розуміти, що подібний trafique[ur] 179 зовсім не в традиціях нашої сім’ї. Написала б я йому свою думку про його «триб життя», та він прийме се за звичайну, банальну «нотацію» і не зверне уваги, зостається сподіватись, що хутко сам до розуму прийде. Попроси тільки його від мене, щоб він віднісся по-товариськи до Зорі і не показував би йому (одразу принаймні) найгірших сторін життя і розвитку російських гімназистів, бо се може злякати або збити з пантелику бідного collegien de Geneve3. Треба, щоб дядина не жалкувалась на товариство Зориного кузена. Микось уже досить великий, щоб розуміти такі речі і відноситись до них серйозно. Не вадить теж подумати про те, що Зоря (ровесник Микосевий) був далеко не s остатніх учеників і в Парижі, і в Женеві, а там не думаю, щоб було легше вчитись, нія^ в Києві.

Оксаночці, слава богу, ніяких «внушеній» не треба* от тільки нащо-то бути зеленою? Може, для того, що сѳ барва французької академії? Так до академії ще не зараз вступати, можна ще не зеленіти! Але без жартів, що се в нею? Чи й досі не вдавались ні до якого лікаря чи лікарки? Коли так буде, далі, та, пом’яни моє слово, я не пущу Оксану в гімназію на той рік, так і скажи їй, а як я се зроблю, то вже моє діло.

Од тьоті блі остатніми часами я часто отримую листи. Не тішить мене, що в неї права рука «мліє» — що сѳ таке? Чи не дідівська спадщина? П[етро] Васильович збирається ніби одвідати мене тут — от би славно було! Тьотя Саша і мені не писала.

Михайла Васильовича мені безконечно шкода, а товаришам його коли б хто плюнув межи очі, то заробив би спасеніє душі, бо не можна ж так надуживати «правом кожної людини бути свинею». Жаль, що я не побачу йолго перед висилкою і не поможу тобі в виряджанні. На днях маю надію знов трохи розжитись на гроші, тоді пошлю їх тобі в щот торішнього довгу, ти маєш добрість не нагадувати, а тобі, либонь, тепер потрібні гроші.

Я дуже рада за Хом’ячка. От уже хто заслужив свою удачу, так се вона. Елементарна справедливість вимагала, щоб її прийняли в інститут. Як будеш їй писати, то привітай від мене і подякуй за пам’ять, своїми ж бажаннями я не хочу псувати їй кар’єри, тим-то й мовчу, «щоб не підслухали заздрі боги».

Скажи Нестору Георгійовичу* як побачиш, що, й не бачивши, мені легко його простить, бо я, властиве, ніколи й не сердилась на нього. Якщо він справді хоче написать до мене та не зважається, то нехай зважиться і конечне напише, інакше я ображусь,— я не привикла, щоб мене боялись, і не хочу привикать. Взагалі я чим була, тим зосталась, не змінилась ні в гірший, ні в кращий бік, отже, хто не боявся мене перше, той може й тепер не боятись.

Трагічна річ сі «молоді подружжя»: les deux formats unis par la meme chame...180 Холод проймає, як подумаю про те... Краще вже бути вічно одинокою та тішитись хоч тією думкою, що нікому світ не зав’язаний моїми руками. Тільки я скажу тобі, що каяття не єсть fatalite 2 кожного подружжя. Попроси коли-небудь у Ради той лист, що дядько писав їй з Парижа в тридцятилітні роковини його шлюбу з Людмилою Михайлівною, і спитай теж коли-небудь Людмилу Михайлівну, як би вона розпорядила своїм життям, коли б їй його вернули назад. Вона, певне, скаже тобі те, що казала мені, і ти побачиш, що можна носити спільні кайдани, і важкі кайдани, і все-таки бути не двома каторжниками, а двома друзями.

Буде славно, якщо Левицький буде в Гадячі, я була б рада бачити його там! Граф Паскевич пе fera jamais sa carriere avec ses scrupules arrieres181. Кланяйся Полон-ському і подякуй від мене за його приписку до листа Сте-шенків. Я б йому самому написала, та він тепер носиться върху бездны, де його й ловити з листом? Скажи йому на потіху, що я «подаю надежды» колись зайнятись юриспруденцією і, може, як той Солон (чи то Лікург?), писатиму віршовані закопи. Поклонись і подякуй за пам’ять пані Борецькій. Я дужо рада за Сату — мав щастя хлопець! Приємно теж, що Сікорському «косвенным образом» носа втерли віденські лікарі.

Льоня Бор[ецький], далебі, мені подобається, з нього вийде якийсь реформатор! Чи вчиться Афеньєва малювання? Конечне слід би, скажи їй се від мене. Щодо того, де ти будеш на той рік, то ще побачимо, може, я тебе ще й не пущу в Колодяжне, як дам волю свому егоїзму, а може, й сама проживу в якій-небудь норці. Vedre-шо182. Одно безперечно, що тобі поправитись треба, і поправитись не абияк, а щоб на весь курс стало заряду. Медицина тебе пе з’їсть, скоріш подавиться, занадто жирно для неї буде, коли така страва лізтиме їй в рот сама.

Не знаю, звідки ти взяла, ніби в тебе нерви «кана-тячі»,— се для мене новина!

У мене до тебе просьба: певне, Афанасьев видасть свій курс публічних лекцій, тоді, будь ласка, пришли мені їх сюди.

Чи записують у вас в VIII класі уроки історії? Вони згодились би для Оксаночки, коли справді дотепно зложені, вона могла б прочитати їх і раніше VIII класу, а то засохне на «Іловайці».

Чи ти читала нове видаппя — Сеньобос, «Історія цивілізації Європи XIX в.»? Конечне прочитай. Чи бачиш ти «Новое слово»? Я його тут раз у раз читаю: партійне воно, та все-таки цікаве. Взагалі на періодичну літературу я тут не голодна, тут городська читальня нічого со

бі і (що дуже важно) дуже близько ходити до неї.

Що се бреше Бердяев? Кого се я з його знайомих бачила і кому читала вірші? Се або qui pro quo *, або містифікація. Пишу я тепер взагалі мало, так, деякі дрібниці, хотіла тобі дещо прислати тепер, та нехай вже іншим разом, а то вже починає шия й голова боліть від власної «графії». Чудовий вираз — «графія!». Не знаю, чи хвалилась я вам, який столик мені Миша прислав, дякуючи йому, я можу тепер писати з комфортом, одсовуватись на креслі, інакше подібні колосальні листи були б неможливі. Аже ж се справжня стаття. Я почала писать в 6-й годині, а тепер вже, слава богу, 10-а, пора і честь знать.

Я здається, нічого не написала про моє zdrowie і ро-wodzenie, та з листів до мами і папи ти се знаєш. Zdrowie остатніми часами «неважно», впрочем пога тримається в нормі, і то добре, а так щодо нервів, то не можу похвалитись. Powodzenie jak przy obowi^zku...183 Погода тут добра, спасибі їй, я щодня швендяю над морем «словно овца беспредельная», і се немало розважає мене. Врешті, нічого цікавого зокола, приходиться, отже, більше «себя собою наполняя и из себя собой сияя...».

Ти, певне, зостанешся незадоволена моїм листом, хоч він і довгий, але така вже доля моїх листів, що ними ніколи ніхто не задоволений, а менше всього сам автор.

Забула одну річ: напиши Шурі, чи можна брати участь стороннім людям, не членам, в конкурсі Київського літературного общества? Вона мене про се питала, а я не знаю. Відповідай просто їй, скоріш буде. Г срок конкурсу напиши, коли знаєш.

Бувай здорова, моя Лілія, моя люба, дорога сестро і товаришко! Цілую тебе міцно і щиро багато раз. ,

Твоя Леся

14 грудня 1897 р. Ялта 2.ХІІ.1897,

Ялта, Екатер[инипская] ул[ица], д[ача] Лещинск[ого], кв. 12

Люба мамочко! Що то за знак, що ти так страшенно давно мені не писала, навіть не відповідала на мого остатнього листа, посланого ще десь 12-го ноября? Чи не розсердилась ти за що на мене? Так, далебі, я не знаю, чим могла я вразити тебе, здається, в листах моїх нічого такого не було. Та хоч би й так, то все-таки недобре мовчати, краще вже вилаяти. На таких просторах трудно догадуватись, отже, краще вже виразно домовляти, що на серці лежить. Може бути, що тобі який клопіт заважав, тоді вже прости за моє допоминання, але ж ти мене так розбалувала листами за літо, що тепер таке довге мовчання мені тяжко терпіти. Ти, може, скажеш: «Тяжко-тяжко, а небійсь сама теж мовчала від 12-го». Я тобі скажу по правді, що в мене не було одваги писати, бо так погано жилося в той час, що й описувати було б сумно, а брехати сором. Прости, що пишу post factum l, але інакше я не могла б. Коли я писала остатнього листа Лілі, я вже була слаба, та думала, що все хутко скінчиться, і вважала, що не варт про нього й писать; скінчилось, правда, але не дуже хутко. В початку ноября напала було на мене екзема, тижнів через два вона вже розпросторилась по всьому тілу, окрім лиця, грудей й пальців на руках. Слабість се дуже бридка і дошкульна, поки вона не минула, я не могла спати по ночах до 4-ї— 5-ї, вибивало се мене з сили страшенно і розстроювало нерви не можна сказати як. Запевне, я вдалась до лікаря, спочатку ліки не помагали нічого, але потім він знайшов такі, яких було треба, і загоєння пішло так шпарко, що тепер нема вже ні одної мокрої виразки, висипка загинула і тільки ледве червонясті сліди лишились. Лікар сам дивується, що се так хутко скінчилось, бо відомо, що екзема уперта і затяжна і триває часом цілі роки, а при моєму хорошому організмі сього можна було боятись. Правда, курувалась я дуже завзято і навіть не забувала пить лікарство! «All is well, that ends—well» (все добре, що добре кінчиться),— каже Шекспір і я за ним. Ся минула халепа навчила мене цінити мій звичайний стан здоров’я, а раніш я думала, що він нічого не вартий. Тепер я «плачу недоїмки», т. є. сплю не менше 9-ти годин на добу au grand scandale 184 моїх сусідів, що схвачуються в 7 х/2 рано.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   32


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка