«наукова думка»



Сторінка16/32
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.83 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   32
L.

Моє вітання Вашій мамі, коли ще не забула мене.

184. ДО М. І. ПАВЛИКА

25—6


в вересня 1895 р. Колодяжне 18 уц|_95

Шан[овний] друже!

Отримала я Вашу записку, що Ви послали мої речі залізницею, і більше нічого, ні оповістки з залізниці, ні квитанції від Вас, а без квитанції не знаю, як виправлю їх. Чи Ви їх послали самі, чи через яку контору? Коли самі, то пришліть квитанцію, якщо вона у Вас. От чиста біда напрасна отой мені кошик!

Бувайте здорові, спішуся з листом. Пишіть, як маєтесь.



L.

185. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

29

10 вересня 1895 р. Колодяжне 18 VIII95



Дорога Олесю!

Ну, як же, чи поздоровляти, чи не поздоровляти з «по-ступлением» в пансіон? Напиши, як то тобі здалася «школа». Я-бо ще думаю, що я не так хутко буду в Києві (поки-то ви наладите ваші діла!), то ще будем писати листи. Чи все я вам послала, що треба? Повой не послала, бо папа пе схотів узяти його. Напиши мені, будь ласка, як робити пастилу з яблук, то я зроблю її чимало (бо жиди вже дали одсипу корець дуже добрих яблук). Также напиши рецепти повидел яблук і слив, спосіб маринування слив і грушок, і то не гаючись, бо грушки вже лежать в погреби (все надзвичайно раптово поспіває цей рік), а сливки от-от будуть трусити. Спитайся у мами, чи треба увесь сир ховати для нас, чи можна частину продати, бо його дуже багато оддушується, уже знов зібралось стільки, як я в Київ послала.

Прости, що лист такий сухий, «хозяйственный». Що ж робить, перший раз в житті беру на себе роль євангельської Мафри, тоді як перше скоріш наближалась до Марії, отже, й мова у мене відповідна новій ролі.

Бувай здорова так, як моя Дора. Більш не пишу, бо ніколи. Цілую тебе, і маму, і всіх. Знайомим кланяюся.

Твоя Леся

186. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ 10 вересня 1895 р. Колодяжне 29.VIII

Люба моя дядино!

Ще досі не було мені відповіді ні па один лист, писаний в Софію, а все ще «перші» листи. Аж сумно, як подумаєш, скільки-то часу тії листи ідуть. Ваш лист до мами вже не застав її дома, але папа повіз їй його, і вона, думаю, досі вже відписала Вам, якщо був їй час за київським клопотом. їй, бачите, прийшлось устроювати нову квартиру (торішня оказалась тіснуватою), окрім того, вона рішила сей рік посилати дітей в пансіонат підготовлятись до гімназії — се давнє бажання папи, та, здається, інакше не можна, бо нестає коштів на приватне учення трьох дітей різних літ. В пансіоні заняття починаються 1-го сент[ября], отже, мама, певне, ще потім побуде з тиждень в Києві, а потім приїде сюди, а я одправ-люсь в Київ. Якби не цікава праця в Києві, то я б з дорогою душею зосталась тут довше, бо там, я знаю, почнуться усякі властиві Києву «канітелі», а тепер у мене якась відраза до них. Справжню роботу, хоч би і тяжку, я б узяла, а сі переливання з пустого в порожнє, та ще з моєю способностю до ілюзій і нічим не оправданих надій... ліпше вже в Колодяжному сметану з глечиків у мас-ницю переливати, то принаймні можна бути певною, що хоч масло буде! Я боюся, що мамі недоОре буде зоставатись тут самій — не всі ж таку натуру мають, як я. Папа казав, що, може, краще було б, щоб ми всі зимою в Києві були, а він в Ковелі, а в Колодяжпому, щоб хто-небудь з служащих управлявся, та мені такий план не до смаку, бо про торішнє «управлення» такого способу роз-назують мені люди не дуже добрі речі. Та й бачу я сама, що воно недобре одбилось на хазяйстві. Звичайно, і така хазяйка, як наприклад я, не велика користь, та все ж таки ліпше, ніж зовсім чужа. Я «по мере сил» стараюсь, хоч часто сміюсь сама над собою, що так всерйоз беру свою роль «господині». Нічого й казати, що багато забувається, губиться або і просто «в голову не приходить», та все ж таки якось бреде. Дуже добре мені з Дорою, що в неї такий нетрудний характер, ніколи вона не скучав, зранку іде гратися з дітьми надворі до заходу сонця, потім я її заганяю в хату (сама ніколи не приходить), починає співати, розказувати мені якісь безконечні анекдоти з київського життя і представляти сцени з театру українського, потім, вичерпавши останні невибігані сили,

і 1 лягає спати в 9 або 9 у і спить до 8 §“ рано. Ніколи

ще не показувала капризів або «явного непоелушания» (що, нігде правдиІдіти, случалося при мамі). Шкода тільки, що через роботу і Дору не можна ходити часто в ліс, а з Дорою теж трудно, бо вона томиться і без дітей їй в лісі скучно, мені ж знов в компанії (та ще крикливій) нецікаво, оставляти ж її саму, так, щоб не питати від часу до часу, де вона, я не можу і не повинна. А так би часом хотілось побродити самій по лісі, по тих місцях, де стільки споминів літає поміж деревами... Я вся тепер у спогадах. Сьогодні, риючись між покинутими Олесею нотами, я знр/йтила баркаролу Чайковського (дядько любив сю п’єсу і двічі казав мені грати її для нього), я сіла грати її, се другий раз після довгого перериву, але перший раз з мого грання зовсім нічого не вийшло. Я грала, і здавалось мені, що він сидить десь за мною і слухає... Недавно у нас з Дорою були гості, дуже славні люди, вони так розпитувались про дядька і про все, що його касається, немов би знали його особисто, а Вашими портретами були очаровані просто. Се мене дуже привернуло до їх, хоч раніш вони були мені далекі знайомі.

Ви питаєте, чи приїздила Глафіра Помпеївна в Га-дяч? Приїздила і «отравляла остатні дні бабушці», як каже мама, та й справді, по маминих словах, се жадна, черства і крайнє несимпатична жінка. З бабушкиною спадщиною невідомо ще, як буде, здається з боку Ів[ана] Петров[ича] будуть деякі «закавики». Врешті, мама писатиме Вам про се, і ліпше розкаже, ніж я. Бабушці до кіпця ніхто нічого не казав про її втрату, і се єдине, чому можна порадуватись у всіх наших нещастях. Кузина Ліда, каже мама, доволі симпатична дівчина, але при матері гірша, ніж без неї. Брат Ваш згадував про Вас усякими добрими словами і, видимо, не сердиться на Вас ні за що, а про доверенность то він казав, що то бабушка предложила Вам зробити її на його ім’я, не спитавшись його, а йому б то се навіть було б «неудобно». Значить — все к лучшему!

Нагадайте там Ліді і Вані їх обіцянку писати до мене, вже, слава богу, хутко місяць, як я од вас виїхала, а од них «ни полслова» — се не по правді.

Або, коли для них се така тяжка обуза писати до мене, то нехай так і скажуть, то я, пригадавши приказку: «с глаз долой, из сердца вон», уже й не чіплятимусь.

А тепер бувайте здорові та пишіть частіше про всіх і про все, а я, з свого боку, старатимусь, особливо, коли Ви самі будете мені помагати поправляти недостатки в моїх листах, вказуючи на них. Цілую щиро Вас і весь cousinage.

Ваша Леся

187. ДО А. М. ДРАГОМАІІОВОЇ

10 вересня 1895 р. Колодяжне 29.ѴІИ

Радочко, люба моя сестричко!

Було б гріх не одписати скоро на такий милий і цікавий лист, як твій, отже, я одписую, хоч і не так, як би ти того заслужувала,— бо коротко! Хочу завтра рано послати на пошту, через те сіла писати до вас таки сього вечора, отже тепер 11 ч. і 10 мин., а я — horribile dictu 86 — хочу вже спати!! ІІо різним причинам вийшло так, що сих два дні я варила сама обідати для себе, для Дори і для двох служащих, що обідають з нами. Ся непривична робота (між іншим, я робила для Дори les oeufs a la nei-ge — en ton souvenir 2) плюс біганина в погріб і льодник, трусіння яблук, неминуче, як фатум, збирання сметани, шиття і шукання Дори по всіх усюдах avant chaque re-pas 87 так утомили мене, що, може, воно вже і не гріх лягти спати у 12 ч., а не в 2, як то було в Софії. Так, Рю-рик, ти не пізнала б тут своєї софійської білоручки, соні і «піа-піа», одно тільки, що зосталось, се tete de linotte 1 (скажи це M-lles Ammann avec bien de saluts de ma part ?) 1, здається, зосталось навіки... Сю зиму я хочу постаратись показати і тут, і в Києві, що і я, як захочу, можу до чого-небудь здатись, одно тільки страшно, коли б зо мною не вийшло так, як з тою зозулею, що хвасталась море запалить. Non, та petite cherie, je те sens trop bete pour ecrire ce soir! Bonne nuit! Salue bien de ma part tous les мечки et dis a mon cousin Zog que, par exemple, il n’est pas tres gentil envers moi! II sait deja pourquoi3.

Твоя сестра Леся

Кланяйся од мене М-me Белчевій, і М-lie Койчу, і всім знакомим, коли побачиш; скажи M-Ие Койчу, що я все збираюсь їм написати і таки скоро зберусь, от таки справді!

188. ДО М. П. КОСАЧА (брата Миколи)

4

16 вересня 1895 р. Колодяоюне ^ЇХ ^



Любий Микосю!

Спасибі тобі за листа, пиши ще, коли тобі буде час. Напиши, як тобі сподобалася школа, які там учителі, хлопці, чи легше там учитись, ніж дома, чи трудніше. То мені якось дуже чудно, що ви ходите до школи, і навіть трошки смішно!

У нас тепер дуже холодно, дощ іде день і ніч і до того вітер здоровий, так що Дору не можна пускать гулять, бо у неї нема калош та й черевиків добрих. Дора все ж таки не дуже скучає, бо все знаходить чим-небудь гратись дома. У нас вчора були Левицький і Короткевич і казали, що холера в уєзді уменшається, може, того, що холодніше стало. їКиди-садовиики вже найняли двох хлопців

1 Легковажна людина (франц.).— Ред.

2 Паннам Амман з багатьма привітами від мене (франц.).—

Ред.


3 Ні, моя люба маленька, почуваю себе занадто дурною, щоб писати цього вечора! Добраніч! Привітай від мене гарненько всіх «мечок» і скажи моєму кузенові Зогові, що він нечемний. Він уже знає чому! (франц.).— Ред в в села глядіти садка, бо у жидів в середу кучки заходять. Наші хлопці все тягають у жидів грушки, і через те по-стоянно сварка в саду.

Я тобі другий раз більше напишу, а тепер ніколи, треба чесати Дору, дати їй чаю (тепер 9 ч. рано) і йти до різної роботи, а Кароль хоче скоріш в город їхати. Бувай здоров, цілую тебе, маму, Олесю і Оксану, кланяюсь дівчатам. А ти кланяйся від мене Лисенкам і Стари-цьким.

Твоя Леся

189. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

11

23 вересня 1895 р. Колодяжне 18 - 95



Люба мамочко!

Посилаю тобі обидва листи від дядини, що вчора долучила. Який справді жаль, що вона не може зараз забратися в Росію! Але, наскільки я знаю, то таки сього року не можна, певне, їй нікуди вибратись, бо є такі справи, що без неї вони там ніколи не будуть зроблені. Та і з папиної переписки поки що нема ще жодного скутку...

Ну, як же ваші подорожі? Папа писав мені (від

5 сент[ября]), що їде в Гадяч, то ти, може, вже не їдеш? Мені чогось здається, що тобі ліпше туди не їхати, тільки утомишся та ще гірше зажуришся.

Дора все частіше й частіше питає: коли мама приїде? Або: коли будуть Микосеві іменини? Або знов до мене: «Чи ти б поїхала в Київ от зараз, якби тобі сказали?» Впрочім, все-таки вона не нудиться, я їй кличу дівчат гратися, купую кольоровий папір і гарус для її «роботок» і т. і.

От вибралась я писати листа вдень і бачу, що се не практично, ніяк не дають писати! Ховала молоко, збирала сметану; видавала на обід, а лист лежав тим часом. А тут ще дівчата принесли рижки, знов кидай листа. Ну, такий же він і вийде.

Ми з Дорою вже налили грушки, півбарилка, а хутко досиплемо повний. Варили, (чи пекли) пастилу, та щось не вдалась, сьогодні другу зробимо. Сьогодні хочу і райські яблучка варити, та не знаю, чи буде час, бо вже не дуже рано. Сливок ще не варили, бо ще одсипу з них не брали. Масла і сиру зібралось багато — хоч і в Київ везти. А що, чи вам ще стало того, що папа привіз? Може б, зібрати дещо такого до їди та й послати машиною? Чи вже не варто?

Напиши мені коли-небудь, не спішившись, про весь наш шкільний лад і т. і. Дивує мене Людя, їй-богу, я не можу зрозуміти, такої психології, щоб вибирати чоловіка собі так, як шапку або черевики. Се вже щось не по нашій культурі! «Остаточно!».. У нас все гаразд, холери не чутно, у селі тільки Сорокова жінка і Федосьчина Ксеня слабі, так мов на тиф, але й то вже проходить.

Олесі і дітям писатиму хутко, а тепер бувайте здорові усі. Тебе, мамочко, міцно цілую і кажу: до побачення!

Твоя Леся

Миша писав мені з Дерпта вже.

190. ДО О. Ф. ФРАНКО

З

15 жовтня 1895 р. Колодяжне 18 95, Колодяжыѳ



Дорога і шановна Ольго Федоровна!

Сором мені озиватись до Вас «по делу», не писавши до Вас цілий вік, але Ви вже по земляцтву простіть. Діло в тім, що я, їдучи додому з-за границі, одбилась від частини своїх вещей (чи, краще сказать, вона від мене одбилась). Вони прийшли у Львів, коли мене вже там не було, і їх мав вислати мені Щавлик] через кого-небудь їдучого зі Львова в Росію, але, не знайшовши нікого такого, Щавлик] послав їх просто «залізницею», як він мені писав остатній раз. На тому діло й стало: нема ні вещей, ні квитанції для отримання їх, ні чутки про них. Я ще раз питала П[авли]ка і просила вислати квитанцію або хоч якесь роз’яснення, що могло статися з. моїм кошиком, але ні слуху, ні вісті! Може бути, що мої листи не дохо^-дять до нього. Тепер я одважуюсь просити Вас хорошень-ко довідатись від П[авли]ка, як, власне (через контору, поштою,, чи товаром?) послав він мої речі, чому не посилає квитанції і де я можу хоч довідатись, чи їх не продано на якій границі. Там нема нічого особливого, але є одна річ особисто для мене дуже дорога, хоч на неї, певне, ніхто не звернув уваги — грудка землі, загорнена п шиту золотом хусточку. Нехай хто хоче назове це сентиментальністю, але мене болить, що нема при мені сеї речі...

Вибачте мені, з ласки своєї, що завдаю Вам сей клопіт, я Вам, може, колись чим стану в пригоді.

Дуже мені було шкода, що я не застала Вас у Львові. Чи поправилось Ваше здоров’я за літо? Щодо мене, то не такі тепер для нас часи, щоб поправлятись, подвійна жалоба видна скрізь і у всьому, та що, треба і се нести.

Мама з трьома моїми Geschwister 88 тепер у Києві, вони там ходять до шкіл (може, завтра приїде сюди), а я з Дорою от уже 11/2 місяця тут сиджу, господарюю (у нас економки нема тепер), вожуся з тифозними на селі, роблю, що можу, не пишу нічого, бо чогось по цілих днях голова морочиться — певно, з анемії,— врешті, треба попробувать. Попросіть пана Франка, щоб прислав мені обіцяну livraison de la Grande Encyclopedic 89, а я, як буду в Києві (може хутко), попробую перекладати «Торквемаду» для нього.

Бажаю Вам з родиною усього найкращого.

Ваша Л. Косач

191. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

9 листопада 1895 р. Київ Киев, Назарьевская, № 21,

28/Х 1895

Люба моя, дорога дядино!

З Лідиного листа бачу, що Ви таки отримали мої листи і, може, вже не дуже сердитесь на мене. Вірте, що я ніколи не мовчатиму по злій волі, а хіба, може, час буде зайнятий так, що я незчуюсь, як він уплине, або що-небудь таке надзвичайне станеться. За нас Ви будьте спокійні, тепер уже і в Колодяжному не страшно, епідемії кінчились. Я виїхала звідти і зоставила своїх боль-них поправлятись, вони вже почали при мені очунювати (іначе я й не поїхала б!). Тут мені роботи чимало, бо для моїх занятій історією (Ви знаєте?) ирийшлось учить ла-

тинь, іменно учить наново, бо хоч я її колись і знала, та забула «основательно». А тепер от і сокрушаюсь над усяким «Magna charta» 1 та «Depensio pro populo Anglica-по» 2, нічого не поробиш. От, дякуючи Раді і всім вам, мені тепер уроки мої нічого не стоять, бо виходить, що я настільки тямлю по-французьки, що можу других учить (звісно, починаючих!). А софійська англійська наука оказалась настільки солідною, що тепер я в потребі можу й без словаря читати такі речі, як Carlysle etc. 3. Та чи тільки се завдячую я софійському життю?

Об однім тільки жалую, що я ще раніше не поїхала до вас... Як тепер Рада, чи буде вчитись по-англійськи? Вона хоч би сама пробувала читати книжки — жаль забувати. Чому-то вже Рада мені давно не пише, мені вже скучно без її листів? Я рада за Зорку, що він добре устроєний в Женеві, я чогось думаю, що там йому буде ліпше, ніж в Парижі, обстановка буде більш учебна,, а се багато значить. Наш Микось, відколи став ходити у школу, перестав лінуватись і учиться дуже порядочно, так же, як і Оксана. Взагалі напрямок наших дітей мені подобається — такий він собі робочий! Жити мені з ними легко, клопоту багато нема, великі вже вони. З Олесею ми в добрих відносинах, мені часом здається, що вона старається загладить передо мною своє торішнє небра-терське поводіння. Я думаю, що з неї таки будуть люди. Одно страшно, коли б вона собі здоров’я не розстроїла надмірною наукою. Впрочім, сього року вона виносли-віш, ніж торік. Мені тут всі говорять, що я поправилась, а мама каже, що я зовсім швах, і се певніше, бо я ніяк не виходжу з головокруженій і приступів страшного суму, надто по вечорам. Стараюсь не піддаватись, та не завжди вдається. От і тепер пишу Вам з головокруженієм (воно й видно по дурному листі!), врешті, се, може, того, що вже нерано, а у мене софійська привичка пізно лягати.

Як же там у вас справи? Чи не дуже наскучають Вам Шаци? А головно, хотіла б я почути, що Ви хоч трохи не так журитесь. Я тут як зустріну яку жінку в траурі, то мені аж серце стискається, спогадуючи про Вас, і Раду, і Ліду. До Вас тепер тільки мене бракує... А знаєте

1 «Велика карта» (лат.) — Ред.

2 «Міркування про англійський народ» (лат.).— Ред.

3 Карлейль і т. д. (англ.).— Ред.

що? Найліпше, якби Ви до нас їхали! Бувайте здорові, писала б ще, та вже пізно, а завтра ніколи. Цілую міцно Вас і Раденятко.

Ваша Леся

Ліді листа посилаю не заказним — на пробу, чи дійде.

192. ДО А. М. ДРАГОМАИОВОЇ

9 листопада 1S95 р. Київ 1895

Дорогая мечка! (Або мамалиджка, як хочеш).

Де ж твоє письмо і адрес Поливки, обіщані мені? Та-ка-то правда в світі. Не пишу тобі більше, бо спішу, та, може, тобі і не інтересно, бо Ліда вже списала «про-странно». З богом!

Леся

193. ДО А. 10. КРИМСЬКОГО 19 листопада 1895 р. Київ



Шановний добродію!

Або краще, незнайомий дорогий товаришу! Не здивуйте, що я, непрошена, озиваюсь до Вас. Я давно бажала написати до Вас, та через пошту не випадало, а оказії досі не траплялось. Мені хотілось висловити Вам, як глибоко пройняв нас (мене і мою дядину Драгомапову) той щирий, повний глибокої туги лист, що Ви писали Пав-ликові, довідавшись про смерть мого дядька. Справді, багато було тоді листів співчуття, щирих, хороших листів, але такого, як Ваш, ие було, се, власпе, наче рідпий сип писав про втрату коханого батька. Вже хутко півроку мине з того часу, як дядина просила П[авли]ка вислати їй автограф, здається, він і тепер у неї. Ми читали той лист в Болгарії, але враження від нього живе у мене досі. Сім’я дядькова плакала ревне, читаючи, проте казала, що такі листи потішають, наскільки се можливо, у такій тузі. Се були страшні часи, товаришу, здавалось, що уже все минає, що треба тільки ще дещо покінчати, поховати та й самим геть із сього світу! Де у кого се почуття зосталось і до сього дня. Кінчати треба, але ж як ще багато кінчати!

Наприклад, видання творів дядькових — скільки ще часу уплине, поки воно буде доведено до пуття. Мені розказували про Ваші заходи коло достачання коштів для видання (ще раз не можу втриматись, щоб не подякувати Вам за се!), але де ще ті твори, ще треба їх зібрати по старих журналах і т. і. Я думала, що могтиму робити се тут, у Києві, але, на біду, тепер тут громадська (публічна]) бібліотека замішана, а, крім того, мені ще не прислано бібліографії зі Львова.

Та ради сього вже можна б і на північ поїхати. Та, певне, знайшлись би й на півночі товариші, що помогли б у роботі. Я чула, що той, хто давав гроші, хотів, аби твори були конче в українському перекладі, але, на мою думку (так думає і вся наша родина), се було б не науково і не практично, бо, перш усього, се затяжна річ, перекладання усіх газетних статей, а но-друге, матеріали (а се, власне, матеріали до біографії передовсім) завжди друкуються в тій мові, в якій їх написано. Тут дехто подавав думку, що, може б, вдалося, надрукувати 1 т. (най-раніших творів) тут, в Росії. Воно навряд, але чому б не спробувати? Може б, Ви порадились там, у Москві, з Вашим меценатом про се? Воно б краще, якби ми могли провадити се діло зовсім самі, без помочі галицьких рук, бо... ну, та вже на сей раз, нехай обійдеться без пояснення причин. І взагалі, якби ми могли і за кордоном по-слугуватись «своїми», а не «чужими руками», то було б найкраще. Хотілось би з Вами докладніше поговорити на сю тему, та нехай, може, колись потім. Я то ще не знаю, чи й до мислі Вам оце листування зо мною. У всякім разі, товаришу, вірте моїй найщирішій повазі і прихильності до Вас.

Я. Косич

(Леся Українка — якщо, може, Вам се більше відоме ймення).

№. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ 21 грудня 1895 р. Київ

Дорога моя дядино!

Вчора отримали ми з Кол[одяжного] Ваші листи, хотіла я вчора ж таки відповідати, та одложила на сьогодні,

бо лихі звістки про тиф у одної дівчини, нашої сусідки в Кол[одяжному] (Клавдія Пиріг, Хведошина Ладя, померла від тифу), так мене засмутили, що я не хотіла в такому настрої писати Вам, аби не додавати Вам смутку. Дужа я рада за Зорю, що йому добре ведеться в Женеві, я певна була, що йому там краще буде, ніж в Парижі, уже і то добре, що нема навколо нього тієї blague parisienne *, бо, правду кажучи, усі оті «еп voulez-vous des homards» 90 і т. гі. бриніли не дуже-то натурально в устах малого хлопчика.

Пише мені Ліда, що Ви, не маючи від нас листів, завжди бог зна що думаєте і журитесь. Але, боже мій, невже Ви можете думати, що я можу зо злої волі не писати Вам? Простіше всього думати, що з Росії листи ідуть довго і непевними дорогами, як воно дійсно і єсть, або що я не виберу часу написати, та й більше нічого. Читаючи Ваші і Лідині докори, мені хотілось повіситись,— не доводьте мене до сеї сумної катастрофи, а то позбавите світ многих геніальних творів, що мають вродитись колись під моїм пером.

Я потроху починаю знов писати, уже кінчаю різні виписки і приступаю до самої роботи. Але Ви не бійтесь, що я дуже переутомлююсь, бо се така робота, що її не можна раз у раз робити, часом через недостачу книжок, а то й так просто, через непривичку до такої іменно роботи.

Щодо мого здоров’я, то воно іде tant bien que mal91, так як і в Софії, тільки нога настільки поправилась після Болгарії (може, сьому причиною владайське купання), що я в хаті сливе завжди ходжу без палки, а беру її тільки на вулицю, і через те гублю її постояішо і шукаю, так як Ви, було, очків шукаєте.

Воду залізну все збираюсь пить, та ніяк не зберусь, то не хочеться, то грошей нема, то «так якось».

Чому не пишете, чи є фотографія дядькової хати? Я Вас дуже прошу, як тільки єсть, пришліть мені, як нема лишньої, то замовте для мене, а я поверну кошти. Мені дуже тяжко часом, що я не можу глянути на ту хату, що була для мене школою і храмом. Як я розумію Вас, що Ви не хочете розлучатися з Вашою хатою, тільки ж я думаю, що, може, де в чому переміна місця була б ліпше для Вас, а надто для Ради, та боюсь я писать на сю тему, щоб не уподобитись Вашим услужливим друзям в Парижі. А тільки я ніяк не можу привикнути до думки (і не хочу привикати), що ми з Вами розсталися надовго. Ну, скінчу тут, бо ще хочу Ліді і Раді написати, поки є час, а то завтра ніколи буде, відкладати ж на довше не хочеться. Цілую Вас міцно.

Ваша Леся

Воно одразу було видно, що М-me Шац — пані «сім з оком»,— не для Вас се квартирантка! Мені дуже шкода, що се бідне хлоп’я, М-г Шац, має таку «загонисту» жінку...

Олеся просить пробачення, що не пише тепер, їй справді дуже ніколи, завтра піде в концерт, то треба подвійний урок учить — на завтра і на післязавтра.

Мама, певне, на сім тижні приїде сюди, і який час ми всі будемо вкупі, а по різдві я поїду до папи в Кол[о-дяжне]. Діти наші маються добре і вчаться не згірше.

195. ДО Л. М. ДРАГОМАІЮВОЇ-ШИШМАНОВОЇ

80 січня 1896 р. Київ

Люба моя Лідочко!

Зовсім даремне ти нарікаєш на нас, нібито ми Вам не пишем, бо ми з мамою писали на свята, і то вже давно, так що відповідь була за Вами. Я, власне, збиралась писати тобі листа з запитанням, що б то могло значити, що ніхто з вас не пише. Аж тут отримала твоє посланіє з Ковля вчора, 17-го. Неправильність нашої кореспонденції треба на добру половину відносити до безтолковості наших (і ваших) пошт, mais c’est un mal sans гегпёсіѳ !... Одвикни ти, ради бога, од таких драматичних виразів, як, наприклад, «насильно мил не будешь» і т. п., адже ти сама сьому не віриш, я думаю! Та і що говорить! бсть у вашій сім’ї хтось такий, що тільки один-одним лист написав мені за весь час, та й то я жестоких слів не говорю...


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   32


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка