«наукова думка»



Сторінка15/32
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.83 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   32
Л. К.

171. ДО М. І. ПАВЛИКА

27

S червня 1895 р. Софія 18 у 95



Шановний друже!

Отримали ми «Народ» (1 і 2 наклади) і «духом со-крушились, зачем читать учились»... Ні, справді, хіба ж це стаття, оте, що Лукіянович намазав? Ваші оборонні речі, як Ви знаєте, зробили на мене недобре враження (але не в тій часті, де про соц[іал]-де-м[о кратію] польську), ну, а се вже просто «из рук вон» — в доказах туман і плутанина, а ясно тільки те, що він хоче втоптати Вас в болото. Я не бачу жадної конечності друкувати самому проти себе таку пакость. C’est un peu trop fort83, так не довго й до самосожиганія дійти. Я думаю, що така лайка між радикалами може досягти тільки того, що мужики заплутаються в лабіринті ваших чвар, а «воріженьки навтішаються». Шкода, що я не була при Вас, я думаю, що, може, мені вдалося б відрадити Вас від друкування таких штук. Ну, та що, тепер вже не поможеш. А от одна маленька просьба: у «Сні патріота» є стрічка: «...свого кардинала» (звідки взялись сі точки, не розумію, може, там було: «мусим мати свого кардинала», то се значило, що зачеркнуті слова треба надрукувати), се має вид чудний і навіть підозреппий, отже, я б хотіла, щоб у ближчому числі Ви спростували помилку так: мусим мати свого кардинала.

Іще одно: прикро вдарили нас у Вашій примітці до статті Лук[іяновича] слова про те, що Драгоманов «смертельно хорий», я бачила, що дядька се засмутило, навіщо писати, а надто друкувати такі речі, хоч би* вони й були справедливі? Власне, з такими хорими треба бути обережніш, вони такі вражливі. Вам, може, й прикро, що я встряваю з моїми увагами; але простіть, я хочу як ліпше для Вас і для дядька; дядько, прочитавши сі слова, сказав мені: «Оце вже Павлик мене ховає...» Се мені було гірко.

Боже мій, мені здається, що я божеволію, читаючи писання ваших «молодих», а надто їх вимоги в Ваших листах. Як може тепер Лукіянович е tutti quanti хотіти бути постійпими співробітниками «Народу» поруч з Вами? Властиве, їм з самого початку не було чого збивати колотнечу з Вами (і Вам не треба було виносити всього в друк), але як се вже сталось*, то тепер не можна йти поруч, як ні в чім не бувало, без жадних дальших розмов. Адже се все одно, якби я тепер пішла в «Буковину» чи в «Правду» співробітницею, хоч я й не сварилась з сими людьми так, як Лукіяновичі з Вами. Ет, годі вже, як не можу про що ліпше говорити, то ліпше мовчати. Бувайте здорові і не давайтесь справді отак на наругу, а то куди ж се заведе? Ви не знаєте, як се мені досадно, коли Ви самі себе б’єте.



Л. К.

172. ДО П. А. КОСАЧА

25 червня 1895 р. Софія

Любий папа!

Не знаю, чи получив ти нашу телеграму о смерті дядька. Він умер несподівано од розриву аорти 8 іюня надвечір. На другий день були похорони. Тепер ні в кого ще нема ніяких планів, як бути далі Людмилі Михайлівні з дітьми. Найлучче, якби ти міг приїхати, а коли сього ніяк не можна, то хоч пиши частіше. В ділах по іменію Людмили. Михайлівни і таке інше тільки ти можеш дати раду. Як ти думаєш про поворіт Людмили Михайлівни в Росію?

Пишіть частіше, тепер для. нас се дорого дуже.

Твоя Леся

Передай як-небудь мамі і напиши, як вона се прийме. Ми всі немов без голови. Прости, я більш не можу писать, нехай потім. За моє здоров’я не бійтесь, з нас піхто не заболів.

Бабушку приготовте до сеї звістки. Сповістіть Ваню і Сашу. Нам тяжко писать ці сповіщення, поможіть нам.

173. ДО М. І. ПЛВЛИКЛ 15-липня 1895 р. Софія 3(15) IVII.1'895

Шановний друже!

Не гнівайтесь, що не зараз одписала і що взагалі досі не писала, не було коли, та й тяжка рука до листів тепер, хоч іншого всього вона пише багато... Ну, до справ: «Прогрес» — ніхто не знає, якої партії, віп вже на моїх очах зміняв свій напрямок тричі, наші кажуть, що то пе треба доходити, якої партії, коли не поставлено в заголовку. Заголовок його: «ГІр[огресс]. Литературно-полити-ческий вестник», і годі (вих[одиті>] двічі на тиждень). В «Болгарськім] прегледі», окрім Хартій свободи, нічого не друкувалось, а в Збірнику тільки те, що е в відбитках. Фр[анкові] матеріали пішлю сими днями. «Жите Христово» я ще не переклала, та в мене ще нема .його по-французвки, як дістану, то постараюсь його перекласти на селі, коли буде час, і привезу у Львів сама, як їхатиму додому в кінці іюля (після 20-го); треба поспішити, то, *може, застану брата вдома, а сього б я хотіла для мпо-гих причин. Для сього варто б поїхати й раніше, та одно те, що маю тут роботу (для Вас), а друге, що не можу покинути наших самих на той час, поки Іван буде в Австрії (до 20-го іюля ст. ст.), ми з ним все-таки мовби трохи додаємо куражу іншим, а як вони остануться самі, то сумно буде, дядина досі .в великому смутку, зовсім нещасна. Про Ваш проект переселення у Львів ми думали й, думаємо, та навряд чи що з того буде, бо для Зорі, певне, тяжко буде переходити з французької шкільної системи на австрійську (мова, програма і т. ін.), а.для Ради, як для дівчини, се навряд чи ліпше від Болгарії. Я не трачу надії, що могтиму закликати згодом Раду на Україну на рік — на два, се було б для неї дуже корисно.

Врешті, тут рішати може дядина. Я знаю, що дядько відносився крайнє скептично до галицького шкільного виховання. Скоріш, що дядина житиме в Женеві, але се ще, звісно, не відомо. Хутко приїде сюди Зоря, ми зважили, що ліпше взяти його на літо, а там далі буде видно, що робити, в Парижі він, певне, не буде, коли виясниться фінансове питання. Я знаю, що поки живі мої батько й мати та A[rbeit] g[eber], то дядина з дітьми не загине, і я робитиму все, що треба, поки голова й руки служать. Папери дядькові дядина повезе з собою або дасть на схов у певні руки. Ваша думка про переселення не така вже єретична, але це дуже складне питання, а ми всі тепер думаємо тупо.

Щоб не забути, прошу п. Колессу, як буде у нас (коли він ще не виїхав), переказати моєму братові, щоб старався достати з Петербурга] з публічної бібліотеки статті дядька в «С[анкт-Петербургских] ведомостях», «Неделе» (про Шевченка) і «Вестн[ике] Евр[опы]» за 70-ті роки, нехай би люди, не гаючись, брались до сього. Переказую се через те тепер, що, може, не побачусь з братом до зими, коли запізнюсь з виїздом.

Листи я переписую, сподіваюсь, що перепишу всі, вже є готові дядькові до киян і киян до нього, всі його листи до Ногайського] і частина — Кон[иського] до нього. Думаю, що знайдеться час і для Jesus *, коли статкуватиму.

Не дивуйтесь, що мій лист такий діловий, мов протокол, се єдиний спосіб тепер писати листи, а то є риск не дописати ніяк.

У п’ятницю (7—19) ми будемо вже на селі, але ви адресуйте листи в Софію.

Бувайте здорові, друже, вірте, що спільне лихо ще більш привернуло мене до Вас, буду старатись доказати се. Рада Вам кланяється дуже і всі інші.



Л. К.

Лист запізнивсь через Івана, що не давав хутко спра-вок про «Преглед» і т. іп.

В Sprachenrechte2 заложені виписки про віротерпимість, дайте Колессі. З «Р[усских] відомостей]» нема у нас нічого.

Люба моя мамочко!

Позавчора отримала твій лист, але не могла зараз відповісти. Для мене тепер, скажу правду, писати листи ціла каторга. Окрім того, часу зовсім не було: ми вибираємось оце на село, то все треба збирати та вкладати (туди треба так, щоб і мебель свою брати), дядина бідна тепер ледве що може займатись сама речами, то вже ми з Радою і вкладаємо і бігаємо по справунках, так що вчора не було пі хвилини вільної. Ми хочемо якнайскоріше вибратись на село — те саме, де ми торік з Лідою були,— бо тут і гаряче і вже занадто тяжко, треба всім, а надто дядині, змінити повітря. Коли не маєш права вмерти, то треба мати силу для роботи,- а зостаючись тут, її можна зовсім стратити. Хутко приїде сюди Зоря, то й йому ліпше побути на селі. Дядина таки виписала його сюди, так ліпше, хоч там його знайомі запрошували в Англію па канікули, не гаразд йому зоставатись тепер між чужими, та й дядині се буде якась потіха. У Париж він не вертатиметься, бо по різних причинах не приходиться держати його далі у Гольдшт[ейнів], а зовсім у чужих помістить теж недобре. Здається, дядина скоріш усього зробить так, що поїде в Женеву жити або пошле туди Зорю, щоб не тратив часу учення, там ліпше виховувати дітей, ніж тут, звісно, коли стане засобів для того, а коли ні, то прийдеться тут їм всім зоставатись, хоч для Зорі се й погано знов наладжуватись на болгарщину. Щодо повороту в Росію, то, звісно, вони всі хотіли того, якби пе певні умови, що заставляють задумуватись. Про се пе можна говорити серйозно доти, доки не буде тих справок, про які ти пишеш. А я так би хотіла, щоб хоч Раду можна було привезти до нас, от хоч би на рік,— се було б дуже добре для неї. Потім, звичайно, їм треба устроїтись усім вкупі, чи то в Женеві, чи то у нас. Ах, про все те треба ще розважати та рішати, а тут так трудно думати швидко. Жестока річ життя — не дає навіть опам’ятатись людям, все жене вперед і ставить свої питання. Ти пе знаєш, скільки вже дрібних, але тяжких питань прийшлось нам рішати за сей нещасний час. Колись я вам усе те розкажу, а писати — ліпше й не починати.

Баня вже поїхав у Прагу, до 20-го вернеться, а тоді я вже поїду додому, бо, може, мені ліпше вернутись, тут я не дуже потрібна буду, а може, навпаки заважатиму, бо дядина, якщо на сю зиму зостанеться тута (се, певне, так і буде), то здасть половину своєї домівки в найом, а тоді я буду ие дуже до ладу. Та й так уже нора мені до вас, багато треба розпитати й розказати, а писать про те тяжко. Напиши, чи побачусь я а Мишею* коли приїду в кінці іюля. Се була б для мене велика, потіха. Раніше приїхати не можу. Я так люблю тепер всіх наших тута, надто тепер, і до того так мені їх жаль, що не знаю, як і розлучуся з ними, але що! Я бачу тепер* що я більше можу витерпіти, ніж думала перше. Так, мамочка, минув той час, коли я писала «вітальні» листи, тепер буде все інакше. Ми з Радою навіть не плачемо і не скаржимось, але я не знаю, як ліпше, чи так, як ми, чи так, як дядина й Ліда. Бідна Лідочка зовсім розхитала свої нерви, вдалась в безсонниці (я тепер з нею сплю, то бачу!),, а дядина, то вже й не казати. Врешті, окрім нервів, вони всі здорові, як і я. У мене надія таки на те село, може, там вони трохи поправляться. Гострий період минув, але ж тепер то й видно наслідки.

Ти мене простиш, що я не пишу нічого, як воно, власне, сталося і як було потім, я не можу про се писати. Скажу тільки, що сталось то дуже швидко, в кілька ми-нут, і він був без пам’яті, так що не мучився, але перед тим останніх місяіців два... Хто знає, може, ми егоїсти, що хотіли затримать його при житті. Він поліг на полі честі, в останній день читав свою останню лекцію... Ну, годі! Ліпше скінчити!

Бувай здорова і,, коли можна, не давайся тузі так страшенно. Власне, ми повинні тепер мати владу над собою. Він научив мене, як ЛЮДИ: терплять лихо і борються з долею!..

Ну, бувай здорова! Чому не пишете, як мається Олеся? Цілую всіх, пишіть все-таки, коли можете. Всі наші тобі кланяються і цілують.

Твоя Леся

Пишіть на той же адрес, в село передадуть.

Шановний друже!

Ваш лист я отримала вже тута, так що він — анахронізм. Ми тут вже від 8-го (ст. ст.). Ви думаете, що нам так вже було мило сидіти в Софії,— але що ж, коли не можна було зібратись раніше, адже сюди треба було везти все з собою, починаючи від ліжка і кінчаючи ниткою,— тут же «страна предикая» і нема нічого. Треба було ждати, поки пришлють вози за нашими речами і т. п. І то вже дякуючи Рддиній і моїй енергії, що ми виїхали в суботу, а дядина все казала, що не вспіємо і що нема чого спішитись. Але мені так збридла Софія, особливо після вбивства Стамб[олова], з усіма її варварствами та atro-cites що мені вона стала гірше тюрми. Тільки скажу Вам, що я тепер, власне, почуваю реакцію після великого напруження сили (моральної і фізичної) за останні часи в Софії, а що я не хочу їй піддаватись, то вона мені ще тяжче приходиться. Надто вночі межи 2-ою і 4-ою годинами] на мене нападає щось немов овечий вертіж, я чогось кручусь і витягаюсь так, що аж кістки тріщать, а на ранок встаю, мов побита. Воно пусте і потім проходить, надто коли піду та викупаюсь в холодній воді, а все ж нащо воно? Я боюсь піддаватись тій апатії, що часом напливає на мене, мов якась темна хвиля, бо одно те, що треба ж таки про роботу думати (я все переписую листи), а друге (і головне), що наші лякаються, як тільки бачать на моєму лиці кислу міну, мені ж не випадає тривожити їх, бо я не для того тут зосталась. Один тільки день, зараз по приїзді, я піддалась собі, але вже більш того не будз, буду «держать ухо востро», аж поки не виїду. Знаєте, як би я хотіла тепер? Виїхавши звідси, не їхати додому, а забратись так на місяць, на два у яку-небудь таку трущобу, де б і ні душі знайомої не було і навіть де не пишуть і не отримують листів, та там би засісти або краще залягти та й закам’яніти, а потім вже вернутись на світ та й за роботу. Але се пусті мрії і я знаю, що мені не буде «інтервалу» і дома буде те саме, що й тут, а може, й гірше. Ну, та одно мене потішає, що от же і я до чогось послужу людям у такому великому горі.

Нашим, здається, трохи поліпшало тута — зміна повітря і окола, досить гарне місце гірське, все то якось бавить їх і заспокоює. Тільки от сьогодні у дядини зуби болять, та, може, то хутко мине. Тут зовсім не гаряче, бо завжди можна знайти затінок і дощі перепадають; ми з Радою вчора, вертаючись з купелю, таки добре промокли, попавши під зливу, але то було скоріш смішно, ніж прикро. Жити тут нічого собі, хоч комфорт мінімальний (се досадно тільки ради Л[юдмили] М[ихайлівни], а для нас дарма!). Вода шумить депь і ніч (гірський поток), дерева, квітки навколо, ніхто нових камепиць не будує, ніхто «ле-е-дя-а-но» не кричить диким голосом, піхто не розказує про одрізані руки Стамболова, а вже се багато значить. Для дядини теж добре, що вона виїхала з своєї домівки. Рада багато ходить, квітки збирає, хоч разом з тим і шиє і господарює. Ліда, бідна, теж по ночах мучиться, так як і я, але вдень нічого собі. Зате Міка зовсім, як риба в воді, зовсім здичавів хлопець, приходить в хату тільки їсти, спати і лаятись, коли що йому не до сподоби станеться, загорів, почервонів, зовсім гайдук зробився. Іван наш тепер в Празі, і се добре, що він поїхав.

Зоря таки приїде сюди, бо по многим причинам йому не випадає зоставатись у Гольдшт[ейнів], устроювать же його в інших трудно поза очі. Тільки ще не хутко приїде, бо прокляті французи пізно ферії починають, десь аж в кінці іюля.

Я просила Георгова вислати Вам в коректі некр[олог] «Прегляду», сподіваючись, що він се зробить. Я б його Вам переклала, та довго се буде, бо тут пошта всього двічі на тиждень ходить, то се загайне діло. Але все-таки пишіть, як що Вам треба в Софії, то можна вмисне туди поїхати. А знаєте, Ваш лист так був згорнутий, що мені найперше кинулись в вічі слова: «Єй-богу, не хочу Вас і знати й бачити — во віки віков». Я не на жарт злякалась, за що така напасть! Я й не знала, що Ви такі лихі! Ну, бувайте здорові!



Л. К.

Присилайте адресу Лук’яиовича.

Мені щоночі сниться дядько, немов я шукаю для нього книжки в бібліотеці його...

Шановний друже!

Чудна річ: з контори ПІенкера пишуть мені, що мають завернути мої речі зі Львова знов до Софії, бо адресат не явився получити їх,— чому се так? Не розумію. Я думаю, ви просто забули про них. Дуже прошу, полу-чіть і потримайте у себе до мого приїзду (я приїду тижнів через півтора, або й того мепше). Простіть за клопіт, але ж досадно мені буде платити подвійно за провіз сих дурних речей, тим більше, що і грошей обмаль. Дуже боюся, що речі вже звернуто в Софію, тоді хоч кидай їх!

У нас лихо за лихом. Батько писав мені, що вмерла моя баба (мати моєї матері), а що вже там робиться з моєю бідною матір’ю — бог знає. Чекаю повороту Івана з Праги, щоб рушити додому, пора вже. Тут вже можна й без мене, жаль мені матері, я хотіла б при пій бути. Наші тут добре, та не дуже — у Ліди зуби болять (у дядини перестали), у Ради щось пропасниця (не дуже велика) — простудилась на сіножаті. Я, як і перш, здорова, хоч по ночах і буває вертіж, та то дурниці, я не звертаю уваги. Листи Кон[иського] і Барв[інського] переписані і дядькові до них, зостались тільки Борковськ[ого], хутко перепишу всі. Свого не роблю нічого — дурна дуже. Простіть, що не помагаю «Нар[одові]», я б примусила себе писати, та знаю, що з того нічого не вийде. Треба пождать. Лист Вартового мене не очарував — риторично і холоднувато. Але лист Хв[анька Кримського] пройняв до живого серця, до сліз — я дуже б хотіла пізнати сього щирого хлопця. Так, наша молодіж любила його... Чи не можна прислати нам лист Хв[анька] в оригіналі, подивитись — Ви, здається, з пропусками надрукували?

Друже мій, туга така тяжка, а як подумаю, що, може, років за два я не кожну хвилину буду думати про нього, то ще тяжче стане... Ну, до побачення.

Л.К.

Чи Родж[ер] Вільямс у Вас, чи послали з ким?

Високоповажний добродію!

Вибачайте, що посилаю Вам остатній лист мого дядька не в оригіналі, а в копії,— родина Др[агоманова] хоче заховати його вкупі з іншими остатніми писаннями як реліквію. Врешті, коли конечне хочете мати оригінал, то оберніться до моєї дядини (JI. Драгоманова, ул. Ден-коглу, Софія), може, вона не відмовить Вам.

Лист сей зоставався так довго непосланим не з моєї вини: я не знала Вашої адреси (лист не був приготований до посилки, був без конверта) і мусила чекати, поки д. Павлик здобуде її, а се сталось тільки педавно.

Не можу не додати, що в дядьковім листі далеко не виражений той смуток, в який увели його сперечки в рад[икальній] партії, можна мовити, вони долили отрути в остатні хвилі його життя, що й так вже були невимовно тяжкі. Листи з Галичини, а надто остатній № «Нар[оду]» були справжнім лихом для нас всіх, що бачили дядько-вий стан здоров’я. Та що про се говорити! Я не знаю навіть, чи Вам цікаво се.

З правдивою повагою

Л. Косач


178. ДО М. І. ПАВ ЛИК А 19 серпня 1895 р. Броди 19.VIII.1895 (н. ст.)

«Голова-то в жене єсть, та коли б ще розум до неї!» Отак і я. Тепер пригадую, що завезла з собою чужі книжки у скрині, що дядько мій брав колись у п. Франка і казав мені вложити до скрині, коли вона одправлялась. Тепер я одправляю їх п. Франкові на адресу редакції «Життя і слова», ул. Глибока, ч. 7 (іншої не знаю), повідо-міть, будь ласка, його про се, нехай їх получить. Посилаю з Бродів, бо глупо було б везти ще дальше.

«При сей верной оказии» засилаю Вам своє щире вітання і Вашій мамі поклон.

Л. К.


Шановний друже!

Приїхала я додому так, що і про італьянця не згадала ні разу. Тільки се дурний поїзд — приходить до нас у З г. ночі,— отже, раджу кожному, хто їхатиме зі Львова, виїздити звечора, то буде тут удень. Цікаво було б отримати скоріш мої речі, бо там є дещо конечне потрібне, як напр., тепла одежа. Я певна, що се не завдасть жадного клопоту везучому.

Говорила я мамі про видання 1-го т., вона тієї думки, що треба видавати по-російськи і взагалі на тій мові, на якій писано одразу. 1 т. має значення більш історичне, ніж практичне, отже, історичні документи слід видавати в первотворі.

У нас застала всіх при доброму здоров’ї. Сама ж досі не можу одійти від втоми, просто чогось уморена, як та собака. У Києві, певне, буду в кінці сього місяця, а то і раніше. Прошу прислати мені просто бібліографію, то я вже й ходитиму по бібліотеках. Діла Л[юдмили] Михайлівни], певне, устрояться непогано, та інакше й дивно було б! Напишіть, чи отримав Ф[ранко] посилку? А тепер бувайте здорові і поклоніться від мене Вашій матері.

Пишіть мені все-таки: сон — мара, а бог єдиний — віра! Бувайте здорові!

А що од п. Озар[кевичевої] — ні вітру, ні хвилі? Чудні Ваші люди!

180. ДО М. І. ПАВЛИКА

80 серпня 1895 р. Колодяжне 18(30) .VIII.1895

Шановний друже!

Будьте ласкаві, напишіть, що з моїми речами? Я згадала, що там є одна річ (грудка землі з дядькової могили/) , д у ж е дорога для мене, і через те хочу знати долю мого кошика. Напишіть, коли можна, зараз (Ковель, Л. Косач). На сім бувайте здорові, ніколи писать, наші от-от їдуть в Київ, тижнів через два їду я.



Л. К.

1 вересня 1895 р. Колодяжне 20.VIII

Дорога дядино!

Chaque femme qui se respecte n’ecrit jamais une lettre le jour qu’elle a promis *. Отак і я, замість 18-го вечором, пишу 20-го рано, та, може, се і краще, нащо два листи в один день! Провели ми з Дорого наших в Київ, а сьогодні проведемо папу во Мглин, Гадяч і пр[очії] «не столь от-даленные места». Так що тижнів на два зостанемось удвох «найстарша і найменша» на хазяйстві. Будемо варити варення, солити огірки, збирати масло і сир для києвляп, перекрашувати підлоги у старому домі, шити зимне плаття — значить роботи буде доволі па три тижні, а то і на місяць, поки приїде мені на зміну мама, а я тоді одправ-люсь в Київ в учащуюся колонію. Я казала мамі, що можу тут зоставатись хоч і до різдва, а вона щоб була в Києві, але вона не хоче так, та й Олеся каже, що мама дуже томиться в Києві, бо завдає собі багато клопоту і біганини, часом і не дуже потрібної. Щодо мене, то, як се не дивно, мені, може, і приємніше було б зоставатись тут — я тепер нелюдимкою стала,— та зате тут без бібліотеки трудно жити, бо треба ж щось робити. Тим часом я витягла деякі свої старі папірці і думаю зробити з них щось нове. Побачимо!

Одно мені шкода, що, пе поїхавши тепер в Київ, я знов пропускаю случай побачитись з Мишею. Він ждав мене тут в початку авг[уста] і, не діждавшись, 5-го виїхав, а тепер вже ніколи йому заїздити сюди, хіба що в Києві днів на два спиниться. Остається сказати — tant pis!2

Взагалі ж я не жалую, що оставалась у Вас так довго і помагала Вам, чим могла, у трудні часи, шкода тільки, що помочі з мене небагато!

Що то Ви там робите, чи вже в Софії? Як буде з Зо-гом? Папа хутко (може завтра) вишле Вам гроші (частину), він сподівається запевнити Вам 800 р. щороку. Вибачайте, що я досі ие вислала Вам чаю і позичених грошей, сьогодні поїду до міста і зроблю се, а то увесь сей тиждень нікому було сим зайнятись за зборами в Київ, до того ж я, одвикши од многолюдства, просто голову губила серед дитячого гвалту (у нас ще були у гостях малий Лисенко і кузен Шимановський). Усі ці народи, троє хлопців і троє дівчат різного зросту, бігали, кричали, сварились, мирились, плакали, сміялись, по 3-чі на день купались (причому кожний раз розшукували простині), їли грушки і яблука в розмірах, ограничених тільки власним апетитом, невважаючи на грізно наступаючу холеру.

Наконець, коли се все забралось в Київ, то се було ціле велике переселення народів (8 душ їхало!). Можете здумати, що після такого переселення я вже не могла в той самий день писати письма... Окрім того, я всі ті дні була страх погано настроєна і могла тільки такі листи писать, що од них повіситись можна, Вам же я не хотіла

б такого писати. Vous savez que j’ai du courage quand il le faut! 1 Сього я научилась у Вашій хаті. Цілую міцно Вас і всіх моїх сестер і братів (по-українськи нема слова кузен). Поклоніться дорогій могилі, як будете там.

Ваша Леся

Ліді, Раді і іншим писатиму сими днями по мірі настрою і часу. Всім знакомим щирі вітання. Жду від Ради довгого листа.

182. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ-ШИШМАНОВОЇ та І. Д. ШИШМАНОВА

21

2 вересня 1895 р. Колодяокне Колодяжно, 18 уц]95



Дорогі мої мечки Ліда і Ваня!

Щось-то Ваші обіщані посланія не ідуть! Воно-то давно сказано: обіцянка цяцянка, а дурневі радість! Отак і я думкою багатіла, аж поки не сіла та сама не написала. Чи получила ти, Лідочка, мою carte з Бродів? Уже ж і обридли мені тоді сі Броди! Та й ціла дорога була якась скучна і сумна (для більшої радості дощ ішов, не перестаючи, від Пешта до Львова). Тут, проти звичаю, дощ не йшов іще як слід ні разу, що не. помішало мені ухопи

ти раз лихорадку, добре, що незадовго. Тепер у нас, люди кажуть, жарко, а мепі в жерстяному платті тільки добре,— ей, в Софію б тих людей!

А я часто вгадую Софію, і не тільки з поводу жари, щоночі вона мені сниться. Справді, ви мені тепер друга рідна родина, і мені в думку ле іде, що я, може, дужо надовго виїхала од вас. Чудно сказать, мені скучно навіть за болгарською мовою! А така вона вдавалась негар-монічна! Мама і досі не хоче признавать в ній гармонії. Мені аж смішно, що :ніхто те штт одразу розібрати ні одної цитати з Мішших ршмет і Wrtz-ів А знаєте, що я і досі замість польської мови говорю болгарською, ну що як воно так і зостанеться?

Ну, однак, ти, Ліда, терпіть не :можеш таких листів без фактів. Та що ж, усі «.факти» наші я списала вже Людмилі Мих[айлівні].

Ай, кінець! Папа їде в город, перше в холерну комісію (холера кругом наступає), а потім в Луцьк, Київ і т. д. Ми з Дорою остаємась самі як — я« пальці, сказала б, та щось не зграбно,— як вуха.

Передайте, з ласки вашої, мій довг Людмилі Михайлівні з вичетом чотирьох frs, позичених у вас. Пишіть, таки справді пишіть бідному пустиннику! Цілую Вас і Міку! Бувайте здорові

Ваша Леся

183. ДО М. І. ПАВЛГІКА

21

2 вересня 1895 р. Колодяжне 18ууц95



Шановний друже!

Не получаючи квитанції, гадаю, що речі мої не вислані. Нітрохи не нарікаю на се, бо вже тут уладилась так, що можу чекати, мені головно цікаво було те.,, щоб знайти їх в певному місці, а не де-небудь в Венгрії. Посилати їх трудно, бо тут нам прийшлось би, може, їхати за ними ^о границі, а се на варт, у всякім разі, посилати поштою чи багажем — дорого. Чи не знайдеться хто, іцоб довіз їх до Радзивилова, а там би здав багажем

(перевізши вже через границю російську), якщо се буде не дуже хутко, то вже нічого. Дуже прошу вибачити мені, що вже вдруге завдаю Вам такий клопіт,-— ну, що будете з дурною» робити! Сподіваюсь* що більш сього 110 буде.

Спасибі за бібліографію; з поводу неї раджу не споминати усіх статей з періодичних видань, так — пам’ятаєте? — я і раніше радила. Може, потрібні матеріали, про які пишете, здобудуть Вам мої знайомі, але найбільша надія на И. С. Ж., шкода тільки, що віп не в стані зайнятись сим зараз, прийдеться кілька тижнів пождати.

П[ані] 0з[аркевичевій] не беру за зле, що не приїхала,— ие таке я велике цабе, щоб ради' мене вмисне приїздити, та й діла, властиве, не було, так тільки годилось би хоч «чорте-бісе» відповісти,, та господь з< нею! І Вй не дуже вражайтесь — чи то ж у вас там таке буває? Досі мороз поза шкурою пробігає, як згадаю ті «мемуари», що читала у Вас, аж сняться часами! Иі, щодо галицьких звичаїв, то старий італьянець має рацію з своїм «bisogna amazzar tutti!»84. Нічого іншого не видумаєш, здається, і я гадаю, що без двох-трьох трагедій се стояче болото не зворухнеться.

Цікава я, яке враження на гал[ицьких] людей роблять такі оповідання, як, наприклад, про моє сотрудництво з Ставиським (so einfach!!!85). Я оце задумую писати дещицю, то коли надрукую (не зараз) — ото витріщать очі ваші панночки та й паничі, не раз прийдеться згадати покійного Огоновського з його: «Авжеж, коли вона пе думала йти за нього заміж, то не повинна була казати, що його любить!!» «Ой, мало, серденько, одного Гоголя, багато ще смішного на світі»,— мовляла одна полтавська поміщиця. Може, Вам що сказати про своє життя? Живу якраз в противність птицям небесним, все «в житниці собираю» і про хліб насущний, а більше про сир і масло стараюсь, также не чекаючи собі такого убрання, як лілії польові, шию немало собі і іншим; вечорами писатиму, як зостанусь самаг— батько завтра їде*, і я зостаюсь на хазяйстві з семиліткою сестрою. Чи признатись, що я рада зоставатись отак, як пущ у стрісі? Коли б тільки? не снилось таке, як сі ночі... А половина серця й душі зосталась за Дунаєм... Пиішть про своє здоров’я і глядіть його. Бувайте здорові.




Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   32


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка