«наукова думка»



Сторінка11/32
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.83 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   32

За паші вечірні походи не турбуйся, до самого різдва ми не підемо нікуди в театр; а я ходитиму тільки до Люді та до англічанки, та, може, ще так, де вже конче треба буде, бо справді ж за мене нікому ходить.

101. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

ЗО грудня 1893 р. Київ

[Люба] мамочко!

[Твої] маленькі записки ми отри[мали] сьогодні, отже, другого [дн]я після папиного виїзду. Сьогодні я ходила на Крещатик і купила собі теплі рукавиці, здається, вони такі теплі, що в них можна й без муфти ходить, але, звичайно, хто має муфту, то тим краще для нього. Я тепер часом надіваю Лілину шапочку і муфту, якщо ми не разом куди йдемо. Тим часом я ще ні разу тут не простудилась; якщо й різдво мине гаразд (се для мене чисті «май-ські іди», се різдво), то вже я могтиму повірити, що моя знакомита «богиня» хоче лишити мене в спокої на який час. Добре б зробила, якби [лишила], бо мені тепер нема часу [хорува]ти та киснути, та й взага[лі] в цьому нічого приємного [нема] ...

Я думаю, ти вже отримала листи з передмовою, отже, значить, моє все до друку готове, та й я сподіваюсь, що й решта буде хутко готова, бо не думаю, щоб заборона д-ра Сікорського падала і на переклади — не така ж се вже тяжка робота. На книжці так треба написати:43

І-іиа обложка Світові твори Генріх Гейне

II

Атта Троль. Романси і Nordsee (Північне море?).



Переклад J1. У. і М. С.

Fac et spera 1 (Атта) Троль, Романси і Nordsee Генріх Гейне

(Епіграфа нема, він має бути вже над самим «Атта Тролем»).

Ти кажеш писати тобі на четверточп[і аркуша, але, вибачай, я так не вмію писати,— коли я маю час написати четвертку, то маю час і на цілий листок, та навіть, коли б я стала думати, як би тут його коротше написать, то се б зайняло ще більше часу, ніж довший лист. Взагалі я зовсім не лінуюся писати тобі, та й був би се остатній сором для мене лінуватись навіть листа написати, коли я загаялась з листом той раз, то се зовсім не з лінощів. Я писатиму тобі двічі на тиждень, а може й частіше, будь певна, то нічого, що я маю роботи досить,— тобі не при-йдеться більш дорікати мені так тяжко. Що маю [я багато роботи, то] правда, от і англійські уроки ста]ли тепер* більші, бо анг[лічанка мені] й вірші задавать стала [вивча]ти напам’ять — свого кохано[го] Теннісона. Але як Стар[ицький] гризе [Лю]дю за ту англійську мову, то страх! Видумує, що з ним нерв[ові] припадки робляться, що й сказать не можна. Ну, та все ж ми будемо вчитись, а вже я, то напевне, бо коли впущу сей случай, то, певне, вже ніколи не вивчусь. Ми з Цуциком часу дарма не тратимо — аісля твого виїзду півкнижки (II тому) «Рима» вивчили, навіть більш ніж половину. Я думаю, що ми історію скінчимо до Нового року, і німецьким теж займаємось. Мені так тоді стало сором при тобі за своє недбальство в заняттях з Пуциком, що я взялась від того часу за розум і тримаю себе в струні.

Правда, що в деяких інших справах я ще не вспіла взяти себе як слід в руки, але сподіваюсь, що зумію й се.

Напиши мені, мамочко моя, лагідніший лист — я бачу, що ти ще сердишся на мене,— а то мені свята будуть втроє сумніші, коли я не матиму доброго слова від тебе. [Цілую] тигрів і Кна-кну.

[Тв]оя Леся

102. ДО Є. І. ДРАГОМАНОВОЇ

З січня 1894 р. Київ Киев, Стреледк[ий] пер[еулок], № 9,

22 дек[абря] 1893 г.

Милая бабушка!

Поздравляю Вас з празником, бажаю Вам здоров’я і всього найкращого, щоб нам з Вами знов провести літо так, як сей рік,— весело та щасливо.

Спасибі Вам, що пишете до нас, не забуваєте нас. Я все збиралась писать Вам, та ніяк не могла вибрать часу, так усе ми з Лілею зайняті тута, що, може б, хто й не повірив, якби йому сказать се. Я учусь по-англійськи з одною баришнею Старицькою, ми з нею разом готовим уроки для англічанки, але Старицька живе далеко од мене, і ми по очереді ходим одна до другої зані-маться, а се так багато часу займає. Окрім того, я зані-маюсь з Лілею по-німецьки і по історії, а ще сама набрала багато літературної роботи, що не знаю, коли й скінчу.

Вечером до нас часом гості приходять, а часом ми самі йдемо в гості або в театр, хоч в театр не часто, бо дорого стоїть, а тут і так життя дороге, за квартиру і учителям Лілиним багато грошей іде. Ну, зато ж Ліля добре занімається і, певне, багато вивчить за цей рік. Тут так уже стараюсь, щоб нічого лишнього не купувать, а все-таки гроші розходяться, як вода. Ну, та що про се говорить, тут уже словами пе поможеш.

Був у нас тут раз гадяцький зпакомий Сусідченко, ще при мамі, з того часу більш не заходив, розказував про гадяцькі спектаклі та різні роздори, що вийшли з них. Се вже, здається, завжди так буває, що де любительський спектакль, там і сварка!.. Був у нас недавно папа проїздом із Мглина, та пробув усього три дні і поїхав додому. Скоро приїде Миша, може, завтра або після-завтрього. А тепер у нас гостює Тося, менший син тьоті

Саші, він приїхав з Умані, з земледельчеського училища, на різдвяні свята до нас і пробуде, може, до Нового року. Отак наші родичі навідують нас, то ми й пе дуже скучаємо. В Київ приїхала Галя, дочка Ніколая Васильовича, вона тепер уже зостанеться жить в Києві з чоловіком і з Юрком.

Чи не получали Ви писем од дяді Миші? Я не знаю, що се таке, що він мені ні разу не написав у Київ. Чи поїхав він уже в Рим, як то він збирався, чи вже роздумав їхать?

Як же Ви поживаєте? Чи дуже у вас там холодно? Тут було все доволі тепло, та от з неділі сеї вже почались морози градусів по 15. Я сим дуже недовольна, бо в хаті сидіти мені ніколи, а треба швендяти по морозу, от як, наприклад], завтра в 7 часів на Подол!.. Бодай його! Ну, та се не біда, морози перебудем, аби здоров’я, а воно тим часом ще держиться. Бувайте здорові, милая бабушка, цілую Вас міцно!

Ваша виучка Леся

P. S. Як що нам хочете посилать, то па моє ім’я, будьте ласкаві, бо тут більш нікому за мене полу[чить].

Кланяйтесь, пожалуйста, од мене всім знакомим, хто мене ще не забув, тому найбільше. Напишіть адрес Ан-тоніни Семеновни.

103. ДО П. А. КОСАЧА

Середина січня 1894 р. Київ

Любий папа!

Спасибі тобі за гроші і за те, що не лаєш пас за святочну розтрату, хоч я знаю, що тобі се мусило бути дуже иеприятно. Ти просиш написати наш «бюджет», то ось він як виходить:

106,50


Зостається нам, значить, з 120 р. 13 р. 50 к. на решту видатків, як-от па чай, сахар, світло, кореспонденція, бібліотека, прання, знадоби для письма і учення і т. п.

Скільки іменно йде за се все, я тепер зовсім точно не можу сказати, але за сей місяць (від 15-го) вже постараюсь як слід визначити. Одно знаю, що мені повинно стати сих грошей на місяць, якщо я буду ними добре роз-поряджувати і якщо не трапиться яких екстрених видатків на яке лікарство чи щось подібного. Скажи дітям, що ми хутко писатимем до них і що дуже дякуємо їм за листи, а що тепер вже не вспіли, бо треба на пошту спішить, щоб лист пішов сьогодні.

Бувай здоров і пиши нам, не обижайсь, що я тобі рід- " ко пишу, бо як пишу мамі, то все одно й тобі, а двох листів за раз якось трудно написать. Цілую тебе і всіх малих. Коли ж ти в Київ?

Твоя Леся

104. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

15 січня 1894 р. Київ 3.1.1894

Дорога мамочко!

Листа твого ми отримали вчора. Лис[енкові] і Ст[ари-цькому] я твої листи передала, вони дякують тббі за привіт і сами вітають тебе дуже гречно.

Кна-кна наша виїхала 30-го увечері, ми її відпроваджували на поїзд — я, Ліля і Славинський. Славинського я з того часу не бачила, як побачу, то передам йому твоє вітання, я думаю, що він його вартий. Він узяв шматок енциклопедії для перекладу і Гейне от-от виготовить до друку. А як там з «Атта Тролем» справа йде? Адрес Мак[овея] іменно ул. Чернецьк[ого], ч. 8.

Саня квитанцію послала і мені гроші сплатила (5 р.). Тепер Сані нема вдома, вона поїхала до своєї сестри Мані, що знов гірше заслабла. Вона була у мене двічі, а я у неї ні, хоч навіть обіцяла бути перед святами, але тоді було так холодно, що я не одважилась вийти з хати без крайньої потреби. «Війни мишей і жаб» у мене нема, ти забрала її з собою. Іииа С. і Ірина А. у мене не були, а я, звичайно, до пих теж не збираюсь. Пані Нови-цька була, а я у неї ні, її пема дома, поїхала в село на свята.4 У Борецьк[их] я була. їздити скрізь в дальші сторони я не можу, бо не стає грошей, от і тепер у мене хутко до фатальних 4-х коп. дійде... Славинський вигоївся настільки, що знаки ледве знати, але з головою,

видно, не зовсім гаразд, бо заніматься йому остро заборонено ще тижнів на три.

У Тосі я про тепле пальто питала, але він сказав, що він навіть «не знає, де воно поділось!..» Ми заставили його хоч башлик купить, щоб хоч вуха не поодмерзали. Я не розумію, як можна було пошить на зиму такі неподобні пальто. Тепер і Ліля і Тося зовсім здорові, але ж з Тосею немало у нас змагання за теплішу одежу, за ношення пальто наопашки (се остро заборонено!) і т. п.

Я дуже рада, що ти збираєшся хутко до нас, бо хоч ми з тобою і «не дуже» скучаєм, а проте... Як там маються малі пуцики, тигрики, чи добрі вергуни попекли? Передай, мамочко, Frl. Amalie 44 сю карточку Prosit Neu-jahr2, я мала її на Новий рік ще послати, та забула вло-жити в лист, дарма, кажуть, що до водохреща такі картки посилаються. Галя їх цілу пачку послала до Дорпату своїм німецьким знайомим. Ми з нею тут часом бачимось, але рідко, бо вона далеко від нас. Чоловік її вже пішов у москалі. У Києві тепер тихо, багато роз’їхалось людей, але все ж хто зостався, той нас не цурається. Наша кна-кна всіх одвідала, не показала себе такою свинею, як Самійленко, що сидить тут вже котрий день і нікуди носа не показує. Ну, бувай здорова і ти, і папа, і всі малі, цілую всіх міцно й щиро.

Твоя Леся

105. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

17 січня 1894 р. Київ 18 94,

Киев, Стрелсцкая, № 9

Любий дядьку!

Поздоровляю Вас і всіх наших з Новим роком, сказала б з новим щастям," та я щось не вірю в щастя, отже, бажай) здоров’я та трошки більше спокою і радощів. Не гнівайтесь на мене, що я не одписала досі на Ваш лист, я тільки недавно отримала його, бо мама не дуже-то хутко передала мені його (28 декабря ст. ст.). Епсусіоре-die45 я теж отримала і два шматки її віддала для перекладу, буду шукати ще помічників, коли поз’їздяться наші люди, а решту перекладу сама, нічого мені не зробиться. Роблю я тепер властиве от що: вчуся по-англійськи вкупі з Людею С[тарицькою], помагаю Лілі (Олегові) вчитись по-німецьки та історії, помагаю складати «Дзвінок», щоб не був він сей рік таким поганим, як торік, читаю книжки, пишу свою повість та вірші в прозі і вірші в віршах, врешті, переписую власноручно власні і невласні писання. Окрім того, ходжу по світі, а се в Києві ие легка робота, хоч я до неї вже трохи звикла. Святками я собі трохи балувалась, ходила з «своїми дітьми» — Лілею та Тосёю (син тьоті Саші в гостях у пас тепер) — в театр тощо, а то був у нас Миша днів три проїздом до Шури. Наші таки все навідують нас один по одному, так що ми й не скучаємо тут. Я передала Ваш привіт Вашим старим приятелям, не багато їх єсть, та все ж трохи єсть, я їх бачу частенько і дуже рада, що можу назвати їх і своїми приятелями. Інші Ваші колишні приятелі вже не варті тепер сього ймення, та Ви се знаєте,— у нас з ними гречні відносини, але мені тяжко з ними говорити. Ну, та що там, мені з ними хліба не їсти!

Часом бачу того правдивого псевдоніма, що так проклинає всіх еліка суть од Драгоманова, під се прокляття і я підійшла — з тремтінням в голосі було об’явлено усім головам слухающим, що я проваджу самий шкодливий космополітизм... Es ist eine alte Geschichte! 1 Але я сьому дуже рада. Я б не хотіла стріватися з сим псевдонімом, бо я ще ие знаю, чим можуть скінчитись наші розмови, добре, коли не яким скандалом. А пехай йому цур врешті! «Плеяда» наша готує збірник свій і, окрім того, брошурки для народу по історії українській, я б хотіла, щоб вони друкувались при «Поступі», але, здається, се не вийде, бо у нас не всі одної мислі, є в нас ще й такі голови,, що їх треба немало освічувати, поки вони зовсім світлими стануть, се прикро, але се так, і я мушу Вам се сказати. Я буду прикладати всеї сили і снаги, щоб добитися того ладу і толку в товаристві, який би я хотіла там бачити. Запевне, що сії сили багато пропаде марне, але що ж тут зробиш? Від циклопічної будови падає все-таки досить велика і темна тінь, і вона покри-

пає частину нашої «Плеяди», проти сеї тіні треба боротись тим з нас, що не покриті нею. Та не тільки ся тінь, і багато іншого не дає нам стати такими, якими ми повинні бути...

Господи, як мені самій тяжкий сей мій тон римського авгура! 'Але що ж зроблю, коли я, як і всі ми, живу під павутиною? Я думаю, під дамокловим мечем краще, ніж під павутиною, бо там людина себе величніше почуває, а тут часом сам собі злиденною мухою здаєшся... Ну, вже се, правда, новорічний лист вийде, коли я буду далі в такому тоні писати. Врешті, для мене власне новий рік почався не так-то погано, я отримала такі новорічні дарунки, що можу співати від втіхи... Як же там Ви і Ліда святкували? Чи не було знов яких концертів? Тут до нас приходив Кліс[ургський], обіцяв принести мені болгарських книжок. Він дуже здивувався, що я можу вимовить болгарський «ъ» зовсім так, як вій! Ми з ним будемо один одного вчити, він мене по-болгарськи, а я його по-українськи. От він цікаво говорить по-русыш! Я, певне, так по-болгарськи говоритиму, якщо буду в Болгарії.

Як хутко треба, щоб був скінчений переклад Епсусіо-рёсііе? Мальованців я вам пощлю 7-го, бо сьогодні вже спізнилась на пошту, а завтра свято. Погані брошури сього Сікорського, цур їм! Безсоромний він чоловік.

На свята ми додому не їздили, бо ми собі не робили різдвяних вакацій, а вчились, тільки три дні святкували. Мій Олег статкує! Ваші приятелі кланяються Вам. Бувайте здорові, цілую Вас і вітаю всю дорогу родипу.

Ваша Леся

Шура Ваші листи останні отримала.

Чи вийшов уже І випуск «Житя і слова», чи ще тільки має вийти? Я його тут не бачу.

106. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

7

19 січня 1894 р. Київ 18 у 94



Люба мамочко!

Сьогодні отримали ми гроші, 20 р. Дуже мені жаль, що ти недовольна на мене за гроші. Але ж сього місяця

ви нам вислали на 10 р. більше, ніж тепер, а все-таки на свята ми пішли кілька раз в театр, та часом дехто з знайомих заходив на свята, та Тося й Миша жили у нас, то все ж се гроші стоїть. А тут ще сі київські звичаї празиикових подачок то дворникові, то поштальйо-нові. І перед святами все дорожче стоїло на базарі. Тії спитайся Миші і папи, то вони тобі скажуть, що я не кидаю грошей як попало, бо знаю, що їх нема на мої вигадки. На сей місяць та й на всі дальші місяці я, напевне, не проситиму грошей зверх сих 120, що ми

з папою вилічили яко суму всіх наших конечних видатків. Нікому я нічого не задовжила, і, значить, з нових грошей нічого не піде па покриття старих рахунків, а вже надалі я повинна пильнувати, щоб не робить ніяких «празникових» видатків. Мені прикро, що ти так допитуєшся про рахунки з Мишею, се не приходиться, щоб ти за їх розплачувалась, се, певне, і Миші прикро було б; моєму «бюджету» вони нічого не пошкодять, надто дякуючи бабушкиним грошам. Про його дерптські рахунки я нічого не знаю, він мені нічого не казав про них. Вір мені, що я без ущерба для нас обох проживу на сі гроші, що оце тепер отримаю, бо я нікому нічого не винувата.

Я з 15-го буду вести докладний рахунок всіх видатків так, як вела перший місяць, і пришлю його вам, щоб ви бачили, куди йдуть гроші, а то мені справді неприємно, що, виходить, ніби я їх десь так розпустила.

Ну, та буде вже про ті гроші, я вже, справді, наче який одесит, розписалась про них.

Галі я передам те, що ти пишеш про дівчину, та я їй і одразу казала, що нічого з сього не буде, бо з наших дівчат ніхто не поїде «так далеко»!

Про заголовок Гейне я, здається, написала докладно, але, може, то мені так здалось, то от воно так має бути по типу першого випуску: /

1-а сторінка Всесвітні твори Генріх Гойне Атта Троль, Романси 46 і Німецьке море Переклад

Лесі Укр[аїнки] і Макфіма] Став[иського]

__А на другім боці: Fac еі spera2

Атта Троль, Романси і Німецьке море Генріх Гейне (А вже «Всесвртні] твори» нема).

Німецьке море справді краще, ніж Північне.

Ах, от уже листок кінчається, а з ним, значить, і лист, а я ж так як і нічого не написала. Тося ще у нас, завтра ЇДе, грошей він не стратив, оддав мені на сохране-віє, так що ми своїх грошей йому не даватимем. Досі у нас нічого не зопсувалось і не поламалось, я думаю, що й далі так буде.

Були ми на «Плодах просвещения», дуже се противна річ, нізащо вдруге не піду! Оце приїде Никита для Ліли-ного іскушенія, але, кажуть, в ній нічого особенного нема. Хутко писатиму знов, а тепер нема часу, треба на завтра вчить урок англійський, а вже нерано. Бувай здорова, цілую тебе міцно і щиро. Всіх наших вітаю.

Твоя Леся

Здоров’я наше дуже добре, Ліля з Тосею більш не простуджувались; од трахоми бережемось. Тося пашим рушником не втирається.

107. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

23 січня 1894 р. Київ 18 ^94

Дорога мамочко!

Вчора я отримала гроші, але ще їх не чіпала, а сховала в ящик, бо маю трохи з тих 20-ти, що ти мені раніш прислала. Раніш мене порятувала Людя, віддавши свій довг 7 р. за англійські уроки, а то якось так обійшлося. У знайомих я нічого ще не позичала, відколи я тут, і думаю, що й не позичатиму. Тося поїхав від нас 9-го, так що напевне мав поспіти в Умань на молебень; а от що Пашка і тьотя Саша думають, то я не знаю, бо вони писали, що самі хотять виїхати тільки 10-го і Тосі те ж саме радять. Але ми виправили Тосю 9-го, бо не хотіли, щоб вийшло ніби він через нас не виїхав упору. Я того писала, що Ліля і Тося здорові, бо на різдво вони були трохи слабі (я писала тобі), кашляли, иу от я й написала, що вони вже зовсім здорові, а я, як не була слаба, то щось і не згадала про своє здоров’я, пишучи.

Галин чоловік став солдатом тут, у Києві, тільки My-N сить який час в казармах жити (не пам’ятаю, де ті казарми), а Галя раніш жила у свекрухи, тепер же найняла собі домівку на Мар[іїнсько]-Благовіщ[енській], проти Тарасівської.

В театр, в оперу на «Демона», «Фауста», «Євг[енія] Онбгіна» і «Паяци» наші ходили святами чотири рази, двічі зо мною, а двічі з Мишею, окрім того, по Новому році були ми ще на «Плодах просвещения», та Тося з Лілею і з товаришами ходили на «Ріголетто». Тепер Ліля дуже хоче йти слухати тую ІІикиту, але я не знаю, . чи йти, бо, кажуть, нічого в ній надзвичайного нема, а ціни за неї деруть непогані. Я не знаю, чого Миша писав, що ми ходили в день його виїзду в театр, се він якось помилився, бо ми й не думали йти, та й чудпо б . воно було, щоб він виїздив, а ми собі в театрі сиділи.

У нас, звичайно, все гаразд; Ліля не вчилась тільки три дні різдвяних, та на Новий рік, та на водохреща, а то увесь час училась, хоч і менше, ніж звичайно, бо то було Бялк[овська] виїздила, а то знов Спіл[ліотті] уроків два пропустив, бо його визвали додому в Ніжин, до слабої матері. Зо мною Ліля теж занімається добре. Листа Ма-к[овея] я отримала, се правда, що вони чудні люди, ті лиси, і то всі, часом щось такого видумав, що трудно й розібрать, чого віп, власне^ добивається! Буду йому на днях відповідати, то напишу про мову так, як ти пишеш, бо я зовсім з тобою згідна. Я взагалі не знаю, чого вони так уже ламають коп’я за ту мову, так наче се саме найстрашніше питання у нас.

Цікава б я побачити «Життя і слово», теж і «Нашу долю)», але пе знаю, чи трапиться хутко побачити. Чи можна їх виписувать окремими книжками, не платячи за цілий рік?

Я отримала листа від Маргарити з просьбою о пробачення, і, звісно, дуже тому рада.

Старицький їде-таки на сім тижні в Москву, а Людя зостанеться вдома, бо не хоче їхати з пим, та й нема чого. Бувай здорова, мамочко, цілую тебе міцно.

Твоя Леся

Посилаємо дітям картинки: Микосеві китайця, Дорі музикальних щучиків, а Оксані чотири портрети в кук^ лячу хату.

Всі знайомі тобі кланяються і допитуються, коли ти приїдеш. А й справді, коли? Ти щось в остатніх листах мовчиш про сеє.

Лис[енко] хоче в марті ставити оперету дитячу «Зима й весна» — дуже гарна музика, але страх трудна, страх!

108. ДО О. П. КОСАЧ (матері)



16

28 січня 1894 р. Київ 18 у- 94

Люба мамочко!

Щось ти вже давно нам не пишеш, може, розсердилась чого на нас. Ти не сердись, моя дорога мамочко, не в’яли мого серця, мені й так жаль, що все якось виходить, що я тобі в кожному сливе листі завдаю яку прикрість, се правда, що я не вмію листів писать, але що ж робить? Може, колись навчусь.

Я ото папі писала і нащось згадала «екстрениі видатки» (можливі) на лікаря та лікарства, та, відай, тим наврочила себе, бо й справді прийшлось сей видаток зробити. Оце останніх днів три почали в мене руки боліти, як-от торік на весну в Колодяжному, та й ноги трохи, Ліля і Лисенки гризли мене, щоб я йшла до лікаря, доти, поки я вже для їхньої потіхи не пішла до нього вчора. Лікар сказав, що се тільки «малокровие и большая нерв-ность» (а з туберкульозом в нозі ніякого зв’язку немає), записав мені Natri’i' hydrobromati, та Arsenici *, та ще якоїсь дряні, а врешті сказав, що я літом поправлюсь,— се я й без нього знаю. Врешті я досить здорова, тільки стараюсь нікуди не ходить, щоб не втомлятись. Я б навіть не писала тобі про се, але ж то було б не по правді і ти б потім на мене сердилась, якби довідалась, що я навіть до лікаря ходила, а тобі не призналась. Але ти вір мені, що я зовсім не в лихому стані, а тільки для Ліли-ного та трохи й для свого спокою хотіла вияснити, від чого, власне, у мене болять руки і робляться оті немов «удари» в груди. Ну, кажуть — нерви, значить, справа пе така-то вже страшна, бо в кого ж ті нерви тепер здорові?

Живемо ми гаразд. Тосю давно вже виправили додому, та я вже, здається, писала про се.4 З Мишипогр листа я довідалась, що Пашка таки був у Колодяжному, як же се так? З Умані нам ще нічого ие писали, і я не знаю, чи всі вони з’їхались в свій час. Коли ти приїдеш в Київ? Папа теж казав, що в январі приїде, та щось ви тепер про се нічого не згадуєте.

Був у мене сьогодні Стар[ицький] з Людею, він таки їде в Москву на сім тижні, а Людя зостається тут, ие хоче в ту акторську банду пускатися знову.

Лиси щось таке крутять з тим «Дзвінком», що я справді плюну на се діло, от тільки ще два тижні пожду, що там далі буде. Вони таки чудний народ, як гречні, то гречні, але як розбасуються часом, то вже занадто, от хоч би й Маковей, щось-то вже в його листі занадто багато того espritя не люблю такого тону. І в «фейлетоні» своєму занадто вже «розмахався». Я йому ще не зібралась відповісти, може, сьогодні напишу, але, звісно, не буду так писати, як оце тобі про нього, бо я йому винна гречність.

Як у вас у Колодяжному, чи тепло? Тут дуже тепло було, похоже на весну, але тепер знов холодніше, і се краще, бо мені щось не сприяв сей faux printemps 47.

Бувай здорова, люба моя мамочко, і не журися за нас, і не сердься, бо ми ж ніколи не хочемо тебе вразити, а так хіба, по незграбності своїй завдаємо жалю. Цілую тебе.

Твоя Леся

109. ДО О. С. МАКОВЕЯ

18

28 січня 1804 р. Київ Київ, 18-J-94



Високоповажний пане!

Перш усього прошу вибачити за неможливий почерк сього листа, розбирайте, коли хочете, а я інакше не можу написати, бо пишу лежачи. Оце від тижня хорую на нервові болі і крайпій упадок сил, се пе є щось серйозного, але все ж я не можу так довго сидіти, щоб написати довгий лист. Новорічні бажання не пішли мені на користь — хоч все-таки спасибі за них добрим людям,— пехай же мої підуть Вам на користь, а я бажаю Вам незмінної ласки нашого патрона Аполло і його милих товаришок. Спасибі вам, що так ласкаво приймаєте клопіт з моїм «Атта Тролем». Я гадаю, досі мама вислала, по моїй просьбі, заголовок і всі роз’яснення, потрібні, через те не буду тут писати сього вдруге.

Рада буду побачити Вашу книжку, я Вас досі дуже мало знала яко поета. Дасть біг, Ви пізнаєте мене яко критика... Я тільки думаю, що критика від того не ліпшає й не гіршає, що її пише жінка; ви так по-лицарськп говорите про жінок-критиків, що після сього якось рука не здіймається писати щось критичного проти Вас. Видно, справді, у вас в Галичині «жіноче питання» дуже в моді тепер, бо Ви раз у раз на його звертаєте. Навіть вибрали собі спеціальність «критика дівочих творів», не можна сказати, щоб се була дуже широка спеціальність... От наші критики не такі лицарі і коли прихо-диться до діла, то ставлять в одну лінію і поетів, і поетес, і літератів, і літераток; не знаю, як хто, а я пе раз казала їм за се спасибі. A propos 48 жіночої літератури — до треба вдаватись тому, хто хоче спровадити собі «Нашу долю», чи треба вдаватись до самої п. Кобринської? Я б написала дещо Вам з поводу «жіночої літератури», але нехай потім, се довга річ, а я довго не можу писати. Щодо «язикового питання»... Але, може, його не чіпати, бо й так я з усіма моїми краянами заслужила собі від Вас — «пехай вам хрін» (в німецькому перекладі: gehen Sie zum Henker49)? Я не знаю, як там у вас говоряться такі речі, краще я не буду Вам сього казати ні по-вашому, пі по-нашому. Я тільки думаю, що зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діалекту, адже літературна мова мусить витворитись з усіх діалектів, без жадного насильства, сварки й колотнечі. Я не такий завзятий лінгвіст, щоб так уже «пре-ломляти копье» за мову. Маю надію, що мене розуміють усі добрі люди і в Галичині і на Україні. Принаймні мене в Галичині розуміли і старі і діти. Що Ви пишете за «Дзвінок», то я знаю, чому Ви се все пишете. На се скажу тільки, що від самого свого початку «Дзвінок» па три чверті складався з українських творів,

а галицькі діти його читали, так само як наші діти читали «Лиса Микиту» і т. п. Будьте певні, що ніхто не дума ні про які монополі (ми з тих монополів не забагатієм певно!) та експерименти над дітьми. Лишаю сю тему до іншого разу, тепер тяжко. Не ставте нас на одну лінію з Рябошапками, бо Ви знаєте, що се образа. Простіть за неможливий стиль, тон і почерк сього листа, мені, може б, краще зовсім не писати тепер. Бувайте здорові, бажаю Вам всього найкращого.

Л. Косач

Справді я б рада прибути в Галичину не тільки «на крилах пісень», але моє прибуття ще Оешѵ еѵ 'уооѵасгі хеттаї...1

110. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

20

1 лютого 1894 р. Київ 18 у 94



Дорога мамочко!

Твої листи і повістку на 10 р. ми отримали сьогодні. Добре, що ти не послала гроші на ім’я Спілліотті, бо я недавно довідалась, що він змінив квартиру, от забула, де його нова квартира. Та й взагалі краще посилати просто на моє ім’я, бо мені тут ніякої невигоди нема, за мене получає Варвара по «довіренности» дуже хутко і без клопоту. Я винна, що не написала тобі сього раніше, справді у мене в голові жуки гудуть. Тепер уже на сей раз Ліля піде. Та тепер чогось на київській пошті вже не буває такої біди, як колись, з тим получанням.

Лілй була у Наум[енка], щоб взяти «Життя і слово», але, видно, не розтолкувала йому як слід, бо він сказав їй, що то його власна книжка, і не дав. Піду ще я, от нехай поправлюсь, бо тепер мені і ходити, і їздити однаково тяжко. Воно хоч малокровіє і пуста річ, але дуже неприємна, бо от я тільки вчора почула себе краще, а то таки днів з 5 «большею частію лежала на кроваті», боліло мені скрізь і безсилля було крайнє, до того ж якась апатія. Тепер се вже наполовину минуло, от ходила на урок і не дуже втомилась, може, той arsenic мені поміг, а може, я так собі відлежалась.

Однак треба перше відповісти на питання: брошуру про мальованців я давно послала дядькові заказною бандероллю.

Верзилов нічого мені не присилав і не обзивався ані словом, я теж до нього не обзиватимусь, бо мене ображає його поводіння, я й так вже мала не раз привід до образи, але досі спускала, приписуючи все тільки чернігівському його вихованню.

Гроші Барським заплачені, звісно, в свою пору, та я ж ічне могла б забути про се.

Бабушці я напишу і попрошу грошей на рис[увальну] школу, спробую один місяць, коли не буду надміру втомлятись і коли побачу, що там єсть яке пуття в учінні, то ходитиму й далі.

Оксані книжки я купила і завтра вишлю, бо сьогодні я могла їх тільки після обіду купити (до обіду була у ан-глічанки), а одправить вже не можна було; та вони до 24-го мусять напевне поспіти. «Le jarclin de M-lle Jau-vue» 1 не було, то я купила іншу, здається, нічого собі. Стоїть 1 p., дешевше не було з картинками.

Я була певна, що «Три ялинки» ти сама переклала та так собі не хочеш'нам писати про се (я думала, що ініціали О. Д. значать — Ольга Драгоманова!). Там, мені здається, пороблені скорочення проти українського] оригіналу, а я гадаю, що сього помимо автора ніхто не має права робить.

Ти даремне пишеш, що Ліля має занадто розривок і що вона святами мало вчилась. Вона вчиться дуже ретельно, може, навіть занадто, інший раз трудно її вмовити вийти гулять, а се їй конче потрібно, бо вона теж малокровна і голова їй від часу до часу знов починає боліти, як було колись в Колодяжному. Я того мало пишу про неї і про себе і взагалі про всякі справи, що обов’язкова короткість листів зв’язує мене.

В вівторок писатиму конче. Бувай здорова, дорога моя, люба мамочко!

Цілую тебе міцно! Оксаночці пишу завтра окремо.

Твоя Леся

Стар[ицький] завтра виїздить в Москву, а Людя зостається в Києві.

Стар[ицький] зробив контракт з Соловцовим (драматичний] театр), щоб давкти в весняному сезоні українські] представлення.

Оксана Старицька була знов слаба: уколола собі руку гребінцем, і в неї зробилось зараження крові в руці, насилу одволодали; тепер їй краще, але вона мусить чомусь лежати 5 днів; добре, що хоч без різання обійшлось.

Просила мене Ольга Антонівна попросить тебе, чи не могла б ти їй позичити р. з 60, а вона б їх виплачувала нам частинами, щоб ми потім передали тобі. Вона не вважається писати тобі про се сама і просить мене.

111. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

З лютого 1894 р. Київ

Люба мамочко!

Сьогодні Ліля отримала гроші, але вони не від тебе, як я думала, а від Тосі, і не 10, а ї p.,— просить купить йому красок. Ну, значить, прийдеться Спілліотті на пошту пробігатись, бо повістка, звісно, дійде його,— я йому скажу, що вона мусить бути на його прежню квартиру, на його ймення. Тільки все-таки се прикро, бо я не люблю, коли мало знайомі люди бігають ради мене по різних моїх справах. Але тут ніхто не винен, тільки я сама, то краще вже буду мовчати.

Я забула тобі в тамтому листі написати, що я передала тобі через Каменського всі томи Толстого, окрім «Вой-ны и мира», невже Каменський не віддав їх тобі? Він казав, що папа поручив йому взяти у нас для передачі вам сі книжки. Свиня ж він, коли так.

Портрети свої я тобі пришлю, як тільки візьму у Ме-зера.

От ще новина: я вже не маю ніякого діла з «Дзвінком», бо справді допевнилась, що навіть і такого діла не можна вести з народовцями, хай їм цур! Се перший і остатній раз, що я пробувала вести з ними спільне діло. Деталі справи, коли хочеш, я тобі колись розкажу.

Бувай здорова, цілую тебе міцно.

Твоя Леся

Ліля просить вибачить, що не пише тепер,— через п’ять минут прийде Матк[овський]. Вона писатиме у вівторок.

112. ДО Є. І. ДРАГОМАНОВОЇ

4 лютого 1894 р. Київ 23 января 1894 г.

Милая бабушка!

Поздравляю Вас ще раз з Новим годом і бажаю Вам всього найкращого. Спасибі Вам за ті гроші, що Ви нам прислали перед святками, вони прийшлись нам як не можна більше кстаті, бо інакше мусили б ми на свята не так весело проводити час. У нас гостював Тося, син тьоті Саші, цілі святки, до 10 января, та Миша заїжджав днів на три, їдучи до Шури, так що ми не скучали. Хоч все-таки чудно було, що прийшлось провести різдво і Новий рік не дома. Тепер ми знов самі остались і, певне, довго ще будем самі, бо мама пише, що не скоро приїде. Але нам ніколи особенно скучать, бо ми посто-янно учимось та занімаємось, а коли єсть вільний час, то ідемо куди-небудь або до нас хто приходить. От тільки з тиждень тому назад я була заболіла, якось боліло все тіло і слабость велика була, я по настоянію Лілі і знакомих ходила до доктора, він сказав, що то од мало-кровія, і казав мені приймати миш’як; я стала його приймать, і мені стало лучче.

Ви, бабушка, були такі добрі, що предлагали мені платить за мої уроки рисування. Спасибі Вам за се, коли Вам се не буде трудно, то я приймаю Ваше предложеніє і дякую за нього. В школі рисувальній плата 6 р. у місяць, а ще, може, на різні пособія та рисувальні при-надлежності піде рублів три, значить, рублів 9 буде до-вольно. Я спробую ходить в школу сей місяць, і коли се мене не буде утомлять, то буду ходить до самого свого виїзду з Києва. Я ходжу на уроки англійські два рази в неділю, значить, час зостанеться і на рисування.

На різдво я получила письмо од дяді Миші, він писав, що вони всі були нездорові перед святами, але на свята вже виздоровіли. В Рим на операцію він, здається, не думає їхать.

Як же Ви поживаєте? Як Ваше здоров’я тепер? Ви писали той раз, що не зовсім здорові. То, певне, ся погана зима так всім вадить на здоров’я. От у нас сьогодні дощ цілий день, так мовби не январ тепер, а кінець марта, аж дивиться противно. Тільки перед різдвом були морози, а тепер таке щось робиться — не то зима, не то погана весна.

Коли б уже скоріш настояща весна! Тоді б ми й з Вами побачились. А чому б Вам не приїхать весною в Київ?

Бувайте здорові, милая бабушка. Я і Ліля цілуєм Вас кріпко.

Ваша впучка Леся

113. ДО А. С. МАКАРОВОЇ

4 лютого 1894 р. Київ 1894, 23/1

Дорога моя Антоніна Семеновна!

Простіть, що я не скоро відповідаю на Ваш щирий лист. Я, бачите, була з тиждень слаба, не так щоб дуже, але якраз так, що ие могла листів писати, бо раз, що не могла сидіти довго від слабості, а друге — настрій душі був такий поганий, що замість поради і розваги я могла б на Вас ще гірший сум нагнати. Я багато думала над Вашим листом. Ви просите мене научить Вас жить; ся просьба показує таке Ваше довір’я до мене і таку повагу, якої я, може, й не заслужила. Я сама, коли хочете, учуся жить, борюся з непевностями, з скептицизмом, думаю над своїм і над чужим життям. Стидно було б мені, якби я брехала перед Вами і назвала себе Вашим учителем життя. Ні, на таке високе ім’я я не маю права, бо ие заслужила його. Я рада помогти Вам, рада вкупі з Вами шукати дороги, піддержувать Вас, чим можу, але я ие маю права казать, що я можу научить Вас жити. Мені больно писать сеє Вам, бо Ви розчаруєтесь в мені, але ж я повинна казати правду. Я, врешті, думаю, що я гірше живу, ніж Ви, бо Ви робоча людина, а я ні. Хоч я і маю свою роботу, але ж веду її уривками і хіба кілька днів на рік буваю довольна собою. Я не думаю говорити Вам, щоб Ви гце більш набирали на себе роботи, бо се вже було б вище сил людських. Я думаю, справді, що Вам було б краще виїхати на який час з Гадяча, зайнятись іншою роботою, в іншому місті. Якщо Ви можете зоставить Вашу сім’ю, то я попробую пошукати тут для Вас якого місця, розпитуючись через знакомих. Напишіть, якого ,роду місце хотіли б Ви знайти, а я попробую пошукать. Тут би я Вам знайшла і людей інших, краще товариство і коли не можу навчити Вас жити по Вашому ідеалу, то, може б, помогла шукать тії науки. Я не так, впрочім, сумно дивлюсь на Ваше учительство, як Ви. Уже одно те, що в школі є людина не лиха, не черства педантка і притім чесна, єсть уже велика користь для дітей. Ви журитесь, що живете тільки для сім’ї, але ж є багато людей, що навіть і сім’ї своїй не потрібні, а сім’я — ті ж люди, «частица человечества». Хіба Ви осуждаєте матір, що живе тільки для своїх дітей? А чим же гірше жити для своїх сестер і братів? Погано тільки те, що Вам зовсім ніколи жити для себе, а без сього людині таки трудно обійтись. Я так би хотіла витягти Вас із Гадяча, щоб Ви пожили іначе хоч рік, два. Іще одно: коли я буду літом в Гадячі (а може, ми з Вами й раніше побачимось), ми з Вами- будем частіше бачитись, ніж торік, ми поговоримо немало. Може, в розмові я зумію Вам більше сказать, ніж в листі.

Я не знаю як слід условій Вашого життя і Вашої служби, а через те не знаю, які поради практичні можу Вам дати про те, що слід би Вам робити, щоб наблизитись до Вашого ідеалу служіння людям. Ми разом могли б читати книжки і говорить про різні речі. Писати про все, про що хотілось би сказать, я не можу, не питайте, через що так. * 4

Шкода, що [не] устроїлись народні чтенія, літом треба буде знов нагадати гадячанам про їх. Я ніколи дуже оптимістично не відносилась до тих «работников по делу народного образования», через те й не розчарована в них. Се народ лінивий, і якби над ними постоянно була «нравственная палка», то, може б, вони й робили що-небудь. Тепер от скрізь устроюють народні бібліотеки, що б же й гадячанам взятись за се?

Напишіть мені що-небудь про Вєру Стоянову — вона, здається, славна дівчина.

От, знаєте, "мушу кінчать, бо маю спішну роботу на четвер і буду, певне, писать по цілих ночах. Отже, до другого разу, якщо Ви схочете вдруге писати до мене. Цілую Вас щиро, моя дорога!

Ваша Л. Косач

Як тепер здоров’я Вашого брата?

114. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

28

9 лютого 1894 р. Київ 18 у 94



Люба мамочко!

Отримали ми вчора гроші, спасибі тобі за них, тепер уже «хліб насущний» надовго забезпечений. Я тобі 13-го пришлю настоящі цифри, скільки іменно йде па нас грошей у місяць, бо тоді я зведу докупи всі свої рахунки, скільки на що пішло і т. п. 0[льзі] А[нтонівні] я оддала гроші, вона дуже тебе дякує і каже, що навіть не сподівалась, що ти так хутко обізвешся на її прохання. У них у домі, як завжди, слабі: М[икола] Віталійович] то на руки, то на ноги скаржиться, 0[льга] А[нтонівна] ніяк наслідків інфлюенци не позбудеться, у Мусі знов поліп у вуху відновився, а бідний К[остянтин] А[нтонович] такий тепер страшний та нещасний, що серце болить дивитись на нього, певне, правду казали лікарі, що він мусить загинути. Але все-таки у них ніхто не лежить, навпаки, всі ходять чимало і до нас часами заходять. Я тепер потроху одходжу. Після твоєї ради ми почали брати молоко та й взагалі ми голодом не моримось, хоть, звичайне, і не роз’їдаємось без пуття. На Никиту ми таки не ходили, цур їй! Коли вже одважитись платить скажені гроші, то краще вже піти на французького трагіка Mounet Sully *, що приїде в февралі, то вже таки справжній «світач» — перший трагік з Comedie frangaise!2 Гратиме всього двічі: «Сід» і «Гамлет». З ним і ціла трупа французька; я думаю піти, якщо ціни хоч трохи будуть людські (я вже не кажу божі!).

Книжок Толстого ми послали 6: «Анна Кар[еніна]» (З т.), «Детство и отр[очество]» (чи «Юность» — не пам’я-

1 Муне Сюллі (франц.).— Ред.

2 Театру французької комедії (франц.).—Ред.

таю), 1 т., давні рассказы («Казаки» тощо), 1 т. і «По-следиие произв[едения]», 1 т.

Спасибі Оксаночці, Микосеві і Дорі за листи! Вони дуже славно почали писать листи, так-таки все як слід розписано. Ми їм хутко знов напишем, тільки не тепер, бо тепер нема часу. Ліля сьогодні не може писать, бо цілий день учиться. За картинки теж спасибі. Це дуже цікаво, що у Микося така редька буде — будем їсти! («Будем їсти, та не всі!..»)

Я сими днями кінчила «Одинака» (як його назвать, я й сама не знаю!). Здається, вийшов непогано, тільки все-таки я його буду немало поправлять. Я його читала при маленькому зборі, і він справив дуже добре враження, надто Людя і Слав [инський] наговорили мені дуже милих речей. Напиши, коли ти думаєш приїхати в Київ; якщо не хутко, то я пошлю тобі ті глави «Одинака», що ти ще не читала,— я неохочу друкувать його без твого перегляду. А перші глави почну переписувать. Тепер хоч уже ніхто не гризтиме моєї голови! Вони думають, що се так легко повість написать, спробували б самі!..

Як маються твої уліти, а надто юмористичні, що ти колись про них згадувала, чи вже скінчені?

Ну, бувай здорова! Цілую тебе міцно, і щучиків теж, і папу. Пуц, певне, в той раз напише, а тепер над задачами погибає. До побачення!

Твоя Леся

115. ДО М. П. ДРАГОМАИОВА

28

9 лютого 1894 р. Київ 18 у 94



Любий дядьку!

Отримала я Вашого листа вчора і хотіла в той же день відповісти, але не було можливості, бо в голові шуміло, як у тому вулику. Я, власне, сими днями скінчила одну свою повість. Кінчала її несамовито (я сливе завжди коли що кінчаю, то несамовито), сиділа над нею до 4-ї, а то й до 5-ї год. ночі, бо вдень нема часу і настрою,— врешті скінчила, прочитала в товаристві, удостоїлась похвали і серйозної критики і потім сказала: «Иыне отпущаеши» йому... І справді, якби таким способом написати зо три оповідання підряд, то можна б ad patres одправитись. Отож я вчора цілий день не то спала, не то чула, а сьогодні, вже «находясь в здравом уме и твердой памяти», сідаю за листи.

Те, що ви просите передати з поводу біографії Вашої в «Житті і слові», я вже декому передала і передаватиму при всякій нагоді. Воріженьки нехай не дуже-то брешуть, бо єсть тут тепер такі, що вріжуть їм язика врешті. Не думала я, що Фраико вступить у слід свого колишнього проф. Огоновського, я думала, що він більше розбирає, як треба з людьми обходитись, щоб не бути подібним до друга-ведмедя. Не вір, значить, галичанам! До сього переконання смутного я приходжу дедалі то більше. От, наприклад, справа редагування нами «Дзвінка» розійшлася, як заячий жир, а все через галицьке крутійство. Тільки даремне мене в космополітизмі при сій справі укоряли, мій космополітизм зостався при мені, а патріотизм народовців при них, і на тім скінчилось. Може бути, що я вийду і зрадницею хутко, тоді я буду дуже рада, бо, значить, матиму добрий атестат. Циклопові барани не вважають ні на ультрамонтанство «Правди», ні на що, бо у них критичного тямку дуже мало і у них на все одна відповідь: «Сього вимагає практична політика»,

почнеш з ними змагатись на сю тему, вони зараз: «Ви не вважаєте на практичні обставини»... Одним словом, такі мені практичні, що аж теорію забули! А що Циклоп міг писати про аграрні інтереси селян і т. п., то се нічого не значить, бо він ніколи не знає сьогодні, що говоритиме завтра. Невважаючи на се, він має певний вплив і тут, і за кордоном (за кордоном, може, більш матеріальний), правда, що коло нього все більш люди дуже молоді або малоосвічені, «немовлята», «темні сили» і «12 спящих дев», але інші поміж них вірять йому, як богові, і жертвують сили і час на його праве діло. Він нам з’їв одного дуже талановитого поета, що колись писав дуже порядні ліричні та юмористичні вірші, а тепер рифмує вузько-циклон’ячі тенденції і по горобцях з гармат стріляє. Ви, може, читали його вірші і переклади в «Пр[авді]». З’їли хлопця, схрупали з душею! Тепер їдять одного зовсім молоденького і, певне, теж з’їдять. У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-укр[а-їнськи] (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п. Така легкість репутації приманює многих. Ще тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!» «Говорить по-нашому» — се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи. От, напр[иклад], «переконання» декого з баранячого стану: одурити москаля, одурити австріяка (німця), одурити поляка, щоб вони нам самі своїми руками жар загребли, а потім їх на тому жару присмажити (так, наче б сі три народи справді тільки на шашлик годились). Мені приходилось самій чути і читати подібні «політичні profession de foi *». Або, иапр[иклад], таке: коли між простими людьми ходять ле-гзнди про те, ніби московський] уряд закопує голодних людей живцем в землю, то такі легенди слід пе розбивати, а підтримувати і розширювати, щоб дискредитувати ворогів. Кого вони думають тим дискредитувати?! Або знов таке речення: «Якби я був галичанином, то був би радикалом, а коли я укр[аїнець], то я буду умір-кований ліберал»,—ergo pereat50 «Народ» і компанія!

Здається, до перекоианнів належить і се: «Я не п’ю чаю, бо се московська вигадка, я не ходжу зроду в російський театр; не читаю дурної російської літератури; їм не «блгіни», а «млинці», а колії б то були «бліни», то я б їх не їв»... і т. ті. Простіть, що я, може, обридла Вам і розстроїла нерви такими дурницями, але ж після сього Ви, може, краще зрозумієте, які в сих людей мозки. Наслухавшись таких милих розмов від людей, що звуть себе патріотами та укр[аїно]філами, боїшся, як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару. Наш добрий друг назвав раз мене і моїх кількох товаришів «постыдными дезертирами» за те, що ми зреклися назви українофілів, але що ж робить, коли її страшно носити тепер, щоб не упо-добитись крученому барану в християнському стаді. «Ви,— казав друг,— повинні боронити честь старої корогви, а не зрікатися її!» Ми ж думаєм, що краще зробити нову корогву, ніж латати стару, і ради того латання рискувати власною честю. Ті люди, що колись тримали сю корогву, заснули і в сні не почули, як корогва випала їм з рук і попала в баранячі копита, люди сплять і тепер і не думають вертати собі своєї корогви, чого ж ради ми будем за неї коп’я переломляти? Ну, я дам спокій сій розмові, а то щось дуже довго виходить, а вже пора кінчать та й спать лягать.

За Вашу ідею, що мусить бути одна правда і для мужика, і для пана, я завжди стояла і буду стояти, а наскільки прислужуся їй ділом, се залежатиме від моїх сил і талану.

Я дуже цікава бачити Ваші нові популярні брошурки. Мій товариш, що ми з ним перекладали Гейне, почав оце недавно перекладати «Прометея» Гете, я гадаю, добре було б, якби вій скінчив його скоріш та й не гаятись з друком, та нехай би люди читали поруч з Вашою розправою. Bible та Evangile 1 ми перекладемо напевне до 3-ї кн[ижки] «Ж[итя] і сл[ова]». Мені сі статті подобаються, тільки мені здається, що М. Vernes2 занадто вже новітню дату ставить для всіх книг біблійних (після пол[ону] вавілонського], занадто легковажить чужі теорії і перехвалює дуже геній жидівський. Мені видиться, що він в кінці обох розправ робить реверанси перед попами і всіма правовірними християнами, але, може, се мені так здається. Нема що і казать, що в Галичині за сі статті предадуть анафемі і видавця, і перекладачів, і коментатора з усім їх нащадком і накоренком. Для мене се буде, може, і цікаво, бо ще ново. А врешті, все одно,— цур їм!

Невже Вам не прислали моєї книжки («На крилах пісень»)? А знаєте, я сама ніяк не отримаю цілого екземпляра, а все якісь неподібні шматки. От комедія! Не знаю, що за знак, що Сікорський Вам не приходить,— я його давно послала.

Ламе Флері видумав перекладати один з баранів, на сміх людський! Одпим словом — «ет!» (любиме слово нашого Олега).

Пишіть мені, дорогий дядьку, про Ваше здоров’я, не гаючись. Але ж я й ие хочу, щоб Ви ради листів до мене втомлялись, пишіть хоч коротко і коли буде вільний не-втомлений час. Цілую Вас всіх.

__Ваша Леся

1 Біблію та Євангеліє (франц.).— Ред,

2 Берн (франц.),— Ред,

Добрі люди Вам кланяються. Вони завжди питають мене про Вас і про Ваше здоров’я.

Моє щире вітання і поцілунки дядині, Ліді і всім нашим. Як там мається Зорка?

116. ДО А. С. МАКАРОВОЇ

16

28 лютого 1894 р. Київ 18 94



Дорога моя Антоніна Семеновна!

З мого листа до бабушки Ви побачите, що я не могла нікому писать листів сього часу. Тільки через те я й Вам пе писала. Ви людина робоча і знаєте, як то часом буває, що й пару слів ніколи написать. До того ж — сього я вже бабушці не пишу — у мене й досі здоров’я мало що поправилось, а надто що нога болить. Болить чи ні, а я мушу ходити щодня по київських горах і вертаюся часто дуже втомлена, так що запіматься вже не сідаю, а лягаю. Ну, нічого казать, що часом і залінуєшся і замість того, щоб у вільний час листи писать, лягаєш собі і книжку читаєш або йдеш куди в гості. Але ж чоловік не машина.

Я рада за Вас, що Ви маєте їхати в Полтаву, може, таки там буде Вам краще, ніж у Гадячі. Простіть мені, іцо я не можу вволити Вашої просьби, замовити за Вас слово у Шульженка. Я у нього зроду не була навіть з візитом, так що коли б прийшла тепер «по делу», то з сього, певне, мало толку вийпіло б. От, може, скоро приїде мама, то я її попрошу зробити се, все ж вона, здається, з ним краще заходить. Він хоч і родич нам, але не такий чоловік, щоб я могла його по щирості хвалить, отже, краще не буду й говорить про нього, бог з ним.

Книжки для читання дітям я постараюсь, щоб були вислані Вам, от, може, тут устроїться сеє. Не можна сказать, щоб література для народу була велика і щоб між нею було багато доброго. Книжку «Что читать народу?» (зложила Алчевская і учительниці харківської воскрес-ної школи) я постараюсь Вам прислать, як розживусь на гроші, а то тепер мої фінанси в великому упадку. Чи-тать-то народу, може б, і було що, та біда, що мало йому иозволяють читать,— адже ж Ви самі знаєте, який список книжок, розрішених для шкільних бібліотек, народних чтеній і т. н. Часом як подумаєш, то рішиш, що навряд чи й варто стільки труда затрачувать на устройство тих «народних чтеній» для того, щоб потім прочитать дві-три скучні і сухі брошурки... Ну, з таким кореспондентом, як я, не багато жизнерадосних ідей наберетесь! Мені аж сором, що Ви так гаряче приймаєте до серця мої недотепні листи, вони таки не варті того, я сама те знаю. Але ж легше говорить, ніж писать, се мусить тепер всякий знати.

Простіть, що тут скінчу, не через те, що не хочу писать, а через те, що іще маю інші листи писати, а тут вже пізно.

Ну, та се ж пе остатній лист, будемо жити, будемо краще писати! Бувайте здорові! Бажаю Вам всього найкращого. Ліля кланяється Вам.

Ваша J1. Косач

117. ДО Є. І. ДРАГОіМАНОВОЇ

28 лютого 1894 р. Київ 16 февраля 1894 г., Кнев

Милая бабушка!

Спасибі Вам за ті гроші, що Ви для мене прислали; я їх ще не получила од мами, та, певне, на сьому тижні по-лучу. В школу я вже поступила 2-го февраля, так що знов платить прийдеться тільки 2-го марта. Учення мов добре йде, деякі учениці, що поступили разом зо мною, одстали од мене. Тільки жалко, що я не можу ходить в школу щодня, бо два рази в неділю ходжу на англійські уроки, а окрім того, в останній час було багато роботи дома, то я часом так утомлялась, що вже в школу не могла йги.

Ви, иожалуста, не сердіться на мене, що ие скоро од-писую Вам, се не через те, щоб я лінувалась, а таки справді ніколи було. Оці два дні У мене менше роботи, то я вже стараюсь всім письма понаписувать, а мені їх аж вісім треба написать. Я до половини* дня занята уроками (в школі і в англічашш), а ввечері писанням, тих же три чи чотири години, що не зайнята, проходять або в читанні, або в хождеиії по Києву, бо треба ж і па Хрещатик і до знакомих зайти. Два тижні тому назад ми два рази були в театрі, ходили слухать одного французького актора, що дуже нам сподобався. Ми не часто ходим в театр, бо се і дорого і не завжди можна вибрать час, бо як Ліля піде в будень в театр, то потім приходиться сидіть над уроками,, що зостаються невиучені звечора. Окрім театру, ми вже ні на що лишне грошей не тратим, а все-таки їх виходить дуже багато, так що я дуже доволь-иа, що хоч на моє рисування мені не треба просить у папи. Проте, якби ще всі жили у Києві так, як ми, то ще було б нічого.

Спасибі Вам, що запрошуєте нас на Великдень до себе, але ми, певне, не приїдемо, бо скоріш всього ми і на Великдень тут зостанемось, щоб не перебивать Лілі учення. Літом же, певне, приїдемо трохи пізніше, ніж торік, бо вже ж ми більш, ніж півроку, не будемо дома, то як же нам, не побувши дома хоч з місяць, поїхати на все літо в Гадяч, вже наші й так заскучали за нами. Знов же і Мишу з Шурою хотілось би бачить.

Лучче всього, якби ми могли як-небудь розірватись на три або й на чотири частини, та шкода, що сього не можна!

Бувайте здорові, милая бабушка, та не болійте, а вже літом ми зробимо знов наїзд на Вас раніше чи пізніше. Цілую Вас міцно, Ліля теж кланяється Вам і цілує.

Ваша виучка Леся

Николай Васильович Ковалевський] і Галя [Ковалев-ська] Вам кланяються.

118. ДО О. Г. БАРВІНСЬКОГО

13 березня 1894 р. Київ

Високошановний добродію!

З Вашої ініціативи і призволення взялися ми було до редагування української частини «Дзвінка»; здавалося нам, що тим ми прислужимося доброму ділу і поможемо редакції, взявши на себе більшу частину праці коло «Дзвінка». Окрім бажання поставити «Дзвінок» вище, ніж він досі стояв, і подати дітям цікаве та корисне читання, у нас іншого бажання не було. Ми взялися до праці, не гаючись і щиро. Ми сповістили співробітників «Дзвінка» про зміну в редакції його і, чекаючи їх помочі, взялися самі до складання перших чисел. Числа були зложені, впорядковані і послані, здавалось, усе йшло якнайкраще. Але ж тільки були вислані перші матеріали і перший лист до п. редактора, як раптом справа змінилась. Замість сподіваної і обіцяної Вами згоди, шановний п. редактор «Дзвінка» прислав нам гострого листа і дав нам до зрозуміння, що він зовсім не думає вважати нас своїми рівноправними спільниками до редакції і що його навіть дивує, звідки ми набрались таких претензій. З листів п. редактора виходить, що всі мають свої права: в першій лінії сам п. редактор, потім галицькі передплатники, потім шкільна рада, врешті коректори і складачі,— тільки ми не маємо жодних правил яко самозвапці-редак-тори. Очевидно, се якесь велике непорозуміння, здається, навіть неможливе до полагодження! Виходить, ніби ми, не спитавши броду, полізли у воду, але ж ми питали його у Вас, високоповажний добродію, і Ви запевнили нам, що справа ся мусить влагодитись, бо п. редактор «Дзвінка» рад передати давно важку для нього працю редакційну, а щодо шкільної ради, то Ви казали, що Ваш голос мас там велику вагу і Ви можете ручити нам за згоду там. Однак, як бачите, вийшло інакше, несподівано для нас. Через се ми тепер одважуємось просити Вас, щоб Ви волили роз’яснити нам, як ми маємо відноситись до даних Вами обіцянок і запевнень і на чиє конто маємо рахувати прикре непорозуміння? Хоч ми вже й зреклися участі в редагуванні «Дзвінка», та все ж хотіли б, щоб за нами лишилась в редакції його хоч добра слава. Від Вас, високоповажний добродію, залежить вернути нам сю добру славу, розказавши п. редакторові, чия була ініціатива в сій справі і які, власне, бажання Ви чули від нас.

Ще одно: д. Старицький від нашого ймення просив Вас не передавати наших матеріалів до редакції, поки справа спільного редагування, не стане на певний грунт. Тепер же ми бачимо паш проспект і частку наших матеріалів надрукованими — як маємо се розуміти?

Ждучи ласкавої відповіді Вашої, зостаємось з найвищим поважанням.

«Літературна громадка», Київ, 1 марця 1894 р.

Просимо прислати відповідь, коли Ваша ласка, на адресу п. Старицького або Лисенка.

119. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

ЗО березня 1894 р. Київ 18 щ 94

Любий дядьку!

І1ев знаю, чи одправила Вам мама листа мого, що я їй дала, коли вона виїздила від нас, може, вона була така заклопотана, їдучи з дітьми, що й забула за листа. Писали мені з дому, що дядина пише в листі до наших, ніби здоров’я Ваше все-таки недобре, дуже се мені прикро! Сподіваюсь, що, може, як настане настояща весна, то Вам буде краще, а то ся зима та провесна були такі, немов їх хто навмисне видумав для плевритів та бронхітів різних. У нас в Києві тепер вже починається справжня весна, дуже тепло і гарно, так що Ліля вже по проліски для гербаріуму збирається за город. Тижпів через три вже поїдемо додому на свята, а після свят пе зпаю, чи будемо в Києві, більш того, що ні. Заморив мепе трошки сей Київ, то я трохи й рада б його покинути, але пе зовсім, бо тоді, значить, знов прощайся з наукою більш як на півроку. Все-таки май ще можна було б нам з Оле-сею повчитись. Моя англійська мова саме наладналась як слід! Та, певне, наші не захотять, щоб я їхала, а Олеся вже сама тим більше не поїде. Мама якось чудно відноситься до нашого життя тут, усе їй здається, що як ми живемо де без неї самі, то з нами мусять усякі біди та напасті траплятись, хоч біди з нами досі піякої ще пе було, а від напасті, кажуть, не пропасти, та я й сама так думаю про напасті. Мама, видно, думає інакше і через те так за нами турбується усю зиму, що одпа думка про се отруїла мені життя не мало за сей час. Ну, та що ж з нею вже зробиш, коли вона таку натуру має? Я ж не раз жила зовсім сама і нічого зо мною надзвичайного не робилось, бо такі біди, як тиф і т. п., можуть трапитись (і трапляються. зо мною) скрізь, як дома, так і в чужині. Що ж до інших напастів, то про них не варто говорити, бо се теж не залежить від місця і часу. Не знаю я, де буду літом, чи все літо дома пробуду (я б сього більш хотіла, та, може, дощі виженуть на сухіше місце), чи до бабушки поїду, вона все мене закликає, а може з Мишею до Шури на хутір заберусь, а може, й зовсім що інше видумаю.

Пишу я Вам різні дурнички і, видно, думаю, що Вам їх цікаво читати, бо інакше давно б пора скінчити. Діло в тім, що чогось я така втомлена цілий остатній місяць, що аж глуніти починаю, случайио так виходить, що я ніяк виспатись пе можу як слід, а це для мене дуже багато значить. У Києві люди звикли жити більше вночі, як удень, досить глупий се звичай, але він має свої причини і їх трудно змінити.

Що б Вам нового про Київ написати? Київське життя таке тихе, що й новини його тихі, а через те нецікаві. От хіба недавно я чула, що правдяни тутешні хотять до «Життя і слова» пристати, але я думаю, що се міф, бо се було б щось дуже надзвичайне! Після сього всього б можна надіятись на нашій славній Україні!.. Буваігге здорові, дорогий дядьку, та будьте мені здорові тільки!

Ваша Леся

Ваші болгарські нові статті я хотіла б побачити, але краще прислати їх не сюди, а в Колодяжне, бо мене вони можуть вже не застати тут.

Кланяйтесь і поцілуйте за мене всіх наших; дядині я збираюсь писати хутко, нехай вибачить, що я досі їй не писала. Я взагалі мало кому пишу тепер.

Я думаю, Олеся написала Вам докладно про наше життя тут, то Ви й не розсердитесь, що я мало про нього пишу, я до чого привикну, того вже й не бачу зовсім.

120. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

5

17 квітня 1894 р. Київ 18 jy 94



Дорогий мій дядьку!

От уже сей раз то зовсім не по правді Ви мені докоряєте. Мені здасться, наче Ви не зовсім вірите, що я Вам писала ще листа, окрім отриманого Вами, але ж се, правда, і не моя вина, коли мама загубила того листа чи забула про нього (бо по знаю, чим іншим об’яснити те, чому вона не послала його в свій час). Я ж сей рік завжди відповідала Вам в час, а інший раз і писала, не ждучи від Вас листа. Тепер от позавчора я отримала від Вас листа і оце пишу, написала б і раніше, але були обста-шмш такі, що я нічого не могла писати сі два дні, якби Пи їх знали, то згодились би, що справді мені було пе до писання. Але що було, то минуло і минуло щасливо, то й нічого писати про йього. Те, що Ви пишете Олесі про слов’янське та європейське серце, здається, направлено і проти мене, але ж я завжди уважала, що любов без діл мертва, і ніколи не думала, що досить мати «добре серце», аби обійтись без всього іншого. Ви не зовсім справедливі до слов’ян — згадайте свого старого друга! Невже у нього серце гірше європейського? Моя любов більш активної, ніж пасивної натури; я не буду Вам писати різних фраз про се, а тільки докажу (і, може, хутко) іншим способом. Тепер же не буду відповідати докорами на докори, а постараюсь так вести діла, щоб між нами сей прикрий елемент зовсім і назавжди зник; я його не люблю, та й хто його любить?

Не знаю, чому не пише мама до Вас, я на неї папа-дуся за це дуже, як приїду додому. Вона нам часто пише, і з листів видно, що у них все гаразд, «як не може бути (краще)»,— мовляли наші волиняки. Бач, спробував би їй хто 2 місяці не писати, задала б гарту!.. Я дуже рада, що Ваше здоров’я трохи поправилось, може, воно літом іще поправиться, може, й голос вернеться, адже ж він Вам вже раз вернувся. Після потрійного шхеврита, може, хоч кому пропав би голос на який час. Я звикла вірити в весну та літо, і мені думається, що вони мусять знов поправити Ваше здоров’я, що розстроїла зима. Мені зима було теж так розстроїла здоров’я, що я вже й по світі не могла ходить, а все більш лежала та думала, як то прийдеться їхати додому, коли тут ходити погано, а їздити ще й гірше. Дуже я було утомила свою ногу то ходінням, то писанням, то малюванням (мені шкодить, коли я сиджу за столом зігнувшись), а то й так перехід від зими до весни буває завжди для мене критичний. Тепер, коли сонце пригріло як слід по-весняному і коли я покинула на який час все, окрім тільки англійської мови, то знов поправилась настільки, що і ходжу як слід і до роботи знов можу забиратись. Та от і заберусь як слід, приїхавши додому. Даю слово, що Vernes буде зовсім викінчений і переписаний на святах: якби я не була тут так зайнята і так слаба, то він був би вже давним-давно скінчений, а то мої товариші... хай простить їм аллах, коли може.

Правда", трошки вони помогли мені, але' ж.тількитрош-ки. Тепер же, коли я вже беру справу на себе, то й відповідаю сама за себе, се значить, що Vernes буде скінчений до маю. Шкода мені, що я не могла побачити «Заздрих богів», та, може, і «Рай і поступ» не хутко до мене приб’ється. Але ж він, певне, вийде в світ, бо хоч Ваш видавець і висить в повітрі, та не буде ж він вічно висіти, бо його банкір мусить же об’явитись, а що листів не пише і звісток не подає, то се з банкірами часто случається. Я думаю, що до того не може дійти, щоб Ви самі ще мусили виручати свого видавця. Нехай він трохи потерпить, ачей, не розірвуть кредитори, дадуть хоч великодня діждати та паски свяченої попробувати, а там, дивись, може, й доля воскресне. Будете писати, будете й друкувати; «ще наша доля не загипула!» — мовляв один мій старий друг, ми з ним все один одного потішаємо такими афоризмами. Будьте певні, що я Вам не покину англійської, мови, не на те я її вчилась, щоб так хутко покинути. Я куплю собі словаря і книжок та так нашпигуюся за літо, що хоч в Англію і то не страшно. Не знаю, як в Англію, але куди-небудь за границю в гори я таки, може, зберусь сього літа, чогось мені здається, що там краще можна поправитись, ніж по наших варварських, хоч і дорогих Кримах та лиманах. Мені все лікарі провадять, що вся моя біда в малокровії та в нервності, а якби не се, то з моєю ногою можна б жити в згоді, хоч зовсім бути такою, як у людей, вона не може, в пій є укорочення і хронічний вивих, бо все-таки в ній кості вже не так стоять, як треба, і сьому порадити не можна. Але як не судиться в заграничні, то треба вже хоч у гадяцькі гори їхати, а то в наших волинських Нідерландах дуже вже плаксивий клімат. А коли Ви думаєте вибиратись в Париж? Ви жалкуєте, що я не писала Вам нічого про тутешнє життя, але се того так вийшло, що властиве не було такого життя, щоб про нього було цікаво писати і читати. Заносилося було па різні редакційні спілки, але при тому показалося стільки крутійства з боку різних русько-українських братів, що ие знаю, як кому, а мені то й згадувати про сі спілки бридко. Я пе можу звикнути до такого «братерства», що ходить єзуїтськими дорогами. Я плюнула і на ті «Дзвінки», і на їх редакторів. Досить з мене їхньої лайки (я писала, наприклад, від імені товариства, , а мене за те лаяли «анонімним писакою» — от і звичаї



ввронейські), як схочу лаятись, то се й дома є з ким. Я вже й так уважаюся тут за enfant terrible бо при-йшлось мені раз показати незалежність думки при меценатах та при батьках України ■— бідна вона з такими «батьками» правдянського толку. Страх, як вони грають такими словами, як «толерантність», «моральна тиранія», «патріотизм», «українство» і т. п., обертають їх на всі боки, як самі хотять. У них, наприклад, «толерантність» вимагає миритись з клерикальними виданнями «Просвіти» і навіть підтримувати їх, а коли хто намовляє своїх товаришів до якого іпшого видавництва, то се вже виходить «моральна тирапія»; для них видання «Ист[орических] песен» А[нтоновича] і Д [рагоманова] здається дуже патріотичним ділом, а інші видання самого вже Драгомано-ва — антипатріотичним. Коли хто каже, що він не признає «Житій святих» для народу, то се вже у них «нетолераит-пе відиошения до людей з релігійними переконаннями»... Одним словом — логіка! А вже що у них значить слово «українство», то я не берусь роз’яснити, бо те, що я чула на сю тему, зливається в моїх думках в хаос такий, що з нього жаден бог світу не створив би. Наприклад, інший раз людину винуватять в проступку проти «українства» за те, що вона мало ходить в гості до тих, що уважають себе українцями par excellence 51, і, знаєте, се проступок дуже великий, від нього недалеко вже й до «ренегатства». Якраз недавно одного мого друга мало-мало що ренегатом не прославили за те, що не всім «столпам» новорічні візити поробив і не всіх з іменинами поздоровив. Тільки щоб бути справедливій, то треба сказати, що таку мірку вживають і люди іншого напрямку. Так, наприклад, так звані «політики» (хай мене грім уб’є, коли я знаю, в чім виражається їх «політика»), коли знають, що хто-небудь ходить в дві-три українські господи, то вже вони рішають а ргіогрі, що се, певно, якийсь «вузький націоналіст» і навіки пропащий культурник» (а у них се погибельний термін!). Таким способом, часом буває, що один' і той самий чоловік одночасно має славу і «вузького украйно-філа», і «ренегата-зрадника»... Aber, «es ist eine alte Ge-schichte». Ви її знаєте, може, краще мене. Я думала, що тут винна кружковщина в тому, що люди видумали собі таку чудну мірку для політичних дереконаннів, але ж мій друг (той самий, їдо мало не попав у ренегати) каже, що тут і кружковгцини иастоящої нема у сих людей, а єсть тільки у кожного з них mania grandiosa52 в великій степені, іменно кожний з них думає: «Fetat c’est тоі» 53, ну, а звісно, коли хто не поважає такої людини, то чинить сим справжній Hochverrath54. Не знаю, може, сьому й правда. Окрім сих людей, одержимих mania grandiosa, єсть ще багато людей, що мають, здається, за принцип речення: «Куди кобила, туди й лоша» (ся фраза була раз виголошена в формі тосту на одному патріотичному вечері), і вони-то й складають «громадську опінію», звісно, так, як їм кобила прикаже. Єсть інші люди, інші товариства, що мсише певні в собі і більш уважні до чужої репутації, але ж вопи не складають «громадської опінії», бо раз, що їх мало, а друге, що вони сим не займаються, маючи багато роботи коло своєї і чужої науки та коло різних «вузькопрактичних» речей. Сі інші товариства ще по більшій часті в початку, так сказать, в ембріоні, і через те про них не можна ще нічого рішучого сказать, бо вони ще й самі не знають, що з них вийде, але можна все-таки думати, що вийдуть люди, бо вони все-таки мають людські ідеї, добрі заміри і ні краплі крутійства, а до того пе знаходяться ні під чиєю ферулою, так що мають свою волю в своїй хаті, у нас же се багато значить.

Ну, годі, однак, на сі теми, бо вже пора мені кінчать, а треба ще про інше поговорить. От тільки ще Вам один приклад правдянської етики: один «високоповажний» був з своїм другом меценатом в одній збірній компанії, де случайно повелася розмова не дуже приємна обом друзям (сьому були винні двоє enfants terribles), після сього через якийсь час «високоповажний», спіткавши господаря хати, де збиралась та компанія, говорить йому: «Дуже шкода, що ви допустили до такої прикрої розмови, бо от мій друг міг би дати Вам грошей на видання українського збірника, а тепер, звісно, по дасть». Треба при сьому сказати, що ніхто тих грошей і пе просив. «Все куплю»,— сказало злато», та не знаю, чи станеться по його слову...

Ви педовольні, що я послала до «Життя і слова» такий нецікавий матеріал, але, Франко просив у мене, власне, сього. Не знаю, чи буде цікаво, як я пошлю туди нісні баладного змісту (теж сирий матеріал, бо довести до пуття я не вмію). Миша, певне, міг би написати й краще, але він тепер дуже зайнятий, вчиться до екзаменів, а разом з тим він лаборантом при фізичному кабінеті, так що часу як відміроио. Як Ви думаете, чи моя поезія такого сорту, щоб її триматися хоч одною рукою, чи краще поступить по раді одної маминої байки: «Як ліра грас поганенько, її покинути швиденько!!»? Я цікава знати Вашу думку. A propos (чи краще sans propos l) — чи був де надрукований мій «Брюс»? Я нічого не знаю про нього.

Ви питали колись про Сердешного, се дуже молодий хлопець (20 л.), не конче освічений і дуже погано вихований, до того ж, під міцною правдяпською ферулою — що з нього хотіти? Врешті, він, моя^е, що вилюдніє, як підросте.

Ну, бувайте здорові, а то я розбазікалась без краю. Та скажіть мені яке добре слово.

Ваша Леся

Чи знаєте, що «Зоря» і «Дзвінок» вже заборонені в Росії? Се для них великий підрив.

Пишіть мені в Колодяжне, бо ми хутко їдем туди, от, може, 10 апреля.

121. ДО Є. І. ДРАГОМАНОВОЇ

Перед 29 квітня 1894 р. Колодяжне

Христос воскрес!

Милая бабушка! Поздоровляю Вас з празником, бажаю Вам здоров’я і всього доброго, щоб нам з Вами весело провести час, як будемо літом у Вас. Ви ж не сердитесь, я думаю, на нас за те, що ми не приїхали до Вас на Великдень? Давно ми не були дома, то наші всі вже за нами заскучали, а ми за ними, і хотілося нам сі свята дома побути. Може, по святах знов у Київ поїдемо, то знов з місяць там пробудемо, але ще не знаю, чи так се буде, бо ми ще сього не рішали. Я, здається, писала Вам, що я покинула учиться рисувать, бо то було трудно при моєму здоров’ї ходити в школу і сидіти там довго. Може, я буду зимою жити у Києві, то знайду такого учителя, щоб учив рисувать мене дома, бо мені таки хочеться вивчитись.

У нас тепло і гарно, весна настояща, я люблю такий пізній великдень. Тільки мені скучно, що Миша не приїхав до нас, але що ж робить, коли не можна?

Бувайте здорові, милая бабушка, кланяйтесь від мене Антоніні Семенівні і всім зиакомим, поздоровіть їх за мене. Цілую Вас міцно!

Ваша внучка Леся

122. ДО М. П. СТАРИЦЬКОГО

4 травня,1894 р. Колодяжне

Високошановний Михайле Петровичу!

Засилаючи своє вітання сердечне в сей веселий день, бажаю Вам здоров’я, сили та віку довгого, щоб ми ще довго бачили Вас па роботі у першій лаві працівників наших. Втішно єсть думати, що иастав-таки час, коли замовкло всяке глузування та клепаиьтя, а вимовилась вголос честь і дяка, справді належна тому, хто увесь вік свій дбав, «щоб наше слово не вмирало». І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів (я вірю, що так воно буде!), тоді, спогадуючи перших робітників, що працювали на невправленому, дикому ще грунті, українці, певне, спогадають добрим словом Ваше ймення.

Мені судилося жити й працювати у тяжку добу — хто зна, чи діжду я кращої! Я знаю, яка тяжка й терниста путь українського літератора, і через те я можу добре розуміти і признавати Вашу пращо і Ваші заслуги. Розумію й признаю я і те, що моя власна робота була б мені тричі тяжча тепер, якби пришилось працювати на непочатому перелозі, на неораній ниві. Тож тепер, хоч запевне в сей день Ви приймаєте безліч красномовних вітаннів, прийміть не красномовну, але щиру дяку від Вашої молод-тої товаришки по роботі, від щирої прихильниці Вашого талану і праці на користь України, прийміть її від

Лесі Українки

Колодяжне, 22 квітня 1894 року

123. ДО М. П. ДРЛГОМАНОВА

23

5 травня 1894 р. Колодяоіспе 18 jy 94



Дорогий дядьку!

Ваші «Забележки» і лист я отримала 19/IV, спасибі Вам за них! «Забележок» я ще не дочитала до кінця — маю дещо таке, що треба дочитувати, не гаючись, але між іншим я читаю-таки «Забележки», бо вони мені дуже цікаві. Окрім мене, їх у нас ніхто не важиться читати — тверда річ болгарщипа! Я думаю, що Ви отримали, нарешті, хоч маминого листа від 19/IV, а то ж чиста біда з тими листами — невже Ви не отримали того, що мама писала в марті (окрім того, що був посланий вкупі з моїм)? На всякий случай, я повторю, що вона писала там про мій замір їхати в половині мая за границю, якщо тільки Ви не будете проти сього і якщо не помішають які незалежні від нас обставини, як-от колись тиф та інші напасті. Тільки сі дві причини й можуть розбити мій замір, а більш ніщо, бо він дуже твердий. Я б хотіла отримати скоріше відповідь Вашу. Пишіть теж докладніше про Ваше здоров’я і плани на літо. У мене ж тим часом один план, про який тільки що написала, і я більш ні про що не можу думати, се навіть не дав мені нічого свого писати, а тільки переклади та компіляції. Нема ще дисципліни думки! У Вас би мені її вчитися. Цікаво було мені те, що Ви пишете з поводу Ренана. А Вашого товариша, що звернув Вам назад книжку Ренана, давану для його сестри, я, як живого, побачила — так се на нього схоже! Діло в тім, що він і сам «виріс» з певними поглядами», та так з ними і зостався до сеї пори, а в сестри його, здається, ніколи й не було ніяких «поглядів». Щодо самого Ренана, то деякі студенти, мені відомі, його читають, і що з того читання виносять, того не знаю, бо якось се ні в чім не виражається. Ті земляки, яких я Вам описала, здається, справді в читанні «отих Реиапів» неповинні, але що те читання не всіх вирятувало від попівсько-розкольницького туману, се я теж знаю. Я знаю, наприклад, одного ще молодого чоловіка, що Ренана читав, а ще в часи початку «угоди» сушив собі голову над тим, кого слід підтримувати, чи уніатів, чи православних (якось у нього вийшла така дилема!), і мучився довго над тим entweder — oder поки додумався до weder — noch2 (то й то не знаю, чи наміцно додумався). У нас, бачте, сидить у многих головах ідея про «дві правди», що ми, мовляв, можемо бути собі і вільнодумцями, і Ренанів читати, а для мужика це «опасно», та й нащо його, бідного, з «не-посредственности» збивати, «аналогізмом роз’їдаючим» душу труїти, од рідної традиційної релігійної «ночви» одривати. Шкода тільки, що піхто не зна як слід, яка вона, тая «почва». Не можу з певністю сказати, щоб не взяти гріха на душу,— але мені здається, чи не походить ся думка про «дві правди» ще й від панського страху перед освіченим мужиком, що ось-то мужик, начитавшись усякої премудрості, зовсім «от рук отобьется»... Може, сидить у них в голові формула: освічений чоловік — пан; а що ж буде, як усі мужики та почнуть вилазити у такі цани? «Усе пани, усе пани, а хто ж буде свині пасти?» Звичайно, що свині пасти не дуже весело й приємно...

Тії люди, що на їх я покладаю надію, принаймні хоч у «двох правдах» не грішні, єсть у них і звичай мови європейські учити, а се таки вимагає трошки праці, бо, вийшовши з гімназії, ніхто ніякої мови не знає навіть настільки, щоб з словарем читать. Дехто з моїх товаришів, вивчившись по-французыш та по-німецьки, тепер береться до англійської та італьянської мови, хоч взагалі до англійської мови ще дуже мало хто приступається, бояться її трудності (більш міфічної, на мою думку, ніж дійсної).

Вашу думку про мої поезії я й тепер розумію, але, звісно, буде краще, коли ми з Вами трохи згодом детальніше про се поговоримо. До своєї книжки, хоч вона видана тільки торік, я відношусь тепер досить критично і якби видавала її сей рік, то, певно, б видала інакше. Взагалі я уважаю моє теперішнє життя й працю за Lelirjahre 55, я знаю, що багато дечого виходить у мене або недоладним, або незграбним, та, може ж, я таки колись вилюд-иііо, а «не уподоблюся крученому барану в християнському стаді, яко Терешко» або яко поети, що пишуть у «Правдах». Ви не думайте, Сивенький не з поповичів, віп і в університеті був (хоч і не добув) і європейські мови трошки знає, а тільки дуже вже в нього «натура поетична». Він собі добрий чоловічок, але якийсь враг павів його на думку, що він повинен і може бути і Тір-теєм, і Арістофаном, і ще не знаю чим заразом. Ліричний поет з нього був би добрий, а до політики не та голова, та, властиве, не його голова і видумує те, що він в вірші та в прозу заводить, він скоріш «бере готового» від старшин Тіртеїв. Я не про нього писала, що йому 20 літ, а про Сердешного, Сивенький багато старший. Що таке Любенький, не знаю і не читала я його, псевдонім же нагадує мені одну знайому фамілію, що носив досить пришелепуватий панич з молодих українофілів, коли се він, то не завидую тому, хто мусить читати таких авторів! Тип галицького поповича єсть і у нас, з таких найбільш складається «темна сила». Але цур їм проти ночі згадувать. Годі вже сього, хай ще на потім зостанеться. Бувайте здорові, мій дорогий дядьку, та пишіть мені, не гаючись,— «czekam Waszego listu, jak ziemia rosy niebieskiej» 56.

Ваша Леся

Вітаю і міцно цілую дядину і Раду. Як мені хочеться бачити їх і Вас!

Олеся дуже хоче їхать зо мною, і я дуже б хотіла, щоб вона поїхала, та трохи боюся брати її на свою відповідальність. Хоч і буду старатись, щоб її пустили. Як Ви думаєте про те, щоб їй поїхати?

124. ДО А. С. МАКАРОВОЇ

2

14 травня 1894 р. Колодяжне 1В у- 94



Дорогая Антоніна Семеновна!

Боже мій! Ще Ви ізвиняєтесь передо мною за свій лист, коли се мені треба тисячу раз просить прощення у Вас за свій нікчемний спосіб переписки. Але я перед святами саме вибиралася з Києва — додому приїхали ми в середині страсного тижня,— а на свята ще не ввійшла настільки в колію життя, щоб засісти за писання листів. Так я Вас і з Великоднем не поздоровила, але все одно я й без свята завжди бажаю Вам всього найкращого, якби ж тільки мої бажання мали яку-небудь силу!

Жалко було мені Вас, читаючи про Вашу тугу після великодньої заутрені, хоч мушу сказати, що я б далеко спокійніше віднеслась до сього всього, бо я не бачу великої біди в тому, що служителі церкви гублять так свій авторитет, та й вообще я мало думаю про всякі авторитети, стане ще їх на наш вік доволі. А от що народні чтенія не клеяться, то се, по-моєму, гірше, і інтересно було б знать, через що іменно вони пе клеяться. Саме ж неприят-не — се те, що Ваше здоров’я погане, але, може, воно вже поправилось? Надворі така розкішна весна, що ніхто не повинен слабувать! От і я тепер зовсім здорова, а то було вже так розкисла в Києві, що аж противно було самій на себе дивитись. Та мені ніколи тепер боліть, бо я збираюсь у велику дорогу, за границю, то все-таки сили треба, тим більше що приходиться їхать самій, нікому мене проводжать. Та се дарма, мені не першина самій їздить, а тут чи за границею, се все одно — машина скрізь однакова. Бачите, який з мене циган,— як тільки літо, так я й в дорогу! Та вже, видно, така моя доля. Впрочім, на сей раз, може, доля й не винувата, бо се таки моє давне бажання, і я ще не знаю, чи позволить ще тая самая доля справдити його. Виїду я, якщо виїду, коло 15 мая. Коли вдасться мені поїхать за границю (а я таки зовсім серйозно збираюсь), то певне, що я в Гадячі сього літа не буду, але ж се нічого, жива буду, ще не раз приїду, а за границю не можна відкладать, бо туди не так-то легко зібратись, як в Гадяч... Ах, люба Антоніно Семеновно, нащо Ви мене так ідеалізуєте? Я справді боюсь сього! Адже коли хто розчарується в своєму ідеалі, то зараз йому хочеться розбиті» сой ідеал за те, що він нібито брехав. Ну що, як Вам коли захочеться розбить мене? Звісно, Ви такі добрі, що не розіб’єте, та все ж мені се буде гірко. Мені не одні Ви казали, що при мені люди робляться луччими,— сьому я б хотіла вірить, бо се був би дуже щасливий дар. Все-таки не уважайте мене за ідеал, бо я не варта сього, скажу більше — ніхто не вартий сього,, бо ідеал — се ідея, а не людина. Не вірте в мою іде-алміість, а вірте тільки, що я Вас люблю і бажала б Вам справді «неба прихилити», та тільки не знаю, як се зробить. Цілую Вас міцно і прошу вперед не ізвиняться за свої письма.

Ваша Л. Косач

125. ДО G. І. ДРАГОМАНОВОЇ 7 червня 1894 р. Колодяжне 26 мая, Колодяжне.

Милая бабушка!

Сьогодні виїжджаю з дому і завтра буду за границею. Вибачайте, що не писала Вам досі і навіть не подякувала за ті гроші, що Ви мені прислали,— спасибі Вам за них, вони мені дуже придалися; я тепер зовсім не мала часу писать, бо так була зайнята зборами у таку далеку дорогу, що ніколи було писати листів. Але все-таки не хочу я виїхати, не написавши до Вас, от і присіла па кілька минут.

Простіть, що не багато пишу, через півчаса їхати треба. Напишу Вам вже звідти більше, як приїду. Напишу Вадо про дядька, в якому здоров’ї застану його, і про всіх наших болгар напишу. А тепер бувайте здорові! Не знаю, чи сей рік побачимось, але й то може бути.

Нехай Антоніна Сем[енівна] не сердиться, що не пишу їй, я вже їй з-за границі напишу, а тепер страх часу не маю. Кланяйтесь їй від мене. Цілую Вас міцно, милая бабушка, пишіть мені в Софію.

Ваша внучка Леся

126. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

2

14 червня 1894 р. Софія 18yj93



Люба мамочко!

Не написала я тобі вчора, бо ще мені так шуміло в голові з дороги, що й руки мене не слухали. Я провела три ночі підряд в дорозі од Львова сюди, через те досі не можу оговтатись як слід. Врешті, все-таки я здорова зовсім, і нога не болить, а в голові трохи морочиться, то се річ пуста. Я так рада, що приїхала сюди, що коли б за се треба було б заплатити й справжнім яким лихом, то я б прийняла його з легким серцем. Мені тут всі дуже раді і панькаготься зо мною, як з лялькою. Дядина і Рада зустріли мене тут па вокзалі з дівчиною болгаркою і повезли до себе. Дядька на той час не було дома, він був на лекції. Поки я переоділась з дороги, він приїхав і покликав мене до себе. Стрівання його не дуже стурбувало, тільки все-таки в рухах і в голосі видно було велику нерв-ність. Ми поговорили з ним трошки, все більш про мою подоріж, то про інші посторонні речі, потім ми заставили його лягти спати (він завжди спить вдень якийсь час), а самі пішли. Коли він встав, то зараз покликав мене і все розпитував про Київ, про вас усіх, про-Гадяч, був у доброму настрої і досить голосно говорив. Голос у нього тепер трошки хриплий і часто міняється, але він може говорити багато, тільки що мова виходить уривчаста. Здоров’я його трохи ліпше, спить він ліпше і болів нема дуже великих. На лекції він щодня їздить, і вони його не дуже томлять. Ходять до нього в гості болгари і один росіянин, розповідають йому різні теперішні справи, од-відують його.

Щодо тих quasi революцій болгарських, що у наших газетах писали, то се наполовину була брехня. Рада була на той час в гостях, верталася додому через усе місто і не побачила революції. Рада дуже гарненька дівчина, чорнява дуже, тоненька, похожа на француженку, по-руськи і по-болгарськи говорить з французьким акцентом. Дядина і Рада говорять дуже добре по-болгарськи, а дядина по-перше ніяк не могла говорити зо мною по-українськи, все на болгарське звертала, але тепер то вже зовсім добре говорить. Міка говорить тільки по-болгарськи, по-фрапцузьки трохи розуміє, але не хоче в сьому признаватись, бо чогось терпіть ие може сеї мови. Міка гарненьке хлоп’я, дуже швидке, але досить лагідної вдачі. Маусіком він ие хоче зватись. Дорини картинки йому сподобались, а потім ми з ним якось знайшли в моїй записній книжечці той «жабчин портрет», що колись мені Дора у Київ прислала, «портрет» сей дуже йому сподобавсь, більше всіх картинок, так що я йому дала його, а Рада почала дражнити Міку, що се його власний портрет, бо вони всі дражнять Міку «жабсышм офіцером», він же дужо радий назві «офідерин», та не знає, як думати про епітет «жабські».

Рада дуже жалує, що Олеся не приїхала зо мною, а дядько сподівається, що таки ще її побачить, та й я думаю, що так воно буде.

Я тепер ще якось пе знаю, що писать, з чого починать, так багато всього перекидається в думках. Напиши мені який questionnaire а я тобі буду тоді систематичніше писати. Напиши мені, де тепер Миша і куди маю йому писати. А тепер я скінчу, бо чогось не можу писати, не встановилися ще думки. Кланяється вам усім Рада і просить передать, що вона всіх цілує. Дядька і дядини нема тепер дома, дядько поїхав на професорську раду, а дядина пішла в гості до якоїсь болгарської дами. Ліда з чоловіком ще не приїхали, сьогодні було од них з Лондона письмо, але з нього не видно, коли мають повернутись додому.

Ну, бувай здорова! Цілую тебе, папу, Лілю і малих. Лілі хутко писатиму, от, може, завтра, а на сьогодні нехай вибачить, не можу ще. Ще раз бувай здорова!

Твоя Леся

P. S. Щось чудне з моїм «Атта Тролем» — Маковей його не отримав, і через те він не друкується. Що б то значило?

127. ДО М. І. ПАВЛИКА

27

9 липня 1894 р. Софія yj 94



Високоповажаний добродію!

Не хотячи, відплатила і я Вам довгою мовчанкою. Вибачайте, бо я тут зовсім не завважаю, як іде час і ко-торе там у людей число (сьогодні я не одразу згадала, в якому я місяці!). Спасибі Вам за «Брюса», що прислали, і простибі за рахунки, через них почасти я так довго й з відповіддю збиралась. Я тепер не знаю гаразд, як воно буде, виходить ніби так, що грошей на «Народ» досить, а з другого боку виходить так, що дефіциту 157 зр.2 (чи так?), чи сей дефіцит приймає Arb[eitgeber]!, чи ні, я не знаю, інакше не буде, як треба його спитати. Як буде з авансами надалі, я теж не знаю, бо коли Ви не будете, може, далі редактором, то я не знаю, які будуть відносини Arbeitgeber’a до «Народу». Заводити нові рахунки і починати нові відносини я не маю права, отже, я гадаю, що краще мені пождати, що покаже з’їзд, а там вже побачимо. Моє діло триматись точно того, що казав мені Аг-beitgeber, і повідомити його точно про справи, для нього цікаві. Коли Arbeitgeber скаже, що я не мала права вважати на рахунки «Хлібороба», то я вважатиму своїм обов’язком вернути йому 200 г[ульденів], хоч тепер ще не знаю, де я їх возьму. А може, він не признає сих 400 г[ульденів] («Хлібороб» і кандидатура) і залічить 293 г[ульдени] остачі з «Народу» па рахунок авансів чи там як інакше, то се теж його діло. Я розумію, що Вам нема жадної приємності описувати прикрий стан справи, тож і не беру Вам його за зле, а тільки що він прикрий, то правда. Сумно, що «Хлібороб» не стоїть на своїх ногах. Ну, та що вже говорити. Після розмов у Львові і листів з Галичини до дядька я зложила собі не дуже оптимістичний погляд на тих людей, що звуть себе радикальною партією, я не бачу в них ні енергії, ні щирої віри в своє діло, ні навіть властивої партії, се видно навіть з їх власних слів, а ще більше з їх поводіння. Як се можна, щоб партія не кивнула пальцем для рятунку своїх газет (принаймні тоді, коли ще признавала їх своїми), а рятують їх інші люди. Коли ж партії сі газети були невлад, то треба було заложити інші і все-таки що-небудь робити, а не тільки «будіровать» Вас. Як вони собі хотять, а Ви все-таки діло робили (хоч і не так, як їм хотілось), тим-часом як вони все збирались здивувати світ чимсь надзвичайним. Ну, пождемо ще з’їзду, чей, там щось виявиться. Тільки я, так як і дядько, не розумію, нащо то треба ділити з’їзди радикальної партії на офіціальний та неофіціальний, на один кликати мужиків, на другий ні. Сі з’їзди без мужиків (партії мужицької par excellence) похожі на з’їзди якихсь диктаторів. Так само я не знаю, нащо ставити кандидатури такі, що вже напевне не вийдуть добре? Мені все здається, що Ви даремне подались у Броди,— чому Ви не йшли туди, де Вас люди знають? Я не бачу користі з того, якби Вас навіть вибрали у Бродах,— що з того? Хіба Ваша робота там? Врешті, я, може, так думаю через те, що не знаю «місцевих обставин», правда, мені нема звідки їх знати, отже, я вимовляю свою думку так, як вона в мене зложилась. Ще теж я не розумію, чого вибори так дорого коштують, адже подорожі і льокалі не така вже дорога річ. Коли ж гроші потрібні «для впливу», то їх шкода на се, бо се зпачить оплачувати деморалізацію. Ліпше обернути ті гроші на що кращого. Міцна партія мусить мати вплив і без грошей, а інакше її вплив нічого не варт, хоч би й як багато коштував. Така знов моя думка, і я знов її кажу, не думаючи про «місцеві обставини». Arbeitgeber казав, що на сі вибори він не обіцяв напевне підмоги, але, може, й зробить що-небудь. Ой, коли б Ваші люди 'знали, як-то легко йому справджувати свої обіцянки, та коли б вони навчилися в нього справджувати їх... Щодо дарунків (між іншим — не треба було, щоб дядько знав мов «ка-сательство» до них), то було б добре, якби замість віпка була книга «English and Scotch ballads» Child’а57, але треба щоб Ви знайшли спосіб порадитись про се з Arbeitgeber’oM. Се книга дорога (коло 200 franc58), та й чи не занадто вона мудра для земляків дядькових? Тільки се був би приємний дарунок, бо дядько дуже журиться, що не може її купити, бо дорога, а тим часом се гарна і потрібна для нього фольклористична книга (пісні баладного змісту у всіх пародів). Так от нехай думають земляки. Коли буде книга, то сказало написати так:

1304—1894, Гадяч

Михайлу Петровичу Драгомапову, славному борцю за волю, освіту та економічний добробит русько-українського народу.

Щодо яких інших дарунків і написів, то я нічого но знаю. Щодо «Поступу» і т. п., то дядько вже сам писав про се.

Ми вам пришлемо хутко, може, одну статтю напів’-юмористичну, за неї мене, може, колись розірвуть, коли довідаються, що се я, але нехай! Ще я пришлю Вам переклад статті про Біблію. Дядько радить мені заїхати в Коломию, та я, відай, так і зроблю. Буду, певне, в другій половині іюля. Врешті, я ще напишу. Бувайте здорові. Пишіть.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   32


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка