«наукова думка»



Сторінка9/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   41

90

нина Оболоні, усі луки й луги на далекій Десні, і за Дес­ною, і за Дніпром неначе вкрились чорним сукном. А ввесь Поділ вже горить огнями, розкиданими по місті до самої Почайни. Он горять електричні білі огні довгими рівними рядками по великій улиці, горять купками й ні­би букетами по майданах і попід закругленими горами коло монастирів та торжків. Он берег Дніпра в закругле­ній гавані та коло пристанів неначе облямований смуж­кою з ярих білих ліхтарів. Посередині Подолу ніби горять червоно-жовті написи над сінематографами. А подекуди блискають, мов червоні зорі, червоненькі огні в вікнах до­мів, розкидані вередливими чудними взорцями, поплутани­ми в чудному безладді. На довгому рядку пароходних пристанів в ятках, поставлених на суднах, лиснять пре- густо червонуваті дрібні, ніби огняні, цятки та плямки, гус­то скуплені, неначе зірки на небокрузі. Ця червоняста сму­га червоніє, мов торочки чорного покривала. По Дніпрі на пароходах знов миготять в вікнах на воді червоні вог­ні, неначе на смузі розтопленого олива. А десь далеко на Оболоні, десь аж коло Почайни, окроме од міста, біліють ярі білі електричні ліхтарі опрічними двома купами коло забудування артезіанських колодязів. А ондечки, ще далі вгору, на безмежному темному просторі десь блискають малесенькі огні, певно, на пароходах або на плотах на Дніп­рі та на Десні. Перед моїми очима розстелялось ніби чор­не велетенське полотнище чорного оксамиту, затканого й повишиваного огняними взорцями.

А далеко-далеко внизу ясного випогодженого обрію лисніла широка рожева смуга, неначе ця безмежна картина була обрамована з того боку на північ закругленими роже­вими рамами. Там оранжевий захід помаленьку й ледве при­мітно вже змінявся на веселий рожевий ранок десь в безмір­ній далечі за Дніпром, як буває в далеких північних краях.

Я довго милувався цією величністю картини, яку до­велось мені бачить вперше на віку. Яка краса! Якими при­красами багата природа закрасила прегарний Київ! Не­дурно ж письменники звуть Київ городом-красунем. На горах, на кручах я бачу одлиск рожевого вечора. Небо однизу на північ ніби тліє й жевріє смугою. А передо мною нанизу темна ніч вкрила рівну широчінь, скрізь за­сипану вогнями, ніби великими зірками.

А надворі на горах все потроху поночіло. Чорні тіні по­маленьку піднімались вгору на вищу терасу, неначе лізли

91

вгору з темного, аж чорного Подолу на покати й кручі, плазували ледве примітно, мов чорні гадини, помаленьку рачкували вгору, мов чорні раки клешнями, і вкривали жовті доріжки по нижчих терасах, що виганялись над Подолом, неначе три піскуваті коси над берегом моря. На ясну червонясту смугу вгорі несподівано впала подовжаста хмарка й заслонила ті рожеві рами чорною заслоною. Кру­гом мене в одну мить погас одлиск навкруги. Я стояв і слухав мелодії далекого оркестру за шпилем. Мелодії про­стують сюди поза горами ніби навпростець, б’ються об високий закрут стіни й одбиваються на широкий порож­ній, не зарослий деревами, простір з силою й виразністю, сливе не ослабленою.

Мене вже трохи втомила ця довга галерея картин та виглядів. Ноги обважніли од ходні. Я попрямував далі понад кручами, щоб вернуться в свій час додому. Але за од­нією повороткою я знов стикнувся з картиною, перед кот­рою мусив спинитись і подивиться вже несамохіть: така вона була гарна й оригінальна, а мені до цього часу й не до­водилось бачити її вночі, в темряві. Трамвайний спуск аж вдарив мені в очі своїм ярим світом, аж очі мені засліпив.

Дивлюся я, од темної трамвайної станції на самому краєчку кручі простяглося шість широких арок з стовпчи­ками, закруглених зверху, неначе в широкій галереї. Ці усі арки галереї були помережані ніби взорцями з рам і за­склені, і мені здалеки здалось це усе якоюсь оранжереєю, що світилась наскрізь, бо була засклена тахлями в мере­жаних чудернацьких шибках з обох боків. Ці ясні арки галереї все нахилялись униз одна нижче од другої, ви­сіли навскоси, неначе вони були поставлені не на землі, а збудовані й притулені до крутого покату кручі. Мені здалось, що ця галерея висить в темряві назукіс над бе­зоднею, причеплена до станції, теліпається на повітрі, за­глядає в глибоке чорне провалля і, нахилившись та вису­нувшись над безоднею, заглядає в його. От-от впаде, шу­бовсне!

Я тільки очі витріщив з дива і сам до себе засміявся. Мені здалось, що цю іграшку почепили незмисленні діти без тями в голові. На мене найшов острах, що ці дурні арки от-от незабаром одчепляться й шубовснуть в чорну глибочінь. Незабаром я побачив, що з дна глибокої чор­ної безодні ніби котиться потихеньку вгору ясний білий чималий клубок, неначе вирнув з темряви, а далі за ним

92

вигулькнув з темряви вагон, червоно обмальований, з ти­хим, неясним, неначе потайним світом всередині. Мені уявилось, що якась допотопна летюча звірюка з огняною пащекою плазує вгору та вгору. І без найменшого шуму й навіть шелесту вона всунулась в ясну галерею і в мент спинилась. В одну мить разом одсунулись усі дверці в ва­гоні, поставлені рядочком назукіс, і звідтіль висипались не люде, а ніби темні силуети в брилях та капелюшах і тихесенько, без шуму пішли врозтіч та все вгору по гра­нітних сходах. А натомість по другий бік, ніби з-за тем­ної рами сінематографа, висунулись інші силуети постатів, посунулись за вагон і десь зникли й поховались. Те за­вальне здоровецьке допотопне дивовище знов без стукоту, навіть без шелесту тихо посунулось з галереї наниз, пома­леньку покотилось у безодню й зникло, і я тільки вглядів, як покотився круто навскоси, сливе сторч, навздогінці на­че здоровий огняний ніби метеор на чорному небі і тихо впав кудись в чорну безодню.

Я задивився на цей нічний пейзажик і довго милував­ся ним, все кмітив несамохіть, як ніби чиясь небачена ру­ка кидала огняну опуку то вгору, то вниз, і та опука то котилася наниз, то сунулась і плазувала вгору й тягла за морду, залигану ніби налигачем, якусь чудну здоровецьку червонясту животину з куценькими ніжками.

А чорні силуети все ворушились, сунулись та миготіли в якійсь ніби оранжереї, сповненій ярим білим, сливе со­нячним світом. І мені уявилось, що я й справді в сінемато­графі й дивлюся на картину німих, але ворушливих тінів; так усе там діється тихо, ніби потаєнці, без усякого шару­діння. А гук музики б’ється об стіну коло мене й вигра- ває, аж лящить. А тіні все сунуться й ховаються ніби за чорні рами і в мент зникають достоту так, як у найкращо­му сінематографі. І я сподіваюсь, що от-от незабаром по­винна спасти зверху чорна завіса й заслонить цю картину, що замиготить огняний напис на їй й покаже, що на кар­тині з’явиться далі згодом.

Але музики голосно грали, а чорна заслона не спадала, а тіні все ворушились, на зміну їм висипались з вагона інші. Над горами і внизу серед чорної ночі було тихо, аж мертво. Нігде не чути ні згука, ні найменшого шелесту на деревах та в глибоких узьких ярах. Я все дивився на ту картину, неначе на якусь ілюзію. Недалечко од мене ма- нячіло над кручею кільки людських темних постатів, кот-

93

pi так само з уважливістю милувались тією оригінальною картинкою. Але десь за стіною почувся далекий стукіт та гуркіт, неясний, неначе одляски. глухого далекого грому. Гуркіт наближався, ставав дужчий і чутніший. А далі за стіною за углом загуркотіло й застукотіло так, що аж гора застугоніла й задвигтіла. Дивлюся я в темний куток на крутій поворотці за стіну, а звідтіль неначе посипався з-за угла стіни гвалт та скрипіння, рипіння та стогін, неначе, як кажуть в казці, «стукотить, гуркотить — сто коней бі­жить». І несподівано з-за угла стіни з вузького Свято- полк-Михайлівського переулочка висунулась ніби огняна пащека, закручувався освічений тулуб якоїсь звірюки або змія, усього в огні. Звір з’явився увесь, затріщав, залу- щав, загуркотів і раптом, в одну мить спинився коло ма­ленької станції. Станція од одлиску з вагона ніби зайня­лась одразу. А з вагона посипались люде, бігцем побігли й поховались у веранді коло станції.

Мої ілюзії зникли, неначе погасли в одну мить, ніби на їх дмухнув дійсний, реальний трамвайний звір. Я вмить опам’ятавсь.

Час був вже пізній. Я вернувся додому. Але дома в моїй уяві неначе все манячіли недавні гарні вигляди та картини, часом виникали з такою виразністю з усіма дрі­б’язковими частками, неначе я бачив їх перед собою уявки. І мені все здавалось, що я був в якійсь картинній превели­кій галереї, надивився на усякові великі й невеликі карти­ни та пейзажі, утворені з такою штучністю та художністю, з такою невимовною красою, якої я ще й досі не бачив. Мабуть, були великі естети наші давні київські князі, ко­ли вони вибрали це саме місце над горами для свого житла й для молитви перед тутечки ж поставленим Перуном.

Не менші естети були й ті, котрі оброблювали ці дикі колись гори, кручі й «яруги», як каже літопись, ті укра­їнці, що обробляли ці кручі й обсаджували їх топьлями та кленками з великою вподобою. І мені стало зрозуміливо, чому ці колись стрімкі й дикі гори й тераси стали такі гарні та препишні, чому од цих милих та гарних і долад­них «Ламаних гір» князя Владимира по всіх закутках по­дихає естетизмом, красою й подихом високої поезії, котра, як відомо, так надила й чарувала геніїв, таких великих естетів та поетів, як Гоголь і Тарас Шевченко.

1910 року.

ШКОДЛИВЕ ЯГНЯ

Оповідання

І

аз якось в одному селі в Васильків- щині, після зелених свят, невеличкі діти отця Нестора, Соня, Кость та Володь вже перед вечором пішли

гулять на вигон. Цей вигон був зараз за оселею отця Не­стора, за садком і тягся вподовж усього, довгого на три верстви, села. Соні було вісім год, Костеві десять, а най­старшому Володі дванадцять. Вкупі з ними пішов на про- гуляння невеличкий хлопець Юмин, проворний батющин приймак, бо він зостався сиротою і в його не було ні бать­ка, ні матері, навіть не було таких родичів, котрі могли б узять його до себе. Батюшка взяв його за приймака, щоб він пас у дворі каченята й гусенята, поки вони підростуть та підуть на воду, а потім пас телята на леваді та не пус­кав їх на грядки й на жито.

Діти довго бігали по зеленому вигоні й забігли аж під чагарник. Цей чагарник ріс вподовж вигону до са­мого кінця села і щодня надив дітей на прогуляння по широкій гальовині. Діти пішли попід окопом, дуже піску-

95

ватим, обсадженим молодими соснами, неначе обтиканий зеленими весільними гарними гільцями або канделябрами з зеленими свічками, котрі зеленіли довгелецькою смугою понад вигоном до самого кінця лісу. Вони вгляділи щось чорне над самісіньким ровом, і їм здалось, що то лежало лисиченя або вовченя. Усі покатали бігцем до того місця, щоб упіймать те лисиченя, бо пастушки вже не раз застуку- вали там в ровах маленьких зайченят і лисиченят та прино­сили їм на забавку. Але вони побачили, що то лежало чи­мале чорне ягня над самісіньким ровом. Юмин підвів його й поставив на ніжки, але ягня, очевидячки, було слабе, бо вже не володало ніжками, впало й ніжки простягло.

— Це, мабуть, його покинули ті пастушки, що сьогодні на цьому місці на вигоні пасли ягнята,— сказав Юмин.

— А нащо ж вони покинули його тут? Адже ж як воно буде тутечки ночувать, то зайці вночі прийдуть з лі­су та й з’їдять його,— сказала Соня.

— Ото дурна! Зайці не їдять ягнят. Вони їдять чорно­биль та пасуться на траві. А от вовки то з’їдять його з кісточками,— сказав Володь.

— Але ж воно ще живе. От дивіться! Ще й головку повернуло до нас, ще й очей не заплющило й дивиться на мене,— промовила Соня й підвела рученятами головку.— Яке ж воно слабе, коли вже й на ніжках не встоїть.

— Візьмім його додому, то наш фершал прийде та дасть йому лікарства на ліки, одрятує його й зараз поста­ве на ноги,— сказав Володь.

— А справді, візьмім його хоч на ніч, нехай в нас при­наймні переночує, щоб його часом вовки не задавили та не з’їли. Ой, бідне моє ягнятко! Яке ж ти слабе! Ходім з нами, то я тобі постелю на ніч сінця, дам тобі молочка, нагодую тебе паляницею. Ми вкриємо тебе на ніч моїм ста­рим укривальцем, щоб ти не змерзло. От тобі, бирю, і бу­де тепленько спатки в возовні,— лепетала добросердна Соня й узяла слабе ягня на руки, неначе дитину, та й попростувала через вигон до оселі. Вона йшла так швидко, що в ягнятки аж ніжки теліпались на повітрі.

Одначе Соня незабаром втомилась, і паничі мусили нести ягничку наперемінку. Але як вигон був великий, то їм усім надокучило нести таку вагу, і вони навантажили тією вагою Юмина, котрий і доніс ягня додому.

Як тільки вони прийшли у двір, проворна Соня шви­денько побігла в покої й розказала татові й мамі, що во-

96

ни знайшли ягня на вигоні над самісіньким ровом. Ви­йшли батько й мати, подивились на те ягня, а в його очі були неначе заплакані,— так зайшли сльозою; а над очима вже нарядились болячки.

— Навіщо ти, Євмене, припер оцю здохлятину в двір? Це ж пастушки закинули оце кручене ягня в рів і не загнали додому, мабуть, задля того, щоб одлучить йо­го од отари, бо воно заслабло на метлицю й могло б за­раз заметить багато овечок та ягнят. А може, це якась покруч. Це ягня з ганжею. Геть однеси його зараз та по­клади оту непотріб там, де ти її налапав!—сказав отець Нестор.

Юмин підвів ягня й поставив на ніжки. Ягня почало крутиться кружком і зараз гепнуло на землю.

— Ой, не одсилайте! Не дам я його вовкам! Нехай воно хоч переночує в нас. А ми дамо йому на вечерю молочка та палянички. Може, воно завтра вранці й одужає, а ми поженемо його пастись у садок або на леваду,— просила, аж благала дівчина.

— Фершал дасть йому щось на ліки, вилічить його й одрятує од хвороби, а ми поженемо його пастись на лева­ду,— обізвався Костик.

— Та в нас же нема овець, то од ягняти й не заметять- ся ні свині, ні телята. Це ж діти знайшли собі іграшку,— промовила матушка до отця Нестора.

— Про мене, нехай і зостається цей «покидьків брат». А чиє це ягня, то трудно за це дізнаться, бо на вигоні пасеться багацько отар та, окроме од овечок, гуртів ягнят. А як часом признається якийсь хазяїн, то ми й вернемо йому цю ягничку,— а діти нехай пограються нею, поки що,— сказав отець Нестор.

Маленька Соня аж долонями заплескала на радощах і погладила слабе ягня по головці.

— А може, батюшко, це ягня й одужає, і з його виросте здорова вівця, то з неї буде й дійво, буде й вовна, — обі­звався Юмин, бо в йому, певно, прокинулась практичність селянина, та ще й загонистого й запопадного.

— Може, воно вночі й здохне. Постривай лишень, Єв­мене! Не заганяйся заздалегідь,— промовив батюшка.

— Де ж ви його покладете спать? Чи, може, поставите йому в садку ліжко? — спитала мати в дітей.

— Покладемо його на ніч отут в кущі; та нарвім тра­ви й постелім йому постіль. Ще й покладемо в’язочку тра-

7 — І. Нечуй-Левицький, т. 9.

97

ви перед ним. Може, воно вночі схоче їсти,— обізвалась Соня.

— Покладім його отут проти вікон в кущі черемхи, щоб часом його хтось не вкрав,— сказав Володь.

— А справді, покладім його перед вікнами, то вовки боятимуться лізти в садок аж під самі сікна,— радила Соня.

Сонце вже зайшло. Був кінець мая. Надворі було ти­хо й тепло, як у хаті. Наймичка тягла воду журавлем з криниці, що була в садку й половиною виступала на вули­цю, і наливала чималий цебер, котрий стояв коло клум- бів квіток недалечко од високої черемхи. Потім вона за­ходилась поливати з поливальниці грядки. Кругом стов­бура черемхи росли густі паростки та пагоння. їх зумисне не вирубували, а тільки обтинали зверху, і здавалось, що стара черемха стоїть на зеленому суцільному п’єдесталі.

Діти розсунули в кущі густі, як кубло, гіллячки, зро­били ніби курінець, постелили долі нарваної в садку тра­ви й поклали там ягня. Соня побігла в пекарню, принесла кухлик молока, налила в блюдечко й поставила перед яг­ням. Ягня вмочило мордочку в молоко, розсмакувало, об­лизалось і висмоктало усе молоко. Володь налив молока вдруге, ягня видудлило й те молоко, а потім вже не схо­тіло пити. Юмин побіг у хату, виніс м’якушку хліба й по­клав перед ягням. Ягня, мабуть, було голодне й почало ковилять ротом, хапаючи м’якісінькі шматочки з скибки хліба.

— Тепер нагодували вашу худобу, то починайте вже ліки,— сказала мати.— Обмийте ягняті очі борною кисло­тою та облийте оті болячки, що нарядились коло очей.

Вона зараз пішла в покої, винесла причандали для лі­ків, розвела борну сіль, а хлопці помазали ягняті очі й обхлюпали й помочили болячки. Усі дуже пеклювались тим недужим ягням та ліками й тупцяли коло його, мов докторі коло слабої людини.

— А де ж воно достане води, як часом уночі схоче пити? — пожартувала мати.

— А отам в цебрику! — гукнула Соня.

—■ Але ж воно не достане до крис цебрика, бо ще ма­ле,— промовила матушка.

— То ми покладемо для його кладку од кубла на цеб­рик, то воно піде по кладці вгору та й питиме воду, нена­че з ставка,— митикував Кость.

98

І він зараз покатав до возовні й приніс широченький обаполок та помостив кладку од самого зеленого курінця на криси цебрика.

— Ой, кладка хистка! Помости краще, а то слабе та утле ягнятко ще захилитає кладку та й упаде додолу; ще й ніжку собі вивихне,— бідкалась добросердна Соня.

Кладку помостили так добре, що вона вже не хита­лась. Усі ці добросердні самаритяни поти стояли й очей не зводили з того зеленого курінця, поки наймичка покли­кала їх вечерять.

Після вечері в дітей тільки й розмови було, що за те ягня. Соня заснула, і їй все снилося ягня, не слабе, а здо­рове, ніби воно вже одужало, бігає й пасеться в садку.

Вранці на другий день усі діти зараз побігли в садок по­дивиться на слабе ягня. Воно лежало в зеленому курінці й не мало сили, щоб устать і вийти на траву. Діти нарва­ли трави й поклали перед ним. Ягня смикало й помалень­ку їло траву. Після снідання дітям заманулось скупать його в цебрику. Вони витягли його з курінця, поставили в воду й обмили йому мордочку, очі, болячки, обмили нав­круги й послали за рушником Юмина. Юмин приніс рушничок, обтер ягня й знов поклав у курінець.

— А даймо йому будлі-якої пашні; може, воно лю­бить просо або овес,— радив Кость.

І всі вони забрали блюдечка, побігли в комору, на­брали потрошку усякої пашні й поставили блюдечка перед мордою. Ягня совало мордочку в блюдечка, куштувало усяку пашню й почало з жадобою їсти овес, аж хрумка­ло. Очевидячки, овес найбільше припав йому до смаку.

— Аж хрумкає, неначе ти, Соню, жумриш в роті гру­ші,— сказав Кость.

— А побіжу я в клуню та принесу просянки або вів­сянки; може, воно їстиме солому,— обізвавсь Юмин.

І він покатав на тік і приніс по жмені просянки й вів­сянки. Але ягня понюхало солому й не схотіло її їсти.

— Я попрошу в мами трошки варення з вишень та дам йому на закуску,— сказала Соня до хлопців і зараз побіг­ла в покої. Але мама розтовмачила їй, що варення зовсім не овечий поживок і ягня його тільки побабляє язиком і не їстиме, а оддасть Соні й Костикові, щоб вони замість його спожили, ще й вилизали блюдечко й облизали ложеч­ки. Мама дала їм натомість чашку з борною кислотою, оддерла з випраної старої фантини довгу стрічку й зве-

7*

99

діла їм зав’язать болячки над очима. Діти побігли й захо­дились коло ліків: обмили й обмазали очі й позав’язува­ли болячки й пухлятину білою стрічкою. Ягня лежало, не­наче дівчина в білій стьожці на голові.

— От і вийшла з нашого ягняти неначе дядькова ГІана- сова чорноморда Катерина в білій стьожці на голові,— сказав Юмин і зареготався, аж одляски пішли по садку.

— А справді, неначе Катерина в білій стьожці на чор­ній кучерявій голові,— промовила Соня й собі засміялась.

— Прощай, Катерино, бо ми підемо в покої. Та гляди, швидше очунюй та виходь пастись у пасіку,— сказав Во­лодь і побіг гулять у двір.

Од того дня діти й приймак неначе бавились тими ліками, щоранку зараз бігли в садок, обмивали ягняті очі й болячки, зав’язували виразки білою фантиною, году­вали й обмивали в цебрику, ще й самі носили воду з кри­ниці й гріли на сонці, щоб ягня часом не застудилося од холодної криничної води й не кашляло.

Од доброї годівлі та од догляду кручене ягня очуня­ло, перестало крутитись, спочатку ледве дриндзало, а потім почало ходить і навіть пастись у садку та в пасіці. А най­більше пеклювався ягням Юмин, бо панотець обіцяв по­дарувать йому те ягня «на хазяйство», як воно виросте й стане здоровою овечкою, бо Соня й паничі не гратимуться ж великою овечкою,- як вона підросте й стане вже станівна.

А ягня росло та дужчало й незабаром стало гарною ягницею. Вовна на йому од доброго поживку аж вилиску­валась і закучерявилась. Соня почепила ягниці на шию нашийник з червоного косника, а на коснику спереду на- чепляла старих поламаних дівчачих сережок, намистин та простих перснів. Ягниця ходила по садку, а часом і бігала по дворі і справді неначе Панасова дівчинка Катерина, смуглява, мов циганча в намисті.

II

Два дякові хлопці, Модест та Пимон, такі завбільшки, як і Кость та Володь, щодня вдень ходили на вигон та з вигону довго дивились на ягничку, як вона паслася в садку в червоній стьожці на шиї та ніби в намисті. Обидва вони неначе закохалися в ту чорну ягничку в намисті і все роз­казували за неї вдома батькові, матері та вже дорослій панні, своїй сестрі Килині.

100

— От, тату, якби це гарне ягнятко та було наше, воно паслось би у нас в городі! Ото ми були б раді! — сказав старший хлопець Модезь.

— А хіба ж воно Сонине? Це ж ягня не її, а якогось чоловіка. А Соня тільки знайшла його під лісом коло око­пу, а Юмин взяв та й приніс у садок,— додав менший хло­пець Пимон.

— Авжеж ягня не батющине, а чуже. А батющині діти тільки одрятували його ліками од смерті,— сказала дячиха, Феодора Карпівна.— Воно нічиє. Воно таке ж Со­нине, як і наше.

— Авжеж воно нічиє, коли ніякий хазяїн і досі не признається до його. А батюшка хоче подарувать його на хазяйство отому поганцеві приймакові,— промовила дочка Килина.

— Отому паскудному Юминові! Отому виродкові! Отому одлюдкові!—аж гукнули обидва хлопчики.— Ми цього не попустимо! Ми не дамо його Юминові, а візь­мемо його до себе та й годуватимемо, доки воно виросте в нас. А тоді воно стане вже наше, а не приймакове.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка