«наукова думка»



Сторінка8/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   41

А прямо передо мною розстеляється вся подовжаста тераса, вкрита тінню й сутінками, вся ніби кучерява од дерева по алеях і по всій терасі, де стримлять гострими верхами гонкі тонкі тополі, ніби зелені свічки. Ясно, ніби під самими моїми ногами, жовтіє доріжка, що навкруги обрамовує тротуаром глибоку западину, ніби ярок над са­мим спуском. Ця глибока западина, чи яр, вже давно уся

80

засаджена деревом, що густо розрослось на дні. Верховіт­тя цього дерева вже виглядає на саму терасу. А по тера­сі знов видно кучеряве, скрізь розкидане дерево аж за пам’ятник. Я кидаю оком на пам’ятник і звідсіль бачу його між двома тополями. Князь Владимир стоїть з хре­стом, неначе в зеленому гаю, на самих вершечках дере­ва того гаю, неначе на зеленому живому п’єдесталі, і під­німає хрест вище од себе.

А на горі саме проти його темніє високий закрут гір, де стирчить над обривом на стирчку гарненький кіоск. І за ним видно одлиск ще ясного не погаслого неба. Воно лиснить, мов сяєво, і на тому сяєві чорним силуетом ви­ступає і статуя пам’ятника, і шпиль, і на йому кіоск. Знов я бачу неначе декорацію цього ніби театрального залу, що вже потонув в сутінках вечора.

Я озираюсь навкруги з цього високого пункту і при­дивляюсь до цієї широкої картини, котра помаленьку все неначе тоне в тіні й сутінки скрізь по горах і западинах. І мені здалось, що я несподівано опинився серед лісів, се­ред діброви. По горі коло монастиря понависав ніби ліс, бо звідсіль ні монастирської стіни, ні монастиря зовсім не видно. Внизу усе плато тераси ніби суспіль вкрите лі­сом. Попід стрімкою горою дерева на широкій довгій алеї сплелись докупи, мов у лісі. Пам’ятник так само неначе стоїть поверх лісу на зеленому верховітті, а кругом його стримлять скрізь гостроверхі тополі. Дивлюся вниз, за спуском глибока й вузька долина, кудою спускаються по крутому покаті дерев’яні сходи до старого Владимирового пам’ятника, уся густо заросла деревами і по дні, і по обид­ва круті боки. І тільки біла колона старого пам’ятника з капітеллю зверху та з золоченою маківкою й хрестом ви­тикається високо вгору з зеленої гущавини, ніби з води здоровецька щогла затопленого корабля, а по обидва бо­ки й за нею виникають велетенські осокори й тополі. Над тією зеленою безоднею збоку од Царського садка висову­ється тераса вже врівні з Хрещатиком, де стоїть літній театр. І ця тераса, і самий театр неначе пірнув у ліс, а над лісом тільки ніби плаває його довга, випнута й круто за­круглена покрівля, неначе плаває допотопна велетенська черепаха. Вище од цієї тераси літнього театру в садку Ку­пецького клубу лиснить жовте плато для гулянки, неначе жовта гальовина серед лісу. А над цим плато загнулась круто, ніби дугою, висока гора Царського садка, вся вкри-

5 — І. Нсчуії-Лсвнцькип, т. 9.

81

та густим лісом. На найвищому місці гори з лісу витикає­ться верх водопроводної круглої башти, а коло неї зараз друга башта наче заплуталась верхом у гіллі. Цей ліс спу­скається густим покатом униз до Олександрівської вулиці, неначе в долину. А за цією долиною видно Липки, котрі сливе заслонені старими липами ще стародавнього ли­пового лісу. Інститут на довговастому крутому горбі нена­че навис над Хрещатиком і виглядає з свого садка на по­катах тільки вікнами верхнього етажа й покрівлею. А од його все вище та вище до Печерська потяглись рядком нові муровані доми на п’ять та шість етажів, неначе нани­зані разком або низкою. Блиск ясного західного неба про­хопився поверх Старого города й кинув на їх жовті цегля­ні стіни одлиск. Доми низкою лиснять серед темно-зелених лісів. І мені чудно дивиться на ту картину, бо здається, що той разок домів набудували якісь вередливі багатющі люде серед зеленої діброви, що вкрила усі ті гори, й бал­ки, і яри. Бо нігде навкруги мені не видно, навіть не знать міста, ні домів, ні церков.

Ілюзія була така велика, що мені неначе уявки уявля­лось, що я не в великому місті, а якимсь чудом опинився серед лісів та дібров десь на «Ламаних горах» на Росі в Білоцерківщині або коло Богуслава. Мої думки несамохіть перелинули в ті рідні діброви. І мені стає трохи чудно, чого ці пани, цей натовп зійшовсь та зібрався на горах серед лісів і сновигає, і вештається скрізь, мов комашня в розгребеному комашнику.

І невважаючи на таку силу народу, скрізь поблизу й навіть серед того натовпу панує велика тиша. Обертаюсь я і позад себе бачу предовгий рядок людей на довгих ла­вах і ослонах, щільно поставлених. Усі сидять тихо. Знать, що усі одпочивають і усі дивляться на картини природи, на гарні закутки нанизу на першій терасі. Ті люде, що стояли й ніби обнизали низками парапет і вгорі, і на терасі коло пам’ятника, так само не розмовляють, стоять неповорушно; ніхто навіть не ворухнеться. І всі вони вти- рили очі в дивні вигляди на Дніпро, на небо, то ніби по­мальоване чудовими кольорами на заході, то сизе, аж чорне за горою Царського садка. На кого не глянеш, до кого не придивишся, у кожного неначе задума в очах і на обличчі, неначе кожний лине думками в вигляди або вникає сам в себе, в свою душу, в свої естетні почування і не може одвести очей от того дива. І ті молоді, що йдуть

82

сюди й туди і часом за щось врядй-годи розмовляють, і ті говорять стиха, сливе ніби нишком, неначе вони увійшли в якийсь храм і почувають близькість якоїсь Вищої Сили й Розуму, котрий сповняє усе небо й землю й утворив не­сподівано в той час ті картини високого штучництва, не- досяглого для художників усього світу. Я почуваю, і не наздогад, що в цих усіх українських душах, в глибочині цих усіх серців діється те ж саме, що і в моїй душі, і в моєму серці. Ця уся силенна сила натовпу так виразно пока­зує мені, що вона має природжену вдачу великих естетів, коли сливе ніхто не балакає, не розмовляє, не сміється й не жартує. Мені здається й навіть уявляється, що ці усі українці зібрались неначе не на гулянку, а ніби повходили в якийсь напродиво великий та пишний храм, ніби для якоїсь молитви так само, як колись на цих-таки горах в давню давнину, ще за київських князів наші київські пред­ки збирались кругом стародавнього свого бога Перуна на молитву або десь над Почайною та в гаях коло криниць на молитву богам сил природи.

Одродіння поетичної вдачі стародавніх киян, наших українських предків, сучасників князя Святослава та Вла­димира, я постеріг душею в цих довгих рядках очей сього­часних українців, задуманих і втуплених в прекрасні вигля­ди й колоритні дивні картини, так дивно скупчені на небі й на горах. Неначе й вони слухали, як колись дзвеніли й «рокотали» струни в піснях і в «замислах» стародавньо­го Бояна та творця «Слова о полку Ігоревім».

І на горах, і в природі, і в масі натовпу — скрізь тихо й тихо, неначе ці одпочиваючі люде були щось одно су­купне й суцільне з чудовою природою навкруги, неначе й вони злучились і злились з нею докупи. Я нігде не чую не тільки гаму й гармидеру од натовпу, не чую навіть чов­гання та шарудіння черевиків по шорстких доріжках та цегляних, міцних, як камінь, тротуарах. Серед цього на­товпу можна залюбки й довго вдивляться в красу вигля­дів, можна милуватися, думати і навіть задумуваться й почувать, як у храмі, сповненому народом. Я бачу тільки ворушіння людей по всіх усюдах. І серед задуманої тиші я примічаю, що й ця ніби й мертва краса природи вору­шиться. Он унизу на терасі близенько од мене й проти моїх очей стримлять верхи тополь. Я придивляюсь до їх, а їх м’які довгі гілки ворушаться, ледве коливаються то в один бік, то в другий, неначе вони сплять або дрімають

6*

83

і коливаються у сні й крізь сон. Он у самому низу кругом крутої гори дикі маслини наче обнизали разком низ гори й розкйдали свої кучеряві, мов вербові, білі гілки з білим листом. Я придивляюся до їх, і вони помаленьку, ледве примітно усе коливаються, ніби хилитаються, певно, од не­примітного повітряного вогкого дихання то од Дніпра, то з глибини нижчих вогких балок, закиданих деревом. І це коливання ані шелесне, навіть не шамотить! ані шелесне, ані шамне ні одна гілочка! Мені здається, що то кидається пульс, кидається живчик дрімаючої й засипаючої краси живої природи.

І мені пригадались і спали на думку гулянки в вели­ких європейських громадянських парках та садках. Який там шум та гам од розмови, хоч часом трохи й здержа- ний! Якби на цих самих горах випадком завештались га­ласливі та крикливі провансали, або французи, або іта- льянці, який гармидер, шум, гам, гомін або й лящання, сміх та регіт розкотився б одлясками по цих алеях та тера­сах! По цих гарних горах аж луна пішла б одлясками по всіх кутках, долинах та терасах. Інші раси, інша й вдача, інший темперамент, — і інша направа буде в душах і в уся­кому знадвірному в.иявку людських почуваннів.

III

Тіні й сутінки все густішають внизу. Гори й балки та западини насподі неначе потонають і загрузають в густу тінь і темряву. І мені знов неначе хтось виставляє й пока­зує ще одну картину в цій багатющій ніби галереї картин на світовій виставі. Я вглядів ще один пейзажик, невелич­кий, але оригінальний своєю красою. Це вже неначе кар­тинка в сінематографі або акварель-мініатюра.

Я дивлюся пильно униз на поділ гори, обсаджений чинарами й акаціями, де спускаються з тераси на Царсь­кому плацу легким покатом вагони трамвая Олександрів- ським спуском на Поділ. Там під деревами вже сливе поночі, неначе в той закуточок внизу в глибині лягла вже чор- ною смугою ніч. Там раз у раз безперестану бігають зчеп­лені платформами докупи двойчасті вагони трамвая. Одні спускаються вниз, другі сунуться вгору з Подолу на Цар­ський плац вже на кінці Хрещатика, де стоїть трамвайна станція, за великим кружалом скверика з фонтаном. Я ба­чу, що там, на спуску, крізь гілки й стовбури дерев миго­

84

тять огні вагонів. От промайнув огонь, неначе проскочив огняний зайчик, і сховався в гущавині. А далі нижче за­миготів рядок огнів бистро, швидко, неначе поскакали ог­няні зайчики, доганяючи один другого на скоку, або про­майнули вогняні птиці ключем, як летять журавлі в не­бі. Вони піриули в темряві, а натомість другий довгий ключ огняних журавлів заманячів однизу вгору. Я неса­мохіть задивляюсь на це миготіння огнів то поодинці, то журавлиними довгими ключами. А ондечки далі в продух- вині на закругленому закруті спуску знов маленький пей“ зажик, аж чудний, але дуже гарний. На йому ще світить­ся одлиск од ясного неба на заході. Я бачу, як довгий двойчастий вагон несподівано скочується на це місце, ввесь в огнях та ясному блиску з вікон, засяє, закрутить­ся півкругом й швидко, прудко, хутко неначе впаде ку­дись униз в безодню, ще й мелькне куцим огняним хво­стом. Неначе степовий ховрашок, що ховається в нору сторч і мелькає хвостиком. А натомість з безодні висовується друге огняне страховище, висовує з гуща­вини дерева огняну морду й пащеку на закрут, а по­тім рачкує помалу вгору, сунеться й ховається неначе в гущавині лісу, мов казковий огняний змій перелесник, що літає вночі до дівчат та молодиць. Мене цікавить це веш­тання й бігання огняних вагонів по закруті, неначе живих чудних допотопних велетенських звірюк. От я бачу, як обидва звірюки вискочили воднораз на прогалину закруту, сунуться й біжать, ніби один на одного, от-от стукнуться лобами, мов два роздратовані рогаті барани рогами. Ме­ні здається, що вони от-от тріснуть, ляснуть, полізуть один на одного, неначе зчепляться навстоячки на битву і почнуть кляпать ламаними дошками. Але вони розходять­ся тихенько й мирно: один упав вниз у безодню й мель­нув куцим огняним хвостом, другий — посунувся вгору ніби в ліс. Розминулись ці звірюки, а натомість збігаються знов інші. З-за їх ще нижче лиснить білувата олив'яна смуга Дніпра, і там серед Дніпра стоять вподовж два довгі білі пароходи, ще ясно освічені од заходу сонця, але в їх у вікнах вже блищить світло і одкидається довгими рожевими одлисками в тихій воді. А вагони знов стика­ються на цій ясній прогалині й неначе грають в хрещика; а вище далі раз у раз блискають огнями між гілляками, неначе скачуть рядки огняних зайців у лісі.

Я давно дивлюсь на цю ніби картину в якійсь панора-

85

мі, і вона довго принаджує мої очі й надить мене своєю оригінальністю й несподіванкою свого швидкого, як вітер, рушення. Але я бистро кидаю оком на супротилежну те­расу за Олександрівським спуском, де ніби на гальовині під високою горою Царського садка розкинувся садок Ку­пецького клубу, де бувають гулянки. Через забудування Купецького клубу мені видно, як на долоні, усе жовтувате плато садка Купецького клубу.

І знов перед моїми очима неначе хтось виставив ще одну картину вже швейцарського пейзажу, так само гарно­го й доладного в своїй красі, схожого на швейцарські пейзажі на картинах. Правда, ця картинка — це вже пей- зажик-мініатюра, але прегарний, хоч малюй його на полот­ні. Мені, од одлиску далекого заходу, ще видно, як на кінці плата стримить крута круча, обрамована зверху парапе­том на широкому помості, обставленому лавами й ослона­ми. Вона здалеки схожа на балкон, котрий неначе висить над безоднею. Мені видно на тому здоровому балконі дов­гий, щільно стоячий рядок людей, котрі обсіли лави й обстали парапет. Усі, очевидячки, дивляться звідтіль на широку картину за Дніпром. На цій невисокій терасі з зе­леним спадистим покатом до літнього театру і з стрімким крутим покатом в долину й до берега Дніпра висовується ніби з самої гори од Царського садка гарний легенький курорт з рестораном, увесь білий, схожий на здоровий кіоск або на японську пагоду чи храм, поцяцькований ви­крутасами на фасаді, і з верандою навкруги над боками невеличкої тераси, котра служить ніби за п’єдестал для цього курорту. На цій терасці біліють застелені столи, ма­нячать за столами пани, вештаються служники. А далі се­ред тераси на плато неначе висунувся з гори, вкритої лі­сом, білий просторний кіоск для оркестру, неначе широ­чезна й висока одчинена брама в саме нутро тієї гори, в якусь печеру. Ліс з гори понависав гіллям над цим кіос­ком. На платі вже скрізь вештаються люде, збираються вже в літній театр і на концерт в садку. Це плато садка вже ніби потонає в легеньких сутінках вечора. Зверху над горою Царського садка, над густим лісом хмари потемні­шали, стають сливе чорні з сизими обідками скраєчку й по боках.

І я вглядів, як в одну мить усе плато, уся ця тераса з забудуванням спахнула світом, неначе одразу зайнялася уся й кинула світ на гори й дерева. Запалало електрич­

86

не світло в ліхтарях на високих стовпах, розкиданих скрізь по всьому платі. В кіоску для оркестру вмить разом засві­тились вгорі ріжки, неначе чиясь рука кинула й почепила вгорі кіоска два разки з огняних намистин. Оркестр за­грав щось схоже на марш, щось голосне, дрібне й веселе. Мені ясно й виразно чуть гарні веселі мелодії через яр спуску. Позад мене зашамотіли й зашаруділи люде. На цей високий угол закруту гори сунулись люде слухати музику. В натовпі я бачу навіть дівчат, що недавнечко по­приходили на службу, і чую їх ще не попсовану чисту українську мову. Декотрі з їх убрані в квітки, стрічки, ви­шивані сорочки та в керсетки. З ними стоять парубки, певно, залицЯники, в піджачках або в коротеньких жупан­ках, певно, челядники усяких майстрів та робітники фабрйцькі. Вони усі по сільському звичаю лузають на­сіння, слухають музику і вряди-годи перекидаються сло­вами сливе нишком.

Світ збоку блиснув так несподівано, що я обернувся. Дивлюсь,— а хрест в руках князя Владимира одразу наче зайнявся на всю довжину й ніби горить огняними цятка­ми. І мені уявилось здалеки, що той хрест висить над лі­сом на небі. Зирнув я просто по доріжці, а в самому кутку, де загинається гора, неначе зайнялась вивіска над две­рима сінематографа, де слово «Театр» блищало червони­ми й жовтими електричними цятками, і од його ллється різкий кольоровий світ на ввесь той закуток. На платі Купецького клубу ясно, як удень. І там я бачу таке ж вештання й ворушіння людей, як і навкруги на горах і кругом мене; і там натовп все більшає й густішає. Оркестр грає п’єсу за п’єсою, і я бачу, як публіка сідає на довгих білих лавах перед кіоском проти оркестру, щоб слухати оркестр. Над Царським садком на горі над лісом, вгорі водопроводної башти в довгому віконці зачервонів світ: певно, там оглядають машини на ніч.

Я окинув оком усю ту горяну картину навкруги й за­бувся, що я в Києві. Мені здалося, що я десь над Рейном на якомусь курорті, заведеному в надзвичайно гарному горяному місці серед густих лісів, з усякими надзвичайни­ми ефектами та прикрасами задля того, щоб зробить ку­рорт принадним для публіки. І справді, на обох супро­тилежних горах я бачу ніби башти середньовікових ри­царських замків, що виглядають з гущавини лісів; я бачу перед собою ясну пляму курорту, всю залиту білим сві­

87

том, неначе там в темний вечір зостався якимсь чудом клаптик ясного дня. А збоку висить над лісом, неначе на небі, великий огняний хрест, а по другий бік неначе го­рить в лісі довгий напис ярим червоним світом на гіл­ках лісу.

Чудові ці гори в такий вечірній час! Яка пишна ця широка картина! Кращої од неї трудно знайти і по всій Європі.

IV

Вже на цих горах поночіло, неначе ніч кидала чорне покривало на гори. Я озирнувся на всі боки, і мені зда­лось, що вже пізно, що вже запанувала на горах ніч. Я попрямував по тротуару понад карнизом через натовп. Час було вертаться додому. Я вже надивився на усякові кар­тини й одпочив, надихавшись, навіть пропахавшись і пром­кнувшись наскрізь вогким, сливе сільським чистим повіт­рям. Я насилу протовпився до того кутка між двома сті­нами дерева, де була поворотка в алеї, і опинився в світлі білої плями коло настіж одчинених дверей сінематографа, звідкіль широкою смугою лився білий, сливе денний світ од сонця. Але тут я чую збоку якийсь галас, шум, крики дитячих тоненьких дзвінких голосків. Крик був такий гус­тий та різкий, неначе в тому дитячому парку злетілась здорова зграя горобців та усякого дрібного птаства.

Я не втерпів, звернув убік і ввійшов в той опрічний парк ніби в широкі двері між двома купами дерева. І тут я вглядів ще іншу колоритну картину, вже жанрову, вар­ту пензля художника. Неначе чиясь рука наважилась по­казувати мені без краю довгу галерею художніх картин високого штучництва й вартості. Я знов углядів п’ять башт, котрі стовбичили високо між рідко розкиданими деревами; їх було видно проти чистого, ясного на заході неба. Те­пер я побачив, що була ще не ніч, а пізній вечір, і смерко­ве, випогоджене з цього боку небо кидало одлиск на парк, на башти та клумби, на жовті широкі доріжки. На до­ріжках і на широкому плацу коло будинка панорами «Гол­гофа» аж кишіла дітвора і натовпами, і нарізно поодинці, по двоєчко, неначе її хтось розсипав з мішків та лантухів. Скрізь бігали, вештались маленькі дівчатка, неначе кача­лись кольорові клубки. Більші хлопчики грали в довгої ло­зи. Вони стояли довгим рядком, низько понахилявшись,

а задні в рядку розхилялись і плигали через їх, неначе зайці. їх темні силуети чорніли, наче рядки чортиків. Де­котрі заводіяки войдувались, валасались, вхопившись за барки, штовхали один одного та змагались і кричали на всю пельку. Деякі грались м’ячами. Здорові, мов кавуни, м’ячі підскакували високо вгору й часом падали на коліна й на голови матерям та усяким доглядачкам. Маленькі опуки неначе пурхали між дітьми, ніби горобці. Матері й гувернантки сиділи навкруги по лавах і мовчки дивились, неначе на сцену в театрі. Няньки, мабуть, не дуже зйрили за дітьми, бо все бігали поміж дітьми, ганялись за ними й часом розбороняли тих, що зчепились і билися, мов півні, доки няньки вгамували їх.

Крик та галас, якесь дзявкання, цвірінькання, писк та щебетання було таке різке, таке вразливе, так вразило ме­не, що мені здавалось, ніби я випадком потрапив у якийсь курник, де кудкудакали сполохані кури, або в здоровець­кий птичник в звіринці в Шенбруні коло Відня. Тут ніби кричали, дзявкали й лящали і попугаї усякої породи, щебе­тали щиглі, ніби кувікали й клацали зубами якісь птиці з гарячих країв і неначе пищали, аж вищали та войдува­лись маленькі мавпи, ніби в велетенській кучі з баштами та деревами. Якби башта «Голгофа» мала вуха, то й вона од невидержки затулила б їх долонями. Я раптом виско­чив з цього галасливого, щебетливого птичника й шви­денько почимчикував в темну довгу алею. Я неначе пірнув одразу в темну ніч, так було поночі в цих двох прегустих алеях, неначе я несподівано опинився в якомусь підзем­ному тунелі; так було в йому поночі.

Але теперечки і в цьому тунелі було тільки трохи ти­хіше: тутечки в темряві вже збиралась інша гулянка, зби­рались «хлопці й дівчата», неначе «на улицю» на селі, як збираються вони в неділі та на будлі-яке чимале свято на Бульварі на гулянку вже смерком. Обидві алеї були повні молодих челядників усяких майстрів та молодих робітників фабрицьких. Недавно прибувші дівчата на служ­бу були навіть повбирані по-сільській: в квітки, та в стріч­ки, та в вишивані сорочки. Вони обсіли усі довгелецькі рядки лав та ослонів, лузали насіння, голосно розмовля­ли. Парубки жартували, залицялись до дівчат, штовха­лись, щипали й смикали їх. Дівчата кричали й пищали. Тільки тут ріє було чуть грання й бренькання на балалай­ках, як на Бульварі, а найбільше поблизу од Басарабки,

89

де дівчата цілим рядком на лаві смерком стиха співають пісень, а хлопці скрізь по лавах грають на балалайках укра­їнські пісні до танців. Раз я бачив, що один з їх ходив на­віть з гітарою в руках. В пізню добу на цих верхніх алеях та й на нижчих засідають на засідки гультіпаки, злодії та усякі напасники, нападають на запізнених прохожих і обшукують кишені; а усякі штукарі для штуки вискаку­ють з-за дерева й дають стусани в спину, хоч і не грабу­ють нічого, як роблять на селах штукарі парубки, в котрих чогось доти сверблять кулаки, доки вони їх не почухають об чиюсь спину. Ходйть тут в пізню добу зовсім-таки не­безпечно, бо на цих горах по алеях блукає й ночує багато усякої наволочі, мов в пущах та безкетті.

Йдучи далі по темній алеї сливе полапки й навмання, трохи не навпомацки, я примічаю, що в цьому тунелі з гілля далі все яснішає та виднішає, неначе надворі почало зоряти, а ще далі вже й розвиднюваться. Я дійшов до най­вищого верху гори на закруті, вийшов з алеї на голе пла­то. Дивлюся, і з дива аж очамрів і спинився. Ніч серед ніби якихсь лісів та дібров неначе якимись чарами зникла. Усе голе плато ясніє з жовтими доріжками та рідкими мо­лодими деревцями, недавно насадженими. Скрізь видно, як увечері. На краю закругленого ніби провалля та круч через парапет видно на небі однизу рожеву ясну смугу, котра ніби зливається з краєчками круч; а стовпчики й ощепини парапету чорніють проти неба, неначе якийсь взорець на рожевому полі. Мені стає трохи чудно, що я в недавній час гуляв на горах десь неначе вночі, де вже засвітили світло, а тут одразу на верхах круч стало так видно, що й ніякого світла не треба. За Дніпром, де я не­давнечко бачив ніби велетенські Альпи з червоними вер­шинами, небо було рожеве. Чорні Альпи з брокенськими відьмами в червоних хустках на головах неначе посунулись в чорний тартар, а на їх місці світилась рожева смуга не­ба, ніби в раї. Я задивився на цю рожеву картину, на ори­гінальне освітлення цього плата, де збоку біліла висока монастирська стіна з ледве примітним рожевим сутінком. Виходжу я над самісінькі кручі, глянув униз, і — над са­місіньким Подолом знов побачив іншу таку чудову карти­ну, якої, може, нема й по всій Росії, з такими оригінальни­ми тонами й сутінками, що я аж зчамрів з дива. Нанизу попід кручами знов я бачу темну ніч. Усей Поділ з будин­ками вже потонув в густій чорній темряві. Уся далека рів­



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка