«наукова думка»



Сторінка7/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   41

Чупис як побачив бичка, то аж скрививсь од жалю: він бачив уявки, що смачний і коштовний могорич пропав задля його, неначе Бинда вихопив його з рук та й поніс додому на село.

1909 року.

Київ.

ВЕЧІР НА ВЛАДИМИРСЬКІЙ ГОРІ

І

І ісля довгої суші сливе цілий май в петрівку почали перепадать холодні, ніби осінні, дощі, а 19 і 20 червня випали петрівчані дощі, теплі, з громом та блискавкою. В неділю опівдні насунулись чорні хмари од заходу сонця. Вдарив грім, заблискала блискав­ка, і пішов чималий густий тучний літній дощ. Перед вечором вже випого^илось. На заході залисніло небо, і сонце ніби розігнало од себе хмари й засяло. Хмари по­сунулись за Дніпро й за міст.

Я був радий, що мені ввечері можна буде піти за Ми­хайлівський монастир і посидіть на чистому повітрі ці­лий вечір на Владимирській горі, де я теперечки звичайно щовечора сиджу, одпочиваю й милуюсь широким просто­ром за Дніпром, за Десною га понад Дніпром. Дивлюся я в вікно, за Десятинною церквою небо з легкими хмарка­ми зажовтіло, засяло чудовими ярими жовтими кольора­ми. Я мерщій вийшов з свого житла й почимчикував по Трьохсвятительській улиці. Несподівано перед моїми очи­

70

ма на схід сонця залисніло небо, сизе, темне, аж ніби чорне саме проти ясного заходу: туди посунулись чорні хмари, і десь там далеко ллють дощі. Золоті бані й хрести, густо й рясно скупчені на великих церквах, дуже ясно ви­різуються неначе на чорно-сизому фоні: їх обсипав не со­нячний світ, а жовтий одлиск од хмарок на заході, якийсь тихий, мрійний. А на чорно-сизому небі сяють дві веселки, неначе дві дуги, перекинуті поверх золотих бань та хрестів. Вища дуга неначе обперлась саме серединою об золоту баню Михайлівської дзвіниці й почепилась на зо­лотому хресті; нижча веселка, з дуже ярими кольорами, ніби заплуталась в золоті бані та хрести церкви. Яра чер­воняста й жовтогаряча смуга малювались дуже виразно на небі, неначе чиясь рука оповила чудовою широчезною стрічкою усі бані й кинула довгі кінці, один за Дніпро, а другий на Царський зелений садок.

Я несамохіть спинився перед цим дивом і не міг од­вести очей од того вигляду. Надворі тихо, анічичирк! ані- шелёсть! Кольори, при чорному фоні з хмар — делікатні, але ясні, і надять, і лащать мої очі надзвичайно гарни­ми тонами та сутінками. Картина така дивна, делікатна й мрійна, неначе сниться мені у сні. Здається, я бачу в сні золотий палац з вікнами з діамантів та з золотими банями в царівни Паризади в казках «Тисяча однієї ночі».

Але перед моїми очима загуркотів вагон трамвая й покотився по вузькому Святополк-Михайлівському пере­улку, попід стіною монастиря, до спуску вагонів на Поділ. Неприємний гуркіт неначе розбуркав і збудив мою уяву, що була залинула в казковий арабський край «Тисяча й однієї ночі».

По цьому коротенькому переулку я йду до станції трам­вайного спуску, минаю вагон, обліплений навкруги людь­ми, котрі натовпом хапались на спуск, і виходжу на гори за монастирем і за самою станцією, на краєчок кручі, до котрої навскоси почепився скляний критий коридор над самим краєчком гори й простягся униз, ніби рак звісився шийкою, і висить, неначе теліпається на повітрі, підпер­тий з дна стрімкої кручі залізними стовпами. Звідсіль не­забаром висунувся важкий червоний вагон, мов крокодил, і посунувся сливе сторч наниз над глибокою вузенькою балкою, зеленою та ясною на дні, де зеленіють обполос­кані од пороху чудові плакучі верби, де на дні, по обидва

71

боки висячих рельсів, двома рядочками видно глибокі, прикриті зверху криниці для всисання з джерел ВОДИ 3- під гір. Ці, густо викопані колодязі по обидва боки, з гори здаються мені рядками рамкових уликів на дні балки в якійсь чудній пасіці. Я втупив очі в ту зелену ніби щілину в балці. Мої очі надить картина, як два навскоси зроб­лені вагони тягнуть то вгору, то вниз один одного, неначе хлопці грають в якісь чудні переваги або гойдаються на гойдалці десь на селі на зеленій балці. Але я підвів очі вгору, зирнув на Поділ і на картину в далечі за Подолом, за Оболонню, і побачив такий вигляд, таку красу, яку рід­ко коли трапляється побачить над Дніпром.

Щоб обсягти оком більше простору на обрії, я йду по тротуарі над самим краєчком обривчастих гір, ніби круч. Минаю я дві недавно насаджені широкі алеї попід самою високою білою стіною монастиря й заглядаю з кручі вниз, де недавно була зсунулась гора і де тепер в тій вузькій згористій долині зробили дерев’яні сходи на По­діл, і доходжу до шпиля над крутим верхом гори. Тут звершечку на шпилі стоїть чудовий кіоск з колонками, не­наче гарненька капличка з лавами й доріжкою навкруги. Тут найбільший виступ Владимирки й найвищий. Звід­сіль я окидаю оком усей широкий простір, Поділ, усю рівну, як луки, Оболонь до самих гір села Вишгорода над Дніпром.

Яка широчінь! Який простір! Я сягаю оком по тому просторі на захід сонця, оглядаю його, і перед моїми очи­ма темною смугою ніби вирізується на небі півкруг з гір од Андріївської гори до Кирилівського монастиря, а далі знов синіють півкругом гори над Оболонню, закру­чуються в Вишгороді й достягають до Дніпра в сизій дале­чі. Сонце низько стоїть на заході між білими й сизими хмарками, червоне, як жар, мов розпечене в жару залізо, без проміння, тільки ніби в сяєві од жару. Небо внизу над лісами делікатно блакитне, а подекуди ніби зелене, лисню­че й прозоре, неначе помальоване скло. Над Оболонню ви­сять низько білі, тонкі, аж прозорі, хмарки, нависли над Оболонню й Подолом. Хмарки жовті, неначе з жовтого скла. Чудовий жовтий колір подекуди на кінцях хмарок лиснить то жовтогарячим світом, то рожевим. Сонце без проміння, червоне, неначе з жару, але жовтий світ од хмар одбиває й кидає ясний світ на широку картину. За Виш- городом стоїть на Дніпрі сиза, але з жовтим сутінком ім-

72

да. А за нею за Дніпром над борами і далеко за Десною стоять хмари внизу, над самими борами, неначе високі й важкі чорні гребені Альп. Рівнина там одразу, неначе чу­дом, стала горяна, неначе в Швейцарії коло Люцерна. А на горах вершки наче куряться димом та парою, розби­лись нарізно й понахиляли вершечки на один бік вперед, неначе голови, на схід сонця. Я бачу виразно, як цей по- довжастий гребінь сунеться все далі та далі, а на йому неначе стоять рядком велетенські, ніби брокенські, відьми. Неначе червоний вид сонця лякає їх, і вони з ляку вті­кають од його сердитого виду все далі та далі в темряву чорних хмар та сизої імли. Сонце пірнало над самим лі­сом в темні подовжасті хмарки, поколоті вподовж, ніби з щілинами.

Сонце, як здорове колесо, вже без сяєва пірнуло й ви­глядає крізь щілини, неначе червоним, страшним видом. Коло його подовжаста смуга хмар була облита наче черво­ним карміном: та кров’яна смуга стала ніби гаряча, огняна й червоніла різким кольором, ніби намальована на весело­му делікатному суфіті. Здавалось, чорний тартар з-за Дніп­ра кинув сюди смугу полум’я й крові. Од сонця впав кро­в’яний світ на похилені вершечки димчастих далеких хма­рок. І мені уявляється, що то йдуть до Києва по горах наші баби-прочанки з ціпками, спираючись на ціпки й понахилявши голови вперед, закутані й зав’язані черво­ними хусточками.

Уся ця картина з закругленими горами, з закругленим обрієм здається мені велетенським круглим храмом-ротон- дою, де замість стелі низько нависли помальовані жов­тими, рожевими й усяковими кольорами легенькі хмарки. Але які чудові прозорі кольори! Які делікатні сутінки! А збоку, на Андріївській стрімкій горі, на чолопочку, в блакитному небі ніби намальований Андріївський собор з його п’ятьма шпичастими банями з колонами, ніби для де­корації в тому пишному храмі або на якійсь сцені в без міри високому театрі. І стоїть він високо в небі, ніби до­стає до жовтої, чудово вимальованої стелі та жовтогаря­чого склепіння. Це все диво чогось нагадує мені чудову й оригінальну декорацію в тому храмі багатющої на фар­би й кольори натури.

Я бистро окинув оком незмірну плисковату рівнину по Оболоні за Подолом, понад Дніпром і далеко за Дніп­ром по Десні й черніговських борах. Яка широчінь! Але

73

це не однотонна широчінь степів, або морів, або піскуватої пустині. Під лиснючим, помальованим уся­кими кольорами велетенським шатром ніби був розстеле­ний квітчастий, без міри широкий килим. Луки на Оболоні лиснять зеленою травою. По рівнині Дніпро звивається трьома закрутами й ховається за вишгородським крутим виступом гори десь в сизій далечі. Вода лиснить сріблис­тим білим одлиском од неба, неначе чиясь рука кинула на луки й побгала біло-срібну стрічку. На Оболоні ще позо­ставались озерця після недавньої розлий-води. Вони лис­нять двома рядками до самого вишгородського взгір’я, не­наче по широкій луці в’ються дві невеличкі річки і вли­ваються в Почайну. Почайна; недалечко од гавані, жовтіє жовтим кольором, мов дзеркало, кинуте за Подолом. Усі ті водяні плеса покручені, побгані, неначе кинуті жужмом на зелені луки, і лиснять, мов розтоплене срібло, а по­декуди блищать жовтими та рожевими кольорами. Поділ розстелявся на схід, кругло обрамований Дніпром та за­кругленою гаванню, неначе вправлений в срібні широкі й лиснючі рами. За Дніпром на схід сонця рівнина сизіла, аж чорніла. А над борами подекуди на обрії насовувались визубні й зазубні з туману: то піжили подекуди наглі, тучні дощі й ніби посовувались з місця на місце то ближче, то десь далі або одразу зникали й одслоняли ніби сизу заслону на ще дальший простір на обрії. Золоті бані на мо­настирях, золоті хрести й маківки на церквах на Подолі лисніли, ніби розсипані поверх Подолу, схожого на якусь оригінальну мозаїку, обрамовану лиснючою срібною ра­мою Дніпра, закругленої гавані й Почайни.

У мене в думці виникає уявлення, що то на долу в величезному храмі лежить розстелений килим. Який чудо­вий й різнотонний килим розгорнув і розіслав великий художник — натура під тим веселим, лиснючим, напнутим високо шатром! Ясний і веселий по один бік Дніпра, сум­ний, сизий, аж сливе чорний — за Дніпром, з сизою ра­мою на півночі неначе з високих Альп з червоними куче­рявими нарізними вершечками!

Я сиджу в високому кіоску на шпилі й не можу одвес­ти очей од такої пишноти й - краси картини, яку трудно знайти й побачить. Скрізь блиск, усякові кольори на захо­ді. А там далеко за Дніпром сумна, темна картина, місця­ми ніби навіть чорна й смутна, неначе перехід од світлого раю до якогось темного тартару.

74

«Половина світу скаче, а половина світу плаче»,— ка­жуть у приказці. Яка правдива ця народна приказка! Я бачив ніби уявки, як одна половина світу була пишна й ве­села, неначе рай, а за Дніпром друга половина була ніби темний чорний тартар. Зирну на захід, і там неначе бачу, як сміється милий до милої, як радісно вона обнімає й при­гортає до себе свого милого. І я почуваю радість та любов людську, ніби розлиту в рожевих хмарках, в бірюзовому блакитному небі. Я неначе сам почуваю радість та весе­лість глядачів в величезному театрі, де на сцені ллються солодкі мелодії, де артисти з великою штучністю, з вели­ким артизмом взрушують силу людських серців, розво­рушують веселу направу в душах, де радість панує в кож­ному серці з такою силою, що од криків та плескання в долоні сливе дрижать ложі.

А там далеко, за Дніпром, де хмари неначе одна одну наздоганяє, я ніби уявки бачу, як піжить дощ, яка там сльота й моква, як вози на шляхах грузнуть в грязюку по матачини, бідна худоба ледве тягне вагу; бачу захоплених на полі людей, котрі мокнуть до сорочки. І мені вчувають­ся крики й зітхання людського лиха; і похоронні співи смерті, і похоронні сльози неначе подихають на мене з тієї чорної та сизої мокрої далечі.

Мабуть, така вже людська доля, що половина світу скаче, а половина — плаче. Я неначе бачу в далечині бит­ви титанів; чи титанів, чи людей? і навісні битви й войни десь на зелених пшеницях та житах коло Ватерлоо ...чи на полях Маньчжурії. Бачу не тумани й чорні хмари, а неначе хмари диму, де душаться й кричать од смертель­них ран люде, повбивані, постреляні таки людьми, а не загризені дикими звірюками...

І коли настане кінець тим сльозам, коли буде кінець тим похоронним співам? Коли перестане литись людська кров під списами та гарматами? Коли на землі засяє така радість, таке щастя, яке з’явилось на небі несподівано перед моїми очима?

Наставав вечір... Надворі й на небі лягли делікатні ро­жеві сутінки. До того часу сухе, мов в Сахарі, повітря од- вологло після дощу, стало вогкувате й наче лилось в гру­ди, мов цілюща вода.

Вже сонце засунулось за хмарки. Небо й хмарки жев­ріють, як жар. Ясні тони подекуди наче згасають. Почало сутеніть на небі й долі. На мою душу спадає задума

75

й маленький сум, який звичайно находе на душу по заході сонця. «Чи зійдеш ти, сонечку, знов, чи, може, вже зайшло навіки?» — пригадались мені слова молитви давніх індусів в стародавніх санскритських молитвах. І легеньке зітхан­ня несамохіть чогось вилинуло з моєї душі, і задума по­хилила мою голову якось не по моїй волі, неначе в душі заворушився смуток та жаль за втраченим щастям жи- воття...

А кольори згасали й блякли на небі, неначе рука яко­гось великого художника переводила пензлем ясні тони на темніші, вже вечірні. Внизу ніби якась рука знімала з поцяцькованого суспіль дорогого килима його гарні кольо­рові прикраси; вони помаленьку й потроху зникали або все блякли й темнішали.

II

Я встав і зійшов униз з шпиля. За шпилем Влади­мирські гори загинаються вбік од найбільшого свого ви­ступу на верхню терасу, де так само загинається й мо­настирська стіна проти цього найвищого визубня цих «Ламаних гір», вже близько коло пам’ятника святому Владимирові, і вони тягнуться звідсіль прямою лінією до самого Хрещатика. Це вже починається відома в Києві з назвищем «Владимирка», або Владимирська гора.

Я виходжу по доріжці за шпиль з кіоском над саму кручу виступу, стрімку, мов стіна, де попід ним, навскоси по цій кручі, проведений спуск наниз, на першу терасу гір на самому закруті. Я окинув оком цю половину тераси під кручами. Ця тераса ще гола, пуста, хоч вже вичище­на й очепурена. На їй де-не-де понад доріжками стримить зелене молоде дерево, жовтіють, неначе мережки, смуги скрізь проведених доріжок, жовтіють два подовжасті пла­та, обсаджені живою огорожею з обтятих кущів, і вони виступають далеченько на верхах двох узьких гір, дале­ко виступивших над самим спуском на Поділ; а на їх ма- нячать два гарненькі кіоски над самими крутими ви­зубнями, чи виступами. Там вже вештаються й стоять коло кіосків люде, неначе лазять якісь чорні кузки. Ця вся те­раса над закругленими кручами ясно освітлена світом од ясного неба й ясних хмарок на заході.

Я подивився на правий бік од шпиля, за виступ, де на терасі стоїть пам’ятник св. Владимира. Там зеленіє по­

76

під горами ніби ліс. Ця тераса вся сливе суспіль засадже­на деревом, з широкою алеєю попід самісінькою горою, з зеленими кружалами коло пам’ятника, де червоніють клум­би квіток. Ця Владимирська тераса з верхньої гори здаєть­ся старим зеленим лісом. Високий закрут виступу верхньої гори застує світ ясного неба на заході і неначе кидає од себе тінь на той ліс на терасі. Там вже стоїть вечір, по­лягли тіні, як буває вже смерком. Але через ці тіні з гори мені видно Дніпро з мостом. Коло мосту широкий на верству Дніпро лиснить ясно попід горами, неначе залитий білим живим сріблом. І в тому сріблі бовваніють усі бик и, чи башти, на котрих почеплений міст. Башти жовтіють, ося­яні жовтим кольором од заходу сонця. За мостом ще вид­но слободи, але за ними бори неначе вкриті легеньким ту­маном, а ще далі вже сизіє густий туман та імла. Там не­бо важке, сизо-чорне й ніби зливається докупи з туманом над борами. Стоїть і висить в небі щось важке й імлисте та мокре далеко-далеко вниз по Дніпрі й за Дніпром, мо­же, на сотню верстов в далечі. Певно, там занепогодилось вже давно й не випогодилось, як в той час над Києвом. Там ніби осіння сльота, негідь та моква, мабуть, вже дав­но почалась і не переставала,— така вага висіла в небі і наполягла й напосіла на борах на десятки верстов. І мені було дивно бачить з високої гори дві картині зара­зом і воднораз: на заході ясну, світлу, аж лиснючу, а десь далеко — важку, сизу й вогку, а ще далі аж чорну, неначе там істинно було царство тартару. Я глянув на правий бік на гору, де зеленів високо проти мене Царсь­кий садок на закругленому горбі, і за цим високим гор­бом стояли чорні хмари й висовувались з-за верховіття лісу, а край хмар висунувся вперед, висів і закопирчився, мов товсті покоси трави або неначе чорний гребінь, куче­рявий і кошлатий, темно-червоний, ніби облитий запече­ною кров’ю. Мені здалось, що я бачу закуток не садка, а самого пекла з пелехатими червоними відьмами та патла­тими дідьками. Яка сумна, навіть страшна картина, неначе намальована в якихсь пекельних тонах, яких не спромігся б вималювать ні один великий художник в світі, навіть Рафаель і Мікеланжело!

Надивившись на ті дива на небі й на землі, на той рай на захід сонця, а по другий бік на чорне й огняне пекло, я пішов понад терасою далі на Владимирську гору. Публіка вже збиралась на вечірнє гуляння. В двох широких алеях

77

коло монастирської стіни вже вешталось чимало людей. Натовп все густішав та більшав. Незабаром обидві алеї вже аж кишіли людьми, котрі ніби стовпились в густу масу. Тут гуляє вечорами, а найбільше в неділі та на святках Старий город. Я повернув не до алеї, а на тротуар над самісінькою кручею, обсадженою живою ого­рожею, цебто кущами, обтятими звершечку. По один бік тротуару під каштанами й чинарами стоять сливе суспіль довгі лави й ослони, тісно обсаджені людьми. І тут тісно­та. Я ледве протовплююсь поміж людьми й доходжу до угла на закруті, де гора закручується до спуску сливе пря­мим кутком. Зверху од самого угла йде наниз на терасу широкий, як шлях, спуск, вимощений гранітом з східця­ми й обсаджений кущами. З гори по йому ллється, неначе річкою, людський натовп. Коло його зараз стримить здо­ровий будинок з сінематографом, де стоїть непорушно ку­па людей. А за ним на горі, вже поминувши монастир, лиснять широкі доріжки, манячать широкі зелені кружа­ла з клумбами, повними квіток. Це невеликий парк, наса­джений од монастирської стіни до самого кінця гори, що тут доходе до Хрещатика. І там вже вештаються люде, а найбільше панії з гуртами дітвори. Це ніби дитячий парк. В цьому парку, мов у лісі, вгніздилась кругла при­садкувата панорама «Голгофа» над самою вулицею, де по­біч неї бовваніє висока кругла, як стовп, водопроводна башта вже коло стіни монастиря. Я люблю дивитись на вигляд, на картину цього парку. Між рідкими гіллястими деревами скрізь стовбичать башти. Он коло самої мона­стирської стіни на вищому горбику стримить висока баш­та водопроводу, а між гіллям манячать три башти костьо­лу через улицю, а в середині парку ніби вгніздилась в гіллі широка кругла башта панорами «Голгофа». Гіллясті дерева ніби перемішані з баштами.

Я простую по закруті гори понад стрімкою горою по тротуарі, щоб знайти порожнє місце будлі-де на лавах, сісти, одпочити й послухать чудовий оркестр, що грає про­ти гори, через спуск на Поділ, на терасі Царського садка, в садку Купецького клубу й літнього театру. Але усі лави й ослони попід деревом були обнизані людьми, неначе в театрі десь високо на гальорці. Я мусив стати й спертись на парапет коло живої огорожі на самому кінці тротуару, де вже кінчається Владимирська гора над Олександровсь- ким спуском на Поділ (чи в о з в о з о м, як звуть такі

78

спуски з гір в нас по Росі) і гора спадає на самий спуск дуже круто.

Звідсіль можна окинуть оком усю другу половину Вла­димирської гори аж за пам’ятник. Ця половина гір по­вернула од заходу сонця убік і закрутилась на схід. Ви­сокий виступ з шпилем зверху заслонив собою усю ясну картину на заході, заслонив ясне небо, обмальоване чу­довими кольорами, застує світ, заступив широку Оболонь і Поділ і кидає од себе тінь на цю всю половину тераси.

Я неначе перейшов через якийсь чудовий освічений храм або кришталевий казковий палац, де все лисніло, світилось, і несподівано опинився в темнуватому палаці або в широчезному театрі. Тут вже ніби сутеніло й смер­кало. І несподівано я побачив пречудову картину в ін­ших, вже темнуватих холодних тонах, як-от художники малюють на картинах десь кутки й закутки в густій тіні під високими горами. Цей ефект од несподіваного конт­расту аж вразив мене. Зник блиск та світло, щез безмеж­ний простір. Але зате і в цьому неширокому просторі була своя оригінальна краса, так само мила, приємна й поетична. Інші фарби, інші тони, ніби на якійсь світовій виставі картин якогось дивного художника.

Цей закуток тераси внизу чогось пригадав мені вели­чезний зал або широчезний театр. Я бачу ніби куток його між двома стінами. Гори стоять дуже круті з ледве приміт­ним покатом на терасу, але це вже не дикі стрімкі перед- ніші кручі, а зелені, ніби зелено пофарбовані або обстелені зеленим оксамитом. Нанизу вони на всю довжину ніби обкладені або обмальовані темно-зеленою смужкою: то зе­леніють верхи дерев на двох алеях попід самісінькою горою вподовж тераси. Вгорі над обома стінами понависало дере­во верхніх алей, а попід ними я бачу неначе смуги карниза стін з живої огорожі з парапетом коло неї. І над цими кар­низами сунуться або стоять суспіль люде. Мені видно їх по пояс, неначе вони стоять або вештаються на якихсь хорах або в найвищому ярусі якогось величезного цирку або теат­ру. Я дивлюся униз, на терасу. Моє око сягає внизу по до­ріжках далеко-далеко, до самого пам’ятника, сягає по ши­рокому спуску в кутку між двома зеленими стінами. Скіль­ки там народу! Яка скрізь ворушня нанизу і вгорі! Скільки тут зібралось усякого народу! Нанизу на терасі по викладе­них жовтою цеглою тротуарах понад самим краєчком тераси над спуском на Поділ, по усіх жовтих доріжках — скрізь

79

вештаються чорні силуети на всі боки, неначе кишить ко­машня. Усі рядки широких східців навкруги пам’ятника тісно ніби облямовані людьми. Усі парапети понад спус­ком обстали люде, усі ослони й лави обсаджені. На широко­му спуску з гори на терасу густим натовпом сновигають люде. Мене забавляє ця людська сарана, що плазує по один бік вгору, а по другий бік сунеться наниз і ніби роз­сипається чорними силуетами по доріжках на всі боки. А вгорі, на горах, і коло мене по обидва боки, і проти ме­не на другому ніби карнизі все ворушиться жива воруш­лива, ніби суцільна, а не штукована жива маса. Усі гори, куди не кинь оком, стали ніби живі й заворушились на­че якимсь своїм пульсом та живчиком. Та хіба ж люде вгорі і дерева не єсть одна суцільна й сукупна жива маса, жива частка світового безмежного живоття?

Я протовплююсь далі, на самий виступ на останньому закруті останньої крутої гори, де починається спуск на По­діл, і окидаю очима терасу з цього пункту. Звідсіль мені видно всю терасу вподовж до самого високого закруту, видно смугу Дніпра і далеко вгору по Дніпрі рівнину, вид­но місце саме на середині спуску проти самого пам’ятника. В цю наче продухвину між тополями та деревами блиснула ніби вже смерком, з темних рам з густої тіні, частка ще ясного пейзажу за повороткою горяного гребеня. Он я ба­чу, як лиснить ясна смуга Дніпра, лиснять сріблом три за­крути Дніпра й ховаються ніби в сизій безвісті десь далеко- далеко вгорі, мов безмежна людська мрія в час задуми. Мої очі несамохіть принаджує ця частка лиснючої ясної картини серед густої смеркової тіні, неначе перед моїми очима хтось показує мені іншу картину, почеплену десь далеко, в двері далекої зали на картинній виставі. Я бачу живий картинний контраст, що заманячів десь в далечині в іншому, яснішому, веселішому освітленні, котре будить в моїй уяві радіснішу направу, мов надію на якесь щастя, на щось радісне в житті, в людській долі. Неначе в час горя часом блисне промінь радісної надії.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка