«наукова думка»



Сторінка5/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

IV

Аристид не довго й гаявся з одповіддю до батька. Він писав, що старий генерал привітав його, як рідного сина, обняв, тричі поцілував і зараз попеклювавсь його справою, поїхав на розвідини в канцелярію, побував в кількох знач­них осіб. І врешті він зайняв вже місце в уланському пол­ку, котрий стояв саме в той час в столиці. Батько зараз послав одповідь і тисячу карбованців на мундир і окопи- ровку та на усякий вжиток, потрібний в столиці. Бать­ко звелів йому якмога частіше подавати звістки за своє життя в столиці, за свою службу та за усякові свої справи й запрошував його приїхать на різдво. Але Аристид од- писав, що саме на різдвяних святках співатиме в опері одна загранична артистка, котру йому конче хотілось по­слухать. Батько писав потім, щоб Аристид прибув до його на великодні святки, але син не приїхав.

Вже в кінці серпня Аристид дав знать, що приїде не­забаром. Він якось-таки вирвався з Петербурга й приїхав до батька. Усі повиходили на ганок стрічати дорогого гос­тя. Батько зрадів, вхопив його в обнімок і пригорнув до себе. Никандр обняв його двічі. Ірина Михайлівна теж була рада й привітала його дуже ласкаво.

— Одже ти, сину, неначе ще підріс трохи й поширшав у плечах. Ой, який же тепер з тебе бравий гвардієць ви­йшов! Та як тобі пристають до лиця еполети!—казав батько й очевидячки милувався сином.

Всі повеселішали й пожвавішали. Слуги забігали, по­рались коло столу, готували вечірній чай та закуску. Усі розпитували Аристида, так що він ледве встигав давати одповідь, розказував за свій поспіх на службі, за своїх на­чальників та про їх ласку й прихильність до його. Ірина Михайлівна налагодила все для чаю. Аристид вештався по горниці в своєму уланському куценькому мундирі. Вузень­ке убрання неначе влипло з усіх боків до його гарної,

4 — І. Нечуй-Левицький, т. 9.

49

стрункої постаті, що була доладна, мов статуя Аполлона.

Він покращав. Рівний станом, височенький, в золотих еполетах на плечах, він був гарний, як Адоніс; неначе ста­туя цього божка-красуня ожила й походжала по горниці.

Ірина Михайлівна поналивала стакани й попросила Аристида сідать за стіл. Він сів насупроти неї поруч з Никандром. Ірина придивилась до їх обох, і її вразила ве­лика різнація між ними. Гарний Никандр з своєю мужньою красою неначе одразу потемнішав, попоганшав, сидячи по­пліч з Аристидом. Сонце на заході кинуло проміння на кі­нець стола. І вона одразу примітила, що високе й ніби спа­дисте Никандрове чоло вгорі неначе стало лисе; його нахи­лені набік і трохи вперед вуха, що колись так надили її й припадали до вподоби, тепер стали ніби здорові, і Никандр став ніби й справді клаповухий; а на його виду вона при­мітила маленькі зморшки. Навіть Никандрові блискучі темні очі неначе пригасли при чудових блискучих великих Аристидових очах, як згасає проміння місяця вранці перед сонцем.

Ірина Михайлівна почувала, що в її серці все пішло ніби напереверт. Щось заворушилось приємне, миле, таке приємне, таке веселе, що Ірина Михайлівна трохи не за­вела пісні. їй одразу забажалось жартувать, сміятись, пу­стувать. Це почування заворушилось в неї одразу, неспо­дівано, як буває в дуже слабких на нерви та легкодумних людей. Вона вже почувала в серці, що любе Аристида, що кохання росте в її серці, як швидко росте ряст весною, і прибуває, мов вода в повіддя влітку при великому туч­ному наглому дощі.

Аристид похапцем пив чай і все зиркав на Ірину. Він милувався її ясними очима, дививсь, як вона кліпала й миготіла темними довгими віями та цупкими, неначе перла­мутровими віками. Ірина примітила його палкий погляд і вгадала, що й у його в серці заворушилась іскра кохання. І вона жартувала, глузувала з Аристида, як він залицявся в Петербурзі, ганявся слідком за красунями, і весело смія­лась, блискаючи своїми білими, як перли, зубками та під­моргуючи чорними брівками.

Зараз-таки другого дня, одпочивши після важкої до­роги, Аристид не всидів дома й покатав з візитами до су­сідів, батькових приятелів, та до Никандрових тіток. Чут­ка про його приїзд швидко розійшлась по околиці. До Рев’якіна на другий день притарабанились тітки, за ними

50

слідком приїхав з одвідинами один сусід з сином. Через день прибули дві панії з дочками, причепуривши їх, мов напоказ. В їх була думка залучить гарного й багатющого жениха. Одні гості приїжджали зрання й зоставались на обід, інші прибували надвечір. Інші панії приїжджали, щоб подивиться на красуня. Рев’якін запрошував їх зостаться на карти на ввесь, вечір і на вечерю. Гості навідувались сли­ве щодня, а в неділю з’їхалось непроханих гостей чимало.

В домі почалось ворушіння, крутанина та біганина. На подвір’ї так само була ворушня. Екіпажі та усякові повоз­ки то в’їжджали то виїжджали. Економка аж з ніг збилась, готуючи то обід, то вечерю для гостей. В опрічній надвір­ній хаті для челяді теж був натовп погоничів. Наймички вештались, бігали в ту хату, носили то полудень, то вечерю й лицялись напропали з парубками. Сливе щобожого дня був гармидер і в домі, і в оселі.

Ірині Михайлівні здавалось, що міське ворушіння, місь­ке життя перебралось в Панасівку; і це ворушіння було їй уподобне після сільської тиші, нудьги та спокою. їй здавалось, що в домі справляли ніби Аристидове весілля.

Це діялось саме після того, як розпустили другу думу. Сільські пани й підпанки скрізь заворушились по селах. Те рушення пішло по селах та по хуторах. І на журфікс в неділю наїхало чимало панів. Піднялись розмови за нові вибори.

На вечері стикнулись пани й підпанки, кожний з сво­їми думками та гадками. Од тієї спотички щогодини під­німався гам та клекіт, почались змагання, потім нещади­ма лайка й трохи не бійка. Ніхто не склав собі в голові ясних думок, не мав добре омежованих пересвідченнів. Де­котрі галасували, репетували, аж совались до супротивни­ків з кулаками. Всі передніші недавні ліберали поправіша­ли, але ні в кого не було ясної партійної програми. Думки та міркування в усіх ішли врозліт та врозтіч. Старий Рев’я­кін слухав, та й годі сказав. Він був колись і сам лібералом, але в останній час і сам поправішав і радив з’їхаться й ви­робить яку-небудь загальну систему та програму для по­єднання в думках та гадках або розбиться на опрічні пар­тії й поприставать, кому куди буде завгодно й уподобно.

Аристид слухав і не микався в ті голосні крикливі зма­гання. В залі й без того було повно галасу та репетування. Він пішов до Ірини Михайлівни. В його було зовсім інше на умі.

4*

51

— Ходім лучче в парк на прогуляння, бо вони тара­банять так, що в мене вже аж вуха болять од того крику, гаму та тих змаганнів. Втічім од їх кудись абощо! — ска­зала Ірина й вийшла з Аристидом у парк.

Сонце вже було на заході. Вечір був теплий, але не душний. З лук та лугів повівало свіжим вітерцем. Ари­стид та Ірина Михайлівна перейшли парк і повернули до лавки, що стояла під гіллястими липами на пригорку, роз­мовляючи стиха, неначе страхались, щоб часом їх ніхто не підслухав.

— Сядьмо на лавці та побалакаємо; може, мої вуха од­починуть в цій тиші,— сказала Ірина Михайлівна. Але тільки що Аристид хотів сісти, Ірина кинулась йому на груди й почала цілувати в уста, в чоло, в щоки. Він при­горнув її до себе й не мав сили одірваться од неї.

— Милий мій, коханий! Як я тебе кохаю! — шепотіла вона й мліла в його руках.— Посади мене на лавці, бо я зомлію в твоїх руках.

Аристид сливе доніс її до лавки й посадив. Вона важко дихала, неначе в неї не ставало духу, простягла до його ру­ки й засміялась якось чудно, неначе істерично. Він пригор­нув її до себе й не мав сили одірваться од неї, а вона обняла його й пригорнулась і прихилилася до його плеча головою.

— Я вся неначе горю в огні. Мені аж важко дихать,— сказала вона трохи згодом, опам’ятавшись.— Як я йшла заміж, я любила мого моржика тільки трошки. Як я ви­ходила за Никандра, я любила його щиро, але не гаряче. Але я тільки тепер досвідчилась, яка то буває і, певно, по­винна буть справжня любов та щире кохання. Як я тебе оце побачила, Никандр одразу неначе збляк, як блякне осінній лист врівні з майським листом, неначе попоганшав і постарівся одразу. Тепер я дивлюсь на небо, на луки і неначе не бачу нічого, не бачу неба, не бачу сонця. Я вся ніби в полум’ї. Як побачила оце тебе, я почутила, що вже не люблю свого Никандра й люблю тільки тебе одного.

-Що ж нам робить? що почати? Мені незабаром тре­ба їхать в Петербург на службу,— обізвавсь Аристид.

— Як ти поїдеш, я полину слідком за тобою. Я тут не зостануся, бо без тебе й світ буде мені немилий. Я не мо­жу ні жити тутечки, ні навіть животіть на світі.

Вони обоє замовкли й довгенько сиділи мовчки. Ірина Михайлівна трохи вгамувалась і дихала рівніше. Її заголе­ні гарячі.руки неначе пекли його шию.

52

— Тікаймо звідсіль. Я поїду з тобою вкупі, і ми бу­демо жити вкупі. Як покинеш тутечки мене, я, здається, збожеволію або сама собі смерть заподію. От твій батько розмовляв за якийсь з’їзд. Він з Никандром, певно, поїде туди. І тієї ночі ми втечемо. Твій батько багатющий, при­силатиме тобі багацько грошей. Та й мене він любе; я це постерегла давно. Не пошиємось же ми таки в нещадимі злидні. В нас гроші є й будуть. В мене є діамантів на кіль­ки тисяч. Ми матимемо засіб для життя. Не загинемо.

— І я тебе не покину тут, бо од тебе нарізно не можу жити. Тут нам не можна кохатись, не можна нам втаїть­ся од людських очей. Всі нам заважатимуть в коханні, хоч би я й покинув службу й зостався тут жити при батькові.

— Моя любов повинна буть без заважання, без прити­чин. Кохання повинно буть вольне, як вольне в цьому ді­лі й людське серце. Недурно ж скрізь позаводились пота­ємні ліги вольного кохання. Недурно ж теперечки і в по­вістях вже пишуть про вольне кохання. Вольне серце не повинно мать ніякого впину ні притичин. Воно любе, кого схоче і як схоче. Я тебе так кохаю, що ладна йти з тобою хоч на край світу, хоч в огонь.

В парку загомоніли люде: дехто вирвався з гаму та ве­рещання в залі й вийшов в парк на спочинок.

— Твій батько все проповідує ідеальне кохання. Це в його щось чудне, не сьогочасне, а стародавнє, лицарське, чи що. Він любе красу якось не по-людському, не по-на- шому,— сказала вона.

— Та й я цього не втямлю гаразд! В його на думці все якісь феї, русалки та всяка нісенітниця. Батько трош­ки поет і романтик, а я дивлюсь на все реалістично. Тікай­мо, серце, звідсіль і будемо кохатись донесхочу справдеш­нім вольним людським коханням, — казав Аристид.

І вони вернулись до гостей, де в залі ще й досі стояв гам та шум і тяглись змагання та крутанина в словах, в різ- нації усяких міркуваннів і поглядів; бо одні з земців попра­вішали, а інші з вчених дрібних панків багато полівішали.

На тому-таки тижні Рев’якін поїхав в своє село, щоб спродать пашню, бо вже наїхали покупці. Він продав уся­ку пашню по дуже добрій ціні, бо того літа хоч і був дуже добрий врожай, але пшениця потроху змилила, і пашню цінували трохи дорожче. Облічившись з покупцями і зробивши обліч, він на радощах дав синові тисячу карбо­ванців, а решту грошей зараз одвіз в недалечке повітове

53

місто, здав на пошту та й одіслав в банк на схованку. Дер­жать гроші в домі було ще небезпечно. Про підпали ді- дицьких економій, та клунь, та воловень вже було не чуть. Але усякі напасники та розбишаки й убійники ще веш­тались по селах. Убійництва й грабування ще подекуди траплялись вряди-годи.

Рев’якін вернувсь додому, а в неділю його покликали в повітове місто на з’їзд сусідні пани. Він та Никандр по­їхали ще зрання.

З’їзд був чималий. Цілий день вироблювали та склада­ли свою партійну програму. А надвечір як сіли обідати, то обідали й пили, доки не почало зорять надворі.

Рев’якін і Никандр вернулись додому вже світом, тиш­ком увійшли в покої, ходили навшпинячки, щоб часом не побудить Ірини та Аристида, і моячки полягали спати. Спали вони довго після випивачки. Як вони встали й про­чумались, на столі вже стояв і клекотів самовар. Економ­ка засипала вже чай.

— Чом це й досі не повставали наші? —гпитав Рев’я­кін у Никандра, бо його брала нетерплячка. Йому вже за­манулось подивиться на фею й поцілувати її в руку і в ясне чоло.

— Мабуть, викачуються на ліжках, — сказав Ни­кандр і пішов у Іринину спочивальню. Одхилив він двері, зирнув на ліжко,— ліжко було застелене. Ірини не було в кімнаті.

Рев’якін пішов у кабінет Аристида, і в його так само ліжко було не пом’яшкурене, гладенько застелене. Аристи­да не було, тільки вікно було не защеплене й одхилене.

Обидва разом вернулись у столову з очима, дуже зди­вованими.

— Нема Ірини, й ліжко стоїть прибране,— промовив Никандр.

— Нема й мого Аристида, і його ліжко стоїть засте­лене,— обізвався Рев’якін,— де це вони подівались? Чи не пішли пак на прогуляння над Десну?

Покликали економку. Вона поналивала чотири стака­ни чаю. Сіли вони за стіл, напились чаю та все позіхали на ввесь рот. Після чаю Никандр пішов у жінчину спочиваль­ню й углядів, що одна шухляда в комоді висунута й була порожня. Діамантів не було в шухляді. Він заглянув у ша­фу,— і шафа була одчинена, і вся одежа, все убрання десь зникло. В його одразу в душі похололо, і ноги затрусились.

54

Він вернувся в столову й розказав за все Рев’якінові. Рев’якін пішов у Аристидів кабінет і тепер тільки прикмі­тив, що й Аристидова одежа зникла.

— Може, їх обікрали вночі злодії, повбивали й десь по- заволікали в ліс,— сказав Никандр і зблід на виду.

— Ой ні! Втекли вони од нас потаємно вночі й дреме­нули, мабуть, у Петербург. От що! — сказав Рев’якін, до- свідніший і догадливіший од Никандра.— Зникла не­сподівано наша фея. І ми теперечки обидва удівці. Ари­стид чудовий красунь; він зведе з ума з розуму ще не одну панну або й панію. Ще й до того на біду він начитав­ся сьогочасних романів та повістів отого Сологуба, та Ар- цибашева, та Андреева про вольне кохання, та й несподі­вано встругнув нам капосний хлопець штучку.

— Але, може, вона таки вернеться до нас? Не буде ж вона тинятись та поневіряться на чужині, не маючи нія­кого свого засобу,— обізвавсь Никандр наче голосом ко­наючої людини.

— Поживемо — побачимо,— сказав Рев’якін.

Незабаром прикатали в гості й тітки, Зінаїда й Мавра

Семенівни. Вони вже купили в Києві й прочитали і «Са- ніна» Арцибашевого, і Сологубові повісті. Перечувши через людей про такий Іринин вчинок, вони од цікавості зумисне приїхали, щоб напевно дізнаться за це діло. Ни­кандр попросив старих паннів переїхати до його на жит­тя й правувать домом і хатнім хазяйством, як вони праву­вали довгенько після смерті його матері. '

«Ну та й помилився ж я! Тепер матимемо, замість кра­суні феї, дві відьми в покоях,— подумав Рев’якін,— але нема де дітись,— мушу вже мириться з цими відюгами, коли попався в западеньку. Ну й Іринка ж! Тепер вийшло так, що хоч цілуй вранці одну відьму в руку, а другу — в чоло».

Аристид не писав до батька довго й не слав одповіді на його листи, зиаючи свою провину. Вже минув рік, на­став і другий, як принесли лист з пошти від Аристида. Аристид просив батька вибачить йому за його поганий вчинок і жалівся, що Ірина закохалась в красуня, багатого князька-кавалергарда й так само потаєнці втекла од його з князьком до Парижа, бо — вона все встоювала за вольне кохання.

1909 року.

Київ.

в

ТЕЛЕГРАМА ДО ГРИЦЬКА БИНДИ

Оповідання

п

fm багатої київської добродійки Марії ■ 1 Нечаєвської в місяці квітні отели-

1 9 А лась корова. Корова була дорога

оліндерка, дуже велика, ще й гарна на взір: руда, аж червоняста, а морда в неї й голова сли­ве до самого тім’я були білі. Бичок вдався на свою олін- дерську неньку: був здоровий, сливе червонястий на масть, з білою мордою й головою до самого тім’я і з чорним но­сом та губами.

Як звичайно поводиться в місті, бичка зараз-таки одлу- чили од корови, так що вона й не бачила свого теляти, й однесли в пекарню. Панія зараз подала оповістку в місце­вих газетах, що продається на заріз дуже ситий і здоро­вий бичок.

Але трапилось так, що минув тиждень, настав і дру­гий, а покупці не приходили купувать теляти. Тим часом теля ніколи не лежало на одному місці в пекарні, а раз у раз дриндзало по хаті, никало по закутках, лізло до рук куховарці, неначе просило поживку в неї, совало морду б

56

помийницю, заважало в роботі, ще й до того паскудило й пудило скрізь, де тільки ходило.

Теля остобісіло куховарці, бо вона ще й до того була повинна годувать його молоком кільки раз на день. Вона вже не раз натякала хазяйці, що теля запаскудило пекар­ню, неначе хлів, перебаранчає їй робить діло, соває морду на плиту, в горшки, в кошик з закупками. А з різниць покупці того року чомусь не приходили, навіть не з’явля­лись на подвір’ї, як бувало в передніші годи, коли покуп­ці хапали телята назахват.

Саме тоді в хазяйчиній сукупній квартирі жив хазяй­чин- зять, офіцер, а в зятя був денщик, молодий москаль Микита Бинда. Москаль був родом з одного села з-під Могильова в Подольській губерні. Він був жонатий, мав батька й матір, котрі мали доволі поля в селі десь за п’ятнадцять верстов од Могильова над Дністром. Биндин батько був заможний чоловік, мав дві корові, бо там понад Дністром на луках було багацько випасів. Москалеві при­пав до вподоби той здоровецький червонястий бичок, та так здорово, що й не виходив в його з думки.

«От купити б оцього бичка та одіслать додому жінці на гостинець! — думав Бинда, сидячи в пекарні коло сто­ла.—3 його вийшов би здоровецький віл на диво всім селя­нам. А потім я, вернувшись додому, десь добрав би до па­ри молодого назимка та й мав би на своє хазяйство пару чудових круторогих волів. Ото була б рада моя Настуся! Хазяйка заправила за його вісім карбованців, але в мене є покладні гроші. Одже ж треба купити зараз, поки не з’являються в дворі різники»,— майнула в його думка не­сподівано.

Червонястий оліндерець прийшов до Микити й лизав наперемінку обидві руки своїм шерстким та цупким язи­ком, висолоплюючи язика з чорних м’якеньких губів.

В Микити при цій думці чорні, як терен, круглі очі аж закрутились. Ця думка одразу промкнулась йому не­сподівано в голову. Він спотання схопився з лави, дрібно застукотів закаблуками по цегляному помості в пекарні й швидко поскакав по крутих сходах вгору до панії.

— Барине! в вас і досі ніхто не квапиться купувать бичка, а мені ваш бичок дуже уподобний. З його колись виросте гарний волик. Я оце надумався купить у вас для своєї жінки оте теля й дам за його ті гроші, котрі ви за­правили за його, за що ви оповістили у газетах.

57

— Та купить то не штука. Але як же ти одішлеш його додому в таку далеч? — спитав у його хазяйчин зять.

— Напишу до батька й матері листа, щоб вони зараз- таки, не гаячись, приїхали та взяли бичка. В їх є дві корові, та вже, мабуть, обидві потелились; буде чим ви­годувать бичка,— сказав Бинда.

— Поки твій лист дійде до села та поки приїдуть до тебе батько й мати, то мине багацько часу. Теля з жадо­бою п’є багато молока щодня. А молоко нам потрібне і для свого вжитку, і на продаж, щоб була оплать за пашу для корови,— сказала хазяйка до москаля.

— Мамо! пошлім до його батька телеграму, то ця спра­ва з телям піде багато швидше, а ми збудемось клопоту з тим телям,— обізвавсь офіцер.

— Одже ж ти добре мені радиш. А справді, подаймо телеграму мерщій в Могилів. Сідай та хутчій напиши те­леграму, тільки невеличку, на кільки слів, щоб недорого коштувала, а я підпишу,— сказала хазяйка, вештаючись по світлиці.

— Не турбуйтесь! Я сам заплачу за телеграму й за­раз однесу на станцію, щоб не гаять часу й приспішити цю справу,— сказав Бинда.

Москаля брав острах, щоб часом не нагодився якийсь покупець та не набив ціни, не вихопив в його з рук бичка.

Марія Нечаєвська була дуже багата. Вона була удова. Як сливе всі багатирки, вона дуже не любила писати до кого-небудь листів ні в місті, ні поза містом. З своїми місь­кими знайомими вона звичайно розмовляла через теле­фон, а з неміськими далекими знайомими вона здебіль­шого розмовляла через телеграф, бо не шкодувала грошей.

Через телефон вона часом подавала своїм міським знайомим такі цікаві питання: «Скажіть, будьте ласкаві, чи багацько було публіки вчора на балу в Купецькому клубі?» або таке питання: «Чи будете сьогодні ввечері вдома? Ми сьогодні ввечері хочемо побувать у вас у гос­тях та пограти в карти. Як здоров’я вашої слабої бабусі? Чи одужує? Беріть білет в оперу в ложу вкупі з нами на завтра».

Не диво, що добродійка Нечаєвська зараз спинилась думкою на телеграмі до москалевого татуся, Грицька Бин- ди, щоб приспішить справу з надокучливим телям.

Зять похапцем написав таку куценьку телеграму: «При­езжайте немедленно и возьмите бычка». Панія підписала

58

своє ймення й прізвище, а молодий Бинда побіг мерщій на станцію й подав телеграму додому на батькове ймення, і заплатив за неї з своєї кишені п’ять злотих.

Телеграма швиденько прийшла в Могилів, а на стан­ції зараз покликали стійчика й загадали йому якомога швидше однести телеграму в село за п’ятнадцять верстов до Грицька Бинди, оддати йому телеграму, взять од йою одписку, і щоб Грицько Бинда заплатив стійчикові п’ять злотих за труда.

Посланець трохи не бігцем пройшов п’ятнадцять вер­стов, насилу на селі допитавсь, де Грицькова хата, але не застав Грицька дома. Жінка сказала, що Грицько на полі оре на ярину. Стійчик мусив бігти на поле й насилу до­питався в орачів, де той Григорій Бинда оре на ярину.

— Оце я насилу знайшов тебе, оббіг трохи не пів*:е\а. Це тобі од когось з Києва прислали телеграму,— сказав стійчик і, вийнявши з-за пазухи листок, подав Грмцькові.

— Що ж то воно таке? Чи лист, чи що? — казав Бин­да, дивлячись на телеграму..



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка