«наукова думка»



Сторінка4/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

Прудкі та баскі коні так швидко докатали до тієї Па­насівни, що Ірина Михайлівна навіть і не зогляділась, бо все розмовляла з своїм чоловіком. За приліском незаба­ром з’явилась Панасівна, розкидана між соснами та дуба­ми, а край села, ніби серед старого парка, заманячів чи­малий, але старий, наче присадкуватий, панський дім з високою покрівлею, станями, коморою, загородою та з усяким забудуванням.

— От і моє житло, та теперечки й твоє, — сказав Ни­кандр Петрович.

Коні влетіли в зелений, зарослий отавою здоровий двір і під’їхали під ганок, здоровий, як веранда, оповитий ви­ноградом. Никандр Петрович взяв під руку Ірину Михай­лівну й повів по сходах на веранду.

Гості ввійшли в невеликі, але високі старі горниці з невеличкими старосвітськими вікнами. Рев’якін поздоро­вив молоду з вхідчинами й поцілував її в руку, а потім посадив на канапі. Уся челядь заглядала з прихожої в одчинені невеличкі двері й дивилась на молоду панію.

Незабаром бокові двері одчинились, і в покої увійшла економка, вже літня, пристаркувата, і винесла на тарілці на вишиваному рушнику пухкий свіжий хліб і дрібок солі, поклонилась молодим, поцілувала в руку, поздоровила з вхідчинами й подала молодій хліб та сіль, говорячи усякі сільські поетичні привітання та бажання.

Як міська людина, Ірина Михайлівна тільки скоса поглядала байдужним оком на ті сільські церемонії, зов­сім нудні, сливе чудні задля неї.

Економка оповістила хазяйці, що закуска затого буде готова.

— От тепер ви, Ірино Михайлівно, вже наша, сіль­ська! — сказав Рев’якін.— От підемо та побачимо, в який гарний та зелений край ви оце залізли.

— А справді, ходім та прогуляємось трохи в лузі, доки економка зготує нам снідання. Подивись лиш, Ірино, які гарні наші наддеснянські луги, луки та сіножаті! Це зовсім не те, що смердячі болота, мочарі та багна коло Петербурга,— промовив Никандр Петрович, підводячи жінку під руку.

39

Усі вийшли в садок, а з садка пішли доріжкою в здо­ровий зелений парк, де вилась гадюкою доріжка, недавно посипана жорствою та піском. Парк був здоровий, чудо­вий! По зеленій траві скрізь стояли нарізно віковічні дуби, липи, ялини та кучеряві столітні берези. Дуби трапля­лись такі завтовшки, як кадовби, що їх ледве могли об­хопить два чоловіки в обіймища. Ялини, рівні, як щогли, кучеряві берези були гарні, ніби намальовані на зеленому фоні.

— Отут ваше місце, Ірино Михайлівно! Тут до вас пристає оця лугова та лучана розкіш, як до феї. Але ви в цій зеленій розкоші будете вже не фея,— сказав Рев’якін.

— Будеш вже русалкою нашої Десни, — обізвавсь, жартуючи, Никандр Петрович.— Ця уся зелена обстава, зелений простір личить тобі найкраще од усякої обстави.

— А по-моєму, й тут ви будете тільки Іриною Михай­лівною, а не русалкою, бо в русалок, як кажуть, зелені коси, мов осока, рогоза й татарське зілля, а в вас, хвалить бога, на голові не осока й не рогоза,— обізвавсь Аристид і зареготався.

— Одразу знать, що ви, Аристиде, реалістична лю­дина і в вас у голові тяма реалістична, без фантастич­них прикрас,— обізвалась Ірина й засміялась своїм голос­ним і ніби солодким сміхом.

Доріжка кінчилась. Уся оселя й дім були на чималому сугорбі. Сугорб кінчався за парком спадистим покатом наниз, на луку. Доріжка вела на край сугорба, де була поставлена довга лавка під двома густими віковічними ли­пами. А на низині, скільки сягало око, розстелялись по­над Десною соковиті та зелені луги. На лугах скрізь рос­ли нарізно престарезні дуби, віковічні липи та граби. Уся місцина була схожа на чудові англійські парки, котрі сте­лились без кінця. Скрізь манячили віковічні нарізні дуби, неначе темно-зелені башти, розкидані по яро-зелених лу­ках. Осокори на мочарах в опрічних купах стояли, неначе церкви та дзвіниці. Дерева були велетенські! їм було, мо­же, по дві сотні років. За лугами понад Десною зеленіли луки й сіножаті в береговині по обидва боки річки. Десна повертала на північ і лисніла на сонці, ніби широке срібне полотнище, розстелене по зелених луках. Над цією зеле­ною низиною десь далеко піднімались над лісом височень­кі горби, а на їх лисніли бані, миготіли блискучі позоло­чені хрести.

40

— А справді тут гарно в вас! Яка зелена широчінь! Яка сиза далеч ондечки за Десною! Я не думала, що ваше Полісся таке гарне та зелене; зелене, аж очі бере в се­бе! — сказала Ірина Михайлівна і все придивлялась до тієї широчезної картини, бо бачила її вперше на віку.

— Хоч і гарно тут, так що й очей не можна одірвать од цього вигляду, але мені вже їсти хочеться, та й додому вже час,— промовив Рев’якін.

В покоях наймички завештались коло стола. Пани по­сідали за стіл і з жадобою кинулись на сніданок після проїздки. Поснідавши всмак, Рев’якін почав прощатись, бо хапався додому.

— Приїжджайте до нас на вхідчини. Я думаю запро­сити до себе сусід на вечір, як тільки об’їздимо з Іриною близьких сусід та приятелів з одвідинами,— запрошував Никандр.

— Конче приїдемо! А ви ще й до вхідчин приїж­джайте до нас, Ірино Михайлівно! Побачите, які наші дідицькі поліські гніздища та селитьби. Негарні, навіть по­гані вони в нас, як і оця Никандрова хата,— сказав Рев’я­кін на прощанні, цілуючи в руку і в чоло Ірину Михай­лівну.

Через кільки день Никандр Петрович Клапоухов з жінкою поїхав до Рев’якіна. Рев’якін і Аристид були дуже раді, вибігли на ганок стрічать гостей. Дім Рев’якіна був ще старіший од Никандрового, з високими кроквами, так само вшитий куликами. Горниці були так само невеличкі, так що й одлйчки між домами сливе було мало. Сам Рев’я­кін обсміяв свою халупчину, в котрій навіть ганок пере- хнябивсь набік, ще й колонки розставив, ніби слаба коня­ка ноги. Але в покоях обстава була дуже багата.

— Ой, час нам, небоже, будувать нові будинки! Мені аж сором, що в мене таке старосвітське житло. Дивіть­ся, як мій ганок розчепірив ножища! достоту неначе ста­рий кінь з ганжею в ногах.

— Поживемо, розстараємось грошей, то й збудуємо будинок, вартий моєї коханої Ірисі. Чи так, Ірисю?

— Як хочеш. Мені байдуже про покої, аби тобі була догода в домі у всьому,— обізвалась Ірина Михайлівна , якось байдужно.

Трохи згодом, вже як упорались коло хліба й рішили останні пізні гречки, молоді об’їхали з одвідинами близь­ких сусід-дідичів. Никандр Петрович запросив усіх сусід до себе на вечір, на вхідчини.

41

Гостей з’їхалось чимало. Невеличка зала була сливе повна. Приїхав і Рев’якін з Аристидом. Ірина Михайлівна вийшла до гостей убрана, ніби на якийсь вечір в Петер­бурзі, ще й у сережках та в брошці блищали діаманти. Провінціалькі панії скоса оглядали її з усіх боків, і їм, очевидячки, було ніяково, що вони були простенько по­вбирані. На панах манішки й комірчики були погано ви­прані й вигладжені. Усе товариство було якесь сіре, і для Ірини Михайлівни здавалось навіть чудним. На канапі си­діли дві хамулуваті й зателепуваті товстулі, котрі скида­лись на київських міщанок, і все ніби щулились. В кутку розмовляли, неначе кричали, дві старі панни, Никандро- ві тітки, в простеньких дешевих сукнях, і неначе були шу­ті в своїх низеньких старосвітських чіпках. По горниці сновигали старі пани.

Рев’якін розмовляв з гладким старим сусідом, а гурт збився коло їх і слухав розмову про пашню та про ціни на неї й на сіно.

Ірині Михайлівні була зовсім не цікава та розмова, не цікаві були й гості. Її думки перелетіли в Петербург; при­гадались веселі вечори з іншими, кращими гістьми. Про­майнули в думці випещені офіцери, елегантні паничі. І во­на важко та тяжко зітхнула. Усе те, теперечки в селі, було схоже на пишний сон, що колись снився та й зник навіки, тільки й зосталась приємна згадка за його.

«Це не товариство, а ніби якась збірня поліських вов­кулак»,— подумала вона.

Але вона опам’яталась і стала привітніша до гостей. В столовій подали самовар. Вона запросила гостей до чаю. Гості заворушились і за чаєм повеселішали. Ірина Михай­лівна оговталась з компанією й стала весела й привітна до всіх. Бадьористий Рев’якін говорив і жартував наче за всіх. Незабаром і панії зовсім оговтались і зацокотіли так, що заглушили й розмову Рев’якіна. Після чаю посідали грати в карти. Молодші збились докупи, скупились в кутку й весело розмовляли та реготались.

Вже в глупу ніч подали вечерю. Гості попоїли добре й випивали ще краще. Жвавий Рев’якін завів розмову вже не за пашню та хазяйські справи, а за сьогочасні живіші справи і, своїм звичаєм, зараз перескочив до новомодних великоруських авторів-декадентів, за котрих саме тоді пи­сали в часописах: за повість Арцибашева «Санін» та за «Анафему» Андреева й за роман Сологуба «Нав’ї чари».

42

Це були саме в той час найуподобніші сюжети для його розмови, бо підходили під його смак і вдачу. Він зумисне розказував усякі сороміцькі сцени з цих сороміцьких де­кадентських оповіданнів. Усім паніям стало ніяково слу­хати й навіть дивиться другим в очі...

— Невже оце усе списано так в оповіданнях? А може, то ваші вигадки? — спитала вже пристаркувата Никанд- рова тітка Зінаїда.

— Еге! гарні вигадки! От візьміть лишень в мене книжки та перечитайте вважливо оці сценки, притруше­ні сахарним піском та перцем,— сказав Рев’якін і заре­готавсь.

— Цур їм, таким книжкам! та ще щоб я таку дурість читала,— обізвалася й аж одмахувалася руками тітка,— я попалила б їх у грубі, щоб часом молоді панни не налапа­ли та не прочитали такого добра.

— А там таки єсть чудові картини, як у «Нав’їх ча­рах» у дитячому пристановищі в ліску якогось хіміка-ча- рівника Триродова. Там обписана сцена, як усі школярі, дівчатка й хлопчики, та їх вчительки купаються в річці, а потім качаються усі голі на піскуватому березі під вер­бами, гріються на пекучому сонці й навіть ходять усі голі по лісі,— тяг далі Рев’якін.

Ірина Михайлівна зареготалась на всю столову.

— Та годі вам!—крикнула тітка.— Це ваші вигадки. Знаємо ми вас!

— Яка ж там краса: голі школярі й школярки, цибаті, як чаплі, та голі вчительки, захуджені й заниділі, худі, як чаплії та кочерги. Яка ж там краса, як гуляє якась голо- дрига! — сказав Никандр.

— Та там є ще кращі вигадки... як-от в Андреева, в одному поганому домі дівчина роздягалась. А в «Нав’їх чарах» друга панна ще й сорочку скинула перед Триро- довим,— сказав Рев’якін, але спинився й замовк. Никандр якось моргнув на його — з забороною розмовлять за та­кі речі при його тітках. Він страхався, щоб часом панни й панії не повтікали з-за стола. Рев’якін мусив замовк­нуть і почав розмову за потаємні ліги вольного кохання в великих містах, недавнечко висліджені поліцією.

Ірина Михайлівна знов почала реготаться своїм дзвін­ким сміхом і бистро кинула очима на свого Никандра на­смішкуватим очком. Її, очевидячки, бавила і ця розмова, і жахання старих і не старих паній. Аристид і собі реготавсь.

43

Ну та й чудернацька поведенція пішла тепер у книжках! Це така поведенція, хоч тікай мерщій в монастир або й на той світ,— обізвалась вже літня друга Никандро- ва тітка, Мавра Семенівна, що сиділа край стола.— А ви, Степане Степановичу, ще хочете втирить нам в руки ота­кі книжки. Ви їх сховайте, ще й замкніть, щоб вони часом не попалися комусь у руки,— аж крикнула вона з таким рушенням рук, неначе вона оборонялась і одбивалася од собак або од якогось лиходія.

— Ви, тітусю, дурнісінько будете силкуваться, щоб поховать під замок оті книжки або знищити їх. Ваші захо­ди й силкування нічого не поможуть,— обізвавсь Ари­стид,— цим поживком в наш час живиться уся публіка. їх назахват розкуповують десятки тисяч.

— Авжеж пак! — промовила тітка.— Хіба отакі безусі, як ти, живляться отим паскудним поживком та смакують оту страву, пополовині змішану з отрутою.

— І безусі, і пристаркуваті, і навіть сивобороді, геть дочиста усі! бо тепер така поведенція на оті книжки й на вольне кохання,— сказав Аристид і зареготавсь.

Розмова про любов, про кохання, цей споконвічний сю­жет усіх поем і повістів, зацікавила й розворушила всіх — і молодих, і старих. Рев’якін наче розшморгнув зав’язку, котрою були зав’язані й досі роти. Усі, навіть старі, стали веселі й бадьористі. Всі з великою цікавістю слухали такі новинки, а найбільше ті, котрі не читали тих книжок і вперше навіть за їх чули.

Після вечері ще довго балакали й пили напропали сливе до зорі. Декотрі гості, не попрощавшись з хазяїном, один по другому вишовкались з горниці й потаємно виїхали вже світом додому.

— А що, моя кохана Ірисю? Як тобі здались наші су­сіди? — спитав Никандр в неї вранці за чаєм, позіхаючи безперестанку.

— Щось таке сіре, зателепувате, не дуже інтересне. Словом сказати,— поліська глушина. Але я з тобою, мій милий, коханий, здається, не нудилась би і в тюрмі, не тільки в цій поетичній глушині,— сказала Ірина і вп’я­лась, мов п’явка, в червоні Никандрові уста, а потім об­цілувала його очі, й брови, і високе чоло.

Рев’якін з Аристидом сливе щотижня приїздили до Кла- поухова на карти, захопивши по дорозі будлі-якого сусіда- приятеля. Клапоухови так само одвідували Рев’якіна й

44

часто їздили в гості до обох тіток, котрі обидві мали потяг до карт та осудливості своїх сусід. Ірина Михайлівна була найкраща в околиці, а Рев’якін був великий естет, і його тягла неначе якась непереможна сила в Панасівку, щоб хоч надивиться досхочу й намилуватись своєю родичкою- красунею.

Зима минула так швидко, що Ірина Михайлівна й не­зчулась, як вона промайнула, як настала весна красна, як в повіддя розлилась вода по сіножатях та луках. Вода зго­дом швидко вникала в піскувату землю і зсякала. І широ­ка низина й береговина зазеленіла, стала неначе вкрита зеленим оксамитом.

Низина стала гарна й весела, як рай!

Понад низинами шугали чорногузи. Тх налетіло сила! Скрізь по клунях манячили їх гнізда, в котрих черво­ніли їх носи та цибаті ноги. Скрізь вони дибали по моча­рах та течіях, де ледве слизила вода, й живились своїм звичайним болотяним поживком. Краса низини була свіжа, пахуча од квіток. Повітря було вогке, легке, наче живе. Небо було блакитне й делікатне, мов блакит­ний шовк.

— Ой, гарно ж тут на Поліссі! Яка пишна поплямова­на скрізь квітками ота береговина! — говорила Ірина Ми­хайлівна до Никандра, милуючись тим широким вигля­дом нанизу,— мені оце здається, що я виїхала десь на да­чу, та таку веселу й гарну, якої я нігде не бачила, яка мені навіть і в сні не снилась.

І вона горнулась до милого, обнімала його й цілувала гарячими устами в чоло, в голову, в уста. І знов вона оглядала ту пишноту, що ворушила її почування, будила любов у серці й розважала її в сільській глушині.

Вони обоє й не примітили, як позад їх ішов Рев’якін з Аристидом, прямуючи стежкою до лавки. І Никандр, і Ірина аж кинулись, аж жахнулись, як Рев’якін голосно гукнув позад їх, здоровкаючись здалеки. Він поцілував­ся з ними й несамохіть задививсь на пишний зелений простір.

— Знаєш, Никандре, що оце спало мені на думку, як я окинув оком цю пишноту. В вас дім старий і зовсім не панський, і мій дім ще старіший і поганший од вашого. Я не думаю руйнувать отієї трухлятини й будупати нового забудування. Нехай вже мої сини будуються, бо старший син вже вийшов з університету й служить. А Ірині Ми­

45

хайлівні личило б жити в прехорошому панському домі, як феї личить жити в золотих палатах, а не в отій трухля­тині. Нам жити окроме, нарізно, в опрічних оселях трохи нудно, сказати по правді, а жить укупі було б приємніше й веселіше. В мене хазяйки нема. Грошей в мене багаць­ко. В тебе тут рай над Десною, а з мого парка тільки й видно бір та чорногузячі гнізда на людських клунях. При­ставлю я для себе до твого дому просторний чудовий зал та два кабінети, задля себе й Аристида, і поновлю й од- ремонтую твої покої на міський лад. Всі покої звелю ви­класти паркетом, щоб наше житло було варте твоєї феї і щоб твоїй феї було веселіше й догідніше. І ти її кохати­меш, і я надивлюсь на неї щодня. Це все я подарую й за­пишу на ймення Іринине. А старий дім буде належаться до вас обох. Це буде мій подарунок нашій чарівній феї. Тоді мої гості будуть твої, а твої гості будуть моїми. Все, бач, буде якось веселіше животіть на світі, доки тягтиметься моє живоття. Я зроблю електричне освітлення, бо маю за­сіб, щоб зробить це. Чи ви згоджуєтесь на це?

— О! чом же пак і не згодиться. Моїй Ірисі буде ве­селіше жить, а найбільше взимку.

— Ой, яка я рада, що вам оце спала на думку така ідея! Я по своїй вдачі люблю гуртове життя. Ой, яка я рада вашому планові! — аж гукнула Ірина й, неначе дів­чинка, плеснула в долоні, прожогом побігла, обняла Рев’я­кіна за міцну та цупку шию й тричі поцілувала його.

— От як упораємось, то після жнив зараз накличу теслів та усяких малярів, мурівщиків, щикатурів та укри­вальників, а в Києві зараз замовлю паркети й електрич­не знаряддя,— і все це зроблять в одну мить. А деревні я заздалегідь вже наготував,— сказав Рев’якін.

— А справді, тату, в тебе з’явилась непогана ідея. І вона припала й мені до вподоби, бо й мені буде веселіше жить вкупі з вами в сукупному домі в цій глушині,— обізвавсь Аристид.

— Ну, тобі, мабуть, не дуже довго доведеться тут хо­дить на влови й тиняться без діла, бо тебе незабаром за­беруть в москалі.

— Тривай! почекай лишень, тату! Може, я і в полку не буду служить, то й тиняться по світі мені не доведеть­ся,— обізвавсь Аристид.

— Я хоч і практичний чоловік і запопадний, навіть трохи загонистий в практичних справах, але передніше од

46

усього я естет в усьому. Я люблю отакі пишні вигляди, як оце звідсіль на Десну, або горяні місця, як-от у Швейца­рії,— промовив Рев’якін до Никандра.

Після од’їзду старого сусіда Ірина аж повеселішала; та­кий був їй уподобний проект поновління та полагодіння старого житла. Після зелених свят вона все намагалась, щоб Никандр розпочав лагодіння, не дожидаючи, поки люде обробляться та впораються в полі. І Ірина таки при­силувала його розпочать роботу.

— Мій дід був сім’янистий, то й набудував в домі отих тісних келійок, ніби кліток, для своїх дочок; а я люблю просторні горниці,— сказав Никандр.

І в петрівку, саме в косовицю, він розпочав лагодіння одної половини дому. Поробили вищі, міські вікна, пови­кидали перегородки між кімнатками. Тим часом і Рев’якін неначе до їх заметився цією пошестю.

З початку осені з Києва прибули паркетщики, привез­ли готові паркети й заклали поміст на обох половинах до­му, а обивщики й обклейщики з містечка обклеїли чудови­ми шпалерами новий зал. В залі виліпили широкі карнизи, а на стелі — широке кружало, де почепили здоровецьку люстру, мов панікадило. Горниці були чудові, лиснючі! В залі поставили між вікнами високі дзеркала.

Рев’якін обставив на свої гроші усі покої новісінькою мебіллю. І восени, на покрову, він запросив багацько гос­тей, щоб справить свої вхідчини й переносини в нове жи­тло. Ірина Михайлівна запросила свою матір і брата. Рев’я­кін запросив Меланію Андріянівну й її дочку. Він найняв оркестр в близькому містечку, запросив багато сусід, по­навозив з Києва дорогих вин і справив такий бенкет, яко­го в околиці ще ніколи не справляв ніякісінький дідич. Наїхало багато сім’їв з околиці, багато молоднечі, паннів і паничів; були офіцери й урядовці з Києва. Бал був дійс­но міський, багатий і бучний. Ірина Михайлівна вийшла в пишний зал в своїх діамантах, в дорогому уборі, неначе княгиня. Вона ніби ожила, стала жвава, весела, бадьорис­та, якою була колись в Петербурзі. Музики грали безпе­рестану. Ірина Михайлівна натанцювалась донесхочу. Вона була окрасою і того балу, і того розкішного зала, не­наче якась цариця випадком з’явилась на той бал в па­лаці в бору. На ганку, й веранді, і в садку на деревах була виставлена ілюмінація. На бані, збудованій над залом зверху, почепили ліхтарі з світлом. Люде на селі подума-

47

ли, що то пожежа в дворі, і збіглись рятувать будинки; а собаки на кутку, не бачивши такого дива ніколи, поча­ли з ляку гавкать, вили, аж скиглили.

Після танців Рев’якін запросив гостей в здорову сто­лову на вечерю. Столова так само, як і зал, ніби горіла од ясного світла. Вечеря була багата. Вин було багацько. Бу­ли в усьому аж збитки в того багатющого пана, а найбіль­ше в винах.

Рев’якін справив такі свої вхідчини, що за їх ще довго згадували в околиці по дідицьких оселях. А тітки смія­лись, що цей пещений багатир справляв своє весілля з Іриною.

Настала осіння сльота й негідь. Пішли хмарні та сумні дні. Рев’якін вовтузився з покупцями та вряди-годи сідав за роботу в кабінеті й понаписував чимало дописів в газе­ти й невеличких статтів для одного журналу. Аристид був хазяйновитий і запопадний, їздив на поле, доглядав клуні, але в пізню осінь йому вже не було ніякісінької роботи. Дві сім’ї обідали вкупі, пили чай за одним столом. Вранці, як Ірина виходила до чаю, Рев’якін цілував її в чоло і в руку. Рев’якін завіз журфікси на своїй половині. З’їжджа- лись до його близькі сусіди й приятелі на карти. Часом він і Аристид з сусідами-вловчими ганяли по борах, ходячи на влови.

— Знаєш що, Аристиде! Я бачу, що тебе бере нудьга отут на селі. Поїдь ти в Петербург, і я дам тобі доруче- ність по одному моєму ділу. А там одвезеш мій лист до однієї високої особи, до того добродія, що був губернато­ром в той час, як я служив вкупі з ним віце-губернатором. Цей старий губернатор, генерал, має силу в вищих сферах. Я попрошу його, щоб він примостив тебе в будлі-який полк. Він має значіння й силу в сферах і змо­же вивести тебе в люде. А то ти занудишся й занидієш в оцій глушині. А як буде тобі на службі якась недогода, то покинеш її і вернешся вже з більшими еполетами до мене хазяйнувать.

— Одже ви, тату, добре радите мені. Я ще не був і досі в Петербурзі. Поїду, побачу столицю, побуваю в те­атрах, в музеях. Може, й на службу стану, як вдасться,— сказав Аристид.

Така мандрівка дуже припала Аристидові до вподоби. Він не довго й гаявсь і хапки зібрався, уклався й виїхав на вокзал.

48

Ірина з зависністю дивилась на його укладання та па­кування в далеку дорогу. Її чогось взяли завидки, бо й їй дуже заманулось поїхати в столицю, знов побачить Петер­бург. Це бажання виникло в її душі раптом і в одну мить запалило серце й розворушило нерви. Вона тільки мовчки зітхала, як Аристид сів в екіпаж і покатав з двора на вок­зал на баских батьківських конях.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка