«наукова думка»



Сторінка37/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

Панотця це вдивило й зацікавило. Саме тоді до його приїхав благочинний. Він розказав йому за ту крадіжку вулика і що й досі не виявилось, хто поцупив улика.

— Та це ж украв у вас, напевно, мій кучер,— сказав благочинний,— бо другого дня вранці у мого погонича розпухла пика аж до самих очей, а щоки аж набрякли, не­наче пухирі. Я питаю в його, од чого це сталось, а він ка­же, що він заснув на повозці в вашому подвір’ї і його по­кусали комарі. Дивлюсь я на його свиту, а в його свита і на грудях, і на полах обмазана, неначе клейстером. Отож, мабуть, він, як їв полапки вночі, то й замазав свиту спе­реду.

416

— Але ж як він сам уклав в копи більше як десять фунтів меду? Як йому не завадила така сила меду? — обізвалась матушка, дивуючись цій прожері.

— Мабуть, в його були й помагачі два кучери, коли вони стріскали без хліба трохи не півпуда меду,— додав панотець.

— От таки виявилось, хто з’їв улик меду! — сказала врешті паніматка, вдоволивши свою жіноцьку цікавість.— А ми думали, думали та з дива аж голову ламали, хто б то вкрав улика, та ще й не дуже важкого!

ПІДДУРИВ ФЕРШАЛА-МАСАЖИСТА

■ Л колись лічили чорноробочого велико- яі роса, а вкупі з ним в тій самій палаті ^ лежав на ліжку, що стояло коло його, українець, чоловік з села. Вони обидва попростужували праві ноги, і їх мучила велика болість, бо в ногах прики­нулась невралгія: один нерв неначе смикало безперестанку, та так боляче, що вони обидва часом не могли заснуть до світу. Щодня вранці приходив до їх обох фершал-масажист

і робив масаж, розтягував долонями болячі місця так, що вони аж кричали, аж вищали, бо нерви боліли, як от ча­сом болять зуби.

Але якось одного дня приходе фершал. Зробив він ма­саж чорноробочому майстрові. Великорос аж пищав од пекучої болісті, аж зуби зціпив. Фершал почав робить ма­саж українцеві, а той спочатку осміхався, а згодом починає сміятись, неначе од лоскоту. Фершал зробив своє діло й вийшов з палати.

418

Заходив він у палату ще кільки раз, розтягував обом жили, з усієї сили плескав долонями по нозі; тесля аж си­чить, а сільський дядько сміється, трохи що не регочеться.

Днів через три великоруський мужик питає в чоловіка:

— Що то за знак? Як мені розминає та розтягує до­лонею шкуру, то я трохи не кричу: так у мене болить нога, а ти колись передніше аж вищав, а тепер веселенько смієш­ся, трохи не регочешся, чи то цей масаж тебе лоскоче в но­гу, чи що? — питає козак.

— Де, в дідька, лоскоче? Боліло так, неначе душу ви­пирало з тіла. А я не видержав та давай дурить отого фершала. В мене смикає в правій нозі, неначе хтось шкуру здирає смужками та ще й сіллю та перцем потрусить по живому м’ясі. А я думаю собі: а піду я на хитрощі, щоб не мордувала мене ота іродова душа, та й підставляю йому здоровісіньку ліву ногу замість правої. А він так наминає, так розтягує долонями та аж сопе: так працює. Мені сміш­но стало так, що я давай нишком сміяться з його. А тепе­речки, як я пополежав та вигрівся під цим укривалом без роботи, в мене вже й у правій нозі перестало смикать. А я собі лежу та як він прийде, то я соваю йому раз праву, а другий раз ліву ногу; нехай, думаю, попрацює трохи, поки я добре вилежусь та й ногу вигрію в цій теплій пала­ті, та ще й під теплим укривалом на пухкій подушці. Бо то, бач, так. Якби я спав у такій теплій палаті та вилежу­вався досхочу, то, певно, мене ніколи не смикало б в жиж­ках так, неначе мене смикають чорти в пеклі на тім світі та сотають з мене жили або неначе хтось наважився повири­вать в мене з щелепів усі зуби та й рве, та й рве один зуб за другим, а фершал ще й плеще з усієї сили зверху долоня­ми, неначе зумисне задля того, щоб у мене ще гірше болі­ло в нозі.

1913 року.

ПРЙЗВА ЗАПАСНИХ МОСКАЛІВ

четвер, 17 іюля (липця) зібрали по- скликувані військові запасні москалі на подвір'ї волосної управи й за дво­ром коло управи. Навкруги коло уп­рави неначе зібрався здоровецький ярмарок. Скрізь з усіх боків обстали управу купи народу. Осторонь на широкому шляху й за огорожею на просторі стояли вози й коні: бать­ки попривозили з околишніх сіл синів та зятів. Уся збір­ня якась невесела, навіть сумна. Кругом мене зиркають смутні очі. Я бачу понурі, насуплені види. Жнива ще не скінчились, тільки що розпочалася возовиця. Довелося чоловікам кидати вози й воли й незвезені полукіпки на полі. Дивлюся я, на одному возі сидить сивий престарез- ний дід з короткою сивою бородою й неначе стогне й усе бідкається й кричить:

— Ой боже мій, боже мій ! Що ж робитиму сам один? Ой боже мій милостивий та милосердний! Що мені діяти?

Мене вразило, що старий дід плаче, як мала дитина, аж побивається на возі під гарячим пекучим сонцем. Мені

420

здалося, що він нагло чимсь заслаб та все стогне, аж кри­чить, мов дитина.

— Що в вас трапилось? Чи не схопила якась хвороба, якісь сояшниці абощо?—питаю я в дідка, але дідок навіть не дивиться на мене, та все ойкає, аж стогне, та втирає сльози долонею. Зовсім так втирають кулачками сльози діти, в котрих сльози аж течуть з очей.

Дід на мене й не дивиться. Я питаю вдруге, аж чеп- ляюсь:

— Та скажіть-бо, діду, чого ви плачете та стогнете? Може б, я став вам у лихій пригоді.

Дід зиркнув на мене неначе крізь сльози й промовив:

— Мені ніхто не поможе, бо, мабуть, і бог оступився од мене. В мене один син служе вже в москалях, а три си­ни були запасні, та оце їх усіх трьох покликали на служ­бу, на войну. А в усіх чотирьох синів зостається вдома шістнадцятеро дрібних дітей, сама малеча, і чотири моло- диці-невістки. Ой, що ж я робитиму з ними? Ой боже ж мій єдиний, боже милосердний! Ой, що ж я з ними роби­тиму, чим годуватиму? Робота в полі й на току, а мені вже йде восьмий десяток, а я вже нездужаю й снопа подать на стіжок. І ноги мої вже трудуватіють, і руки трудуваті- ють. Чим я їх годуватиму? Що я з ними на світі божому робитиму?

Питаю я в діда, з якого він села, а він і не дивиться на мене і не обзивається й словом, неначе я говорю до стіни або до воза, та все плаче й голосно бідкається, аж кричить. Мабуть, його горе таке важке, що мені й не зба­гнуть безодні того несподіваного, наглого лиха, та ще в жнива, саме в гарячий робочий жнив'яний час.

Уся Біла Церква неначе в траурі. В п’ятницю й суботу та неділю в сінематографі звичайно буває натовп народу, євреїв і селян, що трудно й протовпиться. Пішов я в сіне­матограф, а там сливе порожньо: десятків з п’ять людей сидить в сливе порожній здоровецькій залі. Та й то все не дорослі люде, а школярі—селяни й євреї. Певно, вони з тих сім їв, з котрих ніхто не був викликаний у військо. Як я прибув до Білої Церкви, щодня ввечері грав у сінемато­графі оркестр духової музики. Питав я в євреїв, який то полковий оркестр грає щовечора в театрі? Може, з тих полків, котрі збираються до Білої Церкви на звичайні ма- ньоври? Мені кажуть, що маньоврів не буде, за що вже давно оповістили, а то завжди щовечора грають мало-

— Які це малороси грають там на духових струмен- тах?—дивувався я; і ввечері зараз пішов у сінематограф. Виходжу на другий поверх — аж там на широкій платфор­мі за чавунними штахетами сидить оркестр з блискучими здоровими трубами. Музики усі молоді парубки. Половина їх одягнута в піджаки, а половина в народних убраннях, в вишиваних сорочках, в синіх штанях, в сивих і чорних шап­ках з червоними застіжками на грудях.

Розпитав я в їх, хто вони такі. Вони витовмачили мені, що вони усі білоцерківці, усі одбули службу в москалях, усі грали в військових оркестрах. Вони зібрались у гурт, покупили собі струменти й заробляють музикою чималі гроші: грають на єврейських весіллях, на балах по сахар- нях і по селах в дідичів та в сінематографі.

Як тільки прийшла оповістка за войну, ці малороси зникли. Питаю в людей, де вони подівались, мені кажуть, що їх усіх як запасних покликали на войну.

м. Біла Церква.

Іюль. 1914 рік.

НЕСЛУХНЯНА ЖІНКА



час купання в Росі, я вийшов в ба­зарний день у четвер на базар, щоб купити дещо для своєї потрібки. Ба­зар був густенький. В одному місці на широкому плацу в кутку за возами на незапорожненому просторі стояла купка людей і за щось голосно розмовляла. Було примітно, що там щось трапилось, коли люде голосно розмовляють, сли­ве кричать. Я підступив до того гуртка. Одна молодиця, Марина Жарчиха, вже літня, з села Трушок впізнала мене й поздоровкалась зо мною. Попліч з нею стояла її дочка Варка, котру Жарко недавно видав заміж в недалечке се­ло Пилипчу. Я питаю в Марини, що тут трапилось в їх і чого вони збились в купу та аж репетують сливе на ввесь закуток на плацу.

— Та то, бачте, ми видали дочку заміж в Пилипчу, а вона оце покинула чоловіка та й вернулась до мене, бо не хоче жить з ним, жаліється на свого чоловіка,— каже до мене Жарчиха.

— З якої ж причини ти покинула чоловіка, коли, як я пригадую, ще й року нема, як ви побрались,— питаю я в

423

Варки,— здається, ще й року нема, як ти вийшла заміж?

— Бо мій чоловік загадує мені усяку роботу, неначе я його наймичка, а не жінка.

— Бо вона мене не слухає. Я чоловік її, а вона моя жінка, то й повинна мене слухать,— обізвався молодий чоловік, такий молодий, неначе парубок, гарний з лиця, чорнявий та рівний станом, мов тополя.

— Такий гарний чоловік трапився тобі, Варко, а ти взяла та й покинула його, так ще й швидко,— кажу я до Варки.

— Я свою жіноцьку роботу роблю й не цураюся ро­боти, але він загадує мені таку роботу, що й сам міг би зробить: оце сидить він за столом за обідом та каже мені: «Встань, Варко, та подай мені кухоль води». А сам сидить за столом і не ворухнеться! Неначе тому панові посесорові подавай йому води, як лакей подає старому посесорові склянку води, та ще й на тарілці.

— Бо ти, сину, таки спанів, як служив у пана та нади­вився, як слуги його панькаються з ним. Чом би пак са­мому не встать з-за стола та й напиться води, бо кухоль же стоїть недалечко на миснику.

Старі Жарки, Варчині батьки, були недалекі сусіди мо­го швагра в Трушках, і Жарчиха й дочка були щирі в розмові зо мною, а Варка оберталась до мене, неначе жа­лілась мені на свого молодого чоловіка, котрий ніби спа­нів, служачи в пана.

— Або оце сядемо ми за обід. Він зирне в причілкове вікно та й каже до мене: «Варко! Одже ж поросята влізли в город і риють картоплю; біжи мерщій та вижени порося­та в хвіртку, та закрути хвіртку добре заверткою, бо вони знов розторгають рилами хвіртку та незабаром знов улі­зуть в картоплю». Я тільки що одкусила один кусень хліба та й швидше біжу з ломакою на город, бо мені шкода кар­топлі, а він сидить за столом і не ворухнеться.

— Бо я їй повинен же загадувать усякову роботу, а не вона мені. Я ж чоловік, а вона моя жінка. Чоловік повинен загадувать роботу жінці, а не жінка чоловікові,— каже до мене чоловік.

— Ониську! Не все ж таки треба загадувать жінці; треба й самому дещо зробить, хоч би й свині вигнать з городу або загнать у хлів,— обізвалась мати стиха, неначе напутювала зятя та оступалась за свою дочку.

— Це твоя дочка покинула чоловіка якраз так, як по-

424

кинула Соломія свого чоловіка та й найнялася за наймич­ку в Білій Церкві в одного багатенького єврея, доки її чо­ловік пішов та перепросив ЇЇ,— кажу я до Жарчихи, бо я, пробуваючи в Трушках, подарував Жаркові свою книжку «Не той став».

— Оце воно й вийшло достоту так само,— каже до ме­не Жарчиха.

— Отож, Ониську, й тобі тепер доведеться перепросить свою жінку, то вона знов вернеться в Пилипчу до тебе,— кажу я до Ониська, але Онисько стояв, понуривши голову, й не обзивався й словом.

— Він затого загадає мені роззувать його й стягувать з ніг свої чоботи,— стиха обізвалася Варка,— я йому ні­защо в світі не буду скидать чобіт. Це не жінчина робота. Нехай наймає собі лакея, як наш пан посесор.

Навкруги гуртка почали збиратись люде та прислуха­тись, за що йде розмова, в котру й почав вмикуваться од цікавості недоброхіть. Мені стало ніяково вмикуватись в чужу сімйову справу прилюдно при насторочених цікавих вухах навкруги. Але мене зацікавила хВарка своєю вда­чею, натуристою й гордовитою.

— Та вже тобі, Варко, доведеться вертатись до чоло­віка, бо там тепер своя дома, свій хліб та хазяйствечко вже твоє, а не чуже,— кажу я до Варки.

— Ба не вернусь. Нехай не він мені загадує роботи, бо я ж не маленька дівчина й сама гаразд знаю своє ді­ло,— одказує мені Варка.— Оце недавнечко, тільки що ми сіли обідать та з’їли борщ, а він знов до мене каже: «По­дай мені кухоль води, бо я пить хочу». Я кажу до його: «То встань з-за стола, піди та й напийся води. А завтра, як сідатимемо за стіл обідать, я прикочу з сіней діжечку з водою та й поставлю отам коло стола, а на столі постав­лю кухля. Про мене, пий, хоч лусни, тільки більше не настирайся». Він сидить за столом та й напиндючився, мов той індик, але не встав з-за стола. Я подаю з печі кашу, обмішану вишкварками. А він зирнув у вікна двір та й каже: «Катай у двір та зачини ворота, бо ондечки поро­сята риються на шпориші коло самісіньких воріт та ще пов­тікають з двору, а тоді шукай їх та ганяйся за ними». Я їм гарячу кашу та й кажу йому: «Та то сам же ти покинув ворота, як в’їздив у двір, та й не зачинив. Катай сам хут­чій та й зачини, а то каша прохолоне, і в печі вже вичахло, так що й миску з кашею я надаремно засуну в піч». —

425

«Я тобі кажу: катай зараз та зачини ворота! Зараз мені вставай!» — аж крикнув на мене, а я слухаю та їм гарячу кашу й не дуже хапаюсь. Отак він усе! Все загадує мені якусь роботу, неначе посесор або пригонич на буряках,— каже вона, обертаючись до мене.

В Варки з досади аж закрутились зіньки в очах; карі очі блиснули блиском. Варка була жвава, бадьориста, але було знать по її очах, що вона була натуриста й нездатлива на вдачу і вміла встоювать за себе й за своє право. Онисько мовчав, понуривши голову й зморщивши чоло й чорні брови.

— Чи це ви змовились з зятем побачиться в Білій Церкві на базарі?— питаю я в Варчиної матері.

— Де там: це ми зострілись отутечки випадком. Я з дочкою прийшла на базар, бо в нас давненько вже то я, то Варка побили потрібні на борщ більші горшки та гле­чики. Хвалить бога, маємо багацько молока, бо наша коро­ва дає чимало молока і вже давненько дійна, а ставити молоко на сир та на сметану й масло нема глечиків. А Они­сько, певно, за якоюсь потрібкою прийшов сюди, та ми оце випадком і стикнулися отут коло горшків. Ото, сину!— сказала вона, обертаючись до зятя,— як не чеплятимешся дурнісінько й надаремно до Варки, то вона незабаром і вернеться до тебе знов. А як будеш бундючиться та ко­верзувать по-панській та вередувати, то я вже не знаю й не відаю, як воно буде далі в вашій хатині. Ти набрався панських примхів, служачи в пана за лакея, то через те збавив собі свої селянські норови. Ти ще молодий, то ще гаразд і не втямив, що ти не пан, а твоя жінка тобі не слуга, а вірна дружина й тобі рівня. Пан тебе найняв як слугу, платив тобі гроші за службу, годував тебе, бо ти ж найнявся на службу й жив і був на панських харчах і не брав у його харчових грошей, а їв харч панську. А твоя жінка не бере ж у тебе ніякої плати за службу в тебе, бо ви ж і жнете хліб обоє вкупі на одній постаті; ти працюєш на полі, а вона готує обід та вечерю вдома і для тебе, і для себе, бо готувати обід це ж не гулянка, а та ж таки робота й тупцяння коло печі, як тобі твоє тупцяння та ходіння за плугом чи за ралом,— напутювала мати моло­дого бундючного зятя.

— Та нехай вже вертається додому та стає зараз коло своєї жіноцької роботи, бо мені ж треба, щоб хазяйка си­діла в моїй хаті, а не в вашій, мамо, хаті,— промовив Они­сько, дивлячись наче сторч у землю, якось понуркувато,

426

буцімто не почував ніякісінької провини в своєму обходін- ні з молодою жінкою.— Ходім, Варко, додому вкупі зо мною; купи зо два або зо три горшки, бо варив кашу на обід та вже розбив два горшки.

— Як будеш сам хазяйнувать коло печі, то розіб’єш ще й третього горшка. Чоловіки, бач, непридатні до цієї справи, хіба їх горенько навчить, — сказала мати з сміш­ками на устах, але очі радісно блиснули й наче й вони за­сміялись на радощах, що в хаті молодого зятя настане спо­кій та мирнота в непомирливих на вдачу дітей, котрі дов­генько неначе грались в переваги, хто, мовляв, переважить одно одного, чи чоловік, чи молода гарна жінка.

Онисько стояв мовчки, був, певно, понурий на вдачу і, мабуть, не дуже зрадів, що Варка йде на мир; Варка так само не звеселяла ласкавим поглядом свого понурого чоловіка і все неначе вагалася в думках, чи йти з ним до­дому, чи вертатись з матір’ю в Трушки. Вона кмітила за чоловіком, зиркаючи гострими очами; було знать по очах, що вона добрий кміта і вміє кмітить.

— Та йди, Варко, до чоловіка, бо незабаром поб’є усі твої горшки, як довго буде сам готувать кашу та борщ. Як загаєшся довго в мами та вернешся, то не знайдеш ні одного живого горщика: усі помруть наглою смертю,— сказав я Варці. Вона осміхнулась. Онисько підвів голову й собі осміхнувся. Молодиці зареготались навкруги.

— Та вже піду, коли мама радить мені вертатись,— веселенько заговорила Варка.

Тимчасом як ми стояли в кружку й балакали та жарту­вали, прохожі люде проз нас певно примітили той кружок й думали, що щось трапилось, бо в кружку стояв я один з панів, а кругом мене стояли молодиці. За людьми при­йшло до кружка кільки єврейських цікавих хлопчаків, а за ними з гончарських крамниць прийшли вже старі євреї, а за ними слідком прибігло ще кільки єврейок з другого боку улиці й ніби наторочили вуха, бо нема в світі народу, цікавішого од євреїв. Десь узявся білоцерківський полі- ціянт, з переулочка попростував до нас. Збірня більшала та більшала, насторочивши цікаві вуха.

— Прощайте, тітко! Передайте од мене поклін моїй сестрі, як вернетесь в Трушки,— гукнув я до Варчиної ма­тері й прожогом насилу протовпився через цікавий натовп старих і молодих євреїв й мерщій попрямував до свого житла в єврейському заїзді.

ЄВРЕЙСЬКИЙ СКНЕРЯ

тарий Хараб, хазяїн гостиниці, в кот­рій я завсігди наймаю номер, прибу­ваючи в Білу Церкву на купання, лю­дина надзвичайно скупа. Він має на углі кварталу чималу муровану гостиницю, по один бік гостиниці йому належиться дім на два поверхи, і по дру­гий бік гостиниці в переулку він має ще два доми. Гости­ницю з заїздом для коней держить в посесії небагатий, але чесний єврей Мошко.

Раз Хараб приходе до мене в номер, що для мене було надзвичайним пошануванням, за два дні до рокового яр­марку в містечку. Я прошу його сідать коло стола й сам сідаю, але він не сідає й стоїть.

— В нас через два дні ярмарок. Чи не можете ви по­зичить на кільки день 10 карбованців? Мені дуже треба грошей на одно діло на ярмарку, а я вам оддам через кільки день, — просе він мене.

В мене не було десяти карбованців, а зостався черво- нець, чи 15 карбованців. Я йому даю червінця й кажу, що я позичаю, але ви принесіть мені зараз здачі 5 карб.

— Добре!—каже хазяїн.— Як розміняю, то й прине­су вам.

Я жду здачі, а Хараб не несе. Настав і ярмарок на самого спаса, вже й ярмарок минув, і кільки день минуло,

428

а Хараб не вертає здачі з червінця та й решти позички. А тим часом день іде за днем, і після пречистої мені треба їхать до Києва. Я зострічаю Хараба й нагадую йому про гроші. Він одповідає, що незабаром достане грошей і за­раз принесе мені.

Але минають дні. Мені вже час думати про дорогу та й треба було заплатить кравцеві за лагодіння. Кравець людина убога й сім’янистий. Я добре тому відомий, що йому треба грошей на усякову потрібку в кравецькій спра­ві й на харч для сім’ї. Посилаю його до Хараба, щоб він намігся й причепився до його, але я зауважив, що він не насмілюється зробить одвідини в житло старого багатиря. Бачу я, що бідний кравець треться, мнеться, а далі каже:

— Йдіть ви до його самі, бо він мені зроду не дасть грошей. Це такий скнеря, такий скупердяга, що він, може, й вам не оддасть грошей.

Мушу я йти знов до Хараба й розказую йому про крав­ця, але Харабові, здається, було байдужісінько і про крав­ця, і про мене самого.

— От я завтра доконешно принесу вам гроші,— каже він до мене, і я мусив заплатить сливе останні гроші крав­цеві, бо зосталось тільки на дорогу до Києва.

Врешті зостався один день до виїзду. Я нагадую Хара­бові, що мені треба завтра виїздить і мені треба ж взять у його свої гроші, бо як він не оддасть мені грошей, то я мушу сидіть у Білій Церкві й ждать, щоб він вернув мені позичені гроші. Але минула ніч, минув і ранок. Я зарані перед виїздом йду обідать у ресторан, а Хараб неначе десь дівся й зслиз з дому. Вже номерний запакував мої манат­ки, а сторож вже покликав звожчика, котрий вже під’їхав під браму й жде мене. Аж тоді Хараб з’явився, оддає мені гроші асигнаціями й тиче два стовпчики на два кар­бованці мідяками по 5 коп., загорнутими в папір. Я кажу, що ті мідяки нема мені де сховать, і кажу, щоб він дав мені два срібняки. Та вже тоді посесор гостиниці прийшов до дрожок, дав мені два срібні карбованці, а собі взяв мідяки та й шепоче мені нишком:

— Отой скнеря ходив оце в банк та достав проценти за свій капітал, вкладений у тутешній банк, та оце недав­нечко приніс гроші вам. Це такий скупердяга, що його друга жінка не видержала й покинула його та й вернулась до батька в містечко Володарку.

1914 рік.

ДОДАТОК

ЛЮБОВЬ С ПРЕГРАДАМИ

Рассказ

большое село Трашки в Васильков­ском уезде недалеко от Киева при­ехала новая учительница Настя Ти­хоновна Аегёза, назначенная в цер­

ковноприходскую школу, в которой обучались и мальчики, и девочки. Она приехала нанятым на вокзале извозчиком евреем в местечке Белой Церкви, заехала во двор священ­ника отца Моисея Турчанинова и представила ему свои документы о назначении учительницей в школу. Батюшка уже давно получил уведомление о ее назначении на сво­бодное место учительницы и был рад ее приезду. Канику­лы оканчивались. В скором времени нужно было начинать учение в школе. Батюшка пригласил учительницу в столо­вую и попросил садиться за стол, на котором стоял само­вар. За столом пила чай семья отца Моисея. Матушка, молодая и живая, пригласила гостью к чаю, попросила сесть возле себя и была рада ее назначению в школу. Ма­тушка еще не так давно окончила курс второго епархиаль­ного училища, в котором училась новая учительница. Она


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка