«наукова думка»



Сторінка36/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

Олеся. Та що ж далі? Усе мокне та сохне, та що ж далі? Хе, погана. Кажіть другої. (Тим часом Санько ти­хенько вертається й держить за спиною маиікару з паперу з сивою бородою з кожушини та чорну хустину. Він крадь­кома підлазить під стіл).

Марина. Ну, слухайте ще другої: був собі дід та баба; в баби була дочка од першого чоловіка, а в діда була дочка од першої жінки. Цебто дочки їх були зведенючки. Баба любила свою дочку, а дідової не любила та все по­силала її в поле пасти кози та корову. Тілько було дідова дочка прижене додому кози та корову, дід взувається в червоні чоботи, виходе за ворота та й питає в кіз: «Кізоч­ки ви мої любі та милі, чи їли ви, чи пили?» А баба на­мовила й кіз, щоб вони брехали. От кози й кажуть: «Ні, дідусю! Ми не їли й не пили: бігли через лісочок, вхопили кленовий листочок; бігли через гребельку, вхопили води крапельку,— тільки ми пили й їли». (В той час Санько, напнувшись під столом хусткою й надівши машкару, по­маленьку висовує з-під стола голову якраз проти баби).

Санько (старечим голосом). Кізочки ви мої любі та милі! Чи їли ви, чи пили? (Висовує голову ще більше). Кізочки ви мої любі та милі! (Висовується й раптом стає на стільці). Чи їли ви, чи пили?

Марина (схоплюється з стільця й оступається. Келя й Олеся біжать і ховаються позад баби). Ой боже мій! Дух святий при нас і при хаті!

26 — 1- Нечуй-Левицький, т. 9.

401

Келя й Олеся (позад баби). Ой-ой-ой! Як страшно!

Марина. Що це за мара? (Санько й Марко рего­чуться). Чи це панич? Ой боже мій І Як же цей панич ме­не злякав! Чи то спосіб вам таке витворять? От полякали й панночок. Потривайте! Розкажу я гувернантці!

Санько (зскакує з стільця й ганяється за Келею та Олесею. Вони пищать і тікають).

Келя. А я тебе, діду, не боюсь! (Обертається й ха­пає Санька за бороду. Машкара спадає з лиця. Санько й Марко регочуться).

Марко. А що, бабо, чи дуже злякались? Га?

Санько. Так злякались, що трохи не вмерли з ляку. (Сміється). Я вчора ввечері й Амалію Карлівну злякав: аж жахнулась і кинулась з жаху, трохи з стільця не бе­бехнула.

Марина. Ну-ну, паничу! Жартуйте, та й міру знай­те. А хто пак видав убираться за нечисту силу, та ще й при дітях, нехай нас господь заступить і сохранить.

Санько. Хіба ж я за нечисту силу перебрався? Я перебрався за діда-пасічника Онопрія, того, що ви з ним недавно горілку пили в опрічній, надвірній хаті.

Марина. Іще що вигадайте! Коли ж я з ним горілку пила? (Знов сідає й шиє).

Санько. А позавчора! Хіба я не бачив? Отак по повній кидали в рот. (Показує). А дід Онопрій все роз­казує: «Які тепер парубки? От за наших часів були па­рубки, так парубки! Було повбираємось у неділю в сині жупани та йдемо вулицею та як гукнемо! (Гукає). То всі дівчата аж в вікна виглядають. А на різдво було як по­беремо корогви та підемо в процесії кругом церкви (підні­має руки вгору й показує), то, не сказати б, як ті гвар- діянці». (Ходить, піднявши руки вгору, передражнюючи діда).

Марко (йде рядом з Саньком, піднявши руки вго­ру). Як ті гвардіянці!

Марина (тихо). Так воно й було; так дійсно казав дід. Ну од тих дітей, як од бога, нігде не сховаєшся ні з словом, ні з чаркою й пляшкою.

Санько (передражнює діда). А тепер які парубки? Хлоп’ята, а не парубки: йде, то й при землі не знать. (Присідає й ходить по кімнаті, згорбившись).

Марко (рядом з Саньком і собі присідає, згорблюе-

402

тъся й ходить навприсідки по кімнаті). Тюп-тюп! Йде, то й при землі не знать.

Марина. Де ж це ви все бачили?

Санько. Я в опрічній хаті саме тоді був та й бачив. А ви кажете до діда: «От я так знаю, де яка курка й на сідалі сидить і які яйця котра курка несе».

Марина. Я цього вже не казала. Вибачайте, паничу! Адже ж усі яйця білі. Хто вгадає, котра курка яке яйце знесла?

Келя. А ви, бабо! Ви все вгадаєте.

Марина (сміється). Ой господи! З вами тільки грі­ха наберешся. (Позіхає). От і спати мені схотілось. Так би оце простяглась на подушках та й захропла.

Олеся. Заколядуйте нам ще якої колядки.

Марина. От до мене прибіжить унук, то й загадай­те йому колядувать. Цей колядуватиме хоч і до вечора. (Встає й виходе до пекарні. Потім заглядає в двері. Обер­тається до дітей). От і Микитка прийшов. Ходи сюди, Микитко. Заколядуй лишень паннам та паничам, а я на часинку ляжу та одпочину й задрімаю.

ВИХІД 8

Санько, Марко, Келя, Олеся й Микитка.

Микитка (входе й стає коло порога. На йому жупа­нок і чоботи). Добривечір! З празником, будьте здорові!

Санько. Спасибі! Будь і ти здоров! А що? Прийшов курчата стерегти?

Микитка. Хіба курчата пасуться на снігу?

Келя й Олеся. Микитко! Заколядуй нам!

Микитка. Коли хочете, то й заколядую. Благосло­віть Христа славить!

Санько. Та колядуй же! Боже тобі благослови!

Микитка (колядує трохи ніби всміїики).

Колядуй, баране!

Не вмію, пане.

Ой дай боже!

Тікай, баране.

Нікуди, пане.

Ой дай боже!

Вікном, баране!

Коли роги, пане.

26* 403

Ой дай боже!

А в пана, пана Собака п'яна.

Ой дай боже!

Лежить на ліжку,

Задрала ніжку.

Ой дай боже!

Лежить на санях В червоних штанях!

Ой дай боже!

Келя. Еге! Це погана колядка.

Олеся. Погана, Микитко, колядуй кращої. Санько. Що ти нам колядуєш дитячої колядки? Микитка (з повагою). Бо ви діти, то я вам і коля­дую дитячої.

Санько (надувся й ходе по кімнаті, бадьориться). Які ж ми діти? Ми вже не діти.

Микитка. А хто ж ви такі, коли не діти? Санько. Ми паничі, а не діти.

Микитка. То я заспіваю вам і іншої. (Співає).

Ой як бувало спрежде діяно.

Славен єси,

Славен єси, наш милий боже,

На небеси.

Ой як жидова Христа мучила.

Всякеє древо за нігті гнала.

(За Микиткою усі приспівують).

Славен єси.

Микитка (сам).

Славен єси, наш милий боже.

(Усі приспівують).

Славен єси і т. д.

Микитка. Всякеє древо за нігті не йшло.

Усі.

Славен єси і т. д.

Проклята ивка за нігті пішла,

Славен єси і т. д.

За нігті пішла, крівцю спустила.

Славен єси і т. д.

404

А з тії крівці та стали ріки.

Славен єси і т. д.

Микитка. Ну, тепер давайте дохід, чи що!

Санько (сміється). А якого ти доходу хочеш? Чи грошей, чи медяників, чи маковників, чи книшів, чи ков­бас?

Микитка. Передніше давайте грошей, а потім «да­вайте ковбасу, бо хату рознесу: давайте книш, бо пущу в хату миш».

Санько. Ну, добре. На тобі грошей. Наставляй ки­шеню. (Микита наставляє кишеню. Санько ніби виймає з своєї кишені гроші й кидає в Микитчину кишеню. Мар­ко робить те ж саме).

Келя й Олеся. І я дам грошей, і я дам грошей! (Ловлять руками на повітрі й удають, що кидають в Ми­китчину кишеню гроші).

Микитка. Годі! Вже повна кишеня. Кидайте ще в другу. (Наставляє другу кишеню. Діти ніби кидають гро­ші в другу кишеню).

Микитка. От насипали грошей! І додому не донесу; аж важко ступать. (Важко ступає).

Санько. Що ти купиш за ті гроші?

Микитка. Куплю пару бичків, а бички виростуть, то матиму пару волів.

Келя. На тобі ще медяників. (Бере папір, дере на шматочки й несе до Микитки). Наставляй припіл.

Микитка (наставляє полу). То давайте медяників! Та насипайте повний припіл.

Олеся (й собі дере папір і кидає в припіл Микитці). На тобі ще й маковників.

Санько (зібгав лист паперу й кидає в припіл Ми- китці). А от тобі й книші.

Микитка (приступає ближче до стола). А покажіть лиш, панно (до Келі), ті кукли, що ви ними грались в садку, як я індичата пас.

Келя. Добре! (Виходе у другу кімнату й виносе уся­кі ляльки й цяцьки, одну качку, москаликів). А що, гарні? А котра найкраща?

Микитка. Оці москалики!

Келя. А оця качка вміє й кахкать, мов жива. (Бере качку й надавлює, качка пищить).

Микитка ( сміється). Ото диво! Чи вона жива, чи так зроблена? (Кидає качку на стіл).

405

Марко. Ото дурний! Де ж таки жива? Ти ж бачиш, що вона зроблена. (Кидає качку на стіл).

Микитка. І як воно в гаспида так зроблено? Не живе, а пищить. Може, там всередині сидить жабеня, то воно й квакає. Ото хтось вигадав штуку!

Санько. Яке там жабеня? Якби там сиділо жабеня, то вже давно б здохло, не ївши. Там нема нічого.

Микитка. А коли нема нічого, то що ж воно там квакає?

Марко. А справді, що ж воно там квакає, коли все­редині нема нічого? Щось там та повинно буть.

Келя. Авжеж щось є, та ми не знаємо. І Ама­лія Карлівна не знає. Я в неї питала. А тато казав, що то пищить воздух. Але яке ж те повітря? Щось воно там та є!

Марко. А потрощім молотком качку та й побачимо той воздух.

Микитка. Може, там нечиста сила сидить та пи­щить.

Санько. Тю-тю на тебе! Яка там нечиста сила? Хі­ба нечисту силу продавали б у Києві в крамницях?

Микитка. А хто його знає? А може, де й її про­дають на вагу.

Марко (бере молотка й розбиває цпцъку). Ось за­раз побачимо, який той воздух, що вміє пищать.

Келя. Ой, я боюсь! А як там справді сидить жабеня та й вискочить на нас.

Олеся. Ой, страшно! (Тікає од стола в куток).

Марко (розбив качку, роздер підставку й показує).

Усі. Нема нічого! (Олеся прибігає й дивиться). Нема нічого!

Микитка. А може, воно пищить в голові або в гор­лянці.

Марко (роздирає качку). Нема нічого ні в шийці, ні в головці. (Кидає шматки додолу).

Санько. А нумо, Микитко, грать в ведмедя та в цигана, як ми літом грали в садку.

Микитка. Ну, але... як часом губернантка... буде ме­не бить.

Санько. Гувернантки нема дома. Пішла до дирек­тора.

Келя. Пішла до директора та до попаді.

Микитка. Може, ви мене дурите. Може, вона в отій

406

кімнаті сидить десь та притаїлась, щоб дать мені доброї прочуханки.

Санько. Та пішла ж, кажу тобі! Як хочеш, піди та заглянь у ту кімнату.

Микитка. Я й пана не боюся так, як губернантки. Раз, як я стеріг курчата та заснув під кущем, а шуліка вхопила курча, губернантка нагодилась в садок та як ухо­пила мене сонного за чуприну, то трохи чуприни не ви­скубла.

Келя й Олеся. Кажемо ж тобі, що гувернантки нема дома.

Микитка. А в пекарні бабуня. Бабуня битимуть за те, що я пустую.

Марко (заглядає через двері в пекарню). Баба спить, ще й кожухом вкрилась з головою.

Микитка. Як бабуня сплять, то хоч і граймо в ведмедя та цигана. А хто ж буде за ведмедя?

Санько й Марко. Ти! А хто ж більше?

Микитка. А коли я буду за ведмедя, то ви, паничу Саньку, будьте за цигана.

Санько. Добре. А ти, Марку, надівай машкару та бери в руки дві лінійки так клацай ними: будеш за козу.

Микитка. Потривайте ж, я надіну шкуру. (Виходе в пекарню, виносить свій кожушок, вивертає рукави й на­діває. Усі сміються). Але ж у мене руки голі. Хіба ведмідь з руками?

Марко. Потривай! Ось я піду в пекарню та принесу кучерові рукавиці і картуз. (Виходить в пекарню. Вертає­ться з рукавицями й шапкою).

Микитка (надіває рукавиці й шапку). От теперечки я вже й ведмідь. (До Санька). Паничу, тепер ви вбирай­тесь за цигана.

Санько (надіває старий батьків сіртук і капелюш). От я вже й циган.

Микитка. Циган, та не зовсім: циган з вусами, а де ж ваші вуса?

Санько. Буду за цигана й без вусів.

Микитка. Який же ви циган без вусів? А коли ви не циган, то я не ведмідь. (Скидає рукавиці й шапку).

Марко. Давай, я тобі намалюю вуси вугликом. (Іде до груби, одчиняє дверці, бере вуглик і намазує Санькові ьуса й борідку. Микитка надіває рукавиці й шапку. Марко

407

надіває машкару, бере в руки дві лінійки, піднімає над го­ловою й клацає та ляскає ними).

Санько (до Микитки). Чи й ломаку дать тобі в лапи?

Микитка. Атож!

Санько (бере довгу лінійку в руки й хоче подать Микитці). На, лови, ведмедику!

Микитка. Еге! Це не ломака. Я знаю, що це таке. Я цього боюсь.

Марко. Та це те, що ним школярі в школі папір лі- ніють карандашем. Отак прикладуть до паперу та й лініють.

Микитка. Піддуріть кого іншого, а не мене. Це та мантачка, що нею в школі вчитель б’є школярів. Цього я не хочу. Ще як вперіщите мене по шкурі.

Марко (достає з кутка паличку й подає Санькові). Оце вже не страшне.

Санько. Ну, лови! (Микитка ловить паличку й спи­рається на неї. Санько накидає йому на шию мотузка й бере в руки кінець).

Микитка. Чи вже гарчать та кусати?

Санько. Вже гарчи.

Микитка. Чи кусать так, щоб аж пір’я летіло, чи так тільки трошечки?

Санько. Авжеж кусай так, щоб аж дрантя летіло. Ну, потанцюй, ведмедику. (Смикає за мотузок. Микитка починає ревти й гарчать, борсається, тріпає головою, пе­рекидає один стілець, потім другий, стає рачки на ноги й на руки й починає лазить по горниці. Двері раптом одчи­няються, і на порозі з'являється Амалія. Микитка гар­чить і кидається їй під ноги).

ВИХІД 9

Ті самі й Амалія Карлівна.

Амалія (перелякана, оступається набік). Ох, jesus Maria! Ach, mein lieber Gott! Was ist das? Чи це собак, чи свин у хаті? (Микитка підводиться й стає на ноги. Амалія скидає з його шапку). Це Микитка! А ти чого тут дурієш? (Хоче вхопить його за чуприну. Микит­ка випручується, тікає в пекарню й кричить).

Микитка. Ой-ой-ой-ой!..

408

ВИХІД 10 Ті ж самі, без Микитки, й Марина.

Марина (входить, протирає сонні очі, стає на порозі. Микитка біжить проз неї). Ой господи! Що воно таке? Я ж кажу, що отой панич Санько завів у хаті нечисту силу. (Діти стоять ні в сих ні в тих).

Амалія. Та то, бабо, побіг ваш Микитка. Він тут дурів та пустував з паничами.

Марина. Микитка? Ну, Микитко! Начувайся ж те­пер. Я ж тебе обчустрю деркачем. То це він усьому давав привід? і

Марко. Ні, бабо! То ми давали привід. Ми підмо­вили Микитку грать в ведмедя. Микитки не бийте, бо він не винен. ^

Амалія. А це що? (Обертається до Санька й Мар­ка).

Олеся (показуючи на Санька). Це циган. (Показу­ючи на Марка). А це коза. А ведмідь вже утік у ліс.

Амалія. Гарні, гарні! Дуріли без мене, от і попа­лись! А тепер я все дочиста розкажу таткові й мамі. Пу­стувать можна, але дуріти зовсім вам не личить.

Келя й Олеся. Не кажіть, Амаліє Карлівно! Не кажіть-бо! Ми вже ніколи не будемо пустувать!

Амалія. А це що? (Достає з долу потрощену на шматки качку).

Олеся. То нам заманулось подивиться, що там все­редині пищить та квакає.

Амалія. Пустувать можна, але треба й міру знати. Потривайте! Розкажу ж я директорові, що ви його гости­нець молотком розміжчили, на дріб’язки побили. От він і не буде більше дарувать вам цяцьок.

Марко. Не кажіть-бо, не кажіть!

Амалія. Ну, на цей раз не скажу, але більше не пу­стуйте, бо тоді вже я всім розкажу за вас та за ваші ви­гадки.

Завіса.

ПРОЗОВІ СЮЖЕТИ, НАЧЕРКИ

ЗАБУДЬКО

аз якось взимку сім’я пообідала, і ста­ра мати й невістка вже по обіді впо­рались, постирали з стола й поприби­рали. Невістка помила посуд і поза­

мітала з-під стола кришки і пішла по якомусь ділу до сусіди. Мати вийняла з скрині недошиту свою сорочку й поклала на столі. Син, середніх літ чоловік, сів на лаві й довгенько балакав з матір’ю. Йому дуже заманулось по­смоктать люльки по обіді. Він достав на полиці усі при­чандали до куріння. А потім сів на лаві, знов встав, став на лаві, заглянув на полицю, потім зскочив з лави і почав обдивляться на миснику усі полички, далі заглянув в пічур- ку коло комина під шиєю печі.

«І де оце в гаспида ділась моя люлька? Тютюн лежав на своєму місці на полиці. Здається, я там поклав і люль­ку»,— думав чоловік, никаючи та крутячись по хаті.

Він одсунув шухляду в столі, заглянув,— і там не було люльки.

413

— Пху на тебе, сатано! — сказав чоловік і з досади плюнув; з губів випала люлька з куценьким закарлюченим цибучком. Мати зирнула і з дива очі витріщила.

— Ото який з мене забудько! Чи ви знаєте, мамо, що я оце обшукав і на полиці, й мисник, і шухляду, все шукаю люльки, а люлька в мене в зубах.

— Чи ти ба! Ти й справді забудько. А я дивлюсь і ди­вуюсь, навіщо то ти виплюнув на діл люльку; думала, що на тебе наполягла соннота,— сказала мати. «Але де ж це я діла свої окуляри?» — подумала мати і почала облапу­вать на столі скатерку, підняла недошиту сорочку, струс­нула над столом, полапала кругом себе по лаві — окулярів нігде не було.

— І де це в іродового сина ділись мої окуляри? Чи не вхопив пак їх хлопець та чи не поніс оце показувать дітям бабині очі? — обізвалась мати.

Син зареготавсь на всю хату.

— Лапніть, мамо, себе по очах,— сказав син і рего­тавсь, бо мати й справді була чудна з здивованими витрі­щеними очима під окулярами.

Баба лапнула себе за перенісся — і налапала там свої окуляри.

— А хто, мамо, більше забудливий?—промовив син до матері.

— І як, і коли це я почепила їх собі на ніс, то ніяк не пригадую. Чи я так задумалась, чи була роздратована, чи що?

— Мабуть, так, бо ви ж од самого світу й до обіду лаяли й дратували мою Секлету, то, мабуть, од лайки та од роздратування ви й незчулись, як почепили окуляри на носі. Не полізли ж і не почепились же самі окуляри вам на ніс, мов живі раки,— сказав син і засміявсь.

1910 року.

ЛАСИЙ ДО МЕДУ ПАРУБОК

■ ■ орік у батюшки в селі Трушки неда-

■ ■ лечко од Білої Церкви саме перед І І спасом були гості вже надвечір. При- I ■ їхали деякі близькі сусіди, був і бла­гочинний. Другого дня вранці батюшка вийшов у садок, щоб проходиться й оглядіть груші дулі та яблуні, чи не обтрусили часом вночі груш та яблук злодії перед спасом, бо на спаса святять люде, приносять святить груші та яб­лука, вінки з вижатої пшениці й жита і в мисочках щіль­ники й мед патоку. Груш та яблук ніхто не зачепив. Гілки були рясно ніби обнизані. Але батюшка зирнув на пасіку. В одному рядку вуликів не було одного вулика, тільки валялась на траві покришка з дошки та підставка до віч­ка. Улик зник. Батюшка прийшов, оглядів голий точок, де стояв улик, і пересвідчився, що вулик зник, що його хтось украв.

— Мабуть, якийсь ласий до меду сусіда або його син парубок вночі вкрав улика,— сказав він до жінки через одчинене в садок вікно.

415

— Ото диво! Одколи ми держимо пасіку, ще ніколи не пропав ні один улик з садка. І хто б оце його вкрав? — сказала матушка, висунувшись в одчинене вікно.

— Мабуть, якісь ласі до меду парубки поцупили вули­ка, видерли мед та й з’їли,— каже до неї панотець.

— А може, то погоничі наших гостей поцупили ще вве­чері вулика, щоб покуштувать меду в спасівку,— сказала матушка.

— Навряд. Погоничі з чужих сіл і навряд чи й знають, де пасіка в садку. Та вони, мабуть, і не заглядали в садок. Дивно мені, та й годі! І хто оце поласувався на медок? Хіба, може, отой новий сторож, що живе в хаті в лісі, вно­чі поцупив вулика та й сховав десь, певно, не в себе в хаті, а десь заправторив його, щоб часом не витрусили в його вулика,— міркував панотець наздогад.

І справді. Панотцева оселя була коло самого широкого вигону, а за вигоном зараз був довгий ліс, і за окопом в лісі стояла дідицька хата, в котрій жив найнятий паном сторож лісовик. Ці лісовики потаєнці продавали з лісу людям хворост та хмиз та й усякі оскомелки давали за мо­горич. Часто вони накладали з злодіями й переховували крадене добро. В тій хаті часто робили трус й обшукували усі забудування в час трусанини.

І панотець і паніматка так і подумали, що вулик з ме­дом помандрував вночі у ліс.

Минула зима, настала весна. Худоба з’їла сливе увесь довгий ожеред соломи. Коли це наймит аж на кінці оже­реду, сливе на самому поді, смикаючи ключкою пашу, ви­смикнув улика, само по собі, порожнього, з слідами вощини на дні.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка