«наукова думка»



Сторінка35/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   41

Зінаїда (висмикує руку). Геть од мене! Одчепись! Іди собі звідсіль!

Любецький. Оце я люблю! Ой, яка гарна буває молоденька панна, як надме губки, мов ті стиглі вишеньки. Я люблю, як молоденькі панночки сердяться: Пррр! Фррр! Чисто, як сердиті кошенята! Ну, поцілуй же мене, моя кохана, перед вінцем.

Зінаїда. Князю! мій панотець хоче мене присилу­вать повінчатись з тобою. Я не хочу силуваного вінчан­ня; я не буду з тобою вінчаться, бо тебе не люблю. Силою я не стану ні з ким під вінець, хоч би він був тричі князь, хоч би він обсипав мене золотом і перлами.

Любецький. От тобі й на! Знаю я, знаю добре, які то молоденькі панни; як каже — ненавиджу, то це вона любить так, що аж серце в неї палає. Пам’ятаю, двад­цять сім рік... чи то пак сім рік перед цим. Це було

в Вільні. (Бере за руку Зінаїду).

Зінаїда (випручується). Ти мені гидкий! Не дотор­куйся до мене, бо я гидлива. Я люблю іншого і ладна

вмерти за його, а твоєю ніколи не буду. Чуєш, князю?

Любецький. Ой, яка ж вона пишна, як сердиться, як прискає приском! Ой, яка пишна! З очей сипляться іскри, од неї аж пашить огнем. Серце моє, золото моє! (Обнімає Зінаїду за стан і хоче її поцілувать. Зінаїда пру­чається, вихвачує з-за пояса ножа з золотим держалном і замахується на Любецького; він одскакує).

Зінаїда: Не доторкуйся до мене! Не підступай, бо встромлю в твоє трухляве стліле серце оцей ніж по са­місіньке держално.

Любецький (одскакує). Ого-го! Князівна з но­жем, мов та козачка! І це мені до вподоби. Чиста Іудиф! Правдива біблійна Іудиф!

Зінаїда (наступаючи з ножем в руках). Коли бу­деш чепляться до мене, то я й справді стану для тебе Іудиф'ю.

Любецький. Це все — «фрашки». (Кидається рап­тово до Зінаїди, хапає її за стан, вихвачує од неї ножа й кидає в куток). От тобі, князівно, і кінець битви! От

389

тобі й побіда. Ага! Тепер ти моя полонянка, моя навіки. (Обнімає й цілує Зінаїду).

Зінаїда (випручується й хапає знов ножа). Не­правда твоя! Ти помиляєшся. Тікай, бо я сама собі роз­панахаю серце, а з тобою під вінець не стану. (Пристав­ляє ножа до серця).

Любецький. Схаменись ти, несамовита, забісова- на! Дай сюди ножа!

Зінаїда. Не дам! Не дам! Виходь зараз звідсіля, бо впаду мертвою коло твоїх ніг. Тоді волочи мене до вінця. Виходь хутчій, зараз! (Любецький виходить).

ВИХІД 9

Зінаїда, Павло Тетеря й Данило Виговський.

Павло Тетеря й Данило Виговський (входячи). Вітаємо тебе, князівно, од щирого серця й поздоровляємо тебе з близьким шлюбом з славним кня­зем.

Зінаїда. Не дякую вам. Я не думаю йти до шлюбу з ким-небудь.

Тетеря. Але ж князівна вже убрана ніби до вінця?

Зінаїда. Мусила вбраться! Мені звеліли так убра­тись, а навіщо, я й сама не*знаю.

Тетеря. Де ж твій панотець? Дай йому про нас знати. Ми прибули, щоб заповіститься й поздоровить те­бе, князівно.

Зінаїда. Добре! (Виходить).

Данило Виговський. Князь, мабуть, думає при­силувати свою дочку до вінця. Я вже бачу, що він силує її. Але «силуваним волом багато не виореш», як кажуть в приказці.

ВИХІД 10

Князь Соломирецький, Данило Виговський і Тетеря. Князь Соломирецький входить, кланяється Данилові Виговському й Тетері.

Данило Виговський і Тетеря. Добривечір, ясновельможний!

Соломирецький. Дуже радий вам! Дуже приємні гості, і саме в добрий час. Я думаю, ви не одмовитесь ста­

.390

ти за свідків при шлюбі моєї дочки з князем Любецьким і підписатись під вінчальним актом. Тільки я мушу ска­зати вам, що буду вінчать дочку силою, «гвалтовним шлюбом», хоч би й поза очі, хоч би вона й не стояла під вінцем. Я, замість неї, скажу патерові, що вона, мов, зго­джується на шлюб з Любецьким. Вона не хоче самохіть брати шлюбу з князем Любецьким.

Данило Виговський і Тетеря. Нічого—те! нічого! Підпишемось.

Соломирецький. От і спасибі вам! А я оце в клопоті. Іван Виговський не діждався й шлюбу і погнався в свій Бар, щоб писати умову з Юрієм та визволять з полону свою жінку й сина.

Т е т е р я. Підпишусь, підпишусь, князю! Але за цю послугу прошу й од тебе заздалегідь послуги. Ти маєш ласку в короля і, само по собі, будеш і потім мати. Не за­будь замовить за мене слівце перед королем, як я буду до­буваться гетьманської булави.

Соломирецький (бере за руку Тетерю). Добре, полковнику, добре! Буду пам’ятать за тебе, не забуду.

Тетеря. А тут лихо наступає слідком за нами. Ко­заки Юрія Хмельницького наближаються, наступають все далі та далі, беруть місто за містом; може, їх загони вже тут недалечко.

Соломирецький. Треба хапаться. Ой, лиха моя годинонька! (Гукає в двері). Катерино! Олено! добродій­ко Стеткевичева!

ВИХІД 11

Ті самі й Катерина, Олена та Стеткевичева вступають в світлицю, убравшись по-весільному.

Катерина. Чого це ясновельможний такий стриво­жений?

Соломирецький. Ведіть мерщій сюди князівну Зінаїду до вінця. Нехай іде князь Любецький і веде Зі­наїду до вінця.

Катерина, Олена й Стеткевичева. Добре, князю! Зараз вийдемо з Зінаїдою. В нас усе вже готове. (Виходять).

391

ВИХІД 12

Соломирецький, Данило Виговський і Тетеря.

С о.л О м И р Є Ц Ь К и й (ходячи по світлиці). Ой боже мій! Які важкі часи нам довелось перебувать! І лягаєш спати — боїшся, і встаєш — боїшся, і сідаєш за обід з тривогою, бо й їжа не йде на душу. Все держи меч в руках напоготові.

Т е т е р я. Нічого—те, князю. Було ще й гірше. А з цієї каламутні, може, й нам щось перепаде, та ще й добре щось перепаде. Правда, Даниле? Ловися, рибко, велика й маленька!

Данило Виговський. Авжеж правда. Та й ясно­вельможному перепаде і панство, а може, й дармова пан­щина в українських наших селах, як було до Богдана. Коли небо вкрите хмарами, то з тих хмар випаде добрий дощ. З ясного неба не сподіваться дощу й... ніякої користі.

ВИХІД 13 Ті самі й шляхтич конюший.

Конюший . (вскакує переляканий) Ясновельмож­ний князю! За десять верстов за лісом видно пожежу. Щось палає дуже здорове, неначе клуня й тік. Дим підні­мається аж під хмари. Щось там скоїлось, може, небезпеч­не й для нас.

Соломирецький. Не випадкова часом та пожежа?

Койюший. Душа моя почуває, що не випадком тра­пилась пожежа в містечку. Та й наші хлопи чогось завору­шились, никають по вулицях, безперестанку все вештаю­ться коло подвір’я, все чогось никають кругом твого палацу.

Тетеря й Виговський. Чи не наступають ча­сом Юрасеві загони?

Соломирецький. Душа моя стривожилась. Пане конюший! сідлай коні, звели запрягать коні, щоб мені все було напоготові, ще й зараз, зараз. Чуєш? Не дляйся, не гайся там довго! Треба хапаться з вінчанням та після того зараз і втікать звідсіль.

Конюший: Слухаю, ясновельможний князю! (Вц- ходить),

392

ВИХІД 14

Князь Соломирецький, Данило Виговський, Тетеря, князівна 3 і - наїда, Катерина, Олена, Стеткевичева, Христина й інші панії, князь Любецький, конюший.

Катерина й Стеткевичева виводять Зінаїду, убрану до вінця; за нею йде Олена й Христина. Позад їх Любецький.

Соломирецький (до Тетері й до Виговського Данила). Шановні полковники! Підпишіть же «шлюбне» засвідчення моєї дочки як свідки, а ти, князю Любець­кий, підпиши зараз акт, як ми з тобою умовились, що за своєї жизності ти даруєш, як віно, князівні Зінаїді трети­ну усього свого рухомого й нерухомого добра, усіх своїх маєтностів і свого грошового скарбу, а після своєї смерті одписуєш Зінаїді й її нащадкам, як спадок, усю свою маєт­ність, рухому й нерухому.

Любецький. Добре, мій дорогий князю! Згода! Я свого «слова гонору» не зламаю, додержу. Даю «слово гонору».

Соломирецький кладе на стіл засвідчення. За стінами стріляють з рушниць все густіше та частіше. Огонь блискає у вікна.

Усі. Боже! Що це таке? Стріляють десь! палять за- будування.

За стінами чуть крик та галас, спершу далеко, а потім гомін набли­жається. Князь одчиняє вікно. Усі кидаються до вікон і заглядають у вікна. Чуть, як люде топотять, біжать вгору по сходах.

Соломирецький. Пропаща година! Напад хлопів на палац! Що нам робить? Конюший! зараз коні, «пово­зи»!

Любецький. Тікаймо! тікаймо, Зінаїдо! (Хапає Зінаїду за руки).

Зінаїда. Геть од мене, поганцю! одчепись! Я радні­ша отут завалиться з палацом. Нехай отутечки згорю живцем, а з тобою не піду.

Любецький. Моя мила! моя кохана! як ти заги­неш в пожежі, я... я сам собі смерть заподію. Тікаймо з цього пекла! Там далеко, далеко на Литві ми знайдемо свій рай. (Бере Зінаїду за руки й хоче вивести її в двері. Зінаїда пручається).

Зінаїда. Одчепись од мене, князю! Я лучче кинуся в дим та в полум’я, ніж піду з тобою. Де ж той огонь? Де ж те полум’я? Я ладна вскочити в його! (Хоче виско* цить в вікно, Катерина ц О/іена придержують її за руки

393

й одводять од вікна. Вистріли есе ближчають. Чуть, як тупотять за стінами, за дверима). Ой, яка я рада! Ой, яка я щаслива! Згорю на своєму весіллі в весільному вінку і з чистим, як кришталь, серцем полину до бога; полину з чистою щирою любов’ю все вище та вище, он туди в синє небо до самих зірок. Моя любов зіллється з синім небом й рожевим світом зірки. І сама я стану зіркою, і буду з високості дивиться на милого, буду ловити усі його слі­дочки; буду світить йому з ранку до вечора! Тепер серце моє вольне. Тепер я, в диму та в полум’ї, вольна, як пташ­ка в небі, як вода в морі, і вас усіх не боюся! Тепер я не злякаюсь вас! (Швидко бігає по світлиці).

Катерина, Олена й Стеткевичева (беруть Зінаіду за руки). Князівно, схаменись! ти втратила розум! Що ти говориш? Опам’ятайся, очутись!

Зінаїда (виривається од їх). Ой, яка я тепер ща­слива! Душить мене радість, дихати не дає. Я ладна спі­вать, я ладна реготатись: хи-хи-хи! (Огонь блискає в

вікнах). Тепер я вас не злякалась; вас не боюся. (Бігає по світлиці, як несамовита). Не замкнете, не замуруєте мене живцем, не скрутите вірьовками. Хи-хи-хи! (Огонь блискає в вікна все ясніше та червоніше. В світлицю вбігає Остап Золотаренко з шаблею. За ним слідком убігають ко­заки з шаблями, за козаками входить Охрім Крутив*яз в козацькому убранні). Невже це він? Остап? (Оступається назад). Його очі, його кучері! Він прийшов... Я не в полу­м’ї? (Хапається за голову). Чи я жива? Чи я дишу? Де ж той огонь? Де ж те полум’я? Що це діється тут? Ох! душить мене коло серця. Ох! Я не горю? (Озирається диким поглядом).

ВИХІД 15

Ті самі, Остап Золотаренко й козаки.

Остап Золотаренко. Добривечір вам у хату! Правда, князю, ти не сподівався таких гостей на Зінаїди- не весілля? А я от несподівано прибув до тебе, князівно, на весілля. Вітай, князю, гостей, хоч і непроханих.

Козаки. Вітай, князю, непроханих сватів та бояр.

Остап. Чим же, князю, будеш нас частувати? Чим ми вп’ємося на весіллі твоєї дочки? Чи старим медом, що зветься п’яне чоло, чи кривавим пивом?

394

Соломирецький. Уп’єшся кривавим пивом, вбий- нику, душегубе! Геть з моєї світлиці, наволоче! (Вихвачує шаблю, наскакує на Остапа). „

Остап. Жартуєш, князю! В тебе вже руки трусяться, мов у переляканої дитини. (Вибиває своєю шаблею з рук князя шаблю, ламає її на коліні й кидає в куток). Зінаї­до, чи впізнаєш мене?

Зінаїда (кидається Остапові на шию). Рятуй мене, мій милий! рятуй, бо я пропаща навіки! Я тебе впізнала б і з сивою головою. Моє серце тебе впізнало. Ждала тебе, сподівалась в гості щодня, щогодини. Я очі свої видивила, тебе виглядаючи, а таки діждалась тебе. Рятуй же мене, бо тільки один бог або ти вирятуєш мене з біди.

Остап. Кінець твоєму лиху! О! Тут і Тетеря, і Да­нило Виговський, і Любецький, убраний до вінця! Зострі- лись ми не за столами, не за чарками, як було колись за гетьмана Івана Виговського, стрілись ми тепер лютими ворогами, ми, діти однієї України. А ти, князю, з тих, кот­рі ради користі й пошани перші оступаються од свого рід­ного краю й цураються свого народу.

Козаки. Чого це ми стоїмо та землю дурно топчемо?

Охрім. Час або биться, або по чарці пити, або весіл­ля грати.

Остап. Годі! Шшш! Час нам весілля грать, а з весілля та далі в поход. Чи так я кажу, козаки? А Зінаїду після він­чання сховаємо в такому захисті та пристановищі, що ніякі Любецькі та Соломирецькі її не знайдуть, доки я вернусь з походу.

Козаки. Так, сотнику, так! Свята правда! Оце добра порада!

Завіса спадає.

ПОПАЛИСЬ

Дитячі різдвяні сценки на одну дію

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Марко — хлопець 10 год, син поміщика Маньківського.

С а н ь к о — Марків брат у первих, сирота, гімназист першого кла­су. Живе в домі свого дядька Маньківського. Приїхав з Києва до дядька на святки. В гімназичному мундирі.

Олеся ]

^ л > Маркові сестри, менші од його.

Амалія Карлівна — гувернантка коло дітей, немолода панна, німкеня.

Марина — баба, наймичка, служить за птичницю в пана Мань­ківського.

Микитка — онук баби Марини; літом стереже панські курчата та пасе індики; взимку часто ходить в гості до баби Марини. Часто грається з папськими дітьми в садку, пасучи індики.

Дія діється на селі, в домі пана Маньківського, на різдвяні святки, як Маньківський і його жінка поїхали в гості до сусіда в друге село.

396

ВИХІД 1

На сцені дитяча спальня. Коло стіни двоє ліжок. Посередині стіл і стільці. Одні двері на праву руку в покої, другі двері на ліву руку в пекарню.

А мал і я (сидить коло стола). От пани поїхали в гості. Мабуть, там їм весело, а я сиджу з дітьми та світом нуджу. (Позіхає). Господи! Яка нудьга в цім селі! Ще до вечора далеко. Піду я до сахарні до директора та одві- даю його. Може, застану його дочок вдома, то хоч поба­лакаю. А може, й син директорський, Фріц, дома. Ой, що то за красунь! Ой! (Важко зітхає, пускає очі під лоб, встає, йде до дверей і гукає). Бабо! Бабо Марино! А йдіть лишень сюди!

ВИХІД 2 Амалія й баба Марина.

Марина (входить). Чи то ви мене кликали, чи то мені так вчулось? Може, це, думаю, вітер гуде. А наші наймички пішли гулять. Пішла б і я, та нема на кого пе­карні покинуть.

Амалія. Я оце надумалась піти до фабрики до ди­ректора. Посидьте, бабо, з дітьми або наглядайте, щоб часом не наробили якого шелесту без мене. Та добре кмітьте за ними, щоб часом не нашурубурили тут. Може, забіжу ще й до попаді. Я не довго гаятимусь: швидко й вернусь на чай. Та не забудьте надвечір наставить самовар.

Марина. То йдіть, а я сидітиму в хаті. Все одно старій бабі сидіть чи вдома, чи деінде.

Амалія (гукає). Келю! Олесю! Ходіть лиш сюди! (Келя й Олеся вбігають в кімнату).

397

ВИХІД з

Амалія, Марина, Келя й Олеся.

К е л я (до Амалії). Ви нас кликали?

Амалія. Кликала. Посидьте тут з бабою, а я побі­жу на часок до директора та до попаді та й швидко вер­нусь.

Олеся. До Гольца? І я піду з вами. Там в Емільки такі гарні ляльки.

Келя. Кращі за наші. І я піду. Візьміть і мене, візь- міть-бо!

Олеся. І мене, і мене! Візьміть, візьміть! (Підскакує й хапає Амалію за руку).

Амалія. Тепер не візьму вас. Нема мами, а без ма­ми я сама не можу цього зробить; не візьму вас з собою. Нехай іншим разом. Ну, прощайте, діти, та не пустуйте! Чуєте? Баба мені все дочиста розкаже, як будете пусту­вать. А паничі де? І досі скобзаються на ставку?

Олеся. Скобзаються.

Амалія. Я на часок. Ну, прощайте. (Цілує Олесю й Келю й виходе).

ВИХІД 4 Марина, Келя, Олеся.

Марина. Піду та візьму своє шитво. Ще до вечора далеко: ще не гріх шить. А ви тим часом посидьте самі та не пустуйте. От і паничі незабаром з кобзалки вернуться. (Виходе в пекарню).

ВИХІД 5 Келя, Олеся, Марко й Санько.

Марко й Санько вбігають прожогом в кімнату в пальтах, з лижами в руках. Роздягаються.

Марко. Ото руки померзли! Зовсім пограбли. Стали неначе дерев’яні. (Дме на пальці).

Санько. Ой, змерз! В ноги зашпари зайшли. (Стри­бає по кімнаті й дмухає на пальці).

Олеся (жалібно). Самі ходили скобзаться, а нас і не взяли. Бач, які добрі!

Санько. Бач, які! (Перекривляє). Погрію я коло те-

398

бе руки. (Хапає Олесю за щоки холодними одублими ру­ками).

Олеся. Ой-ой! (Сміється й кричить). Які холодні! Як у жаби! Ой, одчепись од мене! Не зачіпай мене! (Ті­кає. Санько доганяє її й знов тулить руки до її щік).

Марко (хапає Келю за щоки обома руками). А ну й я погрію коло тебе руки!

К е л я. Хіба я груба, щоб ти коло мене руки грів? Геть, жабо, одчепись; ух! Холодний, як жаба. (Б'є Марка по руках і втікає в куток).

Олеся. Вам то й на скобзалці можна скобзаться, а нас то й не пускають.

Марко. Бо ви панни, а ми паничі. Паннам не можна скобзаться на ставку. (З повагою, мов дорослий).

К е л я. А я щось знаю, та вам не скажу.

Марко. Що таке? Скажи-бо, скажи! Може, мама нам готує новий подарунок на новий рік?

К е л я. Знаю, та не скажу. Щось таке гарне...

Санько. Вона все дражниться. Як не скажеш, то й не треба. Нам не цікаво знати.

К е л я. Еге. Не цікаво. Амалії нема дома. Амалія пі­шла в гості до директора.

Марко й Санько. Ото новинка! Хіба нам її страшно?

Санько. То ви тільки боїтесь її, аж труситесь. (Удає переляканого: витріщає очі й труситься, ніби з переляку). А ми її й трошки не боїмось, і вухом не ведемо! Ми вже великі, а ви ще малі. (З повагою).

ТШХІД 6 Ті ж самі й баба Марина.

Марина входить з шиттям в руках і сідає коло стола на стільці.

Шиє. Діти стають коло стола.

К е л я. Бабо! Чого в вас полотно в руках труситься, як ви шиєте?

Марина. Бо я вже стара. От у вас, молоденьких, то руки не трусяться; а як і ви доживете до моїх літ, то

і в вас руки, може, так само труситимуться.

Олеся. Заколядуйте нам, бабо, колядки.

К е л я. Заколядуйте-бо!

Марина. Колядувала колись, як була хмолода, а те­пер я вже стара стала, не втну.

З W

К е л я. То що, що ви старі? Хіба старі не колядують? Заколядуйте-бо, заколядуйте.

М а р и н а. Я вже й колядок позабувала. Якої ж вам?

Олеся. Та будлі-якої; якої вмієте.

Марина. Хіба оцеї. (Співає).

Ой на Ордані тихо вода стояла,

Там матір божа сина свого купала.

А скупавши, у шовкові сповила,

А сповивши, у ясельця вложила.

Над ясельцями сірі воли стояли;

Над божим дитям своїм духом дихали.

От і голосом не виведу. Був голосочок, та позички з’їли. А колись я, господи, як співала. В мене колись був такий силенний голос, що я вас і поглушила б.

К е л я. Заколядуйте, бабо, ще якої іншої колядки. Я, господи, як люблю колядки.

Марина. Ой, втомилась я вже, неначе якусь роботу робила. (Кашляє). Знайдіть собі яку іншу забавку.

Олеся. Яку ж забавку ми найдемо? Мені ляльки так обридли, що я не хочу на їх і дивиться. Коли б тато на­купили яких ще інших.

Марина. То танцюйте, коли вас нудьга бере, а ро­боти ніякої нема.

Олеся. То потанцюйте нам, бабо! (Усі сміються).

Марина (сміється). Ото заходилась би вибивати тропака на старості літ! Сказали б люде, що я п’яна або здуріла. От повбирайтесь у ті паперові убори та в оті шап­ки чудернацькі, гостроверхі, що вбирались, як недавнечко ото світили свічечки на сосонці, та й пострибайте трохи. Ко­му ж і стрибать, як не вам? У вас ніжки молоденькі та тоненькі. Гоп-чук-чуки-чуки! Гоп-чук! А нуте! Гоп-чук- чуки-чуки! (Марко виходить у другу кімнату й виносить плащі та шапочки з червоного, жовтого та зеленого папе­ру. Усі діти вбираються, стрибають та бігають по кімнаті й кругом стола).

Марина (приспівує). Гоп-чук-чуки-чуки! Та купила черевики! Ой, як гарно! Ще й пір’я на шапочках. (Наска­кавшись, скидають убрання й кладуть на столі, а Санько в той час одводить Марка набік і каже до його нишком).

Санько. А налякаймо бабу!

Марко. Чим же ми ЇЇ налякаємо?

Санько. Ав нас є машкара... Знаєш, що ми потаєн-

400

ці зробили та лякали Келю та Олесю. Піду я та візьму маску, надіну та закутаюсь в мамину чорну хустку... гм... (Підморгує до Марка).

Марко. Йди, а я буду заговорювать з бабою. (Сань­ко крадькома виходе у другу кімнату).

ВИХІД 7 Ті ж самі без Санька.

Марко. Бабо! Кажіть нам якої казки.

Марина. Я вже й казок позабувала. Зовсім я стара стала.

Келя й Олеся. Кажіть-бо, кажіть.

Марина. Оце горенько мені з вами: співай і кажи казки. Ну, слухайте: була колись собі жаба та мокла в ставку. Мокне-мокне та скік на колоду! Сохне-сохне та скік у воду...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка