«наукова думка»



Сторінка34/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   41

Конюший. Чую, ясновельможний князю!

Соломирецький. А кухареві дай загад, щоб за­ходжувався й пекарні коло печі... на всякий випадок, щоб незабаром була готова вечеря. Чуєш?

Конюший. Чую, ясновельможний!

Соломирецький. А чи не чуть чого за козаків гетьмана Юрія Хмельницького? Чи не наступають вони часом звідкіль? Чи не видно де пожежі?

Конюший. Нічого не чуть ні про козаків, ні про пожежу.

Соломирецький. Пане конюший! Осідлай лиш кільки коней, щоб стояли на припоні на всякий час осід­лані, щоб були напоготові в дорогу. Час небезпечний!

Конюший. Добре, ясновельможний! (Тихо). А собі я осідлаю найпрудшого, щоб дать драла, як часом тра­питься яке лихо.

Соломирецький (рукою показує, щоб конюший виходив з світлиці. Конюший виходить).

ВИХІД 2

Соломирецький сам.

Соломирецький. Аж серце в мене болить, як згадаю, що не вдалося діло Виговського. Правда, поль­ський король зласкавивсь і прийняв Україну під свою дер­жавну руку; дав шляхетство значнішим з старшини, але що з того? Половина козацької старшини й народ не при­стали до Польщі й зостались вірні московському цареві. Прості козаки та хлопи й слухати не хотять про Польщу, а сам Виговський втратив гетьманську булаву й насилу втік з козацької ради в Германівці: трохи не наклав своєю головою. Козацька рада оддала гетьманську булаву Юра- севі Хмельницькому. От і я під захистом польського вій­ська вернувся в свою маєтність і тепер сиджу тут в пала­ці, мов на вогні. Може, вже десь наступають козаки Юрія та Золотаренка. (Заглядає в вікна). Чи не видко де диму

378

та полум’я пожежі? Ох, треба хапатись з вінчанням. І Лю­бецький вернувся на Подолію в свій Кальниболоцький палац; все намагається, щоб швидше повінчатися з Зінаї- дою. Треба хапаться, бо буде пізно, як часом набіжать сюди Юрієві козаки... Зінаїда чогось жде. О, вона хитра й розумна! Тямить і вона, що заварюється на Україні ка­ша! Але не вона, а я таки поставлю на своєму!

ВИХІД З

Соломирецький і Виговський.

Виговський (входячи похапцем). Добривечір тобі, дорогий князю! А я оце запізнився до тебе на твої запро­сини на весілля. Трохи задлявся в своєму Барі.

Соломирецький. Доброго здоров’я, воєводо ки­ївський! (Цілується з Виговським). Доброго здоров’я, воєводо київський, але теперечки вже не гетьмане україн­ський. Ох!

Виговський. Мабуть, вже така воля божа, що я не гетьман.

Соломирецький. Більше воля козацька, воля са- таняча, а не божа. Сідай, воєводо! будь моїм дорогим го­стем, як і в передніший час, інший час, багатий на великі надії. А тепер охо-хо! Що то далі буде тепер? (Обидва сідають).

Виговський. Що було, те бачили, а що буде, те побачимо, як не помремо. Буде бійка між двома партіями козаків. Буде бійка між королем та царем. От що буде! (Вставши й ходячи по світлиці). Зате я тепер з ласки найяснішого короля київський воєвода й сенатор! Король подарував мені на Поділлі Бар, в Холмщині — Любомль, а в Галичині село Руду; подарував сто п’ять сіл в двох староствах і чотири десятки миль полів та лісів. Але як тільки король буде до мене не ласкавий, то я «продам Бар, продам Руду і заграю ляхам в дуду». Не того я сподівався од короля, постановляючи з Польщею гадяцьку умову, «Гадяцькі пункти». Король не піддержав мене на гетьман­стві й на великому князівстві.

Соломирецький. А тут морока мені з дочкою.

Виговський. Кажуть, князівна не хоче вінчаться з Любецьким, все чогось бришкає.

Соломирецький. Як причеплюсь до неї, то ота

379

бришка й згодиться, а потім згодом знов спротивиться та й одкладає весілля; та все спротивлюється, справдовує­ться, та й знов не хоче, тільки морочить мене.

Виговський. Чи не жде пак Зіня Остапа? Чи не пише він до неї часом листів через потайних посланців?

Соломирецький. Не повинно бути, бо я держу Зіню в палаці взаперті й стережу її і день, і ніч, як ока в лобі.

Виговський. Ой, трудно, князю, встерегти дівчину, та ще й розумну, угаристу й навратливу, як до неї при­ступає. (Тихо). Це я знаю по своїй Олесі, як я її викрав.

Соломирецький. Це я, воєводо, запросив тебе і на вінчання, і задля того, щоб ти став свідком при «гвал­товному» чи силуваному вінчанні й записав своє ймення на вінчальному засвідченні моєї Зіні та на акті князя Лю- бецького, по котрому він за живоття повинен одписати моїй Зіні частку своїх маєтностів і покладних грошей.

ВИХІД 4

Князь Соломирецький, Виговський, Катерина, Олена й Стеткевичева.

Катерина, Олена й Стеткевичева (вхо­дять убрані по-дорожньому, закутані хустками). Добри­вечір, князю!

Со ломирецький. Доброго здоров’ячка! доброго здоров’ячка! Чого це ви так загаялись? Я думаю повінчать свою Зіню.

Катерина й Олена. Ой боже наш милосердний!

Стеткевичева. Ой господи! гм... мм... спаси нас і помилуй од напасті.

Соломирецький і Виговський. Що там таке трапилось? Що там у вас скоїлось? Чого це ви такі стривожені? Що там скоїлось у вас в Чигирині та в Субо- тові?

Катерина. Говори вже ти, сестро.

Олена. Ой, не можу, серце! Розказуй вже ти, сестро, бо в мене все сохне в горлі.

Катерина. Ой, не можу. Нехай вже Стеткевичева розказує.

Стеткевичева (розкутуючись). Ой боже наш ми­лосердний ! Ще добре, що я Христину одіслала до вас за­здалегідь. Перелякали б дівчину на смерть.

380

Олена. Ох-ох-ох! (Хапається за груди). Це ми вті­кали хапком звідтіль.

Виговський. Чого це ви тільки охаєте й нічого не розказуєте?

Олена (впавши на стілець і махнувши на Катерину рукою). Нехай вже вона розказує: в неї язик хоч і на тур­ків! А я... ох-ох-ох! Я перелякана на смерть. Чи поймете віри? Три-дні не пила, не їла й не спала!

Соломирецький. Та розказуйте ради господа ми­лосердного! Що там у вас у Чигиринщині скоїлось?

Катерина. Та ми оце не на весілля приїхали, а більше тим, що ми втекли з Чигирина.

Олена. А я з своєї маєтності Лисянки оце втекла.

Катерина. Мене оце недавнечко випустили з Чиги­рина, а вони обидві тільки що випущені з Лисянки.

Олена. В мене в домі в Лисянці саме були гості. Була й вона (показує на Стеткевичеву) з чоловіком. Сидимо ми та розмовляємо, та п’ємо по чарці.

Стеткевичева. Та саме вечеряємо за столами.

Олена. Ба ні-бо! Ще не вечеряли, а тільки посідали за столи. А наші наймички не подають та й не подають страви, аж мене злість узяла. Встала я з-за стола та сама пішла до пекарні, щоб нагнать наймичок.

Соломирецький. Та приступай-бо, полковнице, до діла!

Виговський. То од цього ти так перелякалась, що аж на Подолію з Лисянки дременула?

Олена (до Стеткевичевої). Говори вже ти, а я не можу, бо в мене зараз в горлі сохне.

Стеткевичева. Ото розбуркала Олена наймичку... (Запикується й микає). Куди вже мені розказати про ці страхи! Не вміла я зроду розказувать, гм... мм... Розка­зуй вже ти, Олено.

Олена. Насилу добудилась, бо наймичка лежала п’я­на, як ніч, як квач.

Стеткевичева. Ото подали вечерю, гм... мм... Го­стей було багато. Був і мій полковник Стеткевич, був Оленин сват з кумою і його свість з чоловіком.

Олена. Чого вже та свість притарабанилась до мене в гості, то я й сама не знаю: вона мене ладна в ложці води втопить, а таки приїхала чогось.

Стеткевичева. Сидимо собі та вечеряємо, гм...

381

мм., коли тут як загуркотить, як застукотить, як блисне в усі вікна, гм... м... Ой господи!

Олена. Ой господи! Хоч не розказуй про це!

Стеткевичева. Мені здалось, що в хату вдарив гм... мму.

Олена. Добрий грім! Я одразу постерегла, який то грім: раз у раз гур, та гур, та гур! Гармати гуркають, аж земля двигтить та стугонить. А тахлі в шибках дзень- дзень! дзень-дзень!

Соломирецький. Напали на Лисянку татари, чи що?

Олена. Свої, а не татари. Та це ж ті Ганнині Золо- таренки та Сомки з Юрасем та з запорожцями. Це ж їх діло! Підпалили Лисянку. Ми повибігали з хати, а хати вже палають за нашим огородом. А дим валує аж до хмар. Нас забрали в полон вже в диму та в полум’ї.

Стеткевичева й Катерина. Ой, забрали, забрали. Ох! _

Олена. Набігли на нашу оселю, нас забрали в полон, як прихильників польського короля та Виговського, а самі сіли за столи й нашу вечерю самі стріскали і всі вина, усі меди, усі наливки забрали з льоху та все дочиста самі по­випивали, ще й з нас наглузувались та насміялись. Три дні держали нас в полоні взаперті, в домі, ще й варто­вих поставили на сторожі, а потім зласкавились й визво­лили нас.

Стеткевичева. А оце тільки недавно нас випу­стили на волю та й кажуть... гм... ум... ум... їдьте собі, куди хочете, хоч і до Варшави.

Олена. Та оце ми спорудили підводу та й утекли сю­ди до вас.

Катерина. А на Чигирин та на нас напав Юрась з москалями та запорожцями: облягли станом місто та як почали гуркать з гармат! Але я не дуже-то злякалась Юрася та його гармат. Там-то настрахали мене полоном! Бачили ми дещо страшніше на віку. Подержав мене брат в полоні та й випустив. А мою оселю в Смілі зруйнував і спалив рідний брат моєї мачухи, полковник Василь Золо­таренко, бо я ж жінка твого брата, Іване Остаповичу. Це правда, що тепер брат пішов на брата з списом та з мечем у руках.

Виговський. Я вже давненько писав до жінки, щоб

382

вона виїхала з Чигирина заздалегідь. Боже мій! невже оце вона не встигла виїхати?

Катерина. Олеся? Авжеж не встигла. Тепер там запанувала наша мачуха, Ганна Хмельницька. Заправто- рили вони Олесю з синком, хоч вона сама скочила на ко­ня й правувала військом, щоб оборонить твердиню в Чигирині.

Виговський (схопившись з місця). Заправторили? Куди? Що? Як? Розказуй-бо ради господа милосердного. Може, її вбили?

Катерина. Тепереньки вже наша мачуха, ота за­жерлива Ганна, панує в усьому добрі мого батька: і в

Чигирині, і в Суботові. Вона ладна загарбать собі усе на­ше добро.

Виговський (з одчаєм). Та мені непотрібна твоя Ганна! Де ж вони діли мою милу жінку? Ой Олесю моя, голубко моя!

Катерина. Ганна виперла її.з усіх покоїв і сама гос­подарює, а Олесю держать в полоні в Суботові. Заперли її в одній кімнатці, ще й сторожу приставили.

Виговський. Ой боже мій! То це Юрась держить

її в тюрмі?

Катерина. Атож! Держить, ще, може, й голову зітне або повісить на шибениці і її, і синка.

Виговський (тикаючись по світлиці). Ще, може, й повісить? Цього можна сподіваться од цього навісного хлопця.

Катерина. Та й ти тікай з свого Бара, бо Юрась нахвалявсь, що візьме Бар і спалить, а твої скарби загра­бує, бо ти забрав собі скарби його батька. Вже його вій­сько погналось і доконечно за тобою.

Виговський. Пропащий я! (Хапається за голову руками). Там же в Барі мої скарби! Ой боже мій, боже мій! Прощайте! (Вибігає з світлиці).

Соломирецький. Наближається лихо, як чорна хмара, та все ближчає та ближчає. А тут саме розпочали весілля, ніби в диму та серед полум’я.

Катерина. Думаєш, князю, цього вечора вінчати дочку, чи що?

Соломирецький. Думаю повінчати зараз, хоч дочка того й не хоче.

Стеткевичева. А може, й схоче хоч через жени­хове багатство.

383

Соломирецький. Йдіть же та скажіть, щоб Зі­наїда мерщій убиралась до вінця та увійшла сюди в світ­лицю, бо вже от-от незабаром над’їде князь Любецький. Вже й ксьондз жде. Я ще з нею поговорю.

Катерина, Олена й Стеткевичева виходять у другі двері.

ВИХІД 5

Князь Соломирецький і князівна Зінаїда.

Зінаїда (виходить убрана до вінця; на голові між білими квітками в перлах княжа діадема). Ти кликав ме­не, тату? Ти звелів мені убраться до вінця? Я вже убра­лась.

Соломирецький. Приступи до мене ближче. Ти все неначе мене боїшся, ніби ти приступаєш до ворога, а не до свого батька.

Зінаїда (ступивши уперед на кільки ступенів). Ні, тату! Я тебе не боюся!

Соломирецький. Зінаїдо! Чи ти вже готова до вінця?

Зінаїда. Убранням готова, хоч мені теперечки не до весільних убраннів, але серцем... не готова.

Соломи рецький. Все не готова серцем. Коли ж твоє серце буде готове?

Зінаїда. Воно, тату, вже давно готове, та нема для його твоєї ласки й твоєї згоди. Чом же мені Остап не рівня?

Соломирецький. Те-те-те! Старої пісні заводиш. Забудь цієї, співай іншої, і співай зараз. Козак тобі не рівня. (Встає). Цього вечора прибуде князь Любецький. Я оце його сподіваюсь. Він доконечно прибуде. Нема чого нам длятись.

Зінаїда. Хіба силою повінчаєте, бо сама я з Лю- бецьким не стану під вінець.

Соломирецький. Чом не станеш?

Зінаїда. Тим, що його не люблю. Я й досі люблю Остапа Золотаренка, як і любила, і ладна вмерти з ним укупі. А Любецького я не люблю, ненавиджу! Дух його мені поганий, противний; його мова, його голос для мене гидкі!

Соломирецький. Ти збожеволіла! Як у тебе ста­ло сміливості промовить такі слова! Ти плямуєш своєю

384

дурістю славний рід князів Соломирецьких. Опам’ятайся! Схаменись! (Бере Зінаїду за плече й торкає її). Чуєш? Ти щось верзеш, ніби сонна, нечувствённа, несамовита.

Зінаїда. Ні, тату. Я не верзу, а кажу те, що в мене на думці і що я почуваю в серці! Тату, милий мій, доро­гий мій! (Стає навколішки й цілує князя в коліно). Ти, тату, хочеш принести мене ніби на жертву.

Соломирецький. Коли ти не станеш до вінця по добрій волі, то станеш поневолі.

Зінаїда. Не стану по своїй волі ніколи.

Соломирецький. Неправда твоя! (Одпихає Зі­наїду). Станеш чи доброхіть, чи поневолі, бо я того хочу. Годі вже тобі думать та гадати. Ти мене морочиш, ти ме­не дуриш. Станеш зараз до вінця з князем.

Зінаїда. Не стану, тату! Що хочеш роби зо мною, а я не стану.

Соломирецький. Станеш!

Зінаїда. Не стану! (Встає).

Соломирецький. Так знай же, що я вчиню з то­бою «гвалтовне» шлюбне присилування!

Зінаїда. Про мене! Роби, як знаєш. Але я не ста­ну, ніколи не стану під вінець з Любецьким, ніколи, бо він якась непотріб.

Соломирецький. Не станеш? (Одчиняє двері в кутку, в темну башту). Бачиш оцю тісну та вузьку башту? Як не встигну тебе повінчати з Любецьким, то упхну тебе в цю башту, замкну оцим важким ключем, сам втечу од козаків до Варшави, а тебе тут покину на одчай. Вмреш, замурована отам, наглою смертю! Там згинеш і зогниєш.

Зінаїда. Я ладна там пропасти, а все-таки мені смерть буде легша, ніж моє життя з нелюбом. Тут я й так в тебе в палаці ніби невольниця: я крадькома ловила яс­ний промінь сонця, клаптик синього неба, крадькома слу­хала, як десь далеко лящать соловейки, заперта в кімнатах та все під доглядом, як у тюрмі. (Ходить, як несамовита, по світлиці). Непотрібні мені оці білі весільні шати! (Зри­ває з голови білий серпанок і топче ногами). Я розіб’ю оцю княжу діадему! В мене вдача козацька!

Соломирецький (хапає Зінаїду за руки й на­кладає на неї серпанок). Схаменись, навіжена! Не зачіпай діадеми твоєї матері! Ти збожеволіла! Дайте сюди вірьов­ки! Я тебе прив’яжу коло самого вівтаря, скручу тобі ру­ки вірьовками; кров бризкатиме з твоїх рук, бо я таки

25 І- Нечуй-Левицький, т. 9.

385

наважився тебе повінчать сьогодні. Йди сюди! Іди в ці двері, в цю башту, поки вступить в покої князь Любе­цький. Отам будеш справлять свій дівичвечір, будеш вить своє весільне гільце. (Веде Зінаїду до дверей башти).

Зінаїда. Обіллєш, князю, моє весільне гільце моїми ж слізьми.

ВИХІД 6 Ті самі й Христина.

Христина (вбігає в світлицю, убрана в чорну чер­нечу ряску, в послушницьку чорну оксамитову шапочку й з чотками в руках). Батько хоче вбити тебе, Зінаїдо? (Хапає князя за руки). Князю, що ви робите? Куди ви хочете замкнути Зінаїду? Я все чула отам за дверима. Ой господи! спаси нас грішних і помилуй. Князю! Опам’ятай­теся! Ви вб’єте свою рідну дитину. Ви стали страшні, як саме пекло. Рятуйте! рятуйте!

Соломирецький (одпихає Христину). Геть звід­сіль! Яке тобі діло? Чого ти увігналась сюди й умикуєшся не в своє діло? Хто тебе сюди кликав? Сиди отам ниш­ком та вишивай воздушки на монастир. Геть в свою кім­нату!

Христина. Не піду, бо ви вб’єте Зінаїду і вчините великий гріх! (Стає поперед Зінаїди й заступає її од кня­зя). Не піду звідсіль, доки ви не заспокоїтесь. Не піду!

Соломирецький (одпихаючи Христину). Геть

звідсіль! Чого ти сюди притарабанилась?

Христина. Я прислухалась з своєї кімнати, як тіль­ки ви покликали Зінаїду до себе, бо я постерегла усе. Я знаю, навіщо ви звеліли Зінаїді убратись до вінця, з ким ви думаєте її вінчать. Я за все дізналась.

Соломирецький. Яке тобі діло до нас? Ти ще дитина. В тебе розум дитячий.

Христина. Князю! нехай я дитина; нехай в мене розум дитячий. Але як одну дитину б’ють та мордують, то друга дитина так само з нею плаче. Ви караєте Зіню, а в мене самі сльози ллються.

Соломирецький. То ти ще смієш мене вчити, мене, старого, сивого? мене, князя Соломирецького? Геть

з-перед моїх очей! (Хапає Христину за руку й одпихає її набік).

386

Христина (падає навколішки перед князем). Кня­зю! Я вирекла обітницю перед образом, що піду в мона­стир і прийму чернечий постриг. Пустіть зо мною й Зінаї­ду. Я написала в Київ у Лавру до свого дядька, ченця Михайла Стеткевича, і він вже замовив мені в ігуменії міс­це в монастирі. Я візьму з собою й Зінаїду. Там у мона­стирі ми будемо щасливі.

Соломирецький (перекривляє Христину). Те-те- те, моя голубонько! Вуркотали вдвох у мирі, будемо вур­котати вдвох і в монастирі. Князівна Зінаїда черниця! Хи-хи-хи! Зінаїда черниця, та ще й у схизматицькому монастирі... Хи-хи-хи! Подуріли діти, зовсім подуріли, не­наче блекоти об’їлись.

Зінаїда. Я тепер піду в той самий монастир в Киє­ві, що й Христина, бо ти став католиком, а твій панотець, а мій дідусь був благочестивої віри, а твій, тату, один брат социніян, а брат гетьманшин, Михайло Стеткевич, став ченцем у Києві в Лаврі, а дядько гетьманші, Христофор Стеткевич, став кальвіністом. Усей наш рід пішов по вірі врозліт, і я піду за Христиною й собі врозтіч з тобою, як волить моя воля в цей час. Тату! пусти мене в Київ в монастир з Христиною вкупі. Христино! Я знаю, що ти й досі любиш Остапа, як і я. Будемо в монастирі вдвох згадувать за його та все молитимемось вкупі за його, щоб бог витав над ним своїм духом, де ступить його нога.

Соломирецький. Дурість! дурість! Скинь, Хри­стино, оце чорне дрантя та йди заміж! Це все твої дурні вигадки та примхи. Цей черничий убір ганжує твоє гарне личко, зганжував твій вид і занапастить твій вік молодий. Іди собі до своєї кімнати! (Випихає Христину в двері. Христина виходить).

ВИХІД 7

Князь Соломирецький, Зінаїда і князь Любецький.

Князь Любецький (входить убраний в той час, як Христина виходить). Добривечір, мій коханий князю! Що це в вас таке? Якась схизматичка-черничка вийшла звідсіль, а в князівни очки заплакані; ти, князю, збурений, насуплений. Що тут скоїлось, що трапилось? Князівно! Ти вже вбралась до вінця. Ой, який я радий, який я щас­ливий! Падаю до твоїх ніжок (падає на одно коліно перед

25* 387

Зінаїдою) і цілую твої гарненькі маленькі ручки. (Цілує Зінаїду в руку). Але чого ж, князівно, твої очки запла­кані, а твій зір ніби пригас?

Соломирецький. Бодай не казать... Горенько ме­ні з князівною! Поговори вже ти з нею на самоті, а я по­шлю за патером, щоб зараз прийшов повінчать вас в моїй домовій каплиці. Треба хапаться: Юрасеві козаки гар­цюють вже недалечко од нас.

Любецький (вставши). О! то «лайдаки, льотри»! Нехай тільки прийдуть сюди! Ми їм втремо носа: од він­ця та за шаблю! Правда так, князю? Правда, що буде напродиво гарно? Од вінця та просто в битву! Га?

Соломирецький. Поговори ж ти, князю, з Зі­наїдою, доки я дам загад, бо наша князівна чогось дибки стала. (Виходить).

ВИХІД 8 Любецький і Зінаїда.

Любецький. Звичайна річ з молоденькими пан­ночками: кохати кохає, а все-таки чогось дибки стає. Чи правду я кажу, князівно? Чого ж ти мовчиш, неначе сер­дишся на мене? Правда, кохаєш мене, та не смієш сказа­ти? Було це зо мною на Литві двадцять п’ять... чи то пак... Ой ні! п’ять рік перед цим... Закохалась в мене од­на молоденька шляхтянка. І любить мене, і цілуватись хоче, аж труситься, а все чогось дметься, пиндючиться та одвертає личко. Я до неї, а вона од мене. Я її за руку, а вона навтікача. Я впіймав її та цмок у щоку, а вона мене лясь по щоці! А я добре знаю, що вона любила мене, аж умирала за мною! Чудні ті молоденькі паняночки. Правда, моя кохана?

Зінаїда. Я не твоя кохана.

Любецький. «Фрашки!» Любиш мене, та не смієш сказати, бо ти ще молоденька, малесенька. Отакенька! (Показує рукою).

Зінаїда. Я не малесенька. Моє горе, моя печаль та скорбота вже ізстарили мене.

Любецький. Горе? В тебе, князівно, горе! Яке мо­же бути горе в князівни Зінаїди?

Зінаїда. Мені тоді горе, як я тебе бачу, як ти роз­мовляєш зо мною.

388

Любецький. Хи-хи-хи! Ото жарти, так жарти! Я й не знав, що ти, князівно, вмієш так жартувать. Ну, поцілуй же мене, моя рибонько, то й станеш весела. Мій поцілу­нок— це чари для паннів. (Цілує в Зінаіди руку). Давно я в цьому пересвідчився своїм досвідом.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка