«наукова думка»



Сторінка33/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   41

366

Золотаренка. (Ходить неспокійно по світлиці). Ти його любиш? (Суворо). Ти його любиш?

Зінаїда. І не допитуйся! Я його покохала.

Соломирецький. І думаєш за його вийти заміж? (Зінаїда мовчить). «Вотще» твоя надія, всує. «Волілем» би, щоб ти заховалась лучче в монастирі, щоб ти накри­лась чернечою мантією, ніж вийшла заміж за козака, за схизматика. Викинь цю думку з голови!

Зінаїда. Я й викинула це з голови, але з серця, мій тату, цього не можу викинуть. Серце не в нашій волі: лю­бить, кого схоче...

Соломирецький. Схоче, схоче... Не повинно хо­тіть! Чуєш, князівно? Всує твоє бажання! Пам’ятай, що ти не козачка, а князівна. Не такі женихи прибудуть до тебе, як Остап Золотаренко! Не таких я сподіваюсь.

Зінаїда (обнімає князя й плаче). Тату мій милий, тату мій любий! Коли ж я люблю його так, як нікого в світі не любила! Я вмру без його, занидію, зачеврію без його і вмру. Без його мені світ немилий, люде немилі, і ти, мій тату, немилий! Ох!.. (Схаменулась).

Соломирецький (одпихає Зінаїду). Схаменись, навісна! І я тобі став немилий? Геть од мене! Ти говориш, мов несамовита ! Що ти забрала собі в голову? Чи ти знавісніла, чи збожеволіла отут в Чигирині?

Зінаїда. І Христина каже, і дівчата кажуть, що я збожеволіла. Але я не збожеволіла. Я люблю його, як сонце, як своє живоття, і ні за кого не піду заміж.

Соломирецький. Ні за кого? Опам’ятайся, кня­зівно ! Що ти верзеш? Ні за кого? Тебе сватає князь Лю­бецький. Ото твій жених.

Зінаїда. Або за Остапа, або ні за кого.

Соломирецький. Нісенітниця! глум, жарти, «фрашки»!

Зінаїда. Ні, тату! не глум, не жарти!

Соломирецький. Жарти! Глум з нашого князів­ства, з нашого родовідного князівського древа, «приоздоб- леного» пишними вітами, преукрашеного пишними квіта­ми. Як мене не послухаєш, то ти будеш не квіт на тому древі, а бур’ян, щириця, лопух під тим древом. А цього я не дозволю, не попущу, хоч би тебе ждала смерть. Чуєш?

Зінаїда. Тату мій милий! краще смерть!

Соломирецький. Не вигадуй! Викинь оті дуро-

367

сті з голови! (Швидко ходить по світлиці). Викинь! Чуєш? Задуши своє серце!

Зінаїда. Не можу, не в моїй це силі й волі! Не можу!

Соломирецький. Стань ворогом для свого сер­ця. Задуши його, як свого лютого ворога, бо ти князівна, бо ти нащадок князів Соломирецьких, з роду сенаторів. Не тут, не в козацькому Чигирині твоє місце, а в Варшаві, серед гурту й блиску славних польських дуків, сенаторів. Он де твоє місце!

Зінаїда. Тепер мені, тату, непотрібний той блиск. В моєму серці такий блиск, така радість, що я за це ладна оддать усе на світі: і князівство, і блиск, і славу, і багат­ство, і всі свої маєтності. Ой тату мій, тату!

Соломирецький. Дурість, молода дівчино! все то дурість, глум, нісенітниця. Мене слухай, а не свого серця! Геть з-перед моїх очей!

ВИХІД 16 Ті ж самі й князь Любецький.

Любецький. Ти, князю, тут? Чого ж це ти одхи- ляєшся од бенкету? Там тебе жде кружковий пугар доб­рого венгерського. П’ють за твоє здоров’я. Ага! і князівна Зінаїда тут! Падаю до ніжок ясновельможної князівни й цілую, тричі цілую її малесеньку ручку й черевичок. (Ці­лує Зінаїду в руку).

Соломирецький. А я піду допивать до дна не­допиту чару венгерського. Ще не пішов пан Беньовський?

Любецький. Ні, князю. Все питає про тебе. Хоче пити за твоє здоров’я, а ти десь зник.

Соломирецький. Піду вип’ю з ним на прощання пугар до самісінького дна за польського короля. Ой, що за чудова людина отой Беньовський! Яка препишна душа! (Виходить).

ВИХІД 17 Зінаїда й Любецький.

Любецький. Князівна чогось смутна, чогось неве­села? Що трапилось? Що вчинилося з князівною? Очки неначе заплакані, брівки насуплені, погляд невеселий... Хто

368

насмілився нагнать сум та смуток на твої чорні очі? Хто? Смерть тому од князя Любецького!

Зінаїда (сердито). Хто тобі казав, що я смутна? Де ти вглядів сльози в моїх очах?

Любецький. Ой ні, ні, князівно! Мене не піддуриш. Багато бачив я чорних очей, і веселих, і смутних. Мене не піддуриш.

Зінаїда. Ти помиляєшся! Протри лиш очі раз і другий, і ти не вглядиш сліз в моїх очах. (Тихо). Буду дурить його, буду знущаться з цієї ясновельможної лиси­ни. Ой, остогид же він мені з своїм залицянням! Я ж йому виварю воду.

Любецький (протирає очі). От я й очі протер і все-таки бачу на твоїх щічках мокрий слідок, а на твої чор­ні вії неначе впала дрібнесенька роса.

Зінаїда (приставляється веселою й жартовливою). Яка там роса? Хіба мої вії трава чи лопух, щоб на їх впа­ла роса?

Любецький. Гм... трава, лопух... Не ті прирівняння ти береш. Не там їх шукаєш, де треба... Твої вії — шовк, чорний оксамит; твої очі — то ясні зірки під наметом чор­ної ночі.

Зінаїда (удає, ніби залицяється до князя). Невже мої очі чорні, як ніч, і ясні, як зорі? Я про це не знала й досі і чую вперше. Люде кажуть, що я не дуже гарна, не така гарна, як тобі, князю, уявляється.

Любецький. Ой, гарна ти, гарна, як літня ніч, як літнє небо вночі, обсипане зірками. (Хоче взять Зінаїду за руку, Зінаїда оступається).

Зінаїда. І багато на мені насипано тих зірок? Може, мішок або й два?

Любецький. Тебе обсипано усіма зорями, скільки їх є на небі. Ти краща за майську ніч, за майський день. Огнем сиплять твої очки, але вміють вони повівати й холодом... От я почуваю холод з твоїх очей, князівно! (Приступає до Зінаїди й хоче вхопить її руки. Зінаїда оступається далі й сміється). Князівно! Чом твої очі віють на мене холодом?

Зінаїда. Бо ти, князю, дуже гарячий. Я хочу тебе прохолодить. Хи-хи-хи! (Крутиться перед Любецьким).

Любецький. Ой сирено, сирено солодкоголоса! Ой сирено! Не будь же така холодна, як морська хвиля. Я хо­чу вогню, а не холоду. Я люблю вогонь, пал серця, жар

24 — І* Нечуй-Левицький, т, 9* 369

очей. Зінаїдо! (Хоче догнать і хапає Зінаїду. Зінаїда пру­чається і втікає од його).

Зінаїда. Ой, не зловиш мене, князю! Правда, пруд­кі ніжки маю?

Любецький. Діано прудконога! Не тікай од мене! Ти причарувала мене своїми чарами: і красою очей, і чорними брівками, і прудкими ніжками. Але й я Аполлон прудконогий: не втече од мене ніяка Діана в світі в най- густіших гаях. (Ловить Зінаїду, Зінаїда звивається коло його).

Зінаїда. А бачиш, я прудча од усіх Діан на світі.

Любецький. Дай лишень впіймать твоє серце! А твоє серце спинить твої прудкі ніженьки, бо Купідон хоч маленький, але справді дуженький божок. (Падає навко­лішки перед Зінаїдою). Князівно! не втікай од мене! Я те­бе люблю, люблю гаряче! Як не любитимеш мене, я сам не знаю, що я собі заподію.

Зінаїда. Що схочеш, те й заподієш, князю!

Любецький. Ой, не жартуй, князівно! Я тебе люб­лю, як богиню; я до твоїх ніжок покладу усі мої маєтності, покладу своє живоття.

Зінаїда. Ото радість! Не клади нічого цього, князю, бо я тебе не люблю. Хи-хи-хи! (Зозла регочеться; тихо). Боже мій! Ой, яка мені мука вдавати з себе веселу та жартувать, коли в очах сльози, а на серці туга!

Любецький (цілує в Зінаїди руки, впавши навко­лішки). Люблю тебе, раю мій! (В той час Юрась одчиняє двері і вбігає в світлицю).

ВИХІД 18 Ті ж самі й Юрась.

Юрась. Що це таке! Де в чорта взявся оцей лисий та ще й цілує її в руки? Що це таке? І той цілувався з нею, і цей цілується. Усі її цілують, а мені не можна? Це справді гарно! Що це таке?

Зінаїда. А таке, що ти, Юрасю, тикаєшся скрізь по закутках, де тебе й непотрібно; та тобі й нечлЯ мика­ться тут у наші справи. Ось завтра повезуть тебе в Мо- гилянську академію в Київ. Отам твоє місце.

Завіса спадає.

370

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Через три роки після перших дій, вже за гетьманування Юрія

Хмельницького.

Картина І

На сцені густий гай в долині й по горбах. Навкруги гори й скелі.

Смеркає, потім ніч. Місцина на Подолії.

ВИХІД 1

Сотник Остап Золотаренко, Крутив’яз і козацький загін входять у гай. Усі узброєні.

Остап Золотаренко. Добривечір тобі, зелений гаю! Сховай нас, гаю, на цю ніч од наших ворогів! Гай густий, навкруги заслонений і захищений горами та ске­лями. Тут нам безпечно буде ночувать. Тут нас не вгля­дять та й не застукають польські жовніри Андрія Пото- цького й Маховського.

О х р. К р у т и в' я з. Місце для ночівки й справді гар­не, захисне. І течія близько: вода недалеко.

Остап Золотаренко. Ну, козаки! ставте списи на рушниці під скелею, роздягайтесь, одпочивайте, а ви, кухарі, заходжуйтесь коло вечері, розкладайте багаття та чепляйте на триногах казанки. Розстеляйте кожух та хут­чій місіть тісто на галушки. їсти дуже хочеться.

Козаки становлять списи та рушниці попід скелями, коло дерева; декотрі сідають на землі, декотрі лягають на моху та листі. Кухарі розкладають багаття, становлять таганй й чепляють на їх казанки, розстеляють кожушинку й на їй місять тісто на галушки та затірку.

Один козак. От і добре, що готуєте на вечерю га­лушки та затірку, а то все хліб та куліш, куліш та хліб, як співають в пісні: «І учора куліш, і сьогодні куліш».

Крутив’яз. А тобі, мабуть, заманулось вареників та пундиків? Вернешся додому, тоді твоя Мотря нагодує тебе варениками та всякими пундиками. А тепер терпи, коза­че,— отаманом будеш.

Остап Золотаренко (кличе Крутив'яза й два козаки). А ви тим часом йдіть на вивідки: обійдіть гай од шляху та й засядьте в балці або за окопом в кущах на засідки коло шляху; дивіться та кмітьте мені, хто йтиме, хто їхатиме, плазуйте на животі або лізьте рачки по-запо-

24*

371

розькій, а не стовбичіть на видноті. Вернетесь і розкажете мені. Та, може, там впіймаєте якогось польського шпигуна, то візьміть з собою вірьовочок, зв’яжіть йому руки та й ведіть його сюди на розправу.

Козаки. Добре, сотнику! (Одходять в гущавину лі­су. Остап сідає на колоді й задумується).

Остап Золотаренко. От і Хлипнівка князя Со- ломирецького вже недалечко: за верстов три звідсіля. Під захистом польських жовнірів Потоцького та Маховського князь прибув в свою Хлипнівку з Литви, засів в їй і вже одібрав од хлопів землі та ліси, оре й сіє, як було за давніх часів ще до Богдана. Знов напустив Виговський польських панів на Україну, знов тут у цім краї починається старий уклад та лад... А що ж то поробляє моя князівна Зінаїда в хлипнівському палаці свого татуня? Чи доходили мої листи до неї, котрі я передав через Охріма Крутив’яза? Чи жде вона мене до себе в гості? А завтра я з своєю сотнею завітаю в гості до славного та гордовитого князя Соломирецького... Ой, буде в нас битва, і я таки вихоплю з його рук князівну. Ох князівно, князівно! Третій рік от минає, як нас розлучили з тобою, а я тебе й тепер неначе бачу перед собою отутечки в зеленій гущавині, неначе ти стоїш отам під калиною і дивишся на мене з докором. Ця коротенька літня ніч буде для мене довга-довга, як вік. Але я таки діждусь свого щастя.

ВИХІД 2

Ті сімі, польський шпигун і два вивідчики.

Два козаки вивідчики (вертаються до табору й ведуть зв'язаного невідомого чоловіка). Пане сотнику! Ось ми впіймали якогось чудного птаха. Він не з наших українців, бо й вид в його інший, і говорить він чудерна­цькою мовою, все закидає на польське. Це, певно, поль­ський шпигун.

Остап Золотаренко. Хто ти такий, чоловіче? З якого села?

Шпигун. Я... я... з села Петрашівки, «билем», пане, на ярмарку і «тераз» вертаюсь до господи.

Остап Золотаренко. Неправда твоя! (З кри­ком). Признавайся, хто ти?

372

Шпигун. Я Микита Гуляєнко з села Петрашівки. Далебі «йездзілем» на ярмарок...

Остап Золотаренко. Козаки! одійдіть лиш на кільки ступенів і націльтесь йому в груди в самісіньке сер­це. (Кільки козаків одходять і націлюються).

Остап Золотаренко. Признавайся, а то й не зоглядишся, як тобі проб’ють серце десятьма кулями. Ти польський жовнір? Ти польський шпигун? Еге?

Шпигун. Пане «пулковніку»! (Падає навколішки). Змилуйся надо мною. «Мам жоне і мале дзіеці». Все роз­кажу дочиста, тільки даруй живоття.

Остап Золотаренко. Хто тебе послав на вивід- ки та на вислідки?

Шпигун. Комендант Маховський, пане «пулковніку»!

Остап Золотаренко. Далеко звідсіля стоїть польське військо?

Шпигун. В Білій Церкві, а звідтіля послані сюди скрізь загони жовнірів. Один загін стоїть за Хлипнівкою, за дванадцять верстов звідсіль.

Остап Золотаренко. Великий цей загін?

Шпигун. Буде жовнірів з сім сотень або й більше.

Остап Золотаренко (тихо). О, погана справа! В мене вдвоє менше козаків. (Голосно). Козаки! Зв’яжіть лиш цьому шпигунові руки й ноги й покладіть його під скелею, нехай тут переночує. А завтра світом, як розвид­ниться, побачимо, що з ним зробити.

Козаки зв’язують ноги й руки шпигунові й кладуть його під скелею.

Остап Золотаренко (до вивідчиків). А ви знов ідіть на засідки та засядьте за окопом; може, ще впіймає­те якогось птаха. (Вивідчики йдуть у ліс).

ВИХІД З

Ті самі, другий шпигун, польський вивідчик, Охрім Крути в’я 3.

К р у т и в я з (веде шпигуна, вхопивши за барки). Па­не сотнику! От упіймав у лісі заморського птаха. Це, пев­но, двірський якогось польського пана, привезений з Польщі. Мабуть, сам пан вернувсь та й привіз його сюди на Україну з собою. Мабуть, не йме віри нашим селянам.

Остап Золотаренко. Ану, козаки, приставте лиш йому до грудей з п’ять рушниць. (Козаки націлюю­

373

ться). Може, од рушниць добудемо правди. Рушниці ска­жуть правду. Кажи всю правду, то ми тебе пустимо живим.

2-й шпигун (труситься, як у пропасниці). Скажу, скажу всю правду. Ото я йшов з ярмарку додому, до пан­ського двору, оглядаюсь, а позад мене йде козацьке вій­сько. Я, господи, як злякався і впав у бур’ян. Військо поминуло мене та й пішло в гай. Я тоді пішов до свого пана Ковальського. Прийшов до його та й кажу йому, що бачив козаків. Пан дуже злякався й послав мене з двір­ським жовніром, щоб я показав той гай, де сховались ко­заки, а сам зараз послав дати знать польській сотні жов­нірів, що стоїть тутечки недалечко од нашого села.

Остап Золотаренко. От були б нас поляки вночі й накрили в гаю, мов перепілок волоком. А де ж той жовнір?

Крутив’яз. Втік псяюха. Я вискочив з-за кущів та й крикнув: гов! Оцей впав на землю з переляку, а жовнір дав драла. Я оцього за барки та й привів сюди.

Остап Золотаренко. Зв’яжіть же руки й ноги і в цього птаха та й киньте під скелю. (Козаки зв'язують шпигунові руки й ноги і кладуть коло скелі). Хто ще їхав шляхом попід лісом?

К р у т и в’ я з. Покатав на коні Виговський, той, що був гетьманом, і повернув шляхом просто до Хлипнівки. Та й кінь же під ним баский та прудкий! Катав тобі, як вихор! (Йде знов на вивідки).

Остап Золотаренко. Це Виговський пробуває тут в своєму селі; таки не всидів на спокої в своєму селі в Галичині, що подарував йому король. Все тягне його на Україну. Мабуть, знов хоче стати за гетьмана. Це він поїхав до князя Соломирецького на^ пораду або в гості. (До козаків). Нуте козаки! вечеряйте, моліться богу та лягайте спать, підклавши кулаки під голови. (Одходить осторонь і сідає на колоді). А мені й їжа не йде на думку, і сон мене не бере. І гай пишний, і ніч тепла та тиха, і пугач не кричить, не наводить смутку на мою душу, а ме­не чогось бере сум. Знов сновигають, знов нишпорять по лісах, по байраках польські шпигуни, знов на козаків зби­рається лихо. (Задумується). А Зінаїда тепер так близько од мене! Приміг би, летів до неї, щоб хоч глянути на неї, хоч промовить до неї словечко. Але завтра, як тільки сві­не, буду в Хлипнівці й потривожу міцний сон старого

374

ясновельможного, а Зінаїду візьму з собою. Ох, коли б швидше минула ця ніченька! Коли б швидше зійшла вра­нішня зоря! Як тихо, як не швидко плинуть зірки по небі! Як помаленьку тягнеться ніченька!

ВИХТД 4 Два вивідчики й селяни.

Вивідчики приводять селян у табор. Декотрі селяни з козацькими списами, декотрі з рушницями, а декотрі з киями й сокирами.

Перший вивідчик. Сотнику! це селяни з Сан- жарівки, давні панщанні польського пана Ковальського. Довідавшись на ярмарку, що ти йшов з загоном, вони при­йшли оце з Санжарівки і мають щось тобі казати.

Остап Золотаренко. А що ви маєте мені ка­зать, люде добрі?

Один селянин (виступивши наперед). А те, сот­нику, маємо казати, що Виговський, отой, що передніше гетьманував на Україні, та польські жовніри вже напу­стили знов до нас в Брацлавщину польських дідичів. В де­котрі села вже повертались з Польщі пани, пооднімали землю од хлопів і кажуть, щоб ми, бездольні бідорахи хлопи, послухали на роботі. Це воно йдеться знов до пан­щини.

ВИХІД 5

Ті самі, Охрім Крутив’ яз і два хлипнівські чоловіки.

Охрім Крутив* яз. Оце, сотнику, селяни князя Соломирецького, довідавшись, що сюди прийшов козацький загін, шукали тебе й мають щось казать тобі.

Остап Золотаренко. А що ви скажете, люде добрі?

Один селянин. Ми довідались, що прибули сюди козаки, та оце прийшли тебе просити, щоб ти нам допоміг вигнать з села князя, бо він вернувся в своє село, одібрав од нас землю, вже оре й сіє, всівся на господарстві, а нас силує до послухання на роботу. Його «жондца» казав нам, що знов усе буде по-давньому, що всі католики дідичі вер­нуться на Україну, знов одберуть од нас землю, а ми знов будемо робить на панів панщину. Ми не хочемо тієї пан­

375

щини. Навкруги княжого палацу високий вал, обтиканий частоколом. Трудно нам самим добуться до палацу. Ми не хочемо, щоб князь зоставався в Хлипнівці та силував нас до роботи; ми хочемо витурлить його звідсіль; одчини­мо вночі козакам браму коло княжого палацу, розваляємо частокіл на валах і впустимо вас, а ти, будь ласка, вижени князя з Хлипнівки. Нехай собі йде на Литву, звідкіль прийшов.

Остап Золотаренко. Ви хочете, щоб ми зробили напад оце зараз вночі?

Селяни. Та зараз-таки, зараз, бо вночі якось зруч­ніше.

Один селянин. Час для нападу на палац саме добрий, бо до князя з’їжджаються гості. Йому тепер не в думці обороняться, бо він чи завтра, чи й цього вечора думає вінчать свою дочку та, мабуть, буде справляти ве­сілля. Отут би на їх усіх напосістись та й витурлить геть.

Остап Золотаренко (з криком). Думає цього вечора вінчать свою дочку? З ким же?

Один селянин. З князем Любецьким, бо й цей мав тут одне село й оце вернувся в своє село, та все за­їжджає до князя, та, кажуть, не так до князя, як до кня­зівни.

Остап Золотаренко. Козаки! Вставайте! Ру­шаймо до Хлипнівки, та хутчій, мерщій! Ой, коли б не спізнитись! Ой, коли б швидше похопиться! (Козаки хап­ком встають, забирають зброю). А не знаєш ти, чоловіче, шляху до Хлипнівки навпростець?

Один селянин. Знаємо. Межами та суголовками буде вдвоє ближче.

Остап Золотаренко. Веди ж нас тими межами та суголовками, щоб нам бути там в одну мить. Чуєш? В одну мить! Ох, як забилось в мене серце! Якби мав кри­ла, летів би туди, щоб тільки не опізниться. Швидше, ко­заки, збирайтесь в дорогу! Бога ради, швидше, якмога!

Козаки. Зараз, зараз, сотнику! В одну мить!

Остап Золотаренко. Ой, коли б не опізниться, коли б не опізниться! (Остап Золотаренко, козаки й се­ляни похапцем заливають водою багаття).

376

ВИХІД 6

Ті самі й польська ватага жовнірів.

В лісі чути вистріл. Польські жовніри несподівано набігають і нападають з шаблями на козаків.

Жовніри (оддалік). Ось де вони схизматики, «льот- ри!» Бий їх, ріж, рубай впень!

Остап Золотаренко. До зброї, козаки! Нас ви- слідкували польські шпигуни й навели на нас жовнірів! Нумо разом!

Охрім Крутив’яз ( схвачується й хапає шаблю). Ну та й важкий же час знов тепер настав на Україні! Куди не повернись, навіть у сні, скрізь наткнешся або й настро­мишся на меч та на спис.

Один селянин. Ой боже наш милостивий! Це ж жовніри перейшли навпростець через наші жита й, мабуть, витолочили їх так, що од житів та пшениців і колосочка не зосталось. Пропала наша праця! Нумо ж, хлопці, в бит­ву! (Козаки й селяни хапають шаблі й списи і кидаються в битву).

Жовніри. Наступай дужче!

Козаки. Не подаваймось! Нумо разом!

Селяни (кидаються в битву з сокирами та киями). Анумо, хлопці, до помочі козакам! (Жовніри подаються назад і тікають).

Козаки. Стріляй їм в потилицю навздогінці! Тепер рушаймо в дорогу.

Остап Золотаренко. Ставаймо в лави! козаки попереду, селяни позаду. Рушай в дорогу! (Йдуть).

Завіса спадає.

Картина II

Дія діється в селі Хлипнівці в палаці князя Соломирецького на Подслії, коло Бара. На сцені велика світлиця в палаці князя, убра­на стародавніми портретами предків, дорогою зброєю, полицями, заставленими стародавнім посудом, срібними полумисками та пуга- рами. По обидва боки двері. Дія діється вже смерком, лягома.

ВИХІД 1

Князь Соломирецький і конюший.

Соломирецький (сидить, задумавшись, потім гу­кає). Нехай увійде конюший!

377

Конюший (входить і низько кланяється). Добрий вечір, ясновельможний князю!

Соломирецький. Щоб було доволі вівса й ярої пшениці! Сьогодні буде вінчання князівни. Певно, наїдуть деякі гості. Щоб було коням вівса та пшениці по коліна. Чуєш?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка