«наукова думка»



Сторінка31/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   41

Христина. Мамо! Привезіть мені з Литви хоч зо два значних женихів, тільки не з отакою носюрою. (Пока­зує пальцями обох рук).

Маруся Стеткевичева. Отак вона все: їй все жарти та смішки. Вже й не знаю, в кого вона і вдалася. От Зінаїда, так покірливіша.

ВИХІД 10 Ті самі й Юрась.

Юрась (виходить з-за кущів). Еге! Зінаїда покірли­ва й тиха. Авжеж! Знайшли тиху. Коли б ви знали, що вона тут у садку витворяла з отим козаком...

Виговська. А що вона витворяла?

Юрась. Еге! А зо мною то й не схотіла. А що, Зі­наїдо! Ага! От і розкажу. От і розкажу.

Зінаїда. Розкажи передніше за себе, а потім вже розказуй і за других, коли ти такий довгоязикий вдався.

Юрась. От і розкажу, от і розкажу! Бач, як усі на- сторочили вуха. А що, Зінаїдо! а що!

Виговська й Маруся. Та кажи ж мерщій!

Юрась. Еге! Коли ви кричите на мене, то й не ска­жу. Нехай кортить, от що. Чи ви пак знаєте, що Зінаїда з козаком...

Виговська. Та кажи-бо, Юрасю, не жартуй! Який козак? Гарний з лиця? такий, як ти?

Юрась. Авжеж пак! Такий, як я... В його морда та­ка гарна, як у мого чобота; ніс довгелецький, отакий-о! (приставляє до носа розчепірені пальці), а губи, як кис­лиці.

Маруся Стеткевичева (глянувши на Вигов- ську). Може, це вже приїхав князь Любецький?

Виговська. Як Любецький, то й хвалить бога. Це й добре; аби не хто інший.

Юрась. То-то й штука, що інший. А що робили? Передніше чогось лаялись, а потім обнімались, а потім ці­лувались, та так довго.

Христина. Ой боже мій!

Зінаїда. Чом же ти, гетьмановичу, не розказуєш і за себе?

345

Виговська. Та з ким же обнімалась?

Юрась. Та з сотником Остапом.

Виговська. Князівна з сотником?

Юрась. Атож!

Зінаїда. Ти зозла наговорюєш на мене, що я не схотіла з тобою цілуватись. Він чеплявся до мене, а я дала йому одкоша.

Виговська. Князівно... твоя князівська честь... Ти панна й князівна.

Зінаїда. Що я роблю, про те знає моє серце та бог.

Юрась. Та я третій, бо я засів он там в кущах і все чисто бачив з-за кущів на свої очі. Ще й Христи­на... гм...

Христина. Юрасю! Ти погана людина. Ти сам лю­биш Зінаїду й чеплявся до неї. Ти недобра людина.

Юрась. Не бреши-бо! Краща од тебе.

ВИХІД 11

Ті самі й князь Любецький та князь Соломирецький.

Соломирецький (виходить з палацу на ганок з Любецьким). Он де гуляє моя дорога князівна! А ми тебе шукали по всій оселі.

Любецький (убраний в польське військове убран­ня, збігає проворненько по східцях у садок). Падаю до біленьких ніжок ясновельможної князівни Зінаїди. (Бере її за руку обома руками й цілує в руку). От і я слідком за вами до Чигирина! «Понёваж» я маю швидкі ноги, як швидконогий давній Ахіллес, то й вислідкував вас і наздо­гнав. Я догнав би вас хоч на краю світу. Падаю до ніжок і цілую твої біленькі ручки, князівно! Як здоров’ячко?

Зінаїда. Як бачиш, князю! Слаба не була; все во­рушусь,— гуляю по садку.

Любецький. Поезія! поезія! Ой, яка тут поезія в Чигирині в цьому садку. Овідій, Овідій, та й годі. А ти, князівно, тут, у садку в Чигирині, мов та поезія в поезії, мов сама Овідієва поезія на берегах Чорного моря.

Соломирецький. Прошу кидать цю поезію, та ходім, князю, в горниці. Ти мій наймиліший, найдорожчий гість в Чигирині.

Обнімає його. Усі йдуть з садка на ганок. Юрась позад усіх, дивлячись на Зінаїду.

346

Юрась. А що! Не схотіла любити мене, то на ж тобі оцю литовську карлючку! (Прикладає до носа розчепірені пальці обох рук і кривиться). А що! чи виграла, чи про­грала?

Завіса спадає.

ДІЯ ТРЕТЯ

На сцені та сама світлиця, що й у першій дії. Серед світлиці стіл, застелений червоною скатертею; кругом стола стільці й ослони, по­застелені килимами. Вечір.

ВИХІД 1 Гетьман Іван Виговський сам.

Виговський. Велике, але небезпечне діло задумала моя голова. Треба б повернуть колесо України на інший бік, не туди, куди повернув його старий Богдан. Недобре вчинив старий гетьман, що одірвав Україну од Польщі й оддав московському цареві, а свою українську шляхту й козацтво зрівняв з хлопами. Я люблю польську шляхту за її просвіченість. Треба нам, козакам, з нею ставать в спіл­ку. Тим-то я задумав знов оддать Україну польському ко­ролеві. Але що то скаже на це козацька старшина? Що скаже чорнота,, народ? Знаю, що Москва не оступиться з України. Знаю, що знов поллється кров і затопить Украї­ну кривавим дощем. Але де ж пак не лилася людська кров?.. А час іде, а час минає. Юрась вийде з академії й одбере од мене гетьманську булаву. Треба розпочинать цю справу, треба хапаться. Коваль клепле, доки тепле. Треба клепать, поки час мій не минув. За мою послугу для Поль­щі од короля поллється на мене золото річкою. Король дасть і наддасть мені усього, усякого добра. Тоді я зоста­нусь гетьманом або краще поставлю умову з Польщею, щоб я був великим князем на Русі, яким колись був князь Владимир. І може, слава Виговських засяє на ввесь світ. (Швидко ходить по сцені). Ох, думи мої, думи мої! Заво­рушились ви в моїй голові. Шугаєте ви, як блискавка гро­мової ночі на небі, і надите ви мене чарами слави, багатст­ва, розкоші й панства, до чого простягали руки тисячі й мільйони людей. Чому б пак і мені не простягти до цього

347

добра своїх рук, коли тому настав добрий час? (Ходить мовчки). Але треба передніше випитать думки в старши­ни. Доконче треба зібрать передніше маленьку потайну хатню раду. Треба спочатку потихеньку, помаленьку обла­пать голови в старшини, та ще й значнішої, щоб досвідчи­ться за її думки й гадки, щоб часом і моя голова не поко­тилась по землі, як дитячий м’ячик. Але... або пан, або пропав! а вже я добуду свого і для себе, і для щастя усієї України. (Гордо підіймає голову).

ВИХІД 2

Виговський і посланець польський Беньовський.

Беньовський (входячи проворно. На ході). Мій привіт і щире пошанування ясновельможному гетьманові! (Обнімається двічі навхрест з Виговським, і обидва цілую­ться, а потім знов обнімаються навхрест і цілують один одного в плече). Жду й не діждуся ради, ясновельможний гетьмане!

Виговський. Мій коханий пане Беньовський! А от

і діждався! Зараз зберемося на маленьку хатню раду. От незабаром і сама рада буде. А на раді, коханий друже, ти побідиш своїм словом, бо твій меч — то твоє слово. А я пересвідчений в тому, що цей твій меч буде побідний.

ВИХІД з

Ті самі й козацька старшина.

В світлицю входять: Данило Виговський, переяславський полковник Павло Тетеря, Тиміш Носач — генеральний обозний, Остап Золо­таренко і ще дехто з козацької старшини. Усі кланяються гетьма­нові Виговському й вітаються з Беньовським.

Виговський. От і добре, що ви зібрались. Прошу сідати та послухать поради. (Дехто з старшини сідає на стільцях, декотрі стоять). Од найяснішого польського ко­роля прибув до нас з Варшави посланець пан Беньов­ський. (Беньовський кланяється старшині. Старшина встає й кланяється Беньовському). Прибув він до нас і в гості,

і з деякою пропозицією до нас, гетьмана, і до вас, стар­шини. Просимо вас «бардзо слушне» вислухать його про­позицію, бо річ заходить «о бардзо значне діло» для усієї України.

348

Остап Золотаренко. Коли посол од короля має сказати козацькій старшині якусь пропозицію од самого короля, то це повинна б вислухать ціла козацька рада, ко­зацька громада.

Виговський. Коли ваша воля й згода, то буде й така рада, але згодом, потім; а це, так сказати б, буде на­ша хатня, старшинська порада.

Остап Золотаренко (тихо). Це гетьман хоче вивідати й випитать наші думки й гадки.

Беньовський (ораторським тодішнім стародавнім тоном). Найвищий отець наш небесний, що сотворив небо й землю, ще в раї дав велику заповідь нашому праотцеві Адамові й нашій праматері Єві, а через їх і всім людям: заповідав любитися й жити в згоді. Ми всі діти нашого праотця, ми всі брати. В раї не було ні католика, ні бла­гочестивого. І в нас колись був рай і на Україні, і в Поль­щі. Жили ми колись по-братерській і лиха не знали. Не знали ми ні змаганнів, ні сварок, «поневаж» ми колись по­братались, як рівні з рівними, як вольні з вольними.

Павло Тетеря. Свята правда!

Остап Золотаренко. Це, певно, було тоді, як ваші ченці-єзуїти з наших панів поробили перевертнів на католиків, що стали згодом ворогами України.

Виговський. Годі вже, годі! Дайте домовить пано­ві посланцеві промову до кінця.

Беньовський. От ви мені й заважаєте. Найвищий отець наш небесний звелів усім нам любитися й кохаться й дав нам кільканадцять заповідів, котрі і ми, поляки, і ви, козаки, взяли та й забули. Ворог людських душ, чорт проклятий, зумисне підвів нас, підбив на сварки на нашу погибіль. Вдаривши себе в перси, дізнаймось за свої дав­ніші гріхи й простімо одні другим наші провини. Забудьмо за давні лайки та сварки і знов зійдімось докупи, і будемо жити, як жив наш праотець Адам в раї з нашою прама­тір’ю Євою. Забудьмо про діло гетьмана Богдана, вима­жемо його з карток наших чорних літописів...

Остап. Що написано пером, не вивезеш і волом.

Беньовський. І нам без вас погано, і вам без нас недобре. І ми були винні, і ви не без гріхів та помилок...

Остап. Кожній свашці по ковбасці...

Беньовський. А як пристанете знов до Польщі, найясніший король дасть значній старшині право шляхет­ства. Будете польськими шляхтичами...

349

Остап. Чи не стане часом довша наша тінь од того шляхетства?

Беньовський. Найясніший король наш Ян-Казі- мір не пошкодує для козацької старшини маєтностів, сіл, лісів, полів, ставків, землі.

Остап Золотаренко. Певно, не своєї, а таки на­шої землі...

Беньовський. Од нас іде світ науки. Ми не по­шкодуємо для вас науки, заведемо на Україні школи, ака­демії. А найясніший король дасть, ще й наддасть вам зем­лі й хлопів.

Іван Виговський. Як поживемо, то закладемо два університети, в Києві і в Вінниці на Подолії. Король нам дозволить це.

Остап Золотаренко. Оце так добра річ! Але навіщо нам шляхта, пани та князі? Пан Беньовський хоче знов городить в нашому сукупному й суцільному городі поміж нашим суспільством тини та перетинки, котрі потроху порозгороджував гетьман Богдан. Мабуть, це задля того, щоб було в кого огірки красти, як в себе не вродять.

Виговський. Остапе! Твоя річ дуже вже терпка. М’якіше, серце моє, м’якіше, щоб не зобідився часом най­ясніший король, бо він же прочує за всю нашу розмову на раді до словечка.

Данило Виговський. Пан Беньовський правду каже.

Тиміш Носач. Ми повинні стати шляхтою. Про це нема що й казать.

Беньовський. Одже ж ви мені все перебиваєте. (Підіймає по-ораторсъкому голос). Найвищий отець наш небесний ще після всесвітнього потопу заповідав мир і згоду...

Остап (тихо). Знов починає од Адама. Коли б не так здалеки. (Голосно). Та мерщій-бо кажіть за діло!

Беньовський. Ще як ковчег Ноїв плавав по воді, що затопила увесь світ, ще тільки тоді, як високі вершеч­ки найвищих гір Арарата...

Остап (тихо). Куди він пре того Арарата? (Голос­но). Пане Беньовський, приступайте до діла, до речі!

Беньовський. Я посланий од короля до вас, як та голубка з Ноєвого ковчега, і приніс вам, козакам, маслич­ну гілку миру й згоди з Польщею. Розривайте з Москвою

350

й підхиляйтеся знов під міцну руку, найяснішого нашого отця й добродія, нашого короля.

Остап (вихвачує шаблю з піхви). Чи не отаку мас­личну гілку ви нам несете?

Павло Тетеря. Неправда! пан Беньовський каже правду: не меч, а мир і світ він приніс на Україну. Краще поєднаться з просвіченою Польщею, ніж з темною Моск­вою, з иепросвіченими й навіть з декотрими неписьменни­ми боярами. До Польщі! До Польщі!

Усі побічники й прихильники Виговського виймають шаблі.

Остап Золотаренко. Не буде цього ніколи! Нам Польща несподобна; не треба нам польських панів! (Ма­хає шаблею). Не треба нам панщини!

Іван Виговський. От тобі й згода! (Стає попе­ред двох партій і кричить). Вкладіть шаблі в свої піхви! Згода, згода! Нехай буде мирнота і в моїй господі, і на Україні! (Облесливим голосом). Навіщо нам шаблі? Наві­що нам те проливання крові? Нехай буде мир в нас на землі, як на високому небі. Ще «ні сіло, ні впало», як при­казують, а ви вже хапаєтесь за шаблі.

Виговський (тихо до Беньовського, одійшовши набік). Зберу я на раду самих тільки прихильників Поль­щі та й постановимо умову з’єднання з Польщею без отих (показує на прихильників Москви). А тоді накличемо до помочі польського війська, та й... буде Україна польська.

ВИХІД 4 Ті самі й Охрім Крутив’ яз.

Охрім (входячи). Ясновельможна гетьманша ііросить вас усіх зараз на вечерю, бо страва перестоїть. (Одходить набік і стає за старшиною).

Виговський. Скажи, що зараз прибудемо.

Охрім. Скажу, ясновельможний гетьмане! (Вихо­дить).

Виговський. Годі вже, годі! Ходім на вечерю. Про- симо на хліб, на сіль! (Усі виходять).

351

ВИХІД 5

Зінаїда Соломирецька сама.

Зінаїда (вбігає в світлицю). Я все чула! все чула, про що тут розмовляли й радились. Я все чула до словеч­ка. Це гетьман задумав знов оддать Україну Польщі. Знач­ні козаки хотять добути од Польщі шляхетства, маєтностів. Знов, знов на Україні запанує Польща, знов пани й князі вернуться на Україну; пани стануть панами, князі будуть князями, як колись передніше було. Козацька рівність зникне... Колись я була б цьому випадкові рада. А тепер... тепер це ж моє горе, це ж моя смерть! Може, тоді Остап був би мій. А тепер мене видадуть заміж, за кого схотять, хоч би й за цього гидкого, але багатющого князя Любе- цького... Нехай же тепер замре моя любов, погасне отой святий огонь в моєму серці. Я оддала б і своє князівство,

і царство й панство, і всі маєтності за Остапа, за його один погляд. (Говорить крізь сльози). Але тепер і надії вже нема. Боже мій милий, боже єдиний! до тебе здіймаю руки! дай мені теперечки силу, щоб тільки його забути, щоб його милий вид зник без сліду з моєї душі на віки вічні!

ВИХІД 6 Зінаїда й О етап Золотаренко.

Остап (одчиняє вікно з садка й заглядає в світлицю; нишком). Зінаїдо! Князівно!

Зінаїда (оглядається і з переляку встає). Не ходи за мною, наче моя тінь! Не муч мене!

Остап. Буду ходити за тобою, як ходить за тобою твоя тінь, до кінця свого віку. Вийди сюди в садок хоч на часочок, хоч на хвилиночку!

Зінаїда. Не вийду!

Остап (тихенько одчиняє двері з садка й стає в две­рях). Як ти не вийдеш, то я й сам увійду до тебе.

Зінаїда. Ой боже мій! Не входь сюди! за мною те­перечки слідкують усі, де ступить моя нога хоч кільки ступенів. Юрась підглядів нас у садку й усе розказав кня­зеві й гетьманші за нас. Мене стережуть отут усі, як ока в лобі.

Остап. Не бійся, моя мила! Усі сидять за столами, усі бенкетують: один я і не їм, і не п’ю, і все про тебе ду­

352

маю. Вийди хоч на часину в садок до мене. Ніч темна, зорі не світять. Одна ти мені світиш, як та ясна вечірня зірка, в цю темну ніч. Вийди й освіти для мене і садок, і темну ніч, освіти мою сумну душу.

З і н а ї д а. Остапе! ти знаєш, що задумав гетьман? На Україні знов запанує Польща і знов буде шляхта, будуть князі, як і давніше було. От тепер забудь мене. Ти вирвав в садку з моєї душі слово кохання неначе якимись чарами. Я й сама незчулась, що я тоді сказала тобі. Забудь про ті мої слова. Я тоді й сама не стямилась, як з нестямки та з нетямучості промовила до тебе ті слова. Забудь мене!

Остап (переступає через поріг і входить в світли­цю). Забуть ті твої слова? (Голосно). Тебе забути навіки?

Зінаїда. Ой, не говори так голосно! Почують, при­біжать сюди, тоді я пропаща. Мене князь замурує в пала­ці, як у тюрмі. Ми ж, князівни, невольниці. Мене замкнуть, неначе в тюрмі, на десять замків, запруть в монастирі, щоб загасити мою любов до тебе й розлучить нас навіки.

Остап. Мури розваляю, монастирі спалю, а до тебе доступлюсь. Ти будеш моя, хоч би тебе замкнули на де­сять замків за десятьма дверима. Я вирву тебе з людських рук. Хіба тільки од смерті я не одніму тебе. Мила моя! щастя моє! коли б ти знала, як горить в мене отут в сер­ці. (Хоче її обняти).

Зінаїда (оступається). Остапе! ти знаєш, що тепер мій батько зроду-звіку не видасть мене за тебе. Я тобі ска­зала: не муч мене! Не ходи слідком за мною назирці, не топчи до мене стежки! Стежка до мене заростає терном. Виговський заведе на Україні давній уклад і лад, і тобі, козаче, буде занадто високо й далеко до князівни. Навіщо ж тобі надаремно триюдити й ятрить мої рани й морду­вать мене? Тільки одного я тепер бажаю: тебе забу­ти. А як трудно, як важко мені тебе забуть. Од сонця сховаюсь, од твоїх очей нігде не сховаюсь. І все ж таки мені треба тебе забуть. Не дратуй же мене надаремно, не муч мене!

Остап. Ти думаєш, що й мені легко тебе забути? Дай мені таке зілля, щоб тебе забуть одразу! Але я знаю, що такого зілля, такого квіту нема на всьому світі... Один квіт для мене ти, Зінаїдо. І я зірву цей квіт, хоч би він процві­тав за степами, за морями. (Вихвачує шаблю). Не десять, а сто голів скотиться на землю за тебе, а ти все-таки бу­деш моя! Ріки крові розіллю, заллю кров’ю палац твого

23 І- Нечуіі-Левицький, т. 9.

353

батька, запалю огнем, вкрию землю трупом моїх і твоїх ворогів, напою їх кров’ю хижих орлів, а ти все-таки будеш моя. Пам’ятай це, Зінаїдо! Прощай, але не навіки. (Одхо­дить, хоче вийти).

Зінаїда (доганяє його). Остапе! Милий мій, соко­лику мій, мій лебедю білий! прощай навіки! Вже ж я тебе більше не побачу! (Плаче, схиливши голову на Остапове плече). 1

Остап (обнімає Зінаїду). Не плач, моя любко! Твої сльози крапають на моє серце не росою, а вогнем. Печеш ти мене і своїми очима, печеш ти мене і своїми слізьми. Не все діється мечем та шаблею; діється дещо й ласкавим словом. Я ще передніше просив свою тітку, стару гетьман­шу, щоб вона побалакала про це діло з Виговською, під­добрилася до неї, щоб поохотить її встоювати за нас перед князем. А потім згодом я сам хотів піти просити його. Він же людина, а не камінь.

Зінаїда. Він людина, а не камінь, але він передніше од усього князь і трохи вже спольщений і гордовитий. Я знаю свого панотця; він свого слова, своїх думок не зло­мить, бо завзятущий, гордий, ще й упертий! «З цього пива не буде дива».

Остап. Як з цього пива не буде дива, то моя шабля вп’ється кривавим пивом, стане п’яна, як ніч. А ти все- таки будеш моя.

За кулісами чути шум і крик: «Віват! віват, ясновельможний гетьмане! віват! віват, пане Беньовський!».

Зінаїда. Тікай, серце! Тікай мерщій! Бенкет скін­чився. Сюди найдуть зараз і вглядять мене з тобою.

Остап. Од вчинку Виговського почнеться кривавий бенкет, і бенкет довгий. Україна розділиться на два опріч­ні ворожі табори; брат піде на брата, а не на ворога. Де б ти не була з своїм татом, виглядай мене, князівно, в ві­конечко од ранку до вечора. Прибуду до тебе з іншими старостами та боярами, як теперечки князь не звелить по­в’язати моїх старостів вишиваними рушниками.

За кулісами дужче й ближче чуть галас і крики: «Віват, віват, ; ясновельможний гетьмане!».

Зінаїда. Буду сподіваться тебе в гості, виглядатиму тебе в вікно до смерті, а не піду заміж ні за кого. Тікай! Прощай, мій соколе ясний! Буду жити тільки цим споді­ванням.

354

Остап (цілує Зінаїду). Прощай, але не навіки! Буду вряди-годи посилать до тебе листи.

Зінаїда. Навіки, навіки! Ой, чує моя душа, що на­віки. Прощай! (Остап вискакує через вікно в садок).

Зінаїда (сама). Боже мій милий! Як мені важко на серці! Що мені діяти, що вчинить?

ВИХІД 7 Зінаїда і князь Соломирецький.

Соломирецький (входить). Ти тут, Зіню? А я після нашого бенкету шукаю оце тебе по всіх кімнатах. Що ти тут поробляєш?

Зінаїда (бере молитовник). Читала молитви до бога на самоті...

Соломирецький (заглядає в книжку через Зі- наїдине плече й читає). «Модлітви до найсьвіентшей мат­ки боскіей». Молися, молися, моя дитино, щоб тебе гос­подь навів на добру путь, щоб господь вернув нашій шлях­ті титули, а мені ті маєтності, що тут на Україні, та щоб бог навернув твоє серце до шановного Любецького.

Зінаїда (не одводить очей од книжки й мовчить. Соломирецький виходить).

ВИХІД 8 Гетьманша Виговська й Зінаїда.

Виговська входить. Зінаїда одводить очі од книжки, зирнула на гетьманшу й тихо промовляє: «Ще одна наглядачка! Наглядають за мною навкруги, з усіх закутків, неначе змовились та накупилися».

Виговська. А ти, Зінаїдо, тут! А я тебе скрізь оце шукала, і в садок посилала тебе шукать...

Зінаїда. Навіщо?

Виговська. Бо давно бачилась з тобою.

Зінаїда. Невже давно?

Виговська. Що це ти робиш? Якусь книжку чи­таєш?

Зінаїда. Молюся «до найсьвіентшей матки боскіей». Читаю молитви.

Виговська. Молись, молись, моє серце! Це спасен­не діло. Нехай тебе бог та пречиста напутять і наведуть на добрий розум.

23*



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка