«наукова думка»



Сторінка3/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

28

ними, мов три гренадери промайнули через високі двері.

Столова була просторна й світла: двоє вікон виходи­ло на Софіївський плац. Зінька поралась коло самовара, котрий парував аж під стелю й клекотів. Меланія Андрія­нівна засипала чай і попросила гостей садовиться. Ари­стид вхопив стільця, цокнув закаблуками по-військовому й поставив стільця для Ірини Михайлівни коло хазяйки.

— Що ж це нема вашого пожильця й столовника? — спитав Рев’якін.— Я пам’ятаю, що заставав у вас за обі­дом, а інколи й за чаєм якогось Матюшкіна, товариша прокурора.

— Був, був в мене квартирант і платив мені добрі гро­ші і за житло, і за обід, і сніданок, і за чай. Словом, він квартирував у мене на моїх харчах. Але... але., я му­сила тікать од його на другу квартиру. Я оце таки і вте­кла сюди, а він зараз-таки й собі перебравсь сюди ж в цей дім і живе в цей час отутечки під нами нанизу,— точила брехні Меланія Андріянівна.

— Он як! То вас ловлять кавалери й слідкують за ва­ми? — сказав Рев’якін.

Але діло діялось зовсім напереверт. Вона так чепля- лась з своїм залицянням до Матюшкіна, що він мусив ті­кать од цієї причепливої та нахабної панії на іншу квар­тиру. Але як тільки Меланія Андріянівна дізналась, що в тому домі спорожнилась квартира, то вона зараз най­няла собі те житло й слідком за ним перебралась сама.

— Мабуть, ваш пожилець таки добрий ловелас, коли ганяється слідком за вами,— жартував Никандр Петро­вич.

— А чом би пак і не ганяться, коли хтось чарує очи­ма й бровами? Я й сам ладен ганяться за чорними очима та чорними бровами, бо краса має таку непереможну силу, що од неї нікуди не втечеш і нігде не сховаєшся, як од бога на небі,— тяг свою звичайну пісню Рев’якін.

— А що? все стовбичить та краса перед вами й вору­шить ваше серце і вдень, і вночі? — спитав Никандр Пет­рович.

— Все ворушить нерви, все надить та манить якимись чарами та мріями; все перед моїми очима од неї манячать якісь ніби ідеали, гарні, ярі й осяяні, і ніби світять і гріють моє серце,— лепетав Рев’якін свою завсідню хвалу красі.

— Знаю, знаю, що ви великий естет і з охотою вер­нулись би в часи давніх еллінів, в давні Афіни за часів

29

Перікла та відомої красуні Аспазії. От коли люде тямили красу й обожували її, не так, як в наші часи матеріалізму та навіженої індустрії,— сказав Никандр Петрович.

— Оце й я тільки що хотіла казать те саме,— обізва­лась Ірина, і в неї очки заворушились, мов живе срібло, і в зіньках блиснули наче іскорки.

Ото були часи моїх ідеалів, коли красі кадили фі­міамом, коли їй поклонялись, як божеству. Які чудові ча­си! Уявіть собі класичних грекинь, в котрих краса була ледве прикрита звершечку тонесеньким азійським прозо­рим убранням. З-під його й крізь його було не тільки знать, але навіть було видно красу самої Афродити. Тоді була така поведенція, що римляни й навіть римлянки, не то сидячи, а більше лежачи за обідом, в спеку й духоту спускали хітони до пояса і, обпершись ліктями об подуш­ки, лежали або до пояса голі, або заголені сливе так, як боги на Олімпі. І всі ці венери й геркулеси-силачі ле­жали в вінках з виноградного листя. От гарна була кар­тина за столом! А... цц! — аж зацмакав язиком Рев’якін.— От варто було б подивиться на той римський бенкет!

Меланія Андріянівна й Ірина зареготались: очевидяч­ки, для їх обох це варнягання підтоптаного красуня було приємне й принадне.

— Ви, мабуть, хочете, щоб і в наш час на бенкетах та балах були такі картини? Одже ж ви незабаром дого­воритесь ще й до сьогочасної ліги вольного кохання! Годі вже вам!—гукнула Меланія Андріянівна.

— А чом би пак і не договориться. Тепер кажуть, що кожна людина повинна буть вольна соціально. А коли те­пер пішла така поведенція, то й серце в кожного повинно буть вольне. От ви обидві й добре зробили, що покидали своїх чоловіків, коли не любили їх щиро. Серце вольне,— й кохання повинно буть вольне. По принципу воно виходе так, як я оце кажу. Я прихильник краси в усьому. Але ти, Аристиде, не слухай усяких поводатарів та не микайся в оті ліги вольного кохання, бо в тій збірні багато усякої шушвалі й ледарів. Цього я тобі не раджу, — сказав бать­ко до Аристида.

Аристид зареготався, але нічого не одказав в одповідь. Він тільки слухав, мовчки кмітив за всіма й витріщав очі на Іринин пишний вид та милувався її дзвінким реготом.

Ірина Михайлівна вважливо роздивлялась на цих трьох кавалерів, що сиділи проти неї й зиркали на неї

ЗО

блискучими очима. Всі три припали їй до вподоби. 1 якби вони всі три заразом сватали її, вона, певно, вагалась би, котрого з їх доконче вибрати собі, а може, пішла б заміж за всіх трьох... В думці вона згоджувалась з Рев’якіним, бо сама була так само естетка по своїй природженій вдачі, і по своїй вдачі спочувала тим лігам вольного кохання.

— От коли світ став найрозумніший! Тепер вже й письменники так пишуть прямо й щиро за кохання й лю­бов. Я ще передніше так думав, та тільки не зважувався про це писать в журналах.

Рев’якін і справді замолоду був сутрудовником усяких товстих журналів і писав для їх статті.

Цей красунь своїми скоромненькими оповіданнями роз­ворушив в усіх дрімоту молодих та палких до кохання серців. Меланія Андріянівна сиділа червона, як маківка. Ірина все ворушилась і крутилася на стільці, неначе не могла всидіти на місці. В Аристида великі очі залисніли. В Никандра Петровича очі ніби бризкали промінням. Любовна направа, зроблена натяканням і пікантним опові­данням, пройняла усіх, ніби електрична течія. Меланія Андріянівна трохи не запищала, зиркаючи на Никандрові блискучі очі та на його червоні уста. Усі ті римські гладіа- тори-силачі з заголеними жилавими руками, ніби обпле­теними напрудженими од крові жилами, в виноградних він­ках на головах, неначе лежали отут перед очима в кожного. Амур неначе пурхав своїми крильцями понад столом, по­над гістьми й надив усіх красою, ворушив серця, навівав кохання й мрії.

А майське веселе сонце заглянуло в вікна й сипнуло веселим гарячим промінням на стіл, на гостей. І не в од­ному серці в той час заворушилась жага залицяння й ко­хання.

Ще довгенько сиділи гості й вели веселу розмову після чаю. Сонце вже заходило й запалило золоті бані й хрести над майданом. В вікнах заблищав неначе квітник з огня- но-золотих квіток. Рев’якін устав і промовив:

— Час би нам і честь знати. Засиділись ми в вас, Меланіє Андріянівно.

— Це ви, мабуть, швидко поїдете на село? Тепер саме настає робота на полі, а я, хвалить бога, позбулась цього дідицького клопоту. Нехай там генеральша вже пеклю- ється та падкує замість мене,— промовила хазяйка до Ре- в’якіна.

31

— Та я з своїм сусідом не приїхав до Києва, а пере­брався на все літо. Теперечки, в наш скажений час, нам небезпечно пробувать на селах. Всурганиться будлі-яка на­вісна юрба розбишак в покої, та й войдуйся з нею, одбивай- ся од неї кулями або обороняйся червінцями. Та й робіт­ники по селах чепляються, щоб набавить їм плату. Нехай там наші управителі справдовуються з ними,— промовив Рев’якін.

— Ми тим часом зайняли кільки номерів в гостиниці коло думи,— обізвався Никандр Петрович.

— От і по дорозі нам! проведете мене додому, бо я там поблизу од вас живу з мамою й братом,— промовила Ірина Михайлівна й кліпнула очима, ще й мигнула дов­гими чорними віями на Никандра Петровича, надіваючи капелюш на голову.

— Проведу й я тебе вкупі з ними. Вечір чудовий. Ме­не братиме нудьга в покоях після таких веселих гостей,— обізвалась хазяйка до Ірини.

Вони вийшли на плац веселою юрбою й усі заразом розмовляли й лепетали, неначе на цю юрбу була наслана балачка, як на селах насилають знахурки плаксивці й крикливці на дітей. Ірина Михайлівна пішла поруч з Ни- кандром Петровичем. Він дуже припав їй до вподоби і своєю дужою постаттю* і блискучими очима.

— Чи не бере вас нудьга в Києві після шумливого Пе­тербурга? — спитав в неї Никандр Петрович.

— Ой, я дуже рада, що втекла з Петербурга. Мені дуже остогид той завсідній шум, гам, той натовп на ву­лицях, в театрах, ті завсідні гості, що занадились до нас. Я в Києві стала неначе вольніша й спокійніша.

— А в нас же то на селі яка тиша, який спокій на­вкруги! Ви, мабуть, не видержали б сільської мертвоти та нудьги.

— Я тепер тільки й бажаю, навіть жадаю такого спо­кою, такої мертвоти після тяганини й лайки з моїм чолові­ком. Так мені хочеться втекти будлі-куди або на село, або на дачу, та мама не хоче виїжджати нікуди, бо при їй жи­ве мій брат, а брат ходе на службу в акцизі, і його не пус­тять нікуди. А от вже й наше житло,— сказала Ірина Михайлівна, показуючи зонтиком на високий дім на ву­лиці поблизу од думи.

Меланія Андріянівна з Рев’якіним йшла попереду, кла­нялась і махала до вікна в другому етажі. В одчинене вік-

32

но виглядала вже пристаркувата панія в білому чіпкові й теж кланялась.

— А я оце до вас в гості, тільки не сама, а з своїми гістьми, бо «за мною, молодою,— сім кіп хлопців чере­дою», як співають в пісні,— гукнула по-сільській, як гу­кають молодиці на селі, весела сільська дідичка.

— То прошу вас і з вашими гістьми. Це моя Ірина була в вас? — обізвалась Іринина мати.

— Та в мене жі А мої кавалери оце провели нас, щоб часом на вулиці нас не ограбували якісь експропріатори.

— То прошу й ваших кавалерів до мене. Я дуже їм вдячна, що провели мою Ірину,— гукала вгорі панія.

Ірина, почувши, що мати запрошує усіх, і сама запро­сила їх зайти хоча на часок до матері. Усі з охотою пішли по сходах вгору слідком за Меланією Андріянівною та Іриною: їм усім припала до вподоби Ірина, і вони були навіть раді запросинам.

Меланія Андріянівна вела перед і вивела всіх на дру­гий етаж. Незабаром наймичка одчинила їм двері, і в прихожій їх зостріла Іринина мати, на ймення Ксенія Про- хорівна Заболотня. Вона була ще не стара, височенька на зріст, рівна й сухорлява, і була дуже схожа на свою дочку: в неї були такі ж чудові брови й очі, але очі були

здорові й сливе чорні й блискучі, як у циганки. Вона тро­хи скинулась на циганку.

Хазяйка запросила гостей в горницю. Меланія Андрі­янівна заповістила хазяйці гостей не тільки на ймення, але своїм лепетливим язичком розказала, що вони дідичі, її сусіди й приятелі, і де їх маєтність, і як звуться їх села. Доки гості дійшли до крісел, вона встигла розказати сливе біографії усіх своїх приятелів.

Хазяйка присовувала кожному гостеві стільці й крісла, просила садовитись, показувала рукою, де кому сісти, вертілася, крутилась. Вона була говорюча, жвава, провор­на й розторопна, невважаючи на свої літа.

— То це ви приїхали в Київ на часок, щоб трохи роз­важити себе од сільської нудьги?—спитала хазяйка.

— Де там! Ми оце повтікали з села в Київ і житиме­мо, надісь, усе літо в Києві,— сказав Рев’якін.

— А що? Хіба ж на селах в цей тривожний час не­безпечно жити? — спитала хазяйка.

— Не дуже безпечно. Селяни супляться, чогось рем­ствують, чепляються, не послухають нас, що стосується

З — І. Нечун-Лсвицькин, т. 9.

33

до роботи, та вимагають більшої плати,— бідкався Ни­кандр Петрович.

— А ви хіба завжди живете на селах обидва? — спи­тала хазяйка.

— Атож! завжди, і влітку, і взимку, бо там наші оселі, наші доми, наше хазяйство,— сказав Рев’якін.

— Може, хто з вас, добродії, питиме чай; самовар ще не прохолов і досі, ще шипить, аж співає та пищить,— сказала дочка.

— Я вип’ю стаканчик, бо мені заманулось чаю,— обізвався Никандр Петрович.

— Прошу в столову, хто бажає чаю! —просила дочка й пішла в столову; за нею пішов Никандр Петрович: йому обридло слухать нудну розмову старої.

— Ваша маєтність дуже велика, як я чула од лю­дей; ще й ваша бездітна тітка, кажуть, одписала вам в духовниці своє село, — сказала Ксенія Прохорівна до Рев’якіна.

— Та одписала на лихо мені, бо я маю й свого добра чимало,— сказав Рев’якін.

— Я чула, що ви багатир. Еге, в вас, мабуть, багацько грошей?

— Сила грошей! Не знаю, куди їх і дівать. Хіба, може, мої синки, оцей і студент, допоможуть мені розтринь­кать їх.

«Ну та й цікава ж на язик оця провінціальна баба! Вже добувається до кишені... От-от ще спитає, в яких банках лежать гроші на схованці і скільки їх у мене»,— подумав Рев’якін.

— Та то Ксенія Прохорівна, певно, записалась в по­літичні експропріаторів, та, певно, й налагодилась пониш­порить в вас, де-то ваші гроші в схованці,— обізвалась Меланія Андріянівна й зареготалась.

— Невже ви розтринькаєте та прогайнуєте татові гро­ші?— спитала хазяйка в Аристида.

— Де там! Цього я ніколи не зроблю. То тато жар­тує,— сказав Аристид.

— Чи ви вже скінчили яку школу, чи ще вчитесь? — допитувалась вона в Аристида.

— Вийшов вже з кадетського корпусу. Але щоб піти в військову академію, мені треба передніше служити офі­цером. А я не хочу буть офіцером, бо люблю сільське хазяйство.

34

— От тобі на! Не хочу буть офіцером. Я, бувши на вашому місці, зараз стала б офіцером. Чи назнали ж собі вже гарну панну, чи закохались вже? А може, вже й має­те молоду на приміті? —питала в Аристида хазяйка.

«Ну, ця добродійка ладна вже сповідать нас усіх», — подумав він.

В одчинені вікна почувся чудовий оркестр з Царського садка. Царський садок був зараз за пригорком. Музику бу­ло чуть ясно й виразно, бо одляски йшли по високій думі.

— А ходім лиш усі в Царський садок на прогулян- ня!—гукнула непосидяща Меланія Андріянівна.— Там ми в компанії нагуляємось і приємно проведемо вечір. Ходім хутчій, бо мене вже бере нетерплячка!

Всі встали раптом і разом, неначе підведені тими голос­ними згуками, мов електричною течією. Усіх манила до себе музика, як троїсті музики манять сільських дівчат до танців.

Почувши з столової ворушіння в горниці, Никандр Петрович схопився й похапцем вийшов в горницю, подя­кувавши за чай. В його очі повеселішали, аж лисніли. Червоні уста осміхались. Було знать по його очах, що Ірина Михайлівна дуже сподобалась йому.

Пани хапки хапали свої брилі. Вони почали прощаться з хазяйкою так само похапцем, неначе, опізнившись, по­спішали кудись на службу.

— Та приведіть, прошу вас усіх, мою Ірину додому живісіньку й здоровісіньку. А ти, дочко, не довго там бав­ся. Не барись лишень, бо я незабаром ляжу спати! А ви, Аристиде, мерщій надівайте офіцерські еполети. Ой, який же ви гарний! Мабуть, вас мати купала в купілі в любист­ку. А як надінете еполети, то ще більше покращаєте; зве­дете з ума й розуму усіх паннів в Петербурзі! — гукала хазяйка через поріг в прихожу.

— Добре, добре! для вас надіну еполети, як ви радите мені. Але навряд чи од еполетів збожеволіє будлі-яка панянка. Тепер гроші грають першу роль, а не еполети.

— От і не зовсім правда! Тепер правує усіма людьми потяг до волі в усьому. Хіба ж ви не читали про це в газетах! — гукнула з прихожої Меланія Андріянівна.

— То це вже й ви заметились сьогочасними модними потягами? — спитав в неї Рев’якін.

— Атож! Доки була дідичкою, доти я була з правих, та ще й запеклих та закатованих правих; а як продала

З*

35

маєтність, я знову стала лібералкою, бо тепер скрізь піш­ла поведенція на лібералізм,— одповіла Меланія Андрія­нівна, само по собі маючи на думці одну поведенцію — на вольне кохання й гуляння.

Весела Заболотня зосталась в покоях сама. Вона стала коло одчиненого вікна й кмітила за веселою юрбою довго, доки вона не зійшла наниз по Софіївській вулиці й зник­ла на поворотці коло думи. Вона вгляділа, що її дочка й Клапоухов йшли окроме, позад гурту, і зраділа, бо при­кмітила, що дочка сподобалась Клапоухову.

Син вернувся з вечірньої служби в канцелярії й гурк­нув дверима. Заболотня жахнулась, кинулася, згадавши, що забулась замкнуть двері. Вона пішла в столову нали­вать чай синові й розказала йому за нових знайомих, кот­рих недавнечко навела в її житло Меланія Андріянівна Уласевичева.

— Пий же, сину, мерщій чай та й сам іди в Царський садок, в Шато. Знайдеш Іринку, то стережи її там, та приведеш додому, бо вона ж начепляла на себе, певно на­показ, на кільки сотень брильянтів: і сережки, і брошку, і браслети, що понакуповувала на чоловікові гроші в Пе­тербурзі. Мене бере острах, щоб в Шаті не поквапився якийсь злодюжка на її діаманти та не повисмикував сере­жок та брошки. В неї на думці тільки гульня, мов у тієї щебетливої пташки, бо вона й досі неначе ще не зовсім дійшла людина, як угариста, але ще недійшла розумом навратлива дитина.

Тим часом весела юрба проводила час дуже приємно. Вечір був теплий, погожий. Електричні ліхтарі спахнули в одну мить. Було ясно, як удень. Натовп народу був ду­же великий. Перед кіоском, де грав оркестр, сливе усі довгі рядки стільців обсіли й навіть обстали пани й панії. Після концерту почались співи співачок та співців в кафе­шантані. Через годину по драбинах полізли гімнасти й гімнастки. Гімнастки заколивались на високих гойдалках. Було весело й людно.

Никандр та Ірина Михайлівна одбились од свого гур­ту і в парі никали окроме по далеких закутках в алеях. При електричному делікатному світі Ірина була ще кра­ща. На шиї іскорками блищав дорогий разок чималих ізумрудів; в сережках і в брошці вогнем сяли алмази. В м'якому, неначе місячному сяєві світла, в ярих блискучих діамантах вона здавалась ніби якоюсь феєю в лісі. Чудові,

36

сливе чорні чималі очі теж лисніли, як діаманти. Никандр аж очамрів од тієї краси, тонкої, делікатної. Він примітив, що й Ірина горнеться до його, і взяв її під руку.

Вони скрізь никали по алеях, а Іринчин брат аж за­сапавсь, никаючи та бігаючи по Шаті й по алеях, доки зострівся з ними й пристав до їх. Він натякав сестрі, щоб вона не барилась, бо матері час лягать спати.

Але Ірина й її кавалер, очевидячки, й думки не мали вертаться, хоч вже був пізній час. Вони швидко знайшли свою компанію, стикнувшись з нею при виході з алеї. Ре- в’якін як углядів Ірину в сяйві світла, як побачив на їй ярий блиск діамантів, то аж гукнув:

— Ось де пишна фея Царського садка та оцих зелених алей! Ви виникнули з темної алеї, ніби фантастична пишна фея з лісу.

Рев’якін повів усіх на здорову веранду ресторана, що стояв на терасі, ніби ввесь у вогні, посадив фею за стіл і запросив усіх до столу. Слуги принесли морожене, за мороженим подали вино. Старий бадьор виголодавсь і зве­лів подать закуску, а потім пляшку шампанського на знак свого пошанування двох дам. Довго вони сиділи й бави­лись. І вже як на небі зоряло, Рев’якін заплатив усей кошт, і всі вони рушили з гулянки. Невважаючи на те, що за Іриною прийшов її брат, усі гуртом провели Ірину до самого житла.

— Не забувайте ж нас! Коли ваша ласка, приходьте до нас, доки пробуватимете в місті. Мама моя буде вам дуже рада,— сказала на прощанні Ірина, подаючи передні- ше од усіх руку Никандрові Клапоухову.

— Спасибі вам за ласкавість! Добре, добре! Ми про­будемо в Києві ще довгенько, може буть, що аж до осені, до ярових жнив або ще й трохи довше. Тоді доконче тре­ба буде їхать додому, щоб спродать усяку пашню та заб­рати гроші. Знаєте, як співають в пісні: «та нажнемо копки,— та вдаримо гопки!»

Од того часу і Рев’якін з Аристидом, і Клапоухов почали частенько заходить до старої Заболотньої. А най­більше вчащав до неї Никандр Петрович. Ірина Михай­лівна дуже сподобалась йому. Меланія Андріянівна своїм досвідним очком зараз це постерегла. І як тільки до неї заходила на одвідини Ірина Михайлівна, вона зараз гнала до Рев’якіна й Клапоухова свою Зіньку з листом і запро­шувала їх зайти до неї не гаячись. І вони втрьох приходи-

37

ли до неї буцімто випадком. Меланія Андріянівна пере­свідчилась, що й Рев’якін уподобав Ірину і навіть зако­хався в неї! Це її бавило й розважало в самотині, бо вона й сама любила заводить романи, любила й зводити докупи закоханих, щоб кмітить збоку й потім клепати своїм соро­чим язиком по салонах про такі новинки, а часом і під­німать на смішки й глум закоханих знайомих.

Восени, після ярових жнив, бунти за більшу плату й забастовки на селах вже зовсім перестали. Небезпеч­ність для панів на селах, як вже обжались скрізь, зовсім минула.

І тоді Никандр Петрович зараз посватав Ірину Ми­хайлівну. Вона згодилась з великою охотою їхать з ним на село. Перед другою пречистою вони постановили повін­чаться й не справлять ніякого бучного весілля. Рев’якін був за посаженого батька й поблагословив їх до вінця, поцілувавшись з небожем і поцілувавши молоду в чоло та перехрестивши її в напутіння на нове життя.

Зібравшись зовсім на виїзд і скупивши усякі закупки, вони всі гуртом рушили в дорогу. Мати й Іринин брат випровадили їх на вокзал і розпрощались з ними.

III

Вокзал, де треба було вставати з вагона й їхати в ма­єтність обох дідичів, був недалеко од Києва. На вокзалі їх вже ждали два екіпажі, вислані зарані з сіл. Екіпаж Рев’якіна був новенький, лиснючий. Коні були чудові, си­ті й баскі, бо недурно приказують, що «видно пана по походу». По екіпажеві Рев’якіна, по убранню погонича бу­ло одразу видно заможність дідича. Екіпаж Клапоухова бувв старий. Коні були захуджені, захарчовані.

— Ірино Михайлівно! не знехтуйте моїм ландо, бо в йому вам буде догідніше сидіть. Шлях тут через ліс бака­юватий, і з корчами, і з бакаями,—сказав Рев’якін.—А ви вдвох сідайте проти нас: веселіше буде нам їхать гуртом.

Він ухопив молоду панію під руку, посадив в ландо, а сам сів попліч з нею. Клапоухов і Аристид сіли проти його. Додому було не більше п’ятнадцяти верстов. Неза­баром коні вискочили з бору. За бором розстелялась ніби гальовина. То були смуги полів, вкритих жовтою стернею. Подекуди біліли неначе білі розстелені полотна: то були пізні гречки саме в цвіту.

38

— Он мріє здорова клуня! Ото моя оселя! А ондечки вигулькнула наша дзвіниця! промовив Рев’якін до Іри­ни Михайлівни.— Але ми їх поминемо й повеземо вас далі до вашої Панасівни,— сказав Рев’якін.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка