«наукова думка»



Сторінка29/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   41

21*

323

Ганна Хмельницька. Де ж мені її зострічати? Чи в дворі, чи тут у світлиці?

Виговський. О ні, ні, ні, паніматко! Тутечки, ось­дечки в світлиці зостріньте її з хлібом-сіллю. У дворі стрі­не її наш брат Данило. А ти, сотнику, зараз забирай свою сотню та їдь зо мною назустріч моїй дорогій гетьманші за Чигирин.

Остап. Добре, гетьмане! Моя сотня вже готова.

ВИХІД 7

Ті ж самі й вістовик-козак.

Вістовик (вбігає раптом). Ясновельможний геть­мане! Вже гетьманшин поїзд виїхав з лісу й спускається з горба. Я оце просто з дзвіниці, звідкіль зирив за всім. (Виходить).

Гетьман Виговський. Брате Даниле! Ходім мерщій, хутчій, швидше! А де ж, гетьманше, Богданові доч­ки? Де Катерина Виговська? Де Олена Нечаева? Де ж це дівся Юрась? Нехай ідуть сюди. Та станьте рядочком. Ви, мамо, посередині, а дочки по одну й по другу руку. Отак-о! Та привітайте гетьманшу ласкавенько, промовте якесь привітання й поздоровління, бо з гетьманшею їдуть високі гості; зараз прибуде й її дядько, князь Соломирець- кий, та ще й з своєю прегарною дочкою, князівною Зі- наїдою.

Остап і Данило Виговський хапком виходять.

ВИХІД 8

Ганна Хмельницька, Виговський, Богданові дочки: Катерина

Виговська й Олена Нечаева.

Катерина Виговська (входить). Добридень! Добридень вам, мамо! (Цілує мачуху в руку). Добридень і вам, пане гетьмане!

Ганна Хмельницька й Виговський. Доб­рого здоров’я!

Олена Нечаева. Добридень, моя дорога мамо! З сьогоднішнім днем будьте здоровенькі! (Цілує мачуху в руку).

Ганна Хмельницька. Спасибі! Будь і ти здо­рова.

324

Виговський. От і добре, що ви прийшли. А де ж Юрась? Треба ж, щоб доконечно й він тут був на цере­монії. Та причепуріть його трохи.

Катерина Виговська. Добре-добре, пане геть­мане! Вже ми доглянемо його.

Виговський. Прощавайте! Господи, споспішай і спострічай! Дай боже час добрий!

Ганна Хмельницька, Катерина й Олена. Прощайте! Господи, спострічай! (Гетьман Виговський ви­ходить).

ВИХІД 9

Ганна Хмельницька, Катерина, Олена, потім Юрась Хмельницький.

Г анна Хмельницька. Сідайте! Сідай, Катерино! Присядь, Олено! (Усі сідають).

Катерина. їдуть до нас високі гості.

Олена. Та ще й з високою пихою. Все шляхта, та князі, та князівни... Я не знатиму, на яку й ступить перед такими гістьми.

Г анна Хмельницька. Будемо ступать на обидві, як і повсякдень ступаємо. Там-то диво князі та князівни! Бачили ми, як за вашого небіжчика тата Богдана ті князі давали драла з України, аж курява підіймалась слідком за ними.

Катерина. А це вони потрошку знов силкуються вшелепаться на Україну, бо нова гетьманша з шляхти.

Олена. Та ше й не з простої, а гоноровитої. Кажуть, нібито вона доводиться родичкою і князям, і сенаторам.

Ганна Хмельницька. Та доводиться ж родич­кою і князям Любепьким, і князям Соломиоепьким, Доу- цьким, і Горським, і Огінським. й іншим. Має вона оідню між варшавськими сенаторами. Князь Соломиоецький, той, що їде з нею до гетьмана в гості, доводиться молодій гетьманші рідним дядьком по матері. Кажуть, що цей князь вже став католиком, а його дочка, молода князівна Зінаї- да, вже сполыцилась трохи.

Катерина. Я чула, що молода князівна Зінаїда дуже гарна з лиця.

Ганна Хмельницька. Кажуть, що така гаона хоч з лиця води напийся, і сже до неї присватується якийсь немолодий князь.

Олена. Не князь-бо, мамо, а сенатор.

325

Г анна Хмельницька. Нехай буде й сенатор. Але цей сенатор чи князь вже пристаркуватий, дуже багата людина, має великі маєтності на Литві та на Поліссі.

Катерина. Може, й він пришелепається до нас в Чигирин?

Ганна Хмельницька. Мабуть, присурганиться. Юр а с ь (вбігає). Що це таке? Що це таке?

Ганна Хмельницька. А що там таке, Юрасю? Ю р а с ь. Що це таке? Що це таке? (Бігає сюди й туди, од кутка до кутка).

Ганна Хмельницька (встає й іде до Юрася). Та ттто там таке трапилось?

Ю о а с ь (перекривляє). Еге! Що там таке трапилось? Сидять отутечки та базікають. Он підіть лиш подивіться самі, то й побачите.

Ганна Хмельницька. Та на що ж подивиться? Куди йти?

Ю р а с ь. А туди ж о! Хіба ж ви не знаєте?

Ганна Хмельницька. А почім же я знаю?

Ю о а с ь. А де тепер мої коні стоять? Га?

Ганна Хмельницька. А де ж вони стоять? В стані.

Ю рась. Еге! В гарній стані. (Кричить перед самим Ганниним лицем). В хліві! Он де! Мої коні поставили в хліві, а гетьманові стоять вже в стані мого тата. Он що! Я цього не стерплю. Я тут хазяїн, а не Іван Остапович Виговський! Що тіе таке? Що пе таке? Я питаю в вас, шо це далі буде? Га? Я тут хазяїн і гетьман! Навіщо Іван Остапович взяв мою булаву? Мене обібрала козацька рада за гетьмана, а не Виговського.

Ганна Хмельницька. Та тебе ж, серце, тебе. Але постривай лиш! Тобі треба ще вчиться, треба ще їхать до Києва та вчитись в академії, а потім, як вивчишся, то й будеш гетьманувать.

Десь далеченько чуть здалеки музики й гуркіт поїзда. Усі кидають­ся до вікон і заглядають в шибки.

Г анна Хмельницька. Певно, поїзд недалеко, бо чуть музики.

Катерина. Он вже виїжджає з гаю, спускається в місто в возвозі.

Олена. Та й довгий же поїзд! Попереду їде францу­зька ніби золота лиснюча карета.

326

Г анна Хмельницька. Ото ж їде гетьманша. Во­на їздить завсіди в батьківській французькій кареті.

Катерина. А за каретою ще каляси! Та коні все повбирані; над хомутами червоні широкі пояси мають на вітрі.

Олена. А за каретою в калясах їдуть якісь панії.

Ганна Хмельницька. Ото ж, певно, гетьман­щині двірські панії та родички: Павловська, Подарицька, Рудницька, Лговська.

Катерина. Кажуть, що вона везе з собою й якогось славного кравця Васильківського, та ще й кухаря з Вар­шави.

Г анна Хмельницька. Везе кравця, бо вона вби­рається по-заграничному, як убираються в Парижі двір­ські французької короліви.

Олена. Ото буде на що подивиться. Побачимо уся­кого заграничного дива.

Музики наближаються, чуть їх вже голосніше та голосніше.

Ганна Хмельницька (бере з стола тарілку з хлібом, застелену рушником, вишиваним заполоччю та зо­лотом, і стає серед світлиці). Катерино! Олено! Ставайте- бо побіч мене, а ти, Юрасю, ставай окроме, трохи одда- леки.

ВИХІД 10

Ті ж самі й поїжджай и.

Одчиняються двері. Входить гетьман Виговський і веде під руку гетьманшу Олену. Олена убрана по французькій моді XVII в. в сукню з довгим шлейфом, в зубчастий високий комір; в не" на го­лові білий парик. Яа гетьманшею йдуть дами, її родички: Павлов­ська, Рудницька, Подаоицька. Лговська, за ними Маруся, жінка гетьманшиного брата, Юрія Стеткевича, і її дочка Христина, Да­нило Виговський, Остап, козацькі полковники й сотники, за ними натовпились козаки, позаду слуги, Охрім Крутир’яз, Оришка. Музи­ки грають марш.

Г анна Хмельницька (виступає назустріч Вигов- ській). По нашому давньому звичаю зострічаємо тебе, геть­манше, з хлібом-сіллю. Пошли боже тобі на новому місці щастя, та здоров'я, та вік довгий! Даруй господи, щоб ви з Іваном Остаповичем гетьманували довго-довго й не за­знали на своєму віку ніякого горя, щоб ваше нове життя

327

було ясне та красне, як погожі літні дні. (Подає гетьман­ші хліб. Гетьманша бере хліб).

Ганна Хмельницька. Поцілуй же, гетьманше, наш хліб по нашому тутешньому звичаю, а то ми поду­маємо, що ти цураєшся нашого хліба-солі.

Виговська. Спасибі вам. Вибачайте мені, бо я не знаю простих сільських тутешніх звичаїв: я не козацького роду. (Цілує хліб. Катерина Виговська бере од неї хліб і кладе на стіл).

Г анна Хмельницька. Тепер вітаю тебе в новій господі од щирого серця. (Кладе обидві руки на плечі Ви- говській; Виговська й собі кладе руки на Ганнині плечі; обидві тричі цілуються, потім одна одну цілує в праве пле­че). Оце старша дочка мого небіжчика Богдана, Катерина Виговська, з котрою ти вже знайома, як я чула од неї. (Гетьманша так само цілується з Катериною).

Ганна Хмельницька. А це менша дочка мого Богдана, Олена Нечаева. (Гетьманша цілується з Оле­ною).

Г анна Хмельницька. А це Юрась, менший Бог­данів син.

Юрась. Не Юрась-бо, мамо, а Юрій. (Цілує Вигов- ську в руку. Виговська цілується з ним).

Виговський (до гетьманші). Прошу сідати в нашій господі! (До Ганни). А це знайомі й родички моєї моло­дої гетьманші. А оце невістка моєї гетьманші, жінка її бра­та Юрія Стеткевича, Маруся; це її молоденька дочка Хри­стина.

Ганна Хмельницька, Катерина й Олена кланяються їм і вітаються

з ними.

Г анна Хмельницька. Прошу сідати, наші дорогі гості! (Виговська сідає на першому місці на канапі; паж несе її шлейф).

Виговський (до старшини). Сідайте, прошу вас!

Старшина сідає по другий бік. Коло порога і в одчинених дверях товпляться козаки й слуги. Декотрі заглядають в одчинені двері.

Ганна Хмельницька. Як же тобі, гетьманше, показавсь наш Чигирин?

Виговська. Після Києва та Варшави він мені здає­ться дуже простим.

Ганна Хмельницька. Та певно, далеко Чигири- нові до Києва та Варшави,

328

Виговська. Та козаків тих так багато в Чигирині! На яку вулицю не поверни, скрізь манячать козаки та козаки!..

Ганна Хмельницька. Бо це козацьке місто.

Натовп розступається. В світлицю входить польський посланець

Беньовський.

ВИХІД И Ті ж самі й Беньовський.

Виговський. Моя дорога! Пан Казімір, посланець од польського найяснішого монарха, пробуваючи в цей час у Чигирині, хоче заповіститься тобі (гетьманша встає) й поздоровить тебе з приїздом.

Беньовський (підлесливим голосом). Найвищий, найзавершеніший Розум, котрого ми нарікаєм j богом, цар над небом і землею, колись сотворив першого чоловіка Адама й його першу жінку Єву. Найвищий Розум, «аль- бо» бог, увів першого чоловіка й його супружницю в пиш­ний рай, зумисне для цієї прегарної пари насаджений. Ви, ясновельможна гетьманше, з ясновельможним гетьманом у Чигирині та в Суботові, як Адам і Єва в раї. Вітаю ж вас, ясна паніє з високого ооду, і бажаю вам щастя в цьому новому раї на пишній Україні. (Цілує гетьманшу в плече, потім у руку). Ясновельможна гетьманше! Поздоровляю вас з вашим високим титулом! Ви тепер, мов короліва на Україні, як наша коооліва в Польщі.

Виговська. Спасибі! Спасибі! Прошу ж сідати в нас! (Сама сідає). Я бажаю часто бачити вас в Чигирині в нас у гостях, хоч ви й далеченько од нас живете.

Беньовський (сідає). Ох, не близький світ! Тепер пробуваю на Поділлі коло Бара, в своїй маєтності, але я живу в Варшаві або на Волині, як каштелян волинський. Але ради миру між двома народами я ладен орлом шугати щодня з Варшави до Чигирина.

Виговська (до Беньовського). Як тут усе по-старо- світському в палацах небіжчика гетьмана Богдана: на сті­нах рушники, на стелі й на дверях намальовані янголи, Авраам, Фараонова дочка, неначе в церкві. От у палаці небіжчика мого панотця і в палацах князя Соломирецького на стелі скрізь понамальовувані амури та венери, неначе в Парижі в Луврк

329

Беньовський. Це, бачте, ясновельможна, по коза­цькому, по старосвітському звичаю.

Г етьман Виговський (до Ганни Хмельницької). Мамо! Прошу вас привітать гостей старим медом, од кот­рого усякові хмари зсовуються з чола! Почастуйте, мамо, мою молоду гетьманшу, моїх вельмишановних гостей.

Ганна Хмельницька на часок виходить, потім знов входить. За нею козак виносить на блюді срібний бутель меду й поналивані медом срібні пугарі. Виговський подає перший кубок гетьманші, а сам бе­ре другий кубок. Виговська встає, бере кубок у руки. Усі гості за­раз устають і беруть пугарі.

Виговський. Вип’ємо за здоров’я моєї дорогої ясновельможної. (П'є).

Беньовський. За здоров’я гетьманші! Даоуй боже, щоб ваше життя було солодке й міцне, як оцей старий мед — п’янр чоло, як його звуть козаки. Віват!

Усі. Віват, віват!

Одчиняються двері, входить князівна Зінаіда в пишному європей­ському убранні, з золотою діадемою на чолі, обсипаною перлами, а слідком за нею йде старий князь Соломирецький.

ВИХІД 12

Ті ж самі, князь Соломирецький і князівна Зінаіда.

Виговський. Наливайте медом кубки! Вип'ємо за здооов’я князя Соломирецького! За здоров’я князівни Зін^їли! Віват!

Беньовський. По-лицарській вип’ємо за чорні оч­ки та за тонкі брівки славної князівни Зінаїди! Віват! Три­чі віват!

Усі. Віват! віват! віват!

П’ють. Виговська встає з місця, йде назустріч Соломиоецькому й Зінаїді, цілує в руку князя, потім обнімає князівну й цілується

з нею.

Соломирецький. Поздоровляю тебе, кохана не­бого, на твоєму новому господарстві. Вибачай, що ми тро­хи опізнились в дорозі й не догнали твого поїзда, але не ми винні.

З і н а ї д а. Ніхто в світі не бажає тобі стільки щастя й долі, скільки бажаю я, моя дорога сестро! (Цілується з гетьманшею). Поздоровляю тебе на гетьманстві!

Виговська. Спасибі вам, мій дорогий дядечку, і то­бі, моя дорога сестро!

330

Остап (придивляється до Зінаїди. Тихо). Одже ж не дурно слава про Зінаїдину красу пішла по всіх усюдах. Ой, яка ж вона пишна!

Христина (обнімає Зінаіду). Яка я рада, що ти прибула до Чигирина! Мені веселіше буде з тобою в Чиги­рині. Будемо вдвох гуляти, бігать по садку та пісень ви­співувати. Знайдемо собі забавку та розвагу.

Беньовський. О, знайдете. (Поглядає скоса на Остапа). Тільки стережіться ви, панни, степових орлів: вони небезпечні для красунь. Ой, стережіться!

Христина. Авжеж пак! Ми з Зінаїдою зовсім в безпечності.

Беньовський. Моя гарна панянко! Не зарікайся заздалегідь. За своє серце не можна заздалегідь зарі­каться.

Христина. А я зарікаюсь. А ти, серце Зінаїдо?

Зінаїда (глянувши на Остапа). Я? Я?..

Христина. Та ти ж, а не я.

Зінаїда (тихо). Ох, який пишний цей сотник! Гар­ний, як намальований! (Голосно). Я так само зарікаюсь, вельможний пане Беньовський.

Беньовський. Глядіть лишень, щоб потім не кая­лись. Адже ж наїхали колись з Адамом Кисілем до Бог­дана шляхтянки панії й панни, та й... гм... степові орли позаманювали горлиць на степи,— не тільки паннів, але й заміжніх паній.

Христина. Ми не горлиці. Хіба ж в нас є крила?

Виговський. «Ой дівчина-горлиця — до козака горнеться...»— співають в пісні. Мабуть, горлиці, коли про дівчат так співають у пісні.

Остап. «А козак, як орел; як побачив, то і вмер». (Поглядає на Зінаіду; тихо). Боже мій! яка вона пишна. Неначе серед людей отут несподівано впала зоря з неба й осяяла цю світлицю і звеселила моє серце.

Беньовський. Хоч і приємно й гарно нам у вас, але нам треба й честь знати. Чи правду я кажу, ясновель­можний гетьмане? Я теперечки не посланець од ясновель­можного нашого короля, а тільки гість. Падаю до ніжок ясновельможної гетьманші й прощаюсь з усім товарист­вом. (Кланяється до обох гетьманш і до всіх загалом).

Виговська (вставши). Не навіки ж, пане Беньов­ський; не на довгий час! Ви ж в нас ще довгенько пробу­дете в Чигирині.

331

Беньовський виходить. Виговський випроводжає його до дверей.

Виговський. Час і мені дати спокій моїй дорогій гетьманші. Та в мене й діло є з вельможним паном Беньов- ським. А ти, молодий сотнику (до Остапа), зостанься та розважай молодих паннів.

Виходить. За ним виходить натовп козаків, що стояв коло порога.

ВИХІД 13 Ті ж самі без Беньовського й Виговського.

Христина (встає). Ой, як же я засиділась! Аж но­ги потерпли. Коли б побігати або походить трохи. Тра-ла- ла! Тра-ла-ла! (Починає ходить по світлиці, приспівує).

Двірські панії. Овва! Христино! Схаменись! Це гарно!

Маруся Стеткевичева (говорить помаленьку й запикується). Отак вона все. Пустує та й пустує чи вдома, чи в гостях — все одно. В’юнка, як в’юн! Так тобі, мм... між пальцями й вислизне. Не слухає ні мене, ні батька. Я ж кажу... А! І в кого ти вдалася?

Христина. Я, мамо, вдалась в Христину Стеткеви- чівну, а не в вас.

Ганна Хмельницька. Та нехай пустує! Бігає та гоається, бо ще молоденька.

Христина (бере Зінаїди за руку). Ой. не люблю посиденьок на одному місці! Вставай, Зінаїдо, та тоохи походимо по світлицях або ходім в садок. Моне вже бере нудьга. (Зінаіда встає). Тра-ла-ла! Тра-ла-ла!

Остап. Князівно! Ти чогось смутна та невесела: ма­буть, тобі не сподобався наш Чигирин.

Зінаїда (оступається од його гоодо. Тихо). Які пишні, але страшні очі в цього сотника. Чогось я боюсь його чооних очей. (Голосно). Я, сотнику, ні смутна, ні ве­села. (Оступається од Остапа ще далі. Остап приступає до неї).

Остап. Ти, князівно, неначе боїшся нас, козаків; чо­гось все оступаєшся од нас.

Виговська. Пане сотнику! То вона вперше бачить козаків. Ти не подивуй її.

Остап. Мабуть, тобі, князівно, здається, що ти по­палась в полон до татарської орди в Крим.

Зінаїда. Я татарської орди зооду не бачила, тільки

332

чула про неї. Я, сотнику, зросла між іншим товариством. В нас на Литві люде... якось трохи ніби інакші.

Г анна Хмельницька. Поживеш, князівно, з на­ми, оговтаєшся, призвичаїшся, то й до нас звикнеш.

Зінаїда. Тут якісь інші люде. Все тут якось не по-на- шому. (Тихо). Що це зо мною починається? Цей сотник неначе навів на мене чари: і боюсь його, і не можу одвести од його очей. В його очі неначе горять. (Сідає поруч з Виговською, обнімає її й схиляє голову на її плече).

Виговська. Ти, сестро, втомилася в дорозі?

Зінаїда. Ні, моя дорога сестро! Я приїхала на нове місце; скрізь бачу нових людей; заїхала з Полісся в якийсь інший, чужий для мене край, і чогось... несподівано на мене находить ніби смуток. Чогось я згадала несподівано наш палац на Поліссі, згадала свою небіжку матір, неначе побачила її отут перед собою, і мене несподівано взяв жаль, аж коло серця стисло. Чогось смуток найшов на мене.

Г анна Хмельницька. Може, це з пристріту або з очей... Це буває: на тебе одну дивились усі, зирнули усякі очі, а з людських очей... усяково буває.

Подарицька. Що правда, то правда. І зо мною це траплялось. Як хто на мене пильно та довго дивиться, то зо мною стає ніби пристріт.

Лговська й Павловська. І зо мною буває так само. Я боюся пильних гострих очей! На князівну всі ізиркали очима і, певно, наврочили її.

Виговська (до Зінаїди). Буває й з пристріту. Але заспокойся, моя дорога сестро. Навіщо ти думаєш в такий веселий для мене день за все сумне та невеселе.

Остап. Думай, князівно, про що веселіше, бо в твоїх очах блищать вже сльози.

Христина (бере за руку Зінаїду). Вставай лиш, Зінаїдо, та підемо подивимось на Богданові світлиці, на його дорогі скарби: на пістолі, на турецькі та дамасські шаблі та на срібний й золотий посуд. Я вже їх раз тут ба­чила. Там так собі й осипані коралами та діамантами. (Зі~ наїда встає).

Остап. Ходім, князівно, я поведу тебе по світлицях ІБогданових і покажу ті скарби.

Зінаїда (гордо оступається, до Остапа). Нехай іпотім колись! Ми не швидко од’їдемо.

Остап. Ти, мабуть, гордуєш нами, козаками? А ми

333

лк>дці нічого собі. Поживеш в нас у Чигирині, то й звиК* неш до нас.

Зінаїда. Побачимо. Може, звикну, а може, й ні. (Важко зітхнувши). Цього я й сама не вгадаю в цей час.

Христина. От я одразу вже й звикла тут, і мені тут веселіше, ніж у мами вдома. Тра-ла-ла! (Ходить й приспівує на ході).

Стеткевичева Маруся. Я ж кажу, що так. Скрізь для неї гарно, а в мами погано. (До Виговської). Кажи вже ти, сестро, що-небудь їй, а я не буду... вже, гм. Ет!

Остап. Хвалю тебе, Христино, за весзлу твою вда­чу. На тебе не найде ніколи ні сум, ні жаль. Еге так?

Христина. Нехай тільки найде на мене, то я йому дам одкоша! Тра-ла-ла! (Бігає й пустує, здіймає з стіни рушницю). Ану, спробую, чи добре стріляє ця рушниця? (Зінаїда й Стеткевичева однімають рушницю).

Остап. А ми, князівно, люде веселі й не гордовиті. Козакам нема часу нудиться, але сміятися та співать дово­диться таки частенько.

Зінаїда (одходить од його). Не всі люде, сотнику, вдалися одні в других. Я в тебе не вдалася, а ти в мене не вдався. (Тихо). Але які ж в його пишні очі! Я таких і досі не бачила нігде. І в сні мені такі не снились. Ох, що ж то буде зо мною? Сумом та жалем починається моя лю­бов до цього степового красуня в цьому козацькому Чиги­рині. Щось недобре віщує моє серце!



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка