«наукова думка»



Сторінка28/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   41

Дармостук. Про якого це свата та про яке сва­тання вони торочать?

Скрипчинський (встає). Про таке сватання, що Солодкевич посватав Марту Сидорівну, а я був сватом.

Дармостук. Що ви кажете? Що ви теревените? Годі вам дурити бідну Марту Сидорівну, бо я оступлюсь за неї.

Скрипчинський. Куди ж пак! От посватали Марту Сидорівну та й видерли її в вас під самісіньким но­сом. (Тикає Дармостукові під ніс рукою).

Дармостук. Не дуже тикайте, бо я як тикну, то й ноги задерете.

Солодкевич. Овва! Не в те вбрався. Швидше ми тебе звідсіль викинемо з обручами та з клепками.

Дармостук. Що? Мене? З обручами? (Плює в кулак і заміряється на Скрипчинського). Ану, попробуй­те! Та я як візьму дубову клепку та задеру вам оці кан­целярські хвостики та як дам поляпаса, то полетите оби­два, як горобці, аж за Дніпро.

Мочульська. Одже ж за мене ще й поб’ються. (Тихо приспівує). На городі квітки в’ються, а за мене хлопці б'ються. Ото, хвалити бога, дожилась-таки до сво­го. Тепер про мене заговорить уся Глибочиця.

311

Солодкевич. Не дуже кричи! Бо тут маю право я. Я тебе... тебе... застрелю.

Дармостук. А зась!

Мочульська. Ой боже мій! Ще за мене й стріля- тись будуть. Навіки перелякалась. (Кидається між їх). Цур вам! Так мене перелякали. Та що ж, нема де правди діти. Солодкевич мій жених.

Дармостук. А про заступника вже й забули?

Мочульська. Бо знайшла другого, молодшого. Вже як хочете, а все-таки колезька лемистраторша якось кра­ще виходить, ніж бондариха, та ще й Дармостучиха.

Дармостук. Чи здуріла баба на старість! Приче­пилась до хлопця.

Мочульська. Брешете-бо! Яка я баба? Ми хоч і зараз готові повінчатись.

Дармостук. Вінчайтесь, але хіба при зачинених дверях, щоб людей не смішити: позасовуйте в церкві усі двері засовами.

Мочульська. Овва! При зачинених дверях буде вінчатись чиновниця. Звелю поодчиняти навстіж усі троє дверей в церкві, ще й цвинтар. Я б коло Лева на майдані повінчалася, якби можна.

Дармостук. Спасибі, що дурила. Сказилась стара на старість. Потривай же! Я знаю ці штучки! Розсиплеш­ся ти ще до дев’яти місяців, тоді прийдеться мені тебе обручами набивати. (Хоче вийти).

Мочульська. Куди ж ви? Не гнівайтесь, бо я тепер така щаслива, така рада, така добра! Ой боже мій! Яка я тепер добра! Будемо пити заручини. Перев’яжу вас рушником, як свата. Прошу на могорич. Будете хоч сватом, коли не судилось вам бути моїм женихом. Ви ж мій сусі­да! Вертайтесь-бо! (Дармостук вертається). Мелашко!

ВИХІД 7 Ті самі й Мелашка.

Мелашка. Чого?

Мочульська. Піди та проси сюди й Тетяну, й Фесю та Лесю з матір'ю. Гукни через баркан до сусід, що Марта Сидорівна просить зараз на свої заручини. Та на­крий столи у садочку: там будемо вечеряти й заручини пити, щоб нам соловейки приспівували.

Скрипчинський, Та жаби прискрегочували.

Мочульська виходить, виносить на підносі хустку та шарфи та руш­ники. Хусткою перев’язує руку Солодкевичеві, а рушниками та шар­фами перев’язує навхрест через плечі Скрипчинського та Дармосту- ка. Поздоровляють Мочульську та Солодкевича.

Скрипчинський (тихо). Голодному й опеньки

м'ясо. (Голосно). Щасливі будьте та в краще вберіться. (Тихо). А де то я й собі знайду таку сарандару, як Мар­та Сидорівна, з хатою та різницями?

Дармостук. Коли вже так, то й я поздоровляю вас.

ВИХІД 8

Ті самі й Феся, Леся, Тетяна й гості.

Г ості. Поздоровляємо вас, Марто Сидорівно, з моло­деньким женихом. (Всі цілуються з молодим та з моло­дою).

Мочульська. Спасибі! Правда, несподівано? От добра плата за кватиру! Даруй боже, щоб мені од пани­чів була така плата за кватиру щомісяця!

Всі (не розібравши). Даруй боже! Дай боже!

Скрипчинський та бондар наливають усім чарки. Мочульська кида­ється до всіх цілуватись; цілується з Скрипчинським, Солодкевичем, бондарем і з Мелашкою та приказує.

Мочульська. Заміж іду! Ой, заміж іду! Співайте мені весільних пісень, грайте, танцюйте, бо я заміж іду. Я колезька реминстраторша! Ой боже мійі

Всі (з чарками, співають).

Радуйся, чарко!

Веселися, пляшко!

Ти, калач,

Не плач!

Тобі діло буде —

Закусювать будем;

Будем пити та гулять,

Та калачі розділять.

Мочульська (співає).

У середу родилася,

Та на моє горе.

Ой не піду за старого —

Бородою коле*

313

А я піду за такого,

Що не має вуса;

Як кивне, як моргне,

То я й засміюся.

Скрипчинський (співає).

Трясітеся, рубці!

Дивітеся, людці!

Хоч сорочки не маю,

Женитися думаю.

Солодкевич (співає).

Кукуруза сіється, кукуруза родиться,

Молодому хлопцеві женитися хочеться.

Наївшися, напившися — ой, гвалт, женитися.

А як же я зголодію, де ж я жінку подіну?

Скрипчинський (тихо). Посадиш в різниці печін­ки продавати. Не журись.

Феся.

Ой кріп та роман,

Та петрушечка!

Кучерявий Василь —

Моя душечка!

Козаченьку гарний!

Не ходи до Ганни,

Ходи до Мотрусі,

На білі подусі.

А в Мотрусі-дусі Чотири подусі.

Скрипчинський (набік). Ще й різниці з фля­ками.

А п’ята маненька —

Сама молоденька.

Дармостук (набік). Молоденька, аж лисина сві­титься.

Всі.



А шоста перина —

Сама чорнобрива.

Феся (тихо). Правда, що маненька та тоненька, як перина.

Дармостук (співає).

314

На городі погрібець,

На погребі бондарець.

Ой бондаре, бондарику!

Набий мені бочку.

А я тобі, бондарику,

Пошию сорочку.

Цілий тиждень п'яна була,

І сорочку продала,

З паничами пропила.

Чом писаря не любить,

Хіба не подоба?

Всі.

Сяде верхи на собаку —

Вся його худоба.

Всі (співають).

Січена калинонька, січеная;

А вже наша Мотруня зарученая; Червоні черевички на нозі,

Що купив Василько в дорозі.

Танцюють метелиці. Мочульська з чаркою й пляшкою в руках кру­титься всередині круга.

Завіса спадає.

Кінець.

В ДИМУ ТА В ПОЛУМ’Ї

Історична драма на чотири дії й на п'ять картин

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Іван Остапович Виговський, український гетьман, 45 ро­ків.

Олена Виговсь ка, його жінка, гетьманша, дочка шляхтича Бог­дана Стеткевича, новогрудського каштеляна, й князівни Соло- мирецької, його першої жінки.

Данило Виговський, брат в первих гетьмана, 40 років.

Катерина, його жінка, старша дочка гетьмана Богдана Хмель­ницького, середніх літ, говорюча, весела й розумна.

Олена, менша дочка Богдана Хмельницького, жінка черкаського полковника Івана Нечая.

Ганна Хмельницька, гетьманша, третя жінка Богдана Хмель­ницького, з роду Золотаренків, 40 років; поважна, хазяйнови­та, держиться простих давніх звичаїв.

Остап Золотаренко, небіж гетьманші Ганни Хмельницької, козацький сотник 32 років.

Князь Богдан Соломирецький, дядько гетьманші Ви- говської по матері, син православного князя Василя; сам ка­толик і прихильник Польщі; старий сивий удівець.

Зінаїда Соломирецька, його дочка, молода дівчина, дуже гарна з лиця.

Маруся Стеткевичева, жінка гетьманшиного брата Юрія Стеткевича, приятелька гетьманші Виговської.

Христина Стеткевичівна, її дочка, молоденька дівчина, жвава, неслухняна й свавольна; приятелька князівни Зінаїди СоломирецькоІ.

316

Юрій Хмельницький, менший син Богдана Хмельницького, хлопець 16 років, вередливий, неслухняний й опришкуватий.

Князь Любецький, далекий родич Стеткевичів, католик, слу­жив у польському війську, панич 45 годів, лисий, пристаркува­тий, високий і кандибастий, сватає князівну Зінаїду.

Охрім Крутив’яз, наймит старої гетьманші Ганни Хмель­ницької.

Орися, горнична старої гетьманші.

Пан Казімір Беньовський, королівський посланець з Вар­шави, 50 років, жвавий, хитрий, облесливий і говорючий.

Павло Тетеря, полковник козацький, котрий потім одружився з удовою Катериною, старшою Богдановою дочкою, й був потім гетьманом.

Конюший князя Соломирецького, старий шляхтич.

Козацька старшина: полковник Тетеря, Тиміш Но­

сач, генеральний обозний, Іван Золотаренко й інші.

Двірські дами й родички гетьманші Виговської: Павловська, По- дарицька, Рудницька, Лговська; пажі, козаки, хор дівчат, ко­зак вістовик, козаки вивідчики, 1-й шпигун, 2-й шпигун, селяни.

Дія драми діється 1657 року в Чигирині; остання дія — через три роки.

317

ДІЯ ПЕРША

Дія діється в Чигирині в домі небіжчика гетьмана Богдана Хмель­ницького. На сцені просторна світлиця, багато й гарно убрана по-старо- світському. Попід стінами ослони з спинками, застелені червоним окса­митом та сукном. В одному кутку довгий стіл, застелений дорогою скатертю. На столі на срібному полумиску хліб та сіль. Рядом з столом здорова канапа з спинкою, застелена квітчастим перським килимом. Коло стола довгі й круглі дзиглики й стільці, оббиті чер­воним сукном. Коло образів і коло дзеркал скрізь по стінах пона­вішувані вишивані рудіники. На стінах полиці з срібним посудом, висять рушниці та шаблі. Через усю світлицю простелений квітчас­тий килим до одних дверей. В світлиці двоє дверей.

ВИХІД 1

Удова гетьманша Ганна Хмельницька в намітці, в парчевому жупані, в намисті з червінчиків в три разки; четвертий разок з золо­тих, наче розтягнутих крапель. На разках золотий з діамантами хрест, подарунок Богданів.

Г анна Хмельницька. Минула моя слава! Поли­нуло моє щастя десь за синє море, мов ластівка в теплі краї. Була й я гетьманшею й господинею в цих покоях; а от сьогодні прибуде гетьманша Виговська, буде жить у цих пишних Богданових світлицях, буде тут походжати по цих дорогих килимах, буде усім правувать... А я, безталанна, муситиму кориться. Небіжчик Богдан був добрий для ме­не, слухав мене, поважав, звелів перед смертю, щоб я жила в цьому палаці, просив, щоб я доглядала сина його Юрася. А Виговський вмостився сам в цей палац, ще й свою мо­лоду гетьманшу звелів тут вмостить, а мене випхнув, дав мені для прожиття отой закуток (показує на одні двері),

318

дав на кінці палацу дві кімнатки та одну кімнатку для Юрася, Богданового сина мизинця. Ох, горе моє, недоля мояі А колись я тут гетьманувалаї Мала своїх гайдуків, пажів, свого писаря. (Ходить швидко, говорить гордо). Гетьман Богдан раз сподобив мене обідати з послами, ще й дав мені право видавати й підписувать універсали мо­настирям... А тепер... От Виговський звелів мені впоряд­кувать світлиці для своєї гетьманші, зострічать її... ніби якусь королівну. Шляхтянка, пак, має рідню між князями Любецькими, Четвертинськими, Соломирецькими... Охі (Зітхає важко). Оришко! Оришко!

ВИХІД 2

Ганна Хмельницька й горнична О р и ш к а.

Ор ишка (входить). Зараз, ласкава гетьманше!

Ганна Хмельниц ь*к а. Оришко! Незабаром при­буде молода гетьманша. Я тебе приставлю до молодої гетьмлнші за служницю, будеш її услуговувать, бо ти про­ворна, зугарна й угариста, то й увинешся коло панії.

О р и ш к а. Ой боже мій! їй же богу, боюся! Кажуть, нова гетьманша з великих панів: вже й не знаю, чи коро­лівна, чи царівна, чи князівна. Кажуть, що вона їде з Киє­ва до Чигирина в золотій кареті, а за нею їде такий поїзд, що вона сама вже буде в Чигирині, а хвіст того поїзда тільки що виїжджатиме з Черкас. Та ще кажуть, що їдуть усі польські князі, чи королі, чи вже й не знаю хто. Невже цьому правда?

Ганна Хмельницька. Цур дурної навісної! А поклич мені Охріма. (Оришка виходить).

ВИХІД З Ганна Хмельницька й О х р і м.

Охрім (входить). Добридень, паніматко гетьманше!

Ганна Хмельницька. Доброго здоров’я, Охрі- ме! Чи причепурив, чи поприбирав в дворі та в садку? Гляди лишень, щоб скрізь було гарно й чепурно. Незаба­ром прибуде поїзд з молодою гетьманшею. Та й за двором улицю замети, отам коло криниці, де на Маковія воду святять щороку.

319

Ox pi м. Ще й улицю? Неначе на Маковія, як свя­тять зілля.

Ганна Хмельницька. Ну, ну! не варнягай та

мерщій йди й замітай, бо я сама вийду от зараз та все

огляджу.

О х р і м. А чи то правда, гетьманше, що люде кажуть, нібито з молодою гетьманшею їде велика сила польських панів, а за ними йде велика сила війська, та все польські шляхтичі й татари, та ще й чорні орапи; та нібито вони везуть з собою в кареті якусь хранцузьку відьму, чи мару, а в тієї хранцузької відьми, буцімто, одні зуби в роті, а другі зуби на лобі. Військо, кажуть, таке, що як іде, то аж земля стугонить. А та хранцузька відьма, чи мара, як тільки свисне та заклацає усіма зубами, то напустить на наше козацьке військо ману, і воно так одразу й попадає та й поляже покотом. А тоді польські пани знов вернуться до нас і заведуть на Україні нову панщину та шляхетчину.

Ганна Хмельницька. Нехай би верзла отаке Оришка чи якась стара баба... Адже ж ти Охрім?

О х р і м. Крутив’яз Охрім, паніматко гетьманшо.

Ганна Хмельницька. А мені здалось, що це стоїть коло мене .Оришка... А поклич сюди сотника Остапа Золотаренка, мого небожа.

Охрім. Зараз, ясновельможна! (Виходить).

ВИХІД 4

Ганна Хмельницька й Остап Золотаренко.

Остап (входе й кланяється). День добрий, тітко! З сьогоднішнім днем будьте здорові! (Цілує Ганну в ру­ку; вона цілує його в голову).

Ганна Хмельницька. Спасибі, небоже! Будь і ти здоровий. Оце я тебе покликала, щоб спитать, де мені зострічати нову гетьманшу з хлібом та з сіллю? Чи тут в світлиці, чи деінде; чи на ганку, чи в світлиці в дверях, як стрічають молодих після вінчання, чи, може, ще гетьман звелить мені зострічать ЇЇ аж за брамою. Чи не казав пак тобі про це гетьман?

Остап. Сказав би, та й сам не знаю. Мені гетьман про це й не скаже. Не Золотаренки в його запобігли лас­ки, а Виговські. Наїхала тих Виговських до Чигирина ціла метка, неначе ввесь Вигів з Волині переперло сюди в Чи­гирин. На гобаку поліном кинь, а в шляхтича влучиш.

320

Г анна Хмельницька. А мені ж треба знати, дё й як зострічать нову гетьманшу. Виговський вигадує якісь пишні церемонії для Олени Стеткевичівни. Велика, бач, пані; значного шляхетського роду, має рідню на Литві між князями. Вона ж дочка новогрудського каштеляна Богдана Стеткевича й князівни Соломирецької.

Остап. Кажуть, що їде до нас якесь велике цабе.

Ганна Хмельницька. Гетьман звелів мені й

моїм пасербицям стрічать гетьманшу, але де й як, цього гаразд не розтовмачив: бігає, метушиться, мов навісний.

Остап. Треба спитать у полковника Данила Вигов- ського. Він же в гетьмана, мов права рука! А от і він!

ВИХІД 5

Г анна Хмельницька, Остап Золотаренко йДанило Виговський.

Данило Виговський. А я, мамо, оце до вас. Добридень вам, мамо! Чи готова, Остапе, твоя сотня? Ти з своєю сотнею поїдеш з гетьманом за місто назустріч гетьманші.

Остап. Вже готовісінька. Хоч і зараз рушать з міста.

Данило Виговський. Просить вас гетьман (кла­няється Ганні), щоб ви, гетьманшо, були ласкаві, стріли молоду гетьманшу з хлібом-сіллю та привітали її та її ясновельможних родичок, котрі їдуть вкупі з нею.

Ганна Хмельницька. Та треба ж вийти назу­стріч і привітать. (Зітхає). А де ж казав Іван Остапович зострічати гетьманшу? Чи тут в світлиці, чи на ганку, чи, може, й за двором?

Данило Виговський. От про цю церемонію ні­чого напевно не скажу вам, бо я й сам невідомий тому.

Ганна Хмельницька. Як за двором, то я на це не згодна. Багато вже буде честі для нової гетьманші. (Одходе набік).

Остап. Та й для шляхти, що з нею наїде, буде надто багацько пошани.

Данило Виговський. А хоч би й для шляхти!

Остап. Шляхта не варта такої пошани. Це вже справ­ді пішлося козакам, як з Петрового дня, щоб козаки пань­кались з шляхтою, неначе колись з польськими панами.

Данило Виговський. Остапе! Це ж наїде з гетьманшею не польська шляхта, а нашої ж віри україн-

21 — 1. Нечуи-Левицький, т* 9,

321

Ська, котрої й небіжчик Богдан не вигнав з України і кот­ру таки шанував.

Остап. Гм... вона-то й своя, але за нею волочиться хвіст польських князів та панів.

Данило Виговський. А як і волочиться, то що ж?

Остап. Нехай краще не волочиться. Я вже постері­гаю, до чого воно йдеться.

Данило Виговський. А до чого ж воно йдеться?

Остап. А до того, що пани хотять втиснуться знов на Україну, покласти на наш віз хвостика, а потім лапку, а потім зовсім сісти та й зіпхнути козаків з воза, а хлопів запрягти в ярмо, та до панщини! Я це трохи постерігаю.

Данило Виговський. Я цього не думаю, а ду­маю, що наші козаки, старшина, усі повинні бути шлях­тою, як і шляхта польська.

Остап. А то навіщо? Усі повинні буть однакові! І козаки, і селюки — усі повинні бути шляхтою, коли вже в вас пішла на шляхту поведенція теперечки.

Данило Виговський. О, цього не буде! Не по­винно бутиі Ми, старшина, ми тільки повинні мати опрічні од селюків вищі привілеї, мати право на маєтності.

Остап. Вибачай, полковнику! Цього ніколи не буде. Цього не повинно буть.

Данило Виговський. Ба повинно буть! (З кри­ком).

Остап. Ба не буде! Не повинно бути! (3 гнівом).

Ганна Хмельницька. Та годі вам! Годі! Оце заходились.

Остап. Ось де наше право й право козаків! (Висми­кує з піхви шаблю).

Ганна Хмельницька. Одже ще полаються, а може, й поб’ються отут! Та годі вже вам, годі! Остапе! Бійся бога!

ВИХІД 6

Ті самі й гетьман Виговський.

Виговський (несподівано входе в двері; біжить до Остапа й Данила, стає між ними й розставляє руки). Те-те-те! Чули ми цієї вже од вас і вчора, і позавчора, і позапозавчора. Те-те-те! Співайте ще іншої.

322

Ганна Хмельницька. Опам’ятайтесь. Годі вам змагаться!

Остап (махає шаблею). Накладу своєю головою, а не попущу шляхті та панам верховодить! Ми тут на Ук­раїні всі однакові. Всі рівня! Всі або шляхта, або сірома! Так постановив небіжчик Богдан.

Данило Виговський. Сірома — шляхта! Оце так гарна шляхта! Хи-хи-хи! (Регочеться).

Виговський. Те-те-те! От таке ми чули од вас і вчора, і позавчора, і цього тижня, і того тижня. Ну-ну! Годі вже вам, годі сперечатися та войдуватись! Накрича- лись доволі, то й буде! Цитьте! Усе буде гаразд. Усе буде добре. Втихомиртесь!

Остап. Ніколи не мовчатиму, вийду на вулицю та серед улиці кричатиму проти панства...

Виговський. Те-те-те! Молодий ти, то й піднімає тебе на крикливці. От мене та й вас, шановна гетьманше, то вже крикливці не беруть.

Ганна Хмельницька. Куди вже мені до кри­кливців. Мені аби лихо тихо, то я й мовчатиму. Нехай крикливці нападають на будлі-кого іншого.

Виговський. Розумну людину гарно й слухати. А ви втихомиртесь. Усе буде гаразд.

Остап (тихо). Та й хитра ж оця людина! На всі боки він на лице, а вивороту нігде й нема! Але я посте­рігаю в його той виворіт.

Виговський. Вгамуйтеся! Помиріться. Г оді вже вам! Буде з вас того змагання! Нащо нам ті хатні сварки та змагання? (Бере однією рукою за руку Данила, дру­гою — за руку Остапа й складає їх докупи; вони обидва одвертаються один од одного, хоч подають руки).

Данило Виговський. Та вже нехай буде так, як гетьман каже.

Виговський. От і згода! От і мир! Нічого в світі не люблю я так, як мирноту та спокій! Чи правду я кажу, паніматко? (Обертається до Ганни Хмельницької).

Ганна Хмельницька. А бог його святий знає.

Виговський. А я оце до вас, гетьманше! Ще раз прохаю вас сердечно. (Цілує Ганну Хмельницьку в руку). Стріньте молоду гетьманшу, як господиня, як посаджена мати, з хлібом-сіллю та з пошаною, бо вона, може чули, з шляхетського, навіть сенаторського й князівського роду, має родичів князів і родається з ними.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка