«наукова думка»



Сторінка27/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   41

Тетяна. Гляди лишень, щоб і тебе не скривило на один бік. Он недавно купцеві Голопупенкові надуло пузо отак! (Показує руками). Трохи не луснув, як наївся со­лоного судака з хріном. А хто поміг? Тетяна Крутореб- риха. Потривай! Скрутить тебе колись; будеш в ноги кла­нятись, та не прийду. Я стара, шістдесят літ прожила на світі, бачила не таких вітрогонів, як ти. А ти проти мене блазень, торботрус.

Скрипчинський (хапає купу паперів і шпурляє ними на Тетяну). Оце тобі сарандара-марандара, відьмо.

Тетяна. А зась! І я вмію кидатись. (Хапає з долу папери, кидає ними на Скрипчинського і виходить з хати).

Скрипчинський. Сарандара! Амінь втік! лови його!

ВИХІД 12 .Ті самі без Тетяни.

Мочульська. Ну та й наробили ви, паничики, со­рому! Цього я не ждала од вас. Обідили ви мою благо­честиву сусіду, насміялись з неї і з мене.

Скрипчинський. Ет! Говори до гори! Ви знаєте, що буде на тім світі отаким шептухам, як Тетяна, та і всім скупим бабам?

Мочульська. А що буде?

Скрипчинський. Тх повішають на залізному де­реві з сучками за язики на залізних крючках, а до ніг по­причіплюють гирі по десять пудів. А чорти будуть знизу підсмалювати насмоленими коноплями.

Мочульська. Ой боже мій! Невже це в книжках написано? Як же вони будуть висіть? Чи в одежі, чи без одежі?

Скрипчинський. Авжеж без одежі, щоб гірше дошкуляло, тільки попричіплюють їм ззаду довгі шлейфи та турнюри.

Мочульська (зітхає). Ой, гріхи наші! Мелашко! Там, здається, зістався шматок гуски. Принеси паничам.

Мелашка вносить тарілку, ставить на столі і виходить. Скрипчин­ський та Солодкевич уплітають гусятину.

300

Скрипчинський. А ви знаєте, що буде на тім світі всім брехухам та тим, що дорого за все деруть та вбогим їсти не дають?

Мочульська. А що буде?

Скрипчинський. Тх будуть пекти на сковородах в печі, як поросят, ще й зверху поливати гарячою смолою.

Мочульська (б'є в долоні). Невже! Ой, страх ме­не бере! Мелашко! Там у пляшці стоїть вишнівка. Прине­си сюди, нехай вже п’ють та за мене богу моляться.

ВИХІД 13 Ті самі й Мелашка.

Мелашка виносить пляшку й три чарки.

Мелашка. А що, тітко! Не видержали постригу? Кріпились, кріпились та й... (Обертається до паничів). Та й тріскають! Крий боже! Кинулись на гуску, як вовки на вівцю. Тереблять, аж за вухами лящить.

Скрипчинський. А тобі яке діло до нас? Твоє діло кочерги та рогачі.

Солодкевич. Твоє діло кочерги та помело.

Мочульська. Йди вже, йди вже! Зробила, що хотіла.

Мелашка. В вас, тітко, сім п’ятниць на тиждень. Я б їм не такої заграла. Скавучали б вони в мене до ве­чора.

Мочульська. Йди собі в пекарню. Я тут хазяйка: знаю, що роблю.

Мелашка. Хазяйка солом’яна, як з клоччя батіг, от що!

Скрипчинський. Та й зубата ж! (Мелашка уті­кає в двері).

ВИХІД 14

Скрипчинський, Солодкевич та Мочульська.

Скрипчинський. От тепер ми пообідали всмак, то й вип’ємо всмак. (Наливає чарки і одну подає Мочуль- ській). Та сідайте ж з нами, Марто Сидорівно, та будьте в нас гостем. (До Солодкевича набік). Починаймо другу кумедію, щоб і на завтра заробити обід. Але грай-бо луч-

301

че! Сидить та куняє, а я на своїх плечах все виношу. (Штовхає Солодкевича в бік).

Солодкевич. Га! Та не штовхайся, бо вже аж бо­ки болять.

Мочульська (сідає коло стола збоку церемонно. З одного боку коло неї сідає Скрипчинський, з другого — Солодкевич). Отак би й давно любенько та тихенько, то й був би лад. А то кричать, верещать! От як жив у мене на кватирі Ковальницький, то було пообідає, подякує богу та й каже: спасибі вам, Марто Сидорівно, що добрий обід зварили. Часом бувало ще і в руку поцілує.

Скрипчинський. Чи в руку ж? В губи.

Мочульська. Та брешете-бо, хоч ви й чин маєте.

Солодкевич. Ба не бреше, бо я на свої очі бачив.

Мочульська. Та в вас тоді, мабуть, не туди очі стояли, куди треба.

Скрипчинський. А хоч би й цілувались. Що ж тут дивного? От і я вас поцілую. (Бере за кінець хустки, що на шиї в Мочульської, одтягує далеченько, пригинає комічно коліно і цілує в хустку. Солодкевич одтягує дру­гий кінець хустки, передражнює Скрипчинського і собі цілує кінець хустки).

Мочульська. Перший раз на віку бачу, щоб паничі цілували хустку.

Скрипчинський. Чого ви? Отже і в ручку по­цілую. (Бере Мочульську за рукав, одтягує і цілує в ру­кав. Солодкевич робить те ж саме).

Скрипчинський (закрадається, пхає Солодкеви­ча до Мочульської). Та поцілуй же в губки. Ще й цере­мониться. І хоче, та не сміє.

м очульська (хватає Солодкевича за шию і цілує його). Ой, який сором! Одчепіться од моєї душі! (Спускає очі і затуляється рукою).

Солодкевич. Чого ж тут соромитись? Цього і я не дуже соромлюсь.

Скрипчинський. Хто кого любить, тому нічого соромитись. Правда, Марто Сидорівно!

Мочульська. Хіба ж ви мене любите?

Скрипчинський. Господи, як любимо. (Тихо). Як собака цибулю.

Солодкевич. Так любимо, що й!

Мочульська. Ох! (Зітхає і підіймає очі вгору). Випиймо ж, щоб нам веселіше було на світі жити.

302

Скрипчинський. Випиймо оцієї солоденької, щоб солодші губи були та аж злипались.

Мочульська. Ох! (Зітхає і піднімає очі вгору). Заспівайте ж мені якої! Коло веселих паничів і мені весе­ліше стало.

Скрипчинський. Якої ж вам?

Мочульська. Та вже на цей раз грішної, тільки не дуже вже грішної, такої, як ви часом вдвох отут співаєте. (Мочульська починає. Співають всі троє).

Вийду на поле, гляну на море,

Сама ж я бачу, що мені горе.

Сама ж я бачу, чого я плачу!

Бо я милого вже не побачу.

Буду стояти на цім камені,

А чи не вийде милий до мене?

Буду терпіти велику муку!

А чи не скаже: дай, серце, руку.

Скрипчинський простягає до Мочульської руку, вона йому подає свою, потім сама простягає до Солодкевича руку; Солодкевич по­дає їй свою руку; вона тягнеться до його за своєю рукою і трохи не притулює свого лиця до його.

Скрипчинський. Бачте! Як мені, то ви ткнули руку, неначе дулю дали, а до Солодкевича так... (Пере­дражнює комічно Мочульську).

Мочульська (б'є його по руці). Ой скрипочко! Ой скрипочко! Ат! Вам усе жарти. (Співає далі. Скрип­чинський руками ніби грає на скрипці).

Нащо ж нам, боже, дав ся спізнатись,

Коли не судиш нам ся побратись.

Скрипчинський стає позад Мочульської і ставить з пальців над її головою ріжки, кривиться і висолоплює язика. Мочульська обер­тається і штовхає його, а далі співає.

А коли судиш, чому не злучиш,

Нащо ж нас, боже, даремно мучиш.

За останнім куплетом Скрипчинський заводить впоперек, а потім кричить: «Кукуріку! кудкудак! кудкудак! Соко-ко-ко!» Мочульська схоплюється, ганяється за ним і махає на його хусточкою.

Мочульська. А киш! А киш! (Вбігає Мелашка).

303

ВИХІД 15

Ті самі й Мелашка.

Мелашка. Ой боже мій! Я думала, що сюди влетіла чубата курка, що вам, тітко, подарував бондар, а це до нашого панича сатана приступає.

Мочульська. Чого ти сюди пришелепалась? (Ме­лашка виходить). Чого ти настираєшся? Та й навратлива оця молодиця!

ВИХІД 16 Ті самі без Мелашки.

Мочульська. Ой, грішна я! Співаю та співаю; а миски та ложки лежать не миті. Отже з мене справді ко­нопляна хазяйка. (Забирає з стола посуд й виходить. Скрипчинський слідком за нею приграває ніби на скрипці).

ДІЯ ДРУГА

Та сама кімната, що і в 1-й дії, тільки краще обставлена. Стоїть гар­ненький стіл, стільці, на застеленому столі букет.

ВИХІД 1

Скрипчинський. От бач! Я вже в цьому пере­свідчився: як трохи поженихались з Мартою Сидорівною, то й обід смачний дала, і хату краще обставила, і добріша до нас стала. Ще й квіточок понаставляла. Чи ти ба, які пахучі! (Нюхає).

Солодкевич. І за гроші за кватиру щось пере­стала допоминатись.

Скрипчинський. А знаєш, бра, що мені в голову прийшло: хочеш, щоб ніколи за кватиру не платити і обід мати дурнісінько? Женись ти з Мартою Сидорівною.

Солодкевич. А знаєш, бра... оженися ти з Мар­тою Сидорівною.

Скрипчинський. Тю-тю, дурню! Це вже не ку- медія, а правда: а він ще за мною говорить. Візьми собі за жінку Мочульську: будеш мати дурнісінько кватиру з обідом, з чаєм, з бебехами, з маковниками, з медяника­

304

ми; матимеш свої різниці и їстимеш щодня пироги з пе­чінкою.

Солодкевич (витріщив очі). Що таке? Щось я добре не второпаю.

Скрипчинський. Та бери за жінку нашу хазяй­ку: будеш мати свою хату, садок, різницю; будеш щодня їсти фляки та печінки. Хіба ж це погано?

Со лодкевич. Чи ти ба! (Роззявляє рота й витрі­щає очі). А справді непогано було б, тільки вона гладка, та стара, та погана. А як же з Лесею? Вона обідиться, буде, бідна, плакати.

Скрипчинський. Е, дурниця! Будуть гроші в кишені, знайдемо десять Лесь ще кращих.

Солодкевич. Отже ти ніби й правду кажеш. Тіль­ки як же їй це сказати. Якби їй написати яку бумагу: «донесеніє», або там який доклад, або «приказ», то я б це зумів, а то язиком... якось не потраплю. В мене язик, як колода: ніяк в роті не повертається. Добре, що ти за мене з Лесею переговорив.

Скрипчинський. То і з Мартою Сидорівною за тебе поговорю. Ти їй тільки скажи: «Я вас, Марто Сидо­рівно, господи, як люблю і без вас жити не можу», то вона тобі зараз і руку дасть, бо вона тебе любить. А я вже за тебе пущу язика. От я буду твоїм сватом.

Солодкевич. Може, твоя й правда. А діло не по­гане. Оця хатина моя, садок мій, різниці мої; щодня пе­ченя, пироги з печінкою. Тютюну матиму вволю.

Скрипчинський. Та ще й зараз кінчай діло, бо бачиш, отой бондарюга не дурно сюди вчащає, і вже Марті Сидорівні обручі та чубату курку ча презент підніс.

ВИХІД 2

Скрипчинський, Солодкевич та Мочульська, убрана по-панській,

але без смаку.

Мочульська. От я і впоралась, а тепер готова з вами і до світу забавлятись. Лихий вас не взяв: хоч у кишенях вітер свистить, та зате ви веселі.

Скрипчинський. Спасибі! Добра ви людина.

Мочульська. Та це ж мій гріх, нігде правди діти.

Скрипчинський. Марто Сидорівно! Солодкевич хоче вам сказати щось таке гарне, таке смачне, що ой- ой-ой!

20 Нечуй-Левицький, т. 9.

305

Мочульська. А що там таке?

Скрипчинський (штовхає Солодкевича під бік). Та починай же.

Солодкевич. Марто Сидорівно! Я вас, господи, як люблю.

Мочульська. Ой! Що це ви, Василю Тихоновичу, мені в вічі кажете. Не знаю, де й очі діти. Я згорю од сорому.

Скрипчинський. Як згорите, то тільки попіл зо­станеться. Лучче не горіть.

Солодкев ич. Я... Я честь маю докладати вашому превосходит... я вашому благородію... на законному осно­ванії, по статті закону, том III, хочу сватати вас.

Мочульська (плеснула в долоні). Невже? Цього ще мені ніхто не казав... Чи то... Це я вже од багатьох чула. Це мені не первинка.

Скрипчинський. Верзе чорти батька зна що. Кажи просто.

Солодкевич. Та от я вам кажу, що я хочу бути вашою жінкою, а щоб ви стали моїм чоловік... чи то, бач...

Скрипчинський. Верзе, верзе оце мурло таке, що й купи не держиться. Я за його, Марто Сидорівно, бо я його сват. Він хоче женитись з вами. В’яжіть нас рушни­ками. А мені, як сватові, дасте оцю кватирку дурнички. Добре, Марто Сидорівно?

Мочульська. Та добре, добре. (Подає Солодке- вичеві руку). Невже оце я буду чиновницею?

Скрипчинський. Авжеж! Та ще якою. Такої чи­новниці ще ніколи не бачила Глибочиця.

ВИХІД З Ті самі та Мелашка.

Мелашка. Тітко! Бондар прийшов. Ходіть лишень сюди!

Мочульська. Та й навратливий отой бондар! Так мені надокучив. От і принесло його ледащо. А! Шкода, та нічого робить: треба йти. (Виходить).

306

ВИХІД 4

Ті самі йФеся та Леся.

Солодкевич. Але що це вчинила моя дурна го­лова? Жартували, жартували, та й дожартувались до сва­тання... Та це ж я продав себе, неначе на ярмарку! Це ти, дурисвіте, підвів мене, неначе під монастир, улесливими словами. Пропав тепер мій вік молоденький! Та, мабуть, така вже доля мені судилась. Хоч-не-хоч, а продасись з голоду та з нужди. За п’ятнадцять карбованців жалуван­ня на місяць і харчуйся, і їж, і пий, і кватиру наймай, й зодягайся, ще й люльки посмоктати хочеться. Викручуйся, як вмієш! Ет! Горенько мені, та нема де дітись. Хоч з мосту та в воду. Але... не я продавсь перший, не я й останній: коли продаються кращі й багатіші за мене, про­дають себе не од голоду й нужди, то мені вже за всі го­лови!

Скрипчинський. Та годі тобі базікати! От і поздоровляю тебе з щастям. Тепер ти багатир. (Цілується з ним і б'є його по плечі. Заглядає в вікно). А он Феся й Леся вертаються з магазину. Фесю! Лесю! А зайдіть до нас та побрикаємо трохи. Ми веселі, бо оце добре пообі­дали.

Феся вбігає в двері, Леся лізе в вікно. Вітаються, подають одні

другим руки.

Феся й Леся. Добривечір!

Скрипчинський й Солодкевич. Доброго здоров’я! Як ся маєте? Чи скакаєте?

Феся. Чи брикаєтесь, як завсіди?

Скрипчинський. Ого-го! Ще й як! (Підскакує). Вибрикуємо, бо сьогодня добре пообідали.

Феся й Леся. Невже?

Скрипчинський. Тут ми піддурили Марту Си­дорівну та й... мали на обід гуску печену, ще й наливки напились.

Феся й Леся. І ми оце вибрикуємо, що вирвались з магазину; засиділись, аж ноги закоціліли.

Скрипчинський. Коли раді, то й поцілуймось. (Простягає руки, щоб обняти Фесю. Солодкевич хоче обняти Лесю).

Феся. А зась! (Б’є по руках Скрипчинського).

Леся. А дзусь! (Б є по руках Солодкевича).

Скрипчинський. Та хоч в ручкуі

20*

307

ф еся й Леся. В ручку можна. (Підставляють обидві свої руки. Паничі цмокають їх в руки). Погратись, поскакати можна, та й годі, бо ми не вінчані.

Скрипчинський. А швидко повінчаємось? Коли б уже те весілля; ото б натанцювався. (Підскакує до Со­лодкевича). А заграй трохи на бандурі, а ми після доб­рого обіду поскачемо.

Солодкевич бере гітару й грає. Всі співають.

Ой ти, руда, ходи сюда,

А ти, чорна, подай човна,

А ти, біла, постій там:

Я до тебе прийду сам.

Прийшов чорний до білої Попоїсти бараболі;

Нещасная моя доле!

Не вкипіла бараболя.

Ой, тим вона не вкипіла,

Що ти чорний, а я біла.

Танцюють козачка. Саме тоді, як вони розтанцювались, Мочульська входить в кімнату.

ВИХІД 5

Ті самі й Мочульська.

Мочульська (хреститься). Ой боже мій! Свят! Свят! Свят! Дух святий при хаті та при мені! Вийшла з хати, були самі паничі, а тепер... А ще мене й сватали! Чи це мені привиджується? Чи це мана, чи чорти поналі­тали в вікна! Піду покличу свого заступника. (Виходить і вертається з Дармостуком).

ВИХІД 6 Ті самі й Дармостук.

Панни ховаються за ліжка і присідають долі.

Мочульська (протирає очі). Трохиме Петровичу! А гляньте ви, чи це панни скачуть по хаті, чи чорти. О! Вже нема!

Дармостук. Як хвостів не бачили, то були люде. Мочульська. Хвостів не примітила, а ріжки, здає­ться, бачила. Але вже десь щезли.

308

Мочульська (ховається за спиною в Дармостука). Ой заступниче! Йдіть уперед, бо мене страх бере.

Дармостук (іде далі). Не бійтесь. За мною вам буде безпечно, як за Печерською кріпостю. Мене всі чорти поперелякуються. Я не з таких щигликів (показує на Скрипчинського та Солодкевича), що старої баби бояться.

Скрипчинський. Де ви тих чортів набачили?

Солодкевич. Та то, мабуть, вам здалося.

Мочульська. Еге, добре здалося. Як я вийшла, то була хата порожня, а як увійшла, то стала повнісінька; та всі отак: чук-чук-чук!

Дармостук (показує руками, тикаючи вгору). Отак: чук-чук, чуки-чуки! Я вже догадуюсь, яких то ви чортів бачили. Мабуть, то були чортиці, бо й я їх раз бачив тут. (Дармостук нишпорить по кімнаті, заглядає під ліжко, в закутки. Мочульська ходить за ним слідком, ховаючись за його спиною).

Скрипчинський. Та це ви, мабуть, вкутали пер­цівки пляшку, що бачили якісь чуки-чуки. Хіба ж не чує­те, ттто по хаті тільки вітер ходить.

Мочульська. Розкажіть своєму батькові. Укутали то поавда, та не п’яні, хвалить бога.

Дармостук (заглянув під ліжко і вглядів Фесю. Феся вискакує, поставивши на голові ріжки з рик). От вам і чоотиця! (Заглядає за друге ліжко. З-за ліжка ви­скакує Леся, поставивши на голові ріжки з пальців). А киш! А ось і друга чоотиця!

Мочульська. Дух святий при хаті! (Придивляє- ться). Та це ж Феся й Леся! А, ви, гаспидські дівчата! Чого вам тут треба? Чого ви сюди ходите? Постривайте ж, розкажу я вашій матеоі. Добре, що недалеко живе отут в флігелі. Зараз піду та й розкажу.

Дармостук. Бачте, Маото Сидорівно, які чоотиці вчащають до ваших паничів. От я не з таківських. В ме­не иього нема.

Солодкевич. А та відьма, Тетяна Круторебриха! Хіба ж ви до неї не забігаєте?

Да рмостук. Куди ж пак, який розумний. Поцілуй­ся з Тетяною.

Феся й Леся (бігають по хаті, сміються, а потім з Скрипчинським та Солодкевичем співають).

Качки гречку шулю-палю!

Я качура упіймав:

309

Усім хлопцям по дівчині,

Мені бабу чорт надав.

Скрипчинський (показуючи на Солодкевича). Тобі бабу чорт надав.

Я на бабу тую трачу,

Продам бабу, куплю клячу.

Кляча здохне, шкуру злуплю,

А за шкуру дівку куплю.

Задумалось вражій бабі Молодою бути:

Натикала за намітку Зеленої рути.

Руто моя, руто моя,

Руто зелененька!

Я ж думала, що я стара,

А я ж молоденька.

Мочульська (тихо). Це вже вони співають проти мене. Ще й сміються з мене в моїй хаті. (Голосно до Фесі та до Лесі). А вон звідсіль! Гетьте! Щоб і ваш дух тут не смердів.

Мочульська гониться за Фесею. Леся втікає й регочеться. Слідком за Мочульською бігає Скрипчинський і комічно ніби поганяє бато­гом, а потім ніби цуприкує до себе віжки, щоб здержати Мочуль-

ську.

Скрипчинський. Тпру, тпру, не так гаряче, а то й поносите! Тпру!

Дармостук ганяється за Лесею. Леся втікає. Солодкевич біжить за Дармостуком і ніби поганяє батогом.

Солодкевич. Цабе, сірий, соб, соб, соб, моругий!

Феся й Леся вискакують одна в двері, друга в вікно.

Мочульська. Оцього я вже не сподівалась од вас після сватання. Ой боже мій! А я їм пойняла віри, через свою добрість. І на бісового батька я така добра! Тим добрим людям все лихо на світі за пазуху летить. Кожне ледащо тебе обсміє, піддурить. Ой, люта ж я, люта! (Бі­гає по кімнаті).

Дармостук. От вам і паничики!

Мочульська. Обсміяли мене кругом, обдурили, обпили, об їли, та ще й за кватиру нічого не платять. За­раз вибирайтесь собі з хати хоч і проти ночі,

Дармостук (тупає ногою). Зараз-таки, зараз! З

310

бебехами, з своїми чорнильницями та паперами. Які кан- целябристи! Тільки шурубурять отут, та й годі.

Скрипчинський. А вам яке діло?

Дармостук. Таке діло, що вам не треба знати. От що.

Скрипчинський. Марто Сидорівно! Хіба ж ви не знаєте жартів? Так собі молоді хлопці трохи подуріли. Хіба оце вперве Феся й Леся лазять по ваших і по на­ших кімнатах? От і забрели до нас ненароком, бо в вас був гість.

Солодкевич. Авжеж! Трохи попустували, та й годі. Я вам одній вірний був і буду.

Мочульська. Невже? То те сватання не були жарти?

Солодкевич. Авжеж ні! Які ж це жарти? Чи мож­на ж цим жартувати?

Скрипчинський (падає одною ногою на коліно, а другою ногою позад себе комічно дригає). Вибачайте, Марто Сидорівно, сватові. Я готовий знов, вдруге бути сватом.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка