«наукова думка»



Сторінка26/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   41

287

Сидір Свиридович. О! Бач, стара! Бач, куди б наші гроші пішли.

Євфросина. Та, хвалить бога, не підуть.

Берко. Ой гвулт! Тателе! Мамеле! (Кричить).

В о л ь к о. А гіра шварц ур! Ми його в суд, в тюрму! (До Гострохвостого). Давайте гроші! Нащо нам ці век­селі?

Берко. Ми продамо його цилюрню! Ходім в суд!

Г острохвостий. От тобі й кожум’яцька багата мо­лода. По губах текло, та в рот не попало.

Берко й Волько (приступають до Гострохвосто­го). Ходім в суд позиватись. Ви нас дурили.

Гострохвостий хоче втекти, жиди його ловлять за руки й ведуть з двора.

Берко й Волько (кричать). Гвулт! В суд його! Гвулт! (Виходять з Гострохвостим).

Євфросина, Сидір Свиридович, Євдо­кія Корніївна та Горпина. Отуди тобі дорога!

ВИХІД 11

Ті самі без Гострохвостого, Волька та Берка.

1-й бас. От тобі й на! То це нам не прийдеться й випити.

2-й бас. Авжеж не прийдеться, коли молодий втік з двору.

1-й б а с. В мене аж слинка котиться.

Ольга. Ой, який же шкандал вийшов! (Тихо). Дур­но плаття шила!

Сидір Свиридович. Чого ж оце ми стоїмо та святу землю топчемо? Ходімо до хати! (До гостей). Про­шу покірно до хати, та хоч вип'ємо по чарці. Одначе готу­вались к весіллю.

Митрополичі баси й шафери. Ото розум­на річ, бо в нас аж горло пересохло, дивлячись на цю ко- жум’яцьку комедію. (Всі йдуть у хату).

Завіса падає.

Кінець.

ГОЛОДНОМУ Й ОПЕНЬКИ М’ЯСО

Міщанська комедія-водевіль на 2 дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Трохим Петрович Дармостук, київський міщанин, бон­дар, немолодий, сивуватий, але кремезний, здоровий чоловік. Удівець.

Марта Сидорівна Мочульська, міщанка, немолода пан­на, 35 літ, негарна. Має різницю й хату.

Петро Іванович Скрипчинський, дрібний чиновник з казенної палати, 25 літ. Проворний, штукар.

Василь Тихонович Солодкевич, дрібний чиновник з ка­зенної палати, 25 літ, товариш Скрипчинського з духовної школи.

Феся, молода дівчина ) міщанки, швачки з магазину мод,

Леся, молода дівчина J живуть в Мочульської в флігелі.

М е л а ш к а, наймичка Мочульської, сільська молодиця.

Тетяна Круторебриха, шептуха, стара баба.

Г ості: міщанки й міщани.

Дія діється в Києві на Глибочиці.

\ 9 — І. Нечуй-Левицький, т. 9. 289

ДІЯ ПЕРША

На сцені — кімната в домі Мочульської,-в котрої стоять на кватирі Скрипчинський та Солодкевич. В убогій кімнаті двоє простих ліжок, стіл та два прості стільці. Двері збоку в пекарню; другі двері в ко­ридор.

ВИХІД 1 Мочульська сама.

Мочульська (прибирає в кімнаті). Та й дав же мені господь кватирантів! Жеруть, як вовки, а грошей за кватиру не платять вже два місяці. Підождіть, Марто Сидорівно, та й підождіть! А доки вже мені ждати. Не знаю, як од їх одчепитись. Пішла б в поліцію жалітись, так не смію: як увійду в ту поліцію, то аж уся трушуся. Не дать їсти — шкода хлопців, а найбільше того Солодкеви- ча, що такий гарний, як намальований. Про Скрипчинсько- го мені байдуже. Хоч і веселий, та вже дуже великий віт­рогон: все жартує та на смішки мене підіймає. Але хоч я й добра, та, мабуть, сьогодня не дам-таки їм обідати. Не­хай скакають голодні! Може, викручу якого карбованця.

ВИХІД 2 Мочульська та Дармостук.

Дармостук (входить з обручами та клепками в руках). Добридень вам, Марто Сидорівно! Як ваше здо­ров’ячко?

Мочульська. Доброго здоров’я, Трохиме Петро­вичу. Спасибі вам. Що це ви? З ярмарку, чи що?

290

Дармостук. Та еге ж! Ви мене просили зробити вам діжку на капусту. Ось, гляньте, яких я вам обручиків та клепочок дістав! Чи добрі?

Мочульська. Та добрі ж та міцні! Буде добряща діжка. А це що в вас під пахвою? Паляниця, чи що?

Дармостук. Е! Не вгадали! Це те, що ви найбіль­ше любите.

Мочульська. Що ж би там таке смачне? Може, маковники?

Дармостук. Ні!

Мочульська. Може, коржики з мигдалями?

Дармостук. Ні!

Мочульська. Що ж воно таке? Та вже й сама не знаю, що я найбільше люблю. Та покажіть-бо! (Йде до його, він оступається).

Дармостук. Не покажу, нехай кортить. (Розв* язує з хустки чубату курку й показує). Ось що! Чубатенька курочка. А правда, вгадав ваш смак?

Мочульська. Так, так, так. Це правда: я дуже люблю чубатих курей. Але ж і ви, Трохимовичу, догадливі.

Дармостук. А бачите! Догадався, що вам до сма­ку. Нате ж вам цей гостинчик.

Мочульська. Спасибі, спасибі за гостинчик. Коли б ще й чубатого півня дістали, мала б і чубаті курчата.

Дармостук. За чубатим півнем недалеко ходити, бо він і сам прийшов до курочки.

Мочульська. Он куди гне старий!

Дармостук. Який же я старий? Як угляджу де молоденьку молодичку або дівчину, то аж жижки задри­жать. (Залицяється до Мочульської... Співає).

Якби мені зранку,

Горілочки чарку

(витяга з кишені пляшку)

Та тютюн та люльку,

Дівчину Ганульку.

А от я приніс вам і тієї солоденької вишнівочки, що ви любите. Така добра, що як вип’єш, то й губи оближеш.

Мочульська. Чого це ви сьогодня такі щедрі?

Дармостук. Тим, що вас сьогодня дуже люблю.

Мочульська (соромливо). Тільки сьогодня. А

вчора?

19*

291

Дармостук. Та і вчора й позавчора, і торік й по­заторік.

Мочульська. Яке ви чудне говорите, аж мені со­ром. (Затуляє очі долонею). А я передніше од вас цього не чула...

Дармостук (набік). Хоч і поганенька на виду моя сусіда, але товстенька та й грошовита. Має різниці. Варто було б удівцеві на старість притулитись до цієї різниці. (Голосно). Передніше не чули од мене цього, бо я так, як і ви, соромливий собі трохи. А це мене так вхопило за серце, неначе його хто залізним обручем скрутив. Марто Сидорівно! (Дивиться на неї з любощами в очах). Ох, довше не видержу... Та сідаймо ж та покуштуйте оцієї солоденької та добренької, то, може, й ви станете добріші до мене.

Мочульська. То й сідаймо. Прошу покірненько.

ВИХІД З Ті самі й Мелашка.

Мочульська. Мелашко! А принеси сюди дві чарки та вхопи на тарілку закусочки.

Мелашка. Зараз.

Мелашка приносить дві чарки й тарілку з закускою, становить на стіл і виходить.

ВИХІД 4 Дармостук та Мочульська.

Дармостук. Вип’ємо ж по чарці та поп’ємося та й будемо веселі, та, може, трошки й пожартуємо. (Нали­ває чарки). Дай же, боже, нам здоров’я!

Мочульська. Даруй, господи! Ет! Куди мені до жартів. Тут мені такий клопіт з тими столовниками. Не платять грошей за кватиру вже два місяці, та ще й ве­редують.

Дармостук. То ви їх проженіть з кватирі.

Мочульська. Гріха боюся. Бог зна, що на тім сві­ті буде.

Дармостук. Чи вже ж ви так багато нагрішили? Та вас янголи понесуть просто в рай та й посадять в са­дочку під вишнями. Праведна, добра ви душа!

292

Мочульська. Ой, не кажіть цього. Господи, як бою­ся пекла та чортів. Добре нам на цім світі, а що на тім світі буде, один господь знає. А як згадаю про пекло, то й цілу ніч не сплю, бо кажуть же, що буде каяття, та во­роття не буде.

Дармостук. А що? Нагрішив, багато накришив та й не виїв? Чи так? От ми й ще нагрішимо: вип'ємо ще по чарочці. (Наливає. П’ють).

Мочульська. Ой, смачна ж вишнівочка! Од гріха ніяк не вдержусь. Ой боже мій! Боже мій! (Зітхає і хре­ститься). Прости нам і помилуй нас, грішних.

Дармостук. Та лучче заспіваймо: ви ж так любите співати.

Мочульська. Що правда, то правда. Тільки якби якої святої.

Дармостук. Нехай буде й святої. (Співає. Мочу­льська підтягує).

Горлиця, як друга лишиться,

Навіки з другим не спариться;

Де древо зелене, цвітьми украшене,

Не сяде, не сяде.

Вона летить, повна тоски-туги,

В далекі сухі, пусті луги:

Де древо зелене, цвітьми украшене,

Не сяде, не сяде.

Мочульська (валско зітхнувши, втирає сльози). Ой господи! Що правда, то правда: горлиця, як втеряє друга, то й пропаща навіки.

Дармостук. Брехня! Другого друга знайде. От і я: втеряв першу жінку, а вас люблю, як рябеньку перепе­личку. (Щипає Мочульську за плече).

Мочульська. Та гетьте-бо! Які ви!

Дармостук. Гм-гм. (Тихо). Коли б мені не ті ка­посні кватиранти. (Голосно). Гм... гм... Ви тих голодранців, торботрусів попрогоньте ік бісовій матері. Не дайте їм обідати, та й годі: од голоду повтікають.

Мочульська. Невже? А справді треба так зроби­ти. Не дам їм сьогодня обідати.

Дармостук. Так би й давно. А то ви м'якенькі та добренькі з ними. А як будуть кричати, то ви до мене: я ваш заступник! Я вас обороню. А за те... (Женихається). Я б став вашим заступником хоч і до смерті. Я б вам по-

293

набивав добрими обручами всі діжки, бочки, навіть подуш­ки й перини.

Мочульська. Це, мабуть, наливочка вас трошки розтривожила.

За дверима чуть тупотіння.

Мочульська. Ой лишечко! Це ж мої йдуть. Ході­мо, Трохиме Петровичу, до моєї кімнати.

Дармостук хапає пляшку, чарки, обручі та клепки і виходить в бо­кові двері.

ВИХІД 5 Мочульська сама.

Мочульська. От і цей старий наче хоче теє... теє... мабуть, женитись хоче зо мною. От такого жениха виси­діла за 35 літ! Та й цей ще перший! Здається, я й не по­гана. (Заглядає в дзеркальце). І брівки чорненькі, і губи товстенькі, та ніякий дідько не чепляється та й не чепляє- ться. А заміж, господи, прости мої гріхи, так хочеться! Ой люблю тих проклятущих паничів, та ще й гарних! Так би взяла п'ять або шість та й обняла разом! Та й за цих голодранців пішла б заміж за обох, бо, дідько їх не взяв, гарні, гарні та веселі! (Втікає в пекарню).

ВИХІД 6

Скрипчинський та Солодкевич.

Обидва влітають в віцмундирах і з здоровими купами бумаг під

пахвою.

Скрипчинський. Ну та й іродової роботи було сьогодня в канцелярії! Ще й предсідатель вилаяв. А я таки показав йому язика за спиною. Чи ти, Солодкевичу, хочеш їсти? (Шпурляє бумаги на ліжко).

Солодкевич. Хочу так, що аж шкура тріщить.

(Кидає бумаги на стіл).

Скрипчинський. Я б, здається, готовий і чоботи з’їсти. Вже й живіт затягло.

Солодкевич. А в мене, думаєш, не затягло. Я б чорта з'їв, якби оце впіймав.

Скрипчинський. Поніс нас чорт у ті канцелярії!

294

Якби ми оце були мужиками, мали б клаптичок землі, ма­ли б воли, мали б хліб.

Солодкевич. Мали б сіль, мали б кашу...

Скрипчинський. Мали б сало...

Солодкевич. Ой, не згадуй про сало, бо аж слинка покотилась. Ще гірше схотілось їсти.

Скрипчинський. Хіба кидаймо оці голодні віц­мундири та поженимось на репаних мужичках.

Солодкевич. Або наймімось за кучерів, бо кучерів багатий пан все-таки харчує. Кучер хоч ніколи не голод­ний.

Скрипчинський. Ой, схаменись! Ти ж колезький регістратор! Де ти чув, щоб колезькі регістратори коням хвости крутили?

Солодкевич. Ні, не чув про таке диво.

Скрипчинський (в двері). Мелашко! Мелашко! Давай вже обідати.

ВИХІД 7

Ті самі й Мелашка виходить з кочергою.

М е л а ш к а. Чого це ви кричите? Приступає, чи що?

Скрипчинський. Хіба ти не бачиш, що ми при­йшли? і І

Мелашка. Та бачу ж: не повилазили. Яке диво!

Скрипчинський. Давай обідати!

Мелашка. Обід ще не вкипів. Підождіть трохи. Піду поштурхаю кочергою в порожню піч, то, може, швидше вкипить.

Скрипчинський. Доки його ждати, коли їсти хо­четься?

Мелашка. А мені яке діло, що хочеться. Коли хоче­ться, то нехай перехочеться.

Скрипчинський (однімає од Мелашки кочергу і заміряється на неї). Ось я тебе як вчустрю кочергою, то й обід буде готовий.

Мелашка. Куди ж пак! Злякалася. Оддайте кочергу. Глядіть лиш, не дуже бийтеся, бо з кочергою світ пройдеш, та назад не вернешся. Гетьте! Дайте кочергу! (Однімає кочергу і тікає сміючись).

Солодкевич. Смішки — з бабиної кішки, а їсти хочеться. 1

Скрипчинський. Марто Сидорівно! Марто Си­дорівно!

295

ВИХІД 8

Скрипчинський, Солодкевич, Мочульська.

Мочульська (входить). Чого там «Марто Сидо­рівно»? Щоб не забули, як мене звуть?

Скрипчинський. А що ви сьогодня на обід ва­рили?

Мочульська. Для себе на обід був борщ з м’ясом, печене порося, гусятина та вареники з сметаною.

Скрипчинський та Солодкевич (прицма- кують). Ццц... Ццц. А! Ото смачний обід! (Скрипчинський скаче й плеще в долоні).

Мочульська. Не скакайте, бо то для себе, а для вас варила долото в окропі, а на друге печені тріски.

Скрипчинський та Солодкевич. Ого! Печені тріски! Може, ще й під соусом з грибками. Не видумуйте та не жартуйте, та давайте мерщій обідати, бо в мене аж живіт болить.

Мочульська. Заплатіть передніше за минувші два місяці, тоді будете й обідати.

Скрипчинський. Та заплатимо, тілько передніше пообідаємо.

Мочульська. Дуріть вже кого дурнішого, а не ме­не. Годі вже мене дурити.

Скрипчинський (кричить). Давать обідать!

Мочульська. Чого це ви кричите, як на батька? Думаєте, я вас злякалась?

Солодкевич. Петре Івановичу! Не кричи-бо. Ми вас просимо, Марто Сидорівно!

Скрипчинський (тихо). І, ти, дурню! Проханням щось вдієш! Кричи та гвалтуй, то, може, до чогось і добу­дешся. (Голосно). Давать обід зараз! А то вікна поб’ю!

Мочульська. Як поб'єте, то й повставляєте.

Скрипчинський. Ми вас в поліцію. Що це таке за напасть! Колезьким регістраторам не дають обідати. Ми служимо на царській службі. В поліцію!

Мочульська. Не верещіть, бо і в мене заступник є. Там такі ручища, як довбні. Як телепне, то голова до порога покотиться.

Солодкевич. Хто ж це такий? Це, мабуть, бондар.

Мочульська. А хоч би й бондар! Коли ви горді та пишні, то ми й до бондаря. І бондар ще молодець хоч куди: увинеться за вас двох молодих. (Виходить).

296

ВИХІД 9 Скрипчинський та Солодкевич.

Солодкевич. От тобі на! Це той скажений бондар підмовив її. Вона б сама до цього не додумалась. Що ж тепер робити?

Скрипчинський. Треба пускатись на хитрощі. Може, перехитруємо бабу та й вихитруємо обід.

Солодкевич. А їсти, господи, як хочеться.

Скрипчинський. А! Я й забувся! Та же ж моя дияконша прислала мені ковбасу. Я вчора з’їв трохи не всю, але ще зосталось кільце на сьогодня.

Солодкевич. Невже? Де ж вона?

Скрипчинський. Отам на ліжку в мене під по­душкою.

Солодкевич (шукає під подушкою і витягує чобіт, кидає його з злістю). Ще й дурить.

Скрипчинський. Чи немає в тебе папіроски? Мо­же, заморимо черв’яка. В мене не зісталось тютюну ані стебла. ^

Солодкевич (шукає в портмоне). Ось зісталась одна папіроска. (Запалює й курить).

Скрипчинський. Дай, братику, хоч раз потягну­ти. (Курить і оглядається на двері). Ой, інспектор іде! (Солодкевич злякався, ховається за ліжко і присідає. Скрипчинський тим часом викурює папіроску).

Скрипчинський (регочеться). От дурень! Та ви­лазь! Ти й забувся, що ти вже колезький регістратор.

Солодкевич (вилазить і важко дише). Ой! Ой! Цур тобі, як ти мене налякав. А папіроса де?

Скрипчинський. Вже викурив.

Солодкевич. Тайне хитрий же ти з біса.

Скрипчинський. Давай встругнемо бабі комедію. Вона добра й боязка, ще й дуже ласа до паничів. Можна б у неї видурить обід ще гм... жениханням та залицянням, але на голодний живіт любов не припадає. Це зробимо наївшись, іншим часом, а поки що спробуємо комедію пер­шу. Слухай! Я вдам, що в мене живіт болить, що мене завіна взяла, та буду гвалтувати. А ти гвалтуй за мною. Чуєш?

Со лодкевич. Коли з мене писар добрий, та актьор чорт зна який: не вдам добре.

Скрипчинський. Та потрапляй за мною. (Почи­

297

нає стогнати, хапаючись за живіт). Ой! Ой! Живіт болить.

Солодкевич. Ой! Ой! Живіт болить.

Скрипчинський (голосніше). Ой! Ой! Ой! Жи­віт болить! Ой!

Солодкевич. Ой! Ой! Ой! Живіт болить! Ой!

Скрипчинський (штовхає його в бік). Та лучче грай комедію, бо й обіду не заробимо. І в школі був по­пихачем, і тепер таким зістався. Кричи голосніше, а то й наша публіка в пекарні посне! (Кричить). Ой, рятуйте! Ой, болить!

Солодкевич. Ой, рятуйте! Ой, болить!

ВЙХІД 10

Скрипчинський, Солодкевич та Мочульська.

Мочульська (виходить). Що тут сталося? Чого це ви стогнете?

Скрипчинський. Ой! Ой! Ой! (Хапається за живіт). Я не знаю, чи завіна взяла, чи що.

Солодкевич. Чи завіна взяла, чи що.

Мочульська. Ой боже мій! Може, стрітенська во­да поможе. Мелашко! Подай сюди пляшку з стрітенською водою! (Мелашка подає пляшку. Мочульська дає пити обом паничам воду, маже обом водою лоб, щоки, мочить голову). Чи легше стало?

Скрипчинський. Однаковісінько. Ой, болить жи­віт! Мабуть, вже швидко чорти вхоплять мою душу.

Солодкевич. Ой, болить! Мабуть, вже швидко чорти вхоплять мої... мої... чоботи.

Скрипчинський. Душу! Оглух, чи що!

Солодкевич. Душу! Оглух, чи що!

Мочульська. Мелашко! (Мелашка входить). По­біжи в флігель та поклич тітку Тетяну, може б, вона зава­рила од пристріту. Це все од пристріту.

Скрипчинський. Це не од пристріту. Це завіна нас вхопила од голоду.

Мочульська. Авжеж! Ще що видумайте. Не їм же я щонеділі до служби божої, та ще й разу мене завіна не брала.

298

ВИХІД и

Ті самі й знахурка Т е т я н а.

Тетяна. Що це таке в вас? Чого це вони так страш­но стогнуть? Може, пооб'їдались? Я ж казала вам, Марто Сидорівно, не годуйте їх, як кабанів на сало.

Скрипчинський. Ну, вже й придбали сала! Такі гладкі, як хорти. Ой! Ой!

Тетяна. Це од пристріту. Треба заварити. Але чи є в вас, Марто Сидорівно, куліш?

Мочульська. Де ж він пак узявся б? Поки зварю, то ще й помруть.

Скрипчинський. Ой, швидше, бо пропаду. Лусне живіт.

Солодкевич. Ой, швидше, бо пропаду. Лусне... сір- тук.

Мочульська. Є юшка з м'ясом.

Скрипчинський. Ой, мерщій юшки з м'ясом.

Мочульська виносить миску з юшкою. Тетяна бере в руки миску.

Т е т я н а. Принесіть ще ложку та веретено та три вуглики: сарандара, марандара! Скрути хворобу по реб­рах!

Мелашка приносить, подає Тетяні і стає коло порога.

Скрипчинський. Ой, скрути її та ще й добре!

Солодкевич. Скрути її та ще й добре!

Тетяна. Не жартуйте, бо й раба божа Тетяна нічого не поможе. Це діло боже: жарти сюди не пристали.

Скрипчинський. Ба вже раба божа Тетяна й помогла.

Схоплюється з ліжка, хапає миску й ложку, сідає за стіл і їсть юш­ку. Солодкевич підбігає, вихоплює в його ложку і собі хлеще, пере­даючи знов ложку Скрипчинському.

Мочульська. Ой лишечко! Що це за кумедія? Вже й живіт перестав боліти. (Стоїть, роззявивши рота).

Тетяна (біжить до стола). То це були жарти? То це ви глузуєте з мене?

Скрипчинський. Тікай, сарандаро-марандаро, бо як телепну, то й перекинешся!

Тетяна. То це я вам далася на смішки? О! Цього я не знесу! Цього я не ждала од розумних людей. А ще й колезький розпиратор.

299

Скрипчинський. Тим-то я й не йму віри баб­ським твоїм брехням, шептухо. (Передражнює). Піди собі з живота і з хвоста, пермолой, бермолой: аспид угас, саран- дара здохла, марандара скрутилась, а Тетяну чорт ухопив, а я юшку уплітаю. (Показує Тетяні язика).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка